Кумедні Випадки В Історії Казино

«Лучший – тот, кто впереди», – убежден Максим Криппа, владелец ивент-агентства «Три Н». Мир бизнеса – как гоночная трасса без финиша. Здесь либо мчишься вперед, обгоняя соперников, либо сходишь с дистанции. Хотите вырваться в лидеры – прокачивайте мощь своего «болида». Любое предприятие нуждается в клиентах, рекламе и профессиональном коллективе. Развитие этих пунктов станет вашей закисью азота для ускорения. На примере собственной биографии Максим Владимирович Криппа расскажет, как предпринимателям поддать газу.

Удивляйте вулканами (и не только)

Максим Криппа: Найдите пустые ниши и развивайтесь там. Либо просто добавьте своему ресторану (магазину, предприятию и так далее) изюминку, отличающую от конкурентов. Например, продавайте мерч, откройте курсы или запустите брендированный дирижабль. Последнее точно сработает. Помните: современное общество разбаловано. Люди хотят футуристические кроссовки, космически мощные телефоны и развлечения нового формата. Отталкивайтесь от этого.

В году фишкой «Три Н» стали конфиденциальные ивенты с WOW-эффектом. О спуске в вулкан, казино для собак и других кейсах почитайте в нашем блоге. А в м, когда грянул карантин, агентство нашло актуальную нишу – мероприятия в формате VR.

Совершенствуйтесь

Максим Криппа: Единственная польза от карантина – уйма свободного времени. Но не стоит устраивать в голове марафон мыслей на тему «все пропало». Лучше займитесь саморазвитием. Запишитесь на онлайн-тренинг. Почитайте тематическую литературу. Научитесь медитации. И о бизнесе не забудьте: изучите рынок, найдите, чего хотят покупатели прямо сейчас, внедрите новые технологии. Также прокачайте команду – пусть к концу пандемии станет лучше, чем до бенефиса COVID

Лайфхак из личного опыта: продуктивность повышают ежедневные собрания. Хоть онлайн, хоть в реальной переговорке. Регулярный мозговой штурм не даст уму застояться во время самоизоляции. К тому же, появятся свежие идеи для развития.

Следите за конкурентами

Максим Криппа: Желаю бизнесменам наблюдательности уровня бабушек у подъезда. Что происходит с компаниями вашей сферы? Какие тренды они используют в работе? Нравится ли такой подход людям? Не стесняйтесь – притворитесь клиентом и сходите в гости. Изучите противника изнутри. Некоторые даже «внедряют» сотрудников-шпионов к своим конкурентам. Но методы холодной войны – уже перебор. Достаточно держать ухо востро: учиться на чужих ошибках и перенимать удачные решения.

Привлекайте внимание, как казино

Максим Криппа: Допустим, вы пришли в магазин за шампунем. Какой купите: разрекламированный или малоизвестный? Что бы там ни говорили о настырности и глупости рекламы – она работает. Прокачивая бизнес, не забывайте его пиарить. Конечно, можно дождаться, когда сработает сарафанное радио. Но продержится ли предприятие до звездного часа? Станьте пестрыми, словно казино Лас-Вегаса – пусть люди слетаются. Наружная и интернет-реклама вам в помощь. Только одновременно работайте над качеством, чтобы «обложка» бизнеса соответствовала наполнению.

Любите клиентов

Максим Криппа: Люди обожают внимание. Вот и дайте его побольше! Поздравляйте с именинами, дарите подарки, устраивайте акции, запустите программу лояльности. Пусть фишкой бизнеса станет сервис высшего класса, превращающий клиентов в звезд. Даже если нашли уникальное предложение – развивайте обслуживание. Рано или поздно конкуренты тоже найдут, чем удивить. Тогда народ выберет фаворита, отталкиваясь от отношения к себе. Кто быстрее завоюет лояльность, тот и выиграет.

Короткий ролик с недавних испытаний предсерийного прототипа электрического тягача Tesla Semi появился в официальном твиттере Tesla — ранее мы видели только шпионские фото и видео посредственного качества.

Tesla не выпускала новых Semi с момента презентации тягача в году.

Первый официальный ролик с демонстрацией предсерийного Tesla Semi — явный признак того, что массовый выпуск первого грузового автомобиля компании Илона Маска уже не за горами. Собственно, последнее слухи указывают, что сборка может начаться в июле.

Предположительно, этот прототип на видео — первый автомобиль Tesla с новейшими элементами нового формата , которые в итоге сделают реальностью доступный электромобиль с автопилотом за 25 тыс. долларов (по плану, такой выйдет к году). В этих элементах (46 мм — диаметр, 80 мм — высота) используется запатентованная производителем бесконтактная/ширококонтактная (tabless) конструкция, выделяющаяся более низкими значениями внутреннего сопротивления — вместо контактной пластины ток подается через широкий контакт по всему краю полоски электрода. Это позволяет создавать элементы большего размера без каких-либо проблем с перегревом.

Тягачи Tesla Semi будут выпускаться на строящемся сейчас американском заводе Gigafactory 5 в Техасе вместе с горячо ожидаемыми бронепикапами Cybertruck, кроссоверами Model Y и седанами Model 3 для Восточного побережья США. Также ранее проскакивали сообщения, что Tesla также планирует наладить сборку Semi на Gigafactory 1 в Неваде.

В рамках недавнего квартального отчета Tesla подтвердила, что первые поставки Semi запланированы на конец года, а Илон Маск назвал единственным фактором, сдерживающим массовый выпуск тягачей, ограниченные поставки аккумуляторных батарей. В будущем Tesla планирует перейти на новые батарейные блоки с элементами , которые будут частью конструкции кузова, соединяющей переднюю и заднюю части днища.

В феврале Илон Маск уточнил емкость батарейного блока электрического тягача Tesla Semi — она составит примерно кВт⋅ч. Считается, что блок на кВт⋅ч предназначен для базовой мильной версии тягача Tesla Semi, а более дальнобойный вариант, способный проезжать 1 км на одном заряде, выйдет позже.

Илон Маск раскрыл точную емкость батарейного блока электрического тягача Tesla Semi — кВт⋅ч

Лариса ЧАГРОВСЬКА
Наталка СМОТРИЧ
АФЕРА НА ВІЛЛІ

1

Яна Прокопчук потерла втомлені очі, глянула на годинник, що стояв на її робочому столі та здивувалася. Сьома вечора, час додому. Треба виганяти вже своїх бешкетників із храму знань. Щось вони засиділися.

Підвівшись, дівчина перетнула крихітний коридор, що розділяв бібліотеку та власне читальну залу, і постукала у масивні, ще старої роботи, двері. Зачекала хвильку і, почувши дзвінке дитяче «можна», потягнула двері на себе. Ця її звичка — завжди стукати та чекати дозволу ввійти — чомусь доводила колег до сказу. Особливо нервувала директор школи.

— Що це за вигадки, Яно Миколаївно? — цікавилася Клавдія Петрівна, і її товстенькі пальчики обурено ворушилися в унісон словам, шарпаючи незмінний шовковий бант під комірцем незмінно білої блузи. — Ви — доросла людина, завідувачка бібліотеки, і питаєте у тих шмаркачів, чи вам можна увійти до вашої ж читальної зали?! Геть уже їх розбалували! До непристойності!

— Ця зала не моя, а бібліотечна, — спокійно, але твердо відповідала Яна, не уточнюючи, що, за повної відсутності підлеглих, вона завідувала лише книгами і сама собою. — А з тих, як ви кажете, шмаркачів дуже скоро виростуть дорослі. Точно такі, як ми з вами. І я не бачу кращого способу привчити їх поважати інших людей, ніж наочно демонструючи, що таке повага. Вони мають пізнати це на власному досвіді.

— Ох, моя дитино, — скрушно зітхала директриса, змінюючи тон з докірливого на турботливо-батьківський, — а у тебе він є, той досвід? Хоч якийсь куценький, га? Геть ти у книжках своїх загубилася, світу білого за ними не бачиш. А світ, він, знаєш, білий, та не дуже. Тобі бракує відчуття реальності.

На цьому місці Яні зазвичай — і дуже сильно — кортіло заявити, що Клавдії Петрівні бракує тактовності, але, звісно, нічого такого вона собі не могла дозволити. Просто схвально кивала головою, ніби погоджуючись з очевидним, та ніяково посміхалася — мовляв, що виросло, те виросло. Отака я, що вже зробиш.

Утім, діти на неї ніколи не нарікали. Вони поважали її працю. Яні вдалося прищепити їм усім — від першокласників до випускників — якщо не цілковите захоплення книгою, то бодай шанобливе ставлення до неї. Ось і зараз дітлахи зустріли свою бібліотекарку радісним у-у-у-у.

— Так, пані та панове, прошу збирати речі та повертати книжки, видані на абонемент.

Радісне у-у-у-у миттєво змінилося на вдавано ображений стогін.

— І не погано було б прискорити цей процес, — ігноруючи школярське незадоволення, додала Яна. — Читальна зала працює до шостої вечора. Ми й так затрималися на цілу годину.

— Яно Миколаївно, — прохально пропищав тоненький, як у мишеняти, голосок із заднього ряду, — а можна мені взяти додому «Магістра розсіяних наук»? Я нічого не встиг…

Яні не довелося напружувати зір, щоби впізнати, хто це. Миколка Кухарчук із п’ятого «Г», не дуже тямущий, зате вельми старанний трієчник, що з усіх сил намагається стати хорошистом, аби потішити маму, яка ростить його сама. У хлопчика геть погано з математикою, і «Магістр», мабуть, саме те, що йому зараз потрібно. Навчання у формі розваги. Ну й нехай. Урешті-решт, правила на те й створені, щоби їх змінювати, якщо дуже потрібно.

— Можна. На три дні, як виняток.

— Ой, дуже дякую! — Миколка аж підстрибнув від радості. — Якщо хочете, я залишу вам заставу.

— Гадаю, ми обмежимося взаємною довірою, — Яна сумно всміхнулася. Миколчина мама працювала шкільною прибиральницею, і «статки» тьоті Каті ні для кого у місті не були секретом. — Підійди до мене, я запишу книгу до твого формуляра.

Метушня у бібліотеці та залі тривала ще з півгодини, а насамкінець, коли обидва приміщення спорожніли, Яна пройшлася рядами поміж столів, перевіряючи, чи не забув хтось ручку або рюкзак. Огляд виявив лише кілька паперових літачків на підлозі та свіженький напис чорним маркером на жовтій стільниці парти: «Вася любить Ді». Яна похитала головою, викинула літачки у відро для сміття, змочила свій носовичок у дешевеньких парфумах і стерла крик душі сердешного Васі. Ще раз озирнулася навколо і, переконавшись у тому, що все гаразд, замкнула свої володіння, повісила на плече полотняну сумку, як завжди, набиту книжками, і пішла додому.

Надворі фіолетовим полум’ям бузку буяв травень. Від квіткових пахощів паморочилося у голові. Поспішати було нікуди, і Яна вирішила трохи пройтися. Який сенс залазити в душне, іржаве черево маршрутки, економлячи невідомо навіщо десять хвилин, коли навколо тебе така лагідна весна? Та не встигла Яна зробити й кількох кроків, як її хтось покликав. Дівчина озирнулася і на її втомленому личку спалахнула радісна посмішка.

— Генику! Яким вітром, брате?!

— Попутним, — високий стрункий брюнет у сірому костюмі та при краватці, незважаючи на куряву, що здіймалася в повітря з кожним його кроком і товстим шаром осідала на чорних лакованих черевиках, швидко перетнув вулицю і обійняв сестру. Яна втішено зітхнула і відсторонилася, щоб як слід роздивитися Євгена.

— Давно не бачилися. Цвітеш і пахнеш.

— Дякую, сестричко. На жаль, не можу повернути тобі комплімент. Ти виглядаєш змученою, — Геник, в миру — Євген Васильович Горенко, власник і директор юридичної компанії «Консул», стягнув із плеча Яни сумку, вдав, що зважує її на правиці, крекнув і застогнав, імітуючи жах та надзвичайне перенапруження. — Як завжди, повна торба інформації?

— Авжеж. А що вдієш? Ми тут інтернетами не балувані, — огризнулася Яна, радше за звичкою, ніж зі зла. Євген кивнув.

— Знаю. Але це ще півбіди. Ти нічим не балувана, ось що мене хвилює. Припадаєш тут порохом, як моє взуття. Коли помреш, тобі й могили копати не доведеться. Досить буде поставити пам’ятник на той горбик утрамбованого пилу, що якраз встигне утворитися над тобою до того часу.

— Спасибі за турботу, — сухо промовила Яна. — Мені лише двадцять вісім, так що почекай із горбиком, добре?

— Тобі вже двадцять вісім, — не відставав Геник. — Уже. А чого ти наразі досягла? Що ти маєш? Ані подруг, ані чоловіка, не кажучи вже про престижну роботу чи гроші. Жодних перспектив. Це життя, по-твоєму?

— Ні, звичайно, — Яна сплеснула руками, — це у тебе життя! Маститі клієнти, важливі угоди, дорогі іномарки, віскі, сигари, дівчата-моделі — а я так, випадково народилася. Суцільне непорозуміння, та й годі.

Від почутого Євген аж зупинився.

— Я ніколи не думав так про тебе.

— Я знаю, — Яна пом’якшала. — Знаю. Ти єдиний з усієї родини ніколи не ставився до мене, як до упослідженої. Але завжди вперто ліз у моє життя.

— Ну, інакше не був би я юристом… Та й взагалі — це все заради твого ж добра, сестро, — Геник поновив рух, кваплячись за Яною. — Ти варта куди більшого, ніж животіння у шкільній бібліотеці за три копійки так званої зарплатні та самотні вечори з книжками в обнімку. Ти ж у мене гарненька, начитана, розумна. У самому Києві вчилася! Ні, щоб там і залишитися, якось долю свою влаштувати… Чого ти сюди повернулася?

— Я люблю книги. Дуже. Невже це так важко зрозуміти? Що ж до решти… Смерть бабусі можна вважати поважною причиною для повернення, як гадаєш? — дівчина вдала, що сердиться, хоча жодного гніву не відчувала. Цю розмову і всі її можливі варіації Яна встигла вивчити назубок. — А відсутність житла у столиці та наявність його тут?

— Це житло?! Не сміши мене! Однокімнатна квартирка чи, радше, комірчина татуся Карло, без жодних вигод, на околиці містечка, саме містечко теж така периферія, аж далі нікуди, і ти вважаєш, що добре влаштувалася? — непідробно обурився Євген.

— Саме так. Очевидне-неймовірне. Люди не лише в містах-мільйонниках мешкають, мій балакучий брате. Я щаслива тим, що маю. Якби не ця, як ти кажеш, комірчина, що мені бабця заповіла, царство їй небесне, що б я робила? Де б жила? І чого ж ти, повідай, зі свого такого розпрекрасного обласного центру їздиш до Квітневого ледве не щотижня? Що тебе жене сюди, га? Там у тебе квартира з вигодами, п’ятикімнатна, так? А ти навіщось тут дачу будуєш… Парадокс? Як, до речі, там справи йдуть? Скоро новосілля?

— Скоро, скоро, баки мені не забивай! Матимеш запрошення, — Геник замислився над аргументами сестри, але за хвильку оговтався. — Ні, ну повітрям тут подихати, відпочити день-другий — це святе, я ж нічого не кажу. Але жити тут постійно? — він зробив кумедну міну. — Тут, де мухи від нудьги мруть? Де на збиту машиною курку некролог у районній газеті друкують? Тут же геть нічого не трапляється! Саме слово «новина» — лайка. Ті, хто у голові більше однієї клепки мали, всі давно звідси поїхали! А у школі твоїй працюють лише пошлюблені пенсіонери!

— Та далася тобі моя школа! Це ж не клуб знайомств. Краще скажи, як там Віка і Ліда? У них усе гаразд?

— Та що з ними станеться? — при згадці про своїх рідних сестер Євген скривився вже непідробно. — А чому ти питаєш? Скучила?

— Неймовірно. Мене так давно ніхто синьою панчохою не обзивав… Ніхто не фиркав услід, критикуючи мій одяг… Просто ностальгія замучила. Заміж мадами ще не повиходили?

За відповідь слугувала ще одна красномовна гримаса.

— Три дівки у мене на відданні, — поскаржився Геник невідомо кому, коли вони з Яною перетнули крихітний парк відпочинку із давно поламаними ослонами та рипучими покрученими гойдалками і підійшли до триповерхового будинку, де й було обурливе, як на вишуканий Євгенів смак, сестрине житло. — І жодна не бажає віддаватись. Усе принців собі шукають!

— Ти мене ні з ким не плутаєш? — Яна, сміючись, штовхнула брата в бік, але той встиг відскочити і відкрити двері під’їзду. — З Вікою, наприклад? Ні? Ну, чого мовчиш, партизане? Зізнавайся, бо інакше я тебе жорстоко закатую! Чаєм не пригощу.

— Ну май же в серці милосердя, — піднімаючись сходами на другий поверх, заканючив Євген. — За твій чай з ожиною я не знаю, що ладен зробити… До слова, де ти її береш?

— Збираю. За стильним висловом стиліста Ліди, лажу кущами, як потороча, і обдираю пальці до крові, — театрально описала картину збирання трав Яна, знімаючи з шиї допотопний ключ на мотузочці. — І знаєш, де? За містом, у тому лісочку, що зараз ледь не весь дачами забудований. Ще трохи і там не те що ожини, а й трави не залишиться. Усе заасфальтують. Та поки що… у мене є торішні ягоди.

— Царице! — гучно захопився Геник, прослизаючи до мініатюрного — ніде правди діти — передпокою такої ж крихітної квартирки. — Ти повернула мені смак насолоди. Ти воскресила мене. Я твій раб! Усе, чого ти забажаєш, буде виконано. Наказуй!

— Чайник постав, воскреслий, — наказала цариця, відбираючи торбу з інформацією.

Виконуючи накази сестри, Євген вів далі:

— Зараз я тобі таке запропоную — ти просто зомлієш від щастя, — урочисто заявив він і випнув груди, вочевидь, для більшої переконливості.

Яна підозріло глянула на брата і прокоментувала:

— Бійтесь данайців, що дари приносять.

* * *

Черговий навчальний рік успішно добіг кінця. Школярі склали всі іспити, що дало їм прекрасну нагоду забути про школу на цілих два місяці.

Для Яни ж літо означало довгу відпустку і чудову можливість провести її вдома за книгами, виходячи лише до крамниці, чи — надвечір — подихати повітрям у парк. Яна знала також, що Геник зі своєю надмірною енергією неодмінно спробує втрутитися в буколічно-пасторальні плани сестри та спокусити її тим, що він сам називав «справжнім відпочинком», і сподівалася лише на диво. Приміром, таке — брат, затурканий своїм будівництвом, лишить її в спокої. Марні надії. Дива не сталося. Натомість, ось воно, вербування. Почалося.

— Слухай, мала, — солідно заявив кузен з висоти своїх тридцяти двох років, — давай не будемо в політеси гратися. Мені ти можеш голову не морочити: я у курсі всіх твоїх справ.

— Ти б краще за рідними сестрами приглядав, — втомлено мовила Яна. Їй не хотілося бути нечемною, та деколи Євген забагато на себе брав. От як зараз.

— А ти мені яка? Хіба не рідна? — Геник аж трохи образився. — Крім того, Віка з Лідою самі дадуть собі раду. На відміну від тебе.

— Що б ти не думав про мене, я теж не в хмарах пурхаю!

— Ти? Та ти там живеш, у хмарах своїх. Я ще не бачив такої непрактичної особи, як ти. Цікаво, де ти ховаєш свої крила, коли спускаєшся до нас, на грішну землю?!

Мимоволі Яна засміялася.

— Ти такий романтичний правник. Хоч це й оксюморон.

— Ага. Тільки нікому не кажи. Нехай це залишиться між нами. Сестричко, я ж допомогти хочу. Ну зізнайся, в тебе немає грошей?..

Яна шумно зітхнула. На Євгена це не подіяло.

— Є. І досить свердлити мене поглядом, гестапівцю.

— Так. Звісно, є, — брат ляснув себе по лобі. — Як я міг забути. На хліб та молоко вистачить, правда ж?

— І навіть на «лимонні дольки».

— Ти й досі їси той жахливий дешевий мармелад? — вжахнувся кузен.

— А я мушу їсти дорогий, щоб власною печінкою платити за штучні харчові добавки? Генику, це беззмістовна розмова. І ти марнуєш свій час. Скільки там коштує година твоєї консультації?

Євген звів густі брови в одну сувору риску.

— Ось пришлю рахунок, то й дізнаєшся, — пригрозив він. — Могла б уже краще мене вивчити. Я все рівно скажу те, що збирався. Ти ж в курсі.

О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка.

— Кажи.

— Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання.

— На ще одне запитання? — солодко уточнила Яна.

— Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа?

Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував.

— Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш — хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло?

— Ні. І я ходжу купатися, — захищалася Яна. — Так, ходжу. На затоку.

— Ця затока — стічна канава. І той так званий ставок у центрі — теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка — за містом. На моїй ділянці.

— І до чого ти хилиш? — підозріло спитала Яна.

— Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі.

— Про це не може бути й мови!

— Це ще чому? — оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою.

— На це є сотня причин.

— Назви хоч одну поважну…

— Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате.

— Не розумію, про що ти?

— Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні.

Євген трохи подався вперед — вони сиділи за крихітним кухонним столиком на малюсінькій кухні — і ледь торкнувся сестриної руки.

— Дуже вдячний за твою тактовність, Яночко, — мовив він, думаючи, що ні Лідії, ні, тим більше, Вікторії, за таких умов і на думку не спало б думати про його комфорт. — І за твою турботу теж. Але не переймайся дуже. Природно, я часто буватиму на «Горі», — так, від першої частини прізвища, називалася Геникова дача. — І природно, не сам. Про друзів — це перебільшення, звісно, у моєму бізнесі добре, якщо бодай приятелі є, але… Люба, і я, і мої знайомі — усі ми люди зайняті. Може, мені якимсь дивом вдасться викроїти цілий тиждень десь на початку серпня для відпочинку, а може, й ні. Єдине, що я залишаю за собою напевне — це кілька вихідних. А тепер подумай, що отримаєш ти. Абсолютно порожній дім із такою купою кімнат, що там можна заблукати. Фруктовий сад за вікнами. Річку, звідки й воду пити не гріх — така вона чиста. Приватний пляж. Ти навіть зможеш вирощувати на моїй ділянці оті свої кошмарні будяки…

— Якщо ти про мої петунії…

— Я класифікую їх, як бур’ян звичайний…

— Тоді начувайся, — Яна зі сміхом відштовхнула братову руку, що вже тягнулася, аби знов погладити її.

Взагалі Євген був скупим на подібні лагідні дотики, але не з нею. Не з сестрою.

— Моя помста буде блискавичною і страшною. Я… не знаю, що з тобою зроблю! — жартувала Яна.

— Ти досягла свого. Я вже наляканий. Яночко, погоджуйся. Скажи мені «так». Я навмисне заради цього приїхав до Квітневого.

— А я гадала… думала, ти ще не всі справи з будівництвом залагодив, і тому…

— Та усі, всі, трясця тим справам! Ти собі не уявляєш, що то за морока будуватися!

— Ах ти ж моє бідняточко! — з очей дівчини так і бризкало лукавство. — Як подумаю про те, чого ти натерпівся — клянуся, серце кров’ю обливається! Спочатку заробив цілу купу грошей, потім купив собі квартиру, а далі ще й дім збудував! Не життя, а суцільне пекло! Як ти й досі ряст топчеш, таке витримуючи?!

— Янко, ти в мене договоришся! Краще збирай речі та й поїхали.

— Як? — розгубилася Яна. — Прямо зараз?

— А що тебе тут тримає? — іронічно поцікавився Геник. — Діти, кури, порося? Прямо зараз збирайся. Бо тобі дай час на роздуми, то ти вічність будеш думати. Сумніватися почнеш, вагатися… як же без цього? У цьому ти вся. Так що кидай до валізи всі свої три ряси і вперед, назустріч сонцю!

Після слів Євгена запала мовчанка. Здавалося, вічність минула, перш ніж тишу порушив ледь чутний Янин голос.

— Добре. Я поїду з тобою. Ти все правильно сказав. Я так давно нікуди не вибиралася, навіть за межі Квітневого… А якщо там у тебе сад та річка… Але, Генику,… неправда твоя. Я не такий сухар, яким ти мене малюєш. Я не ношу ряси, просто не вважаю за потрібне демонструвати сідниці усім перехожим. Я одягаюся так, як зручно мені. Я не маю грошей, однак не маю і боргів. Зате у мене є цілий світ — мій світ, братику. Може, на твій досвідчений погляд моє життя й убоге — але воно моє. І жоден, нехай і гігантський, успіх нікому не дає права зводити мої скромні досягнення до нуля. Не будь, як сестри. Снобізм тобі не личить!

— Я й на думці не мав тебе принижувати, — пробурмотів дещо присоромлений Євген. Порівняння із сестрами зачепило його за живе.

— Тоді нащо провокував?

— Хотів, щоб ти роздратувалася і почала рухатися. Добра́ тобі хотів.

— Та невже?

— Точно тобі кажу, — запевнив брат. Яна скрушно похитала головою.

— Я тобі вірю, але… Благими намірами шлях до пекла вистелено.

— Пекло і здоровий глузд у житті — то не є синоніми. І ще, Яно,… хіба це так погано — прагнути більшого?

— А я й прагну. Просто моє «більше» не вимірюється у грошах і не ґрунтується на планах про вигідний шлюб без краплини почуття. У мене інші пріоритети.

Тепер головою захитав Євген.

— Усе ще віриш у кохання типу «віднині та повік»?

— Не просто вірю — знаю, що воно буває. Щоправда, далеко не в усіх, але — буває. Мої батьки, приміром…

— Заслані.

— Прошу?

— Я стверджую, що вони — інопланетяни, — змовницьки прошепотів Геник. — Їх заслали на Землю навмисне, аби показати те, чого в нас, людей, ніколи не буде.

— Тобто ніжність, вірність, любов та взаємоповагу? Ти недооцінюєш людей, брате.

— Радше переоцінюю, хоча… Я стикаюся з ними щодня. І добре знаю, чого вони варті ці земляни. До речі, теорія про походження твоїх батьків усе пояснює також і про тебе. Ти й сама не від світу цього.

— Тобі видніше, теоретику, — Яна остаточно капітулювала.

Перспектива провести літо так, як це змалював Євген — практично на самоті, у великому домі посеред фруктового саду та поруч із річкою, виглядала не просто чарівною, вона зманювала мов спів міфічних сирен.

Що я втрачаю, подумалось дівчині? Анічогісінько. А отримую безліч вигод плюс одного кузена, що без упину мене виховує. Однак усе добре не буває, а з Геником якось можна змиритися. І з цим висновком Яна рішуче підвелася і пішла складати речі, вдавано урочисто коментуючи свої дії:

— Ну що, рушаймо за моїми рясами, єретик?

2

«Гора» була за десять кілометрів від Квітневого, і тому дорога туди тривала лише чверть години, та Яна мала таке відчуття, ніби потрапила у цілковито інший світ. Утім, чому «ніби»? Це й був інший світ. Кількаповерхові хороми, чи, радше, палаци, що не тулилися один до одного, як це зазвичай траплялося на сільських вулицях: простягни руку зі свого вікна — і торкнешся шибки сусідньої хати. Вони царювали на ділянках заледве не у гектар, вражаючи пишнотою оздоби та вигадливістю архітектури. Чого тут тільки не було: вежі зі зубчастими стінами, подібні до середньовічних замків, тераси й арки, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею, з грубезними димарями. І все це тонуло у зелені садів та лісу.

Яна була приголомшена. Але найбільше потрясіння чекало на неї, коли вона побачила власне «Гору».

— Ну-і-ну — тільки й змогла прошепотіти дівчина. Євген заглушив мотор свого джипа, і задоволено кивнув.

