Куди Переможці Витрачають Виграш

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ 1

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ» 9

КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ 17

БІЗНЕС 27

ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ 44

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ 55

«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА» 74

ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР'ЄРІ

ББК 84УК7 С47

Як стати людині багатою, а державі сильною — над цим питанням роздумують автор книги і його персонаж — видатний український бізнесмен і меценат Петро Яцик (Канада).

Книга зацікавить не лише молодих честолюбців, що з грандіозними планами кидаються у вир бізнесу, чи політиків, соціологів і філософів, а й усіх читачів біографій славетних людей, оскільки в ній яскраво змальовано подвижницьке життя однієї з найвизначніших особистостей сучасного українського світу.

ISBN

(c) М Слабошпицький, (c)Художнє оформлення О Коспа,

Кожна істина, яку відкриваємо ми,— Іде перший крок до тих істин, які нам лишилося відкрити.

Клод Адріан Гельвецій

Християнин має любити всіх людей. Одначе це зовсім не перешкоджає йому найпершою любов'ю любити свою родину і свою Батьківщину.

Митрополит Андрей Шептицький

Люби Україну до глибини своєї кишені Євген Чикаленко

Чи ви можете уявити повноцінне існування краси без її опертя на силу?

Петро Яцик

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ

Отак і живу між двома світами Петро Яцик

Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.

Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.

Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.

Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нашими очима постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не вимагає додаткових коментарів.

В будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває). Для польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами»,— сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі — зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера — один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху — не тільки наука як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»

—  То це ви — пан Яцик? — запитав я високого, поставного чоловіка з сивою чуприною.

— Я,— глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

— А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

—  Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

—  На знімках в українській пресі ви — трохи інший

— Який же?

На знімках у газетах він — аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям,— від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій — і так не дуже виразне — геть потьмяніло перед цим дуже живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови чоловіком.

—  Який? — перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: — Не дуже на вас схожий.

—  Може бути,— відповідає він, думаючи про щось зовсім інше.

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука — випадковий епізод, а так зване знайомство — звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

—  Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

їдемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

—  Він буває крутим чоловіком,— каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик — своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

— Але має на те право — ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної

доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, що я не помиляюся.

Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.

Я вражено дивлюся на нього, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:

— Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник

Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то — «домашній» досвід, а тут — інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.

Господар уже вдома.

Привітним жестом запрошує заходити.

Дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні. Повідомивши нас про це, Яцик каже, що зараз зготує вечерю.

На мою пропозицію про допомогу махнув рукою:

— Я сам.

—  Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю»?

—  Можна, якщо вам так хочеться.

Потім обережно відсунув убік порцелянового чайника.

—  Обережно, не розбийте,— сказав з усміхом.— Він дуже дорогий — коштував мені п'ятнадцять тисяч

— Доларів?

— Так.

Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.

—  Це сталося так,— розповів Яцик.— Один наш митець захотів організувати виробництво таких речей. Кинувся до банку за кредитом, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії

—  І ви виступили гарантом?

—  Так.

— А він не зміг кредит повернути?

— Так, не пішло в нього підприємництво.

—  Отже?..

—  Мені довелося внести за нього ті гроші, — відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро — так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.

Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.

Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, Їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.

Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. 1 в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує шукати у всьому самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і звичних стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує,

виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому — теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.

Вже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки — його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.

Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й грунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із середини розірвали їх.

Цей факт мимоволі спроектував ся на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені постійно стоїть у пам'яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування поет Тодоса Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого грунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

У Яцика — вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.

Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку її».

Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися якимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, само зосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всякі обіцяння й запевнення, але вже пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).

Вже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине тільки, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічно-карикатурні риси, як розхристаність душі, безвідповідальна й пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення. Це б нагадувало будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було затрачено і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності тим, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, я не раз допевнювався: він — людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних для нього ситуацій, а навпаки — змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже "опустив у безнадії руки. Яцик же не припускає й думки про капітулянтство. Він бореться до кінця, прагне скористати кожен — бодай і найменший — шанс. 1, певно, саме тому здебільшого перемагає.

У цій життєвій історії мені найменш хотілося б впадати в монотонну дидактику й читати абстрактні лекції на теми Петра Яцика. Прагнеться передовсім збагнути своєрідність духовної еволюції цієї особистості, оголити механізм його підприємницької діяльності, окреслити широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному українському світі, а також оповісти про визначальні самонастанови Яцика в його стосунках з дійсністю, де є особливо важливі для нас, українців, уроки і реалістичного, і рідкісно творчого підходу до життя. Але в цій розповіді не обійтися і без моментів узагальненого плану, які допомагають концентровано виразити суть небуденної людської особистості. Як відомо, про одне й те ж явище можна поінформувати і його стислою формулою, і конкретною, точною деталлю. І в обох розрізнених випадках мети буде досягнуто лише почасти — краще поєднувати їх, подаючи два виміри явища: узагальнено-конспективний і рельєфний, органічно деталізований «зріз» того чи того важливого в біографії підприємця і мецената епізоду.

Отже, Петро Яцик — здалека і зблизька.

Яскравий індивідуум суспільства — і жива, конкретна людина.

Хочу розповісти про те і про те, щоб уникнути однобічної схематичності зображення.

З цією ж метою в своїй розповіді надаватиму слово й іншим людям, а також самому Петрові Яцику, послуговуватимуся його коментарями різних життєвих явищ і проблем. Як відомо, людина, говорячи навіть про щось од неї далеке, значною мірою говорить тим і про себе.

А ще в цій розповіді не уникнути шляху від життєвого й інтелектуального обрію самого Петра Яцика до наших загальноукраїнських обріїв. Це — та дорога, в якій можна спостерегти справді багато. (Якщо дивитися без міфічно-патріотичних перебільшень та перечулень, а спокійно-тверезим поглядом людини, яка хоче докопатися до суті речей). І — в зовсім несподіваному світлі.

Мені пощастило бути поряд з ним півтора місяця. Спостерігав його в різних ситуаціях, поступово відкривав нові грані цього цільного характеру.

Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих думках, перед дев'ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері канцелярії фірми. Рівний у стосунках з працівниками (за весь час я так і не помітив у ньому різких перепадів настрою), він чимось нагадує досвідченого капітана корабля, який, добре знаючи навігаторську справу, маршрут і вірячи в свою команду, впевнено веде судно до мети.

Просторий кабінет на другому поверсі. Фотографії доньок і внуків перед очима. Традиційна вранішня кава. Телефонні дзвінки. Стосик свіжої пошти (листи до фундації, ділові папери, англійські й українські газети, політичні й економічні журнали) — усе це перегляне впродовж дня, важливіше відкладе на потім, щоб ознайомитися докладніше. Відвідувачі. Часом найнесподіваніші, оскільки бізнес, як відомо, справа вельми багата на непрогнозовані повороти.

Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті. (Мені здається, його важко заплутати в хащах багатозначних фраз). Лиш інколи обличчя йому проясніє усміхом, коли кине дотеп чи лаконічний коментар.

Не поспішає негайно давати відповідь навіть тоді, коли" є спроба спровокувати його до цього. Він ще не раз передумає почуте, виважить на терезах логіки й досвіду і лиш по тому прийме, рішення. Хаос чи поспіх у прийнятті рішень несумісні з ним. Принаймні я цього не можу уявити. Яцик у моєму уявленні — це спокійний аналіз («калькульований ризик» — не випадковий його вислів) і рішення — як його логічний підсумок.

Ось Яцик, по-домашньому зодягнений, клопочеться біля басейну чи квітів на крихітних охайних клумбах. З усього відчутно, що він любить свій дім, який мовби виступив з лісової гущавини за ним ближче до вулиці й назавжди завмер на тому місці; любить свій просторий двір, облямований зеленими килимами традиційних тут газонів.

У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, навіть можна було подумати: як уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за життям природи (а вона ж — у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають дорогоцінну змогу нехапливе передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто — не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов'язків.

Ось він — на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує благополучного бізнесмена. До нього приходить сусіда. Починається розмова про українські справи. Спершу вона тече мирно — йде обмін новинами з Києва. Далі (коли мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в ім'я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. (Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат — мільйони дав на українську справу,— але дуже різкий на слово й гордий, якби не це — у нас би його на руках носили»

І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність). Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші свої життєві самонастанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, ставить принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут свою ж вину.

Петро Яцик:

Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, церковна, економічна чи яка інша?!

Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група що кілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп так багато. У році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь причини тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергії на суперечки х, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою діяльність українською політикою

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і відумирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо; що досягнемо.

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся І Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку, інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. 1, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: «Людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває». Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік»,— маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично-млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

Це — не для нього.

Це — не з його життєвої пісні.

року його в Канаді розшукав конверт з України. Шановний Петре, дорогий сусіде!

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже все рідне.

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!.. Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем

Низький, доземний уклін Тобі, Петре

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця — не намарна.

Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порогу й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»

У зеленій долині рік Опору та Стрия на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.

У метричній книзі записано, що 7 липня року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт.

То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.

Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у му, минуло тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років

Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства. І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Батько, пам'ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу, який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми. Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.

Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька:чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б'ють і б'ють Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили

Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це — один із ідейних та аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.

Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але роблять з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.

Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла мати свій вплив на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.

Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні вперше воно згадується в «Галиць-ко-Волинському літописі» року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці-монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.

Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьо-видне. Плодючі ґрунти не раз витоптували копита кримсько-татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.

Наприкінці минулого століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, двоповерхову школу, будинок

«Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. Особливо ж після року, коли в ньому побував Іван Франко.

Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. Напередодні другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласті», і «Сокіл», і «Січ». А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. (Згодом понад їх пішло до лав УПА).

Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно підкреслює: там жив добрий патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того мікроклімату поніс і він з собою, рушивши згодом за межі Верхнього Синьовидного у світ широкий,

А ще Яцик — і це принципово важливо! — відзначає: в його селі значно більше, аніж у всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано зналися на тому, як успішно поставити господарство, розгорнути його, не оглядаючись на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх сподіваннях.

Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза традиційними для селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя там, де вони були спричинені саме його вибором.

Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто обмежені. Мусив попервах удовольнитися традиційною семирічкою, яку доповнив кількома предметами на сільськогосподарських курсах.

У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її великі можливості, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик.

року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і став працювати помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через якихось півроку уже навіть ходив у «стахановцях».

Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, було бажання пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало помітних якісних змін.

До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, ставши машиністом чи й записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? — запитує цілком резонно.— Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх людей»

У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка панувала в його краях напередодні другої світової війни. Люди були твердо переконані: альянс Сталіна з Гітлером тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав час, то була безмежна пополітична наївність. Німці не могли дати нам державність уже хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж — якщо йдеться про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише інтереси. Політика — справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім'я чужого народу, якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.

З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам'ять три такі історії.

Перша ( рік).

Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та щире бажання брататися.

Йшов з ними до села і Яцик. 1 муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу

Так і зробив.

За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.

«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.

Друга історія ( рік).

Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром) .

Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати — вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок

Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім до нього дійшло: це — звичайнісіньке, безсовісне мародерство.

Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі».

І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.

Це — божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!

Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він — сліпа в своїй жорстокості, руйнівна сила. У нього немає майбутнього.

Третя історія ( рік).

Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів репродукторів, червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звідки фронтової канонади наближалися сюди.

Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І — багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру.

Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.

Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.

Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.

Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там — люди Шукайте щось, аби зірвати замки»

За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів

В тюрмі Яцик несподівано побачив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи піднята над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.

—  Ти, Петре?! — вражено запитав знизу чоловік. Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата

Адама Кам'янку з Синьовидного.

Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:

—  Обережніше — в мені дві кулі

Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило — тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.

Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу — всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі

Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було сорок другого року.

Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:

— Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної праці. Моїм обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдить у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору — мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей

Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.

Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя.

Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки.

Ще один характерний приклад.

У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці.

Оселившись в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Було таке враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.

Уже тоді Яцик зрозумів: це — важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому — їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.

Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до укладу тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов'язків — скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперше суто прикладного характеру.

Все це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх, і тому може сьогодні з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого — поверховішого в стосунках із дійсністю — проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.

Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.

Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.

Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).

Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.

Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації — добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.

Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.

—  Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?

—  Ні.

Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.

—  Ти не уявляєш, що таке фронт,— провадив німець далі.— Там — каліцтва, смерть

Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.

—  Це — фронт

Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?

—  Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.

— Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,— сказав німець, закриваючи тему.

Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом го року.

Улітку го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід — не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Але він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край — аж до «білих ведмедів», на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.

А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:

—  Чує моє серце — Петро живий. Хоч би колись його побачити!..

Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:

—  Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?

Витримала все і не втрачала віри. Вже після смерті Сталіна він листовне зголосився до неї. А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати до матері.

Брати й сестри розповіли, як вона не раз повторювала:

—  Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело. Витримала, дочекалася.

Глянув на неї — серце здригнулося. В очах запекли сльози.

Посивіла. Помарніла. 1 нижчою на зріст стала.

Здається, не жива людина, а саме зболене, задавнене від часу, тривожне чекання.

На нього. На сина. На плоть її і кров.

— Здрастуйте, мамо

— Здрастуй, сину

Вони так багато хотіли сказати одне одному.

Але хіба про все скажеш словами за якихось кілька днів?!

Вже від'їжджаючи, відчував, що невисловленого незрівнянно більше, аніж висловленого.

Така драма зустрічей після багатолітньої розлуки. І ніхто нічого тут негоден вдіяти. Нема на те ніякої ради.

Побув — не набувся в родинному гнізді, зігрів погляд, оживив пам'ять дорогими серцю краєвидами. І — в дорогу. За далекий океан.

—  Прощавайте, мамо

— Хай тебе Бог береже, сину

її любов та тривога за нього невідступно, як тінь, були з ним повсюдно, куди ступала його нога.

Мати

Доки вона є, доти ми можемо вважатися дітьми. Принаймні для неї.

Не стало її. І здається, в світі поменшало тепла.

Петро Яцик:

— Мій батько ходив у личаках і їздив на конях. Таке було його життя. А в мене — Інше. Ті швидкості мені — замалі.

За якийсь десяток годин літак переносить його на протилежний бік земної кулі.

З одного світу — в інший.

Лишається тільки з глибоким подивом замислитися над тим, якою примхливо склубоченою вималювалася доля хлопця з бойківського краю. «Таке є життя»,— очевидно, з рішучою категоричністю сказав би він у відповідь, якби почув ту думку. Сказав би, як відрубав. І вглибився б у роздуми про щось тільки йому знане.

КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ

Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську землю, було п'ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів майбутнього, у спробах хоч трохи — наскільки це в його силах — підготуватися до нього.

«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у І відношенні сили, яку ми мали у році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти. Не знав я тоді, що можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу

себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон»

(З автобіографії Петра Яцика).

Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) на околиці Регенсбурга.

До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще року поміж мурами середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там з'явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела війну Москва, що добре розуміла: УГА — не тільки науковий заклад, а й цитадель національного духу.

Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але ще го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТГІ, що став спадкоємцем УГА. По закінченні другої світової війни інститут переїздить до Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.

Яцик записався до УТГІ в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.

«Учись, синку, абись не робив»,— часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам'яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб набути знань, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме: вчись, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь чиновником, що перекладає папери з

місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.

Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської. Німецьку, бо вона була потрібна тут, у Німеччині. Іспанську, бо передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійську, бо в недалекому майбутньому міг опинитися в Америці чи в Канаді.

Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТГІ без завершеної середньої освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які нормально студіювали в інституті чотири роки.

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового прозріння.

Датується воно роком.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги): Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, такі полум'яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся  даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені,

що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також»

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.

Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував Імена Платона чи Арістотеля А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони

Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь!  / я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш  справді кимсь помітним у ній.

Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші — це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість — то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші»

Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.

Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.

Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість у ньому — прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову кидався на бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.

Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів — Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне

У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І — не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.

Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.

Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтону (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.

Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.

Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який при потребі в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо іде в цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.

Відповідальний представник йому повірив. Здається, для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.

Вже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.

Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.

А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.

Інші емігранти, які через лінощі не змогли бодай трохи вивчити англійську, в нових умовах навіть не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли чи не хотіли того, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.

А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам'ять адресою, де він мав поселитися.

Два долари — плата за таксі. П'ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде.

Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять? Нічого, доки руки робитимуть, очі видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, водночас уганяючи в пам'ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).

Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження як про людину, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в тій подробиці — ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов'язаних.

Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут де люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще не перестала бути йому чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.

Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившись в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.

Рідконаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони — за незначними винятками — були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате — дешевою. І — що теж важливо — згодні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб — роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні  сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».

Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.

Стояв лютий року.

Зими лишалося вже небагато.

Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.

Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».

Отже, мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідси вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим душевним дискомфортом.

Молоді дівчата приносили йому гори забруднених різними соусами й підливами тарілок і, здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось відповіднішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, ввижалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: «Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж — стільки можливостей! Тільки вийди на вулицю — і відразу ж знайдеш щось вартісніше»

Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу.

У відповідь на його запитання часто ставили запитання йому:

—  Що ти вмієш?

— Все можу,— казав він і починав перераховувати, що міг би робити.

—  Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре? Вже тоді він виразно відчув різницю між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.

У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з немолодим євреєм, відокремлюючи м'ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у сусіди було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіди ж кістки лежали мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.

Але наполегливий характер виручав його скрізь.

Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився на ходу.

Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово мовби підмінили. Він уже мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.

Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.

Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.

Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.

Згадуючи свої тодішні самонастанови й боріння духу, Петро Яцик обмежується лаконічним коментарем: «Я поклав собі за мету зловити біду за хвіст, доки молодий і міцний, а якщо ні, то постаріюся — і біда зловить мене. Тоді вже від неї не вирвуся. Треба вкластися в цей час».

Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як почати своє підприємство.

Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.

Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.

Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому особистий бюджет обох зяяв сумними проваллями, і в них почали трохи водитися гроші, вони по-різному повелися з ними.