— Нічогенько? Що скажеш? Недарма я з тих клятих виконробів душу виймав. Результат того вартий. Вражає?

— Ти казав, що у тебе дача, Генику.

— Ну, а це що?

— Це вілла. Справжнісінька вілла. Я такі раніше тільки у кіно бачила. Скільки грошей ти на це вгатив? Ні, мовчи. Я не хочу знати.

Самовдоволено посміхаючись, Євген вибрався із машини і відкрив двері сестрі.

— Уся ця розкіш — твоя, як мінімум на два місяці. Почувайся, як удома. Зараз я тобі все покажу. Ось ключі, — вклавши Яні у долоню зв’язку вагою десь із півкіло, заходився пояснювати брат. — Можеш ходити, де забажаєш. Це не замок Синьої Бороди. Тут є два водонагрівачі, газовий та електричний. Користуватись можна обома, та перший потужніший. У кухонних шафах та у холодильнику є сякий-такий запас консерв, але я залишу тобі трохи грошей. Купиш усе, що потрібно, тут, за ліском, є сільмаг — відносно недалеко. Усі спальні на другому поверсі…

— Усі?..

— Так, їх вісім, здається… чи дев’ять? Обирай будь-яку. На першому поверсі вітальня, кабінет з бібліотекою, кухня і ванна кімната… чи дві?

— Ти що, хочеш тут влаштувати публічну лазню?

— Ага, до речі, про лазню — у цоколі є сауна. Ну, ходімо, чого ти заклякла? Час вступати у право володіння маєтком.

Яна усвідомлювала, що поводиться, наче аборигенка якогось тропічного острова, яка вперше у житті побачила білу людину та скляне намисто, однак нічого не могла з собою вдіяти. Розширеними від подиву та захоплення очима вбирала у себе навколишню красу.

Сама вілла, незважаючи на свої монументальні розміри та майже реалізовану претензію на палац, водночас виглядала якоюсь невагомою. Її легкі, немов повітряні форми, здавалися створеними нелюдською працею, а помахом чарівної палички. Складені з рожевої цегли стіни наче підсвічувалися зсередини світанковими промінцями, широка відкрита тераса з білими колонами оперізувала весь перший поверх будинку, а кухня, куди Яна зайшла найперше, мала окремий вихід у сад.

Вступ у право володіння не розтягнувся у часі та просторі — вже за п’ять хвилин Геник втік у справах і Яна залишилася сама.

Поблукала садом. Погойдалася трохи у гамаку, натягнутому поміж двох старезних яблунь — ці дерева явно пам’ятали ті часи, коли тут ще не було жодних віл, дач та замків. Потім прийняла душ — на другому поверсі кожна спальня мала свою ванну кімнату. І подалася до бібліотеки. Нею виявилась величезна кімната, аж до стелі заставлена книжковими стелажами, з парою череватих крісел для читання і спеціальними сходами, щоб зручно було знімати книжки з полиць.

— Це спадок дядька Ярослава, — прошепотіла Яна сама до себе.

Покійний Євгенів батько, викладач зарубіжної літератури в педучилищі Квітневого, усе своє життя збирав книжки. Його бібліотека налічувала тисячі томів, і всю її турботливий нащадок перевіз на «Гору» — до великої Яниної втіхи.

— Читати-не перечитати, — вголос зраділа дівчина і дістала з середньої полиці томик Шекспіра. Прекрасне видання, чудові ілюстрації і розкішний переклад… Ось воно, щастя! Ні, таки мав рацію Геник — цей відпочинок безумовно піде їй на користь!

П’ять днів промайнули зовсім непомітно, сповнені позолочених світанкових небес, кришталево прозорого повітря та шелесту яблунь у саду. Зранку Яна йшла на річку, а по обіді виходила на терасу, вмощувалась у кріслі-гойдалці та читала. Запоєм, не відриваючись, аж доки не починало смеркатися. Тоді дівчина поверталася на кухню, вечеряла рибними консервами — вона так і не вибралася до сільмага — і продовжувала читати. А перед самим сном або гуляла садом, або виходила на балкон своєї спальні, щоби подихати сутінками… Якби Яна вірила у рай, вона вирішила б, що це — саме він. Едем.

* * *

А надвечір шостого дня подзвонив Геник…

— Наша банда прибуває післязавтра, — сповістив він. — Я подумав, тобі слід це знати.

— Слушна думка. Склад банди розсекречено?

— Так. Нам відомі імена, явки та паролі. Отже, будуть і прибудуть Віка, Ліда… — тут Яна, як не старалася, та не змогла втриматися від стогону, — ще Лідина подруга Аня, яка, можливо, стане і моєю подругою… а може, й ні, побачимо.

— Ти врешті-решт надумав одружитися?

— Хіба я щось казав про шлюб?.. І ще двоє Вітиних друзів та її кавалер. Віка насіла на мене, щоби взяти їх усіх. Я, щоб не сперечатися з Вікою, сама знаєш — марна справа, погодився.

— Як звуть цього великомученика?

— Не пам’ятаю. Ну і я, твій покірний слуга. Усього семеро.

— Що ж, цілком можна брати банк.

Євген засміявся.

— Наразі ми плануємо законослухняніші розваги. Проведемо на «Горі» днів три або чотири, не більше. Яночко, маю до тебе прохання.

— Говори.

— Ти не приготуєш що-небудь поїсти? Щось легеньке, якісь закуски… Щоб з дороги заморити черв’ячка. А решту продуктів я привезу сам.

— Вам би тільки черв’ячків мордувати, — несхвально мовила Яна, розуміючи, що брат має на гадці саме те, що сказав, однак сестри з’їдять її саму без хліба та солі, якщо випаде поставити на стіл не те, що треба. Дівчата геть звар’ювали на своїх безбілкових, безсольових, безпротеїнових і ще якихось безглуздих дієтах. Їм важко догодити: що Ліді, що Вікторії. Певно, й королева Англії не така вимоглива, як вони. — Я приготую обід, не хвилюйся. О котрій приблизно на вас чекати?

— Не раніше обіду.

— Тоді на обід.

— Яночко, ти золото!

— Тобто? — піддражнила вона, — проби ні́де ставити?

— Зовсім ні! — обурився брат. — Ну чому ти так реагуєш на мої компліменти?

— Бо вони нещирі, як посмішка юриста.

— Завжди щирі — для тебе, — ображено засопів у трубці Геник.

— Що ж, тоді дозволь спитати, чому ти так реагуєш на мої жарти?

— Бо дуже важко втямити, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.

— Я цілком серйозна, коли кажу, що люблю тебе. Дякую за розкішний відпочинок.

— Будь ласка. І я теж люблю тебе, мій маленький кактус, кактусенятко…

— Не зламай язика, вигадуючи нові слова, брате. Ну що, будемо прощатися? Я ще хочу скласти список покупок на завтра.

— Список? — непідробно злякався Геник. — Ну ось, я так і знав. Усе в тебе розписано. Яно, благаю тебе, не треба влаштовувати тут голлівудський прийом! Це зайве.

— Скажи це сестрам і не забудь переказати мені їхню відповідь.

— Ну добре, — швидко відреагував Євген. — Вирішуй сама, як краще. Усе на твій розсуд. Я за тобою скучив, сестро.

— Я теж. Але тільки за тобою, — Яна дала відбій і замислилася.

Тут було над чим подумати. Три дні або чотири… бачити тут кузин, терпіти їхню агресивну зверхність, ковтати шпильки, що рвуться з кінчика язика, як відповідь на їхнє глузування… невесело. М’яко кажучи про відпочинок можна взагалі забути.

— Але ж потім вони поїдуть, — вкрадливо прошепотів внутрішній голос. — Усі. А ти залишишся відпочивати далі. Урешті-решт ти тут з милості, хіба ні? Ось і відпрацюєш.

— Швидше відбуду кару, — тяжко зітхнула Яна. Що ж, вибору в неї немає. А відсутність вибору, як стверджувала свого часу якась розумна людина, пречудово прояснює розум.

Саме те, що їй зараз треба.

* * *

Наступного ранку, попри гидкий дощ, що дрібною січкою падав з насуплених небес (здається, від перспективи зустріти Віку та Ліду настрій зіпсувався навіть у природи), з ретельно складеним списком та двома поки що порожніми пакетами Яна вирушила до магазину.

Незважаючи на скромні розміри та статус сільмага, асортимент крамнички виявився досить широким, і, мабуть, міг би вдовольнити навіть Віку.

Яна добре скупилася. Набиті продуктами пакунки обривали руки. Нести їх буде важко. Яна відчула це щойно вийшла з магазину. Тому вирішила скоротити шлях. Сюди, до крамниці, вона йшла по шосе, але зараз їй не залишалося нічого іншого, як зрізати кут, пройшовши через невеликий лісок, що відділяв дачі від дороги.

Стояв білий день, і жодних проблем бути просто не могло.

Ось тільки проблеми про це не знали…

Яна майже перейшла лісок, до узлісся їй лишалося з десяток кроків, коли з мокрих кущів за її спиною донісся якийсь шурхіт. Хтось продирався крізь гілля і при цьому суворо гарчав. Яна озирнулася і закричала. Просто на неї вискочили дві велетенські тварюки з гострими мордами, палаючими очима та вишкіреними зубами. Із заслинених пащ звисали довгі рожеві язики.

Це вовки, сяйнуло в заскоченій зненацька свідомості, і, перш ніж дівчина встигла подумати, звідкіля б тут взятися вовкам, вона вже бігла, намагаючись втримати покупки і балансуючи на слизькому від дощу глинистому ґрунті.

Ще один крок, іще… Хижаки не відставали. А до їхнього зосередженого сопіння та гарчання долучився звук іншої природи. Це голос! Людський голос, чоловічий, якщо точніше. Хтось їх кличе… кличе вовків? Отже, це пси!

Не знати, думала потім Яна, що саме збило її з ніг — чи хвиля полегшення, чи те, що вона озирнулася, підковзнулася і втратила рівновагу, та дівчина підвернула ногу і впала, приземлившись у центрі невеличкої, але вкрай глевкої калюжі.

Поруч із Яною з голосним соковитим плюскотом приземлилися всі її покупки. Один пакет порвався, і з нього у болото посипалося дієтичне печиво, другий просто перекинувся. Ковбаса, сир та надлегке масло присусідилися до печива.

Яні захотілось плакати. І вона прислухалася до своїх бажань.

— Цезарю, Деме! — пролунав прямо у неї над головою приємний баритон. — Ану до мене, хутко! Що це за витівки, хлопці? Ви що, згадали, як були цуценятами? Чому я мушу бігати за вами по всьому лісі?! Що на вас найшло?! О, чорт!..

Судячи з усього, власник собак побачив Яну.

Дівчина, сидячи у калабані, рюмсала і водночас намагалася стерти бруд зі своїх щік.

— Вибачте! Вибачте! Мені так шкода… Дозвольте, я допоможу вам підвестися, — галантно запропонував чоловік.

— Не дозволю, — різко відказала Яна, дивлячись на нього з-під лоба. — Заберіть від мене цих клятих псів!

— Вони не кляті! — заступився чоловік за своїх улюбленців. — Просто загралися та й усе… Правду кажучи, це моя вина, що вони так налякали вас. Я недогледів…

— Так! Це ваша вина, — підтвердила Яна і спробувала встати сама. Але з першої спроби встати не вдалося. Боліла нога. Яна почала нервувати і доволі різко продовжила, — забирайтеся звідси і своїх монстрів прихопіть. Я маю не так багато часу.

— Зараз підете. Але зі мною, — чоловік, якого Яні нарешті вдалося розгледіти, як слід, суворо насупив густі чорні брови. — Ви підвернули ногу, я ж бачу. Крім того, ваші покупки… їх треба зібрати.

— Ну так. А потім «викрасить та вибросить», як казала моя бабуся, — від думки про те, що всі продукти знищено, на очі Яни знову навернулися сльози. — Чим я буду годувати ту орду, що приїде завтра?! Своїми вибаченнями чи вашими?

— Більшість продуктів добре запаковані, — слушно зауважив власник собак. — А ті, що зіпсовані безнадійно, я вам відшкодую. Куплю те саме і принесу, куди скажете… Цезарю! Де твої манери? Ти дозволу спитав?!

Цезар, величезний рудувато-сірий собацюра, став над калюжею і, смачно плямкаючи, поїдав дієтичне печиво. Проти волі Яна засміялася.

— Хоч комусь від них користь, від цих висівок… А цей, другий, чого не їсть?

— Демон? — хазяїн оглянувся на чорного, як антрацит, пса. — Треба, щоб він з голоду помирав, може, тоді принизиться до брудного їдла… Гоноровий!

— Як ви?..

— Чому ви так вирішили?

— Не знаю. Просто спало на гадку. Собаки у вас породисті?

— Ну аякже! — чіткий обрис вуст чоловіка пом’якшав від посмішки. — Найкраща у світі порода: українська дворова. Дема я у гицлів викупив, уже дорослим, а Цезаря підібрав цуценям на смітнику. Немає кращих собак, ніж дворняги, скажу я вам. Найрозумніші, найвідданіші, і то не сліпа відданість, зауважте! Якось я Дема покарав за курку, вкрадену в сусідів, а то була не його вина. І я ж пальцем його не діткнув, відчитав добряче й усе. Тиждень від їжі відмовлявся! На колінах довелося прощення просити!

— Жартуєте. Невже аж на колінах?

— Присягаюся! Та й Дем не дасть збрехати. Він дуже тим випадком пишається. Показав характер!

Яні здалося, що в синювато-чорних очах Демона дійсно промайнув самовдоволений, пихатий вогник. А ось у великих карих очах його господаря жодної пихи не споглядалося. Правду кажучи, вони були дуже гарними, ті очі. Дуже теплими. Кольору кави.

Яна завагалася. Може, не варто їй аж так різко відхиляти допомогу цього чоловіка? Зрештою, дощ знову почав накрапати, нога болить, продукти у багнюці, а її саму похитує від переляку…

— Погоджуйтеся, — наполягав власник собак, наче відчувши Янині коливання. — Я завинив, хочу спокутувати провину. Дем може навіть донести отой кошик з ківі. Він обожнює тягати щось у зубах, байдуже що.

— А Цезар?

— Ну… Цезар також має свої чесноти… нібито.

Пес підняв забрьохану морду від печива і ображено гавкнув.

— Я жартую, — миттю зреагував хазяїн і, звертаючись уже до Яни, запитав:

— Вам далеко йти?

— Зовсім поруч. Туди, де ці… новобудови, знаєте?

— А-а-а, — чоловік нахилився над калюжею і почав діставати звідти покупки. Демон заметушився і заходився допомагати.

Не без трепету в серці Яна дивилася на те, як гострі ікла стискаються на запакованій в поліетилен ковбасі, але — минулося. Дем і на мить не затримав у пащі ковбасу. Він підійшов до вцілілого пакета, який виставив на землю його хазяїни, і акуратно опустив туди свою здобич. Яна була обеззброєна.

— Беру назад усі слова, що я наговорила про цих псів. І дякуватиму, якщо ви проведете мене додому.

— Це честь для мене. Дякую, — чоловік випростався і якось ніжно глянув на Яну. — Мене звуть Ігор.

— А по-батькові? — брякнула дівчина і страшенно знітилася. Та що з нею сьогодні таке?! Невже приїзд кузин так вивів її з рівноваги? То їй вовки ввижаються, то хороші манери відлітають у вирій! Зараз цей добродій відкаже: «я ще замолодий, аби зватися по-батькові» — бо так воно і є, йому на вигляд років тридцять п’ять-сорок, не більше — і що їй тоді робити?

— Ігор Васильович, — спокійно відповів той. — Але після того, що ми пережили разом, після всіх цих випробувань, ви…

— Яна.

— Яночко, можете звертатися до мене запанібрата. Ну, якось так: «Ігорю, друзяко, грім тебе побий!». Обіцяю, що не ображуся.

Красиві очі чоловіка сміялися. Не посміхнутися у відповідь було просто неможливо.

3

До «Гори» вони дісталися за півгодини — досить непогано, враховуючи, що більшу частину шляху Яна подолала, спираючись на Ігореву руку.

Демон акуратно ступав слід у слід за своїм господарем, несучи у зубах кошик з ківі. Цезар біг трохи осторонь і вигляд мав збентежений, немов відчував свою провину.

— Так, він відчуває, — підтвердив Ігор, коли Яна вголос висловила це припущення. — Це ж його, шибайголови, робота, отой забіг, що вас сполохав… Цезар завжди заводіяка у таких речах, а Дем, хоч і старший від друга, та й на вигляд лютіший — а насправді теля телям…

— Ви їх дуже любите?

— Хлопців своїх? Дуже. Вони мені як діти. Доки своїх немає…

Яна трохи соромилася, та все ж не втрималася і крадькома кинула погляд на правицю Ігоря. Шлюбної обручки не було.

Хоча яке їй до того діло? Він її не сватає.

Першим Геникову дачу побачив Цезар — він обігнав решту компанії на повороті і тепер заливисто гавкав, ніби не міг повірити, що бачить таке диво на власні собачі очі. Демон поводився стриманіше — він лише загарчав, немов хотів сказати: «Оце так буда!». Ігор же просто присвиснув.

— Ви тут працюєте, Яночко?

— Я тут живу.

— Тоді перефразую питання: ким ви працюєте, живучи у такому палаці?

— А ви вгадайте! — усміхнулась Яна.

— Спробую. Я сказав би, що ви домогосподарка, щаслива дружина багатого мужа, але не можу. З двох причин. По-перше, ви не носите обручки. А по-друге, ви просто не така.

— Яка ще «не така»? — Яна зупинилась, аби перевести дух. Вони вже дійшли до кованої металевої хвіртки, та Ігор усе ще підтримував дівчину.

— Не з тих, хто виходить заміж з розрахунку.

— А як ви знаєте?

— Я добре розбираюся в людях, хоча й не люблю їх.

— Людей? — перепитала Яна розгублено. — Але як… Зовсім?

Ігор замислився — видно було, що всерйоз.

— Ні, не зовсім, — нарешті відказав він. — Деякі приємні винятки не дозволяють мені повністю розчаруватися у роді людському. Але ми зараз не про це… Я намагаюся вгадати, хто ви, принцесо… Я розгублений. Тисячі думок тісняться у моїй голові. Допоможіть мені, Яночко. Згляньтеся на мої страждання!

— А ви збиточник!.. Гаразд, ось вам моя страшна таємниця. Я — завідувачка шкільної бібліотеки.

— Що ж, тепер я переконався, — після паузи пробурмотів Ігор, — що фінансування нашої освіти зросло до небачених висот. І хто збиткується, Яно?

— А я й не стверджувала, що це моя дача. Я лиш сказала, що живу тут, і це чистісінька правда. Ця вілла належить моєму двоюрідному братові.

— Он як? А хто у нас двоюрідний брат?

— Юрист. Фірма «Консул», може, чули?

— Ні. Я не так давно у цих місцях. Але не маю жодних сумнівів у незліченних чеснотах вашого брата. Як його звуть?

— Євген Горенко.

Ігор галантно схилив голову.

— Тішуся заочному знайомству.

— Його цілком можна зробити очним. Геник приїздить сьогодні з моїми кузинами та їхніми друзями. Те печиво, що ним ласував Цезар, призначалося для кузини Вікторії. І знаєте що? — Яна хіхікнула. — Я дуже рада, що воно дісталося такому симпатичному псові, а не їй.

Проте Ігор Яниних веселощів чомусь не поділяв.

— Тобто, якщо я правильно все зрозумів, ваш любий кузен вирішив зекономити на кухарці і запряг вас до роботи?

— Ну чому ж відразу запряг?.. — образилася дівчина. — Невже я схожа на кобилу?..

— Анітрохи не схожі, та я лише…

— А за гостину треба платити, ви так не вважаєте?

— Ні, не вважаю, — різко відмовив Ігор, миттю розгубивши всю свою незворушність.

Яна аж здригнулася від криги в його голосі, але гість здавалося цього не помітив і вів далі:

— Брати плату за гостинність в будь-якій формі — це все одно, що допомогти пораненому, а потім виставити йому рахунок за бинти. Це негідно, якщо вас цікавить моя думка! Гість у домі — Бог у домі, так на Сході кажуть. Ви ж не будете просити Бога мити посуд чи накривати на стіл?

— Ігорю, все не так трагічно, як ви собі уявляєте, — заспокійливо сказала Яна. — Просто Геник потребує моєї допомоги, бо інакше сестри своїм скигленням дістануть його аж до печінок. А він хороша людина, він на це не заслуговує. І на ваш осуд, до речі, теж. Євген дбає про всю сім’ю вже десять років, після смерті батька… А якщо ви погодитеся випити зі мною кави, на знак вдячності за те, що довели мене додому, я вам ще щось захопливе розповім про кузена.

— Я певен, що ваш брат — вельми цікава особистість. Однак запрошення приймаю з тим, щоби побільше дізнатися про вас.

Яна зрозуміла, що до неї заграють — вкрай обережно і вельми красиво… Це був флірт чистої води, той, що ні до чого не зобов’язує. І той, в мистецтві володіння яким вона виявилася повним профаном, попри усю свою начитаність.

— А я нецікава, на відміну від Геника. У нього юридична практика, різні захопливі випадки, клієнти, знову ж таки, з тих, кого називають «сильні світу цього»…

— І в чому ж їхня сила? — це Ігор питав уже на кухні. Він заледве не силою всадовив Яну на стілець, знайшов у шафі арабіку в зернах, сам її змолов, і, за відсутності джезви, поставив каву варитися в крихітній каструльці. Яна лише головою хитала, споглядаючи на цю бурхливу діяльність.

— Це ж треба — сам майстер готує мені каву.

— Не вам, а нам, — Ігор не дав збити себе з пантелику. — І, крім того, я тут не гість.

— А хто ж тоді? Окупант?..

— Навіщо ж крайнощі? Вам каву з молоком?

— Так, і цукру дві ложечки. Ні, краще три… Обожнюю солодке. Ви не відповіли мені — хто ви тут, Ігорю?

— Я — рятувальник. І рятівник! — гордо випнув він груди, і, прибравши картинну позу, підняв зігнуту в лікті правицю, буцімто для того, аби продемонструвати м’язи. — До слова, ви також не відповіли на моє запитання.

— Це ще на яке?

— Про силу сильних світу цього… У чому вона полягає?

— Не знаю. Я ніколи її не мала.

— Помиляєтесь, — Ігор поставив на стіл два горнятка з кавою, і від її запаморочливого запаху в Яни голова обертом пішла. — Просто ви нею не користуєтеся, а це різні речі. Вам, мабуть, спокійніше вважати, що ви її не маєте. Так простіше. Але повірте, ви досить сильна жінка.

— А моя сила у чому полягає?

Ігор присів на ослінчик так обережно, ніби той був кришталевим. Перемішав свою каву — ложечка тихенько дзенькнула об тонку порцеляну. Геник укупі зі своїм марнославством навіть кухню затарив дорогим англійським посудом.

— Ви давно дивилися на себе у дзеркало?

— О, — Яна зітхнула з полегшенням. Отже, мова йтиме не про її залізний характер — і на тому спасибі. — Тільки не кажіть мені, що я гарна і що краса врятує світ. У світі так багато краси, та він ще й досі не врятований. А я… жодним чином не красуня. На жаль. Я добре знаю собі ціну.

— А я в цьому геть не певний, — заперечив Ігор. — Почнемо з ваших очей.

— А що з ними не так? — злякалася Яна.

— Усе гаразд. І навіть більше… Ви хоч уявляєте собі, як рідко можна зустріти людину з очима кольору бірюзи?

— Звичайнісінькі блакитні, — знітилася Яна.

— Звичайнісінька іранська бірюза, єдина, яку оправляють золотом. Хіба що ви носите лінзи…

— Ношу, але звичайні, прозорі… Що ще?

— Ще? Ваше волосся…

— Воно також дорогоцінного кольору? — відверто іронізувала Яна.

— Так. І дарма ви так іронізуєте. У ваших кіс відтінок червоного дерева і вони нефарбовані. На цьому я теж розуміюся.

— Он як? Ви директор косметичної фірми, що виробляє фарби для волосся?

— Я — чоловік, — заявив Ігор так, ніби це все пояснювало. — Тепер ваші губки…

Яна картинно застогнала.

— Дайте знати, коли дійдете до моїх кісточок. Сподіваюся, це буде не сьогодні. Зазвичай я ніколи не дозволяю кавалеру обговорювати мій кістяк на першому побаченні.

Вони перезирнулися і розсміялися. Розмова перейшла на загальніші теми: погода, природа, улюблені письменники, композитори, поети…

Ігор виявився на диво освіченим. А книжок прочитав ледь не більше, ніж Яна. Це було видно з того, про що вони говорили та з його манери висловлюватися…

Час летів. Ігор тричі варив каву. Цезар і Дем терпляче чекали на свого господаря у передпокої, зовсім «невеликому», розміром із Янину спальню в Квітневому. Несподівано перервавши дуже плідну розмову про органи зору в бджіл — наслідок дискусії про те, як легко визначити неякісний мед — Ігор запитав, чому Яна не боїться запрошувати до себе практично незнайому людину. Він навіть насупився, щоб показати, наскільки він незнайомий, і суворо погрозив дівчині пальцем.

Бажаючи відбутися жартом, Яна прошепотіла щось про свою слабкість до таємничих незнайомців і про палку любов до Містера Ікс зі славнозвісної «Принцеси цирку».

Проте Ігор наполягав на серйозній відповіді.

Яна розгубилася:

— Чесно кажучи, я про це просто не подумала, — зізналася вона.

Ігор осудливо стиснув губи. Довелося боронитися.

— Та й навряд чи ви мені чимось загрожуєте. Ви ж мені допомогли!

Ігор знизав плечима.

— Це ще нічого не значить. Даруйте на слові, та ви проти мене, як горобець проти крука, Яночко. Замисли я зле, ви не мали б як боронитися…

Яна наїжачилася — вона знала про совою зайву довірливість і не зносила, коли їй на це вказували.

— Але ж ви не замислили зле! Ви добрий, порядний чоловік! Це видно відразу, щоб ви там не говорили! Крім того, мені здається, що той, хто так сильно любить собак, просто не може бути поганим! Тільки наклепи на себе зводите…

— На себе? Та ні. Зі мною вам справді нічого не загрожує. Та ця ваша наївність, Яночко… воістину чарівна… Це ваша сила і слабкість водночас. Вона обеззброює, та одного дня, як і кожна зброя, може обернутися проти вас.

— А для чого ви все це мені говорите?

— Бо хвилююся за вас, якщо це мені дозволено.

— Та хіба на це питають дозволу? — тихо мовила Яна і хвилини дві дуже уважно вивчала пухнасті помпончики на своїх домашніх капцях. Потім звела погляд на гостя.

— Дещо пригадалося з нашої бесіди поза домом. Чи ви справді вважаєте, що багатих не можна любити? Що жінка, яка взяла шлюб з багатим чоловіком, неодмінно зробила це з корисливості?

— Ви загнали мене у кут. Ні, напевно, що ні, і я мушу попросити у вас вибачення — мені, як чоловікові, не варто робити таких узагальнень… Будь-які узагальнення — несмак. Але… свого часу я був багатим…

— І мали дружину, яка пішла від вас, щойно ви збідніли?

— Ні. У мене була наречена, яку дуже лякали слова «і в багатстві, і в бідності»…

— Ну й що! — перепитала Яна. — Самі кажете, узагальнення — це гріх. Але якщо жінка свого щастя перед носом не бачить, бо гроші їй світ закривають, то туди їй і дорога.

— Куди?

— Туди, де вона нині є. Але всі люди різні. Я ось теж можу сказати, що… — Яна замовкла, дивуючись, чого це її потягнуло аж на таку відвертість. Дівчина нікому, крім Геника, не розповідала про свої невдалі заручини.

Вона також була нареченою. Цілий місяць. Аж доки не впіймала свого хлопця на гарячому — так би мовити, в процесі…

Яна не влаштовувала хитромудрі засідки і не слідкувала за коханим — вона ніколи б до такого не принизилася. Ні, усе вийшло випадково, і від того боліло ще більше. І від самої зради, і від власної безпорадності. І від осоружних думок, що так і мало статися.

Хто вона? Сіренька мишка, бібліотекарка без копійки за душею… Таких не люблять — їх терплять, щоби було кому варити чоловікові борщ та прати шкарпетки.

Але Яна не збиралася терпіти таке ставлення до себе. Не збиралась прощати і зради. Навіть у мишок є гострі зубки.

— Що ви сказали?

— Га? — Опам’ятавшись від спогадів, які ще й досі завдавали болю, трохи збентежено перепитала Яна, — ви щось запитували? Я думку згубила. Вибачте…

— Ви мене зовсім не слухаєте, — сумно мовив Ігор. — Наразі я не узагальнюю. Принаймні, намагаюся не робити цього. То я просто хотів справити на вас якнайкраще враження своєю батьківською турботою.

— Вам це уже вдалося, — запевнила Яна. — І на щастя, ви мені не батько.

Ігор кивнув, — точно в яблучко. Що ж, на цій урочистій ноті, певно, й будемо прощатися. Вам треба відпочити перед завтрашньою навалою, та й у мене багато справ… Я дуже радий був з вами познайомитися, попри обставини, за яких це сталося. Упевнений, хлопцям ви також сподобалися. Особливо Демові.

— Чому так?

— Я це відчуваю.

— Що ж, — несподівано для самої себе Яна сказала те, на що зазвичай ніколи б не наважилася, — щаслива буду бачити вас та хлопців на «Горі» в будь-який час. Заходьте, Ігорю. Часом мені буває дуже самотньо. Щоправда, тут багато книг… я читаю увесь час…

— Це помітно.

— Книги вміють говорити, однак не вміють слухати. А мені цього бракує… Я чекатиму вас у гості.

— Я прийду, — коротко мовив Ігор, і це прозвучало, як тверда обіцянка. — А знаєте, що, Яночко? Вам потрібен собака для охорони.

— Так, та де ж його взяти? Зооринок аж в обласному центрі, та й продають там лише породистих псів… Хіба по сусідах попитати?

— Поки що зачекайте. Можливо, я щось придумаю, — Ігор взяв Янину руку, підніс до вуст і поцілував.

— Дякую, — дуже тихо, майже пошепки, сказав він, і це «дякую» було сповнене ніжністю і теплом.

— Прошу. І ще одне… ваша кава просто надзвичайна.

Ігор усміхнувся, — це звичайна кава для надзвичайної жінки.

4

Наступного дня, десь біля другої години, до «Гори» підкотилися три іномарки. З темно-сірого Євгенового джипа вивантажилися він сам та двоє Вітиних друзів. З «Вольво» кольору гнилої вишні манірно висідали кузина Ліда та її подружка Аня — та сама, на яку накинув оком Геник. І, нарешті, з супермодного «Фольксваґена-жука» яскравого червоного кольору вийшла Вікторія зі своїм кавалером.

Стегна Віки обтягували срібно-сірі, художньо подерті у найнесподіваніших місцях, джинси, у пупці виблискував синій камінець, а на крихітній жовтій маєчці, що закінчувалася відразу за грудьми, красувався напис «Kiss my ass»^[1]. Вочевидь, до цього дійства запрошувалися всі охочі.

Яна замислилася про те, що було б, якби цей заклик з’явився там, де йому місце. Але виглядало на те, що нічого.

Проходячи у дім, Євген був єдиним, хто зупинився, аби привітатися з сестрою. Решта гостей пропливли повз Яну, що стояла на порозі, так, ніби вона була прозорою.

Сестричка Віка, щоправда, кинула у Янин бік «одоробало» — небачений вияв царської уваги.

Хлопець Вікторії, вкрай схожий на змученого дітьми коника — натягнутий, мов струна, з величезними сумними очима на видовженому обличчі — болісно смикнувся, почувши беззаперечне свідоцтво доброго виховання коханої, але промовчав.

Друзі Віти, схоже, вирішили, що Яна — то обслуга, і не стали утруднювати себе привітаннями.

Що ж, воно й на краще, подумала дівчина. Менше клопоту.

Уся компанія виглядала чи то сонною, чи з похмілля — уся, крім Геника. Ліда навіть не спромоглася нафарбуватися, що було для неї заледве не кримінальним злочином. Зате вона щедро надушилася, і від її парфумів у Яни залоскотало у носі. Дівчина голосно чхнула — так, що Аня, яка йшла останньою, здригнулася від несподіванки і закричала:

— Ну ти, убога, хоч би вбік відійшла!

— Анно, стули писок, — негайно зреагував Євген. — Якби ви з Лідою не купалися в тих своїх ароматах, то й люди б не чхали!

— Не розумію, чому ти її захищаєш, цю свою… економку? — губенята в Ані ображено затремтіли. У блакитних, уміло підфарбованих очах закипіли сльози. Та на Геника це не подіяло — як справжній юрист, він залишився відстороненим і спокійним.

— Яна — не економка. Вона моя сестра. Усі невтаємничені — знайомтеся!

Німій сцені, що запала після зізнання Євгена, позаздрив би будь-який постановник «Ревізора». Тиша висіла у повітрі з добру хвилину. Усі без винятку, включно з кузинами, витріщалися на Яну так, ніби вона була, щонайменше, гуманоїдом. Першим отямився друг Віти, патлате пихате непорозуміння у шортах кольору хакі, з яких стирчали тоненькі, мов у чаплі, волохаті ноженята, та чорній футболці з білим вишкіром «Веселого Роджера» на куріпчиних грудях.

— Ні фіга собі! Оце нещастя — твоя кузина?!

— Антоне, мені дуже кортить набити комусь морду, — відгукнувся Геник, помалу втрачаючи свою незворушність. — І якщо бити Анну я не можу, бо вона — жінка, то ти, незважаючи на твоє сумнівне шмаття, точно не баба. І навіть не гей. Можеш дістати за неповагу до мене і до Яни.

— А що я такого зробила? — обурилася Аня, махаючи віями, які — нахились вона трохи нижче — цілком могли б правити за доброго віника.

— Вибачте, — пробурмотів Антон, зрозумівши, що не на жарт розізлив Євгена. — Я не хотів нічого поганого.

Після цих доволі сумнівних вибачень уся гоп-компанія рушила у вітальну, де вже був накритий стіл, з ентузіазмом п’яних слонів, що ціле літо чекали водопою. Та й шуму від гостей було не менше. Вони галасували, перекрикували один одного, хапали пиво так, неначе точно знали, що саме ця пляшка стане останньою в їхньому житті, змітали з таць нарізані Яною бутерброди, навіть не помивши руки з дороги…

Дивлячись на все це, дівчина лише головою хитала.

— Тільки подумати, а я ще була палко́ю противницею теорії Дарвіна. Хоча, може, той екземпляр, що став нашим пращуром, добропорядні мавпи вигнали зі зграї за негідну поведінку.

— Невже все так погано? — пролунав за спиною в Яни чийсь голос. Вона озирнулася. Ага, це другий приятель Геника, приємний блондин. Як же його звуть?

— Дмитро, до ваших послуг, — хлопець, здається, прочитав її думки.

— Прекрасно. Якщо ви до моїх послуг, допоможіть впоратися з посудом. Бо доки мої сестри удають, що я — скляна, на їхню допомогу дарма й сподіватися.

— А ви їх любите? — Дмитро з вправністю еквілібриста підхопив стос брудних, складених одна на одну тарілок і поніс на кухню. Трохи менший стос несла Яна.

— Кого? — видихнула вона, звільнившись від тарілок. Увімкнула воду, щоб набралася повна мийка, бо посудомийну машину ще не підключили, хлюпнула туди якоїсь пінистої рідини для миття посуду і натягнула довгі, ледь не до ліктя, ґумові рукавички. Хоч тут могла порозкошувати, бережучи шкіру на руках. — Кузин своїх?

— Так.

— Ні, не люблю.

— Чому?! — щиро здивувався Дмитро. Яна глянула на нього з-під лоба. Таке питає, і не видно, щоб жартома… Золота молодь… Королі життя… Як йому пояснити, що таке гідність та самоповага?

— Ну, головно, тому, що вони чарівні, чуйні, виховані дівчата, альтруїстки з великим серцем, яке болить чужим болем, як своїм. Підходить така відповідь? Чи краще пояснити, мов для школяриків, що я не зношу, коли мене називають одоробалом?

— Ви так говорите, — захопився юнак, витираючи вже вимитий Яною посуд.

— Як?

— Як по-писаному.

— Ну то що ж ви хочете… noblesse oblige^[2].

— Що, пробачте?

— Нічого. Забудьте. Я — бібліотекар.

— А, ну тоді це все пояснює, — промовив Дмитро таким тоном, ніби хотів сказати: «ще зовсім молода — а вже каліка». — Багато читаєте?

— Так. Здебільшого — книги з етикету.

Тонкого натяку юнак не зрозумів.

— Дивно це все-таки…

— Що саме?

— Що у такого брата, як Євген і такої сестри, як Віта, така сестра.

— Я вже люблю вас ледь не більше, аніж кузин, — сухо проголосила Яна. — Бажаєте ще якось мене принизити чи на цьому закінчимо обмін люб’язностями?..

— Я вас скривдив? — розгубився Дмитро.

— Ну що ви! Я від утіхи на сьомому небі! Так приємно, коли на тебе дивляться, мов на ярмаркового виродка! Це так надихає! Підтримує самооцінку, знаєте. У вас ще щось?

— Даруйте, — Дмитро покаянно схилив голову. Пшеничний чуб упав йому на лоба. — Я вічно ляпну щось не те. Ви не дивуйтеся, зі мною це весь час трапляється. Але я не хотів вас образити. І ніякий ви не виродок, не кажіть так про себе. Що мені зробити, щоб ви посміхнулися?

Яна домила останню тарілку, помилувалася на свою роботу і лише потім уважно глянула на Дмитра.

Що ж… непогано. Вельми симпатичний хлопець. Очі сірі, обличчя відкрите, одягнений зі смаком. Високий, але не занадто, підтягнутий, та не настільки, аби здаватися худим, як той-таки Антон. Словом, надто гарний, аби бути правдою.

— Спробуйте дати мені спокій.

Дмитро недбало пересмикнув плечем — під його футболкою без усяких провокаційних написів заходили добре накачані м’язи. Явно зі спортзалу не вилазить, — подумки фиркнула Яна і тут-таки сама себе зупинила, — якщо й так, законом це не заборонено. А тебе, красуне, це взагалі не обходить. Що ти там казала Геникові? Не будь, як сестри? Так отож.

— Ви певні, що хочете від мене саме цього? — Дмитро вже не просто промовляв до Яни чи шепотів — він туркотів, як закоханий голуб.

— Авжеж. І це єдине, на що ви нездатні?

— Заради вас я здатен на все. Ще побачимося, — хлопець вийшов, поляскуючи себе по кишенях джинсів — явно шукав цигарки. Знайомий жест, Євген завжди так робить… Яна ще якусь мить дивилася услід Дмитрові, а потім зітхнула і почала готувати чергову зміну страв.

Легкі закуски, так, Генику? Вовки-вегетаріанці. — Згадка про вовків воскресила у пам’яті вчорашню її пригоду, і Яна зненацька пошкодувала, що Ігор не тут, не з нею. Звісно, за неї заступається брат, як завжди, але це — інше. Це було б… якби було… так романтично!

Яна насупилася, зла сама на себе. Ось він, згубний вплив свіжого повітря, необмеженого доступу до книжок та очей кольору кави мокко. Такі дурниці вигадуються — і на голову не натягнеш. Ліпше ще раз пильно глянути на себе у дзеркало, забути все, що Ігор, як вихована людина, молов про її красу, і повернутися до тями.

До тями Яну повернуло репетування Вікторії. Кузина на всю силу легень вимагала дієтичного печива і надлегкого маргарину на бутерброди з житнього хліба. Яна зловтішно хмикнула і почала ретельно мастити скибочки батона чистісіньким вершковим маслом.

5

Дмитро вийшов на терасу, де вже затягувався ароматним димом Антон, і торкнув друга за плече.

— Цигарки не даси? Я свої десь подів, знайти не можу…

— Без проблем. «Кемел» будеш? — Антон, що вже змінив мілітарні шорти на грайливіші у білі ромашки, сперся ліктями на мармурову балюстраду і замислено споглядав зелено-синю далину, доки друг підкурював. — Як тобі тут?

— Вражає. Таким, як Євген, щастить, як завжди.

— Добре щастя! Просто Горенко хапає все, що добре лежить і не зле виглядає, от і весь його талант.

— Чого ж ти не хапаєш?

— Я? — Антон надувся, мов рахітичний індик. — Я вищий від усього цього. Я не такий хапуга, як Горенко.

— Вищий, авжеж. До слова, про те, що не зле виглядає — як тобі ця Яна?

— Ніяк, — відмахнувся Антон, що надавав перевагу пишнотілим жінкам, і з цієї причини потай зітхав за Лідою. — Худе, мале, окасте. Тільки й краси, що волосся.

— Не скажи. Ти очі її бачив? А бюст?

— А він у неї є?

— Другий номер, як мінімум, — тоном знавця проказав Дмитро. — То вона його від людей ховає. Цікава дівчинка. Язик, як жало, сама, як вогонь, і така чиста… така божественно-наївна… я аж розбурхався увесь!

— Твої проблеми. Ти пролетів тут. У тебе з нею нічого не вийде.

— Гальмуй! — Дмитро штовхнув приятеля під ребра. — Ти говориш про дівчину, яку я збираюся зробити своєю… — і, витримавши солідну театральну паузу, додав, — коханкою!

Хлопці смачно заржали. Потім Антон поцікавився.

— А вона про це знає?

— Ти що?.. Ясно, що ні. Дізнається, коли опиниться піді мною в ліжку. Нащо її завчасно лякати? Я хочу трохи розважитися — перспектива, що зробить цілком стерпними ці чотири дні.

— Нічого не вийде, — повторив Антон. — Надто ця Яна, чи як її там, для тебе серйозна. А, крім того, що скаже Євген?

— Я не Горенка хочу звабити. Яна, між іншим, давно повнолітня, а пан Горенко сам не від того, щоб завалити цю Аню. Він буде зайнятий.

— Пролетиш, — пророкував Антон, запалюючи другу цигарку.

— Ні. Я ніколи не пролітав.

— Усе колись буває вперше, друже.

Дмитро напружився, його красиве лице застигло від гніву.

— Закладемося?

— На що?

— Пропонуй. Мені все одно.

— Тоді на гроші.

— Згода, — кивнув Дмитро. — Отже, якщо мені вдасться за чотири… та ні, що його тягнути… за три дні переспати з Яною, ти винен мені штуку баксів.

— О’кей. А якщо не вдасться, то ти мені винен півтори.

— Домовилися. Нам потрібен свідок?

— Потрібен чи ні, а він у вас є, — пролунав від дверей оманливо ніжний жіночий голос. Упіймані на гарячому хлопці перезирнулися, а потім одночасно повернулися на голос. На порозі стояла Вікторія.

— Я все чула, — рішуче сказала вона.

Дмитро зробив крок до неї.

— Послухай, якщо ти проти… ти не могла б… я просив би тебе нічого не говорити Яні.

— Ти за кого мене маєш? — обурилася Віка. — Ясна річ, я нічого їй не розповім. А крім того, я вважаю, що це найбільш своєчасне парі з усіх, які знала історія. Досить їй уже бути старою дівою. Може, хоч добрий дрючок зробить з неї людину.

— Тобто, — обережно мовив Дмитро, — ми можемо розраховувати на твоє мовчання?

— І на мою повну підтримку, Дімо, — Вікторія зробила пірует, щоб продемонструвати куценьку рожеву спідницю, з-під якої виглядали куценькі рожеві трусики. — Якщо хочеш, я замовлю за тебе слівце перед Яною. Попрацюю, так би мовити, твоїм адвокатом. Не все ж одному Геникові юридичні таланти виявляти.

— Таке враження, ніби ти для Яни — авторитет, — огризнувся Антон, який геть не зрадів, що у Дмитра з’явився сильний спільник.

— Ні хрена ти не тямиш у жіночій психології, Тошо, — грубо відповіла Віка. — Яна може сто разів мене ненавидіти і тисячу — зневажати, та коли я натякну, що нею цікавиться вродливий кавалер, вона повірить. Сто пудів. Бо про це мріє кожна жінка.

Антон скривився, але промовчав. Натомість повернувся до Дмитра, якусь мить роздивлявся того, наче міняйла, що роздумує, чи не попробувати на зуб золоту монету, і нарешті прорік:

— Отже, парі?..

— Укладено, — Дмитро простягнув приятелю руку. — Вікусю, розбий.

Яна, не підозрюючи про те, що її розібрали на руки, ноги та цицьки, як м’ясну тушу, і призначили жертвою на вівтар чоловічого марнославства, усе ж дивувалася наполегливості, з якою Діма, як він попросив називати його, ходив за нею слід у слід решту дня.

Він брався за кожну справу, до якої торкалась Яна. Варто було дівчині присісти — і він сідав біля неї, щедро сипав компліментами і раз у раз намагався торкнутися то руки, то талії.

Уже під вечір, коли прибу́ла сарана наситилася, і припинила тормосити холодильник так, ніби той був самобранкою, Вікторія відкликала Яну в одну з кімнат, змовницьки прошепотівши: «є розмова». Те, що вона не додала чогось на кшталт «пугало», безумовно, надихало.

— Я тебе вітаю, — заявила Віка, коли сестри залишилися самі.

— Справді? І з чим? Я виграла в якусь лотерею?

— Майже вгадала. Тобою зацікавився Дмитро.

Яна попрямувала до виходу. Вікторія оторопіла. Вона очікувала зовсім іншої реакції.

— Ти чого? Критичні дні, чи що? Завжди ж така чемна.

— Власне. Це мені й шкодить. Вирішила робити, як ти — тобто хамити всім без розбору, — огризнулася Яна, яка інтуїтивно завжди чекала від Вікторії якогось підступу. — Слухай, Віко, може, я й не цариця подіумів, і моє ім’я порожній звук для жовтої преси, проте я далеко не дурна. З якого б доброго дива такому хлопцеві, як Дмитро, мною цікавитися? Він сам хто, до речі?

— Е-е… манекенник. Ну тобто модель. Як і я. Ми в одній агенції працюємо.

— Як чарівно. З чим я вас обох і вітаю. І що ж, хотіла б я знати, у мені його приваблює?

— Про це краще його спитати. Але мені здається твоя незіпсованість і наївність. Неподібність до інших. Яно, — Вікторія вклала у свій голос річні запаси улесливості та прослідкувала, щоб у належному місці він здригнувся, — ну чому ти такий їжачок? Більше впевненості у собі, сестро, і світ ляже тобі до ніг.

— Сильно сумніваюся. І крім того, коли здається — хреститися треба.

— А ти спробуй. Чи ти щось втратиш, відповівши на почуття Дмитра?

— На почуття… — Яна втомлено зітхнула. — Це жарт такий, Віко? У цього Діми дівчат, хоч греблю гати. Я не можу сприймати серйозно його залицяння.

— А даремно, — зітхнула Вікторія, подумки святкуючи перемогу — їй вдалося затримати Яну, втягнути її у розмову, а це вже половина справи. — Невже він анітрохи тобі не подобається?

— Ну чому ж… Дмитро дуже симпатичний. І він один з усієї банди допомагав мені на кухні. То також бал на його користь.

— От і добре. Заміж тебе йти ніхто не силує, але скажу тобі одне, з власного досвіду — приємна чоловіча компанія збадьорює жінку. Саме те, що тобі треба.

— Дякую, лікарю, — посміхнулася Яна, та кузина, вже не слухаючи її, вислизнула з кімнати.

Голова в Яни йшла обертом — і від утоми, і від хвилювання. Як давно ніхто за нею не упадав! І як їй цього бракувало! Має рацію Віка з її сумнівним досвідом — жінці потрібно, щоб нею захоплювалися. І можна сто разів на день торочити собі перед дзеркалом: «я — найгарніша, найчарівніша», — але все це лише відлуння порожнечі. Жалюгідна спроба самонавіювання заздалегідь приречена на провал. Такі речі жінка має чути тільки від чоловіка. Бажано від коханого. Те саме, сказане мамою, подружкою, тіткою чи шефом, разом зі звісткою про затримку зарплати, належного терапевтичного ефекту не дає.

Тим часом Вікторія, тішачись зі своєї вправності, вирішила відсвяткувати це келихом шампанського і повернулася до вітальні.

Гості, підігріті хто вином, хто — парі, розбрелися по будинку і саду. Лише Лідія сиділа за обіднім столом і щось писала у робочому блокноті. Її часто відвідували плідні ідеї у позаробочий час. Звела очі на звук кроків, побачила сестру і скупо посміхнулася.

— Сідай. Зголодніла?

— Ні, — манірно простягнула Віка так, ніби слова були ірисками та застрявали у неї між зубів. — Тобто так, але ж… ти в курсі. Дієта.

— Тоді спробуй легку колу, — насмішкувато порадила Ліда, спостерігаючи, як сестра наповнює келих. — Шампанське не надто дієтичний напій.

— Не твоє діло. Я щойно таку аферу прокрутила… Почала прокручувати!

— Яку?

— Не твоє діло.

Лідія фиркнула, поправила гранатове намисто, потім ретельно обезбарвлене волосся і торкнулася пальчиком вуст, перевіряючи помаду.

— Ти — сама чемність, Вікусю. А хто твій паж? Я його не бачила раніше.

— Він новенький, — самовдоволено пояснила Віка. — Зовні — типовий ботанік, правда? Та замість нутрощів увесь набитий грошима.

— І як його звуть?

— Кого?

Ліда досадливо скривилася, тут-таки спохопилася і притисла кінчики пальців до нижніх повік щоб не було зморшок.

— А про кого ми говоримо?..

— А… Джемал.

— Він що, араб?

— Ні, в нього мати була… арабкою?.. — якось невпевнено закінчила Вікторія.

— Мабуть, арабісткою^[3], — припустила Ліда, ледь стримуючи сміх. — А син чим заробляє на життя?

— Казино «Оаза» — чула про таке? Він його власник.

Лідія присвиснула — деколи, перебуваючи за межами свого елітного салону краси, з космічними цінами на послуги та персоналом, схожим на роботів, вона дозволяла собі такі хлоп’ячі витівки. Нічого особливого, дрібненьке хуліганство.

А про казино «Оаза» чули всі. Найбагатший гральний заклад в області, з мільйонними оборотами, нечувано високими ставками та багаторівневою системою охорони — з вулиці просто так не зайдеш і сотню гривень не поставиш.

Непогано, з гіркотою подумала Ліда. Зовсім непогано, як для претензійної модельки, пустоголової ляльки з годинником замість серця. Утім, Джемал нібито не сліпий. Хай очі бачать, що купують.

— І які в тебе плани щодо нього?

— Ох, Лідусю, таке питаєш! Я спершу оженю його на собі, а потім буде видно.

— Але ж ти його зовсім не кохаєш!

— Ну ти даєш, — з відразою мовила Вікторія. — Ти вже, мов Яна стала… Книжок перечитала, чи що? Яке кохання, чим ти мариш? Прокинься! Є два типи любові, що мене приваблюють — до грошей і до себе самої! Ось що варто плекати у шлюбі! У мене буде свій дім, прислуга, норкове манто, діаманти, машина — я розриваюсь між «Феррарі» та «Порше»…

— Однією дупою на два крісла мітиш? — мляво вставив Геник, підходячи до сестер.

Віка сіпнулася і накинулася на брата.

— Я не чула, як ти увійшов. Стукати треба!

— Я не стукаю у своєму домі. Ну, продовжуй, я заінтригований.

— Чим?

— Твоєю оригінальністю, сестричко. Шуба, хатня робітниця… Ще щось бажаєш вичавити з Джемала?

— Це обов’язок чоловіка — забезпечувати дружину, — прошипіла Вікторія, мов роздратована кішка. — І не смій глузувати з мене!

— Це не глум, Віко. Я просто прикро вражений. І Ліда, здається, теж, — Євген глянув на сестру в пошуках підтримки. Та кивнула.

— Жінці не личить аж така корисливість.

— Ох які ви мудрі!

— Мають бути хоч якісь почуття, — продовжував Геник.

— Справді, братику? А які почуття у тебе до Ані?

Євген смикнувся.

— Що таке? — солоденько засюсюкала Вікторія. — Гірка вона, правда? Чи ти хочеш розповісти, що кохаєш Аню, і бачиш її матір’ю твоїх дітей? Знаєш, що тобою рухає? Звичайнісінька хіть.

— Та хоча б не жадібність!

— Присоромив ти мене, грішну. Але знаєш що? — Віка звузила очі. — Це — чоловічий світ. І виживають у ньому лише ті жінки, що поводяться по-чоловічому. Беруть, що бажають і коли бажають. Хапають найбільшу, найжирнішу рибу і плювати їм на мораль! Я так само хочу! І буду!

— Похибка, сестричко. Як кажуть артилеристи, приціл збився. Найжирніша риба без кільця на плавці ще не в твоєму коші. Вона… тобто він… короп, мабуть… чи товстолобик… мешкає тут, по-сусідству.

— Хто він? — діловито запитала Вікторія.

— Та яка тобі різниця. У тебе ж уже є Джемал, а у перспективі — «Порше»…

— Хто він, Генику?

— Власник «Сольвейґ-банку». Цілий осетер, мабуть, якщо продовжити рибну тему. Це тобі не казино, хоч багате, та одне. Це банківська мережа по всій Україні. Філії, регіональні відділення, усе, як має бути. Центральний офіс у Києві. А тут, у нас, пан банкір собі дачу збудував.

— Як це мило з його боку!

— Ну, не квапся з висновками. Подейкують, що у нього паршивий характер і він терпіти не може людей. Справжній мізантроп.

— Це ім’я чи прізвисько?

— Це діагноз, — пояснила Ліда. — Означає ненависть до людей та відчуження від них.

— Он як? — промовила Віка самовпевнено. У її зелених оченятах застрибали пожадливі вогники, рожеві губки насмішкувато скривилися. — Справді?

6

На ранок — якщо так можна назвати полудень — заспане товариство зібралося на терасі для ланчу. Ланчем Ліда охрестила поглинання кави, пива та соку.

Яна не брала участі ні у застіллі, ні у розмові, що переважно крутилася навколо спільних для решти знайомих, статків спільних знайомих, спільних коханців та різноманітних уподобань вищезгаданих знайомих. Навіть просто слухати ці плітки було несила. Від незвички Яну трохи нудило, і в неї пропав апетит.

Геник сидів на чолі стола і поглядав на всіх присутніх поглядом людини, яка, переївши смаженого, дивиться на масну курку, але зауважень нікому не робив.

Яна розуміла кузена. Закон гостинності. Як там казав Ігор? Гість у домі — Бог у домі, так нібито? Ну так ось, ні краплі ця юрба на богів не схожа. Скоріше, на божків — на дрібних, мстивих, зарозумілих, розцяцькованих язичницьких ідолів. Вони й слова такого не знають — віра, а якщо й знають, то, певно, думають, що це лише ім’я. І ще…

— Цікаво, як там Ігор?..

— Хто? Що ти сказала? — Дмитро повернувся до Яни. — Ти про когось згадуєш?

— Я… ось, книгу читаю, — показуючи на томик сонетів Шекспіра, пробурмотіла Яна.

Добре, що вона сидить осторонь, ближче до краю, на окремому стільці. І цього разу зрадила незмінному за всі роки правилу не читати за столом. Як не крути, а сер Вільям куди кращий співрозмовник, ніж ця богема… так звана.