—  Я не міг жити без машини,— розповідав Яциків знайомець.— Канада — не Україна Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж Як мені, молодому, неодруженому, що пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.

—  Я теж відчував: дуже потрібна машина,— сказав і Яцик.— Але прикинув собі: машина швидко зношується ; і з кожним днем стає дешевшою, отже, це — не перспективне вкладення грошей, а навпаки А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно вигідніша річ — будинок:

і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив,

що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші — завжди можеш повернути їх із серйозними процентами.

— Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! — з жалем і докором собі сказав Яциків знайомець.— Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки Наслідки такі, що ви — мільйонер, а я — нижче пересічного рівня.

Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.

—  Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете,— сказав співрозмовник.— Бо в таких людей, як ви, незважених вчинків не буває.

—  Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші (і не тільки — українці, а й німці, італійці, англійці, євреї), особливо ті, хто досяг високих статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему життя. Бачив я й те, що чимало людей — і найчастіше з нашого брата — зовсім не дбають про своє завтра.

—  Один із них — я.

—  Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат — ось у чому секрет і розум.

Невесела то була тема для його співрозмовника. Він уже намагався закрити її. Махнув рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові безтурботного забарвлення:

—  Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?

—  Зараз буде скач,— усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, Яцик.

Вже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах.

Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І — ніяких надмірностей.

У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але — всього в міру.

З тих часів запам'ятався такий епізод.

Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:

—  Тату, а ми й справді багаті?!

—  А це хто тобі казав?

—  Діти говорять.

—  Цікаві у вас розмови — не про науку, а хто зна про що!

— Та то так— зніяковіла вона.— Прийшлося до слова

— Так просто не прийдеться — була ж якась на те причина?

— Та була Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм купують

— А вам заздрісне? Донька винувато мовчала.

—  Правда ж?

—  Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх батьків у класі

Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, що сліпа батьківська доброта і сліпа любов — усупереч намірам — часто мають у собі руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, вирости в надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні сюрпризи.

— Погодься зі мною, дитино,— лагідно сказав Яцик,— ти маєш усе, що тобі потрібно в цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не будь заздрісною ні до кого. Добре?

— Добре,— роздумливо мовила донька.

Батьки і діти. Діти і батьки

Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука в родинному підприємстві).

Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно далеке від бізнесу.

Надія помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи невдоволений нею?

Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:

—  Ти не чув, що я тобі розповідала

— Я чув. Але я думав.

—  Про що?

На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками держав:

— Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку!

Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. Очевидно, їй у пам'яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно-офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.

Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до найрідніших людей.

А потім вони п'ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого підприємства. Коли Надії особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, наслідуючи тон недавньої його фрази:

—  Ти придумав так добре, наче мій батько!

І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає здоровим сміхом.

Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне одного.

Якось Надія мені сказала:

— Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.

І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика:

— Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.

І з його тону я відчув гордість за доньку.

Він любить швидку їзду по Гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його напориста, завжди готова до ризику вдача.

Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це — ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що він у «формі», що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.

— Оце машина, оце швидкість! — проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив

Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.

Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним відтінком:

—  Джінет!

З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє у всьому побачити позитивний зміст.

Бувало, Яцик вранці скаже:

—  Щось не виспався — не було сну цілу ніч

—  Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:

—  В тебе все добре і нічого поганого!

І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: лагідний спокій її душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного забарвлення.

Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що, здається, ось-ось спалахнуть грозові розряди.

Джінет — їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.

Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної сумісності. Двоє разюче не схожих поміж себе людей створюють враження цільного організму.

Джінет — лікар. Місце її роботи — далеко в Торонто.

Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається — і її маленький автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.

Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто залюбки віддається тій роботі — виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.

— Люблю все це— лаконічно прокоментував мені. За будинком я побачив велику собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.

—  А собаки в мене немає,— сказав Яцик.— Усе збирався завести його. Ще відколи поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?

Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються катастрофічне самотніми.

Чи може почуватися самотнім Яцик?

У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж — набагато розважливіша за неї — прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила за такої чи такої ситуації, і непостійно робить висновки. І недремне око другої дуже допомагає першій. Не випадково ж він сам часто характеризує свої дії таким визначенням: «калькульований ризик».

«Життя — це боротьба»,— любить повторювати Яцик.

Він завжди готовий до неї. І в тій готовності — вже половина успіху. А другу складуть сила, воля і розум.

БІЗНЕС

доларів у році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на молочарні Петра Яцика, який пробув тільки трохи більше року на канадській землі. При його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші, навіть сповідуючи режим найжорсткішої ощадливості, доволі непросто. До того ж на той час у нього вже була сім'я, мала дитина. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб укласти їх у справу, яка стане початком задуманого.

Два його партнери — Володимир Кліпі і Степан Рошко — разом уклали чверть від суми Яцика. Так і заснували на вулиці Батерст, у районі, густозаселеному земляками, українську книгарню «Арка». То була своєрідна точка відліку в біографії підприємця Петра Яцика. До речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. 1 якби «Арка» зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. («Не клади всі яйця в один кошик», — любить повторювати він).

їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню, оскільки вона вже не вміщала всіх людей.

Знайшли будинок, купили його на виплат. Розпочали ремонт. Робили його з таким ентузіазмом, що німець, колишній власник будинку, відразу ж побачив: це — серйозні люди, з ними можна мати справу, і подовжив термін виплати належної йому суми. Вони вірили в себе, і він повірив у них.

Рошко і Кліпі працювали безпосередньо в книгарні, Яцик — на залізниці. В магазині допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те спільникам. І тут виникла несподівана колізія: Кліш зауважив, що трьом у книгарні буде тіснувато. Яцик попервах образився: «Отже, ви мене не хочете?»

Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. Все було правильно з боку Кліша. Тіснитися в одній книгарні втрьох просто нераціонально. Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок зміцнив його впевненість у собі.

Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 доларів і готовий був до нової справи.

Минав рік.

На той час до Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, оскільки на Квіні п'ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь заперечував: «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток». Він прикинув: нині тут своєрідний демографічний вибух, до Торонто звідусюд інтенсивно прибувають люди, купують будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім'ї, відокремлюються від батьків. Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране для такого магазину місце — усім впадатиме в око.

Вже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що вони стали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма п'ятдесятьма трьома іншими магазинами їм була не страшна. Місця в тому підприємництві вистачало всім, бо на всіх вистачало клієнтів. Яцик мав нагоду ще раз допевнитися: успіх справи здебільшого вирішується наперед скрупульозним аналізом ситуації, виявленням усіх за і проти та розумним прогнозом на майбутнє, який враховує перспективні тенденції сучасного. Це, як показала практика, мало своє важливе значення в будь-якому бізнесі.

По якомусь часі Михайло Шафранюк купив разом з сестрою та її чоловіком новий будинок і запропонував перенести магазин туди. Яцик почав підраховувати: в такому випадку орендну плату він має платити сам, зі свого прибутку. Звичайно ж, це було вже менш вигідно. Подумавши й повагавшися трохи, сказав спільникові: «Сплати мені, Михайле, належне, бо вирішив я відступитися. Провадь далі справу з родиною, а я пошукаю для себе щось інше»

На тому спокійно порішили і мирно розійшлися. До речі, прощанню зі спільниками Яцик надає винятково важливого значення. Ніколи нікого не намагався ошукати. Сміливо може дивитися в очі кожному, з ким раніше довелося спільно вести підприємство. Я говорив з його колишніми партнерами. Вони стверджують: Яцик неухильно дотримується правил чесної гри. Зрештою, ця важлива тема вимагає окремої розмови, і я ще повернуся до неї згодом у спеціальному розділі про етику бізнесу.

Нині ж переходжу до того моменту, коли Яцик став одним із співвласників будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.» — наступний після торгівлі меблями етап його підприємницької біографії, на якому треба спинитися якнайдокладніше, оскільки він вельми важливий у його житті — з ним пов'язані не тільки головні успіхи Петра Яцика, а й найскладніші випробування. Особливо ж — на першопочатках його стосунків із «Аккурат Білдерс Лтд.». Точніше — зі співвласниками.

Якби вивчати той період сьогодні лише за тим, що писала преса, то в новій Яциковій справі все видалося б ідилічно-безхмарним, без будь-якого натяку на драматичні перипетії. Отже, спершу слово цій бадьорій версії.

Газета «Вільне слово» за рік. Стаття «Обраховуйте все і не бійтеся ризику (молодий підприємець про тайну успіху своєї фірми)»:

«Хто в Торонто не пам'ятає початки великої сьогодні української будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.», що приміщувалася чи насправді душилася в невеликих приміщеннях при вулиці Кінг Вест за залізничним мостом та не могла «зловити кінців»,— І хто був недавно на посвяченні двох великих, обладнаних машинами власних будинків цього підприємства на великій площі при — Дандес — Гайвей з доїздом залізниці,— той стає перед загадкою: щось сталося в «Аккурат Білдерс Лтд.», що за чотири останні роки фірма не тільки втрималася й розбудувалася, але й стоїть сьогодні твердо на ногах і належить до передових фірм українського та й торонтського будівельного сектора.

Загадка? Ні, не загадка. Як у безлічі випадків у нашому житті, рішили успіх не гроші і не кон'юнктура, а таки і як завжди,— людина тієї позитивної породи, яку так цінуємо і яка завжди вміла трудом рук і голови творити великі речі. Один її зразок ось перед нами — це секретар управи «Аккурат Білдерс Лтд.» п. Петро Яцик, молодий, у повній силі, усміхнений і зацікавлений в українським справах громадянин

До речі, за нашим співрозмовником своєрідна кар'єра українського бізнесмена. Приїхавши до Канади, він став одним з трьох, що зарискували заснуванням української книгарні в Торонто, хоч усі казали, що на книжці, газеті і культурному крамі тут ніхто не доробився. Це сьогодні «Арка», яку знають у Торонто й поза ним. Чотири роки в «Арці» були першим вишколом, який Петро Яцик брав серйозно. Потім перестав бути спільником і з деяким капіталом, найшовши такого ж фанатика, як він, у Михайлові Шафранюкові, пішов у нову бражу: в меблеву. Так постала нова фірма — «Альфа Фарничер», що теж переросла межі українського Торонто. Більш як рік у цій фірмі дав Петрові Яцикові ще більш ділового й бізнесового досвіду.

А потім Петро Яцик перейшов до «Аккурат Біндере Лтд.»

— В новій фірмі, в якій я став спільником,— оповідає Петро Яцик,— було все добре, але чогось бракувало. Я тижнями перевіряв рахунки, замовлення, витрати, собі-кошти Швидко знайшлося те «щось», що гальмувало фірму. Директор був надзвичайною людиною, але набирав на себе праці, під якою вгинався і не встигав. Матеріали, куповані в малій кількості, здорожували продукт. Кредити додавали зайвих коштів. Робітники працювали, але витрачали на поодинокі роботи стільки часу, що не виплачували матеріалу. Кожний робив своє, але й не своє, не те, що міг робити краще й ефективніше.

—  / тоді я,— каже він,— поставив справу ясно: нам треба перебудуватц всю свою систему На збори спілки майже п'ять років тому я прийшов з готовим планом. Мої цифри й факти були такі, що їх нікому було заперечувати. Я сказав, що я збираюся переставити систему і довести її до ладу, або відходжу, бо не маю охоти працювати в підприємстві, яке не має перспективи зростання

Десь у тому часі «Аккурат Білдерс Лтд.» перейшов на будівництво готових будинків, і про це мені було теж цікаво послухати.

— Ми знову перевірили все і все обрахували. Виходило, що будувати готові будинки при нашій можливості мати будівельні матеріали, обробити їх і поставити нашим власним робітником,— калькулювалося. Треба було тільки ризикнути деяким капіталом на закуп землі. Знову довелося перевірити й обрахувати. Виходило, що при невеликому ризику

—  Значить, ви прихильник ризику в господарському житті? — запитую.

— Я прихильник калькульованого ризику,— каже Петро Яцик.— Моя засада спирається на такій калькуляції' чим я маю заризикувати і чи витримаю я без шкоди, якщо ризик не вдався б, а потім — що я матиму, якщо ризик вдасться. Ми почали з малого: дві хатини. Пішло. Потім п'ять. Потім

Сьогодні ризику вже немає. «Аккурат Білдерс Лтд.» будує «серіями». Це в стилі Петра Яцика. Це його «розкалькульований ризик». Але при тій системі, яку введено, «Аккурат Білдерс Лтд.» має марку, кредит, дає прожиток більше як 25 українським родинам, і при цій системі виросли нові будинки, прийшли нові машини і нові плани.

— На черговий рік, може, й подвоїмо людей у праці,— каже Петро Яцик, — і знаємо, що до цього прийде. Це обраховано і вміщено в «скалькульований ризик» цього молодого й активного нашого бізнесмена, одного з тих, що їх потрібно нам якнайбільше.

Сьогодні «Аккурат Білдерс Лтд.» працює двома відділами: будівельним і виробничим. Будівельний постійно будує і планує будинки, виробничий продукує найпотрібніше для своїх та чужих будов, згідно з замовленнями. Обороти: рік — коло дол, у — більше півмільйона доларів»

З тону статті можна подумати, що в тій справі все складалося мов у казці. Була така собі фірма, яка ледь-ледь животіла, а прийшов туди Петро Яцик, окинув своїм усевидющим поглядом і відразу ж знайшов рецепт успіху, за яким усе відразу ж пішло на лад

Прекрасна легенда. Якщо їй повірити, то в бізнесі майже все легко й просто. До того ж у ній глухо й невиразно згадано про ті складні колізії, що виникають у підприємництві найчастіше тоді, коли до справи береться гурт наших земляків. Яцик наполягає на думці: це майже типова в тому розумінні історія.

Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс

Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.

У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.

Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.

У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.

Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:

—  Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..

Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?

— А я не хочу банкрутувати!

Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.

Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.

Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.

Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.

Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.

Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:

— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги):

У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.

Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.

А в нас

Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.

Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки Кожен бачив кожного щоденно при праці Все

було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся

Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші..

Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів

Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.

Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи

до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.

Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.

Розлучення компаньйонів відбувалося так.

— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.

Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе

майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.

Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

—  Ти підкупив чиновника!

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

Коли все було поділено, обурено загули:

—  Щось тобі багато лишається!

— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!

—  Тобі можна й менше, бо ти — багатий

— Але ж я і вкладав більше!

—  Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.

Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну»

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування

Петро Яцик:

Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе

- Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять: «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, докажіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму — вас так Бог навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще»

Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж — менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої помилки мені ж і доведеться розплачуватися.

Та й часу не вистачає всіх вислуховувати, з усіма сперечатися й вилущувати зміст із ними сказаного. Адже нерідко буває, що говорять одне й те ж, але інтерпретація того різна. Одні, приміром, наполягають: ця

склянка наполовину повна, інші не погоджуються — ні, вона напівпорожня. Чи ж маю я необхідність сушити собі голову, хто з них має рацію? І чи зміниться щось од того в склянці?..

Найкраще, коли про тебе свідчать не слова, а самі справи. Не випадково ж англійці люблять повторювати: «Говорення небагато коштує». В культурі західного світу діло цінується вище за слово. Я з цим згоден. А хто ні — то його особиста справа, і на те, як мовиться, нема ради

Вдивляючись у це життя, повсюдно виразно бачиш у ньому раціонально виважену позицію Петра Яцика, його вміння постійно прогнозувати розвиток подій. Він володіє хистом осмислити явище і в масштабах глобальних, і в деталях, виявляючи найважливіші для справи компоненти, які, власне, і можуть визначити успіх реалізації ідеї, що має стратегічно важливе значення не тільки для самого підприємця, а й для буття багатьох інших людей чи навіть для підвищення важливості соціально-економічного статусу всієї української діаспори.

Ось іще один тому промовистий приклад. Газета «Новий шлях» узялася активно аналізувати питання господарської активності україйців у Канаді. Звичайно ж, у першу чергу редакція запропонувала висловитися на сторінках газети беззаперечному в цьому розумінні авторитетові — Петрові Яцику. І він з властивою йому концептуальною послідовністю препарував суть проблеми на всі найголовніші складові.

Перша — загальнішого плану, в якій підкреслюється важливість створення підприємств і зосередження їх в українських руках, що мало б великий вплив не тільки на матеріальне становище, а й на всі грані духовного й культурного життя діаспори:

«У моєму розумінні відношення духовних цінностей до матеріальних таке, що я завжди бачив суспільство як якусь конкретну конструкцію. Можна розмалювати нутро тієї конструкції найкращими митцями світу, що, очевидно, буде доказом високого культурного рівня власника будинку, як і митця, що розмалював його. Та коли під тими гарно розмальованими стінами немає сильної матеріальної підстави, фундаментів з блоків, цегли, вбу-

дованих солідно в землю, то високомистецькі картини потріскаються, скоро знівечаться не раз, ще заки митець устигне їх як слід виконати.

Ми бачимо, як часто такі гарні схеми нашого політичного, наукового, мистецького, навіть релігійного життя, взагалі цілої духовної творчості, не дописують тому, що нам бракує матеріальної сили; важливим складником якої є гроші

Не маючи відповідно великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм контролем, велике число з нас залишається звичайною, малооплачуваною робочою силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації.

Тому я, знаючи всі ті факти з власного життя і життя свого оточення, знаючи можливості і навіть привілеї, які дає будівельна ділянка, раджу молодим людям спробувати свої сили у ній. Це дуже швидка дорога до того, щоб усамостійнитися»

Друга, в якій відомий практик ставив конкретні питання набуття, а також утримання,— незважаючи на плин часу, який приносить у всі царини життя численні зміни й новації,— високого професіоналізму, що без нього годі й сподіватися на якийсь успіхи. Без постійного самовдосконалення безглузді будь-якї претензії на здобуття успіху. То — неодмінна аксіома в підприємництві. Не прийнявши її за основу, нічого братися до справи.

Як це завжди характерно для Яцика, він послідовно висвітлює всі моменти обговорюваного питання — від суто емпіричних і аж до психологічних та етичних:

«Сьогодні кожна ділянка життя в свою чергу ділиться на багато вужчих спеціальностей. Завжди також треба передбачати зміни, які тепер приходять так скоро. Тому необхідно постійно себе дишколювати і досто-совуватися до змін, які зайшли, і до нових потреб. Скажімо, за 25 років творчого життя треба принаймні чотири рази основна перешколюватися.

Ясно, що основне знання ділянки є передумовою успіху. Чим більші знання, тим менша небезпека втрат і невдач. На мою думку, все-таки найкраще починати з праці на будові, щоб пізнати все від основ. Рік або два будуть кожному дуже корисні. А при праці, якщо мати відкриті вуха й очі, можна побачити дуже багато на

практиці, зокрема організацію і координацію праці. Комі ж уже хтось почне, мусить бути готовий в потребі переходити з однієї ділянки в іншу, в таку, що йому краще відповідає або в даному часі більше сплачувана. Всякі, але основні, а не побіжні, знання таких галузей, як архітектура, інженерія, право, книговедення, є дуже корисні.

Та найважливіше — це вміння керувати людьми, давати їм відповідну працю і координувати її. Це все так званий менеджмент. Воно виростає з природних здібностей, плюс практика і солідна праця, в першу чергу праця над собою.

При цьому всьому треба пам'ятати, що в господарському житті, а особливо в будівництві, величезну ролю відіграють кредити. Кредити, базовані на довірі А довіра здобувається тільки працею, чесністю, правдомовністю. Крутійство, несловність є запорукою неуспіху й кінцевої невдачі».

Яцик знав, що радив, бо за ним стоїть багатолітня практика, в якій кожен день — то може бути конкретний випадок, конкретне завдання, що вимагає нестандартного вирішення. Підсумовуючи уроки практики, він сфокусо-вує увагу на визначальних домінантах підприємництва у будівництві, зводячи до конкретних формул і рецептів питання професіоналізму.

Так, він згоден з тим, що теорія має надзвичайно важливе значення. Сам активно цікавиться нею, прагне щоразу не втратити нагоди, аби ознайомитися з її найновішими досягненнями. Однак дійшов твердого переконання, що сучасний світ усе ж надто абсолютизує її, надаючи майже самодостатнього значення, часом анітрохи не переймаючись тим, чи матиме вона хоча б якийсь стосунок до практики, чи хоч у чомусь їй допоможе.

Яцик, звичайно, цілковито позбавлений наївних ілюзій, що теорія може випродукувати універсальні відповіді на всі конкретні — часто зовсім не схожі між собою — випадки з практики. Адже реальне життя набагато складніше за науково найвиваженішу систему уявлень про нього. З повагою і цікавістю ставлячись до теорії, він далекий від намагань постійно шукати в ній суто прикладний посібник для себе. На його думку, теорія сьогодні часто невиправдано відривається від практики, шугає аж у поза-

хмарні висоти, геть гублячи з поля зору грішну землю. Тому за такої ситуації значення реальної практики просто важко переоцінити. Теорія дає знання закономірностей найзагальнішого плану, перспективні орієнтири. Практика ж — то мистецтво щоденно творчої (в ідеалі, звичайно) поведінки в справі, вміння охопити зором конкретне й загальне, урівноважити в своїй уяві всю ту конструкцію, про яку Яцик говорив, і малопомітний аксесуар, інтуїтивно відчути наближення небезпеки чи широких перспектив, які можуть відкриватися вже на найближчому етапі діяльності.

Я спиняюся на цьому так докладно, бо бачу, з якою легковажністю йдуть в Україні молоді люди в бізнес, почасти анітрохи не здаючи собі справи в тому, що від них вимагається для такої складної сфери діяльності і що їх там чекає, якщо вони не готові вчитися. У багатьох панують уявлення, що бізнес — це щось подібне до екскурсії чи полювання: одягся відповідно — і йди. Про якусь же підготовку до нього, про потребу фахового опанування багатьох найнесподіваніших речей і відповідний етичний кодекс, на жаль, зовсім не йдеться. Чим це обертається, може сказати майже кожен, хто зіткнувся в Україні з нашими підприємцями.

року Яцикове підприємство зустріло своє чверть-століття.

З цього приводу в пресі наголошувалося, що своєму невпинному зростанню та успіхам воно завдячує трьом визначальним чинникам: цінам, якості і чесності. «Новий шлях» писав про основні критерії діяльності Петра Яцика: «розбудувати ефективно землю й спорудити естетично приємні будівлі, які давали б практичне й функціональне оточення». «Ці напрямні здобули для нього визнання І приятелів у промислі і суспільстві» І далі подавався реєстр фірм міжнародного значення, які й на майбутнє хочуть мати справу з Петром Яциком.

В сучасних умовах, з переходом значної частини людства в повний чи частковий режим онлайн, попутний вітер підхопив і несе індустрію азартних ігор з новою силою. Онлайн-ігри давно стали джерелом шалених доходів, з яких більше 40% припадають на спортивні ставки.

Загалом легальний світовий гральний ринок отримує сьогодні понад млрд доларів щорічного доходу.

В США у травні року було пролобіювано скасування Верховним Судом заборони на спортивні ставки, що дозволило США миттєво охопити 7% відповідного світового ринку. Слідом за цим цілий ряд країн, в першу чергу, в Європі, змінили довгострокову стратегію і скасували державну монополію на азартні ігри як в режимі оффлайн, так і в режимі онлайн.

І ось восени року чергова спроба легалізувати ринок азартних ігор була оголошена в Україні.

З року в Україні єдиний легальний гральний бізнес – державні лотереї. Ця діяльність здійснюється через трьох офіційних операторів, які є приватними. Цікавим є той факт, що державний Ощадбанк також має дозвіл на проведення лотерей, який, однак, не використовує з року. Відповідно до чинного законодавства, лотереї не відносяться до азартних ігор.

Не дивно, що заборона грального бізнесу в Україні призвела не до його ліквідації, а лише до переходу більшої його частини в тінь, де він значно посилився і тепер вже сам прагне встановлювати правила гри.

На цьому шляху в нас є шанс врахувати як позитивний, так і негативний досвід інших країн. Після довгих напівдетективних маніпуляцій в Верховній Раді від імені Кабінету міністрів був зареєстрований законопроект # Пізніше з&#;явилося ще цілих сім альтернативних законопроектів. І все ж розглянемо саме урядовий проект, як перший в черзі.

Виправданість можливості для діяльності іноземних і офшорних компаній на українському азартному ринку

Існують всі підстави стверджувати, що система, яку хочуть створити в Україні, буде подібна до мальтійської. На підтвердження негативного досвіду Мальти є низка судових справ в європейських судах не на користь останньої. Ігрові ліцензії Мальти не признані ніде в ЄС. Викликають занепокоєність норми законопроекту, які фактично дають дозвіл іноземним юридичним особам (офшорні включно) вести букмекерську діяльність на території України (включно з компаніями з країни-агресора). В ЄС офшорні азартні ігри стоять поза законом задля захисту гравців від шахрайства, контролю доброчесності операторів та дотримання технічних характеристик онлайн-ігор, задля фінансового моніторингу та контролю кінцевих бенефіціарних власників та запобігання та протидії відмиванню доходів. Крім того, як показує досвід, саме мальтійські гральні компанії використовуються криміналітетом для &#;відмивки&#; незаконно надбаного майна на теренах Європи.

Відповідність мети легалізації азартних ігор інтересам суспільства і міжнародній практиці

Перше, що впало в очі, коли влада анонсувала легалізацію азартних ігор – це апеляція до очікуваних млрд гривень додаткових надходжень в бюджет, приходу інвестицій та розвитку туризму.

В законопроекті сказано, що “дохідна частина Фонду підтримки медицини, спорту та культури формується за рахунок ліцензійних платежів в сфері азартних ігор”. При цьому, в усьому цивілізованому світі метою ліцензування не є наповнення якихось цільових програм. Азартні ігри легалізують для гарантії того, що, якщо вже є потреба в грі у деякої частини громадян, держава має гарантувати її чесність і контрольованість, а також — захист вразливої частини суспільства, в першу чергу, дітей, від негативного впливу гри, а також повинна знизити шанси азартних ігор стати джерелом злочинів чи суспільної некерованості.

В більшості країн Європи надходження в бюджет створюються не за рахунок продажу ліцензій, а за рахунок податків від діяльності операторів, і податків достатньо високих. Скажімо, в Нідерландах після скасування монополії держави на казино, податок складає 29 % від доходів операторів плюс окремий податок на лікування ігроманів (слід зауважити, що Нідерланди лібералізують азартні ігри на тлі того, що частка громадян, які мали залежність лише від онлайн-гемблінгу, складає цілих 5% населення, то ж брати цю країну за зразок хибно).

В нашому ж законопроекті відсутня довгострокова стратегія розвитку і закладене обмежене бачення ринку. Держава намагається взяти максимум грошей ще до початку відповідної діяльності оператора, а саме при отриманні дозвільних документів — ліцензій на ведення бізнесу, на роздрібні точки реалізації, на наступні партії обладнання тощо. Крім того, присутні такі “цікаві” вимоги до отримувача ліцензії, коли можна виграти аукціон і не отримати ліцензію, коли присутні кілька суб’єктів, що встановлюють правила і вимоги, що створює колізію норм. Також відсутня регламентація ситуації, коли оператор не отримує ліцензію через незаконні дії чи бездіяльність ліцензіара або за відсутності ліцензійних умов.

Все це обов’язково провокуватиме операторів отримувати очікуваний доход якомога швидше за будь-яких умов, і в першу чергу, через запровадження ігор, якими легше привабити і затягнути до гри, що, звичайно, має прогнозовані соціальні наслідки у вигляді зростання рівня лудоманії (ігроманії, адиктивності).

Одразу згадалася Грузія з аналогічними деклараціями. В Україні прийнято рівнятися на грузинські реформи, але в галузі грального бізнесу Грузію можна віднести скоріше до країн з негативним досвідом. Як і Україна сьогодні, у році Грузія діяла соціально безвідповідально, оголосивши метою легалізації грального бізнесу наповнення бюджету, заохочення інвесторів і розвиток туризму.

Фактична вседозволеність привели не до збільшення надходжень до бюджету, а навпаки, до їх мінімізації (адже дієвих і прозорих механізмів фінансового моніторингу інтернет-ігр не було запроваджено), а також до краху державного лотерейного монополіста з боргом млн ларі (а саме лотерейну монополію передбачає законопроект №, що приведе до знищення вже наявних на ринку лотерейних операторів і масовому вивільненню працівників у гральному сегменті з найменшим ризиком розвитку ігроманії, через що в лотереї грають 2/3 населення планети і в усьому світі державний лотерейний бізнес має найм’якші умови). За статистикою, в Грузії в умовах тотального безробіття більше тисяч чоловік грали лише онлайн в азартні ігри, і це при населенні 3,7 млн чоловік.

Гральний бізнес в контексті збільшення надходжень до бюджету

В середньому, частка доходів від азартних ігор у європейському валовому внутрішньому продукті – 0,5%, і ця цифра стабільно однакова вже протягом 20 останніх років.

Україні не варто брати приклад з країн, орієнтуючись на високі цифри доходів цих країн від азартних ігор в Європі, а саме такою країною є Італія. Рік тому в Італії були заарештовані десятки членів мафії, які використовували оффшорні мальтійські компанії для легалізації незаконно надбаного майна, арешт було накладено на майно загальною вартістю понад 1 млрд євро. А кілька тижнів тому в Італії була проведена наймасштабніша операція з викриття відмивання коштів мафією &#; “Galassia”.

Співзасновникам і членам правління оператора &#; другої за розміром італійської компанії спортивних онлайн-ставок &#; а також власнику інвестиційного фонду, якому належить інтернет-оператор, були висунуті підозри у зв’язку з наявністю доказів відмивання коштів, а саме отримання коштів на купівлю компанії з виробництва ігрового софта від мафії, і облаштуванням незаконних майданчиків для ігор в численних інтернет-кафе.

До речі, законопроект # відкриває можливості для такого ж шахрайства, адже дозволяє підмінювати поняття “інтернет-клуб” і “букмекерська контора”, дозволяючи під виглядом интернет-клубу або пунктів грошових відправлень організовувати контори, де будуть доступні усі види азартних ігор.

Всі ці епізоди наводять на думку, що Італія знаходиться в топі рейтингу доходів від грального бізнесу не завдяки вдалій державній політиці в сфері азартних ігор, а завдяки іншим чинникам. Чи хоче Україна подарувати криміналітету інструмент для обілення коштів?

Не секрет, що зростання надходжень до бюджету значною мірою залежать від розміру ставок. Негативний приклад Великої Британії може стати нам в нагоді. Одночасно з тотальною легалізацією і лібералізацією гебмлінгу на планеті, ця країна почала радикально обмежувати діяльність ринку азартних ігор. В чому ж причина такої політики, яка йде врозріз з загальною світовою тенденцією? Справа в тому, що Велика Британія вже мусить зализувати рани після періоду, коли вона посідала найвищі щаблі в рейтингу доходів від гемблінг-індустрії.

Після року дебатів, уряд Великої Британії аж в 50 разів знизив максимальну ставку для терміналів ставок з фіксованими шансами (FOBT) зі фунтів стерлінгів до 2 фунтів, назвавши такі термінали “соціальною хворобою”, що призводить до ігроманії. Потрібно відмітити, що у Великій Британії ці термінали приносили половину доходів від спортивних ставок в цілому. Окрім того, в країні посилено громадський тиск на спортивні організації з тим, щоб вони припинили спонсорські угоди з операторами ставок і, відповідно, рекламу цих операторів. Уряд Британії мусив збільшити фінансування клінік, що лікують ігроманів від залежності до азартних ігор. Комісія з азартних ігор Великої Британії як регулятор закликала заборонити використання кредитних карток у будь-яких транзакціях азартних ігор, щоб припинити гравцям з лудоманією витрачати гроші, яких у них немає.

Статистика свідчить про те, що приблизно 20% усіх онлайн-ставок робляться за допомогою кредитних карток, а ігромани витрачають кредитні ліміти одночасно з декількох карток, створюючи катастрофічні борги.

Дискусія точиться вже більше року і має завершитися у квітні року. Опоненти пропонують не забороняти кредитні картки, а встановити обмеження, доводячи, що, хто хоче витратити гроші на гру, той використає і овердрафт, і візьме позику, і використовуватиме криптовалюту, шо, мовляв, призведе до непрозорості в контексті відмивання коштів.

Україні слід було б враховувати вказаний негативний досвід і параллельно вирішувати проблему кредитоманії і можливості для ігроманів брати гроші через сайти миттєвих кредитів, які заполонили український сегмент інтернету.

Відповідність міжнародним стандартам фінансової і інформаційної безпеки

На сьогодні українське законодавство щодо фінансового моніторингу легального грального бізнесу гармонізовано з європейським. Оператори лотерей є суб’єктами первинного фінансового моніторингу зі всіма правами і обов’язками. Але існує величезна проблема з державним контролем за нелегальним гральним бізнесом. Фактично контроль причетності до грального бізнесу або азартних ігор, що є кримінальним правопорушенням, відсутній. І є всі шанси цю негативну ситуацію зберегти і після легалізації.

Зростання надходжень до бюджету неможливе без гарантування фінансової захищеності цифрових платежів. В цьому аспекті законопроект пропонує пробіл за пробілом, починаючи з відсутності вимог щодо обов’язкової сертифікації обладнання. Крім того, в проекті відсутня обов&#;язковість системи моніторингу за рухом грошей, системи контролю за &#;обілеченими&#; гральними закладами та їх наповненням гральним обладнанням — які повинні бути запроваджені до легалізації. Адже коли гральний бізнес запрацює легально, знайдеться маса можливостей відстрочити запуск систем контролю на невизначений час.

Неясність з системою контролю за рухом грошей через інтернет та можливість легалізації будь-яких грошей через “випадковий виграш” &#; як у випадку з відомим політиком – призведе до успішного способу законного відмивання грошей, а також до такогоспособу “заробітку”, коли довідки про виграші будуть просто видаватися “переможцю” за певну винагороду організатору гри та контролюючому чиновнику. Вбачається необхідність законодавчо закріпити бодай мінімальні вимоги щодо перерахувань, як, наприклад, заборона включати в чек транзакції товари, не пов’язані з грою.

Також в проекті відсутні вимоги щодо центральних комп’ютерних систем операторів та наявності резервної системи, безперебійності роботи системи. Це дозволяє сумніватися в прозорості роботи систем операторів чи можливості для прозорого моніторингу з боку державного контролюючого органу, тим паче цей орган, згідно проекту, буде наділений повноваженням самому обирати лабораторію, яка видасть йому сертифікат міжнародної лабораторії для системи онлайн-моніторингу.

Чи вирішує законопроект # питання інформаційної безпеки? Це дуже важливе питання в умовах, коли частка інтернет-ігор стрімко зростає, для захисту гравців від шахрайства, фінансів гравців, оцінки достовірних доходів операторів ринку і податків в бюджет. Законопроект вимагає запровадження так званої Комплексної системи захисту інформації (КСЗІ), що є давно застарілою і не відповідає вимогам міжнародних стандартів про використання Системи управління інформаційною безпекою (СУІБ).

Було б логічно вимагати від українських операторів мати сертифікацію міжнародних організацій і відповідати стандартам СУІБ, адже це передбачало б системний підхід до розробки, моніторингу, аналізу ризиків, підтримки і управління ризиками, внутрішній і зовнішній аудит, контроль з боку керівництва організації, постійне навчання працівників індустрії, адже всіх цих вимог немає в КСЗІ. Дивним виглядає і наявність вимог щодо використання КСЗІ по відношенню до лотерейних операторів, тоді як щодо казино, букмекерів і гральних автоматів вимоги щодо інформаційної безпеки в проекті # просто відсутні.