— Знову книги, ще раз книги і нічого, крім книг. У цьому вся наша Яна, — чи то сказала, чи то простогнала Вікторія. — Ти поглянь, який чудовий день! Як світить сонце! Як… — у запалі Віка подалася трохи вперед і цей необережний рух коштував їй спітнілого від напруги чола. Не треба бути детективом, аби втямити, що кузину мучить похмілля.

Яна пригадала свій похмільний досвід, єдиний у житті. Вона напилася горілки у той день, коли розірвала заручини з Сергієм. Власне, вона спочатку випила, а потім розірвала заручини. А потім випила ще. Яні було дуже погано ввечері, а на ранок здалося, що вона помирає…

— Усім добридень!

— Доброго ранку, — відгукнулась Віка, з інтересом роздивляючись візитера. На терасі стояв брюнет років тридцяти п’яти-сорока, у джинсах та бежевій лляній тенісці. — А ви хто?

— Ваш сусід.

— Ігорю! — Яна зіскочила зі свого місця, щоб зробити крок йому назустріч. — Я така рада вас бачити! Я щойно про вас думала, чесно. Ви… — дівчина побачила, що, а точніше, кого Ігор тримає на руках, і щасливо засміялася. — Ви принесли мені охоронця!

— Я гадаю, це не буде зайвим, — Ігор передав Яні неймовірно милу, білу і кудлату живу грудочку з круглими, як ґудзики, оченятами і чорним блискучим носиком. — Як вам?

— Це красень! — наче зрозумівши, що комплімент призначався йому, цуценя негайно заходилося облизувати Яну, вдячно попискуючи. — Я вже люблю його! Чи це…

— Ні, пес. Ви правильно вгадали.

— А як його звуть?

Ігор удав здивування.

— Я сподівався, що ви нас познайомите.

Яна придивилася до цуценяти пильніше і помітила, що його ліве вушко немов покусане і помітно коротше від правого.

— Так. Ігорю, це Вінсент. На честь Ван Гога. Вінні — це Ігор.

— Іграшкове ім’я для іграшкового собаки, — несподівано зло сказав Дмитро. — Теж мені, благодійник!.. Подарували б їй для охорони плюшевого ведмедика.

— Зовнішність оманлива! — очі Ігоря вже не були подібні на теплу каву. Зараз вони були куди більше подібні до двох чорних проваль. Немов хтось наставив на тебе двостволку, подумалося Яні, і вона потай зраділа, що цей вбивчий погляд адресовано не їй. — Запевняю вас, пане, не маю честі знати, як вас звуть, що за півроку з цього клубочка білої шерсті виросте пес, відданий хазяйці безмежно, до скону, і з чудовою пам’яттю. Це вам не болонка. Це південноросійська вівчарка. У тридцятих роках минулого сторіччя, коли на півдні України проводилися масові розкуркулення, людей розстрілювали або вивозили до Сибіру, відібравши все майно… А собаки залишалися. Запам’ятовували запах нападників і через кілька років, зустрівши тих у степу, просто перегризали їм горлянки.

— Жах який! — пискнула Ліда.

— Може не треба про сумне, — попросила Яна.

— Щось я не бачу тут надміру засмучених облич, — зауважив Ігор.

Почувши це, Дмитро вишкірився, мов хижак.

— Тохо, ти поглянь на цього пастушка, — Дмитро звернувся до товариша. — Ледь від кізяків відмився, а вже має нахабство читати нам лекції з історії!

— А дівчині замість квітів чи цукерок цуцика дарує! — підтримав Антон. — Що ж ти хочеш, сільський Ромео! Його, певно, зіпсувало товариство кіз та овець.

Ігор стояв мовчки, ніяк не реагуючи на образи, навіть більше — він посміхався з таким виглядом, ніби почув найсолодший комплімент у своєму житті.

Яну ж від гніву аж вузлом скрутило. Вона й не зауважила, як сердито Євген дивиться на надміру балакучих Вітиних друзів, натомість повернулася до Дмитра і голосно заявила:

— Ви самі тут гості, чому дозволяєте собі таку неповагу?

— А й справді, чому? — підтримав кузину Геник. — Певно, швидке перетворення з амеби на людину без проміжних еволюційних ланок зіпсувало хлопців! Пане Ігорю, я Євген Горенко, власник цієї дачі.

— Приємно познайомитись. Яна мені про вас розповідала.

— Уявляю, що! — засміявся Геник.

— Тільки хороше, будьте певні. А я — Кравець, Ігор Кравець.

— От і добре. Поснідаєте з нами?

— Залюбки. Яночко, я присяду біля вас, якщо не заперечуєте.

— Буду рада.

— Це моє місце, — різко сказав Дмитро.

Ігор повів бровою.

— Справді? І ви збираєтесь сидіти обабіч дами?

— Оба… що?

— Обабіч, — автоматично пояснила Яна. — Тобто з двох боків одночасно. Ігор має рацію, Дімо. Ви нині трохи дивний. Може, втомилися вчора?

— Анітрохи. Я нічого не робив.

— Ви мені допомагали. З посудом, приготуванням їжі…

— А дівчата? — втрутився Ігор. — Вони вам допомагали, Яно?

— Ні.

— То вони мають приховані фізичні вади, що не дозволяють їм обслуговувати себе самотужки? — припустив Ігор.

— Що за нечема! — обурилася Вікторія.

Яна ледь втримувалася від сміху, дивлячись на розгублені обличчя сестер і Анни.

— Жодних вад.

— Навіть моральних?

— У питання моралі я не заглиблювалась. Що ж до дівчат… Вони тут відпочивають.

— А від чого, якщо не секрет?

Євген засміявся. Віта налилася фарбою, наче помідор, Ліда ж, навпаки, зблідла. Одна лиш Аня не міняла кольору, хоч і видно було, що ці зауваження їй також не подобаються.

— А ми, між іншим, вільні люди, — обурилась Віка, аби хоч щось сказати. — І прибиральницями сюди не наймалися.

— Так, звичайно, — слухняно кивнув Ігор і насмішкувато глянув на Яниних кузин. — Це все пояснює. Адже Яна працює тут за контрактом.

— Хто вам сказав цю дурню?.. — почав було Дмитро, але Геник жестом перервав його. Кузен зніяковів — вочевидь, йому стало соромно.

— Ваша правда. Я геть Яну завантажив. Вибач, мала. Хочеш, сьогодні Ліда та Віка тобі допоможуть.

Яна уявила той полігон, у який перетвориться кухня з допомогою сестер, і заперечливо похитала головою.

— Дякую, не треба. Сама впораюся.

Далі розмова потекла жвавіше.

Вікторія, радше за звичкою, ніж від щирого бажання, пускала бісики у бік гостя, та Ігор не реагував. Він поглядав то на Яну, то на Дмитра і замислено супив брови, водночас встигаючи відповідати на різноманітні каверзні питання. Утім, з гостем розмовляли здебільшого Геник та Джемал.

Ліда дулася.

Анна позіхала, делікатно прикриваючи рот долонькою.

А Дмитро та Антон, схиливши одне до одного голови, стиха обговорювали щось своє.

— Чим ви займаєтеся, Ігорю? — запитав Євген. Гість знизав плечима.

— Та нічим. Я тут на відпочинку. Живу неподалік, практично на лоні природи… Тут дуже гарно. І розводжу собак.

На підтвердження цього Вінсент дзвінко гавкнув і дзиґою закрутився на колінах Яни.

— Ви спустіть його на підлогу, Яночко, — порадив Ігор. — Він уже привчений ходити надвір. Щоби зайвого клопоту не було. Зазвичай пси до цього звикають десь у півроку, але ваш Вінні — вундеркінд, у всьому обдарований.

— І скільки ж йому?

— Чотири місяці.

— А давно ви тут живете? — озвався Джемал.

— Менше, ніж хотілося б. Близько року.

— А про печери тутешні чули? — знов долучився до розмови Геник.

— Чув, бачив, бував. І неодноразово. Краса неймовірна, справжній підземний палац, створений природою, фори дасть багатьом віллам. Якщо цікаво, можу організувати екскурсію. Екскурсія безкоштовна, неймовірно цікава, пізнавальна та екстремальна. Хто «за»?

Товариство спільними зусиллями підтвердило свою згоду. Від перспективи огляду печер пожвавилась навіть Аня, яка до цього виглядала, мов осіння муха.

Вихід у підземний світ призначили на завтрашній ранок, причому Ігор наголосив, що ранок і полудень — це дві великі різниці. Детально пояснив, як взуватися і навіщо брати з собою теплі речі.

Яна, слухаючи його впевнені, тверді вказівки, упіймала себе на дивних думках. Їй здалося, що серед усіх присутніх Ігор єдиний заслуговує на повагу. Тобто, ще є Геник, і, мабуть, Дмитро, але Ігор… щось є у ньому таке… цілісне…

Цілісність Яна завжди шанувала у людях. І завжди відчувала, чи має людина той стрижень, що не дозволяє їй пристосовуватися, гнутися і допомагає вистояти. Просто — вистояти. Для чоловіка це дуже важливо. І для жінки теж. І мова не йде про впертість чи консервативність — ні, це зовсім інше. Це щось справжнє, можливо, принципи, за якими ти живеш, можливо, ідеали, які ти сповідуєш, речі, у які ти віриш…

— Яна знов будує повітряні замки, — невдоволено прогуділа просто над вухом кузини Лідія. — Краще б ти архітектором стала, може, хоч якісь гроші б заробляла!..

— Дякую за турботу про мій добробут, сестро, — мляво огризнулася Яна. Сперечатися та щось доводити не хотілося. — Усіх грошей не заробиш!

— Але прагнути до цього варто! — упевнено чеканила Вікторія. Усі, крім Ігоря, захихотіли.

— Ви справді так думаєте?

— Будьте певні! — зухвало всміхнулася Віка.

— А навіщо? — серйозно запитав Ігор. — Так, людина мусить мати те, що їй потрібно. Влаштувати собі гідне життя. Однак кожен сам вирішує, що йому потрібно. Припустимо, те, що є найвищою цінністю…

— Тобто ваші пси? — закліпала очима Вікторія.

— Для вас це може бути лише порожнім звуком. А тепер уявіть собі, що ви — багата. Дуже багата. Як Біл Гейтс чи як султан Брунею, не знаю… І ви купили собі все. Геть усе, на що впало ваше око, що ви могли згадати, що колись хотіли, чи вважали, що хотіли… Палаци, хутра, машини, діаманти, ділянку на Місяці, тощо… Вам від цього не страшно?

Віта позіхнула, демонструючи, як їй нудно все це вислуховувати.

— Від чого?

— Від того, що ви більше не маєте, чого бажати. Від того, що все дається вам надто легко. А що легко дається, те дешево цінується, не залежно від того, скільки це коштує у грошах. І ось ви посеред пустелі, духовної, звісно. Навколо вас сотні, або й тисячі так званих друзів, але люблять вони ваші мільярди, а вас ненавидять за те, що грошима володієте ви, а не вони. Біля вас юрмляться підлабузники, та всі їхні компліменти — як дешеві блискітки на дешевих китайських цяцьках. Ви можете обрати собі будь-якого чоловіка та навіть купити його, проте вам дуже сильно пощастить, якщо ви ніколи не дізнаєтеся, що він думає про вас насправді…

— А хіба Біл Гейтс нещасний?.. — наївно спитала Віта.

— Ні, мабуть. Але він займається справою, яку любить. І щоб там не казали його ненависники, свої статки він заробив власним розумом. Не вкрав і не успадкував. Вищий пілотаж. До того ж, Гейтс працює вісімнадцять годин на добу. На обід їсть гамбургери не тому, певно, що так їх любить, а тому, що у нього бракує часу просиджувати у дорогих ресторанах, чекаючи на якесь там фун-дю.

Доки Ігор говорив, Вікторія, Ліда та Анна єхидно кривили однакові пухкенькі губки в однакових глузливих гримасках.

Як же вони схожі зараз між собою, подумала Яна, наче тут не дві сестри, а три. Три дівиці під вікном… Та навряд чи котрась із них забажала б народити богатиря, хай би й ціною шлюбу з царем.

— Добре, будемо вважати, що ви мене переконали, — усміхнулась Віта.

— Навряд чи це в силах людських, — ввічливо відповів Ігор.

— Та у мене є ще одне питання. Ви казали, що вже рік, як поселилися тут. А ви часом не в курсі, де живе власник банку «Сольвейґ»?

— У курсі. Це зовсім поруч, за річкою, по місточку пройти. Але банкір мешкає тут інкогніто. Каже всім, що він полковник у відставці.

— Полковник яких військ? — уточнила Яна.

— Невідомо. Та я підозрюю, що він відставної кози барабанщик. Туману напускає, знаєте… Неприємний тип.

— Ясно, — Вікторія помовчала, неначе зважуючи свою наступну фразу на внутрішніх терезах. — А не могли б ви показати мені віллу цього типа?

— Та чому б не міг? — спокійно згодився Ігор. — Залюбки стану вашим провідником.

Віта зааплодувала — чи то Ігореві, чи самій собі.

— Вирушаємо прямо зараз.

— А тобі це навіщо? — видихнув Джемал, немов зібравши рештки рішучості — хоча, можливо, так воно і було. — Що тобі треба від того банкіра?

— Хочу порадитися з ним стосовно акцій.

— Щодо акцій? — перепитав Джемал, і його очі з сумних стали зболеними. — Ти цікавишся фінансами?

— Так, уяви собі, — голос Вікторії налився роздратуванням. — Акції, облігації, цінні папери… Я не всі гонорари витрачаю на шмаття.

— Яка приємна новина, — сказав Євген, звертаючись до Вінні, що нишпорив терасою, обстежуючи територію.

— Зі мною порадься, — не відступав Джемал. — У мене вища економічна освіта.

— А я й не знала, — щиро мовила Віта. — То ти розумник?

— Навряд чи, — Джемал підвівся з-за столу і вийшов, зронивши вже на порозі. — Був би я розумником, не сидів би тут.

7

Демарш нареченого не зробив на Віку жодного враження. Вона не смикнулася, як зробила б на її місці практично кожна жінка, і, звісно, не побігла за хлопцем — просто звелася на рівні ноги — слід визнати, дуже гарні, стрункі та спокусливі — і повернулася до Ігоря.

— Я готова. Рушаймо на пошуки скарбів.

— Що ж, якщо ви готові, то ми — готові. Це слоган одного австрійського банку. А ви, Яночко?

— Я не шукаю скарбів, — кволо відказала Яна. — І не цікавлюсь цінними паперами.

— Найбільша цінність у наш час — свіже повітря, — весело запевнив Ігор. — І тут його не треба шукати. Давайте пройдемося. Без вас дорога здасться мені довгою.

— Ну що ж… — Яна встала, розрівняла долонями стареньку сіру спідничку, поправила комірець на білій кофтинці, — ваша правда. Тоді я з вами.

— І я також! — підскочив Дмитро, переглянувшись з Вікою.

— Генику, а ти? — гукнула Яна. Розморений літньою спекою кузен ліниво погладив оголене Аніне плече.

— Я тут… залишуся. Прогулянки після їжі шкодять моєму здоров’ю.

— А я думала, хвороби юристів — це виразка шлунку та хронічний розлад травлення через поганий характер, — піддражнила Яна. Посмішка у відповідь була такою ж лінивою, як і рухи Євгена.

— Саме так. Тому, щоб не псувати свіже повітря в’їдливими випарами, я побуду вдома. Приємного променаду. А тобі, Віто, вдалої консультації.

Учотирьох вони вийшли з вілли і, перетнувши чималий двір, підійшли до містка через річку Стриж, що називалася так через дві затоки, які відгалужувалися від головного русла, і обрисами нагадували роздвоєний хвостик птахи.

Кумедною процесією вони, певно, є, вирішила Яна. Дмитро, що сопе, як сердитий паротяг. Віка, яка щось щебече, не потребуючи слухачів. Ігор, який примудряється кивати у належних місцях, реагуючи на спіч Вікторії. І вона сама — непримітний, маленький горобчик, на якого ніхто не зважає. Ця роль її більше, ніж влаштовувала, бо була звичною, добре знайомою, і тому — безпечною.

— Пане Ігорю, — Діма, втомившись сопіти і мовчати, розпочав слововиверження за принципом «найліпший захист — це напад», — можу я також у вас дещо запитати? Чи ви щось корисне у житті зробили? Крім, звісно, розведення псів-убивць і зваблювання чужих жінок?

— Ні. Я абсолютно, цілком та повністю марна, даремна, пустопорожня істота. Не рівня вам. Не повзаю подіумами з виглядом прибитого шафою слимака, не фотографуюся голим…

— Оголеним, — буркнув той.

— І не проектую власні наміри на незнайомих людей. Що ж до чужих жінок, то, якщо мова йде про Яну — а мова про неї, чи не так? — то на її пальці я не бачу шлюбної обручки.

— Припиніть це ви, обоє! — наказала Яна. — Ви вже нібито дорослі, а поводитеся гірше, ніж мої школярики.

— Хто вам сказав, що я дорослий? — засміявся Ігор. — Це обман зору.

— Ні, кицюню, — звертаючись до Яни, пропищав Дмитро, — я тільки почав. Ти — моя, і я хочу, щоб цей провінційний Донжуан, цей Ромео занюханий добре це затямив!

— Я не давала дозволу тикати мені, Дімо, — рівним, як лінійка, голосом зауважила Яна. — Я не хочу чути «кицюня» на свою адресу, і не бажаю, щоб на мене заявляли якісь права, так, ніби я затаврована худоба. Я не хочу, щоб хороша людина потерпала від ваших інсинуацій. І якщо ви не зупинитеся, я піду геть! Сподіваюся, це зрозуміло?

— Так, — скреготнув зубами юнак.

Віка була у розпачі. Вона замовкла, лиш зачувши цю перепалку. Дослухалася до неї з тривогою, але не втручалася, тільки несамовито гримасувала, намагаючись подати Дмитрові певні знаки. Їй це не вдалося, і тоді Вікторія, стишивши ходу так, щоби пропустити вперед спершу Яну, а потім Ігоря, зрівнялася з Дімою і розлючено прошипіла:

— Ти сказився, чи що? Що ти робиш? Твоє завдання не паскудити суперника, а вигідно від нього відрізнятися, добре виглядати на його фоні! А поки що ти на його фоні виглядаєш, як кізяк на щойно вибіленій стіні! Припини його чіпати! Зосередься на Яні!

— Я не можу зосередитись у його присутності, — шепнув Діма. — Мушу побути з нею на самоті, тоді все вийде.

— Ще побудеш. А тепер тихше, ми майже на місці.

Вілла власника банку на перший погляд програвала «Горі», виглядаючи значно скромнішою та функціональнішою. Так само двоповерховий, цей будинок був позбавлений того пишного надлишку, якими відзначалася Геникова дача. Простий квадратний дім, відкрита тераса з дерев’яною балюстрадою — щоправда, дерево якесь темне, дороге і добре оброблене. Дах, вкритий червоною черепицею, на ньому — супутникова антена, а на другому поверсі — балкон. Ще кілька господарчих будівель, та й усе. Віка невдоволено пирхнула.

— Це точно дача банкіра?

— Абсолютно точно. А що, не подобається?

У очах в Ігоря стрибали бісики, та Вікторія на те не зважала.

— Ага. Убозтво якесь. З такими грошима міг би дядько й ліпше побудуватися.

— Мабуть, не всі багаті люди уявляють себе раджами і будуються відповідно, — заперечила Яна. Їй якраз дуже сподобалася дача банкіра — цей відлюдник мав прекрасний смак. Дуже функціонально, нічого зайвого, тільки вишукана простота ліній та солідність.

— Я зробила б вклад у банк, де такий власник, — прокоментувала Яна, — звісно, якби мала що вкладати.

— Янко, ти вже дістала мене своїми коментарями. Який сенс у багатстві, якщо ним не хвалитися? — сказала, як відрізала Віта.

— Та й справді. Якщо пил у вічі не пускати, зайвий раз не збурювати заздрість, то це просто животіння якесь, а не життя! — Ігор говорив так серйозно, що Вікторії й на гадку не спало, що з неї кепкують. Зате Яна зрозуміла все більше, ніж добре, нахилилася до Ігоря і прошепотіла:

— А ви злий.

— Ні. Я суворий, але справедливий, — посмішка чоловіка вмить пом’якшала, втративши всю свою гостроту. — Не зношу в людях марнославства і глупоти. І порожнечі у голові терпіти не можу. Вибачне, — Ігор ступив крок уперед і відчинив для Віти ковану хвіртку так, ніби робив це щодня й додав, — до речі, Вікторіє, обміняйте поради щодо акцій на поради про архітектурний стиль цієї дачі. Не сумніваюся, банкір вам подякує.

— Може, й так, та ви від мене вдячності не дочекаєтеся, — зверхньо запевнила Вікторія. — Хіба за те, що провели. І залиште свою іронію при собі, мені вона до дупи.

— Та невже? — випустила шпильку Яна.

Віка і бровою не повела, змійкою прослизнула крізь ворота і, не озираючись, попрямувала до вілли.

Ігор розвів руками, — жінка-бульдозер. Немає слів. Сподіваюся, той її хлопець…

— Джемал, — підказала Яна.

— Так. Надіюся, він на ній не одружиться. Він хороша людина, а ваша в других сестра — уже пробачте мені таку відвертість — дуже схожа на самицю каракута. Усе, що вона вміє — це труїти близьких.

— Чого ще чекати від такого мужика, як не обговорення жінки позаочі? — вибухнув Діма, який досі з останніх сил зберігав мовчання. — Вам не гидко від себе?

— Ні. І жінок позаочі я не обговорюю, ось тільки це прекрасне визначення мало надається до панни Вікторії. Утім, я ціную ваш сезонний спалах лицарства і беру назад свої слова. Яночко, — Ігор глянув на дівчину так, ніби хотів поцілувати, від чого Янине сердечко закалатало, — я мушу поспішати. Ще багато справ удома, я сам пораюся по господарству. Доля холостяка. Ми ж побачимося завтра?

— Так, неодмінно, — з награною бадьорістю пролопотіла Яна. — У печерах.

Дмитрові Ігор руки не подав, та не схоже було, щоб хлопець сильно переживав з цього приводу. Заледве вони відійшли від дачі банкіра, як Діма, не зупиняючись, випалив:

— Ну, нарешті ми самі.

— Самі для чого? — неуважно перепитала Яна.

— Для серйозної розмови. Я… не знаю, з чого почати. Можна, я все-таки перейду на «ти»? Так легше.

— Переходьте.

— Тоді й ти кажи мені просто Діма і не «викай»?

— Добре. Але що сталося? Ви… тобто ти… нібито нервуєш?

— Так. Це зі мною вперше. І так зненацька… Я кохаю тебе.

— Що?!

— Я тебе кохаю. Яно, будь ласка, не перебивай. Я просто… можу загубити думку… Ти мені потрібна.

— Дімо, я також тебе прошу — подумай, що ти говориш, — змолилася Яна. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти…

— Я в житті не зустрічав такої гарної, розумної і начитаної дівчини. Ти особлива, ні на кого не схожа… Ти як чорна перлина — вишукана, рідкісна, єдина. Я раніше таких не бачив. У дівчат-моделей тільки гульки в голові. Сумніваюсь, що бодай одна з них знає, хто такий Гомер!..

— Ти полюбив мене за те, що я читала Гомера? — Яна намагалася жартувати, та неслухняне горло заніміло, мов кригою взялося від несподіванки. Слова, що все ж вислизали з нього звучали застуджено, якось хрипкувато…

Ні, це їй сниться. Напевне, сниться. Зараз вона прокинеться і посміється сама над собою. Хіба таке можливо, щоб гарний, розумний, яскравий юнак — хіба що трохи запальний, але це лиш додає йому шарму — раптом зацікавився нею? Таке буває у снах чи у казках. У чужих казках, не її… Смішно сподіватися. Страшно бути смішною.

— Я полюбив тебе за те… я не знаю, за що. Справді. Це якось сталося… само по собі. Я без тебе не можу жити.

— Дімо, благаю…

— Я боюся, що ти не станеш моєю. Нічого у житті я так не боявся, як цього. І нікого не хотів так, як тебе!

Яна тремтіла, мов у лихоманці. Вона не знала, що відповідати Дмитрові, і не пам’ятала, чи відповідала що-небудь… Певно, що пробувала, але чи вдалася та спроба?… Яна усвідомлювала лиш одне — ніхто ніколи не казав їй таких слів. Ніхто раніше не освідчувався їй у коханні. Навіть Сергій. Особливо Сергій.

Згадалася та їхня розмова, що урочисто називалася заручинами:

— Ти вийдеш за мене заміж?

— А чому ти хочеш на мені одружитися?

— Бо ти мені підходиш. Спокійна, роботяща, без капризів… Так буде правильно.

Усім, хто побажав би бачити дурепу, яка відповіла «так» на цю шлюбну пропозицію, Яна згодом готова була вислати свої фотографії. Навіть подумувала про те, щоб дати відповідне оголошення у газеті. Клінічний випадок дебілізму. Ілюстрація для медичних підручників…

Отямилась Яна вже біля «Гори» — власне, біля паркана, до якого притис її Дмитро. Він цілував Янині щоки, очі, шию і шепотів щось ласкаве, лагідне і водночас хвилююче. Яна прислухалась.

— Дозволь, будь-ласка…. Дозволь прийти до тебе вночі. Я так цього хочу!

— Ні! — з неприємною навіть для себе різкістю відмовила Яна. — Ні, Дімо, — додала вже м’якіше. — Не силуй мене, якщо любиш… Я ще не готова. Це все надто швидко для мене, зрозумій, будь ласка…

— Розумію, — з удаваною сумирністю сказав Дмитро. — Що ж… дуже прикро, що ти не поділяєш моїх почуттів.

— Чому ти вирішив, що не поділяю?

— Бо коли кохають, не вагаються, ні про що не думають. Кидаються у вир з головою.

Якийсь єхидний голос, злий та верескливий, промовив десь у глибині Яниної душі, що думати треба завжди, а особливо перед тим, як кинутись кудись із головою, бо голова одна, і обміну та поверненню не підлягає. Але Яна миттю придушила цей сумнів. Усе так і є, як каже Діма. Справжнє кохання са́ме таке. Воно не замислюється і не знає сумнівів. Кохання рішуче, воно не потребує чужого схвалення і не зважає на осуд.

— Зажди до завтра, добре? І ввечері прийдеш до мене. Я чекатиму, присягаюся. Усього лише до завтра…

— О’кей, — з помітним незадоволенням, крізь зуби процідив Дмитро. — Та зауваж, завтра остання ніч.

— Тобто? — кажуть, що поцілунки геть відбивають у жінок тяму. — Чому остання?

— Бо післязавтра ми їдемо, а ще за кілька днів я лечу до Рима, на фотосесію. Десь два тижні мене не буде. Ми робимо рекламу костюмів від Армані. І я боюся, Яночко. Так боюся!

— Але чого? Що мене вкраде костюм від Вороніна?

На цей жарт Дмитро лише скупо всміхнувся.

— Ні, я більше остерігаюся куфайок та кирзових чобіт. Боюся, коли ти не станеш моєю, то дуже скоро забудеш мене. Лишишся з кимсь іншим, з цим сільським Ромео, наприклад, і розіб’єш мені серце.

— Не називай його так! У нього є ім’я, і він хороша людина! А ти, Дімо, доброї думки про мене, — гірко проказала Яна.

— Вибач?..

— Думаєш, що геть з очей — то й вільне серце? Що пам’ять у мене, як у мушлі? Що порядності зовсім немає? Ти певен, що за два тижні я тебе вже й не згадаю? Це не так. Я тебе не забуду.

— Так, не забудеш. Я про це подбаю. Я зроблю нашу ніч такою, що вона назавжди залишиться у твоїй пам’яті. У твоєму серці. І тут, — Дмитро легко торкнувся живота дівчини. Яна здригнулася від незвичної інтимності жесту.

— Тобі неприємно?

— Ну що ти! Зовсім не в цьому річ! Я тільки… ти розумієш.

— Ні, на жаль, поясни.

І Яна вирішила, що треба сказати те, що вона ретельно ховала від світу та й від самої себе. Те, про що не знала жодна жива душа, крім Сергія, та й то не напевне. Зрештою, які секрети між закоханими?

— Знаєш, я… просто хотіла попередити… я раніше ніколи…

— Бути цього не може! — вигукнув Діма. — Скільки тобі років?

— Двадцять вісім, а що? Я для тебе застара?

— Ти для мене — диво. Фантастика!.. Очевидне-неймовірне! Майже тридцять — і ще жодного разу не була з чоловіком!

Яні раптом стало незатишно.

— Це конче обговорювати тут і зараз? Я й так чуюся щонайменше динозавром.

— Вельми симпатичним динозавриком, — Дмитро погладив дівчину по щоці. — Дуже-дуже милим. Тут нема чого соромитись, Яно. Особисто для мене це буде велика честь. Тільки пообіцяй, що той кароокий селянин тебе не отримає, навіть якщо повитягає з волосся всю солому.

Яна знітилася — маніакальна впертість, з якою Діма повертався до Ігоря та його сільського походження, зачіпала її за живе. Вона пробувала пояснити сама собі, що Дмитро просто ревнує, що це природньо, що вона теж не відчула б телячої радості, побачивши, як за ним упадає інша… Та усе це не допомагало. Хіба вона давала привід для ревнощів? Просто повелася чемно, привіталася, як належить, а що мала робити? Надутися, мов сич на погоду, і промовчати на Ігорове «здрастуйте»? Ту пригоду з псами він давно спокутував, а якого охоронця їй приніс! Зрештою, що такого особливого в добросусідських стосунках?

— Обіцяю, — промовила Яна нарешті, вклавши у це слово всю свою твердість і впевненість, але це не подіяло.

Дмитро продовжував значуще сопіти.

Яна нахилилася, щоби поцілувати хлопця, і зненацька, немов наяву, побачила Ігоря. Він виглядав так, як сьогодні зранку — просто вбраний, підтягнутий, зосереджений. Він стояв перед нею і печально дивився на Яну своїми великими карими очима. І його сум здавався таким щирим, таким розгубленим, що в Яни защеміло у грудях.

Замість поцілунку її губи лиш ковзнули по підборіддю Дмитра. Той хотів щось сказати, але дівчина не дала йому такої можливості. Витівки власної уяви збентежили її. Яна вислизнула з-під Діминої руки і зі словами «ще побачимося» — ну чому, чому в найважливіші миті з язика злітає не відомо що — побігла до вілли.

Перестрибуючи через дві сходинки, Яна мов ошпарена вскочила до спальні і зачинилася там на два оберти ключа. Від хвилювання дівчину морозило, а все, що відбувалося навколо, неначе плавало у густому, мов незастигле желе, напівпрозорому мареві.

— Я мушу подумати, — пробурмотіла Яна сама до себе. — Усе обдумати, як слід.

Ось тільки як бути з тим, що міркувати трохи запізно? Адже Дмитро вже отримав від неї цілком чітке, ясне і зрозуміле «чесне слово» і, поза будь-яким сумнівом, наполягатиме на його дотриманні.

Яна схопила з крісла теплу плетену шаль — з цієї «бабусиної хустки» постійно кепкували сестри — загорнулася у неї, щоб хоч трохи зігрітися. Підійшла до дзеркала, і почала себе розглядати. Ніколи не була марнославною, а тепер просто тоне у сріблястих глибинах дзеркала, так, ніби бажає побачити там щось, відмінне від себе, звичної…

Очі хворобливо блищать, губи припухли від поцілунків, на голові повний безлад, а в голові — справжнісінький бардак. — Чи правильно вона робить? Чи не варто зупинитися, поки не пізно? Але ж це коштуватиме їй Дмитра! Він образиться і ніколи більше до неї не підійде. Поїде до Італії, і слід за ним захолоне.

При самій думці про це Яні захотілося ридати.

— Не роби трагедії на рівному місці, — вголос звернулася вона до свого відображення. — Через це проходять тисячі жінок. Сотні тисяч. Мільйони. І усі лишаються живими… ну, майже всі. Теж мені, подія!

Самонавіювання не допомогло. Яну почало лихоманити. Довелося спускатися на кухню і готувати ожиновий чай.

Коли Яна з тацею, на якій парував духмяний напій, і на ватяних ногах йшла до себе, на неї несподівано наскочила Вікторія. Чай вихлюпнувся трохи на тацю і трохи на Яну. Віка не постраждала. Неуважно зронила «вибач», що для неї було рівнозначно подвигові, й стурбовано запитала:

— Ти Джемала не бачила?

— Ні.

— А Ліду?

— Я нікого не бачила. Щойно прийшла — може, хвилин десять тому. А ти як? Зустрілася з банкіром?

— Так. Отримала кілька цінних порад. І почула саме те, що хотіла, — Віта загадково всміхнулася. — Треба ще Джемала підготувати…

Яна подивилася на розлитий чай і подумала, чи не заварити свіжий? Слабкість не відступала, та й лихоманка нікуди не ділася. — Мабуть, чаювання доведеться відкласти. І все через Вікторію… Сьогодні, не інакше, як день бігуна. Усі від когось тікають чи поспішають кудись… До чогось готуються… Цікаво до чого?

— То що там із Джемалом?

— Не твоє діло. Ну, я пішла. Як побачиш Діму, попроси, щоб він до мене зайшов. Я хочу його про щось запитати.

— До вечері ми з ним не побачимося, — відрізала Яна, дивуючись, що Віка взагалі з нею розмовляє. — Щось у лісі здохло, напевне, Віка говорить з нею, як з рівнею! Неймовірно! Мабуть, відчуває, що внаслідок зустрічі з власником банку різко поліпшиться її фінансовий стан. Ну, то й супер! Хоч комусь буде добре.

8

Дмитро сам знайшов Вікторію. Він постукав до неї надвечір, коли Віка, вбираючись до столу, крутилася перед трюмо у самих трусиках, прискіпливо оглядаючи фігуру, шукаючи недоліків. Огляд таких не виявив, і Вікторія залишилася задоволеною. Неквапно, без жодної ніяковості, вона вдягла спершу бюстгальтер, а потім — джинси та шифонову блузу. Діма терпляче чекав.

— Ну, як усе пройшло? — запитала Віта, підмальовуючи губи.

— Сяк-так, — неохоче визнав хлопець.

— Овва! — насмішкувато вигукнула Вікторія. — Дон-Жуан втрачає кваліфікацію! Як не соромно! Якщо так піде далі, за рік тобі доведеться одружитися на якійсь мегері та носити, мов корону, її тоненький, гостренький каблучок.

— Ще не все втрачено. Яна вагається.

— А ти чого хотів? Як-не-як, незаймана.

— Ти це знала?

— Тю, та у Янки на лобі все написано. Ну типу «помри-але-не-давай-поцілунку-без любові». А ось ти як про це довідався?

— Вона мені сказала.

— О, — Віта кивнула з повагою. — Твоя правда. У тебе є шанс. А тому давай, пригадай у всіх деталях, про що ви говорили. І, будь ласка, без цензури. Бажано дослівно.

Дмитро слухняно переповів усе, що міг згадати, і був нагороджений побіжною посмішкою, яка, утім, миттю згасла. Уста дівчини звелися у задумливу риску.

— Дарма на Янку тиснеш, — резюмувала Вікторія. — Вона цього ще з дитинства не терпить. Така незалежна — страшне діло, наче ненька-Україна. Ти її спокушати маєш, улещувати. Діафрагми співати…

— Що-що?

— Що чув. Жінку треба добре просити, а не чавити, мов виноград. Різні речі.

— Часу бракує, — сердито огризнувся Діма. — А тут ще й цей пастух… як його там… з вівчарками своїми мені на нерви діє. Я йому не довіряю, Віто. І думаю, ти помиляєшся. З такою жінкою, як твоя сестра, треба грати у відвертість. Я можу співати їй дифірамби на всю діафрагму, але краще буде показана щирість. Я тут увесь, який я є. Щось у такому дусі.

— Ну, якщо ти сам все знаєш, дорогенький, то чого ти тут? Чи закортіло пригадати старі добрі часи?

— Я б не проти, — погляд Дмитра ліниво ковзнув по стрункій дівочій фігурці, — та мушу берегти сили. Шкода. У сексі ти справжня ого-го.

— Я в усьому ого-го. Але як ні, то ні. Йдемо вечеряти?

— Зачекай. Допоможи мені. Поговори з Яною ще раз. Тоді ж це подіяло. Натякни їй, що я від неї божеволію, збреши що-небудь переконливе, щось, аби змусити її послабити оборону. Решту я беру на себе. Ну?

— Повчи жінку борщ варити. Хочеш, я так проведу виховну бесіду, що моя недоторкана кузина нині ж під тебе ляже? І чекати не доведеться, і на мене сили лишаться.

Діма заперечливо похитав головою — ні.

— Деколи очікування насолоди краще, аніж сама насолода. Я потерплю.

— Що ж, це мудро, Дімчику.

Юнак ще раз окинув поглядом Вікторію, з голови до ніг і замислено хмикнув.

— Я передумав, Віко. У мене вистачить сил на вас обох.

— Тоді зачиняй двері, — сміючись, наказала та.

Після довгих роздумів Яна вирішила не вечеряти. Але залишатися у кімнаті їй також не хотілося. А чим ще зайнятися, Яна просто не уявляла. Уперше в житті вона зовсім не хотіла читати.

Хвилини повзли, як черепашки. Яна раз у раз визирала у вікно та прислухалася до шурхоту в коридорі, наївно сподіваючись, що Дмитро, стурбований її відсутністю за столом, зайде до неї… І очікування було винагороджено. Хоча на порозі своєї кімнати Яна побачила зовсім не Діму.

— Знову ти! — нечемно простогнала вона. Вікторія сонячно всміхнулася.

— Я теж рада тебе бачити. Є термінова розмова, сестро.

Яна глянула на кузину з підозрою, — щось зі мною всі розмовляють, — байдужим тоном мовила дівчина, — ще зовсім трошки і помічати почнуть. А твоя увага мене дивує, кузино — це якщо відверто. Знову хочеш мене життя повчити?

— Не завадило б, — Віка, що була, мов удома, і в королівських палацах, звісно, не стала соромитися — без запрошення пройшла вглиб Яниної спальні, пошукала очима, куди б сісти, і вибрала для цього диван. Закинула ногу на ногу і поцікавилася:

— Курити можна?

— Кури, — приречено кивнула Яна. — Я все одно провітрюю перед сном.

Віта клацнула запальничкою, затягнулася тонкою дамською цигаркою.

— Слухай, може, ти ще й зарядку зранку робиш?

— Деколи.

— І не лінь тобі бути такою правильною?

— А тобі не лінь щодня вмиватися? Чи малюватися? Кожному своє.

— Мабуть, — Вікторія пересмикнула точеними плечима. — Знаєш, я ніколи не бачила такої розумної і водночас непрактичної жінки, як ти. Тобі вже двадцять вісім…

— Я в курсі…

— Вибач, що нагадую, але це для твого ж добра. Так от, ти досить пожила на світі, аби навчитися під нього прогинатися.

— Ми зі світом існуємо, як дві паралельні площини.

— Не мороч мені голову, — відмахнулася Віта. — Або мороч. Можеш дурити всіх навколо, та нащо ж дурити себе? Ти щаслива?

Яна замислилася.

— Ось бачиш! — вигукнула кузина з тріумфом. — Той, хто справді щасливий, не задумується так глибоко, коли його про це питають. Просто знає це і все. А ти занурилася у роздуми. Дуже поганий знак.

— Бути щасливою постійно неможливо.

— Маячня! З чого ти це взяла — у якогось революціонера прочитала? Мовляв, життя — це боротьба, а щастя — мить? Я вгадала? Годі тобі читати всяку лабуду! Справжні знання здобувають практикою!

— Ти говориш, як Гете.

— Що за один? — Віта примружилась. — Іноземець? Я його знаю?

— Німець. І — ні, боюся, що ви не знайомі.

— Ну й дідько з ним, із цим фашистом. Хоча він розумний мужик. Не слухаєш мене, то його послухай.

— І в якій царині я мушу поглибити практичні знання?

— Янко, знову видурюєшся?

— Я хотіла спитати, що саме маю робити на практиці?

— Це інша справа, — Вікторія помовчала, струсила попіл на підлогу — точніше, на килим — і видихнула, немов кидаючись у воду. — Переспи з Дмитром.

— Що?!

— Ти чула. Тобі давно вже час зайнятися сексом.

— Віто, я не певна, що ти у курсі справи, та в усьому світі є поганим тоном обговорювати своє інтимне життя хоч би з ким.

— Ой, не треба, — заперечила Вікторія. — Я, на щастя, таки світом поїздила — тим самим, який тобі паралельний. Усі про це говорять. До психологів ходять, до сексологів, ще кудись… Бо ця тема всіх цікавить. Геть усіх!

— Сподіваюся, з тобою Дмитро це не обговорював?

Віта хіхікнула.

— Ні, звичайно. Що за припущення! Я про тебе дбаю. Чому ти мені не віриш?

— Бо ти трохи запізнилася зі своєю опікою. Років десь на двадцять. А що робити з Дімою, вирішу сама.

— Ну давай, вирішуй, — Віка підвелася. — Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!

— Заміж мене ніхто не кличе, — тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Поки що — так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.

— Справді? І хто ж?

— Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!

— Звучить, як давнє похмуре пророцтво, — здригнулася Яна.

Віка знизала плечима, — ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.

— А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.

Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.

— Що-що? — Не розібравши сказаного, перепитала Яна.

— Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.

Яна зітхнула. — Віто, я розумію, що ліжко, секс — це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.

— Так, аякже. Хто б сумнівався, — сестра була вся втілення сарказму. — Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?

— Ні. Спершу — довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…

Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.

— Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!

— А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!

— Майже всі, — авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. — Час такий. Романтика вийшла з моди.

— Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?

— Я не знаю, — Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. — Не стикалася з нею.

— Ти ніколи нікого не любила? — вжахнулася Яна.

— Ні, ніколи і нікого, крім себе.

— Мені шкода.

— Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.

— І тобі ніколи не хотілося?..

— Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.

— Я не вірю, — Яна стояла на своєму. — Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.

— Ні, на жаль, тому й переймаюся…

— Чому?

— Бо Дмитро — далеко не найгірший варіант. І секс із ним — не найстрашніше, що може трапитися з жінкою. Гляди, як би потім не довелося лікті кусати, якщо проґавиш його.

— Я хотіла б упевнитись, що він мене любить. Він казав мені це, але…

— Не повірила.

— Я хочу вірити. Хочу і боюся.

— Яно, зараз я скажу тобі те, що ти мусиш затямити раз і назавжди. Діма тебе кохає, наскільки взагалі здатен кохати мужчина. Ти вабиш його, притягуєш, цікавиш… Те, що буде далі, і те, чим усе закінчиться, залежить виключно від тебе. Будеш грати черницю — лишишся ні з чим. А даси собі трохи волі, зайдеш далі, ніж звичайно — і хлопець буде твій. З усіма тельбухами. Секс цементує стосунки.

— Коли є що цементувати. Скажи, а ти з Джемалом спиш?

Проти очікування, Віта не образилася.

— Уже ні. А ти ним цікавишся?

— Ким? Хлопцем твоїм?! І у кого з нас хвора фантазія?..

— Ти ж не про це хотіла спитати?

— Це не питання, а твердження. Ваші стосунки, якщо вони взагалі були, секс не врятував.

— Твої порівняння ще гірші, ніж припущення. Щодо Джемала у мене були суто меркантильні інтереси.

— Він що, розорився?

— Ні, та знаєш, як воно буває — завжди знайдеться хтось багатший.

— Ігор мав рацію. Ти б уже на Біла Гейтса замахнулася, чи що…

— Ах, Ігор, — замислено промовила Віка, незважаючи на шпичку сестри. — Я так і думала. Вірніше, я цього боялася. Ти що ж, сохнеш за цим сільським дядьком?

— Ні за ким я не сохну, — почервонівши, заперечила Яна.

— Тим краще для тебе. Бо Ігор твій дорогоцінний тільки язиком плескати вміє. А як лишишся з ним, то приставить тебе до корів, свиней, собак, ти й газети не встигатимеш читати, не те, що книги свої… Думай, сестро. Я тобі добра хочу.

Несподівано для самої себе Яна розчулилась.

— Дякую. І ти… тобто я… ти нічого не кажи Дімі, але… я це зроблю.

— Прошу?

— Я буду з ним. Скоро. Завтра. Я просто хочу дізнатися, як це, коли тебе справді хочуть, саме тебе, і… коли тебе обнімають…

Стиснуті вуста Вікторії пом’якшали, напіввідкрились в посмішці.

— От і добре. Вір мені — ти не пошкодуєш.

9

Віта змушувала себе йти спокійно, хоча всередині усе співало від щастя, і хотілося щоб спів цей вирвався назовні, затанцював у вузькому довгому коридорі другого поверху, відбиваючись від стін, щоб усі знали про її тріумф!

Ось чого вона досягла, звичайна сільська дівчинка, середнячка, безталанна в усьому, окрім вміння подати себе. Ось що може людина, не обтяжена безглуздими нормами так званої моралі!

Усе складалося добре, як ніколи, але прийшов час зробити останній хід. Віка підійшла до Лідиної спальні, прислухалася. Здається, сестра вже на місці, вовтузиться, наводячи лад у своїх численних речах.

Незважаючи на свою ефектну зовнішність та посаду стиліста у провідному салоні краси обласного центру, в чомусь Ліда залишалася такою собі квочечкою, хазяйновитою, досить спокійною, і вміла вдовольнятися тим, що має.

Сама Віта ніколи цього не вміла. І не сказати, щоб сильно за цим шкодувала.

Вона підняла руку і постукала.

— Заходьте, — пролунало у відповідь.

Вікторія не увійшла, а радше впурхнула, мов метелик, і без зайвих передмов — із Лідою вона завжди могла бути і була цілком відвертою — попросила:

— Будь ласка, візьми на себе Джемала.

— Надірвуся, — коротко відказала Ліда, сортуючи за кольором нічні сорочки. — Він для мене заважкий.

— Я серйозно.

Ліда звела очі від білизни, глянула на сестру.

— А що сталося?

— Мною зацікавився власник банку!

— Он як? То що, ви тепер плануєте разом випускати цінні папери?

Віка засміялася.

— Майже. Андрій — так його звуть — від мене у захваті, і я запросила його з нами на прогулянку до соляних печер!

— Авжеж. Поза сумнівом, видобуток солі — дуже прибуткова галузь. Цікавий інвестиційний проект. Тобі анітрохи не шкода Джемала?

— Я не знаю, що таке жаль. А ось ти можеш його втішити… трохи.

Ліда здивовано підняла брови.

— Лише трохи?

— Так. Не можна забувати про запасні аеродроми.

— Дивися, щоб твоєму літаку від сильної турбулентності якось крила не поламало.

— Що таке? Ти мене засуджуєш?

— Ні. Тебе засуджувати, все одно, що соромити хижака за те, що він їсть м’ясо. Однак скажу тобі щиро: я не захоплена цим фарсом. Джемал — серйозний, тонкий чоловік, зовсім не зіпсований багатством, і на таке ставлення він не заслуговує.

— Я не збираюся лити сльози над своєю здобиччю, — зронила Вікторія. — І не чекала почути лекцію про мораль від тебе. Щойно я вже вислухала одну від Янки.

— Ти й до неї ходила? Нащо? Також просила за Джемала?

— Ні. За Діму слівце замовила.

— Ну і як воно?

— Успішно. Лідо, — вклавши у голос усе благання, на яке вона була здатна, мовила Віка, — мені без тебе не обійтися. Може, мені треба буде кудись ненадовго відійти… усамітнитись з банкіром на якусь хвилинку… ти нічого не подумай, усе буде пристойно — та я не хочу, аби Джемал бігав за мною, як побитий пес.

— Дивно.

— Що саме?

— Те, що ти вже знаєш, як його звуть, але все одно називаєш його банкіром.

Віка досить грубо реготнула.

— Так краще звучить. В уяві відразу вимальовуються гарні перспективи. То що? Я можу на тебе розраховувати?

— Можеш, — неохоче підтвердила Ліда.

— І ти нічого не скажеш Джемалові?

— Ні. Тільки висловлю йому співчуття.

— Пізно. Я все вже вирішила. Мені потрібен банкір… тобто Андрій.

— Ну, й, звісно, усі його гроші?!

— Так, без грошей він перетворюється у лисуватого чоловічка середніх років, що потерпає від геморою, простатиту чи ще від чогось такого. А ось мільйони… чоловіків дуже прикрашають!

— То знайшла б собі в Італії мільйонера. Чи ще десь…

— В Італії всі мільйонери — старі, давно одружені католики. Можна стати лише коханкою такого, але для чого це мені?! Кохатися слід з юними самцями. У Штатах геть усі підписують шлюбні контракти, та ще й з такими умовами, що сам шлюб втрачає будь-який сенс! Ні, виходити заміж треба тільки за своїх, рідних мільйонерів. Бачиш, яка я патріотка? Потім слід потерпіти років зо два і вже коли ти набриднеш чоловікові, і він заведе собі коханку, ти також почнеш жити для свого задоволення.

— Оце і є, по-твоєму, щасливий шлюб?

— Це нормальний шлюб. Так все і має бути.

— Що ж, у кожного свої уявлення про норму.

— Так, мабуть. То ми домовилися?

Ліда кивнула — явно через силу. Та на такі нюанси Вікторії завжди було начхати.

— От і добре. Дякую, Лідусю. А тепер я спати піду. І тобі раджу. Ти чула, на котру призначено цей похід? На сьому ранку! Здуріти можна!

— Нема від чого дуріти. Це слушна думка — дійти до печер, поки ще нема спеки. Цей Ігор тямить, що робить. Це мені подобається.

— О, ти також на нього запала? — Віта, що вже прямувала до виходу, загальмувала.

— Також?

— Ну, наш диво-острів Янка-Чунга-Чанга теж ніяк не визначиться, хто з кавалерів більше їй до серця — Ігор чи Дмитро. Сказати по правді, вона із цим селюком склали б прекрасну пару. Він би без упину розповідав про своїх псів, а вона з роззявленим ротом ловила б кожне його слово, немов велике одкровення. Утім, може, у них ще й складеться… потім. Може, він їй усе пробачить…

— Що «все»? Ти про що, Віто?

Але Вікторія лише приклала пальчик до вуст, немов запечатавши їх, і вислизнула за двері. Ліді зарано знати про їхній з Дмитром план… тобто ні, операцію. Так, це секретна операція. Під прикриттям! Блискуче розроблена і втілена в життя. А Лідусик, хоч і «любить» Яну не більше від самої Віти, усе ж інфікована тією дурною хворобою, що називається «порядність», і час від часу трапляються загострення. А це вже зайве. От коли все закінчиться, гріх буде не похвалитися сестрі. Та, звісно, побухтить для порядку, але оцінить усю геніальність Вітиного задуму. Та й Янці, яка не яка, а вийде користь. Так що все тільки на краще.

* * *

Ранок виправдав усі найкращі сподівання. Свіжий, мов щойно зірваний огірочок, своєю ніжною прохолодою він остаточно розбудив навіть таких сонь, як Віка та Аня, що спочатку бурчали і побивалися за недоспаною ніччю.

Досить швидко гурт розбився на пари за інтересами. Ігор взяв із собою Демона. Він ішов з псом попереду. Малого Вінні, незважаючи на його жалібне скиглення, залишили вдома.

За Ігорем та Демом крокували Віта з банкіром Андрієм, спортивної статури середнього зросту дядьком, лисуватий та з пронизливим поглядом блакитних очей. Коли погляд Андрія зупинявся на Вікторії, він втрачав усю свою пронизливість і набував виразу добродушної глупоти.

За свіжоспеченою парою йшов Джемал, дбайливо підтримуючи під лікоть Ліду. Було видно, що він обурений такою поведінкою Віки, проте обурення ніяк не виявляв.

Далі — Геник із Анею, Діма та Яна, і самотній Антон, що отруював повітря димом від цигарок.

До печер було хвилин сорок ходу, та, не встигли вони відійти від «Гори», як Віта почала скиглити, що натерла ноги, бо надягла нові кросівки, при цьому значуще поглядаючи на Андрія. Та першим відреагував Ігор.

— А ви уявіть собі, що йдете подіумом, а на вас — «шпильки», — порадив він. — Зразу попустить, гарантую.

— І часто ви гуляєте на «шпильках»? — огризнулась Вікторія.

— Ні, зате я часто бачу таких, як ви, — загадково відказав Ігор. — Куди частіше, ніж мені б хотілося.

Утім, реакція банкіра, хоч і забарилася, зате була саме такою, на яку чекала Віта.

— Біднесенькі ноженята, — аж зайшовся від співчуття Андрій. — Находилися, змучилися… Такі ніжки слід берегти! Люба, якщо дозволите, я готовий нести вас на руках аж до самісіньких печер.

— Дякую, не треба, — мужньо відмовилася Віка з таким виразом обличчя, ніби була солдатом, що вирішив стояти до останнього патрона. — Я сама. Ох! — цей стогін, повний болю та страждання, розчулив твердочолого банкіра до сліз.

— Ну тоді хоч зіпріться на мене. Я вас підтримаю. Отак, — охопивши дівчину за тоненьку, мов у оси, талію, примовляв він. — Отак, ось так буде добре. — І звертаючись до Ігоря, попросив, — може справді трохи стишимо хід?..

Віта скромно потупилася, та за мить озирнулася на Ліду, підморгнула і розпливлася в широченній усмішці.

Від цього видовища Джемала пересмикнуло, та він і тут змовчав, тільки сильніше стиснув губи.

Яні, що перебувала досить далеко від епіцентру подій, було видно не все, та вона цього й не потребувала, бо добре знала Віту і розуміла: якщо тій чогось закортіло, байдуже, чого саме, вона це отримає за будь-яку ціну. А вже партію свою розіграє, як по нотах. Своєрідний, але талант.

— Яночко, а в тебе ноги не болять? — поцікавився Дмитро.

— Ні, хіба я скаржилася?

— І не поскаржишся, я впевнений — із твоїм характером. Будеш страждати мовчки.

— Ні, візьму мегафон і кричатиму про те, що мені погано на весь ліс. Як на мене, неввічливо перекладати власні проблеми на чужі плечі. Хоча мотиви Віти мені зрозумілі.

— Мені теж, — сказав Діма і взяв Яну за руку.

У цю мить озирнувся Ігор. Реагуючи на прохання Андрія він таки стишив ходу.

Яні чомусь стало неприємно, так, ніби її впіймали на якомусь неймовірно жахливому вчинкові. Вона спробувала заспокоїтися, говорячи собі, що, по-перше, Ігор міг і не помітити цього невинного жеста — теж мені, подумаєш, дві руки сплелися, що тут такого? — а, по-друге, її стосунки з Дмитром нікого не обходять. Вона не зобов’язана звітуватися навіть перед батьками — що вже казати про нього! Хай прибереже своє презирство для тих, хто на це заслуговує! Мораліст знайшовся! Невже сам святий?

Святий він чи грішний, але не тисне на тебе, промайнула зрадницька думка. І, перш ніж Яна встигла відігнати цю думку, та швидко додала — а ще не вимагає від тебе того, до чого ти ще не готова. Адже ти не готова! Ну, давай, зізнайся у цьому бодай самій собі. Для чого себе дурити? Це ж не те, чого ти хотіла, не те, про що ти завжди мріяла… І Діма — теж не той. То навіщо він тобі?

Яна зціпила зуби, всерйоз побоюючись, що закричить, якщо не зробить цього. Капосна моральність прокинулась!.. Дуже вчасно, що й казати! Та й хіба не дивні ці розмови із собою? Ні, як не крути, а Віта має рацію — будь-яке чекання народжується з порожнечі та й складається також із порожнечі. А, крім того…

— По суті, мені немає чого втрачати.