Корупційний фактор в умовах організації та функціонування уповноваженого органу &#; регулятора

Викликає занепокоєння закладені в законопроект корупційні можливості при формуванні і функціонуванні Комісії &#; регулятора ринку азартних ігор. Сам факт створення спеціального уповноваженого органу при наявності Міністерства фінансів і Бюро фінансових розслідувань ставить під сумнів принцип прозорості.

Конфлікт інтересів створений нормою законопроекту, яка робить регулятора комерційно зацікавленим в прибутковості бізнесу, який він регулює, а не в захисті інтересів, життя і здоров’я громадян. Проект уповноважує регулятора самому визначати, яким чином він буде наглядати за ринком азартних ігор, що порушує принцип розподілу повноважень. Норми законопроекту дозволяють регулятору встановлювати додаткові вимоги при отриманні дозвільних документів і наділяють Кабмін правом призначати і звільняти членів регулятора поза конкурсом, а це &#; наявність корупційного фактору в його роботі.

Нарешті, робота регулятора фінансується з цільового Фонду підтримки медицини, спорту і культури, і це при наявності Державного бюджету. Дарма й казати, що такий регулятор ніколи не обмежить права операторів, як це робить, наприклад, відповідна комісія &#; регулятор в тій же Великій Британії. Чи не вийде так, що при таких засадах діяльності регулятора, тих коштів, що вдасться зібрати з азартного бізнесу, якраз вистачить на фінансування роботи регулятора?

Ступінь реальності обіцяного приходу інвестицій в 5-зіркові казино-отелі

Дивно виглядає обіцянка забезпечити українські казино виключно в 5-зіркових готелях, які ніби спеціально для цього приїдуть будувати інвестори, на тлі глобальних тенденцій і можливостей, які розгортаються сьогодні в гральному світі. Держави йдуть назустріч організаторам азартних ігор і в свою чергу повністю лібералізують законодавство щодо онлайн-гемблінгу, запроваджуючи модель під привабливою назвою &#;freemium&#; (free+premium).

Онлайн-гемблінг, який з а останні 20 років вже займає більш як третину в індустрії азартних ігор (а сукупні надходження від онлайн-ігор в Європі складають на сьогодні 24,7 млрд Євро в рік), не приховує, що шалені темпи зростання азартних ігор в інтернеті відбуваються завдяки збільшенню частки молодого населення – в Швеції пролоббійовано дозвіл на онлайн-гемблінг з 18 років, в той же час для гри поза інтернет-мережею потрібно досягнути 21 року.

Для приваблення молодих людей операторами спрощується прийняття спортивних ставок через смартфони, розробляються прості мобільні додатки для здійснення ставок, розробляється програмне забезпечення для встановлення казино на настільних домашніх комп’ютерах (у зв’язку з чим цей ринок очікує зростання свого сегменту серед приладів з виходом в інтернет), для розповсюдження реклами азартних ігор використовуються сервери контекстної реклами від третіх осіб, сторонні інтернет-агенції, мережі та біржі.

Всі ці дії вже принесли свої плоди в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, там реєструються найвищі темпи зростання онлайн-гемблінга завдяки постійній модернізації функцій смартфонів. Операторам ігрових послуг дозволяється укладати угоди з окремими гравцями для здійснення ставок на реальні гроші, в свою чергу залучаючи більше геймерів.

Також інвестиціям в 5-зіркові готелі прогнозовано стануть на заваді деякі положення законопроекту, а саме вимога розміщувати гральні автомати лише в залах гральних автоматів. Це призведе до простого переїзду залів ігрових автоматів з підвалів в зіркові готелі, кількість яких достатня по всій країні. І навіщо інвесторам будувати 5-зіркові казино-готелі, якщо доходність від ігрових автоматів набагато вища?

Для того щоб прибрати гральні автомати з вулиці і унеможливити звичну ситуацію, коли батько сімейства виносить з дому до ломбарду телевізор, щоб віднести гроші в гральні автомати, потрібна вимога розміщувати гральні автомати виключно в 5-зіркових казино.

Окрім того, сам законопроект дозволяє підмінювати поняття “казино” і “зал гральних автоматів”, адже не містить чіткої диференціації цих термінів. Навіщо будувати 5-зіркові казино, якщо зал гральних автоматів вміщує набагато більше автоматів, ніж розміститься в казино, і в залі гральних автоматів дозволяється проводити ті ж самі ігри, що і в казино, за винятком блек-джек та ігри в кості, водночас гральні автомати це найприбутковіша гра?

Все це не може не наводити на думку, що декларація про залучення інвестицій в 5-зіркові готелі це лише димова завіса на користь гральних автоматів, що гарантовано призведе до вкрай негативних соціальних наслідків.

Відповідність міжнародним стандартам відповідальної гри

На жаль, проект закону # лише декларує відповідальну гру, але не містить механізмів забезпечення превентивних засобів та освіти членів суспільства, особливо дітей та для вразливих верств населення. Також відсутня заборона на використання дитячих образів та картинок, що приваблюють дітей, а також не передбачена заборона продажу ставок у кредит, бонусної гри та прийому ставок на сайті, якщо у гравця негативний баланс рахунку. Також закон не містить вимоги європейського стандарту щодо залучення незалежного органу для оцінки відповідності стандартам, а також вимоги щодо тренінгу всього персоналу оператора до початку роботи точок продажів та щорічно.

Як не сумно, але проектом фактично легалізується “гра в наперсток” і “ворожіння”, а за “гру на гроші” хоч і передбачена кримінальна відповідальність, але визначення самого терміну немає.

До порушення стандартів відповідальної гри можна віднести і відсутність в законопроекті чіткої диференціації термінів, що означають апарати для гри, і відсутність згадки про деякі види апаратів, що відкриває можливості для підміни понять. А саме, можлива плутанина з назвами трьох видів апаратів, підміну котрих один одним потрібно унеможливити. Є так звані “ігрові автомати”, що використовують генератор випадкових чисел і можуть корегувати виграшний фонд по ходу гри, вони застарілі і заборонені в більшій частині Європі і США. Але на сьогодні цього технологічного мотлоху залишилося в Європі в кількості десятків тисяч штук, і обов’язково знайдуться підприємці, охочі завезти його в Україну.

Є так звані &#;відео-лотерейні термінали&#; (VLT), які мають зв’язок з центральною системою обслуговування, котра має функцію психологічного тиску на гравця задля стимулювання продовження гри. А є так званий “лотерейний термінал самообслуговування”, який в принципі відсутній в законопроекті. Якщо не дати чіткого розподілу цих трьох понять, то прогнозовано можлива ситуація шахрайства, коли під виглядом ігрових автоматів в залах будуть пропонуватися VLT-термінали, щодо сучасних можливостей психологічного впливу на гравця котрого клієнти не будуть здогадуватися, а в усьому цивілізованому світі кількість таких автоматів обмежується.

Законопроект не враховує ризики, пов’язані з нерегламентованою рекламою азартних ігор, особливо з високим ступенем звикання гравців. В законопроекті також відсутні механізми захисту неповнолітніх від рекламної і маркетингової продукції азартного ринку.

Слід зауважити, що, наприклад, в Іспанії зараз готується заборона реклами всіх видів азартних ігор, за виключенням державної лотереї і благодійних ігор ONCE, на платформах усіх видів медіа: інтернет, телебачення, радіо, включно з забороною реклами під час спортивних подій і за участі селебретіз. Міністр фінансів Іспаніїї і обмудсмен Іспанії наголосили, що заплановані санкції не можна розглядати як посягання на свободу бізнесу, адже азартні ігри cлід прирівняти за ступенем загрози життю і здоров’ю до куріння і наркотичних речовин.

Протекціонізм ігор з високим ризиком залежності

Як не прикро це констатувати, законопроект іде в тренді загальносвітової тенденції, в якій онлайн-гемблінгу дане зелене світло, і фактично створює умови для стимулювання розвитку високоризикових азартних ігор, таких як букмекерство, і особливо онлайн-бетінг, починаючи з неможливості отримати ліцензію на наземну діяльність букмекерських контор без наявності ліцензії на онлайн-діяльність. Таким чином, законодавець стимулюватиме розвиток онлайн-ставок, які, звісно, найбільш прибуткові, але, водночас, і найбільш шкідливі з точки зору адиктивності гравців.

Потрібно зауважити, що європейський тренд лібералізувати онлайн-гемблінг одночасно з підвищенням податків на діяльність азартних операторів спровокований не в останню чергу складною економічною ситуацією в Європі в цілому, коли країни, намагаючись звести бюджет за вимогами Євросоюзу, шукають легких способів наповнення бюджету. Але у випадку з Україною це не може не виглядати як &#;коня кують, а блоха ногу підставляє&#;, адже наші державні наглядові органи не здатні контролювати навіть єдиний дозволений сьогодні лотерейний бізнес, не кажучи вже як про відсутність технологічних можливостей моніторити прозорість діяльності операторів і достовірність їхніх прибутків, так і про відсутність намірів встановлювати сучасні системи моніторингу і фінансового контролю у відповідності до міжнародних стандартів.

Замість того щоб робити більш жорсткими вимоги до моніторингу високо ризикових ігор, проект спрощує систему їхнього моніторингу до рівня державних лотерей (хоча при можливостях постійної зміни лінії подій і коефіцієнтів на ці події правильно оцінити реальні доходи букмекерів і податків до сплати з їхньої діяльності можливо лише при відповідній системі моніторингу), не містить інструментів захисту гравців від шахрайства з боку букмекерів відповідно до світових бетінгових стандартів, не містить вимоги щодо страхування виграшів в букмекерстві і санкцій за порушення ставок в букмекерстві.

Також важко не засумніватися у відсутності фаворитизму по відношенню до крупних гравців-букмекерів, яких деякі норми виводять з-під дії обмежень, встановлених законопроектом, в першу чергу, щодо офшорної діяльності та зв&#;язків з країною-агресором.

Також в законопроекті присутні дискримінаційні норми по відношенню до, як не дивно, державних лотерей, ігор з найменшим ступенем звикання гравців, в яких можна вбачити протекціонізм на користь букмекерів. Вимога до лотерей використовувати один бренд, хоча один оператор продає різноманітні лотереї-&#;стирачки&#; під різніми назвами. Неможливо не запідозрити наявність штучного бану для лотерей у вимозі ідентифікувати покупця лотерейного квитка і заборони продавати лотереї у кіосках (у всьому світі лотереї продаються в мілких магазинах і кіосках, куди люди не ходять з паспортами, це створює штучну заборону продавати лотереї там, де неможливо продавати букмекерські товари), і у вимозі продавати лотереї через власні сайти операторів в інтернеті (це створює штучну заборону для створення онлайн-монополій для бетінгу).

За відсутності чіткого критерії поняття &#;прикриватися іншим видом діяльності&#;, це дозволить бетинговим компаніям продовжити існуючу практику &#;ховатися&#; за лотереями. А вимога щодо наявності домена в зоні .UA (на отримання якого потрібно не менше року) фактично закріпить монопольний статус бетінгових компаній, працюючих сьогодні онлайн під прикриттям лотерей.

Підсумовуючи, оскільки потреба певної частини суспільства в отриманні грошей без прикладання зусиль буде існувати завжди, легалізація грального бізнесу конче необхідна. Але д ержава не вправі використовувати соціальний інфантилізм певних громадян, організовуючи умови для досить законного відбору грошей у них.

Тож запровадження ринку азартних ігор повинно відбуватися паралельно з забезпеченням гарантій чесної гри з боку держави, захисту дітей та інших вразливих частин суспільства від ігроманії, заборони необмеженої реклами азартних ігор, унеможливлення використання гри для скоєння злочинів, з забезпеченням гарантій рівних умов для всіх учасників грального бізнесу і відсутністю протекціонізму на користь найприбутковіших і водночас найнебезпечніших видів ігор, з забезпеченням сучасних прозорих і дієвих механізмів контролю фінансової сторони питання в контексті як фінансової і інформаційної безпеки гравців, так і наповнення бюджету. Не заробіток, а соціальна відповідальність і захист законних інтересів, життя і здоров’я громадян повинні стояти на першому місті, коли йдеться про державне врегулювання такої чутливої і небезпечної сфери господарської діяльності, якою є азартний бізнес.

Все вказане вище потрібно врахувати у вигляді змін до вказаного законопроекту # , або при розробці нових проектів законів, якщо такі з’являть.

Не пропусти блискавку! 

Олександр Чебаненко, експерт із правоохоронної і судової системи UIF

Вперше опубліковано: Обозреватель 

Чи стануть результати проміжних виборів у США такими ж проміжними за впливом на американську політику щодо України? Чи навпаки – зможуть спровокувати більш серйозні наслідки і для американської підтримки, і для американської допомоги, які в контексті екзистенційної для України війни є тотожними речами?

Поки підрахунок голосів – зокрема, в окремих ключових штатах, які визначать долю більшості в Сенаті, – триває, варто виокремити кілька моментів, котрі важливо брати до уваги, коли ми говоримо про те, що буде далі з політикою та підтримкою України незалежно від того, скільки зрештою опонентів допомоги Києву потрапить до Конгресу.

Цілком ймовірно, що найбільш сприятливі для трампістів (ізоляціоністів) прогнози не справдяться і їх насправді буде менше. Принаймні, вже сьогодні одним із найпопулярніших "ранніх" висновків проміжних виборів у США є те, що обіцяної республіканцями "червоної хвилі" не відбулося.

По-перше, і в Сенаті, і в Палаті представників і надалі матимемо більшість тих, хто виступає за підтримку України "так довго, як це буде потрібно".

Звісно, хотілось би, щоб це було і в тому обсязі, як це потрібно, бо критично важливим є масштаб, а не тільки тривалість підтримки, але це вже інше питання. Ця ж сама більшість розуміє: якщо сьогодні американці не платитимуть грошима, то завтра платитимуть життями американських військових, бо якщо Путіна не зупинять в Україні, він піде далі, і доведеться вже захищати союзників по НАТО. 

Ті, хто вважає, що наданої допомоги вже достатньо і навіть забагато, залишаються у меншості. Щоправда, і це потрібно брати до уваги, йдеться про гучну меншість, яку чутно і помітно не лише в Конгресі, але й у медіа.

Завдання України – щоби більшість, яка за нас, не була тихою більшістю.

Щоб її так само було чутно і помітно, бо від цього залежать і подальша позиція Білого дому, і політика Республіканської партії, і настрої в суспільстві. Саме тому потрібно працювати з впливовими республіканцями, які вже підтримують Україну і мають навіть більш прогресивну позицію щодо допомоги Україні, аніж Білий дім (зокрема, не розуміють обмежень на постачання окремих видів озброєнь, на які в адміністрації Байдена ніяк не наважаться дати зелене світло), і з тими республіканцями, які займають серединну позицію – загалом не проти допомоги, але вимагають більшого нагляду (oversight) за тим, як витрачаються кошти і як використовується допомога.

Навряд чи в України є розкіш витрачати свої ресурси і час на перевиховання найбільш відданих прихильників конспірологічних теорій і носіїв відвертої дезінформації.

По-друге, сьогодні неможливо напевно стверджувати, наскільки зменшиться фінансова підтримка України і чи зменшиться вона взагалі в осяжній перспективі. Однак є достатньо підстав вважати, що нові пакети допомоги з новим Конгресом ухвалювати буде складніше, аніж зі "старим".

Навіть якщо великі суми й погоджуватимуть, то погоджуватимуть із новими передумовами і навіть торгами щодо інших, важливих для республіканців питань.

Крім того, питання нагляду (oversight) в принципі відіграватимуть значно більшу роль за все більш ймовірної більшості республіканців у Палаті представників. Саме тому навіть самі республіканці, які підтримують Україну – з числа так званого рейганівського крила партії, – радять, вболівають і всіляко сприяють тому, аби ще за "старого" складу Конгресу, у грудні, був прийнятий новий великий пакет допомоги для України розміром $ млрд. Така собі своєрідна підстраховка на випадок, як передвиборча риторика трампістів трансформується в конкретну політику.

По-третє, коли ми говоримо про вплив республіканців на Конгрес, потрібно чітко вирізняти Сенат та Палату представників. 

Ми вже бачили за старого складу законодавчого органу США, що саме в Палаті представників більша кількість законотворців виступала проти попередніх пакетів допомоги України.

Одним із ключових факторів тут залишається фактор республіканського лідерства.

Мітч Макконел, республіканський лідер у Сенаті, не раз демонстрував відданість лінії на підтримку України всупереч більш скептичним настроям окремих сенаторів. Однак щодо республіканського лідера у Палаті представників Кевіна Маккарті, на жаль, виправдовуються побоювання, які неодноразово доводилось чути в закритих розмовах і від його колег по Конгресу, і від американських експертів. А саме – щодо його неспроможності дати раду з трампістським крилом партії.

Понад те, після його резонансної заяви у жовтні, що за республіканського лідерства в Палаті представників американці, перебуваючи у рецесії, не будуть виписувати для України порожній чек (тобто такий, куди можна вписати будь-яку суму), є підстави вважати, що він намагається здобути підтримку цього крила партії. Це ще раз підкреслює потребу прицільно працювати найбільше саме з Палатою представників загалом і з Кевіном Маккарті та його командою зокрема.

Питання двопалатної підтримки для України стає не менш критичним, аніж питання двопартійної підтримки.

Навіть при тому, що в Сенат на цих виборах таки потрапили вкрай одіозні фігури у контексті подальшої допомоги України, зокрема один із найбільш лояльних до Трампа кандидатів Джей Ді Венс з округу в Огайо, який раніше "належав" великому прихильнику України Робу Портману.

По-четверте, Україні потрібно вчитися і надалі працювати зі США в умовах постійних спроб зробити з нас якщо не внутрішньополітичне, то внутрішньоекономічне питання.

Саме так, у прив’язці до економіки, Україна потрапила у нинішню передвиборчу кампанію. Очевидно, що аргумент про ненадання Україні більшої фінансової допомоги, оскільки ці кошти краще витратити на потреби американців (можливо, ключовий у риториці трампістів щодо допомоги Україні), звучатиме й надалі.

Але з огляду на настрій республіканців за свого лідерства запустити марафон безкінечних розслідувань – від хаотичного виводу військ з Афганістану до змісту знайденого лептопа Хантера Байдена – Україна так чи інакше ризикує фігурувати не тільки як внутрішньоекономічне, але і ширше внутрішньополітичне питання.

Особливо з набранням обертів президентською кампанією, яка зазвичай плавно стартує у США після проміжних виборів. Цього року ми вже стали свідками проміжних виборів, у яких нетипово помітну роль відігравав один конкретний колишній президент США (Дональд Трамп). Тепер ми цілком можемо побачити Конгрес, де нетипово помітну роль відіграватиме один конкретний кандидат у президенти, і це знову може бути Трамп. Принаймні, допоки він залишається найпопулярнішим імовірним кандидатом серед республіканців.

По-п’яте, генеральна лінія Білого дому щодо України у війні вже визначена, і результати проміжних виборів, швидше за все, ще більше її зацементують.

Адже такий курс має підтримку і на рівні більшості у двох партіях, і в американському суспільстві (особливо на тлі інших політик Байдена).

Цю лінію досить чітко і щиро окреслив Джейк Салліван кілька місяців тому, і зводиться вона до того, щоб допомагати Україні продовжувати боротьбу, не провокуючи третьої світової війни. А це значить – тестувати реакцію Кремля після кожної нової партії озброєнь і постійно зважувати ескалаційні ризики від будь-якого політичного рішення. Це не ідеальна для України лінія, але вона вже враховує занепокоєння, які є і у власній партії президента Байдена (ліве прогресивне крило, яке робить ставку передусім на мир, а не на перемогу України), і серед республіканців, з якими Байден упродовж свої політичної кар'єри завжди намагався вибудовувати мости і шукати компроміси, і серед європейських союзників, порозуміння з якими залишається для американського президента одним із топ-пріоритетів у зовнішній політиці.

По-шосте, щоб мати стабільну підтримку у Вашингтоні, потрібно більше працювати… в європейських столицях.

Аргумент про те, що "США зробили для України достатньо, тепер черга Європи" – один із ключових в арсеналі опонентів допомоги. 

З більшим залученням європейських країн буде легше аргументувати нову підтримку. Як і з більш продуманою комунікацією.

Те, що Україна може робити разом із європейськими партнерами – це більш активно доносити на інший берег Атлантики інформацію, наприклад, про те, скільки відсотків у співвідношенні до свого оборонного бюджету витрачають європейські країни у порівнянні зі США.

Скажімо, у випадку Латвії – це 41% її оборонного бюджету (за даними Кільського інституту світової економіки, який веде професійний трекінг наявних наразі видів допомоги Україні). Також потрібно всіляко говорити, яку важливу місію виконують країни ЄС, дбаючи про українських біженців – не співмірно зі США.

Нарешті, що саме країни ЄС – зокрема, Німеччина – готові брати на себе лідерську роль у повоєнній відбудові України. А фінансувати війну та фінансувати мир – і це прекрасно розуміють та визнають у самих США – це неспівмірні з точки фінансового навантаження речі.

По-сьоме, ніщо так не об’єднує демократів та республіканців, як питання протистояння Китаю.

І з приходом республіканської більшості принаймні до однієї з палат Конгресу Китай ще більше потраплятиме на всі можливі радари. Якщо Україна дійсно хоче зберегти підтримку республіканців, потрібно нарешті попрощатися з надмірними ілюзіями, які все ще просочуються з головних кабінетів країни, щодо Пекіна – причому і щодо його готовності вплинути на РФ у питанні завершенні війни, і щодо його ролі в майбутній відбудові України.

І нарешті: найкраща відповідь усім опонентам подальшої допомоги Україні – це перемоги на полі бою. 

Саме завдяки їм відбувся важливий перелом в американській суспільній думці щодо того, що Україна має шанс виграти війну, хоча ще кілька місяців тому всі опитування показували, що американці в таку можливість у принципі не вірять. А впевненість, що американці підтримують саме потенційного переможця у війні, а не лузера – це велика справа в аргументуванні майбутньої підтримки.

Однак маємо розуміти, що з кожною великою воєнною перемогою наростатиме і заохочення України повернутися за стіл переговорів, бо виглядає так, що в американському розумінні "перемога" – це не виключно військовий шлях, а перехід до дипломатії може відбутися і після звільнення Херсона, а не Донецька чи Сімферополя. Але це вже окрема тема.

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру "Нова Європа"

Заробляти гроші доводиться важкою працею, але іноді людям щастить і на них обрушується несподіване багатство: велика спадщина чи виграш у лотерею. Після таких подій зазвичай у людини в житті відбувається багато нового.

Ми дізналися, як у таких щасливчиків змінилося життя, а особливо стосунки з родичами, друзями та близькими. Спойлер: не завжди добре.

Знайомі отримали від свого діда спадщину: один — гараж, інший — старовинний непідйомний годинник, антикваріат. На тлі годинника гараж виглядав куди крутіше. Годинник знайомий подарував дуже бідній жінці, яка прибирала їхню квартиру. Через 5 років з'ясувалося, що в годиннику була схованка з діамантами та грошима. Жінка, яка прибирала квартиру, поїхала до Європи, купила будинок, машину та зажила. Хлопці нічого не довели, навіть намагалися позиватися. © Підслухано / VK

Декілька років тому я виграв на тоталізаторі пристойну суму грошей. Коли я відмовився покривати борг батька кредитною карткою, він вирішив зламати мені життя. Насамперед сказав моїй дівчині, що в мене проблеми з азартними іграми. Змусив маму зателефонувати на мою роботу і попередити всіх про мою «залежність».

Апогею історія досягла, коли я прийшов додому і побачив, як моя дівчина плаче, а її втішають батьки. Вона сказала, що не зможе мені тепер довіряти, і спитала, чому я сам не зізнався, що маю проблеми. © Shazam_Shazaar / Reddit

Ми успадкували гроші від двоюрідної бабусі чоловіка. Інші онуки-спадкоємці отримали стільки ж. Вже потім сестра чоловіка попросила нас віддати їй $10 , бо нібито у нас немає дітей, а вона має. © istheresugarinsyrup / Reddit

Я пропрацював у великій лотерейній компанії сім років і особисто бачив багато переможців, які виграли мільйони. Можу точно сказати, хто з них збереже своє багатство, а хто спустить усе за кілька років. Один хлопець прилетів за виграшем на гелікоптері. Тобто він почав витрачати його ще до того, як одержав. Напевно, він промотає все за 5 коротких років - це сумно. © Goran Yerkovich / Quora

© Knives Out / Lionsgate С родственниками были хорошие отношения, пока не умерла мама. Через день после похорон приехал к ней домой — денег уже нет, а ее сестры забирают оставшиеся вещи. Когда все разошлись, стал искать документы,

которые обычно лежали в комоде. Среди них было и завещание, оформленное на меня. Родственники сказали, что документов не видели, а новые получать было проблематично. Мне надоело, написал в полицию заявление о краже документов и денег. Через 2 дня они начали крыть меня трехэтажным матом, отдали документы, но потребовали, чтобы после продажи недвижимости я им половину денег отдал. Попросил соседа посмотреть за домом. Спустя время узнал, что приезжали родственники, забрали все ценное: телевизор, велосипед, сковородки. Больше с ними не общаюсь. Вчера узнал, что на меня подали заявление в суд, чтобы оспорить завещание. © Graff / Pikabu

После переезда в Нью-Йорк стала общаться с тетей, которую все в семье считали паршивой овечкой. Мы хорошо проводили время вместе, были близки. Тетя Китти завещала все мне. Я знала, что у нее есть деньги, но не знала, как много. Семья была в бешенстве, требовали деньги, недвижимость, хотя в завещании прямо так и написано, что они ничего не получают от ее имущества. В общем, родственники не разговаривали с ней полвека, а теперь угрожают подать на меня в суд.

К слову, на похоронах из них никто не был. © blink / Reddit

Я выиграла $ 5 в радиопередаче. Не очень много, но я была мамой-одиночкой с 2 детьми и только поступила в колледж. Не прошло и получаса после объявления результатов, как мне пришло сообщение: «Поздравляю! А теперь, может быть, ты вернешь мне деньги за все свидания, на которые я тебя приглашал?» © HelluvaTwist / Reddit

Я работал с парнем, который выиграл $ в бинго. Он положил $ на один счет, остальные деньги на другой. Продолжал жить на свою зарплату, изучил инвестирование и ушел на пенсию через 2 года. Другая победительница в том же розыгрыше в первую очередь купила своим друзьям снегоходы, 10 штук по $ 10 каждый. © Matt Stevenson / Quora

© Fool's Gold / Warner Bros. Бабушке от родителей в наследство остался дом. Она сделала капитальный ремонт, достроилась и, как все старики в своем возрасте, стала говорить о наследстве. Когда бабуля озвучила свое решение оставить дом мне, маму как подменили. Сказала, что, если бабушка так сделает, она подаст на меня, своего родного сына,

в суд. Мотивирует это тем, что она прямая наследница. Честно говоря, никогда бы мне в голову не пришла идея судиться с самыми близкими, но то ли еще будет. © SkyFrostBlue / Pikabu

Бабуля оставила мне в наследство старое пианино. Братья и сестры смеялись, говорили, нечего было к ней ходить и помогать — вот и вся ее «благодарность». Но кто же знал, что это старинное пианино фирмы «Бехштейн», которое стоит баснословных денег сегодня. Бонусом был мешок с деньгами и драгоценностями, спрятанный внутри инструмента. Теперь все удивляются, откуда у меня деньги на переезд в Австралию, где я буду учиться и работать. Выкусите. © Подслушано / VK

Несколько лет назад мой муж и его братья и сестры унаследовали деньги дедушки. Всем достались равные суммы. Позже его сестра, с которой мы не общались пару лет, попросила у моего мужа его часть денег. Почему? Потому что она не может жить на полставки личного тренера. © Unknown / Reddit

© Crooked House / Fred Films Я оканчивал среднюю школу, когда мама выиграла в лотерею миллион долларов. Человек из конторы дал нам хороший совет — деньги никому не давать.

Я рад, что мама последовала совету. Это было интересное время. Когда о выигрыше объявляют в новостях, количество запросов в друзья в социальных сетях растет в геометрической прогрессии. О вас вспоминают те, с кем вы не общались годами: дальние родственники, бывшие одноклассники. Один мамин родственник постоянно просил денег, обычно возвращая, но мамино терпение кончилось, когда он внезапно потребовал купить ему новый диван. © Ezekiel Reed / Quora

На Рождество родители всегда покупали нам, четверым детям, билетики из моментальной лотереи. Иногда кто-то выигрывал, чаще нет. У нас была достаточно обеспеченная семья, поэтому это было больше развлечением. Однажды, будучи замужем и беременной, я выиграла в такую лотерею $ 5 Мой старший брат — паршивая овца в семье — потребовал, чтобы я разделила выигрыш между всеми. Сказал, что эти деньги нам не нужны и вообще я эгоистка. Позже я узнала, что отец дал ему $ 1 , чтобы он успокоился. Наши отношения больше никогда не будут прежними. © Brandi Ray / Quora Около 2 лет назад я получил наследство от бабушки. Не миллионы,

около $ 50 Я подарил моему брату $ 8 на открытие бизнеса. Потом узнал, что деньги он использовал как первоначальный взнос за машину, которую потом забрали за неуплату. $ ушли племяннику на водительские права — деньги он спустил на азартные игры. Около $ 1 я отдал брату-дантисту за то, что он поставил мне протезы, а дочери — брекеты. 2 года спустя зубы у дочери все еще неровные, а у меня болят десны из-за плохих протезов. Если когда-нибудь я выиграю деньги, об этом не узнают даже мои дети. © Anonymous / Quora

© Les Tuche / Pathé Несколько лет назад я получил дедушкино наследство. Не миллионы, но сумма неплохая. Его братья и сестры, которых я, к слову, никогда не встречал, а дедушка не видел десятилетиями, сразу стали требовать свою часть. Одна родственница даже письмо написала на 10 страницах — требовала ровно половину. Единственное, что я помню об этой женщине, — это то, что перед смертью дедушки я писал ей, умолял приехать, потому что жить ему оставалось уже недолго. Ответил на ее просьбу письмом первого класса. Написал только одно слово:

«Отвали». © DreadPirate_Drox / Reddit

Около 25 лет назад родители выиграли $ 10 Большая часть денег ушла на оплату счетов и небольшие семейные развлечения летом. Однако все это время моя тетя и другие родственники просто издевались над родителями. Они требовали часть денег, потому что именно они пригласили родителей в поездку, следовательно, им тоже причитается. Тетя попрошайничала, чтобы покрыть долги своих детей, она так частенько делала. Родители не сдались, хотя родственнички даже грозились подать в суд. © Atlusfox / Reddit

Бабушка по папиной линии, которую я видела лишь раз в детстве, оставила завещание. Женщиной была небогатой, мои двоюродные братья получили в наследство дом и землю, мне достался потрепанный временем огромный игрушечный медведь, на которого без слез не взглянешь. Все стебали, мол, почаще надо было приезжать, может, что получше отхватила бы. По приезде домой решила реставрировать игрушку и сменить набивку, а там в сверток упакованы золотые монеты! Все проблемы семьи решились разом. Спасибо, бабуль. © Подслушано / ideer

Ще на початку х я потоваришував із офіціанткою. Вона була на 8-му місяці вагітності, ось-ось мала втратити житло і переїхати жити до матері. І тут вона виграє $86 млн. Дівчина відразу ж купила собі і членам своєї сім'ї за «мерседесом» та новим будинком. Тримаю парі, одразу кілька хлопців намагалися довести, що саме вони є батьком дитини. © Bob Juch / Quora

adme

Фото: Макс Требухов

Втратили приблизно мільйонів гривень. Наступною на черзі була сума вже близько мільярда гривень 

Соня Кошкіна: Почнімо з конкурсу на посаду голови служби.

Ну, з конкурсом усе зрозуміло. Він відбувся. У принципі, більше вже не скажеш. Переможець визначений – це я. Далі питання до Кабміну.

С.К.: А чому там затягують і не повідомляють? 

Рішення про призначення - це вже окрема історія. Для мене в принципі це (розпорядження про призначення. - goalma.org) не принципово. Бо я і зараз виконую обов’язки (в.о.). А в нас в.о. має фактично ті самі повноваження, що і призначений голова. Я не переймаюся з приводу офіційного чи неофіційного статусу.

С.К.: Обмежень повноважень у вас немає на цей період часу?

Немає. Як для державної служби, на сьогодні в.о., якщо він має статус заступника керівника, він фактично не має жодних обмежень повноважень. Там виникає проблема, якщо призначають виконувачем обов’язків керівника структурного підрозділу. Але це не мій випадок.

Фото: Державна податкова служба України

С.К.: Власне, зараз з вашим відомством відбуваються серйозні трансформації. Які виникають складнощі? Як, наприклад, зараз передаються справи з одного відомства до іншого?

У нас процес перетворення колишньої ДФС (Державна фіскальна служба. - goalma.org) на фактично три структури, тобто на ДПС (Державна податкова служба. - goalma.org ), ДМС (Державна митна служба. - goalma.org) і БЕБ (Бюро економічної безпеки. - goalma.org). А ДПС від початку створення - цивільна структура. Ми не отримували жодних справ, які маємо передавати до БЕБ. Тобто кримінальні, оперативно-розшукові. У нас їх просто нема – вони у ДФС. Так само, як у нас не було і не буде атестованих працівників. Відповідно, питання передачі справ - це більше питання ДФС і його ліквідаційної комісії. Отже, тут у нас проблеми нема. Коли БЕБ буде створений - подивимося. 

Скоріше це питання взаємодії. Тобто фактично зараз ми функціонуємо повністю автономно, як державна податкова служба.

Олександр Децик: Але ви нарікали на роботу колег ще у форматі Державної фіскальної служби. От цитата з вашого інтерв’ю: «Більше як тисячу повідомлень про наявність ознак злочину за останній рік ДПС передали в ДФС. Ефективне розслідування фактів нам невідоме…» Ви навіть звернулися до генпрокурора стосовно цього. Є якась реакція?

Є. Зокрема, ДБР (Державне бюро розслідувань. - goalma.org) долучено до цих питань. Скажімо так. Тут може бути дуже коротка відповідь, а може бути розгорнута.

Фото: facebook/Державна фіскальна служба України

С.К.: Давайте розгорнуту. 

Ну, тоді почнемо з історії та особливостей структури. Силова складова - податкова міліція існувала в складі ДПС з року на основі указу президента, з - на підставі тоді ще закону про ДПС. Як людина, яка сама доволі тривалий час працювала в податковій міліції, можу сказати, що вона завжди в цій системі була такою, доволі впливовою вертикаллю. Але ніколи не домінувала над цивільною вертикаллю, до певних перетворень. Це відбувалося на інституційному рівні. Керівник відділу податкової міліції в районі або в місті чи області підпорядковувався, відповідно, керівнику територіального органу податкової, тоді ще інспекції. А на центральному рівні керівник податкової міліції був першим заступником керівника державної податкової служби. Але він не мав права давати прямі доручення цивільній вертикалі.

Фото: Макс Требухов

Це не випадково. Бо за відсутності подібних запобіжників силова вертикаль завжди підминає під себе цивільну. Знаєте - психологічні, адміністративні, інші важелі. А таких речей допускати не можна. На жаль, певні перекоси в цьому почалися вже з моменту утворення Міндоходів (центральний орган виконавчої влади, що існував з по 1 березня року, утворений шляхом реорганізації Державної митної служби України та Державної податкової служби України у єдиний орган. - goalma.org). Скажімо так, ті, хто його утворював, не мали достатнього адміністративно-організаційного досвіду. Вони деяких речей просто не розуміли. Але і перетворення на ДФС (у березні року. - goalma.org) так само не виправило цю помилку. Хоча маю віддати належне і пану Білоусу (Ігор Білоус, керував ДФС у березні року – березні року. - goalma.org), і пану Насірову (Роман Насіров, керував ДФС у травні року – березні року. - goalma.org), вони все-таки, коли були керівниками, намагалися якось втримати в певних межах силову вертикаль. 