— Що, золотко?

Прекрасно. Вона знову говорить вголос.

— Нічого, Дімо, усе гаразд. Скоро вже печери?

— Не знаю. Давай спитаємо у того Сусаніна. Гей, дядьку, довго ще нам йти?

— Ви, юначе, можете прийти хоч зараз, — у тон запитання відгукнувся Ігор. — Якщо не заткнеться. А решта буде на місці через десять хвилин.

Печери, до яких вів Ігор, були відкриті не так давно, і тому не встигли обрости інфраструктурою. У Віки цей факт викликав істерику — принцесі закортіло мінералки! Коли спуск виявився звичайнісінькою діркою у землі посеред поля, а на полі не знайшлося жодної крамнички, Віта заголосила.

— А чому ти не взяла воду з собою? — спитала Яна, подаючи вередливій кузині пляшечку «Миргородської». Та жадібно ковтнула.

— А навіщо? Я думала тут, як у цивілізованих країнах, усе можна купити на місці!

— А ти ніколи не ходила в походи?

— Куди Янко? Ти ще про «Зарницю» згадай!

Яна лише руками розвела. Та коли їхня гоп-компанія, подолавши вузький лаз, опинилася нарешті під землею, навіть Вікторія перестала скиглити.

Печера, до якої вони ввійшли, нагадувала казкову кімнату в прекрасному палаці — з високими склепіннями та білуватими матовими стінами, з яких подекуди стирчали кристалічні камінці, а замість мармурового фонтану в центрі цього нерукотворного дива било мінеральне джерело. Згори звисали чудернацькі товсті бурульки. Віта напружилась, згадуючи, як вони називаються.

— Стіл… стул…

— Сталактити, — допомогла Яна без задньої думки. — А ті, що ростуть знизу, називаються сталагмітами. Це краплі води з вапном падають зі стелі, а потім застигають.

— А ти ніколи нічого не забуваєш і не плутаєш? — прошипіла Аня, — вічно треба показати, яка ти розумна.

— Авжеж. Шкода, що мозок — не цицьки, силіконом не виправляється, — відрубав Геник, відвернувшись від подруги. Анна розгубилася. Озирнулася довкола, наче вишукувала союзників, але не знайшла, і прохально мовила до Євгена:

— Але ж вона хизується тим, що знає.

— Яна? Хизується? — Геник зітхнув. — Я, мабуть, здурів, коли покликав тебе до себе, Аню. І ти дійсно хочеш бути психологом? Прагнеш розумітися на людях? З такою інтуїцією довго не живуть!

Анна промовчала. Ігор між тим виклав з наплічника велике простирадло та пакет із якимись припасами.

— Пропоную зробити привал перед тим, як ми будемо спускатися далі — а ми ж будемо, чи не так?

Усі радісно загули, підтверджуючи, що так.

— Маємо набратися сил і перевести дух.

— Скажіть, а чи правда, що стіни нижніх печер щось таке випромінюють, що має лікувальний та омолоджувальний ефект? — із зацікавленням спитала Ліда.

— Щира правда, — кивнув Ігор. — Бажаєте випробувати?

— Ще б пак!

— Але навіщо, Лідо? — галантно поцікавився Джемал. — Невже хочете стати немовлям?

Від компліменту Ліда зашарілася. Віта ж скривилася, мов кислицю надкусила — будучи з невмирущої породи собак на сіні, вона не зносила, якщо їй не належала абсолютна увага.

— До речі про спуск, — згадав Ігор. — Кого я просив нести мотузки?

— Мене, — буркнув Антон, опускаючи очі.

— Ну й де вони, насмілюся спитати?

— Там, біля входу. Я їх залишив, ну… щоб…

— Руки були вільні, — підказав Джемал. — Хотів ущипнути Ліду.

— Я не… А як ти знаєш?

— Бо переплутав і вщипнув мене.

Усі засміялися — окрім Ліди та Яни. Та й Джемал, хоч і посміхався до Антона, аж ніяк не виглядав розсмішеним.

— Радій, що помилився, — стиха додав він так, щоби його почув лише Тоша.

— Що ж, не всі помилки варто виправляти, але цю — доведеться, — оголосив Ігор. — Я принесу мотузки, бо далі без них не обійтися. Джемале, пильнуйте за ліхтарем, — він поставив на ґрунт невелику, але дуже потужну переносну лампу. — А ви, Яночко, за Демом. Я миттю. Ви навіть скучити за мною не встигнете.

«Встигну», — раптом подумалося Яні. Вона страшенно знітилася і кивнула, не будучи певною, кому саме адресує цю репліку — собі чи усій компанії.

10

Ігор повернувся швидше, ніж планував. Мотузки, щоправда, лежали аж ніяк не біля входу, а метрів за сто від нього, але чекати від Антона якихось чітких координат не випадало.

Ігор схопив мотузки в оберемок… і замислився.

Навколишнє поле густо поросло якимись жовтенькими та синіми квіточками, і він подумав, а чи не зібрати букет для Яни. Вона зрадіє, і йому буде приємно. Хоча вона тут із Дмитром, і той усіляко це підкреслює, вдає з себе заледве не нареченого Яни. У Ігоря склалося виразне враження, що дівчина довірилася пройдисвітові, і не тому, що дурна, а лишень за браком досвіду.

Ігор стримувався з останніх сил, щоб не влазити у їхні розмови, не зачіпати Дмитра і не дивитися на Яну. Здебільшого це йому вдавалося, та коли він помітив, як Діма по-хазяйськи згріб Янину руку в свої клешні і масно всміхнувся, нестерпно захотілося зіпсувати модельному хлопчикові голлівудський вишкір.

Дмитро фальшивий, наскрізь фальшивий, ця підробка не заслуговує на Яну… на його дівчинку. Відразу, з першої миті, відтоді, коли Ігор побачив її всю у сльозах, поруч зі збентеженими Демом та Цезарем, він думав про неї так, і тільки так. Моя дівчинка, моя красуня, моя маленька… І був би він певен, що Дмитро — гідний, порядний чоловік, який подбає про Яну і ніколи її не образить — бачить небо, відступився б. Зрештою, він значно старший за неї. Але віддати Яну манірному Дімочці — усе одно що кинути кошеня під танк. Він цього не зробить. Просто не зможе. Це занадто навіть для нього.

Ігор зібрав-таки букет, невеличкий, досить скромний і дуже милий. Квітуче втілення Яни.

Закинувши мотузки на плече, він, обережно тримаючи квіти, рухався вузьким лазом до першої печери, де на нього мало чекати товариство, і майже досяг мети, коли почув чоловічі голоси. Один з них щось бурмотів про Яну. І про якесь парі.

Ігор завмер і прислухався.

— Я тобі не вірю, — це Антон. Сипить, хрипить, але, як завжди курить — ароматний дим залоскотав Ігореві ніздрі так, що він ледь не чхнув. — Де докази?

— Докази отримаєш цієї ночі, — а це мажор Діма. Цікаво, про що йдеться?

— І які ж? Покажеш мені закривавлене простирадло?

Ігор уже не просто завмер, а закам’янів, мов та велетенська брила солі, за якою він сховався. Тільки не це. Він відмовляється вірити у те, що існує на світі мерзота, яка грається честю так, ніби слово з сірників складає.

— Ну навіщо ж ця феодальщина? Вийдеш на балкон, він широкий, ти ж бачив…. Я уточню о котрій. Підійдеш до мого вікна, я штори затягну, але не щільно. Сам переконаєшся. Яна — моя цяцька, а ти мій боржник.

— Чорт! Зараза! — вилаявся Антон. — От коли не щастить, то в усьому! Мало що до Лідки цей араб клеїться, так я ще й штуку баксів втрачаю! Проте, — тут юнак гидко хіхікнув, — ще не втратив, правда ж? Доживемо до вечора…

— Це справа часу.

Ігореві здавалося, що він перетворився на суцільний гнів. У грудях щось заболіло, скроні немов лещатами хтось затиснув… А розмова двох вилупків тривала.

— Як тобі вдалося, поясни? Така недоторкана ходила, що куди ваше діло, а тепер — бац! — і впала тобі до ніг… Поділися досвідом, може, я твій метод до Лідки застосую.

— Навряд чи. Ти Джемала не переб’єш, Тохо, він багатий, а ти просто при грошах. Та все ж тримай секрет — згодиться на майбутнє. Сам би я так скоро не впорався. Віка допомогла, як і обіцяла.

— Серйозно? А хіба ви з нею не…

— Було кілька разів. Ну то й що? Це тільки секс — нічого особистого. Знаєш, французи кажуть, з кимсь переспати — ще не привід для знайомства.

Антон хмикнув.

— І що зробила Віка?

— Провела виховну роботу з Яною. Мізки їй припудрила. Типу, ти йому віддайся, а він за це на тобі ожениться!

— А ти що? — Ігор цього не бачив, та міг дати руку на відсіч, що очі мокриці на ім’я Антон аж палають від нездорового збудження. — І та курка повелася?!

— Як два пальці об асфальт! Уявляєш? Хвора на всю голову…

— Ти дивись, обережно, — роздумливо мовив Антон. — Ще вчепиться в тебе, як воша, керосином не виведеш… Брату поскаржиться. Та й вчити доведеться всього, вона ж у ліжку, зуб даю, ні хрена не вміє…

— Та дурне діло не хитре. Навчиться у процесі. Не до гарему готую, зійде. Що ж до Горенка… не вірю я, що вона йому жалітися побіжить. Застидається, згадаєш мої слова. Бідна, але горда. А, крім того, я теж не пальцем роблений. Усе красиво проверну. Трахнемося, сльозу пущу, мовляв, дякую за високу честь бути у тебе першим, і таке інше… Потім поїду до Рима, дзвонитиму їй… раз у три дні, щоб не сильно хвилювалася. А там зникну. Я тут маю досвід, не переживай.

— А цей, ну як його… той гібрид свинопаса й альпініста, що за шнурівками поперся, тобі справи не перепсує?

— Хто, Ігор? — Діма так здивувався, ніби почув, що його суперником став телеграфний стовп. — Ти як ляпнеш щось, хоч стій, хоч падай.

— А чого? — пробурмотів ображений Антон. — Він до Яни небайдужий, це ж видно… Ще відіб’є в останній момент… Що тоді будеш робити?

— Нічого. Бо такого не буде ніколи. Н-і-к-о-л-и!

Голоси стали віддалятися, затихати. Ігор ще якийсь час стояв за брилою, зусиллям волі вгамовуючи несамовите серцебиття. Він навіть не помітив, що квіти випали у нього з рук і тепер зів’ялими сонечками лежать на глевкому дні печери. Він не зауважив і того, що мотузки сповзли з плеча і зависли на ліктьовому згині, боляче перетиснувши судини… Лиш пригадавши все, що він колись чув про контроль над емоціями, Ігореві вдалося сяк-так вгамувати свою розбурхану свідомість.

— Кажеш, я тебе не зупиню? — сам до себе вголос промовив чоловік. — Ну-ну. Казав сліпий, побачимо.

Ігореві знадобилося багато витримки, щоб вислухати змову двох вилупків і нічим не виказати себе, та ще більше — аби згодом, дивлячись на Діму, Віту та Антона, вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ігор вирішив думати тільки про спуск до нижніх печер. І він досить швидко опанував свої емоції так, що ніхто, крім Дема, не помітив у ньому жодних змін.

Демон же, що лишився у верхній печері, так легко не піддався на оманливий спокій свого хазяїна: спершу пес глухо гарчав, обертаючись до Дмитра, далі заходився попискувати і розгрібати лапами глиняний ґрунт.

— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.

— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…

— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…

— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!

— Що за вишукана мова, Дмитре, — іронічно зауважив Ігор.

— А я, — зненацька вступила Ліда, — дуже вам вдячна, Ігорю. Я отримала море задоволення. Це ж треба, навіть не очікувала!

— Мені теж сподобалося, — додав Джемал і виразно глянув на Ліду.

— І мені, — докинув Геник, не дивлячись на Аню.

— А про мене вже й нема що казати, — підтримав захоплення печерами Андрій, який не відходив від Віки. — Давно такої краси не бачив, хоч і більше, ніж півсвіта об’їздив.

— Що ж, відсоток задоволених печерами зростає, — весело підсумував Ігор. — Але й пікнік — святе діло. На природі, поміж трав — утіха для душі. Тому підтримую Дмитра. Тут ми все побачили. Можемо повертатися.

— Ну то йдемо вже, — озвалася Віта, аби щось сказати. — Мені тут нудно.

Дмитро багатозначно глянув на Антона.

— У хід пішла важка артилерія.

Пікнік між трав дуже швидко перетворився на справжнісінький банкет — з плетеними кошиками, повними усіляких смаколиків, лляними серветками, порцеляновими тарілками та срібними виделками. Організував це безумство Євген, за що й дістав від Яни на горіхи.

— Ти, брате, збожеволів, чи що? На ті гроші, які ти на вітер кидаєш, усіх моїх учнів можна рік годувати, як мінімум. Я очам своїм не повірила, побачивши посеред поля фургони «Порохової Вежі». Ніколи не знала, що цей ресторан обслуговує на виїзді.

— А він і не обслуговує, — Геник потягнувся за яблуком. — Просто я захищав його засновника і тепер той дядько — мій боржник.

— Він і справді був невинним?

— Яка різниця? Його виправдали.

— Яно, вина річ відносна, — підтримуючи Євгена, додав Андрій.

— Що ж, вичерпні відповіді, — зітхнула Яна, споглядаючи, як буйно веселиться Діма.

Здавалося, що її вірний лицар геть забув про існування прекрасної дами. Він дедалі ближче підсовувався до Віти, раз у раз наповнюючи тій келих, а з іншого боку Вікторії підливав Андрій. Дмитро щохвилини виголошував дивні тости, а якщо й позирав на Яну, то відчужено і ніби трохи сердито. Від цього позирку дівчині робилося зимно.

Ігор же, як на гріх, геть на неї не дивився, захопившись бесідою із Джемалом. Усім було дуже весело — усім, крім Яни.

— Давайте вип’ємо за вічну любов! — продзвенів кришталем Вітин голосок.

— Геніально, — підтримав Віку все ще захоплений Андрій.

— І за вічну дружбу! — долучився Діма.

Ігор перервав свою розмову, налив собі трохи кагору — на відміну від майже всіх присутніх, він, як і Яна, пив дуже мало — підняв свою чарку, посміхнувся до Яни і лунко промовив:

— І за останнього романтика!

— Ви п’єте за себе? — трошки іронічно, але лагідно мовила Яна.

— Та з чого ви взяли, що я — романтик?

— Я не знаю… Ні з чого не взяла. Відчула просто. Ми на одній хвилі… Це як у О’Генрі — споріднені душі.

— Злодій та обиватель? — у відповідь усміхнувся Ігор.

— Аякже, пам’ятаю. Що там їх єднало? Високі душевні пориви, чи не так? — втрутився у розмову Діма.

— Ні, всього лише ревматизм.

— Ой, не треба про хвороби, — перебив Ігоря Андрій, вочевидь, пригадавши щось своє. — Ліпше поговоримо про чарівних жінок. А ще краще вип’ємо за них. За вас, Вікторіє! І нехай у вашому житті будуть тільки перемоги!

— Дякую. Так приємно, — прощебетала Віка, опускаючи голівку на плече банкіра.

Джемал зірвався на рівні ноги і з висоти свого зросту звернувся до Ліди:

— Не бажаєте прогулятися? Я маю дещо вам сказати… віч-на-віч.

Ліда підвелася, стряхнула з джинсів кілька травинок і кивнула.

— А чому б і ні.

Віта скреготала зубами, проводжаючи парочку злим поглядом, але так і не відірвала голову від Андрієвого плеча.

Ігор допив свій кагор і замислився.

Дем, тонко відчуваючи настрій хазяїна, ліг поруч, поклавши голову на передні лапи. Вигляд у пса був рознещасний.

Ігор сильно підозрював, що й сам виглядає точнісінько так. Він розмірковував над тим, як пояснити Яні, що насправді діється навколо неї, і не вразити її, не знищити неймовірне світло в її душі.

Виходу, здавалося, не було. Або промовчати, або поранити Яну відвертістю. Варіант із ситими вовками та цілими вівцями не проходив, як не крути. Ігор усвідомлював, що для Дмитра Яна значить менше, ніж нічого. Це навіть не дешева інтрижка з доступною дівицею, яка добре знає, що робить. Ні, це тонка єзуїтська гра на романтичних почуттях…

Поведінку ж Віти він не міг ані пояснити, ані пробачити, ані сприйняти відсторонено. Сестра, нехай і в других, але ж сестра — оком не кліпнувши, підбиває рідню на те, що, напевно, завдасть їй болю, а може, навіть зруйнує життя — і тримається так, наче подвиг чинить!.. Чи є межа людській жорстокості та ницості?

Ігор глянув на Яну і відразу ж відвернувся. Дівчина сміялася, червоні від кагору вуста так і просили поцілунків… Вона — диво. Таке наївне і чисте. Бажання негайно відкрити Яні очі на її оточення та реальні плани Діми щодо неї дедалі міцнішало, проте й боролося зі страхом, що вона не повірить. Урешті-решт Ігор вирішив зачекати. Хай там як, та він нікому не дозволить принизити Яну. Вона на це не заслуговує.

11

Пікнік затягнувся. День пролетів швидко. Компанія не помітила, як настала ніч. Від річки потягнуло прохолодою. Останній фургон ресторану, зібравши брудний посуд та рештки їжі, поїхав.

Усі трохи втомилися і почали запитально позирати на Геника. Той, як організатор забави, швидко зорієнтувався.

— Запрошую усіх на віллу. Буде чай, і, може, ще щось гаряче — для тих, хто не напився. Тим, у кого ще не болять язики, обіцяю приємне спілкування, а на любителів солодкого чекає пиріг.

— Пиріг також ресторанний? — поцікавився Дмитро.

— Ні. Яна спекла.

— І коли ж ти встигла, кицю? — спитав юнак дуже голосно, якось нарочито, і Євген, почувши це, скривився. Яна ж просто знизала плечима.

— Зранку. Встала о п’ятій, трохи раніше, ніж звичайно, ну і ось…

— Ти не уявляєш, як я чекаю на цей десерт, — лепетав Діма.

Геник не втримався, відкликав сестру вбік і прошепотів — хоч вони і стояли досить далеко від решти гостей.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш.

— Ти про що?

— Про Дмитра. Маю надію, він той, хто тобі потрібен.

— Я — також, — Яна дивилася Євгенові просто у вічі. — Усе, що у мене є — це сподівання. І я була б не від того, аби вони стали спогадами. Хоча б спогадами. Але чому ти хвилюєшся? Щось не так? Хочеш застерегти мене від чогось?

— Тільки від нерозважливих дій, — виголошуючи це, Євген ніяковів і страшно мучився від незвички. Лізти в Янине інтимне життя здавалося йому верхом брутальності — але промовчати він не міг. — Пам’ятай, ніхто не має права змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш. Нехай усіма твоїми діями керує лише щире бажання.

— Так і було, донині. І подивися, куди це мене завело. Сам казав — ані друга, ані сім’ї…

— Я не певен, що Дмитро зможе дати тобі це все.

— Усе і відразу нікому не дається. І просити у нього я нічого не збираюся.

— Що ж, — зітхнув Геник, — це не найгірший початок стосунків. І все ж бережи себе. А почуття Діми можеш не берегти. Я дозволяю.

Усі повільно рушили на «Гору». Євген пом’якшав щодо Ані і йшов, тримаючи її за руку. Дмитро по-хазяйськи обіймав Яну за плечі. Ігор із Демом крокували попереду, залишаючись у ролі провідників. Антон плівся позаду, тягнучи за собою мотузки, а біля нього йшли Вікторія та Андрій. Не було тільки Джемала з Лідою. Їхня відсутність стала причиною помітної Вітиної тривоги. Дівчина раз у раз озиралася, і навіть дозволила собі неприпустиму грубість, гаркнувши на банкіра, який неправильно витлумачив стурбованість подруги і квапливо запевняв, що «сестра ось-ось повернеться».

— Щось їхня розмова затягнулася, — єхидно зауважив Антон. Віка звилася, наче змія, якій хтось необережно наступив на хвіст.

— Заткнися, — зашипіла вона. — Домисли слимака тут нікого не обходять.

— Може, я й слимак, — обурився той, підтягуючи квітчасті шорти, які зависли десь на ключицях, — зате не підставляю ближнього свого під великі неприємності.

— Тохо, стули писок, — долучився й Дмитро. — А сам не здатен допомогти?

Антон замовк. Решта дороги на «Гору» минула у повній мовчанці.

Але на віллі вже всі розслабилися. Розійшлися по кімнатах, хто приймати душ, а хто просто перевдягнутися. Домовилися зустрітися на кухні через двадцять хвилин. А Яна почала хазяйнувати.

— Зараз, я лише перевдягнуся і накрию на стіл.

— Дозвольте мені, — запропонував Ігор. — Я все зроблю, а у вас буде час перевести дух.

— Але ж ви гість, — запротестувала Яна. — А це якось неправильно запрягати гостя.

— Б’єте мене моєю ж зброєю? — чоловік усміхнувся. — Усе правильно. Але я сьогодні не гість, а щось середнє між родичем та найманим робітником. І мені приємно вам допомагати, Яночко. Тільки зізнайтеся, де пиріг. Бо інакше доведеться просити Дема знайти його за запахом. І я не певен, що від пирога тоді щось залишиться.

— А я певна, — посміхнулася і Яна, капітулюючи. — Ви ж самі казали, Демон без дозволу й крихти не візьме. Не те, що Цезар… а де він, до речі?

— Цез? У мене на дачі. Займається своєю улюбленою справою — байдикує.

Яна показала кулінарну схованку і піднялася до себе. За нею хвостиком потягнувся Вінні.

Тим часом Ігор, як і обіцяв, хазяйнував — поставив кип’ятити воду, нарізав пиріг, виставив на стіл чашки та блюдця…

На кухню зайшов Євген. Постояв хвильку біля порогу, споглядаючи за вправними рухами Ігоря. Пригадав, як на пікніку той, граючись, без жодної напруги вправлявся із виделками для креветок, як аристократичними рухами, за допомогою ножа, видаляв з риби кісточки… Ні, хлопці помиляються — не такий він вже і простий…

Геник відкашлявся, щоби звернути на себе увагу, а коли Ігор озирнувся, сказав:

— А знаєте, ви не той, за кого себе видаєте.

— Справді? І чому ж?

— Н-у-у… — протягнув Євген і замовк. — А й справді, чому?

— Що вам відомо про мене? — ледь помітно посміхаючись запитав Ігор.

— Що ви тут живете… тобто відпочиваєте. Що ви затятий собачник…

— А на вашу думку, це не так?

— Усе так, але… є у вас щось, чого я не можу зрозуміти. Я добре відчуваю людей — доля правника, знаєте… Проте ви для мене — загадка.

— Я звичайнісінький, Євгене. Жодних загадок, увесь, як на долоні. І мені подобається ваша сестра.

— Хто? Ліда чи Вікторія?

— Вибачте за ці мої слова, але щодо Вікторії… Я уявляю, як її можна захотіти. Вона ефектна, непередбачувана, хитра. Але велике sorry^[4], я не здатен уявити те, як вона може комусь сподобатися. Попри те, що показують у кіно чи у книжках пишуть, чоловіки не закохуються у безсоромних білявок із силіконовими бюстом та мозком.

Геник кивнув.

— Я розумію, про що ви. І не ображаюся. То ви говорили про Лідію?

— Ні. Я мав на увазі Яну.

— Припустима помилка. Я сам постійно забуваю, що вона лише моя кузина. А у вас хороший смак, Ігорю. З трьох дівиць вибрали найкращу. Тільки їй подобається Дмитро.

— Я це помітив, — Ігор подумав було, а чи не поговорити з Євгеном про те кляте парі, однак не наважився. Якось воно незручно, скидається на бабські плітки… Та й хтозна, чи не сприйме Яна таку чоловічу бесіду, як зневагу до неї, коли про все дізнається. Тому Ігор лише зауважив:

— Хочу вірити, що Діма оцінить, як йому пощастило.

Геник знизав плечима.

— З вашого тону роблю висновок, що Дмитро вам не подобається, — уточнив Ігор.

— Так. І зовсім не тому, що я не байдужий до Яни. Просто цей модельний хлопчик — якесь марне створіння. Користі від нього жодної. Хіба дівчат зводити вміє… А такі люди мене завжди дратують.

— То ви теж мізантроп?

— А хто ще отримав цей почесний титул?

— Андрій… не пригадую, як його по-батькові. Банкір.

— Так, авжеж, — Ігор на мить опустив очі. — Що ж, така назва надто пишна для мене. Я просто не люблю людської глупоти й жорстокості. Та, як і всі, мушу миритися з ними.

— Щось мені підказує — ви не будете миритися з тим, що вас не влаштовує.

Ігор зітхнув і сумно промовив, — світ не переробиш.

— Я не заважатиму? — Янине запитання перервало розмову чоловіків.

Увійшовши, Яна обігнула Євгена, що закляк на порозі, і повернулася до Ігоря.

Свіжа, як росинка, гарно зачесана, у простій білій сукні, розшитій волошками точно під колір її очей, вона здалася Ігореві схожою на весну. І прекрасною, як наречена…

Зненацька Ігор абсолютно точно зрозумів, відчув, що одружиться з цією дівчиною. І думка про одруження вперше за все життя не злякала його.

Він одружиться з нею не тому, що хоче її захистити, не тому, що жаліє і навіть не тому, що захоплюється нею — а просто тому, що кохає її.

— Яно! — першим оговтався Геник. — Оце так! Виглядаєш фантастично. Діма буде у захваті.

І споглядання — це все, на що він може розраховувати, подумки закінчив фразу Ігор.

Яна ж на слова кузена кивнула, як цариця, що милостиво приймає підлабузництво підданих, оглянула стіл і похвалила Ігоря.

— Ви прекрасно впоралися.

— Мав прекрасний стимул.

— Це який?

— Ваші теплі слова.

— Ну, зі слів каші не звариш.

— Неправда ваша, Яночко. Слово вбиває і лікує. Зваблює і навчає. І ніколи не зраджує. Кому це не знати, якщо не вам?..

— Так, слова важать багато, згодна, — Яна чомусь посмутнішала, перш ніж додати, — але не більше за справи.

Потроху кухня заповнилася людьми. На чолі стола спочатку сів Євген, але потім поступився місцем знервованій Віті. Її очі метали блискавки, а сама вона була, мов на голках — Джемал та Ліда досі ще не повернулися.

— Де це можна стільки лазити? — голосно перепитувала Віка ледь не щохвилини.

Після кожного такого запитання Андрій намагався якось її заспокоїти, — Вікторіє, ви ж розумна жінка, не треба хвилюватися. Повернуться. Ми ж не на Місяці.

Але Віта не зупинялася, раз у раз повертаючись до свого запитання про відсутність її кавалера та її сестри.

Масла до вогню підлив Дмитро.

— А що такого? Діло молоде, — хіхікнув він, пожираючи вже третій шмат Яниного пирога з вишнею та збитими вершками, за який і не подумав подякувати. — Трави в полі високі, кущі у лісі густі…

Не встиг Дмитро договорити, як рипнули кухонні двері і на порозі з’явилося дві пропажі.

Ліда розчервонілася, її щоки нагадували маки, а сама вона виглядала схвильованою і щасливою.

Джемал був таким, як завжди — стриманим і впевненим, трохи напруженим.

Перепросивши за запізнення і за те, що змусили Євгена хвилюватися, він відсунув стілець для Ліди, а потім і сам сів за стіл.

Віта, незважаючи на Андрія, який намагався втримати її, але без особливого успіху, сердито вирячилася на парочку, і закричала:

— Де ви були?.. Відповідайте! Я тут ледь не збожеволіла!

— Ледь? — Джемал відправив до рота шматок пирога. — Смакота! Пальці можна проковтнути. Вітусю, ти маєш до мене якісь претензії?