Але коли ДФС втратила повноцінного керівника, залишилися лише виконувачі обов’язків у статусі заступника (період після звільнення Насірова у році, до призначення Вадима Мельника у році. - goalma.org), отут уже почалася халепа. І якраз силова складова просто підім’яла під себе складову цивільну. 

До чого це призвело? До того, що силова складова просто перестала працювати. Нема потреби. Ти повністю контролюєш цивільних, ти за їхній рахунок можеш малювати будь-які показники. Ти можеш вимагати від них будь-яких рішень. Якщо щось не вдається - ти просто відходиш вбік і спостерігаєш, як вони (цивільні службовці) з цього виплутуються. 

Фактично ми втратили цю складову, правоохоронну складову в галузі протидії економічним злочинам, у першу чергу в галузі оподаткування. Бо ступінь деградації силової вертикалі, він уже був незворотним. Хоча і виконувач обов’язків голови ДФС, це я маю на увазі Сергія Солодченка (в.о. голови ДФС у лютому-листопаді року. - goalma.org) і Вадим Мельник (керівник ДФС у грудні року – серпні року. - goalma.org), вони намагались у принципі це виправити. Однак, скажімо так, змінити цю ситуацію вже було фактично неможливо.

Фото: facebook/Державна фіскальна служба України

До чого призводив такий стан справ? Наприклад, у нас «малювалися» показники відшкодування (відшкодування шкоди. - goalma.org) у кримінальних справах. Якого не було. Зараз цим займається Генпрокуратура, зокрема і з нашою допомогою. І найголовніше, фактично цивільна складова залишилася сам на сам з тими схемами, які функціонують не тільки на рівні порушення, але і на рівні злочину. А злочинним складовим ми протидіяти не можемо. У нас нема для цього ні повноважень, ні інструментів. Тому за той прогрес, який у нас є зараз, маємо подякувати двом відомствам - це СБУ, яка дуже активно включилася минулого року. І багато в чому саме завдяки її роботі ми досягли відчутного прогресу. Та в окремих кейсах нам допомогло Національне антикорупційне бюро. Хоча це для них взагалі невластива функція. І їхня допомога, їхня підтримка дозволила нам вирішити надзвичайно складний кейс. Він, у принципі, і досі триває. Якщо буде цікаво, ми можемо окремо потім зупинитися на ньому.

С.К.: Звичайно, цікаво.

Ситуація в Одесі.

С.К.: А що саме в Одесі? Розказуйте.

Добре. В Одесі, за нашими оцінками, десь з початку року функціонувала ціла система вимивання з бюджету ПДВ, сплаченого на митниці. Вимивали його через відшкодування цього податку. Схема, я можу сказати, проста і навіть примітивна. Що відбувається? Коли ті чи інші товари завозяться на митну територію України, з них сплачується ПДВ. Далі цей ПДВ може бути поставлений у податковий кредит суб’єкта, який їх імпортував. Але ці товари зникали. Ну отут я вже не можу стверджувати, може, вони зникали, а може, їх так сховали кудись, що забули самі, де вони знаходяться. Ну, все може бути (посміхається). Однак факт залишається фактом. І цей податковий кредит системно почали заявляти для відшкодування. Тобто те, що заплатили митниці, фактично повертали вже всередині держави.

Фото: Думская

Одеська митниця

Це якраз от приклад наслідків тієї деградації, про які я кажу. Цивільна складова намагалась щось зробити. Тобто люди виходили на перевірки - їх не допускали. Намагалися забрати документи - їм відмовляли. Силовикам постійно повідомляли. Вони писали, що так, вони бачать, що там є якісь ризики - і на цьому вся їхня робота закінчувалась.

С.К.: А хто в нас тоді був керівником одеської митниці? 

Там не митниця. Там якраз до митниці особливих питань немає. Там питання суто податкового характеру в частині відшкодування. Уся система була вибудувана саме в площині відповідальності податківців.

О.Д.: Фіскальної служби?

Ну, спочатку фіскальної, потім і податкової. Схема працювала і у , і у роках. От якраз ДПС намагалася щось робити, ДФС просто ігнорувала ситуацію.

Фото: Макс Требухов

С.К.: Тобто президентські вибори не змінили цього, так?

Президентські вибори змінили ситуацію, коли змінили керівника податкової служби. Ми цим кейсом почали активно займатися приблизно в червні минулого року. Там (в Одесі. - goalma.org), на жаль, була або неготовність працювати, або і просто острах чинного на той момент керівника. Тому керівник був змінений. Протягом місяця ми змогли почати переломлювати ситуацію. 

Повторюсь, як працювала схема. Цивільні податківці виходять, намагаються провести перевірки. Їх не допускають, відмовляють, «втрачають» документи. Виноситься рішення про відміну відшкодування і рішення оскаржується до суду. Суд каже, все, мовляв, нормально. Повертаємо. І відповідно сума повертається. І так втратили приблизно мільйонів гривень. Але питання полягало в тому, що далі, наступною на черзі була сума вже близько мільярда гривень. І оцей кейс у судах ми змогли виграти. 

Так, нам довелося суттєво змінювати підходи до побудови нашої лінії захисту, але ми почали отримувати результат. Після цього проти нас почалася цілеспрямована інформаційна атака. Одразу всі побачили, що там якісь шалені скрутки. Їх до цього, мабуть, не було, але тут їх усі побачили. Потім, десь наприкінці року, з’явилося відео, на якому нібито Шадевська (Юлія Шадевська, начальник Головного управління ДПС в Одеській області. - goalma.org) нібито бере нібито гроші. Потім там була дуже брудна історія з одним з керівників структурних підрозділів.

ДФС як нас не підтримувало, так і продовжило не підтримувати. Але дуже зацікавилося цією інформацією щодо роботи самих працівників податкової служби. І от у цей момент у справу втрутилося НАБУ. Втрутилося дуже активно. По-перше, вони забезпечили масові обшуки в місцях зберігання цих товарів. І в цей критичний момент вони дали нам можливість прийти в суд і сказати, даруйте, але в нас є підтверджений факт відсутності тих товарів, по яких у нас хочуть забрати з бюджету мільярд.

Фото: Державне бюро розслідувань

Крім того, долучилось ДБР (Державне бюро розслідувань. - goalma.org). Теж допомогли нам стосовно ряду компаній. Зокрема, розкрити інформацію про рух коштів на рахунках (для порівняння – ДФС нам у такій допомозі відмовило. – Є.О.). І от цю кризову ситуацію ми пройшли. А далі вже було простіше, бо ті, хто ініціював атаку, зрозуміли, що результату швидкого не досягли. Паралельно ми запустили процеси судових оскаржень з тими ЗМІ, які розповсюджували ці повідомлення. Ну і можу сказати, що ми маємо вже декілька виграних справ.

Пану Мельнику варто подивитися на тих, з ким він весь цей час працював

С.К.: А ви з Мельником (Вадим Мельник, голова БЕБ. - goalma.org) зустрічалися взагалі?

Так. І неодноразово.

О.Д.: А він як, вітав вас з перемогою в конкурсі на призначення головою податкової служби?

З перемогою в конкурсі? Ні. Але я думаю, що якщо зустрінемось, привітає. Є відносини з інституцією, а є відносини з особистістю. У мене абсолютно нормальне ставлення до багатьох з тих, хто працює в ДФС. Більше того, в нас, наприклад, є підрозділ податкових розслідувань, до якого ми активно залучаємо фахівців з ДФС, тих, хто дійсно вміє розслідувати. Тому тут питання не стоїть у якихось особистих стосунках.

Фото: Державна податкова служба України

О.Д.: Мельник в інтерв’ю нам розповідав, що в БЕБ буде значна аналітична складова. Але ж це певним чином буде дублювання і з цим вашим аналітичним підрозділом?

Дивіться. По-перше, певне дублювання навіть має відбуватися. Ну, простий приклад. Візьміть США. Скільки там розвідувальних структур? І ніхто не переймається тим, що вони одне одного дублюють. Чому? Бо аналітика нікому не заважає. Ми не тиснемо на бізнес через те, що ми і вони будемо аналізувати один і той самий кейс. Але коли аналітикою будемо займатися і ми, і вони, це підвищує шанси на те, що цей кейс буде реалізований в інтересах держави і суспільства, а не в інтересах окремих співробітників окремих органів. І це означає відсутність монополії будь-якого органу на інформацію про кримінальні процеси в економіці.

О.Д.: Нам Мельник розповідав, що коли був конкурс на голову БЕБ, хтось злив документи, які мали б компрометувати його особисто. І каже, власне документи ці могли бути тільки в податковій службі, тому що там вони готувались. Що скажете, чи можливо таке?

Ви знаєте, якраз інтерв’ю з ним передивився дуже уважно. Я знаю, що в нього є певна пристрасть до ДПС. Він нас постійно згадує.

Фото: Макс Требухов

Голова БЕБ Вадим Мельник

С.К.: Він сказав, що це могли зробили його колишні підлеглі, які зараз працюють у вашому відомстві. Він хіба що пальцем не показав.

Ну, тоді питання: працюють в ДПС чи в ДФС? Мова іде про наказ, про те, що зникли речові докази? Як там, пригадуєте, у дитячому мультику: «С преступником Фунтиком я не знаком». А якщо серйозно, дивіться, річ у тому, що ці документи, вони стосувалися податкової міліції. Нам вони не передавались. У ДФС і досі залишається певна частина і документального інформаційного масиву, який не передавався в ДПС і передаватися не буде. Тому тут скоріше пану Мельнику варто подивитися на тих, з ким він весь цей час працював. І поставити собі питання, чому вони так ставляться до нього? Бачите, якось під час наших конкурсів я не спостерігав злив інформації з боку наших колег, я маю на увазі ДПС.

Від того, що біля мого прізвища і посади зникне приставка в.о., нічого не зміниться. Геть нічого

О.Д.: Чому затягується все-таки затвердження результатів конкурсу щодо вашого призначення Кабміном? Чи є якісь підстави для цього? Вам пора вже ставати повноцінним головою служби. Навіщо оті всі приставки – виконувач обов’язків? 

Це буде трошки з нашого боку нахабно, але чомусь у мене є таке відчуття, що ми не найгірша команда, яка працює в останні роки в ДПС, взагалі в податковій системі. Це що стосується мотиву участі в конкурсі.

Що стосується питання призначення. Ну тут усе просто. Насправді в нас була схожа ситуація з першим заступником (Наталія Рубан, перший заступник голови ДПС. - goalma.org). Вона проходила конкурс двічі. Там є певна процедура. Я просто нагадаю. Спочатку мають оголосити прийом документів. Тут зрозуміло. Його оголосили. Потім відбувається тестування, потім оцінювання комісії. І після оцінювання комісії, коли визначили переможців, яких вона рекомендує для співбесіди, ця інформація надсилається до ряду антикорупційних органів для отримання звідти документів. Без цих документів кандидатура потім не виноситься на затвердження Кабміну, якщо рекомендує суб’єкт призначення.

Фото: Державна податкова служба України

О.Д.: Тобто триває спецперевірка?

Вона завершилась. І як тільки вона завершилась, Кабмін прийняв рішення про те, що визнає мене переможцем конкурсу.

Підготовка розпорядження в такому випадку - це суто технічне питання.

С.К.: Але ж буває, що через ці причини не видають розпорядження дуже довго. Чому?

А от про це краще запитати не в мене. Єдине, що повторюся, для мене це дійсно не першочергове питання. Для мене зараз від того, що від мого прізвища і посади зникне приставка в.о., нічого не зміниться. Геть нічого. Я не отримаю жодних додаткових повноважень.

Примітка редактора: уже після інтерв’ю результати конкурсу були оскаржені до ОАСК експрацівником ДФС Євгеном Бамбізовим, який при цьому сам у конкурсі участі не брав.

Свого часу податкова служба почала намагатися підмінити собою інші органи влади

С.К.: Добре. Завершімо з цим. Взаємини з прем’єром у вас які?

Я прем’єра, ну якщо не рахувати офіційних нарад, особисто у своєму житті бачив три чи чотири рази. Не через те, що він не хоче спілкуватися. А тому, що ми намагаємося дотримуватись певної субординації. Я ж у податковій службі працюю дуже давно. Ще з кінця х. І це моя власна оцінка, але, думаю, вона цілком слушна. Свого часу податкова служба почала намагатися підмінити собою інші органи влади. Знаєте, такий собі орган, який ставав одночасно і Податковою, і Мінфіном, і Кабміном, не вистачало тільки власної ВР - і в принципі все.

Фото: Макс Требухов

С.К.: Ну, ВР тут була вже не потрібна…

Так (посміхається). Життя, так би мовити, вже склалося. Але нічого доброго насправді з цього не виникало. Це перше. Друге, якщо брати не далеку давнину, а останні роки. Як на мене, відчутна помилка всіх керівників і, в цілому, загальна помилка нашого політикуму і топменеджерів. Вони чомусь завжди відчувають себе більшими, ніж та посада, яку вони займають. Тобто керівник служби відчуває себе щонайменше міністром. Міністр починає відчувати себе прем’єром. А прем’єри вважають, що вони щонайменше президент, а то і, знову-таки, спікер ВР в одному флаконі. Ми виходили з того, що кожен має займатися своєю справою. Є служба? Є. Є спрямування і координація через Мінфін? Є. Є розподіл повноважень, сфер відповідальності? Давайте працювати в ньому. Хочеш бути міністром? Ну так іди в Раду і переконуй, що ти найкращий міністр фінансів, якого вони тільки можуть знайти. Не готовий до цього і прийшов сюди? Тоді працюй як податківець. Є міністр фінансів. Можу сказати, що в нас чудова комунікація, нам її цілком вистачає для вирішення усіх тих питань, які мають вирішуватись через Кабмін.

Рано чи пізно ми зустрінемось і запитаємо: «Як ви при такому розмірі доходу маєте такі витрати?»

О.Д.: Давайте тоді про вашу, напевно, зараз улюблену тему – «нульові» декларації доходів. Особливості та проблеми якісь загалом означите перед тим, як деталі почнемо?

Дивіться. Головна, скажімо, на сьогодні проблема декларування - це врегулювання питань, пов’язаних з банківською складовою. Я можу сказати, що там уже розуміння є. Я думаю, що будуть надані всі необхідні пояснення Нацбанку. І ми будемо рухатися далі. Але навіть у цих умовах ми вже маємо 1,6 млн гривень, які сплачені.

І можу сказати, що в нас ще декілька поданих декларацій, термін сплати за якими настає у жовтні.

Фото: goalma.org

О.Д.: Яка найбільша разова сума сплати податків після подачі декларацій?

Одна разова сума - більше ніж тис. гривень за однією з декларацій. Узагалі очікуємо більше. От тільки вирішимо питання зі зняттям таких перепон, які є в банківській системі. А це от найближчим часом.

О.Д.: Про що питають у зв’язку з деклараціями найбільше?

Сьогодні, і я так вважаю, ДПС володіє найбільшим масивом інформації про ставлення громадян до цієї процедури. У нас більше ніж 40 тис. звернень надійшло через телекомунікації, через особисті звернення.

Можу визначити три основні питання, які хвилюють громадян.

Перше питання. Чи не буде ця інформація передаватися правоохоронним органам? Тут питання однозначне. Ні. Податковий кодекс чітко захищає таємницю інформації про платника податків, яка є в податковій службі. Він взагалі захищає, а щодо нульової декларації зокрема. До речі, можу сказати, що це була одна з причин нашого конфлікту з ДФС. І навіть з певними колегами з інших правоохоронних органів. І навіть доходило до складання адмінпротоколів. Але ми в суді відстояли свою позицію. А вона полягає в наступному: інформація про платника податків може розкриватися у двох випадках - або він сам надав на це свою письмову згоду, або у вас є рішення суду, в якому написано, що вона має бути розкрита. Тільки ці випадки, а не суцільні запити, коли дайте нам усе про всіх і все, що у вас є. Ні. Даруйте, але якщо платник з цим не згоден, ми цю інформацію розкривати не будемо. Так. Тому перше було - збереження цієї таємниці. Повторюся, ми дуже обережно до цього ставимося.

Фото: Макс Требухов

Друге питання. От голова БЕБ у своєму інтерв’ю сказав, що вони потім перевірять усі декларації. Кажу, можете бути абсолютно впевненні, вони перевірять усі декларації, тільки якщо на кожну отримають по рішенню суду стосовно того, що ці дані мають бути розкриті. Тобто ця інформація не передається нікуди. Вона залишається тут. Хто, що, скільки.

О.Д.: Давайте тоді про другий і третій блоки питань, які турбують громадян.

Другий полягає в тому, що в багатьох виникає запитання, що буде, коли він задекларує, допустить якусь помилку і фактично отримає запрошення на перевірку. Ні. Такої процедури не існує. Якщо ми виявляємо в декларації помилку, ми пропонуємо її виправити. Якщо платник відмовляється це робити, то ми просто вважаємо декларацію не прийнятою. Усе. Інших наслідків не існує. Тобто ми не ідемо з додатковими перевірками. Ми не донараховуємо податки, не приймаємо податкові повідомлення-рішення в цьому випадку.

І третя проблема. Третя якраз полягає вже в тому, що буде, якщо я не задекларую статки? Тоді рано чи пізно ми зустрінемось і попросимо дати відповідь на питання: «Як ви при такому розмірі доходу маєте отакі витрати?» І вже зараз періодично ми навіть інформуємо про такі кейси.

С.К.: Є приклади? Це народні депутати?

Знаєте, ви, мабуть, будете здивовані, але от ми проаналізували за минулий рік, хто в нас здійснив придбання автомобілів, які належать до преміумкласу. Знаєте, як не дивно, серед їхніх власників, нових автомобілів, тобто невживаних, серед їхніх власників було тільки 4 особи, які подають спецдекларації. А решта - це звичайні громадяни.

С.К.: Скажіть, будь ласка, от ми це обговорювали власне з Мельником, говорили з прем’єр-міністром, і зараз з вами. От з першого вересня є необхідність заповнення декларацій і рік на те, щоб люди заповнили цю нову декларацію. Але інформації про це, просвітницької кампанії від держави майже немає…

Ви знаєте, можу сказати, що з огляду на кількість інформаційних запитів, які надходять до нас від ЗМІ, про неї знають. У мене тільки повідомлень і ефірів з цього приводу вже було більше ніж

Фото: Макс Требухов

С.К.: Ну, це ж не ви один маєте відпрацьовувати. Це має бути державна програма інформування

Тут є декілька важливих моментів. По-перше, питання рівня експертності. Умовно, якщо спочатку виходить головний спеціаліст - це м’яко кажучи, непереконливо. Є питання, які має озвучувати безпосередньо очільник відомства. Або як у моєму випадку - виконувач обов’язків. Хоча зараз, коли вже кампанія, в принципі, певна інформаційна набрала обертів, ми залучаємо вже і керівників департаментів, і керівників відділів. Але перші повідомлення повинні були бути безпосередньо від керівництва. Ми це зробили.

Розумію, що, мабуть, не дуже правильна відповідь, але даруйте, я розпоряджаюсь тільки питаннями ДПС. Але як би там не було, обізнаність про цю кампанію доволі висока. Ну, звідкись узялися ж ті 40 тис. звернень, які ми на сьогодні маємо.

О.Д.: Так, може, вони, як варіант, інтерв’ю Мельника почитали й одразу почали звертатись?

Тут треба віддати належне Вадиму Івановичу (Мельнику, голові БЕБ. - goalma.org), він нам додав цих дзвінків. Але зацікавленість була відразу. У нас фактично два останні тижні перед запуском декларування постійно вже йшли дзвінки, звернення, запитання. А що? А як? А наслідки? А як це може бути використано?

Ну і плюс маю додати, що тут було дуже багато плутанини, коли плутали амністію і легалізацію. Це ж не легалізація. Це визнання того, що з його доходу сплачені податки. Трошки різна процедура за можливими наслідками. У нас відбувається саме податкова амністія.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: Тоді про легалізацію. Одна з причин, чому люди не поспішають декларувати статки, як ви самі кажете, це складності з відкриттям банківських рахунків для цього. Ми питали про це в голови НБУ Кирила Шевченка, і він нам каже: «Відкриваються рахунки? Все одно буде до них перевірка походження коштів». Але ж якщо людина не має довідок про зарплату, а хоче сплатити податки, що їй тоді робити?

А це якраз питання, яке і потребує врегулювання, яке зараз ми регулюємо. Перевірка походження коштів може відбуватися двома шляхами. Перший - встановлюється фактичне джерело надходження коштів. Другий - встановлюється, що на час перевірки відсутня інформація про злочинне походження коштів. Відмінність, я думаю, зрозуміла, так. У першому варіанті ви приходите і кажете: у мене є кошти. Звідки ти їх узяв? Отримав у конверті. Від кого? Це питання перевірки походження. Інший приклад. Ви приходите і кажете: ось у мене кошти. Хочу покласти на рахунок, отримати довідку для декларування. Банк перевіряє, чи не фігуруєте ви як наркобарон, як торгівець людьми або зброєю. Усе. Тобто якщо цього нема - все, запитання закінчилися. І як це врегулювати, це і було якраз питанням.

С.К.: …А олігархи?

Щодо олігархів - там, до речі, обмежень нема. Олігархам можна (подавати декларації про доходи в рамках «податкової амністії». - goalma.org).

С.К.: Державним службовцям?

А от державному службовцю не можна. Але, до речі, це вже перевіримо ми під час подання декларації.

О.Д.: Я правильно зрозумів, що тепер, якщо я подаю запит на відкриття такого рахунку, банк просто запитує в мене якісь дані і сам перевіряє. Він може мені відмовити через те, що йому щось здалося підозрілим?

Тільки відмовити. Тобто він може сказати, даруйте, але ми не хочемо працювати з вашими коштами. Така ситуація можлива.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: Тоді, знову-таки, де гарантія, що всі банки мені не відмовлять?

Ну, наскільки я можу сказати з нашого досвіду, ті, хто захотів скористатися процедурою, скористалися. Тобто один банк відмовляв, інший приймав гроші.

О.Д.: Але теоретично ви не виключаєте, що за наявності бажання і 5 банків можуть одразу відмовити? Думаєте, будуть охочі борці за подачу декларацій, які стануть це перевіряти?

У нас просто був конкретний випадок, коли до нас звернулася людина і сказала, що хочу задекларувати, але в мене чимала сума і от цей банк мені відмовляє. Ми просто порадили звернутися до двох інших, щодо яких у нас була інформація, що вони з цими рахунками працюють.

О.Д.: Ми можемо зазначити, що в разі відмови банку люди можуть звертатися до вас за порадою?

До нас вони взагалі можуть звертатися з будь-яких питань. Але я нагадаю, що і в Нацбанку є з цього приводу «гаряча лінія» і зараз вона, в принципі, активізувалась. Тому якщо банк відмовляє, ви можете звернутися, скажімо, не тільки до нас або просто піти шукати інший банк. Але і повідомити в Нацбанк про цей випадок. І вони, в принципі, теж будуть на це реагувати.

Фото: goalma.org

Центр обслуговування платників Головного управління ДПС у м. Києві

О.Д.: Добре, тоді про суми надходжень від декларування - 2 млн грн за місяць не малувато?

Більш ніж достатньо. Дивіться, давайте чесно. Коли процедура починалася, здавалось, що вона взагалі не буде працювати. Станом на сьогодні ми вже кажемо про те, що вона працює. Ну, звісно, краще було б більше. Але давайте так. Усе тільки починається. По-друге, ми чудово знаємо, бо маємо відповідну соціологію, що багато людей просто поки що спостерігають за тим, наскільки ті гарантії, про які ми розповідаємо, спрацюють. Тобто думають собі: от ті, хто скористався процедурою, до них точно завтра не прийдуть правоохоронці? Точно-точно? А чи не прийде сама податкова і щось не нарахує? Точно-точно?

У нас перші декларації, які ми отримували буквально перші два дні, взагалі були пустими. Тут треба розуміти - за процедурою, ви можете подавати декларацію декілька разів. Нова фактично анулює попередні. Сплата залишається, а показник анулюється і замінюється новим. Тому можете подати одну декларацію, подивитись, що дійсно все проходить так, як ми обіцяли, і після цього подати вже повноцінно. А в нас так дехто і робив. Поки не минув цей рік, можете повторювати подання декларації, подавати нові, уточнювати те, що у вас є.

О.Д.: А як ви будете контролювати, знову ж таки, доходи після завершення декларування?

Я просто нагадаю, що є закон про одноразове добровільне декларування (Закон «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо стимулювання детінізації доходів та підвищення податкової культури громадян шляхом запровадження одноразового (спеціального) добровільного декларування фізичними особами належних їм активів та сплати одноразового збору до бюджету» № ІХ, ухвалений парламентом України 15 червня року. - goalma.org). Він передбачає, що протягом 9 місяців з моменту набрання його чинності має бути поданий законопроєкт про так звані непрямі методи. Але можу до цього додати, що в нас ще існують вимоги МВФ, який так само ставить питання про посилення контролю за доходами і витратами. Давайте казати чесно. Це вже загальна світова практика. Принаймні для розвинених країн. Більше того, знову-таки, ми маємо на сьогодні свій досвід. Це ті самі електронні декларації держслужбовців. Вони ж саме про це - доходи і витрати. Якщо твої офіційні доходи і офіційні витрати не збігаються, ти маєш пояснити це. І якщо ти не можеш це пояснити, ти отримуєш протокол від НАЗК.

Фото: Макс Требухов

Перед загрозою фінансового краху ми приймемо такі норми, яких навіть я злякаюсь.

С.К.: Мельник говорив нам в інтерв’ю, що оцінює об’єм тіньової економіки України приблизно в 50%. Прем’єр розказував, що він оцінює десь у 20%. І коли ми навели йому аргумент Мельника про 50%, він сказав, ну це, мовляв, дивлячись, як оцінювати. Як думаєте ви? Який об’єм і наскільки це може змінитися? Декларування цьому сприятиме?

Ви знаєте, є оцінки від нуля до % тіньової економіки. Але я знаю тільки одну, яка спирається на офіційну методику. Це оцінка, яку робить Мінекономрозвитку. От я спираюся на неї. Це близько 30%. Я знаю, за яким методом вона розрахована і це можна перевірити. Як рахували 50%, 60% або 20%, мені невідомо. 

Друге. Що стосується самої ситуації. Особисто я одноразове добровільне декларування розглядаю не стільки як інструмент для безпосереднього зниження рівня тіньової економіки, скільки в контексті поступового створення умов для сприйняття суспільством необхідності побудови ефективної системи адміністрування податків.

От свого часу вирішили, що ми рухаємося в напрямку дерегуляції всього. Тоді були припущення, що якщо йти таким шляхом, то економіка в нас «злетить». Після цього всі стануть настільки багаті, що їм просто буде не шкода віддати частину своїх грошей бюджету. І ми, мовляв, просто не будемо знати, куди подіти гроші. На сьогодні ми можемо оцінити результат. Коли починали це, у нас видатки на обслуговування і погашення держборгу складали приблизно до 5%. Сьогодні цей показник наближається до 50%. Тобто єдине, що ми фактично з цього отримали, це величезне боргове навантаження та неможливість на сьогодні знижувати податки. Хоча існує об’єктивна потреба і це дійсно доцільно. Але щоб це сталося, маємо забезпечити одну просту річ. Її, до речі, чітко зазначив у своїй програмі президент, і його підтримали 73% тих, хто проголосував за нього - податки мають сплачувати всі. 

Зараз варто говорити про три категорії. Перша - ті, хто сплачував податки весь цей час. Їх чимало насправді. Друга категорія - ті, хто не сплачував податків через, ну, умовно об’єктивні причини. Кажу «умовно», бо якби вони були справді об’єктиві, то податків не сплачував би ніхто. Через нерозуміння, через, скажімо так, упереджене ставлення. Але, зрештою, ці люди готові сьогодні змінити свою поведінку. І от у нас залишилися серед тих, хто не сплачує, тільки ті, хто свідомо не хоче це робити. І ми їх нічим не залучимо до оподаткування. Хоч ми будемо знижувати ставки податків. А нащо? Нащо платити гривню, якщо можна її не платити.

Відповідно, щоб цю проблему вирішити, доведеться підвищувати ефективність адміністрування податків. Зокрема, систему податкового контролю.

Фото: goalma.org

О.Д.: А скільки таких людей, що не платять, може бути за вашими оцінками?

Давайте подивимося на статистику. У нас сьогодні приблизно 27 мільйонів, скажімо так, активних громадян. Це я маю на увазі тих, хто працездатного віку і т.д. З них приблизно 11 млн за останні 10 років узагалі не отримували офіційних доходів. Питання, як вони живуть?

О.Д.: Це студенти, пенсіонери?

Ні, я цих не рахую. Тобто це без школярів, пенсіонерів і т.д. Але тут треба розуміти одну просту річ. Насправді з цих 10 млн непрямими методами ми зачепимо, ну, може, там тис. Максимум. Поясню - чому. Непрямі методи точно не розглядаються як метод загального контролю, який, умовно кажучи, буде застосовуватися до пересічного громадянина. Тобто ідея: давайте порахуємо скільки хлібів він купив і з’їв, - ну, це точно не про це.

Фото: facebook/Державна фіскальна служба України

О.Д.: А про контроль за тим, що витрачають громадяни?

Ідея полягає в тому, що контролювати треба тільки дійсно реально великі витрати, які не мають відповідного джерела доходу. Тобто там, де розрив буде складати сотні тисяч гривень. А можливо, і мільйони гривень. Ніяк не менше. Тільки в цьому випадку доцільно застосовувати непрямі методи. Все решта - це буде витрачання купи ресурсів при дуже низькій ефективності.

О.Д.: Але ж у суспільстві сприйняття контролю за видатками громадян негативне. І це, знову ж таки, пов’язано з недовірою в цілому до системи і до держави як такої. Люди бояться, що будуть контролювати саме тих, кому на хліб не вистачає, а тим часом хтось не буде сплачувати за шикарну машину. Ви це розумієте?

Ви знаєте, кожне рішення має свою ціну. У нас зараз була дуже жвава дискусія в комітеті по законопроєкту (проєкт закону про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень. - goalma.org). От заступник голови комітету сказав, що коли мені доведеться обирати між зловживанням бізнесу і ризиком зловживання податкової, я обираю зловживання бізнесу. Чудово. Але ваше рішення теж матиме ціну. Скільки в нас зараз податкової заборгованості? мільярдів гривень. Це що? Це суми, які мали бути сплачені в бюджет без заперечень. У нас борг виникає тільки на узгоджені. Але вони не були сплачені. Все.

С.К.: Просто викликає значну критику через посилення фіскального тиску. Та й інші спірні моменти. Зокрема, от, передбачає, що директор установи, яка має податковий борг, не може виїхати за кордон. Тобто розумна і фахова людина просто не піде працювати на таку посаду, знаючи, що над нею висить

О.Д.: А запити на подачу інформації, які можливі навіть, цитую: «при наявності даних, які можуть свідчити про порушення». Не «мають підстави стверджувати», а «можуть свідчити». Умовно, якщо конкурент пише заяву на мене, то ви отримаєте всі можливості вимагати видачі інформації. Це ж позапланова перевірка, по суті.

З чого почнемо - із запитів чи з боргів?

Фото: Макс Требухов

С.К.: З давайте.

Давайте з боргів. У нас ця норма (обмеження на виїзд. - goalma.org) діє зараз. Тільки вона діє щодо боргів, які виникають між приватними особами. Судова заборона на виїзд з країни. Я можу вам сказати, аліменти в тому числі. Це нікого не хвилює? Тобто виникає дивна ситуація. Коли людина заборгувала іншій людині, так, один член суспільства - іншому, то для цього йому можна забороняти виїзд. А коли людина заборгувала всьому суспільству, то це нормально. Хай вона і далі продовжує залишатися боржником. Я якось не зрозумів

Я можу вам сказати, що в США діє якраз заборона на виїзд для податкових боржників.

С.К.: Ні, чекайте. Там мова про директорів. А директори можуть призначатися і приходити на підприємства, яке вже з боргами.

Я перепрошую. А в нас директорів що, на ринку купують? Це твій свідомий вибір.

С.К.: Ви ж так коло потенційних директорів дуже сильно звужуєте. А наслідком цього буде зловживання. От будуть у нас такі собі «професійні директори боржників». Професійні Фукси, знаєте.

Я сам прийшов з бізнесу і повернусь туди, коли закінчу працювати в податковій, я тут не збираюсь працювати все життя. Там сьогодні, в , навіть у початковій редакції немає жодної норми, з якою я не готовий був би зустрітися, працюючи в бізнесі. 

Але от давайте повернемося до питання виїзду за кордон. Там не адміністративна, а судова заборона. По судах існує вже дуже розгалужена практика. Як на це дивляться суди? Чи намагається директор погасити ці борги? Якщо намагається, якщо він вживає для цього заходи або якщо в нього об’єктивно немає для цього можливості, суд не застосовує заборону. Суд застосовує заборону тоді, коли він навіть не намагається це зробити.

Фото: goalma.org

С.К.: Ви знаєте, що в нашій країні до судової системи недовіра ще більша, ніж до податкової. Я перепрошую.

Ви знаєте, але в мене тоді виникає зустрічне запитання. Це реальна недовіра? Чи просто дуже зручна позиція, яка дозволяє пояснювати собі власну, даруйте мені, нечесність щодо суспільства. Тобто вони всі погані, я нікому не вірю. Тому я не плачу податки, тому не треба мене примушувати, тому не смійте контролювати. Ну чудово. Давайте тоді визначимося. Ми взагалі що будуємо? Ми будуємо європейську державу чи якесь дике поле? От хоча б у цьому собі чесно відповімо на це питання. Я готовий прийняти будь-яку позицію суспільства. Крім однієї. От чого я категорично не сприймаю, це лицемірства. Все. Будьмо чесними одне з одним. Ми не хочемо, щоб держава щось контролювала, от не хочемо, все, домовились. Але тоді погодьмося, що і розраховувати на якісь нормальні послуги ми теж не будемо. Давайте їх обмежимо якимось там мінімумом - і хай всі виживають як хочуть. 

С.К.: Добре. Оця друга позиція

Я перепрошую, що перервав, але. От ми кажемо, ми не довіряємо державі. Скажіть, а коли цих людей, боронь боже, прихопив COVID, вони не йшли в лікарні через недовіру? Чи там з довірою все гаразд було? Вони бігли

С.К.: Лікарям довіряють більше. Я перепрошую, все по-різному. Хоча подивіться на кількість антивакцинаторів

Або коли, даруйте мене, їм по голові дали або в квартиру хтось ломиться, вони викликають поліцію, якій не довіряють? У нас поліції теж не довіряють, але її викликають. 

Знаєте, не можна так будувати систему, не можна так будувати державу. Доведеться все ж таки погоджуватись на щось. Тому скажу чесно, що стосується тих самих запитів. Уявіть собі на хвилинку ситуацію: ми приймаємо закон про ЗМІ, в якому пишемо, що журналіст має право поставити запитання, тільки якщо має доведений факт. А якщо в нього доведеного факту немає, то запитання ставити не можна. Для податківця це вважається нормальним. Тоді давайте не розповідати про те, що в нас буде ризикоорієнтована система, про те, що ми будемо відбирати об’єкти для перевірки. Її не буде.

Фото: Макс Требухов

Бо логіка сьогоднішнього закону полягає в наступному - я можу спитати у вас про порушення, якщо довів порушення. Можна запитати, а нащо я у вас тоді взагалі щось питаю? Воно ж у мене доведено. Все. У чому логіка?

Навпаки, система запитів, вона дозволяє дистанціюватися від цього. У мене є запитання? Є сумнів? Я поставив його тобі. Ти мені відповів. Я не задоволений відповіддю, я можу спробувати ініціювати перевірку. Ти не згодний зі мною, ти ідеш до суду.

І платники, до речі, цим дуже регулярно користуються. От правда. Дуже регулярно. Вони не бояться, вони кажуть, що вони бояться. А це інше.

С.К.: Добре. Загалом тоді оцінку Плюси і мінуси.

Скажімо так, порівняно з тим, що є зараз, це буде крок вперед. І крок, на мою думку, в правильному напрямку. Знаєте, чому я так за ? Бо я прихильник еволюційного, а не революційного шляху. Наведу інший приклад. Багато років піднімалося питання кращого контролю за функціонуванням ПДВ. Постійно на всі пропозиції казали - це фіскалізація, надмірний тиск, катастрофа, бізнес помре. Було? Було. Чим усе закінчилось? Я нагадаю. Податкові доходи складають 34% бюджету - і все. А в нас війна, у нас бюджетна сфера, яку треба утримувати. Катастрофа вже інша. Нам стільки не позичать. І що? І 1 липня року приймається система електронного адміністрування. Аж бігом. Так? Усе. І вже ніхто не звертає уваги на протести, скарги і все решту. Як ми бачимо, система функціонує вже 6 рік. Ну і нічого, все нормально.

Фото: Макс Требухов

Але якщо ми не рухаємось еволюційно, запроваджуючи поступово нові норми і вивчаючи досвід їх використання, виправляючи помилки, якщо вони виникли, а просто ігноруємо проблему, то, зрештою, ми отримуємо ситуацію, коли в нас буде бюджет, який переважно йде на борги. І тоді перед загрозою фінансового краху ми приймемо такі норми, яких навіть я злякаюсь.

Під час розслідування головне не вийти на самого себе

О.Д.: А наскільки допомагає в наповненні бюджету така практика, як блокування податкових накладних? На це багато скарг. 

Я дуже довго відучував колег із пресслужби від цього слова. Насправді існують дві процедури. Перша - це дійсно блокування. Але блокування може застосувати виключно правоохоронний орган і виключно за рішенням суду. Це арешт активів. 

І друге - це система моніторингу реєстрації податкових накладних. Яку теж називають блокуванням. Але через цю неправильну назву виникає відразу купа проблем. Це неправильне сприйняття інструменту самою податковою службою і неправильне сприйняття бізнесом, це зайві очікування правоохоронних органів щодо використання цього інструменту. Те, з чим працюємо ми, це система моніторингу реєстрації. Її багато хто намагається представити як заборону. А правильно її уявити для пересічного громадянина як роботу, ну, наприклад, митниці. От ви прилітаєте у країну і можете йти зеленим коридором або червоним. Правильно? У зеленому коридорі ви просто ідете вільно і вас ніхто не зупиняє. У червоному ви обов’язково маєте зупинитися, задекларувати, пройти огляд речей. І після цього все одно проходите. Так от, система моніторингу, вона якраз про це. Більша частина накладних, а це 99,5%, ідуть зеленим коридором. Ми їх не зупиняємо. І тільки 0,,5 потрапляють у червоний коридор. І там відбувається зупинка реєстрації.

Фото: Макс Требухов

Але зупинка реєстрації - це не заборона.

У чому принципова відмінність?

Зупинка означає, якщо ми зупинили реєстрацію податкової накладної, будь ласка, надай нам підтвердження, що та операція, яка в ній зазначена, дійсно була. Дайте нам документи. І все. Якщо ти їх даєш, то твоя податкова накладна реєструється. 

Ну візьмімо, наприклад, серпень цього року. Отже, нам тис. платників податків подали на реєстрацію 27 млн податкових накладних, які були зареєстровані. При цьому в 19 тис. платників податків тис. накладних реєстрацію було призупинено. За кількістю накладних це відсотка від загальної кількості. За сумою це 1,1 відсотка від загальної суми, яка подана на реєстрацію. 

Що відбувається далі? Зупинили в накладних у цифрах на 2,2 мільярда гривень. А на 1,7 мільярда подано звернень про реєстрацію. На решту не подали. відсоткове влучання з нашого боку. Тобто тут платник податків розуміє, що навіть не варто намагатися ні через нас, ні через суд домагатися повернення, бо підстав немає. Тоді як судова практика в цих питаннях до останнього часу була дуже лояльна. Але навіть у цій ситуації з цих 1,7 млрд грн, які залишились, 1,5 млрд ми потім відреєстрували самостійно. Тобто за поданими зверненнями. І тільки фактично млн гривень - це там, де платник звернувся, але ми відмовили. Вони погодяться або підуть до суду. От і все. Тобто система насправді дуже дружня до платника податку. Якби було по-іншому, ми дійсно зупинили б економіку.

Тому в локдауни ми мали зростання реалізації товарів і послуг на 20 відсотків. Це що? Невже реально негативні наслідки блокування?

Фото: EPA/UPG

От конкретний кейс. Звертається платник податків. У мене заблокована діяльність, я не можу виписувати податкові накладні. Чому? Мене визнали таким, що відповідає критеріям ризиковості. І що? Ну як же, не можна виписувати? Чому не можна? Виписуй. Подавай на реєстрацію. Так, вона зупиниться. У тебе червоний коридор. Надаєш документи, ми подивимось, все нормально, твоя накладна буде зареєстрована. Ми зареєструємо - і все буде добре. Фактично це для нас можливість подивитись уважніше на твою діяльність. Наскільки вона відповідає, скажімо так, вимогам законодавства. І все. 

Але через термін «блокування» платник цього не розуміє. Для нього це асоціації Мовляв, ні, взагалі не можна працювати. Те саме відбувалося доволі тривалий час і в податковій службі. Ми це виправили. І вже з цим працюємо. Єдине, що можу відразу сказати - тут у нас наджорсткий конфлікт з правоохоронцями. Бо їм дуже хочеться, щоб ми фактично перетворити цей моніторинг на, так сказати, інструмент дійсно тотальної заборони реєстрації і бажано за їхнім повідомленням. Тобто вони написали листа - а ми будемо все зупиняти.

Фото: Державна податкова служба України

С.К.: А якими конкретно силовиками?

Переважно це якраз була ДФС. Інколи до них додається ДБР, але епізодично. У принципі, там набагато розумніші люди. 

Знаєте, свого часу в мене було багато дискусій з цього приводу. І якось я так його сформулював, сказав, що хлопці, ви маєте зрозуміти одну просту річ. Податківець, якщо він допустив корупційне порушення, повинен відповідати. Я тоді казав російською мовою, краще римувалося: «Налоговик может сесть вместе с конвертатором, но не вместо конвертатора». Щоб притягнути до відповідальності податківця, ви маєте довести, що дійсно була фіктивна операція. Це ж, по суті, не складно - якщо будете розслідувати належно, у вас не буде проблеми довести корупцію податківця. Бо якщо отримуєте телефон цього хлопця (конвертатора), листування цього хлопця, ви точно встановите, доказово встановите, хто з наших співробітників надавав йому сприяння. Якщо надавав. Але чомусь цього не трапляється. Як там кажуть: під час розслідування головне не вийти на самого себе? Тому в цих дискусіях інколи в мене таке відчуття є. Хоча, звісно, я нікого ні в чому не звинувачую, не маючи доказів.

А ще можу сказати, що в нас у створенні системи протидії економічній злочинності просто не врахували один важливий момент - якраз щодо тих самих речових доказів. У чому головна загроза для бізнесу з боку правоохоронців? Можливість вилучення. Я приходжу до вас, проводжу обшук, забираю обладнання, товар, гроші, і ви не можете їх швидко повернути, навіть отримавши рішення суду. І можу сказати, що в офісі бізнес-омбудсмана купа таких кейсів. Ми у ДПС починаємо розуміти масштаб проблеми. Багато платників податків звертаються до суду з питань, що в них були вилучені речі під час обшуків. Вони отримали рішення суду повернути, а його не можуть виконати. Речових доказів або нема, або вони десь є, але їх не можуть знайти. І вони починають вимагати грошову компенсацію. Але питання в тому, що до цього вони судилися з ДФС. Відповідно, що там відбувається, знала тільки ДФС. А зараз, оскільки ДФС ліквідується, вони починають замінювати сторону на ДПС. А от коли ми побачимо, що і скільки, от тоді я гарантую, що я цих хлопців оптом і в роздріб здам у прокуратуру.

С.К.: Головне, щоб прокуратура була готова їх прийняти…

Ну, кожен відповідає за свою ділянку.

Фото: Макс Требухов

Яке головне запитання завжди ставили керівнику податкової? Гроші в бюджет.

О.Д.: У своїх інтерв’ю ви згадуєте про перетворення, зміну структури і підходів у роботі. Можна деталі?

Почнімо з того, як оцінюють нашу роботи громадяни і бізнес. Ви знаєте, що ми в цих питаннях працюємо з двома місіями: місія МВФ технічна, яку підтримує казначейство США, і та, яка нас підтримує радниками, - це місія ЄС.

Вони нещодавно проводили опитування платників. Ми, в принципі, самі попросили про це. Бо зрозуміло, нам проводити його нема сенсу. Ми не можемо на це виділяти гроші. Знову-таки, є питання довіри. Так от, його проводили самі європейці і поділилися з нами інформацією. Отже, що ми бачимо. Бізнес нас оцінює доволі непогано, а громадськість, навпаки, переважно погано.

Чому так? У бізнесу власні враження від контакту з нашою службою. Громадськість переважно бере інформацію з телевізора. Ну от і все.

От скільки б там не розповідали про те, що податкова має стати сервісом дружнім Яке головне запитання завжди ставили керівнику податкової? Гроші в бюджет. Все. До чого це призводило? До того, що фактично головне - отримати гроші. За будь-яку ціну. Все. А далі, ну, якщо ви розумієте, що все, що ви розповідали про сервісність, то воно нічого не варте, бо нікому реально не потрібне

Фото: facebook/Державна податкова служба України

Що зробили ми? Фактично ми спробували повноцінно втілити ту систему, яка функціонує в ЄС. Отой прогрес, про який кажуть наші партнери, насправді він багато в чому завдяки цьому. Просто намагалися брати і робити те, що вони радили. Не імітувати, що ми робимо, а робити. Так функціонує система в ЄС. До речі, в США так само.

Відповідно, ми спробували такий підхід застосувати в нас. У чому він проявився? В оцінці роботи кожного головного управління в регіоні не за показником виконання планів, а за відповідністю результатів економічним моделям. Так, ми формуємо для них індикатив за надходженнями. Це наші сподівання на те, що воно так буде. Якщо за результатами місяця фактична база буде відрізнятись у менший бік, ми індикатив коригуємо. Ми його зменшуємо. Але якщо база виявиться більшою, то і надходження мають перевищити індикатив. Виконання формального індикативу, якщо в тебе база була більшою, тобі не допоможе.

І от коли ми застосували цей підхід, ба більше, коли ми довели колегам, що він дійсно працює, що ти можеш не боятися не виконати індикатив, якщо для цього об’єктивно не було підстав, ми почали отримувати постійне перевищення індикативів, які нам доводив Мінфін. Але не тому, що Мінфін їх там занижував. Ні. Питання полягало в іншому. Та модель, яку використовує Мінфін, враховує іншу систему управління податковою. Вона враховувала дуже велику корупційну складову. А коли в тебе вибудовується система, яка базується на макроекономіці, її дуже важко обманути.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: Давайте стосовно цього, наприклад, більш детально про принципи роботи з великими платниками.

Два підходи. Галузева компетенція і конкуренція. До цього в нас система роботи з великими платниками, вона будувалась як? Одна велика структура, офіс платників, що має регіональні відділення, розгалуження. Але все це замикається в одну структуру. Минулого року ми розділили структуру на 5 окремих офісів за галузевою компетенцією. Захід - це переважно паливно-енергетичний комплекс. Південь - аграрка. Схід - металургія, гірничо-металургійний комплекс. Північ - акциз. І центральний - це фінансова сфера, торгівля і т.д. І як тільки ми це зробили, ми відразу отримали зовсім інші показники надходжень як мінімум. Бо 5 офісів конкурують між собою. Є з чим порівняти. І якщо ми бачимо, що хтось відстає, ми відразу розуміємо, що треба поставити питання.

У податковій службі з року накопичується інформація про всі офіційні доходи кожного громадянина

О.Д.: А тоді контроль за витратами громадян. У нас бояться саме його, а ви наполягаєте. Яким чином бачите його впровадження в майбутньому?

Дивіться. У нас на сьогодні фактично вже є контроль за витратами. І ми його застосовуємо. Просто непрямими методами. Я ж наводив приклади.

У нас у податковій службі з року накопичується інформація про всі офіційні доходи кожного громадянина, якщо він узагалі якось мав відносини з державою, зареєстрований.

Дивіться, тут мова буде йти про наступне. Найпростіший спосіб порахувати: ми беремо всі доходи, які людина отримала протягом свого життя. Ми додаємо до них ті припущення, які закладені в законі про одноразове декларування. Тобто ще тис. грн. Ще квартира, ще будинок, ще автомобіль. І після цього дивимося на відомі нам витрати. Отут більше непрямі методи будуть. Сьогодні в нас інформація про великі витрати, вона майже до нас не доходить. Отут і може виникнути питання про те, що їх треба декларувати. Ну ми бачимо, що людина здійснила витрати, які, ну скажімо, на мільйон або два перевищують її доходи.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: А чому не доходить ця інформація?

А сьогодні це законом не передбачено. Цю інформацію ми, як правило, отримуємо під час перевірок інших платників. У тому числі коли ми бачимо, наприклад, що хтось здійснив велику покупку і був великий рух коштів. Ну, знов-таки, один з кейсів, який, як на мене, найбільш показовий, це було десь влітку. За чотири роки фізична особа отримала на свою картку 72 млн гривень.

О.Д.: Пригадую повідомлення вашої пресслужби. Це про інтернет-магазин?

Так, інтернет-магазин, який вони просто взяли і прив’язали до карти фізичної особи. Ну даруйте, отут несплата податків - це що? Через недовіру? Через зубожіння? Чи просто через небажання їх платити? Давайте будемо чесними. Через небажання. Все.

Отаких людей ми маємо прийти і обов’язково перевірити.

Той, хто не сплачує податки, він не мене обманює. Він обманює не абстрактну державу. Він обманює свого сусіда. Бо живе за його рахунок, користується держпослугами за його рахунок. А це неправильно.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: Тобто ви хотіли отримувати більше інформації про саме придбання громадян.

Про великі видатки.

С.К.: Великі - це від якої суми?

Коли розглядати для цілей аналізу, то десь від тис. грн. Менше немає сенсу. тис. грн - це насправді небагато. тис. грн разово - це вже є про що питати. Як мінімум це вже привід подивитися на наявні доходи.

С.К.: Дивіться. А от ви сказали, що квартира, будинок і плюс зверху тис. Тобто в тис. усе це не входить, правильно?

Ні. Усе, що у вас задекларовано, плюс ще тис., плюс будинок, плюс квартира.

С.К.: Ну, тисяч чи тис. доларів, плюс-мінус так. Так у нас людина, навіть яка працює на невеликій посаді, за весь період незалежності вона точно заробила більше ніж 30 тис. доларів.

Без питань. Але вона їх заробила офіційно чи ні? Сплатила з них податки?

Давайте простіше. У нас у країні тільки надходження держбюджету від податку на доходи фізосіб на сьогодні складають, на хвилиночку, мільярдів гривень.

Тоді запитання. Якби всі отримували ЗП у конвертах, звідки взялися б ці мільярди? Я розумію, дуже зручне твердження, що в нас усі не сплачують. У нас переважно сплачують.

Якби було по-іншому, у нас не було б такого надходження ПДВ, як ми отримали за півтора року.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: До речі, цікаво, чому в нас зростають надходження цього податку?

А це якраз система адміністрування. Що стосується ПДВ, я вам можу сказати абсолютно відверто. Якщо минулого року ми починали системно протидію вимиванню його на скрутках, то тепер спроби реєстрації великих сум на таких схемах це вже скоріше винятки. А рік тому, коли я тільки починав, ці операції бачив кожного дня. Причому одномоментно. І коли ми почали все це намагатися зупинити, то доволі швидко в нас виникла потреба в комунікації з бізнесом, який поставив нам одне просте питання. Знаєте - яке? А ви гарантуєте, що ці правила будуть для всіх? Якщо ви гарантуєте, ми готові платити податки.

І це вже трансформація у ставленні до податкової. Я просто можу порівняти. На початку х податкова серед бізнесу союзників не мала. Найкраще, на що ми могли розраховувати, - це ну такий, скажімо так, ворожий нейтралітет. Невтручання в певний конфлікт. І все.

На сьогодні більша частина бізнесу готова сплачувати податки.

Але вони ставлять питання. Ви гарантуєте рівність умов? Ви гарантуєте чесну податкову конкуренцію? Гарантуєте - ми будемо платити.

Тому сьогодні в моєму розумінні податкова - це дві функції. Перша - це реальна сервісна функція. Тобто якщо ти хочеш сплачувати податки, то в нашій особі ти знайдеш тих, хто розповість, допоможе, проконсультує. І друга складова - це гарант дотримання правил. Тобто податкова - це не про те, скільки там запланували в бюджеті, це питання про те, скільки має надійти податків, якщо всі платники належно виконали закон.

І наш підхід виявився ефективним, бо вже другий рік ми стабільно перевищуємо індикативи, які закладалися в бюджет.

Фото: Макс Требухов

О.Д.: Тобто план надходжень до бюджету до кінця року ви виконаєте?

У цілому можу вам сказати - так. Нам до кінця року все одно залишається лише 22%. Тому за цей рік я можу гарантувати, що точно індикативи будуть виконані.