Віта повагалася, перш ніж видихнути:

— Я за тебе хвилювалася, дурню! Та припини мене смикати! — це стосувалося Андрія. — Місця собі не знаходила.

Від такої різкості Андрій зніяковів. Спочатку хотів щось сказати, але передумав. Віка йому подобалася, та її поведінка була аж надто грубою. — Дивне поєднання вроди і грубості.

Натомість Джемал рішуче продовжив розмову з Вікою.

— А я й не знав, що ти вмієш хвилюватися. І ти що вважаєш, що від Ліди мені загрожує якась небезпека?

Віта грюкнула чашкою об стільницю так, що рештки чаю вихлюпнулися на скатертину.

Джемал звів брови, — у цьому вся наша Віка, — прокоментував він, — завжди думає про тих, хто після неї пратиме…

— Облиш свій дурний сарказм. Ти — мій наречений.

— Уже ні.

— Т-а-а-к?… — одночасно з Джемалом не то запитально, не то ствердно мовив Андрій.

— Себто як, ні? Що це значить?… — різко розмовляючи з Джемалом, не звертала уваги на Андрія Вікторія.

Андрій вирішив зупинитися. День, що для нього почався так гарно, закінчувався ненайкраще, але добре, що це був лише один день. — Шкода, красива жінка…

Далі стосунки з’ясовували тільки Вікторія і Джемал.

— Те, що я мав честь запропонувати Ліді руку і серце. І вона прийняла мою пропозицію.

— Що ти сказав?

— Ти прекрасно мене чула. А я добре тебе бачив.

— Коли? — пальці Вікторії, що вчепилися в край столу, побіліли, мов картопляні хробаки. — І що саме ти бачив?

— У печері, поки Ігор за мотузками ходив, як ви з Андрієм цілувалися.

— І це все? Лише на підставі цього ти одноосібно розірвав наші заручини?

— Я не насмілився вам заважати, — Віта плакала, але Джемал, що, певно, знав ціну її сльозам, залишався спокійним. — Ви так завзято радилися щодо акцій… чи ще чогось… так занурилися у фінансові глибини — я розумів, що буду зайвим.

— Ти… мерзотник… облудник… вилупок, сучий син! — у Вікторії починалася істерика. — Як ти посмів так зі мною обійтися! Як ти наважився знехтувати мною! А ти, — біле личко Віти взялося багряними плямами, і вже не здавалося аж таким чарівним, коли та накинулася на Ліду, — певно, думаєш, що перемогла? Ти мене зрадила, чуєш? Як ти могла? Добре, він, це мужик, що з нього взяти… Але ти, моя сестра! Моя рідна сестра! А Джемалові відомо, що це я попросила тебе зайнятися ним, доки… одним словом, що це — моя ідея?

— Так, відомо, — відказав Джемал. — Від самого початку. Що ж, Вікусю, тобі немає на що нарікати. Усе йде за твоїм планом, чи не так?

Ліда знітилася. Було видно, що вона відчуває провину, та, перш ніж вона встигла щось заперечити чи почати виправдовуватися, заговорив Ігор.

— Важко втрачати не Джемала, а омріяне багатство, правда ж?

— Не розумію, про що ви, — усе ще ридаючи, Віта спробувала вдати обурення. — Та від вас нічого, окрім капостей, я й не чекала. Мабуть, свої дії та думки на мене проектуєте! Усі чоловіки однакові. Та якщо вчинок Джемала ви вважаєте гідним чоловіка, то про що ми сперечаємося?..

— А в нас із вами суперечка? — тепер була черга здивуватися Ігореві. —Тоді пропоную змінити тему. Поговоримо про жінок, які, маючи нареченого, ще й далеко не бідного, на його очах заграють з іншим, ніби багатшим…

— Ніби? — на обличчі Вікторії вималювався велетенський знак запитання і здавалося вона зараз зомліє. — Але ж… хіба Андрій…

— Дамо спокій Андрієві. Він, як усі ми грішні, небайдужий до жіноцтва. Але окремі екземпляри жіноцтва — ті, що заручені — мали б пам’ятати про наречених. Ні? Бо для чого тоді тин городити?

— Та замовкніть ви врешті-решт! — загорлала Віта. — Ви мені набридли! Хто ви такий, щоб повчати мене?! Яке право маєте мені докоряти? Я не заслужила такого ставлення! Не зробила нічого поганого! За що мені це?

— Боже мій, — ніби розгублено мовив Ігор, — ви й справді у це вірите. Неймовірно, але факт. Віко, ви хоч раз у руках Біблію тримали?

— Ні. Навіщо?

— Бо там чимало цікавих речей. Прописні істини, звісно, проте від повторення вони не перестають бути істинами… Зокрема, там сказано: «якою міркою міряєте, такою і вам відміряють». За що ви докоряєте Ліді? Вона повелася з вами так, як ви поводитеся з сестрами. Око за око — Старий Завіт. І вічний закон нашого буття, на жаль чи на щастя.

— Що тут відбувається? — не витримав Євген. — Ігорю, ви, звісно, гість у моєму домі, однак цьому легко дати раду. Не прийміть це за погрозу, але я маю враження, що ви безпідставно ображаєте Вікторію.

— Безпідставно? Ви помиляєтеся. Чого-чого, а підстав для таких висновків у мене більше, ніж досить. Я не сказав жодного слова брехні чи наклепу.

— Тоді, — Геник потер скроні пальцями, немов тамуючи головний біль, — я вимагаю пояснень.

— На жаль, не можу вам їх надати. Вимагайте пояснень у Вікторії та Дмитра.

Яна смикнулась — щось тривожне промайнуло в душі.

Діма, сьорбаючи, пив чай і ні на кого не дивився.

Запанувала тривожна тиша — та, що завжди буває перед бурею.

— Щось я нічого не розумію, — розірвала тишу Анна. — Загадки якісь, ребуси… Можна ясніше?.. Віто… що з тобою?

12

Вікторія зблідла мов стіна. Мозок розвалювала одна-єдина думка: він усе знає, усе… Довбаний сільський Ромео… Зараз він її викаже, і тоді усьому кінець. Навряд чи банкір зрадіє, почувши про таку її поведінку, а Джемал… його вона щойно втратила. Треба щось робити, промайнула інша, рятівна думка, якось загасити цей скандал.

Віта глибоко зітхнула, мов перед стрибком у воду, і, як могла, недбало, хоча голос тремтів та зривався, процвірінькала:

— Мабуть, ви маєте рацію, Ігорю. Я занадто різко повелася… дуже гостро все це сприйняла… та, погодьтеся, мене також можна зрозуміти. Наче грім з ясного неба, Ліда і Джемал… і так скоро домовилися… Я, звичайно, бажаю їм щастя… Великого щастя… Та важко чекати, що я радітиму від цієї новини.

— Так, вас можна зрозуміти, Віко, але для цього треба бути такою ж безпринципною особою, як ви.

— Ну ось, — похмуро зауважив Євген, — нашого гостя ти не переконала. І мене теж, хоч, визнаю, експромт вийшов непоганий. А тепер спробуй ще раз, і — правду. На рахунок «три» — що тут відбувається?

— Мене покинув наречений.

— Це всі чули. А до чого тут Дмитро і твоє ставлення до сестер?

— Ну… я… — Віка завертілася, мов муха в окропі, — ти… пам’ятаєш нашу розмову про рибалення?

— Ні, — відрізав Євген.

— Як це «ні»? Ти ще казав мені, що я промахнулася, що могла б зловити справді крупну рибину, і навіть підказав одне рибне місце. Я всього лиш взяла до уваги твою пораду. А мотиви моїх дій нікого не обходять!

— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.

— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.

Ігор аж пополотнів. Очі у нього стали чорними, як вуглини. Обличчя видавало лють.

Яна прикрила рот долонею, тамуючи крик. Вона почала розуміти…

— То ви в курсі того, що відбувається? — дуже тихо, майже пошепки, перепитав Ігор.

— Так, — пихато мовив Євген.

— І ви не заперечуєте?

— Та чого б це? У будь-якому випадку, повторюся, вас це не обходить! Ясно?

— Ні, не ясно. Не візьму до тями, як торгівлю честю сестри можна називати сімейною справою? І так спокійно говорити про це… — Ігор аж палав від гніву. — Хтось, ну хоч хто-небудь з вас пам’ятає, що таке порядність?! Та ви у сто разів гірші від тварин. Ви — ніщо інше, як манекени!

— Ігорю, — в останній спробі відвернути невідворотне озвалася Віта, — ваша впертість тільки на шкоду. Нам усім.

— Ні. Одній людині — жінці, найкращій з усіх, кого я будь-коли бачив, моя впертість піде на користь. Хоча й завдасть болю, як мені не жаль. Яно… Яночко, якби я міг уникнути цього, я б так і зробив, не сумнівайтеся…

— Ігорю, або ви нарешті все поясните, або забирайтеся геть, — рикнув Геник.

— Що пояснювати — вам же все відомо. Ви також брали участь в парі́, Євгене? Які були ставки?

— Ні, я… що за парі?.. — не розуміючи про що йдеться, захитав головою Геник.

— Парі на те, що Дмитро зуміє спокусити Яну за три дні.

Геник зблід.

— Я вам не вірю! У моєму домі, під цим дахом… хто насмілився так відплатити за мою гостинність?!

— Діма, як я вже сказав, Антон, і ваша дорогенька Віта.

— Але як… вона тут до чого?

— Вона була консультантом. Щедра душа. Справжня рідкість у наш буремний час. Попри близькі стосунки з Дмитром, звісно у минулому, взяла на себе нелегку місію, як ти там казав, Дімо: «запудрити Яні мізки». З чим і впоралася досить успішно. Переконала Яну, що Дмитро на ній одружиться. Я нічого не плутаю, панове змовники?

Тиша, що запанувала на кухні, брилою лягла Яні на груди, загрожуючи роздушити…

Усе, що говорив Діма, було брехнею. Усе, що вона науявляла собі — неправда. Вона думала, що стала особливою, нехай і для одного чоловіка на світі, бо хіба треба більше, а з’ясувалося, що вона для нього всього лиш особлива дурепа. Забавка. Механічна лялька. Безкоштовна розвага. Ідіотка. І немає кого винуватити, крім самої себе. Так хотілося повірити у диво…

Яна почала задихатися. До неї кинувся Дмитро, та щойно він торкнувся її плеча, дівчина закричала. Відсахнулась від нього, немов від прокаженого. Повернулася до Вікторії.

Та звелася і стояла, запхавши великі пальці рук у кишені джинсів.

Поза виклику, така знайома… І незмінна Віка. Ще один доказ її, Яниної, дурості. Обманули мене одного разу — ганьба вам, обманули вдруге — ганьба мені. Так здається кажуть англійці… А що вона? Скільки разів Віта її дурила? Скільки разів насміхалася з неї? Як вистачило глузду повірити, що та хоче їй добра?

— У хороше віриться легко, Яночко, — стиха промовив Ігор, і дівчина зрозуміла, що останнє питання проказала — чи й прокричала вголос. А на ці втішні слова лише заперечливо похитала головою.

— Ні, не можна вірити у хороше. Ніколи не можна цього робити. Довіряти людям, плекати надії… Пусте… Я хотіла тільки трохи тепла. Я втомилася, Ігорю. Так втомилася… мені набридло… вдавати, що жалісливі погляди колег мене не обходять. Набридло тягати з собою Геника на всякі свята, де збираються сімейні пари. Усе — облуда. І більше нічого. А найгірше — це дурити саму себе… Чорт, мене наче танк переїхав.

— Так, я бачу.

— Ігорю… — спитала Яна з таким болем, що той ледь не заплакав, — що я робила не так?

— Усе так. Вам просто не пощастило з тим, для кого ви це робили.

— Ні. Щось мусить бути не так. Я повинна чимось заслужити таке. Наді мною познущалися найближчі люди… Рідня. Ті, хто мав би захищати мене, підтримувати… І від цього мені хочеться померти.

— Прямо-таки, — цинічно засміялася Віта. — Не грай тут трагедію. Це у мене горе. А ти краще б раділа, що тебе хотів трахнути такий гарний юнак, як Дімка. Упустила свій шанс. За штуку баксів він би добре постарався, а тепер… заростай павутинням. Тобі немає на що розраховувати.

— Отже, тисяча доларів, — повільно, роздумливо промовила Яна. — Я така дорога…

— Крупна переплата, — життєрадісно додала Віка, якій уже не було чого втрачати.

— Вікторіє, — карбуючи слова, мов дзвінкі монети, сказав Ігор, — твоє щастя, що я не б’ю жінок. Але дехто таки отримає по морді, — і не встиг ніхто отямитися, як Ігор одним ударом змів Дмитра з табуретки. Той ляпнувся на підлогу і заскиглив.

— Що ти робиш, вилупку? Ти мені ніс зламав! Як мені тепер їхати в Італію?..

— Я хотів би зламати тобі шию, та за таке лайно, як ти, не варто сідати.

— А будеш пищати, я ще додам, — твердо пообіцяв Євген.

Антон, вислухавши все це, позадкував до дверей.

— Я не можу… залишатися тут. Байдуже. Це все даремно, Ігорю, — Яна й сама не дуже тямила, що говорить, перед очима усе гойдалося, пливло, мов у тумані. — Мені треба побути самій. Я нікого не хочу бачити.

— Яночко, сестричко…

— Вибач, Генику, і тебе теж. Пробачте всі… я не хотіла, щоб так сталося… Я…

Яна розридалася і вискочила з кухні. Одним стрибком подолала передпокій, не помітивши Дема, який підскочив, зачувши її плач, і вибігла надвір.

Ігор, Андрій та Євген кинулися за нею, однак усіх випередив Демон. Пес мчав, мов чорна блискавка, а перед самими воротами увесь підібрався і стрибнув на Яну. Та встигла лише зойкнути і знову опинилася на землі.

Дівчину тіпало. На кожну її спробу підвестися сердитий Дем відповідав гарчанням. Ігор підбіг до Яни другим.

— Заберіть від мене свого собаку-вбивцю, — схлипуючи, кричала вона.

— Не ображайте Демона. Він просто бачив, що у такому стані ви можете заподіяти собі шкоду і зупинив вас, щоб цього не сталося. Крім того, ви йому подобаєтеся.

— І тому він купає мене в багнюці?

— Він не хотів, щоб ви йшли від нас?

— Від вас?

— Від нього і від мене.

Андрій та Геник зупинилися неподалік, але у розмову не втручалися.

— Он як? То я вам теж подобаюся?

Ігор нахилився, охопив долонями замурзані Янині щоки і чітко, впевнено відповів:

— Ні, не подобаєтеся. Я кохаю вас, Яно.

— Уявіть собі, Дмитро казав мені те саме.

— Перепрошую, а хіба я — Дмитро?

Яна заридала ще сильніше. Вона щосили намагалася заспокоїтися, та кожна спроба опанувати себе призводила до нового вибуху схлипувань. Дем глянув на Яну, потім — на господаря і басовито, переконливо гавкнув.

— Твоя правда, друже, — Ігор взяв Яну на руки і поніс її назад у дім.

— Відпустіть мене, — пручалася дівчина. — Я не хочу, щоб мене хтось торкався. Будь-хто! І ви в тому числі.

— Відпущу, коли зайдемо. І ще одне… кажи мені «ти». Я вимагаю, щоб усі жінки, яких мої пси регулярно збивають з ніг, «тикали» мені.

— І багато таких жінок? Збитих з ніг та з пантелику?

— Ти — єдина, Яночко, — серйозно відповів Ігор. — Ти у мене одна…

* * *

Між тим, на кухні кипіло життя.

Віта, мов нічого не трапилося, ласувала полуницею. Діма прикладав пакет з льодом до розпухлого перенісся. Джемал із Лідою про щось жваво перемовлялися — напевно, про весілля. Аня гортала якийсь глянцевий журнал.

Ігор ні на кого не зважав, навіть на Антона, який дременув кудись, ледь забачивши їхнє повернення. Він обережно посадив Яну на стілець, дав їй води, і присів поруч, тримаючи руку дівчини у своїй долоні. Так минуло хвилин десять. Помітивши, що Яна більш-менш заспокоїлася, Ігор звернувся до банкіра:

— Андрію, підженіть, будь ласка, мою машину. Яну я забираю до себе — нема чого їй робити у цьому зміїному кублі.

— Слухаюсь, Ігорю Васильовичу, — по-військовому чітко відповів той. — Я миттю.

Віка повела вищипаною брівкою.

— Ну і що це означає?

— Ще одна вистава, — з нищівною люб’язністю відповів, мов сплюнув, Ігор. — Трагедію всі вже бачили, як ви й казали, а тепер до вашої уваги фарс. Вам до смаку моя акторська гра?

— Що відбувається? — Віта сердито тупнула ніжкою. — Кепкуєте?

— Ні. Я відіслав свого охоронця, полковника у відставці, за моїм джипом.

— Охоронця? — Віка аж підскочила. — Себто як? Отже, він не власник банку?

— Ні. Проте ви так міцно до нього липли, люба, що Андрій не встояв перед спокусою видати себе за фінансиста. А я йому підіграв. Боюся, що на вас у нього були такі самі плани, як у Дмитра на Яну. Ось тільки парі́ на вашу стійкість не укладав. Далекоглядний, мабуть, знав, що програє.

— То хто ж тоді ви? — розгублено запитала Вікторія.

— Той, ким і назвався. Кравець Ігор Васильович. Власник двох чудових псів, а також банку «Сольвейґ». Власне, той самий банкір, з яким ви так наполегливо шукали знайомства.

— Знаєте, — Віта схилила голову, кокетливо позираючи на Ігоря з-під густо нафарбованих вій, — а ви значно симпатичніший, ніж той полковник.

— Знаю, — незворушно погодився Ігор. — У мене значно грубіший гаманець.

— А собаки? — раптом спитала Яна тихесенько, майже пошепки, але Ігор почув. Усміхнувся до неї.

— А що — собаки? Навіть такі бездушні банкіри, як я, мають свої слабкості. Доки я не зустрів тебе, моєю єдиною слабкістю були Дем і Цезар. Пси взагалі значно кращі за людей. З часом ти це зрозумієш. Ти поїдеш зі мною… до мене?

— Так.

— Я безмежно щасливий це чути. І жодних спокус, — Ігор на мить замовк, а потім рішуче продовжив, — Яно… ти вийдеш за мене заміж?

Яна сонячно посміхнулася, витираючи сльози.

— Ні.

— Як? Чому?

— Бо шлюб без спокус чимось нагадує сухий корм для собак.

Очі Ігоря знову стали теплими і кольору кави.

— Мушу погодитися. Тоді список спокус обговоримо…

ЧЕРЕЗ РІК

У передпокої вже звично Ігоря ледь не збив із ніг Вінні.

За рік пес вимахав з добре теля, та й характер його повністю відповідав зовнішності. Був білим і пухнастим, доки справа стосувалася хазяїв. Коли ж Вінсентові марилась якась загроза чи для Ігоря, чи, не приведи Господи, для ним обожнюваної Яни, у собаці миттю прокидався хижак.

Але сьогодні, ретельно обнюхавши квіти, що приніс Ігор, Вінні вирішив, що вони цілком безпечні, миролюбно чхнув і почав облизувати господаря і букет.

Сміючись, Ігор відіпхнув від себе пса. Найменше він хотів дарувати Яні пожовані троянди.

— Люба, ти вдома?

— Так. Прийшла десь з годину тому, — Яна визирнула з вітальні, підійшла до чоловіка, цмокнула його у щоку і здивовано запитала:

— Хто це тебе вже цілував?

— Здогадайся з трьох разів.

— Вінні, розбишако, твоя робота?..

Пес відвернувся і замахав хвостом, усім своїм виглядом показуючи, що він не розуміє, про що йдеться. Чорні очі були такими печальними, які бувають тільки у поранених: подивіться, мовляв, як на мене бідного, увесь час зводять наклепи.

Цілуючи дружину, Ігор віддав Яні квіти і мовив, — Вітаю з річницею, люба.

— Дякую. Я накрила на стіл. Як пройшов твій день?

— Ти справді хочеш це знати?

— Ну, — Яна засміялася, на її щоках заграли чарівні ямочки, — як інакше я переконаюся, що ти фахівець, справжній банкір, а не який-небудь полковник у відставці?..

— А навіщо тобі ця певність?

— Та й справді. О, загадала, я тут мала трохи вільного часу і подумала, що можу порадитися з тобою щодо облігацій державного займу.

— Будь-коли, — посміхнувся й Ігор. — А що у тебе в школі?

— Усе чудово. Готуємося до нового навчального року. Підручники отримали… — Яна усміхнулася, — ти справді хочеш це знати?

— Помираю від бажання.

Яна погрозила Ігореві пальчиком.

Стіл, дбайливо накритий Яною, прогинався від різноманітних страв. Поміж порцеляни стояли срібні канделябри зі свічками та кришталеві келихи, наповнені вином. Почесне місце у центрі займав вишневий пиріг зі збитими вершками. Ігор побачив його відразу, щойно увійшов, уже перебраний в домашнє. Усміхнувся і зауважив:

— Той самий пиріг…

— Той самий… Сідай. Що тобі покласти? Налий вина. — З любов’ю у голосі господарювала Яна.

— Прошу, — слухняно виконував накази чоловік.

— Ти читав останнє число газети «Проспект»?

— Я не читаю жодне число цих проспектів. А що?..

— Та нічого, я так спитала.

— Стид родині, Яно Миколаївно, — жартома обурився Ігор. — Ви берете до своїх ніжних ручок цю макулатуру?! Та у той листок навіть оселедця загорнути не можна, бідна риба відразу здохне!

Вінні, що просочився до вітальні, гавкнув на знак підтвердження.

— Взагалі-то я з тобою згодна. З вами обома, — Яна значуще зиркнула на пса. — Але… знаєш, позавчора там надрукували замітку про нашу Вікторію.

— Дякувати небу, Вікторія — не наша, і ніколи не була такою. А замітка велика?

— Ні. Що називається, три рядки…

— І що ж пишуть про цей білявий нулик, що небезуспішно маскується під світську левицю, гранд-даму, чи як її там?

Яна помовчала, а потім урочисто промовила:

— Це щодо її шлюбу з італійським графом…

— Я навіть не чув, що вона вийшла заміж, — здивувався Ігор. — Цей граф що, очолює італійську спілку сліпих?

— Ні, навряд чи. Судячи з усього, зовнішність Віки була основою його вибору.

— Ну й що сталося? Пані супермодель спала з лиця?

— Ні. Але граф — його звуть Луїджі — розлучився з нею!

Ігор пильніше глянув на Яну.

— Мені здається, чи ти зловтішаєшся?..

— Ну що ти, ні, я б ніколи… — але Яна зупинилася, задумалася а далі додала, — а знаєш, так, зловтішаюся… Розумію, що не треба. Але як там сказано «я людина, і ніщо людське мені не чуже».

— А причина розлучення?

— Не зійшлися характерами.

— Це для журналістів. Хоча згоден, зійтися характером із Вітою може хіба Франкенштейн. Цікаво, що ж там трапилося насправді?

— Подейкують, що італієць застукав свою половину з іншим чоловіком. Здогадайся, з ким саме.

— Ні, — Ігор був шокованим. — Не може бути. Ти серйозно? З Дмитром?

Яна кивнула.

— Правда ж, дивно, як замкнулося коло?..

— Дивно? Ні. У цьому світі немає нічого випадкового. Я знайшов тебе, бо вірив, що такі зорі, як ти, ще бувають… О, до слова, про зорі, планети та подарунок. Ось, з дипломата, що стояв на підлозі, Ігор дістав красиво оформлений сертифікат з голограмою. — Учені з Кримської обсерваторії нещодавно відкрили одну планету. Невеличку таку, це, власне, астероїд, та його можна побачити у телескоп… Я добре попросив астрономів…

— Тобто дав їм купу грошей… — прокоментувала Яна.

— Ну а що такого? Куплять нове обладнання. Так от, я вмовив їх назвати ту планету «Краяна».

— Кравець Яна, скорочено, — відчуваючи, як на очах виступають сльози, прошепотіла молода жінка. — Я… не знаю навіть, що сказати… Я… Тепер у небі буде моя тезка.

— А в моєму серці будеш ти. Я кохаю тебе!

Примечания

1

Поцілуйте мене в зад (англ.)

2

Становище зобов’язує (фран.)

3

Фахівець з арабістики, сукупності наук про мову, культуру та історію арабів.

4

Вибачте (англ.)

"Металлист" - "Динамо"

Голы: Слюсар 29,70, Коэльо 56 - Саблич 68, Березовчук 79 (авт.)

"Металлист": Горяинов, Валяев (Зезе 83), Эдмар, Слюсар, Обрадович, Майдана, Папа Гуйе, Асеведо, Девич (Олейник 58), Бордиян (Березовчук 72), Коэльо

"Динамо": Богуш, Бетао, Саблич, Корреа (Нинкович 59), Алиев, Еременко, Михалик, Кравец (Юссуф 85), Милевский, Несмачный (Гусев 68), Каддури

Предупреждения: Папа Гуйе 12 - Михалик 40

Конечно, мы ожидали, что этот матч будет интересным, что будет бой, что будет рубка, но игра всё равно превысила все ожидания, став настоящим испытанием мастерства и характера игроков. Это до дрожи напряжённое противостояние ещё долго будут вспоминать, обсуждать и приводить в сравнение. И запомнился матч не столько крупным счётом, сколько теми невероятными зигзагами сюжета, когда счёт позволял то одной, то другой команде проходить в следующую стадию Кубка УЕФА. «Динамо»-ничья-«Металлист»-«Динамо»-«Металлист»-«Динамо» - разве может быть игра, прошедшая по такой «схеме» быть неинтересной, особенно если учесть, что последние четыре стадии уложились в последние тридцать с небольшим минут?!

Такое роскошное зрелище не смогла испортить даже погода, хотя любой другой матч она непременно испортила бы. Во второй половине дня (в том числе весь первый тайм игры) Харьков принимал прохладный душ из осадков, что соответствующим образом сказалось на травяном покрытии. Впрочем, газон очень даже неплохо выдержал погодное испытание, но такие дожди бесследно для качества поля не проходят. Теперь непосредственно к футболу.

Целая треть тайма прошла совершенно без моментов, но футболистов трудно в этом упрекнуть. Обе команды помнили о своей миссии, играли очень активно и очень подвижно, но первые пятнадцать минут ушли на то, чтобы адаптироваться к мокрому и вязкому газону, к непривычным траекториям мяча.

И хозяева, и гости пытались держать высокий темп, но все их усилия разбивались о погодные условия: стартовая скорость при рывках была просто катастрофической, и в результате команды больше изматывали друг друга, чем угрожали воротам. Кравец, например, за первые двадцать минут так набегался, что выглядел уставшим на все девяносто. Впечатление, впрочем, оказалось обманчивым. А вот что не обманывало, так это количество неприятных повреждений у футболистов обеих команд. Сочетание жёсткой борьбы и скользкого поля добавило работы клубным медикам. К счастью, серьёзных травм удалось избежать, и все игроки быстро возвращались в игру.

Но погода-погодой, а по такой игре моменты должны, просто обязаны были появиться. В целом, территориально равная игра шла только первые минут десять, а затем «Металлист» основательно сместился в сторону чужих ворот и до середины первого тайма прочно «застолбил» инициативу за собой. У «Динамо» почти не получалось контролировать мяч, особенно «голодали» форварды — Милевский и Кравец. Киевлянам очень досаждал брак в передачах: постоянно не хватало либо точности, либо скорости адресата. И хотя неточные пасы были присущи также и хозяевам поля, харьковчанам лучше удавалось накатываться на ворота Богуша. И после нескольких острых атак, у ворот гостей возник первый по-настоящему опасный эпизод: на й минуте Бордиян на левом фланге прострелил от лицевой в центр штрафной, там Эдмар и Валяев сильно помешали друг другу пробить по воротам, но со второй попытки бразилец всё же нанёс удар — где-то на метр правее ворот, но и так было бы неплохо, если бы Девич в падении дотянулся до мяча и подправил его в ворота! Но не дотянулся и не подправил. Этот эпизод приободрил мокнущую под дождём публику, да и динамовцев тоже как-то привёл в чувство. Спустя две минуты уже их контратака приковала к себе всё внимание: Корреа прошёл по правому флангу и остро прострелил в штрафную, Кравец даже принял мяч, но Обрадович помешал динамовцу нанести удар. Однако я минута показала, что с активными действиями киевляне запоздали: стандарт у «Металлиста» с левого фланга, Асеведо точно подаёт в центр штрафной, и Слюсар, низко пригнувшись, макушкой аккуратненько подрезает мяч правый нижний угол — !

Забитый гол во всех смыслах уравнял счёт в двухматчевом противостоянии, но динамовцы, с учётом их гостевого статуса, могли чувствовать себя более расковано. И едва не почувствовали себя ещё раскованнее на й минуте, когда Алиев со штрафного хорошим ударом пытался поразить правый угол ворот — Горяинов хоть и отбил мяч на угловой, сделал это как-то неуверенно. А подача от углового флажка подарила гостям ещё один момент: Саблич из центра штрафной уверенно пробивал головой — рядом со штангой. Вообще, стандарты в последнее время — главная статья пополнения бомбардирских копилок. А в первом тайме их было у ворот обеих команд — видимо-невидимо. Можете представить, в каком напряжении постоянно находились защитники, вратари, тренеры. В большем напряжении были, наверное, только болельщики.

Вдохновлённый «Металлист» был полон решимости развить успех. «Куй железо, пока горячо» - одно только название харьковского клуба обязывает твёрдо знать эту поговорку. Гостей почти лишили возможности распоряжаться мячом, а у ворот Богуша участились острые передачи, проходы, прострелы. На й минуте в ходе быстрой атаки Жажа с левого фланга навесил на противоположный край штрафной, где Девич пробил с лёту — мяч не лёг на ногу форварду и ушёл значительно выше. А чуть попозже Коэльо в штрафной грудью сбросил под удар Эдмару, тот пробил сильно, но мимо ворот.

Но гости тоже не собирались опускать руки, и хотя проводили больше времени в обороне, порой очень грозно отвечали. Более того, концовка тайма осталась за киевлянами: им удались несколько атак, которые лишь чудом не закончились «эквалайзером» - голом, сравнивающим счёт. На й минуте Кравец на правом краю штрафной выиграл забег у своего «тёзки по номеру» Обрадовича, очень остро прострелил во вратарскую, но там грамотно сыграл Майдана, не дав опередить себя Милевскому. Уже через минуту Милевский сам ворвался в штрафную и вышел один на один, практически таща на своих плечах Папа Гуйе. Тот в любой момент готов был сфолить, но, видимо, решил положиться на судьбу и не сбивать форварда (сенегалец, к тому же, мог получить вторую жёлтую карточку, а то и сразу красную). Решение было правильным, потому как динамовец в жёсткой борьбе пробил правее ворот. На й минуте напомнил о себе Кравец, причём довольно неожиданно: сильно пробил с острого угла из-за пределов штрафной. Горяинов некстати поскользнулся, но успел отбить мяч перед собой, а там уже и защитники подстраховали. Тут же молодой динамовский форвард мог добиться своего, выйдя один на один с левого угла штрафной. Хотел пробить на технику, вместо этого получился слабенький удар прямо в руки вратарю — есть от чего схватиться за голову Артёму.

Уверенная игра «Металлиста» и опасные выпады «Динамо» предвещали очень интригующий второй тайм. Таким он и получился. Предположу даже, что он получился ещё более интригующим, чем все ожидали. Хотя первые минуты прошли сравнительно тихо, разве что Жажа отметился мощным, но неточным ударом из полукружья. А минуте эдак к й динамовцы серьёзно обострили игру у чужих ворот. Вот только завершал все атакующие действия футболист, от которого в этот день явно отвернулась удача. Речь об Александре Алиеве. В первой половине встречи у динамовца решительно ничего не получалось, а вот на х минутах у него стали появляться шансы, вот только я минута, замечательная трёхходовка Милевский-Каддури-Алиев закончилась ударом последнего с острого угла из выгодной ситуации — мимо. Через минуту Александр получил передачу от Кравца и вихрем промчался по правому краю, на противоположном фланге был совершенно открытый Милевский, оставалось только точно выполнить перевод — а вот поди ж ты, получилось намного сильнее, чем нужно. И сразу же — апофеоз невезения. Алиев с линии штрафной пробил низом, Горяинов грубо ошибся и неожиданно пропустил мяч под собой, круглый снаряд ударился о левую штангу и влетел нет-нет, не влетел, прокатился вдоль линии ворот до другой штанги и бессовестно укатился за лицевую!

«Не забиваешь ты — забивает Жажа». Эта слегка адаптированная футбольная истина сработала на й минуте. Бразилец заработал штрафной в ти метрах от ворот и сам же его в блестящем стиле исполнил — мимо стенки в правый, дальний от вратаря угол, с отскоком от земли. Отчаянный прыжок Богуша не спас ворота — ! «Металлист» выходит вперёд!

Воодушевлённые успехом и поддержкой трибун хозяева продолжили наступление. Игра у подопечных Маркевича в целом получалась, мяч они контролировали больше и лучше соперников, но что касается опасных моментов, удавались они в основном гостям. Но на й минуте и опасности-то особой не было: Алиев подавал из глубины один из многих штрафных, Горяинов выбил мяч кулаками, вот только выбил в толпу игроков, от которой мяч срикошетил прямо в центр вратарской, где остались только трое: Саблич, мяч и ворота. Промахнуться с двух метров в пустые ворота оказалось хорвату не под силу — ! Теперь уже «Динамо» ближе к четвертьфиналу!

Трибуна киевских фанатов буквально запылала и задымила от пиротехники, гостевой сектор погрузился в ликование, а «жёлто-синие» под шумок и под дымок, который даже не успел развеяться, вновь перевернули всё с ног на голову! Валяев вошёл в штрафную, но пробить ему не дали, оттёрли от мяча, зато потерянный снаряд подхватил Слюсар и мощно пробил метров с восьми — Богуш только замедлил полёт мяча, но остановить его не смог. на й минуте. Так всё-таки «Металлист»?

Этот вопрос витал в воздухе ещё восемь минут. Причём для большинства болельщиков на стадионе, думаю, это был не вопрос, а восклицание, ведь их любимая команда показала и силу, и характер, а потому вполне заслуживала представлять Украину в 1/4 Кубка УЕФА. Вполне справедливо, однако «Динамо» тоже ведь ребята не без характера. Старание киевлян и невезение харьковчан сошлись в одном месте на й минуте, причём главные роли сыграли игроки, вышедшие на замену. Нинкович прорвался левым краем штрафной и от лицевой линии прострелил во вратарскую, а Березовчук, казалось, правильно подставил ногу для выноса, но мяч-предатель срикошетил и направился в совершенно противоположном направлении — в ворота! , и снова «Динамо» - фаворит в двухматчевой гонке!

Третий раз за вечер «Металлист» столкнулся с необходимостью забивать. Хозяева в этот вечер очень славно потрудились и подарили яркий футбол всем болельщикам, но сил на четвёртый гол у них уже не хватило. Хотя команда шла вперёд, по-настоящему острых моментов за оставшиеся минуты у ворот Богуша не было. Куда ближе к успеху были гости. Быстрыми контратаками киевляне едва не увезли из Харькова ничью. Сразу после забитого гола Горяинов, то ли от расстройства, то ли от усталости соорудил «контратаку» на свои ворота: вратарь неаккуратно выбил мяч, прямо в центральный круг на Нинковича, и серб, недолго думая, тут же пробил по воротам, причём на редкость точно: Горяинов едва успел вернуться в «рамку» и в прыжке вытащить мяч из-под перекладины. Алиев всё не терял надежды забить со штрафного, но его дальний удар на й минуте на считанные сантиметры разминулся со штангой. А самый замечательный шанс выпал на последней минуте Гусеву, который вышел на замену. Олег промчался по правому флангу, вошёл в штрафную, едва уловимыми финтами оставил не у дел двоих защитников и метров с семи пробил — Горяинов смог отбить мяч перед собой, повторно хавбек пробивал уже в пустые ворота и с меньшей дистанции. Думаю, Гусева ещё долго будут спрашивать, как у него получилось из такой позиции пробить над перекладиной.

Самый незаметный участник матча - французский арбитр Дюамель - дал финальный свисток и зафиксировал победу «Металлиста», которая не смогла стать для харьковчан радостным событием.

Украинская 1/8 финала Кубка УЕФА не подвела. Ни по напряжению, ни по результативности, ни по зрелищности. Жаль, что из этого противостояния в четвертьфинал не могут пройти сразу две команды: нам не просто этого хочется - они показали, что вполне этого заслуживают. Теперь лучше бы динамовцам выступить в следующей стадии хорошо, иначе не избежать им упрёков от харьковской болельщицкой братии. Хотя… Как думаете, смягчит ли поклонникам «Металлиста» досаду от поражения то обстоятельство, что их команда уступила, скажем, победителю Кубка УЕФА?

Про амбітну українську містобудівну стратегію «Острів», що розробляється лише однією людиною, goalma.org написав ще в жовтні р.. Тоді ж ми відправили загадковому автору гри запитання для інтерв&#;ю. На жаль, зайнятий спочатку підготовкою альфа-версії «Острова», а потім випуском регулярних патчів до неї, він знайшов час відповісти тільки зараз. Євген старанно зберігає своє інкогніто, і нам не вдалося дізнатися хоч що-небудь про його особистість, але він багато розповів про принципи розробки, які істотно відрізняються від прийнятих у великих ігрових студіях. Але на початку давайте згадаємо, про що йде мова.

Розробка «Острова», економічної стратегії, присвяченій розвитку українського поселення XVII століття, почалася навесні р., і вибір теми був багато в чому обумовлений початком російсько-українського збройного конфлікту. Вже зараз в грі є природне планування міста та будівництво без прив&#;язки до сітки й кутів, динамічна зміна пір року з таненням снігів і зміною листя, землеробство, тваринництво, торгівля, виробничі ланцюжки тощо. Автор планує реалізувати сюжетну кампанію, релігію, освіту, розваги, злочинність і правосуддя, динамічну погоду, більше ланцюжків виробництва, морську і річкову торгівлю, перемовини та багато чого іншого. Детальніше з процесом розробки та планами творця гри можна ознайомитись на сайті проекту. Прямо зараз у продажу є альфа-версія «Острова», в подальшому планується вихід гри на Steam. Але перейдемо до запитань.

Доброго дня, Євгене. Всі, хто читають твої дописи на goalma.org, знають, що ти захоплювався Half-Life, створював свої мапи й моди, самостійно вивчав мови програмування, розробляв власний інструментарій та мріяв зробити власний український Fallout. Але ми так і не знаємо, хто такий автор «Острова»? Його прізвище, вік, освіта, місце роботи? Ти якось пов&#;язаний з ігровою індустрією? Розкажи про себе, якщо це, звичайно, не таємниця.

Маленький Женя виріс у дев&#;яності та нульові в затишному містечку Лозова, що на Харківщині. Як сказав би класик, «забацане місце, куди рєдко ступа культура». Текли роки, картопелини покірно й приреченно виповзали з чорної землі, дорослі щось бубоніли про те, як сильно їм не кортить будувати нову державу, а десь за обрієм відчайдушно гудів завод, наче помираючий кит. Шалені обсяги порожнечі й занедбання навколо, як ніщо інше, стимулюють у дитині розвиток уяви та прагнення створення власних світів. Із появою в моєму житті першого комп&#;ютера все стало зрозуміло й не було вороття. Сьогоднішній Євгеній – дуже загадкова постать українського суспільства, підпільний діяч укрофутуризму. Колись я, мабуть, напишу про це книгу, але нині ми говоримо про «Острів».

Хто фінансує розробку «Острова», яка триває вже три роки? Ти сам? Чи є у тебе партнери, якісь домовленості з платформами та видавцями?

Користуючись нагодою, хочу спростувати всі чутки про фінансування мого проекту Держдепом Сполучених Штатів. Насправді ж, коли справою займається достатньо вмотивована людина, багато грошей не потрібно, як би сильно цього не заперечували розробники на Кікстартері. Перші три роки мені цілком вистачало платні, близької до мінімальної, та кількох годин після роботи. Це, звісно, досить повільно, але створює чудові умови для ретельного обміркування та кристалізації лише найкращих ідей. Зв&#;язуватися з будь-якими видавцями або інвесторами ніколи не мав бажання з міркувань збереження власної творчої незалежності та нервових клітин. Хоча, деякі пропозиції були досить кумедними й могли принаймні розвеселити, як-от пропозиція продати права на гру за тисячу доларів (Ймовірно редакція навіть знає, від кого воно було. – прим. ред.).

Ти розробляєш «Острів» повністю самостійно, наодинці (рушій, інструменти, арт, 3D-графіка, звук, інтерфейс), або все ж таки залучаєш фрілансерів для деяких робіт?

Так, перші роки саме так і було. Але нещодавно я почав співпрацювати з кількома людьми стосовно 2D-арту та музичного оформлення. Гадаю, гравці незабаром побачать нашу спільну роботу в майбутніх оновленнях.

Який рушій використовується в грі? Якщо це власна розробка, то чому ти не вибрав щось із наявних на ринку альтернатив, наприклад, Unity?

На момент, коли безкоштовні або дешеві рушії стали розповсюдженим явищем, я вже мав чималий досвід та багато власних розробок. До того ж досвід роботи з рушієм Half-Life нагадував, що так чи інакше колись ти неодмінно зіткнешся з певними обмеженнями, або технологіями, які просто ніхто не розраховував для твого окремого випадку. Те, що робить гру унікальною, все одно доведеться писати самому, а розробка тривіальних речей на зразок серіалізації даних іноді простіша за вивчення цих речей у чужому коді. Не можу сказати чи раджу я цей шлях іншим, адже не маю з чим порівнювати. Але, ймовірно, на пізніх віхах розробки, коли проект скажено роздувається, почуваєшся впевненіше, якщо пам&#;ятаєш у ньому кожну стежку. Це не кажучи вже про неповторне відчуття вдоволення від того, як твоє створіння живе власним життям і несе радість у світ.

Ми знаємо, що на розробку «Острова» тебе підштовхнула гра Banished, теж створена однією людиною. Плюс стара любов до Caesar III та Pharaoh. Які ще ігри стали джерелом натхнення? «Козаки», Cities: Skylines?

Насправді, коли живеш чимось, просто не можеш не надихатися. Нові ідеї звідусіль течуть у свідомість бурхливими потоками, не лише з ігор, а навіть із повсякденного життя. Багатьом з тих, хто не займався розробкою, здається, що розробникам не вистачає ідей. Але, мабуть, частіше не вистачає мужності від них відмовлятися задля досягнення остаточної мети.

Судячи зі списку того, що ти плануєш реалізувати в «Острові» – це якась гра мрії в жанрі містобудівних симуляторів. Але, як ми знаємо, прагнення до ідеалу загубило чимало гарних ідей, затягуючи розробку. Не боїшся, що доведення «Острова» до ідеалу забере в тебе наступні десять років і гра так і не дістанеться до релізу? Може, варто обмежити власні амбіції?

Іноді від мрій, коли вони втрачають зв&#;язок із реальністю, треба відмовлятися, але я занадто чітко усвідомлюю своє бачення кінцевого продукту. Те, чого я досяг на цей момент, теж могло колись здаватися нездійсненним, але я навіть розширив горизонти проекту. Не бачу жодних причин здавати позиції. Гра приносить стабільний дохід, спільнота активна та вдячна.

Зазвичай розробники містобудівних стратегій вибирають для своїх ігор максимально нейтральний, знайомий усім європейський сеттинг. Ти навмисно вибрав український. Не боїшся, що це обмежить аудиторію або розрахунок саме на те, що гравців привабить екзотика?

Мені взагалі не зрозуміло чому наші розробники відмовляються від власних переваг задля вдоволення якогось сферичного західного покупця в вакуумі. А покупець, натомість, вірить у чесні проекти, в які вкладену душу. CD Projekt створили The Witcher на базі власної добре знайомої культури й чомусь у неї грає весь світ.

Які моделі ти використовував для конструювання хат і будинків у грі? Чи відвідував музеї під відкритим небом в Переяслав-Хмельницькому, Києві та інших українських містах?

Оскільки розробка ведеться вже кілька років, звісно, встиг відвідати багато міст, музеїв і задокументувати численні краєвиди, що не могло не вплинути на процес розробки. Наприклад, у ранніх версіях планувалося лише будівництво на двохвимірному просторі, але після відвідування Карпат це рішення докорінно змінилось. Усі текстури у грі на основі світлин, що були зроблені під час цих поїздок. Щодо самих дизайнів будівель, вони здебільшого вигадані, тому що з ігроладної точки зору важлива впізнаваність призначення кожної будівлі. Але всі вигадані дизайни загалом спираються на існуючі архітектурні традиції та складаються з частин реально існуючих будівель.

У грі зараз присутня англійська та українська локалізації. Російської немає, про що тебе вже багато разів запитували на тому ж Steam. Це принципове питання чи у фінальній версії російський переклад таки з’явиться?

Особливість російськомовної спільноти в тому, що вона має дуже високий рівень вокальності й водночас дуже низьку платоспроможність. За даними Steamspy, росіяни складають лише 3% власників Banished (найближчої до «Острова» за духом гри). Якщо згадати що ціни в них зазвичай втроє нижчі за базові, це близько 1% прибутку. Тож це вочевидь не пріоритетна локалізація. Власне, підтримувати дві наявні мови вже досить складно, тому що гра постійно змінюється та доповнюється, а рентабельність локалізації досить сумнівна. Коли в «Острів» почали грати німецькі ютубери, відбулося помітне зростання прибутку, а Німеччина піднялася на перше місце в географії продажу. Пізніше Острів підхопили російськомовні канали. Тоді гра нарешті з&#;явилася на численних торент-трекерах та сайтах «скачать без регистрации и смс». На прибутки це майже не вплинуло.

Чи є у проекту якийсь бізнес план? Які твої очікування від продажів? Як ідуть продажі з сайту гри (десятки, сотні, тисячі копій)? Якщо це, звичайно, не секрет.

Загалом розробку підтримало близько гравців. Нинішні продажі вже не такі активні як під час першого випуску, але в середньому продається по 30 копій на день, чого на час розробки цілком вистачає на хліб і трошки сала. І це без жодних маркетингових зусиль з мого боку. Взагалі гадаю, що, якщо люди самі не приходять по твою гру, то щось із нею певно не так. А коли проект дійсно цікавий та потрібний людям, слово про нього саме мандрує мережею й привертає нових покупців. Вже є численні приклади ігор, для яких звичайна органіка спрацювала не гірше за дорогу рекламну кампанію. Я не дуже добре знаю, що таке «бізнес план», але точно знаю, що у фінальної версії «Острів» не має підстав продатися менше ніж мільйоном копій.

Ти планував випустити «Острів» на Steam ще навесні р. Той термін пройшов. Коли все ж варто очікувати гру на Steam? На яких ще сервісах і платформах вона з&#;явиться?

Тоді, коли я це планував, мені ще не приходила думка про дочасний доступ за межами Steam, який, як мені здається, став дуже вірним рішенням. Саму систему Steam Early Access дуже сильно спотворили розробники, що її несумлінно експлуатують, та гравці, що її не розуміють. До того ж, виходити в Steam треба з продуктом, який оцінюватимуть як щось закінчене, хоч і не доведене до ідеалу. Острів, у свою чергу, поки що не є продуктом, а, скоріше, приблизним баченням майбутнього продукту.

Розробка ігор – це зазвичай командна праця. Чому ти вирішив робити все сам? Адже в Харкові досить ігрових студій і талановитих розробників, та в епоху інтернет нескладно знайти однодумців хоч з іншого континенту.

Мене чомусь зовсім не приваблює дистанційна співпраця. Для музики це можливо, але точно не для коду. Дійсно, в Харкові є ігрові студії, але займаються вони лише «соціалочками та мобілочками» (Євген помиляється, в Харкові є студії, які розробляють великі ігри. – прим. ред.). Я застарий для такого. До речі, одна з цих чудових студій нещодавно неправомірно використовувала відео з моєї гри для реклами свого чергового «браузерного суперхіта». Зазвичай я ігнорую такі випадки, а от сусідам не полінувався, написав. Виявилося, що марно. Не хотілося би працювати з такими людьми. Якщо хтось із читачів-харків&#;ян теж не хоче, та ще й володіє C++ та OpenGL, пишіть мені на [email&#;protected], зробімо український ґеймдев great again.

Дякуємо за розмову, Євген. Редакція Іgoalma.org бажає вам наснаги і сил закінчити розробку і з нетерпінням чекає релізу «Острова».

Фото: Микола Лавренко/goalma.org

Протягом останніх місяців в українському сегменті мережі Інтернет було розміщено цілу низку публікацій щодо активів росіян, яких іменують «лужніківцями» або групою ВС. Публікації містять різні думки щодо перспектив стягнення цих активів на користь Української держави. Згадана бізнес-група відома в Україні ще з початку х завдяки своїй активній експансії в енергетичний сектор України та готельну сферу. Окрім стратегічних бізнесів, «лужніківці» стали відомими завдяки своєму київському віп-казино в готелі «Премʼєр Палас» та курортному казино в готелі «Ореанда» в Ялті, АРК Крим. Також широкого розголосу набули корпоративні конфлікти, в яких група ВС була активним учасником - конфлікт з Костянтином Жеваго за Полтавський ГЗК та корпоративний конфлікт з  київським бізнесменом Мстиславом Скоробогатовим за низку активів (готелі та торгівельно-розважальні центри).

В багатьох публікаціях в Інтернеті останнім часом доволі часто згадується керуючий бізнесом росіян в Україні Микола Лавренко. Майже в усіх випадках про нього йдеться не в самому позитивному ракурсі. Незрозуміло кому саме Лавренко перейшов дорогу - правоохоронцям, з якими він не поділився, певним «смотрящим» від російських власників чи «партнерам», ображеним тим, що він з ними не ділився належним, на їх думку, чином. Можливо, є різні групи ображених Миколою, які «підігрівають» інформпростір щодо нього. Обʼєктивно кажучи, персона Лавренка цілком на це заслуговує, адже він є людиною, вчинки та життєвий шлях якої є дуже далекими від праведних у всіх розуміннях даного вислову. Хоча він мабуть й намагається «купити» в Бога прощєння, активно імітуючи з себе порядного православного вірянина. Мабуть Лавренку не відомо, що Бога підкупити неможливо.

Так, відомо, що в х Микола Лавренко був наближеним до тодішніх українських «віп-мєнтів» Юрія Кравченко та Миколи Джиги. Саме ці правоохоронці, за інформацією, отриманою від наближених до родини Лавренка джерел, дали Лавренку «путівку в життя». Дехто вважає, що Микола Лавренко ще в часи СРСР був завербований органами КДБ під час своїх частих відряджень до Москви. Там Лавренко ніби отримував відповідні доручення на збір необхідної інформації в Україні. Є доволі правдоподібна версія, що саме ця частина біографії Лавренка зблизила його з Юрієм Кравченко. Саме Кравченко «зробив» з нікому непримітного невдалого олександрійського футболіста та «заводчанина» спочатку Першого заступника Голови Кіровоградської ОДА а потім і Голову Вінницької обласної ДПІ. Так це, чи не так, достеменно невідомо.

Однак, після цих стрибків з одного чиновницького крісла в інше, Микола Лавренко втратив свої посади та на певний час залишився безробітним «майже пенсіонером». Здавалося б, що це вже був захід карʼєри Лавренка, але якимось дивом Микола дуже стрімко перебрався до Києва, де став одним з керівників бізнесом «лужніківців». Певні деталі такого дивного «зльоту» вчорашнього чиновника-хабарника та трансформація з невдахи-корупціонера в київського бізнесмена досі залишаються загадкою.  Проте, зараз не про це.

Хотілося б зупинитися дещо на іншому. Нас зацікавили публікації, в яких розповсюджується версія про те, що ніби-то чисельне майно та бізнеси, якими володіє Лавренко, його родина та його найближче оточення насправді не є його власністю, а є власністю тих самих «лужніківців», які таким чином приховали частину своїх активів (очевидно, другорядних у порівнянні з енергетикою, металургією, феросплавами та готелями), але все ж таки доволі значними, вартістю не менш ніж мільйонів доларів США.

Ми хотіли б розвінчати зазначену версію, як цілком недієздатну. Усі активи та бізнеси родини Лавренків насправді є реально його активами. Дійсно, дивним чином склалося так, що Микола Лавренко зміг накрасти, працюючи на росіян, в багато разів більше коштів, ніж йому це вдавалося свого часу на державних посадах. Причини та пояснення таких дивних метаморфоз заслуговують окремого пояснення, ми не хочемо зупинятися глибоко на цих причинах.

Однак, цікавим є те, що Лавренко, виходить, крав ніби не в держави, а у поганих росіян. Тобто в цьому сенсі він виглядає зараз в якості певного «патріота», який «нагнув» таку собі групу московських держдумівців та кримінальних авторитетів на багато-багато мільйонів доларів США. Дійсно, це виглядає кумедно та в певному сенсі трохи малореально, але це дійсно так. Однак, тут слід розуміти, яким саме чином наш герой “обікрав» цих російських олігархів і наскільки його «подвиг» є патріотичним з точки зору державних інтересів та чинного законодавства України.

Так от, основні джерела, з яких Микола Лавренко накопичив свої статки - це «чорний кеш» за видачу технічних умов (ТУ) обленерго, які належать «лужніківцям», відкати від постачальників матеріалів, робіт та послуг на ті ж самі обленерго. Тобто з одного боку Лавренко чинив такі собі «патріотичні» вчинки - використовував багато років бізнес росіян задля власного збагачення (так би мовити не доносив гроші від бізнесу до його власників), але з іншого боку він порушував вимоги закону - вибудував ієрархічну корупційну систему (голови обленерго-постачальники-підрядники-замовники ТУ-безпосередні «приймальники» коштів), особисто не сплачував податки з таких незаконних доходів та відповідно сприяв несплаті податків бізнесом росіян, за що очевидно заслуговує на відповідне кримінальне покарання.

На «лужніківців» після початку повномасштабного російського вторгнення звалилося дуже багато проблем, які врешті решт, очевидно,  закінчаться повною конфіскацією їх українських активів. При цьому, загальновідомо, що корпоративна система бізнесу цієї групи була побудована таким чином, що визначати повний перелік обʼєктів даного бізнесу та довести в юридичній площині належність усіх обʼєктів «лужніківцям» доволі складно. І саме тут Микола Лавренко міг виявитися при нагоді. Адже саме він, як офіційний та безпосередній керівник українським бізнесом «лужніківців», став ключовою особою, яка змогла надати правоохоронним органам та органам юстиції вичерпну інформацію про перелік активів росіян та довести факти повʼзаності саме цих росіян з саме цими активами. Таким чином Микола Лавренко міг виторгувати свою власну недоторканість та безпеку власних активів, насправді отриманих внаслідок обкрадання своїх учорашніх роботодавців.

Здавалося б Микола Лавренко зірвав джек-пот - накопичив неабиякі статки, обкрадаючи роботодавців, а потім ще й «здав їх з потрохами» українським правоохоронцям. Але очевидно все ж таки це ще не кінець цієї дивної історії Лавренка, в якому поєднуються два такі різнополярні образи - зрадник держави, багато років працюючий на росіян та «патріот», який цих самих росіян обікрав та врешті решт здав правоохоронцям, рятуючи тим самим власну шкуру.

Беремо попкорн та спостерігаємо за розвитком цих інтригуючих подій.

Підготувала: Ніна Петрович

Общее количество просмотров: