Інтуїція В Азартних Іграх: Чи Варто Прислухатися?

Ковриженко Вячеслав Викторович: другие произведения.

Brute force Гл

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь

Таємниця Єви (fb2)

- Таємниця Єви(Адам Вістович- 1) Kскачать: (fb2)- (epub)- (mobi)- Богдан Викторович Коломийчук

Богдан Вікторович Коломійчук
Таємниця Єви

Ласки фурій
Детективні оповідання

Німфи болю

У Львові на початку осені року був собачий холод. Літо закінчилося раптово, і, здавалось, от-от одразу настане зима. Мрячив дрібний холодний дощ, і час від часу зривався вітер, гуркочучи погано кріпленою бляхою на дахах і жбурляючи в перехожих сміття, що не встигло прилипнути до бруківки.

Високий, дещо огрядний чоловік, закутаний у довгий сірий плащ, минув костел єзуїтів і попрямував уздовж Трибунальної до готелю «Три корони». Тут він зупинився, ставши навпроти швейцара, який, силоміць усміхнувшись, відчинив перед ним двері.

У залі навпроти рецепції чоловік полегшено зітхнув і опустив комір плаща.

– Доброго ранку, – почувся лагідний жіночий голос, – пан проживає чи бажає поселитись?

Гість побачив розкішну брюнетку, що поспішала йому назустріч, і жадібно ковзнув поглядом по її звабливих формах, що ховались за пуританським строєм рецепціоністки. Чорт забирай! Опинитися б з нею де-небудь в іншому місці і за інших обставин… Було помітно, що дівчина нервувала, і прибулий знав, чому. Він зняв капелюха і розстебнув плаща.

– Доброго ранку, – привітався він, – ні, красуне, я не поселятимусь.

– Отже, пан у нас проживає, – прощебетала вона, – провести пана до його покоїв?

Авжеж! Йому б хотілося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Він уявив, як біля самих дверей обіймає цю кралю за стан і силоміць заштовхує до номера. А далі зриває з неї цю ідіотську уніформу!..

– Щиро дякую, красуне. Ось він мене проведе.

Чоловік указав на поліцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

– О-о, пан з поліції… – промовила брюнетка.

Усмішка остаточно зникла з її обличчя.

– Сюди, пане комісаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кілька кроків від них.

– У вас добра кава? – запитав гість у дівчини, не звертаючи на нього уваги.

– Прямісінько з Відня, – понуро відповіла та.

– От і чудово, – сказав комісар, – принесіть мені нагору. В той номер, де це сталося…

Він усміхнувся їй, але усмішки у відповідь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комісар, дивлячись услід брюнетці, що поспіхом подалася виконувати його прохання, – у готелі зараз понад усе прагнуть здихатись поліції. Тому не слід розраховувати на приязнь».

Фельдфебель провів його на третій поверх і зупинився під дверима покоїв з номером «39». Відчинивши двері, він пропустив уперед комісара, а потім зайшов сам.

Усередині двоє капралів виструнчились при його появі, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

– А-а, комісар Вістович, – кисло промовив ад’юнкт, – вітаю пана.

– Вітаю, – буркнув той у відповідь.

Вони потисли один одному руки, і комісар зняв свій промоклий плащ.

На закривавленому ліжку лежав труп молодої жінки, біля якого поралися поліційний лікар і фотограф. Простирадло було відкинуто, й на оголеному тілі виднілося кілька жахливих ран.

– Алоїза Вольфович, зняла покої на добу, – упівголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знає, хто це?

– Не знаю, – трохи роздратовано відповів комісар.

Недільного ранку натщесерце йому зовсім не хотілося напружувати пам’ять.

– Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславі. Сам він мешкає у Львові, на Знесінні, – мовив ад’юнкт.

– Повідомили вже його?

Вістович потягнувся за портсигаром.

– Ще ні, – сказав Самковський.

– От і добре…

Обидва закурили, все ще спостерігаючи за роботою лікаря і фотографа. Вже після них Вістович зможе сам оглянути тіло.

– Коли її знайшли? – запитав комісар.

– Годину тому, – відповів Самковський, – учора ввечері вона зняла номер і попросила портьє розбудити її о восьмій ранку. Була сама, без супутників. Уранці портьє постукав, але ніхто не відповів. О дев’ятій викликали поліцію… На рецепції кажуть, що до неї ніхто не піднімався.

– Хто мешкає по сусідству?

– З обох боків порожні покої…

– Спустися до рецепції і візьми список усіх постояльців за останню добу, – наказав комісар.

Самковський кивнув і подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз приніс каву. Ад’юнкт вилаявся і рвучко його обійшов. Комісар заплатив і взяв до рук гарячу філіжанку, викликавши цим самим заздрість усіх присутніх, крім убитої.

Поліційний лікар нарешті звівся на ноги і підійшов до Вістовича. Це був невеличкий круглий чоловічок з кумедним гострим носом.

– Прибери до дідька свою каву, – сердито промовив він, – я вже слиною з’ївся.

Чоловічок закурив і ще раз окинув оком труп.

– Що скажеш? – запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.

Лікар знизав плечима.

– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога…

Комісар наблизився до тіла й обережно повернув його на бік. На спині і справді чітко було видно продовгуваті сліди побиття.

– Той скурвисин не полінувався принести сюди батіг, – з подивом у голосі сказав комісар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровільно погодилась на екзекуцію.

– Різне буває, – зауважив лікар, одягаючи плащ, – на завтра, після розтину, знатиму більше… Auf Wiedersehen.^[1]

Із цими словами він вийшов за двері. Слідом за ним подався і фотограф, лишивши комісара тільки в товаристві двох капралів. Вістович звівся на ноги й оглянув речі на туалетному столику. Тут були звичні жіночі дрібнички, австрійська газета і складена вдвоє візитка. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця східних секретів. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кілька напівспалених ароматичних свічок і пляшечка з якоюсь олією.

Двері прочинились, і до покоїв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках він тримав папірець з переліком постояльців.

– Готово, – промовив ад’юнкт і простягнув комісарові список.

– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дізнайся все, що можеш, про неї… – комісар кивнув у бік жертви, – друзі, подруги, коханці… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевір також, що це за олія на столику.

Він поклав до кишені візитку і заховав австрійську газету.

– І чекаю на рапорт, – додав комісар, одягаючи вологий неприємний плащ.

Він вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях під номером «39». Окрім усього, Самковський ще мусив прослідкувати, щоб звідти винесли тіло і доставили його в морг, на вулицю Пекарну.

Вістович спустився сходами вниз і попрямував до рецепції. Та сама брюнетка видавила з себе посмішку.

– Чим можу допомогти пану комісару? – запитала вона.

– Я хотів би переговорити з портьє, котрий знайшов сьогодні загиблу, – сказав той, знову мимоволі зосереджуючись на її принадах.

Дівчина взяла до рук дзвоник і прикликала ним міцного лисуватого чоловіка років сорока з гачкуватим носом і якимось перелякано-настороженим поглядом.

– Яне, цей пан з поліції, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.

Очі портьє нервово забігали, мовби його зараз же мали відправити на Баторія.^[2]

– Адам Вістович, – представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, – чи має пан хвильку часу?

– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.

– Це не допит, Яне, – мовив комісар, відводячи того вбік, – і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.

– Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? – замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.

– Я такого не сказав, – комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, – додав він.

Той кивнув і напружився, мовби Вістович збирався вдарити його по мармизі.

– О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?

– Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…

– Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?

– Настрій вона мала радше добрий… Мені здалося – навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, – відповів портьє.

– Чи говорила вона, що когось чекає?

– Стривайте… – портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв… Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась…

– На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, – буркнув комісар, – ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?…

– Того панові не повім…

– Що ви їй відповіли на те запитання?

– Що пані можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

– І відвідувачів не було?

– Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

Вістович зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець…

– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.

Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.

Якщо ніхто не приходив до неї з вулиці, значить убивця мусив поселитись тут у той самий день. А виїхати…

Вістович раптом гарячково став вивчати список і знайшов тільки одного постояльця, котрий винайняв номер учора ввечері, а виселився сьогодні о шостій ранку, одразу після вбивства! Поруч з іменем Франц Тепфер було дописано і «Замовити квиток до Відня на неділю 12 вересня…» Цілком імовірно, що цей Тепфер і є вбивця, який тікає просто з-під носа львівської поліції.

Комісар скочив з місця і кинувся до рецепції. Там усе ще була та сама брюнетка, але цього разу Вістовича цікавило тільки її обличчя.

– Слухаю пана, – сказала вона.

– Хто замовляв квиток до Відня ось цьому добродію?

Комісар тицьнув пальцем у список.

– Пану Францу Тепферу замовила я…

– Як ви це зробили?

– Задзвонила на двірець і попросила залишити місце першого класу на це ім’я, – пояснила дівчина.

– А у відповідь вам назвали вагон і номер купе? – гарячково запитав комісар.

– Так.

– Чудово, а тепер скажіть його мені. – Вістович дістав з кишені записник і недогризок олівця.

Дівчина зазирнула в списки і швидко продиктувала:

– Четвертий вагон, прошу пана, і купе номер два.

– Розумниця, – промовив з вдячністю комісар і потягнувся до телефонного апарата.

За кілька хвилин він попросив з’єднати його з двірцевою поліцією.

– Говорить комісар Вістович! – гаркнув він у трубку ще за півтори хвилини. – Пане майоре, якщо не помиляюсь, віденський поїзд відходить о пів на одинадцяту?… Так? Слухайте уважно, у четвертому вагоні, в купе номер два сидітиме злочинець… Так!.. Ім’я: Франц Тепфер… Я також виїжджаю…

Комісар поклав слухавку і хутко подався до дверей.

– Накажіть не прибирати номер, в якому жив цей Тепфер! – гукнув він наостанок.

Опинившись на вулиці, комісар щодуху кинувся у порожній фіакр і вирушив на двірець, де за якихось чверть години зі Львова до столиці мав вирушити потяг.

Вістович відчував неймовірний азарт. Куди й подівся його паскудний вранішній настрій. Передчуття того, що по гарячих слідах вдасться впіймати вбивцю, причому йому одному, гріло, аж розпікало нутро. Без сумніву, за двадцять років роботи в поліції він і без того заслужив на підвищення, а після цього випадку у директора не залишиться аргументів для відмови.

Фіакр піднімався вулицею Казимира вгору, і Вістович нетерпляче споглядав сірі будинки, продовгувату в’язницю для кримінальних злочинців, «Бригідку», далі почалися військові касарні, промайнув костел Святої Анни і фотостудія Еттелеса. Тут він довше затримав свій погляд і нервово потягнувся за цигаркою. Комісар чудово знав цю студію, точніше добре її пам’ятав, хоча був тут усього лише раз.

У серпні року він, тоді ще молодий офіцер кавалерії, не тямлячись від щастя, вів сюди свою наречену, актрису театру Скарбека Анну Каліш. Вони щойно вийшли з костелу Св. Анни після вінчання і, пройшовши під шаблями офіцерів полку, неквапно подалися робити весільну світлину. Йона Еттелес був як завжди привітний. При появі молодят його помічники заметушились, а сам він зауважив, що при такій чудовій погоді гріх не зробити фото в саду. Вістович та Анна погодились і рушили за ним. Перетнувши павільйон, вони спустилися кількома сходинками в затишний сад, де під яблунею вже стояло крісло. Фотограф запропонував Анні сісти, а Вістовичу стати збоку. Тоді накинув на себе чорне покривало і попросив молодят не рухатись і не відводити погляду. Потім спалахнула магнезія…

Цю світлину Вістович зберігає досі. Він у парадному мундирі з шаблею при боці, вона у білосніжній весільній сукні. Обоє трохи спантеличені, але щасливі. Здавалось, то був їхній єдиний, по-справжньому щасливий день. Через два роки після весілля він перейшов працювати у поліцію, і все змінилось. Щодня маючи справу зі збоченцями, вбивцями, ґвалтівниками та сектантами, Вістович сам ставав схожим на них. Принаймні, так стверджувала його дружина. Що ж до Анни, то невдовзі після весілля вона опинилась у полоні театральної слави. Ім’я її не сходило з афіш, а вдома вона почала з’являтися дедалі рідше, пояснюючи це репетиціями, а під час суперечок тим, що їй приємніше бути в товаристві театральних друзів, аніж грубого чоловіка.

Вістович сподівався, що все зміниться тоді, коли в них народяться діти, проте одного разу Анна заявила, що не збирається вагітніти, оскільки це поставить хрест на її кар’єрі. Вона стала всіляко уникати свого чоловіка, доки врешті не довела того до безумства. Якось увечері п’яний Вістович увірвався до неї в спальню і силоміць узяв її, наче вуличну повію. На ранок Анна втекла, і розшукати її вдалося тільки через місяць у Кракові. Тоді вона повернулась до нього, але сімейне життя було назавжди зламане. Кілька наступних років вони жили, мов чужі люди, а потім Анна взагалі перебралася до іншого помешкання. Звісно, у неї з’явилися коханці. Вістович про це знав, але мусив мовчки із цим миритись і тішитись тим, що вона принаймні не вимагала розлучення. Зрештою, і сам він був небезгрішним.

Тепер, минаючи фотостудію Еттелеса у брудному фіакрі двадцять два роки по тому, він подумав, що, можливо, сьогодні, після того як упіймає вбивцю і заладнає всі необхідні папери в поліції, залишить там на ніч ад’юнкта Самковського розгрібати далі цю справу, а сам купить букет троянд, вибере найкраще вино зі своєї колекції і подасться до театру. В неділю часто грають Фредра, а після комедій Анна завжди в доброму гуморі. З цими думками він потягнувся по наступну цигарку, але фіакр уже виїхав на двірцеву площу, і Вістович вирішив не гаяти часу. Поспіхом заплативши візникові, комісар вистрибнув на бруківку і подався на перон. Віденський потяг ще стояв, але було видно, що він от-от рушить. Відшукавши четвертий вагон, Вістович зупинився і, сягнувши до кишені плаща, стиснув руків’я поліційного «Гассера». Перед ним несподівано з’явився худорлявий майор.

– Де вас дідько носить, комісаре? – просичав той. – Ми вже цілих п’ять хвилин тримаємо потяг.

Вістович нетерпляче відмахнувся і поліз у вагон. Майор подався за ним. Ззовні лишилося двоє поліціянтів. Проте в купе під номером два не було нікого, окрім літньої пані і її дурнуватого песика, що одразу заходився пискляво гавкати на Вістовича. Комісар, дещо сторопівши, спершу уважно роздивився кожен куток, а потім, перекрикуючи собачий голос, звернувся до пасажирки:

– Просимо вибачення за наше вторгнення, але чи пані сама в цьому купе?

– Як пан бачить, – нервово відповіла та, заспокоюючи свою кудлату потвору.

– І решта місць незайняті? – перепитав комісар.

– Решта місць вільні, – чітко вимовила пані, з чого було зрозуміло, що, незважаючи на поважний вік, зуби її збереглися.

Кондуктор, який з’явився поруч, підтвердив її слова. Нічого іншого не лишалось, як вийти з вагона і відпустити потяг до Відня. Перевіривши в чергового список пасажирів, Вістович справді побачив прізвище Тепфер, але сам щойно переконався, що сучого сина в потязі не було. Можливо, щось запідозривши, той сів в інший вагон, але для цього слід було домовитись із кондуктором. Але кондуктори – вперті й принципові австрійці. Легше було домовитися з бетонними шпалами, аніж з ними. Швидше за все, помітивши на пероні поліцію, він просто втік.

Надія на швидке розкриття справи розсіялась, мов дим, і комісар попрямував назад на двірцеву площу, де все ще стояв фіакр, на якому він приїхав.

– Готель «Три корони», – сказав пасажир, сідаючи на тверду лавку.

Повернувшись до готелю, комісар, не кажучи ані слова, минув рецепцію і подався нагору в номер, де проживав Тепфер. Слідом за ним кинувся портьє.

Опинившись у номері, комісар хвилину роздивлявся. Там не прибирали, як він і просив, але жодних речей Тепфера не залишилось.

– Ви бачили, як цей чоловік виходив з готелю? – запитав Вістович.

– Здається, так, – невпевнено відповів той, – о шостій він спустився до рецепції і віддав ключ.

– Як він виглядав?

– Високий, у довгому плащі і капелюсі. В руках валіза…

Як не мучився портьє, але більше нічого з портрета Тепфера не згадав.

– Він поцікавився, чи йому замовили квиток на потяг? – знову запитав комісар.

Портьє заперечливо хитнув головою.

– Він не сказав нічого, крім «Auf Wiedersehen».

Вістович поволі перетнув покої і підійшов до вікна. Воно було щільно зачинене, а крізь продовгуваті сліди дощових крапель проглядався костел єзуїтів, за ним площа Св. Духа і Віденська кав’ярня. Покої з таким краєвидом, вочевидь, коштували недешево. Комісар ще раз оглянув кімнату. Цього разу він зупинив погляд на замкненій шафі.

– Де ключ? – запитав він у портьє, вказавши на маленьку замкову шпарину.

Той знизав плечима.

– Мабуть, пан Тепфер помилково забрав його з собою. Таке буває, – відповів чоловік.

– І що ви робите в таких випадках?

Портьє дістав із кишені швейцарський ножик і, ставши перед шпариною на коліна, трохи повозився з замком. За кілька хвилин шафу було відчинено. Портьє першим заглянув досередини і раптом несамовито заволав:

– Матінко Божа! Там чиєсь тіло!..

Вістович відштовхнув його і зазирнув туди сам. У шафі справді лежав чоловік з підібганими колінами і нагнутою вниз головою. Тільки так він міг уміститися у такому малому просторі. Комісар найперше потягнувся до його зап’ястя і спробував намацати пульс. Чоловік у шафі не був мерцем…

– Виклич лікаря! – наказав комісар переляканому портьє.

Вістович зняв плащ і спробував дістати непритомне тіло з шафи. За декілька спроб йому це вдалося. Він лишив чоловіка на підлозі, а сам відійшов убік, щоб віддихатись. За хвилину в кімнату проник ад’юнкт Самковський. Він усе ще стеріг тіло Вольфович у покоях під номером «39», а оскільки ті були зовсім поряд, то Самковський почув зойки портьє і грубуваті окрики Вістовича.

Ад’юнкт зупинився в дверях і втупився поглядом у нерухоме тіло.

– Хто це? – здавлено запитав Самковський.

Було видно, як сильно йому не хочеться возитися з іще одним трупом.

– Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, – сердито видихнув комісар, – він, бачте, вирішив залягти собі в шафі…

Ад’юнкт нахилився над тілом.

– Від нього смердить алкоголем, – сказав Самковський.

– Я помітив, – відповів комісар.

– Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? – запитав ад’юнкт.

– Убивця, Самковський, убивця… – Вістович знову одягнув свій плащ. – Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться…

Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.

– Пане комісаре, – стомлено мовила та, – як довго ще поліція тут перебуватиме?

– Як вас звати? – замість відповіді мовив той.

– Данута, – відповіла та, – а чому пан питає?

– Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне…

* * *

Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг, принаймні, з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя…

З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.

У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.

– Сидіть, не вставайте, Вістовичу, – сказав він спокійним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.

Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.

– Срана погода, – висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, – що ви тут робите, комісаре?

– Пане заступнику, я…

– Зачиніть вікно.

Вістович підвівся і затраснув його. Заступник директора львівської поліції Вільгельм Шехтель підтягнув до себе попільничку і запалив цигарку.

– Продовжуйте, – сказав він, випускаючи струмінь диму.

– Я хотів дізнатись, чи не мали ми раніше справи з убитою панянкою Вольфович, її батьком чи кимось із родичів, – пояснив комісар.

– Не мали, – коротко відповів Шехтель, – і не могли мати…

Вістович здивовано глянув на шефа.

– Продовжуйте, – сказав той, – як посувається слідство?

– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелі, аби з кимось таємно зустрітись. Найімовірніше з коханцем… Я вивчив список постояльців і запідозрив такого собі Франца Тепфера. Сьогодні він повинен був виїхати до Відня, але у вагоні його місце виявилось порожнім. Потім я знайшов Тепфера непритомним у номері.

– Чудово, комісаре, – хрипло засміявся Шехтель, – ви ганяєтесь за ним, а він лежить у вас під носом… А що вбивця? Маєте його прикмети?

– Високий чоловік, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрієць або німець. Наразі це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути як потріскують при цьому цигарковий папір і тютюн.

– Я вам дещо скажу, Вістовичу, – промовив Шехтель після паузи, – і сподіваюсь, від цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинів служать у львівській поліції? Декілька капралів, два фельдфебелі, а комісар тільки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталі… Може, ви пригадаєте, завдяки кому ви на цій посаді?

– Завдяки вам, пане заступнику, – відповів комісар.

– Атож. Знаєте, мені також нелегко. Губернатор уже давно вимагає, щоб тутешньою поліцією керували виключно поляки, і Відень його слухає. Мене, австріяка, давно б уже змістили, але я маю впливових польських друзів. І один із них – це Кшиштоф Вольфович… Як тільки він дізнається про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, і я повинен сказати йому, що мої найкращі люди невдовзі знайдуть убивцю. Найкращі – це Вістович і Самковський… Ви чуєте?

Комісар ствердно кивнув.

– А щоб ставки в цій грі ще більше зросли, – вів далі Шехтель, – скажу вам, що сподіваюся найближчим часом отримати пост директора поліції, адже наш любий Крачковський вже емерит. Тоді мені буде потрібен тямущий заступник. А коли потрібен тямущий заступник, то, здебільшого, начхати на його народовість. Ви все зрозуміли, Вістовичу?

– Зрозумів, пане заступнику.

– Коли так, – Шехтель узявся застібати плаща, – то негайно піднімайте свою сраку і до роботи!..

Із цими словами він вийшов з кабінету. Дочекавшись, поки в коридорі стихнуть його кроки, Вістович знову прочинив вікно. Холодне повітря трохи освіжило голову і приємно полоскотало спітніле обличчя. Слід було зібратися з думками і діяти. Вістович це розумів, хоча після візиту шефа почувався знесиленим. Раптом його охопила лють і, вилаявшись на всю горлянку, комісар щосили грюкнув кулаком по столі. Попільничка підскочила, розсипавши довкола себе чорно-срібний цигарковий попіл. Відчувши деяке полегшення, Вістович загорнув почервонілу руку в прохолодну полу плаща. З кишені випала австрійська газета і візитка, знайдені в готельному номері Алоїзи Вольфович. Баденська газета «Kurort Nachrichten» на другій сторінці містила повідомлення про те, що маг-ясновидець, а також цілитель Вінцент Гаусман даватиме сеанси 2 вересня у Бадені, го в Кракові, го в Лемберзі, а потім маестро запрошують до Росії. Текст повідомлення був ледь помітно обведений олівцем. Схоже, чимось панну Вольфович це зацікавило.

Комісар заховав газету в шухляду, а потім ще раз прочитав адресу на візитці. «Крамниця східних секретів» Альфреда Шимоновича знаходилась не так далеко звідси. Усього дві трамвайні зупинки. Можна навіть спершу туди навідатись, а вже потім де-небудь поснідати.

Виходячи з трамвая поряд з Галицькою ощадною касою, Вістович намагався уявити, де саме на галасливій Ягеллонській може знаходитись ця східна крамниця. Проте неподалік Єврейського театру знайшовся вузький непомітний провулок, в якому комісар натрапив на скляні двері. Щойно він ухопився за ручку, як вгорі залунав маленький срібний дзвоник, кличучи господаря. Усміхнений бородатий чоловік у східному костюмі з’явився негайно і, вклонившись, виголосив гостю привітання. Вістовича дещо розсмішила ця вистава, проте він цілком серйозно почав оглядати товари, які пропонував Альфред Шимонович. Тут були східні килими, халати, пляшечки з олійками, пуделка з чаєм і безліч фарфорових слонів, змій та драконів.

– Що саме пана цікавить? – знову озвався Шимонович. – Пан шукає презента? Чи, може, щось для себе?

– Покажіть мені он ту книгу, – попросив комісар, тицьнувши пальцем на полицю.

– О-о, пана цікавить східна мудрість, – сказав продавець, стаючи, щоб дістати її, на стілець. – Прошу… Конфуцій у перекладі німецькою… Дуже коштовне видання…

Вістович обережно взяв книгу і, розгорнувши, з насолодою заглибився у її сторінки.

– Скажіть, пане Шимоновичу, – мовив комісар, не відриваючись від читання, – ви, напевно, знаєте всіх своїх клієнтів?

– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно відповів той.

– Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять нечасто, і не всі…

– Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.

– Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.

Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.

– Ніколи про таку не чув.

– Дивно, вона мала вашу візитку.

– Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.

– А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.

– А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.

– Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.

– А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.

– Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна…

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Гаразд, – Вістович відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, – тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.

Угамувавши голод, Вістович подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.

– О, пане комісар… – Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.

– Як там Тепфер? – запитав Вістович.

– Досі без пам’яті, – відповів той, – залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.

– Невже він так упився, сучий син, – пробурмотів комісар.

– Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера… – Самковський поліз у кишеню по записник.

– Ну, – нетерпляче буркнув Вістович.

– Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимсь у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.

– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комісар, – а ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання… Убивця – її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?

– Щойно повернулася з курорту…

– То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вістович знову почав втрачати терпіння.

– Ароматична олія, яку ми знайшли на її столику, містить опіум, – промовив Самковський.

– Чудово!

Якась страхітлива радість з’явилася на обличчі Вістовича. Тепер він знав, як при потребі зможе натиснути на Шимоновича. Під час наступного візиту до нього цей любитель Сходу вже так просто його не позбудеться.

– Отже, припустімо, було так, – сказав комісар радше до себе, аніж до Самковського, – панна Алоїза, любителька брутальних злягань і опіумної олії, вирушає до Бадена, аби підлікуватися. Там знайомиться із цим віденцем Францом Тепфером. Вони стають коханцями, й Алоїза запрошує його до Львова, де призначає йому побачення в готелі «Три корони». Вони зустрічаються, проводять разом ніч… Одурманений опіумом і пристрастю, він шмагає її, а потім випадково вбиває…

– А щоб замести сліди, розігрує цю комедію з непритомністю, – додав Самковський.

– Але ж потім він опиняється замкненим у шафі, – сказав Вістович.

– Це не так важко зробити, комісаре…

– Гаразд, їдьмо до шпиталю, і якщо цей покидьок ще не прийшов до тями, клянусь, в мене він опритомніє.

Комісар і ад’юнкт схопилися з місця і вже за кілька хвилин очікували на трамвай. Дочекавшись потрібного номера, вони мовчки зайшли досередини і, заплативши кожен за себе, вмостились на дерев’яних сидіннях. Трамвай рушив з Академічної і через вулицю Фредра виїхав на Баторія, а звідти завернув на Личаківську. Тут залишались усього дві зупинки, і невдовзі поліціянти опинилися навпроти шпиталю. Безперешкодно вони дістались потрібної палати, де лежав Франц Тепфер.

Здавалось, чоловік спокійно спав. Дихання його було рівномірним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав і щосили вперіщив його по цій вдоволеній мармизі. Навіть Вістович здивовано глянув на свого підлеглого. Між тим, це подіяло, і Тепфер заворушився. Тоді Самковський уперіщив його ще раз. Після цього пацієнт схопився з місця і здивовано роззирнувся довкола.

– Де я? – запитав він.

– У лікарні, – відповів комісар.

– У лікарні? – перепитав Тепфер. – А ви хто?…

Та не встигли ті відповісти якимось злим жартом, як чоловік схопився за голову.

– Як болить, – заскиглив він і знову ліг.

– Пане Тепфер, – мовив комісар, зовсім не співчуваючи хворому, – це правда, що ви прибули сюди вчора з Відня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звідки ж він насправді прибув, а потім легенько кивнув.

– І вас запросила сюди Алоїза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потім кволо промовив:

– Звідки ви про неї знаєте?

– Воліли б не знати, пане Тепфер, – щиро зізнався Вістович, – але сьогодні вранці її знайдено мертвою в готелі «Три корони».

– Як – мертвою? – з жахом перепитав той.

– А так. Голою, з посіченою спиною і раною в грудях, – втрутився Самковський.

– Невже це для вас новина? – запитав Вістович, знаком наказавши ад’юнктові мовчати.

– Чому ви так кажете? Стривайте… Ви вважаєте, що це я? Я вбив її? – із розпачем у голосі промовив Тепфер.

– А чом би й ні, пане Тепфер? – Комісар закурив і поволі пройшовся вздовж палати. – Ви могли це зробити, скажімо, зі своїм спільником, а потім попросити його замкнути вас у шафі і здати ключ від номера.

– Дурниці, – Тепфер обхопив голову руками. – Боже, які дурниці! Дайте мені цигарку… Я все вам розповім, але спершу дайте цигарку…

Самковський неохоче з ним поділився, а потім кинув йому на ліжко сірники. Тепфер закурив, жадібно втягуючи дим у легені. Він притулився спиною до стіни і підтягнув коліна до підборіддя. Він усе ще був у своєму елегантному віденському костюмі, щоправда добряче зім’ятому і без половини ґудзиків. Щойно поліціянти вмостились на двох порепаних стільцях навпроти, Тепфер почав свою розповідь:

– Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У середині серпня вона прибула до Бадена на лікування, там ми і познайомились. У нас виявилось багато спільного: ми обоє любили поезію і живопис, тому годинами могли проводити разом, цитуючи Шіллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях міста, і вона час від часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своєму блокноті. Алоїза була талановитим графіком…

Тут промовець тяжко зітхнув і нервово затягнувся цигаркою. Самковському навіть здалося, що на його очах зблиснули сльози. Той справді потер очі рукою і продовжив:

– Коли довелося прощатися і повертатись їй до Лемберга, а мені до Відня, ми дали один одному обіцянки невдовзі побачитись знову. Та ледве прибувши додому, я побачив на столі телеграму від Алоїзи, в якій вона повідомляла, що забула в баденському пансіоні свої сережки. Я добре пам’ятав їх, вони дістались їй від матері і були надзвичайно для неї дорогими. Алоїза просила мене повернутися в Баден і привезти їх до Львова. Тут ми мали зустрітися в готелі «Три корони».

Отож, прибувши сюди вчора, я зняв там покої і вирішив трохи перепочити з дороги. За годину в двері постукав кельнер і разом з пляшкою вермуту приніс мені записку від неї. Алоїза писала, що зупинилась у покоях під номером 39 і просила зайти до неї близько десятої вечора…

Тепфер знову підніс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вістович не витримав і попросив продовжувати розповідь.

– Я почувався надзвичайно щасливим, тому відкоркував пляшку і трохи випив. Приблизно о пів на десяту хтось знову постукав у двері. Я відчинив, гадаючи, що це хтось із готельної обслуги, але на порозі побачив високого чоловіка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло і ховав обличчя… Далі не пам’ятаю нічого. Здається, він мене вдарив, і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув від вас цю звістку…

Комісар і його підлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повірили вони йому чи ні.

Нарешті Вістович озвався:

– Скажіть мені, Франце, чи панна Вольфович лікувалась від якоїсь певної хвороби? Чи прибула на води профілактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

– Вона сказала, що її бентежить дещо, від чого вона б хотіла позбутися в Бадені, але не називала це хворобою. Більше я не допитувався, – сказав Тепфер.

– Ми перевіримо це тут, – сказав Самковський і нашкрябав щось у записнику.

Вістович кивнув.

– Чи були ви з нею на сеансі Вінцента Гаусмана? Другого вересня він виступав у Бадені, – запитав він знову.

– Вона ходила туди сама, – відповів Тепфер, – у мене в той день розболівся шлунок…

– І які були її враження?

– Здається, їй сподобалось. Алоїза навіть хотіла потрапити на його сеанс у Львові.

Комісар підвівся і знову пройшовся по палаті.

– Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну річ, – сказав він, – чи під час статевого акту у неї були незвичні бажання? Чи просила вона, наприклад, її відшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопів від такого питання.

– Послухайте, пане… е-е-е… я не хотів би… – пробелькотів він.

– Відповідайте, Франце, – трохи стомлено сказав комісар, – на її тілі були сліди від батога, і поліційний лікар стверджує, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоїзу за її власним бажанням. Кому б іще вона це дозволила, як не коханцеві?

Тепфер тяжко зітхнув і опустив погляд.

– Я такого не помічав, – тихо промовив він.

У коридорі почулися важкі кроки декількох пар ніг, двері палати відчинились, і всередину зайшов доктор Фельнер у супроводі двох поліціянтів.

– Ось ви де, Вістовичу, – промовив поліційний лікар, – лишіть поки що цього добродія. Я домовився про значну цікавішу зустріч.

Ледве зайшовши, він одразу ж подався за двері, знаком запрошуючи Вістровича слідувати за ним.

– Скажи, щоб його стерегли, – наказав комісар Самковському і також вийшов з палати.

– Професор Аркадіуш Тофіль погодився сьогодні зустрітись. Якщо пригадує пан, то це найкращий знавець усіляких лемберзьких збоченців, – пояснив упівголоса Фельнер, коли вони йшли по коридору. – Я ознайомив його з цією справою і гадаю, він вам допоможе, комісаре. Професор чекатиме нас на своїй віллі на Кульпаркові за годину, тож мусимо поквапитись…

Вістович кивнув на знак згоди і, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слідом за ним на вулицю. Тут їм майже одразу вдалося спіймати порожній фіакр, і, вмостившись на лавці, чоловіки приготувалися трястися в ньому через усе місто.

Вістович пригадав, як вранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру… Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістович повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого – варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані з надмірним поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

– Ми до пана професора, – привітавшись, пояснив лікар, – він на нас чекає.

– Як про вас доповісти? – зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

– Наші прізвища Фельнер і Вістович. Ми з поліції.

– Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.

– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Ні, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо було просто знати усі ритуали в подробицях. Як саме її принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощів, пане Вістовичу, і треба бути майстром цієї справи.

– Отже він або сам збоченець, або постійно перебуває в їхньому середовищі?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого підозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такі схильності? – запитав комісар.

– Гадаю, я підібрав би потрібні питання, щоб вивести його на чисту воду, – відповів Тофіль, – але мусимо домовитись заздалегідь. У мене дуже щільний графік. Хоча я завжди готовий допомогти поліції.

Із цими словами він глянув на Фельнера, і той кивнув головою на підтвердження його слів.

– Скажімо, завтра о… – професор дістав з кишені записник і розгорнув його, – завтра о четвертій вас влаштує? Я підійду на Академічну.

– Цілком, – відповів комісар.

Тофіль, здавалось, на цьому хотів попрощатись, проте Вістович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзі була не одна така Алоїза Вольфович? Я маю на увазі, що люди з такими вподобаннями, як у неї, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справді була така не одна. Приміром, у кожному пристойному борделі знайдуться одна-дві дівиці, що вміють заподіяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’єднуються в закриті клуби, адже відвідувати будинки розпусти небезпечно. До речі, у Відні колись існував таємний «Клуб лікувальної гімнастики». Якось тамтешній поліції стало відомо, що замість гімнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потім злягаються, мов звірі. До справи залучили психіатрів, серед яких був і я. Скажу, тоді мені вперше довелося зіткнутися з таким типом девіантної поведінки…

– А як щодо Львова? – запитав комісар. – Тут вам траплялися такі клуби?

Професор зморщив чоло і відвів погляд убік. Якусь мить подумавши, він промовив:

– Родичі деяких знатних моїх пацієнтів розповідають, що ті часто відвідували кав’ярню «Рембрандт» неподалік Стрийського парку. За їхніми словами, там під виглядом мистецького товариства збирались любителі особливих насолод. Кав’ярню навіть зачиняли, аби їм ніхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.

– Алоїза була художницею, – сказав комісар, – тож цілком імовірно.

Тофіль раптом виразно глянув на годинник.

– Не сміємо більше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як і домовились, о четвертій на Академічній.

Професор підтвердив свою готовність зустрітися завтра і допомогти поліції чим тільки зможе. Коли він прощався з поліціянтами, на його обличчі з’явилась неприхована радість, як у людини, котра втішена з того, що перестала нарешті марнувати свій час.

Вістович і Фельнер повернулися разом до міста і, вийшовши з фіакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися. Лікар подався у бік міського Корзо, а комісар вирушив до будинку поліції.

У кабінеті стояв той самий тютюновий сморід, але Вістович уже не хотів відчиняти вікно, оскільки не збирався залишатися тут надовго. На його столі лежав рапорт Самковського. Про Алоїзу Вольфович ад’юнкт не дізнався майже нічого. Щодо Франца Тепфера, то він, як стверджував Самковський, будучи інженером за фахом, у році допомагав з проектом накриття Полтви. Саме тоді Львівська річка в межах міста остаточно зникла під бетоном.

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав:

«Dziękuję za kwiaty. Czekam na Ciebie dziś wieczorem. Przyjdź, jeśli chcesz…

Bejla».^[3]

Вістович поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як вранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістович кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла…

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістович недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістович щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістович згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.

– Бейло, – промовив до неї комісар, – я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

– Отже, тобі треба помитися, – засміялась вона.

Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.

* * *

У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.

Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.

– От яке мальовидло полюбляють збоченці, – тихо промовив Самковський.

Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаєю. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni “Rembrandt”. Serdecznie prezentujemy».^[4]

Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.

За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

– Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? – запитав у нього комісар.

– Щосереди, мої панове, ввечері, – відповів той.

– І ви тоді зачиняєте кав’ярню?

– Така домовленість, – кивнув господар.

– Скільки тут приміщень? – знову запитав Вістович.

– Ще один зал і пивниця.

– І ви присутні під час засідань клубу?

– Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву…

– А вам усюди дозволено заходити? – не вгавав комісар.

Ресторатор знизав плечима.

– Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, – відповів той.

Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:

– Нам потрібен список всіх членів клубу за весь час.

– Не знаю, чим вам зарадити, – дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.

– Це за каву і пляцки, – сказав комісар.

Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:

– Я принесу панству решту, – мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.

– Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список… – невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє – його єдині клієнти.

– Ну гаразд, – господар сховав гроші, – вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.

Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.

– Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, – рішуче сказав господар.

Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.

– Усе сходиться, – радісно прошепотів Самковський, – убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький… Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.

– Між записами різниця в тринадцять років, – заперечив комісар, – вони могли й не зустрітися. У році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у му. Не все тут сходиться, Самковський… До того ж, Алоїзі Вольфович у році було всього тринадцять.

– Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років…

Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.

Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.

У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.

– Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? – різко запитав комісар.

– Ви не запитували п-п-п-про ц-це, – відповів інженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

– Після го року ви ще сюди навідувались? – знову запитав Вістович.

– Ще од-д-дин раз… Здається, в му…

– І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?

– Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. – інженер майже закричав.

– Принесіть йому коца! – гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував і накрив ним плечі.

– Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», – продовжив інженер, – ви ж і про клуб знаєте, правда?

– Знаю, – відповів комісар, – як і те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонів.

– Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі… Я не буду більше нічого від вас приховувати…

Вістович сердито загасив цигарку.

– Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб…

До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.

– Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, – бурмотів Тофіль.

– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.

– У нього спостерігається певний девіантний синдром, – відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, – загалом досить цікавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.

Тофіль узяв у руки свій капелюх і струсонув з нього пил, хоча той здавався цілковито чистим.

– Я думаю, в дитинстві він зазнавав сексуальних знущань з боку старшої жінки, – продовжив професор, – таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвід у таких справах.

– Отже, він може бути вбивцею? – запитав комісар.

– Я цього не сказав, пане Вістовичу, я цього не сказав…

Психіатр попрощався і поспіхом вийшов з кабінету. Поліціянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

– Веземо його на Баторія? – врешті запитав Самковський.

Вістович зазирнув до кімнати, в якій сидів Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, і його трусило тепер іще гірше.

– Відвезіть його назад до лікарні, – розпорядився Вістович, – нехай спершу оклигає.

Комісар закурив і сам також вийшов на вулицю. Він подався широкою алеєю, уздовж якої густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев і не опираючись раптовим подихам вересневого вітру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожі, тримаючи сторчака коміри плащів, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осінь, яка вже давно поховала всі надії на будь-яке тепло. Тільки двом кінним поліцейським нікуди було подітись, і вони мовчки мусили терпіти колючий вітер, гріючись хіба що від кінських тіл. Коні монотонно цокали копитами, несучи своїх господарів давно завченим патрульним керунком.

Вістович, минувши вулицю Баторія, де на перехожих непривітно зиркав «кримінал», вийшов на Галицьку і рушив у бік монастиря бернардинів. Монахів після цісарських реформ тут уже не було, а в декількох їхніх келіях розмістився архів. Чималу його частину займали поліційні документи, тож візити поліціянтів були наперед узгоджені.

В архіві комісар попросив дати йому всі поліційні акти, що стосувалися вбивств, починаючи від року. І коли перед ним поставили цілу гору документів, той зрозумів, що залишиться тут до самого вечора.

Робота, однак, несподівано його захопила, і майже дві години промайнули нечутно. Нарешті, декілька випадків, що сталися у Львові в році, його зацікавили. Тоді, восени, як і зараз, в місті було вбито п’ять молодих жінок. У кожної на тілі виявили сліди побиття, ймовірно батогом. Вбивцю не знайшли, і справи залишились нерозкритими.

Комісар відчув, як на його чолі виступив піт. Захотілось ковтнути свіжого повітря, і, розстебнувши сорочку, Вістович спустився донизу. Трохи так постоявши, він викурив цигарку і повернувся до роботи.

Ще за кілька годин його чекало нове відкриття: у році сталася подібна серія вбивств. Знову п’ятеро жінок, і знову на тілах сліди побиття. Серед документів були й висновки поліційного лікаря – жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камінського, якого, щоправда, згодом відпустили, бо вину його довести не вдалось. Утім, далі зазначалось, що вже за півроку Камінський потрапив до божевільні, де ним зайнявся доктор Аркадіуш Тофіль. Подальша доля цього чоловіка була невідомою, але з’ясувати її, здавалось, зовсім неважко. Варто було тільки ще раз навідати професора.

Чомусь у жодному поліцейському рапорті не значилось про схожість убивств і року. Між ними всього 11 років, отже, їх могла скоїти одна й та сама особа. «Якщо йти далі за такою послідовністю, – міркував комісар, – то наступні злочини мали б статися в році, а потім – у му…» Від останньої думки його знову кинуло в піт.

Вістович взявся переглядати папери далі, проте вони закінчувались роком. Решта документів ще знаходились у поліційній картотеці. Спішно виходячи з архіву, він думав лише про одне: якщо в році також відбулися схожі вбивства, то це означатиме, що злочин го, го та нещодавнє вбивство Алоїзи Вольфович – справа рук одного маніяка. Того самого, якому щоразу були потрібні п’ятеро молодих жінок, переважно шляхетського роду. Декотрі з них були навіть художницями, як Алоїза…

На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителів мистецтва», про який розповів їм Тофіль. Завтра ж треба буде ще раз навідатись у кав’ярню «Рембрандт» і знову перевірити список учасників клубу. Якщо серед них є вбиті аристократки, тоді він на вірному шляху. Убивця походить з їхнього кола, а отже, і з їхнього клубу.

Місто вже огортали сутінки, а слідом за ними прокидалися розкидані то тут, то там електричні ліхтарі. Вони висвітлювали довкола себе жовто-бліді плями, мов таємні кола, всередині яких випадковий перехожий міг не боятися зловісних чарів осінньої міської ночі.

Переходячи від однієї такої плями до іншої, Вістович копирсався у своїй пам’яті, намагаючись пригадати той рік, коли він уже був комісаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке підходило б цій послідовності.

У будинку поліції знову нікого не було, крім чергового. Вістович узяв у нього ключ і піднявся на третій поверх, де знаходилася поліційна картотека. Тут він увімкнув світло, зняв капелюх та плащ і заходився шукати потрібний рік. Документи в поліції, на жаль, не були розміщені в такому ж суворому порядку, як у міському архіві. Вбивства стояли поруч з крадіжками, скаргами на циган і волоцюг, актами про потопельників, яких дістали з Полтви, та всім іншим. Це неабияк дратувало Вістовича, бо після роботи в архіві він почувався страшенно втомленим, до того ж відчував несамовитий голод, не маючи сьогодні ані обіду, ані вечері.

Чимало випадків комісар упізнавав, а подекуди йому траплялися його власні рапорти про той чи інший злочин. Утім, нічого схожого на вбивства двох попередніх років і вбивство Алоїзи Вольфович, він не знайшов. Злий, голодний та розчарований комісар Вістович спустився донизу і, навіть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю. Його теорія розсипалася, мов картковий дім, але якщо вона все-таки правильна, то Алоїза Вольфович була тільки першою жертвою невідомого маніяка. Далі будуть ще і ще, як у му чи році… Годі було навіть уявити, який із цих двох варіантів гірший, а який кращий.

Одинокий трамвай, як і вчора, завіз його на Понінського, і пройшовши від зупинки декілька кроків, комісар опинився перед будинком Бейли. Сьогодні він знову тікає, йому знову хочеться заховатись від усього світу, забувши бодай на вечір про свою роботу. На порозі він усміхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогодні тверезим. Що ж, він уважив її прохання.

Жінка чекала його і зустріла в передпокої лагідною посмішкою. Вістович ніяк не міг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як і він. Тому що єврейка? Дурниці! Уникає барвистих вечірніх товариств? Можливо… Колись вона була заміжня, але що сталося потім, він не знав.

У вітальні для нього був накритий стіл. Служниця принесла кугель і чудову сливову настоянку. Як не стримувався Вістович, але накинувся на їжу, мов голодний школяр.

– Як ти й просив, я була в Шимоновича, – сказала Бейла, спостерігаючи за ним з легеньким подивом.

Вістович перестав жувати і виразно глянув на неї. О, так, зараз має з’явитися або зникнути ще одна нитка у його розслідуванні.

– Мені вдалося купити в нього опіумну олію, – сказала вона, – він довго опирався, мовляв, нічого такого в нього немає, але врешті продав цілий флакон.

Комісар не тямився з радощів. Забувши про їжу, він ухопив Бейлу на руки і вже не відпускав.

* * *

На ранок його чекали дві погані новини. Перша – те, що вночі Франц Тепфер зник з лікарні. З вікна його палати звисала донизу мотузка, зроблена з постільної білизни. Подолати за її допомогою два поверхи було дурницею для фізично сильного чоловіка, а поліцейські, що чергували під його дверима, не чули ані звуку.

Проте значно гіршою була друга новина: у віддаленому будинку на Замарстинові сталося ще одне вбивство. Дівчина лежала на підлозі обличчям донизу поряд з ліжком з розбурханою постіллю. Вона була цілковито голою, тому сині продовгасті смуги на її спині одразу кинулися в очі.

– Схоже, той самий сучий син, – промовив доктор Фельнер і обережно перевернув тіло обличчям догори.

Це обличчя видалось Вістовичу знайомим, і, придивившись уважніше, він упізнав рецепціоністку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комісар відійшов убік.

Данута жила сама в цілому будинку, який до того ж знаходився на добрячій віддалі від решти, тому сподіватися на свідків і цього разу марно. Та й Замарстинів – це брудна робітнича околиця Львова, де взагалі мало хто цікавиться один одним.

Як убивця знайшов цю дівчину? Запримітив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неї, і вона погодилась на зустріч? Малоймовірно… Може, вони були знайомі раніше? Можливо… «А якщо вони були знайомі раніше, – подумав комісар, – то чи не з її допомогою вбивця проник тоді в готель?» У такому разі Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замість нього подався в номер до Алоїзи, можливо, навіть прихопивши ті злощасні сережки. Але як вона потім не змогла відрізнити Тепфера від убивці, до того ж знаючи їх обох? Тут Вістовичу пригадалась опіумна олія, що була в номері панни Вольфович і яку вона найімовірніше придбала в «Крамниці східних секретів» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлі. Якщо розум дівчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з іншим.

Цікаво, якої саме таємної недуги хотіла позбутись Алоїза, коли в Бадені звернулася до Гаусмана? Своєї пристрасті до насолоди болем чи залежності від опіуму?…

О третій пополудні Вістовича викликав до себе шеф. Заступник директора поліції Вільгельм Шехтель не почувався краще, аніж позавчора. Його застуда була ще гіршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Він сьорбнув гарячого чаю з чималої чашки на столі і глянув на Вістовича почервонілими очима. Комісар усім тілом напружився, чекаючи його перших слів. Нічого несподіваного не прозвучало:

– Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?^[5]

Комісар ковтнув образу і чекав наступних слів шефа.

– Якого дідька ви відпустили того гівнюка Тепфера?

Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.

– Пане заступнику я його не відпускав…

– Halt dein verdammtes Maul!^[6] – Крик потроху переходив у вереск. – Ви відправили його до лікарні – це те саме, що відпустити. Готовий присягнути, що він зумисне вдавав із себе хворого, аби мати можливість утекти!.. Як ви, досвідчений поліцейський, могли купитися на цю комедію?! Курва!.. Тепер замість одного вбивства ми маємо два!.. Бо вчинив його не хто інший, як цей сраний Тепфер!..

На щастя для Вістовича, горлянка шефа більше не витримала, і той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комісара ще була можливість перевести дух і приготуватись до подальших образ. Утім, коли кашель стих, заступник директора вирішив себе поберегти. Він сьорбнув чаю і заговорив далі більш-менш врівноваженим тоном:

– У мене був Самковський, – повідомив Шехтель, – він мені все й розповів. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторія, але ви відмовились… Самковський просив не говорити вам про його візит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, мені це до сраки… А для того, щоб усвідомили собі, Вістовичу, якщо не спіймаєте Тепфера, то комісаром буде ваш практикант, а ви підете в кінну поліцію.

Договоривши, він знову підніс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болісно попікши язика.

– Подайте води, – буркнув Шехтель.

Вістович підійшов до підвіконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, він підніс її шефові.

– Маєте, що сказати? – запитав той і набрав повний рот.

Комісар кивнув і в декількох словах розповів йому про свої дослідження у міському архіві і про здогади, які виникли після цього.

– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.

– Як на мене, ні, – сказав комісар.

– Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, – уже спокійніше зазначив шеф, – зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здається, пригадую це вбивство року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там…

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

– І того сучого сина Тепфера знайдіть, – додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. – Де, курва, може віденець заховатись у Львові?…

Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

– Невже тут був замок? – буркнув він.

– Не замок, Самковський, – відповів комісар, – колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

– Невже? – не повірив ад’юнкт.

– Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, – запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

– І справді є написи, – сказав він, – ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки… Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

– Звідки ви про це знаєте, комісаре? – запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

– Я багато про що знаю, сучий сину! – відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пішов він у дупу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

– Навіть для поліції? – запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

– Навіть для поліції, пане комісаре, – відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, – ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

– То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

– То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

– Мені треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненіше сказав він.

– Її в мене більше немає, – спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

– Не вірю, – сказав він натомість.

– Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярні.

– Гаразд, – погодився комісар, – найперше, проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

– Як скажете, пане Вістовичу…

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було… Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

– Ах ти, падлюко! – закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.

Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш, ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістович відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістович відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».

Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже тут росіяни! І їх, принаймні, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комісар. – Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістович укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляти непогано.

Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра… У коридорі нікого не було, принаймні, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? – подумав Вістрович. – Урешті-решт на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.

Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістович дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.

Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістович найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістович упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало…

Проте, один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:

– Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.

– Я палко хотів… потрапити на засідання… «klubu… miłośników sztuki», – затинаючись, відповів той.

Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.

– Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, – сказав росіянин.

– Мені шкода, – промовив той.

Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.

– Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…

Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістович запитав про інше:

– Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?

– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, – ґречно сказав росіянин, – багато років тому ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте… Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує…

– А чим займалися ви? – не втримався Вістович.

Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

– Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте…

Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістовичу навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

– Як бажаєте, – шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, – обійдемось без останнього слова.

Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

– Як ви почуваєтесь? – запитав офіцер.

– Ніколи не почувався краще, – відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

– Дозвольте запитати ваше ім’я, – мовив після цього офіцер.

– Комісар Адам Вістович, – відповів звільнений.

– Отакої, – військовий, здавалося, був украй невдоволеним, – поліція нам допомагає?

– Аж ніяк, – заперечив комісар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комісар, – до того ж, дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

– Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

– Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, – сказав він, – що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз вдома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…

* * *

У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити тому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

– А-а, Вістович, – промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, – проходьте, сідайте…

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

– Маю для пана новини, Вістовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, – ось телеграма з Міністерства оборони…

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

– Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

– Вчора було вбито ще одну дівчину, – сказав він, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вістовичу…

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте той тримав себе в руках.

– Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці…

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

– …але робіть свою справу в поліції, – видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

– Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи на ходу плащ.

Вістович ще раз придивився до його побитого обличчя і десь у глибині душі навіть пошкодував практиканта.

– Розкажи мені про все по дорозі, – мовив комісар, – зараз ніколи повертатись. Ми їдемо навідати професора Тофіля.

Він рушив уздовж Академічної, виглядаючи вільний фіакр, і Самковський намагався не відставати.

– Дівчину звали Домініка Ястремська, їй було всього шістнадцять.

Вістовський сердито вилаявся.

– Вона донька впливового банкіра, – продовжив практикант, – тож шеф…

– Курва! Я знаю, що сказав шеф!.. – різко перебив його комісар. – Можеш мені не говорити.

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вістович запалить цигарку і з приємністю затягнеться димом, а далі продовжив:

– Мені вдалося дещо дізнатися про цю дівчину.

Комісар уважно подивився на підлеглого.

– Вона мала певну делікатну недугу, – сказав той, – була німфоманкою…

– Он як? – Вістович випустив струмінь диму і, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дізнався?

– Знайшов одного фацета, який працював садівником на віллі її батечка. Він розповів, що та мордувала його по кілька разів на день, і не тільки його, а й конюха, і навіть поварчука…

– І при цьому хотіла, щоб її сікли батогом? – запитав комісар.

– Більше полюбляла різку, як у школі…

Під’їхав фіакр, і чоловіки залізли всередину, наказавши візникові вести їх на Кульпарків. Той рушив вулицею Коперніка вгору, а згодом, біля костелу Магдалини, звернув ліворуч, на Потоцького, де трохи жвавіше покотився донизу. По вулиці 29 Листопада фіакр поїхав геть повільно. Вістович, спираючись на борт, трохи підвівся з лавки і запитав у візника, в чому річ. Той пояснив, що його кляча почала шкутильгати, а тому гнати її він не може. Ледве дотягнувши до залізничної колії, той і зовсім зупинив фіакр, кажучи, що мусить перевірити її копита.

Поліціянти вийшли, постановивши дістатися до лікарні пішки, оскільки залишалось уже зовсім небагато. Візник щиро подякував, перепросив за трафунок і взяв із них тільки половину плати.

Вістович і Самковський, перейшовши через колію, що з’єднувала Львів із Чернівцями, подалися далі вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крізь зарості терну й височенних будяків, і кожен, хто йшов нею, либонь побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звідки був тільки дошкульний шлях назад.

На щастя для поліціянтів, так не сталося, і невдовзі хащі залишилися позаду. Натомість, попереду завиднілась висока цегляна огорожа, з-за якої виростали чималі дерева старого парку.

– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краї розірваної кишені, – тільки з іншого боку.

– Треба знайти якийсь вхід, – сказав комісар.

Пройшовши кілька десятків кроків уздовж огорожі, чоловіки побачили хвіртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись між собою, вони мовчки підійшли і впівсили на неї налягли. З іншого боку почувся хрускіт, і хвіртка відчинилась.

Від неї тягнулася коротка стежина, що впиралася далі в мощену алею. На подив поліціянтів, алея виглядала затишною, і годі було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевільних. У кінці алеї проглядалася гарна триповерхова будівля самої лікарні. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущі, а посеред них дзюркотів невеликий фонтан. Оминувши його, чоловіки підійшли до головного входу, проте двері виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кілька разів дверну ручку, а потім задер голову догори. Одразу над ними виднілись вітражі каплички, що знаходилась на другому поверсі, а поміж них велика статуя Божої Матері. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вікон. Деякі з них були прочинені, виставляючи напоказ заржавілі ґрати, за якими не було видно нічого, окрім темного простору.

– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комісар хмикнув у відповідь і неквапним кроком подався оглядати будівлю справа. Ад’юнкт, натомість, вирушив ліворуч. Невдовзі вони відійшли на доволі значну відстань. І, вже навіть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський ішов усе далі й далі, шукаючи ще одні двері, котрі вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстіж вікно на першому поверсі. Проте ані того, ані того не траплялося, і це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережні скрадливі кроки. Він різко обернувся і побачив перед собою двох дивних типів у якомусь чудернацькому одязі. Типи загрозливо тримали в руках мітли, якими зазвичай підмітають листя, і хижо, по-тваринному, шкірились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стіну лікарні, яка надійно стримала його втечу. Тим часом двоє незнайомців підійшли зовсім близько, і практикант навіть чув їхнє важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський міг розраховувати тільки на свої кулаки. Спочатку він хоробро виставив їх уперед, потім спробував заговорити з психами і довідатись, чим їх розгнівив, але ті без жодних слів далі сунули просто на нього. Зрештою, він метнувся вбік, оскільки це був єдиний можливий шлях втечі, але тієї ж миті удар мітлою звалив його з ніг.

Вістович, який вирішив повернутись назад до головного входу і дізнатися, як справи в підлеглого, здалеку побачив двох нападників, що, здіймаючи мітли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землі. Жертва голосом Самковського відповідала їм брудною лайкою і відчайдушно гукала на допомогу.

– Лишіть його, тварюки! – вигукнув комісар, кидаючись до них.

Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вістовича жодної уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комісар витягнув з кишені «Гассера» і вистрілив у повітря. Це подіяло миттєво: нападники відскочили убік, а бідолашний Самковський спершу поповз, а як тільки відчув сили, звівся і побіг до свого рятівника. У нього був розбитий ніс і кровила брова саме над тим оком, під яким Вістович кілька днів тому поставив синець.

Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподівано збадьорились і з диким завиванням піднесли мітли догори. За мить поліціянти зрозуміли, в чому була причина їхніх радощів. З протилежного боку лікарні до них надходила підмога: ще двоє таких самих типів з такими ж мітлами. Вістович і Самковський потроху опинялись в оточенні.

Не чекаючи подальшого розвитку подій, комісар знову звів догори «Гассера», але перш ніж він натиснув на гачок, одне з вікон на першому поверсі відчинилося і в ньому з’явилася лиса, мов коліно, голова, а далі – могутні плечі.

– Якого дідька ви тут робите? – крикнув з вікна лисий і, не дочекавшись відповіді, виліз на підвіконня, а потім зіскочив на землю. Він був одягнений у білий халат, отже, поліціянти нарешті зустріли кого треба. Слідом за ним через вікно до них виліз ще один добродій у білому. Вони роззирнулись довкола і хутко розійшлися у різні боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятів з мітлами.

Вдалося це не одразу. Ті, відчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинців і завершити свою справу. Врешті, їх пригостили цигарками, і куріння подіяло на них заспокійливо. Вони перестали жестикулювати і навіть продовжили замітати доріжку. Чоловіки в білому підійшли до поліціянтів.

– Якого дідька вам тут потрібно? – знову запитав лисий.

– Шукаємо доктора Тофіля, – пояснив комісар, не відчуваючи жодної вдячності до нього і його колеги.

– Вам слід було б зайти з парадного входу…

Лисий уважно придивився до Вістовича і Самковського.

– А хто ви, власне, такі?

– Ми з поліції, – коротко пояснив комісар, дістаючи з кишені свій документ, – доктор Тофіль – наш консультант.

Він перевів погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав від шефа. Його плащ був брудний, зім’ятий і обвішаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.

– Я доктор Хшижевський, – представився, нарешті, лисий, – а це мій помічник Ядель.

Вістович кивнув замість відповіді і запалив цигарку. Зробивши кілька глибоких затяжок, він запитав:

– То ви проведете нас до професора?

– Звісно, – відповів Хшижевський і попрямував до вікна, звідки виліз декілька хвилин тому. – Йдіть за мною.

– Куди? – не второпав комісар, але доктор уже встиг видертись на підвіконня і, на мить осідлавши його, зник усередині.

– Я ж казав, усе тут по-вар’ятськи, – пробурмотів Самковський, сердито струшуючи листя з плаща.

– Ходімо, – спробував підбадьорити його Вістович, так само як щойно подумки підбадьорював сам себе.

Поліціянти не без труднощів, спершу ад’юнкт, а потім комісар, ввалилися в затхлу прокурену кімнату, що була, вочевидь, кабінетом доктора Хшижевського.

– Ходімо, я вас проведу, – сказав той, одразу прочиняючи двері.

Вони вийшли в довгий напівтемний коридор, а потім сходами піднялися на другий поверх, де було світліше. Звідкілясь чулося гарне жіноче сопрано. Ядель і Хшижевський вилаялися в один голос.

– Знову ця курва, – процідив доктор.

– Гарний голос, – дослухавшись, промовив комісар.

– Це одна з наших вар’яток, – пояснив Хшижевський, – у минулому оперна знаменитість. Чоловік заскочив її в ліжку з коханцем…

– Але здуріла вона, а не він, – сказав Самковський.

– Чоловік був кавалерійським офіцером і одразу ж вихопив шаблю. Вбив коханця, а їй відрубав руку, – мовив доктор, – промахнувся…

Запала мовчанка, й кілька хвилин чулися тільки їхні кроки й те саме сопрано. Воно згодом стихло, проте настрій у поліціянтів так і не поліпшився.

Кабінет Аркадіуша Тофіля знаходився в кінці коридору. Хшижевський постукав, і голос професора запросив їх увійти.

Склалося враження, що візит поліції став для Тофіля приємною несподіванкою. Він піднявся з-за столу і рушив назустріч гостям, широко посміхаючись і простягаючи їм руку.

– А-а-а! – радісно протягнув він. – Вітаю вас, панове! Сідайте, прошу…

Дещо спантеличені Вістович і Самковський примостилися на твердій пружинистій канапі, однаково впершись ліктями в коліна, і втупились очима в Тофіля. Той дочекався, коли за Хшижевським та Яделем зачиняться двері, і ще ширше усміхнувся гостям.

– Бажаєте чаю або кави? – запитав професор.

– Ні, дякуємо, – відповів комісар.

– Коньяку?

– Так, – вирвалось у Самковського.

– Ні, – обірвав шеф.

– Тоді, – професор широко розвів руками, – чим, скажіть завдячую…

– Нас цікавить один ваш пацієнт, професоре, – одразу перейшов до справи комісар, – Ян Камінський, пригадуєте такого?

Тофіль глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, мовби таким чином збирався провітрити мозок.

– Здається, так, – відповів психіатр, – його ще звинувачували у якихось вбивствах…

– Молодих жінок, – уточнив поліціянт.

– Саме так, – професор чомусь заплескав у долоні, мовби освіжив якийсь веселий спогад з юності, – за версією поліції, він убивав з певною послідовністю…

– Цей чоловік у вас, професоре? – Вістович несподівано для себе занервував.

– Ні, – сказав Тофіль, – ми відпустили його приблизно півроку тому.

– Scheiße!^[7] – вилаявся комісар німецькою, бо одразу ж пригадав шефа.

Вістович уже не міг всидіти і, схопившись з місця, почав нервово ходити кабінетом.

Самковський та професор дивилися на нього з побоюванням.

– А його картка, пане докторе, картка цієї тварюки досі у вас? – запитав комісар.

– У мене, комісаре, – відповів професор.

Він підійшов до велетенської шафи поряд з вікном і, діставши з кишені ключ, відімкнув її. Кілька хвилин потративши на пошук, Тофіль нарешті дістав звідти чималий зшиток і простягнув його комісару.

– Ви можете попрацювати над цим у нашій бібліотеці, – запропонував психіатр.

– Даруйте мою нав’язливість, – рішуче сказав комісар, – але без вас ми не дамо собі ради.

Тільки тепер на обличчі професора промайнула тінь невдоволення. Проте, видно зрозумівши, що інакше гостей не позбудеться, він запросив їх сісти ближче до столу. За столом Тофіль одягнув окуляри і розгорнув медичну справу Камінського перед собою.

– Як можна здогадатись, ви підозрюєте, що мій колишній пацієнт і є той убивця, якого шукає тепер поліція? – запитав психіатр.

– Припускаємо таку можливість, – обережно зазначив комісар.

– Що ж, – почав Тофіль, – Камінський перебував тут з го до року. Влітку ми його відпустили…

– З якого року? – перепитав Вістович.

– З тисяча вісімсот вісімдесятого, – повторив психіатр, тицяючи пальцем у першу сторінку.

– Якраз у році подібного циклу вбивств не було, – тихо промовив комісар, – а щойно його випустили, як…

Він не договорив, зустрівшись поглядом з ад’юнктом. Очі Самковського так само палали. Схоже, вони чудово розуміли один одного.

– От що цікаво, – Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, – у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити… Іншого – кохалася з чоловіком у нього на очах… Ще три випадки далі…

Професор почав захоплено гортати листок за листком, доки не перечитав усе.

– Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, – врешті підсумував Тофіль.

– У медичній картці є дата його народження? – запитав комісар.

– Звісно, – професор відгорнув сторінки назад, – зазначено рік…

– Отже, в му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.

– Що йому за це світить? – чомусь запитав Тофіль.

– Петля, професоре. Цю падлюку повісять, – відповів за шефа Самковський.

– Навіть незважаючи на його психічний стан?

– Ви ж його відпустили, докторе, – нагадав Вістович, – отже, вважали здоровим.

– Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, – уточнив Тофіль, – я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.

– Ніхто й не звинувачує вас, професоре, – примирливо сказав Вістович, – зрештою, зараз мене цікавить важливіше.

– Що саме?

– Де знайти цього Камінського.

– Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, – без вагань запропонував психіатр.

– Чудово!

Поліціянти підвелися, і Самковський рушив до дверей. Комісар усе ще стояв навпроти Тофіля.

– Ви поїдете, професоре? – запитав він. – Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.

М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.

– З вами вирушить ад’юнкт Самковський, – повідомив комісар, одягаючи капелюх.

– А ви, комісаре? – здивовано спитав практикант.

– А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.

Вістович прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.

* * *

До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.

Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістович заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.

– Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? – запитав Вістович.

– Так, – відповів той.

– Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, – зазначив комісар.

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, – пояснив він.

– Сьогодні він повинен вам щось передати?

– Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.

– Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? – знову спитав комісар.

Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.

– Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, – нагадав про свою погрозу комісар.

– Все те, чим торгую, – плаксиво відповів той.

– Що ще?

– Іноді прошу його привезти російську горілку.

– А як він переходить з усім цим Броди? – поцікавився Вістович.

– Не знаю, це не мій клопіт, – відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїздний механізм, огортаючи нею все навколо.

– Не пропустіть його! – крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.

– Ось він, – сказав Шимонович.

– Упевнені? – перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.

– Так, ми вже не раз зустрічалися.

– Чудово.

Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.

– Пане Дервіль? – звернувся він до прибулого кур’єра.

– Oui c’est moi,^[8] – була відповідь.

– Дозвольте допомогти вам з валізою, – сказав комісар і потягнувся до його багажу.

– О, не турбуйтесь, – відповів пасажир, – вона неважка…

– Мені не складе клопоту, – широко усміхаючись, наполягав комісар.

Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:

– Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!

Той дивився на нього, не кажучи ані слова.

– Тепер можете взяти свою валізу, – додав комісар, – я насправді не мав наміру її нести.

– Можу я дізнатися, у чому винен? – хриплуватим голосом і вже без французького акценту запитав Дервіль.

– Звісно, – відповів комісар, – у тому, що львів’яни мають змогу насолоджуватись опіумом, нелегальною російською горілкою та іншими благами.

– Де докази? Де свідки? – занервував той.

– Один зі свідків спостерігає за нами он з-за тієї бруднющої колони, це пан Альфред Шимонович, ви добре його знаєте, – сказав Вістович, – а докази, пане Дервілю, заховані в його «Крамниці східних секретів» поміж фарфоровими слониками, за яких він так боїться.

Кур’єр сердито зиркнув у бік Шимоновича, але його самого не побачив.

– Куди ми зараз? – понуро запитав він у комісара.

– На Академічну, пане Дервіль, – відповів той, – по дорозі матимете змогу помилуватися найживописнішими куточками Львова. А я, знаєте, не найгірший оповідач…

Найімовірніше, щойно прибулому пасажиру краківського потяга плювати було на львівські краєвиди, але він слухняно подався слідом. Хоча б тому, що не мав змоги відстати від поліціянта бодай на крок.

На допиті він виглядав спокійно і попросив дозволу закурити. Самковський підсунув йому попільницю і сів навпроти. Ад’юнкт щойно повернувся з маєтку Камінських, однак там повідомили, що господар давно виїхав на лікування до Трієста і відтоді не з’являвся у Львові. Утім, поліцейський був переконаний, що це безсовісна брехня, і по прибутті в дирекцію одразу ж написав рапорт, вимагаючи цілодобового стеження за маєтком. Вістович черкнув на ньому своє «Zgadzam się», і тепер був потрібен тільки підпис директора та двоє вільних агентів.

Однак поліції у Трієсті все ж таки надіслали телеграму з проханням перевірити місцеві здравниці, і за кілька днів мала б надійти відповідь. Звісно ж Вістович і Самковський сподівались, що Камінського трієстинська поліція не знайде. Тоді це означатиме, що він у Львові і саме на совісті цього збоченця три нещодавні вбивства.

Вістович саме думав про вбитих жінок, спостерігаючи за тим, як Дервіль запалює цигарку. Упійманий кур’єр опанував себе і, вигідно розвалившись на стільці, виглядав спокійно та впевнено, мовби сам збирався допитувати поліцейських. А ще Вістович згадував усі розмови з Шехтелем, його слова про те, що розкриття цих убивств важливе для нього особисто, а значить, і для самого Вістовича.

– Кому ще у Львові ви постачаєте опіум? – запитав комісар, і собі закурюючи.

Самковський також палив цигарку, і невелика кімната невдовзі цілковито заповнилася димом. Вікно не відчиняли.

– Я не впевнений, що взагалі повинен будь-що вам розповідати, – несподівано заявив допитуваний.

Запанувала тиша. Вістович пригадав, що коли сьогодні або завтра буде вбито ще одну жінку, то на своїй кар’єрі він може поставити хрест. Опинившись у кінній поліції, куди обіцяв відправити його Шехтель, він у кращому випадку дотягне до емеритури, а потім зіп’ється, щоб в останні роки життя страждати від галюцинацій і болю в печінці та сечовому міхурі.

– Я не так розпочав нашу розмову, – промовив комісар.

Самковський стрепенувся. Він добре знав свого шефа і тепер упізнав цей тон. Нічого доброго для Дервіля він не віщував. Комісар був на межі.

– Розпочніть інакше, – нахабно промовив кур’єр, – наприклад, з вибачень. А я пізніше поясню, чому.

– Самковський, – хрипло звернувся Вістович, – перевірте, чи є хтось у сусідній кімнаті.

Ад’юнкт зазирнув за двері і заперечливо мотнув головою.

– Двері не зачиняйте, – попросив комісар.

– Що ви задумали? – насторожено запитав Дервіль.

– Зараз побачиш, – відповів той, підводячись з-за столу. – Хапайте цю падлюку, Самковський!

Поліцейські в одну мить опинилися біля затриманого і, вхопивши за руки, потягли до дверей. Чоловік незчувся, як його пальці опинилися під дверними завісами, і Вістович потягнув ручку дверей на себе. Дервіль закричав, щоправда, радше зі страху, аніж з болю.

– Розпочнемо інакше, – перекрикнув його комісар, – наприклад, з того… Стули пельку!

Дервіль слухняно замовк.

– Наприклад, з того, що ти назвеш нам своє справжнє ім’я, – продовжив поліцейський, – я не читаю французькою, але знаю, що Дервіль – це персонаж із «Гобсека»…

Самковський з повагою глянув на шефа. Той, однак, мусив ще раз потягнути на себе дверну ручку, щоб змусити кур’єра спершу кричати, а потім і говорити.

– Вінцент Гаусман! – викрикнув той. – Мене звати Вінцент Гаусман…

Вістович усміхнувся якоюсь кривою посмішкою.

– Пані та панове, – без жодної урочистості промовив комісар, – славетний маг-цілитель Гаусман насправді шарлатан і контрабандист… Вітайте!

Поліцейські відпустили його, запропонувавши знову сісти за стіл.

– Сьогодні о дев’ятій я маю сеанс у місті, а потім декілька зустрічей з пацієнтами, – тихо промовив той. – Ви мусите мене відпустити.

– Буде видно, пане Гаусман, – відповів комісар, – до дев’ятої ще довго. А доти вам доведеться чимало мені розповісти. І хтозна, чи не врятує ваша розповідь ще якусь молоду, але надмірно пристрасну особу.

– Мені треба випити, – проскиглив Гаусман, – мене трусить, до того ж пальці болять…

– У вас є що-небудь, Самковський? – запитав комісар.

Ад’юнкт кивнув і вийшов з кімнати. За кілька хвилин повернувся з трьома склянками і пляшкою «Baczewski».

Вістович прицмокнув язиком.

– Це найкраща горілка в усій імперії, пане Гаусман, – промовив він, – і справжній скарб для мого практиканта. Тож маю надію, що ми витрачаємо її недарма.

Гаусман кивнув, спостерігаючи, як Самковський наповнює йому склянку, і жадібно ковтнув слину. Решта дві склянки залишились порожніми. Анітрохи не переймаючись тим, що питиме сам, кур’єр одним проковтом проковтнув горілку і на кілька секунд затримав дихання. Потім гучно видихнув і звів очі на поліцейських. Схоже, тепер він був готовий з ними говорити.

– Вам ліпше? – поцікавився комісар.

– Значно, – відповів той.

– Тоді розкажіть мені все, що знаєте про Алоїзу Вольфович. Пригадуєте це ім’я?

– Щиро кажучи, не дуже.

– Пане Гаусман, ми знаємо спосіб, як освіжити вашу пам’ять, – різко мовив комісар, кивнувши на двері.

– Я і справді не пригадую, – розпачливо сказав той, – нагадайте, чому я мав би знати цю особу?

– Гаразд, – стриманіше мовив поліцейський, – згадайте австрійський Баден, менше місяця тому. Молода художниця, записувалась до вас на прийом і додатково хотіла зустрітися тут, у Лемберзі.

– Згадав, – полегшено зітхнув Гаусман, – ми мали зустрітись сьогодні після сеансу.

– Не зустрінетесь, – понуро сказав комісар.

– Чому?

– Її вбили.

– От лайно…

– Згоден, неприємний факт.

Гаусман благально подивився на Самковського, і той знехотя налив йому ще.

– Остання, – з жадібністю у голосі сказав практикант.

Випивши, Гаусман промовив:

– Ця дівчина справді зверталася до мене в Бадені. Вона мала одну дуже делікатну недугу, від якої хотіла позбавитись. Алоїза була німфоманкою і, крім того, полюбляла, щоб чоловік з неї знущався.

– Бив батогом, наприклад? – перепитав комісар.

– Так, без цього вона не отримувала жодного задоволення.

Самковський нахилився і прошепотів шефові на вухо:

– Пригадуєте, комісаре, я вам казав, що друга жертва, рецепціоністка з готелю, також мала «сказ матки»?

Вістович кивнув.

– А ще вона мала слабкість до опіумної олії. Так, пане Гаусман? – запитав комісар.

– Олія допомагала їй послабити свої бажання.

– А тепер найголовніше. – Вістович звівся на ноги і, підійшовши до вікна, прочинив його настіж. Свіже повітря увірвалося досередини, і всім стало легше дихати. – Вбитих жінок об’єднують у цілому дві речі: оця пристрасть до болісних насолод і опіум. Я думаю, у Львові існує який-небудь клуб, згуртування більш-менш порядних людей, яким подобаються такі непорядні розваги. Саме так наш убивця знаходить своїх жертв. Що ж до опіуму, то чи не ви часом постачаєте їм це зілля?

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

– Думаю, що я, пане комісаре…

– Мені потрібно знати, де цей клуб.

– На Сербській, – відповів Гаусман, – кнайпа «Мінотавр».

– Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? – здивувався Вістович.

– У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, – пояснив Гаусман.

– Два кроки звідси, – озвався Самковський. – Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в цілях, яких прагнуть перші і другі, і в методах їх досягнення. А душі в них однаково чортячі…

– Йдемо? – повторив ад’юнкт.

– Ні, – заперечив комісар, – інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

– Завтра? – здивувався практикант.

– Так, завтра, – твердо повторив шеф, – і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

– До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? – знову спитав Вістович.

– Звичайно ж, ні, – трохи ображено відповів ад’юнкт, – я назвався асистентом доктора Тофіля.

– Браво, Самковський, браво, – похвалив його шеф, – ви мудрішаєте на очах.

– Панове, а як же я? – нагадав про себе маг-цілитель. – Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

– На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, – повідомив комісар, – ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

– Що робити до завтра мені? – запитав Самковський, ховаючи горілку.

– Нічого, ад’юнкте, – відповів йому шеф, – до завтра відпочивайте…

* * *

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

– Заходьте, Вістовичу, – сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

– З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки…

– Ми знайомі, – озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, – як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

– Дякую, пане полковнику, незле, – відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

– Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.

– Вам срака, Вістовичу… – сказав шеф. – І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що от-от у нього розпочнеться істерика.

– Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі…

– Гаусман, – поправив його Вістович.

– Яка в сраці різниця! – закричав заступник директора. – Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

– Я не знав, – пробурмотів комісар.

– Он як? – Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина, – а тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?… Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

– Значить, так, – стомлено сказав шеф, – військові подадуть на вас у суд… Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

– Щось іще, комісаре?

– Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, – попросив той.

– Не може бути й мови!

– Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка…

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

– Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, – озвався шеф після паузи, – але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?

Вістович кивнув.

– У вас дванадцять годин… Не більше.

Шехтель демонстративно відкрив папку з паперами і вдав, що цілковито заглибився у справи. Комісар попрощався і вийшов з кабінету.

Самковський чекав на нього в коридорі. Він був трохи знервований, але з готовністю чекав наказів. Разом вони становили тепер один великий клубок нервів і відчували, як сильно залежать один від одного.

– Ви снідали, Самковський? – запитав комісар.

Дещо здивований практикант пересмикнув плечима.

– З’їв «кайзерку»…

– Нам треба добре поснідати, – заперечив комісар, – ходімо до Шнайдера.

Чоловіки вийшли на вулицю і рушили в напрямку кав’ярні. Сніданок у теплі та затишку затягнувся надовго і трохи обох заспокоїв. У значно кращому гуморі вони попрощалися до вечора.

О шостій поліцейські зустрілися на площі Ринок, поряд з однією з античних статуй. Настрій, здавалося, зберігся. Принаймні, Самковський почувався на диво добре.

У кав’ярні «Мінотавр» на Сербській було всього кілька відвідувачів. Жоден з них не звернув на поліцейських особливої уваги. Чоловіки зняли верхній одяг і вмостилися за столиком. Невдовзі підійшов кельнер і, приязно посміхнувшись, подав їм меню. Вістович замовив коньяку і, коли той приніс, запитав, коли відкривається клуб унизу. Кельнер відповів, що не знає ні про який клуб, але за чверть години до них підсів один з відвідувачів.

– Вітаю вас, панове, – промовив гість.

Чоловіки привітались у відповідь.

– Що докладно цікавить панство? – запитав він.

– Ми тут не вперше, – впевнено збрехав комісар, – і добре знаємо, що нас цікавить.

– То інша справа, – посміхнувся незнайомець, – хто вам найбільше сподобався минулого разу?

Вістович замовк, але за хвилю відповів так само впевнено:

– Я повинен розповідати вам про свої сексуальні пригоди?

Чоловік спробував удати зніяковіння.

– Будемо розцінювати це як своєрідне гасло, – сказав він.

– Одна смаглява хтива кішка, – відповів комісар, – забув, як її звати.

– Ах, я зрозумів, про кого ви, – була відповідь, – але ж ви знаєте, що жінки, як і чоловіки, приходять сюди добровільно. Це не бордель… Тож сьогодні вашої кішки може й не бути.

– Мені байдуже, – Вістович раптом жадібно облизав губи і трохи стишив голос. – Лише б ті самі кайдани і той самий батіг… І щоб яка-небудь сучка мене щосили періщила.

– Бачу, ви вже на самій межі, – посміхнувся незнайомець, – що ж, не буду вас затримувати.

– А цей молодий чоловік… – той глянув на Самковського.

– Я хочу йому показати, що таке справжнє задоволення, – мовив комісар.

– Чудово. З вас десять крон, панове, і ласкаво просимо до раю…

Узявши гроші, незнайомець провів їх униз, де за дверима і ширмою відкрилося напівосвітлене приміщення із столиками і ліжками замість крісел. Чувся доволі незвичний, але приємний запах, від якого трохи паморочилась голова. На ліжках сиділи напіводягнені жінки, а деякі були зовсім голі. Навпроти них бовваніли чоловіки, щоразу тягнучись до тих зі своїми пестощами, і все, здавалось, було для того, аби в одну мить перейти від розмов до злягання.

– Ось вона, їхня свобода, – проговорив незнайомець, – свобода від шлюбного рабства. Тут жінка може обирати собі чоловіка, а чоловік жінку, незважаючи на жодні обставини.

– Нам би випити для початку, – прохрипів комісар.

Одразу ж перед ними з’явилася кельнерка у шкіряній комбінації і батогом на шиї.

– Чого саме? – запитала вона.

– Чого-небудь, – відповів поліцейський, будучи не в силах думати.

– Як скажете.

– Столики для самотніх у сусідньому залі. Рекомендую вам сісти за різні, – мовив незнайомець і знову подався нагору.

Сівши неподалік один від одного, поліцейські зауважили за столиком навпроти професора Тофіля. Той також був один, цілковито присвятивши себе курінню кальяну.

Кельнерка у шкіряній комбінації принесла пляшку вермуту і дві склянки. Наливши спочатку Самковському, а потім комісару, вона швидко і вправно вмостилася Вістовичу на коліна.

– Ти сьогодні мій, – прошепотіла вона йому на вухо, – я щовечора обираю собі когось, і сьогодні мій вибір – це ти.

Комісар відчув несамовиту гордість і легке кружіння голови. Тим часом руки цієї бестії вже опинилися під його сорочкою, а далі міцно вхопились за ремінь.

– Зробимо це тут? – запитала кельнерка, підставляючи своє тіло під його пестощі.

Вістович зиркнув на практиканта і доктора Тофіля, що з цікавістю обсервували їхні ігри, і рішуче заперечив.

– Тоді ходи сюди.

Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.

Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.

– До ноги, – наказала жінка.

Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.

Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.

– Хочеш сам мене відшмагати? – запитала вона.

– Викинь це гівно, – сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

– Я не такий, як ті психи, – пояснив комісар, – і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

– Ніхто зі мною ще так не поводився, – спантеличено мовила вона.

– Тоді я буду першим, – сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

– Комісаре, він тут.

– Хто? – не зупиняючись, запитав той.

– Камінський. Ви забули?

Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.

– Мені пора, – пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.

– Гарно провели час? – єхидно запитав професор.

– Ніхто вам не заважав провести свій так само, – відрубав комісар.

– Як на мене, краще кальян…

– Камінський вас упізнав?

– Ні, він в іншому залі.

– Ходімо.

Ян Камінський виявився лисуватим худорлявим чоловіком з глибоко посадженими очима і зморшкуватим чолом. Тофіль і Вістович поволі наблизились до нього, а Самковський загородив собою сходи, що вели нагору.

– Вітаю вас, Камінський, – обережно озвався Тофіль.

– А-а, пане професоре, – зрадів той, – давно вас не бачив.

– Цей пан, – доктор указав на Вістовича, – хоче вам дещо розповісти.

– Радий буду послухати, – відповів чоловік.

– Бачте, пане Камінський, ми шукаємо серійного вбивцю, який у цьому закладі підшуковує собі жертв, – почав поліцейський.

– І що, знайшли, пане комісаре?

– Знайшов!

Із цими словами Вістович вихопив з кишені револьвер і націлив його на Тофіля.

– Ані руш, професоре…

За хвилину руки психіатра вже були в кайданках, і комісар штовхнув його до виходу.

* * *

Комісар спокійно і вдоволено палив цигарку, спостерігаючи крізь відчинене вікно, як поламаний трамвай намагаються штовхати уперед його пасажири, що юрбою висипали з вагона. Заняття це було цілковито безглуздим, і невдовзі поряд з ними з’явилося два фіакри, а візники пропонували людям пересісти. Ті, звісно, погоджувались, палко дискутуючи, кому сідати першим, а кому зачекати.

Від спостережень Вістовича відірвав Самковський.

– З вашого дозволу, пане комісаре, – сказав практикант, – я хотів би знати деякі подробиці цієї історії. Наприклад, як ви дізнались, що вбивця – Тофіль?

– Ви могли б запитати про це ще вчора, – зазначив той, – мені навіть здалося, що вам нецікаво.

– Нецікаво? – скочив з місця ад’юнкт. – Та я зараз умру від нетерплячки! А вчора не запитував тому, що вам було не до мене.

– Ви маєте рацію, – погодився Вістович, – ви, однак, знаєте все, окрім однієї деталі. Пригадайте наш візит до психлікарні.

– О, я його нескоро забуду, – похмуро відповів Самковський і помацав синці, які все ще не зійшли.

– Я дещо приховав тоді від вас, – вів далі комісар, – пам’ятаєте доктора Хшижевського і його помічника на прізвище Ядель?… Так-от, коли ми попрощалися з ними біля кабінету професора, Ядель непомітно тицьнув мені записку. Я прочитав її тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Зміст цього послання був дуже простий:

«Я тут. Звільніть мене. Ядель допоможе.

 Тепфер»

– Тепфер? – вигукнув Самковський. – Я й забув про нього!

– Саме через галас, який зчинили ті четверо з мітлами, він і помітив нас…Того ж дня, щойно стемніло, я повернувся на Кульпарків і проник досередини таким самим чином, через вікно. Ми зустрілися з Тепфером, але перед тим як втекти, я попросив Яделя провести мене в кабінет професора. Річ у тім, що медична картка Камінського здалася мені дивною. Не тому, що там були дивні записи, я не лікар, а тому, що вони виглядали недостатньо старими, хоч і затертими. Я добре знаю, якого кольору стає чорнило, скажімо, через десять років. Що ж до тих записів, то їх зробили заледве місяць тому. Ядель боявся, і мені довелося на місці переконати його всесильними кронами. Навряд чи Міністерство поліції відшкодує мені ці витрати…

– Але як Тепфер опинився на Кульпаркові? – запитав Самковський.

– Пам’ятаєте його втечу зі шпиталю на Личаківській?

– Так.

– Як гадаєте, хто її для нього влаштував?

– Невже Тофіль?

– Атож.

– І заховав до себе на Кульпарків?

– Отож-бо, зробив усе для того, щоб Тепфер став головним підозрюваним, і поліція ганялася за ним… Але повернемося до кабінету професора.

Очі Самковського палали від цікавості, і комісар потроху почав насолоджуватись тим враженням, яке справляла на нього розповідь.

– У кабінеті мені вдалося знайти не лише ту саму картку, яку нам показав Тофіль, але й оригінал.

– Існувало дві медичні картки? – перепитав ад’юнкт.

– Так, мій друже, але оригінал не належав Камінському. Вся його хвороба – чистісінька вигадка. Цей чоловік здоровий, принаймні, психічно і нікого не вбивав, ані в попередніх роках, ані тепер.

– Чия ж картка була оригіналом?

– Самого професора, – відповів комісар, – він приписав свою власну історію хвороби Камінському. Це над ним у дитинстві знущалася ненаситна гувернантка. І, ви не повірите, Самковський, вона досі живе в його домі. Тепер вона вже не гувернантка, а служниця, і далеко не така гарна, як колись.

Хвилину помовчавши, Вістович запитав:

– У вас ще залишилась та пляшка «Baczewski», яку недопив Гаусман на допиті?

– Звичайно, – відповів практикант і витягнув її зі свого сховку в шафі.

– Паскудна історія з тим сраним магом, – продовжив ад’юнкт, наповнюючи склянки, – хто б міг подумати, що він пов’язаний з імперською контррозвідкою.

– Де контрабанда, там і контррозвідка, – випивши, сказав комісар, – нічого дивного.

Самковський засміявся і повторно налив.

– Це остання. – Вістович знову закурив у відчинене вікно. – Можливо, сьогодні я таки піду до театру. Ввечері там грають Фредра…

Таємниця Єви

У вітальні на чільному місці висіла карта Австро-Угорської імперії. Заледве чи вдалося б відшукати на ній місцевий повіт, але господарям, схоже, було байдуже. Як і гостю, що нерухомо сидів навпроти каміна, дивлячись, мов зачарований, на вогонь. Поруч стояла нерозібрана валіза, разом з якою до вітальні знадвору потрапили крихти снігу. Вони потроху танули, лишаючи замість себе темні мокрі плями.

До кімнати проник запах свіжозвареної кави. Чоловік посміхнувся, але не відірвав погляду від вогню. Шкіра на його обличчі вже стала сухою, мов папір, а повіки нагрілися до гарячого, однак він залишався на місці.

Тільки коли до вітальні зайшла господиня, жінка років шістдесяти, гість чемно звівся на ноги. Господиня йшла повільно, тримаючи в руках тацю з блискучим кавником, крихітним горнятком і печивом.

– Знаєте, я рідко готую каву, – зізналася вона, – тільки коли про те просять мої гості… Бо ж знаєте, наш Трускавець славиться геть з іншого.

– Даруйте за клопіт, – перепросив чоловік.

– Ніякого клопоту, – відповіла господиня, – от тільки чи сподобається пану моя кава. Адже пан з Лемберга. Так?

– З Лемберга, – підтвердив гість, – але не турбуйтесь. Пахне вона пречудово.

Жінка посміхнулась і вийшла, відмітивши про себе, що цей пан, який буде її постояльцем найближчі кілька днів, досить учтивий і приємний зовні добродій.

Той, у свою чергу, відсьорбнувши трохи кави, невдоволено скривився. Це містечко справді славилося з іншого…

Постоялець з’їв трохи печива і, взявши свою валізу, подався сходами нагору. Там для нього була готова дещо прохолодна, але чиста й затишна кімната. З вікна виднівся засніжений парк і гострий шпиль надкаптажного будиночка джерела «Едвард».

Неподалік досі чергував поліціянт, який привів його сюди і, згорбившись від морозу, легенько пританцьовував, щоб зігрітись. Танець його трохи нагадував краков’як. Невдовзі під’їхали чималі сани, з яких вийшов чоловік у цивільному. Поліціянт виструнчився і щось промовив прибулому. Той кивнув і подався до будинку, з якого за ним спостерігали.

За кілька хвилин його кроки залунали внизу. Було чути, як він привітався з господинею і запитав, як почувається гість.

– Чудово почуваюсь, – відповів замість неї постоялець, спускаючись назад у вітальню, – тільки тут холодніше, ніж у Львові. Місцева поліція може цьому зарадити?

Прибулий засміявся і розвів руками. За хвилю він щиросердно згріб гостя в обійми.

– Вітаю вас, Германе, – сказав поліцейський, – чи добре їхалось сюди зі Львова?

Гість виглядав дещо спантеличеним. Схоже, він не очікував такого сплеску дружніх почуттів.

– Дякую, незле, – промовив постоялець, – от тільки зимно.

– То дурниці, – махнув рукою поліцейський, – пані Стефа нам зараз зготує гарячого вина.

– Я вже пив її каву.

– Нічого, – підморгнув йому співрозмовник, – ці два напої можна змішувати.

– Пане Станіславе, вам додавати корицю? – почувся з-за дверей голос господині.

– Так, моя люба, буду вам вдячний, – гукнув поліцейський у відповідь.

– А нашому гостю?

– І йому також.

Герман, якого не спитали, чи любить він корицю, знову сів навпроти каміна. Йому, схоже, хотілося якнайшвидше перейти до справи.

– Дякую, що поселили мене в такому гарному будинку, Станіславе. Зізнатися, я навіть не сподівався на таку щедрість, – почав гість.

– Дрібниці, – відмахнувся той, – кілька місяців тому я витяг чоловіка пані Стефи з однієї вельми неприємної історії. За це й заслужив її прихильність. Тому вона завжди рада мені допомогти. Звісно, якщо немає інших жильців. Відколи виявили, що тутешня смердюча вода зцілює, багато місцевих живе з того, що приймає постояльців, які нею лікуються… Закуримо?

Герман кивнув і дістав з кишені портсигар. Поліцейський заходився розкурювати люльку. Тютюн він мав як завжди відмінний. У цьому Станіслав себе неабияк поважав.

– А ви зовсім не змінилися за останні два роки, – промовив він, пустивши перше кільце диму.

– А ви трохи погладшали, – відповів Герман.

– А-а-а, я пригадую. Ви не любите товстунів.

– Недолюблюю, – уточнив той.

Обоє розсміялися.

– Дякую, що відгукнулись на моє прохання приїхати, Германе. Ви насправді мені дуже потрібні, – сказав поліцейський.

– Ще б пак! Ви просто закидали мене телеграмами… Що сталося?

У цей момент пані Стефа принесла дві порції глінтвейну, не давши Станіславу перейти до справи.

– Ви досі викладаєте мови в університеті? – запитав він співрозмовника.

– Так, нічого не змінилось, – відповів той.

– А по четвергах даєте уроки стрільби, як раніше?

– Атож.

Господиня вийшла.

– І працюєте у львівській поліції? – запитав тоді Станіслав.

– Ви ж знаєте, я не штатний працівник.

Герман обережно взяв до рук склянку і підозріло вгледівся у її вміст. Між тим його співбесідник зробив перший ковток і задоволено прицмокнув. Це трохи додало Германові рішучості.

– Знаю, – мовив Станіслав, втираючи свої розкішні вуса, – як і те, що жодне гучне розслідування в Лемберзі не обходиться без вашої участі. Слідчі, як по святу воду, ходять до вас за порадами.

– Як на мене, ви трохи перебільшуєте, але кажіть нарешті, що тут у вас сталося, бо я вмираю від цікавості, – відповів Герман.

Поліцейський випустив з рота ще декілька велетенських кілець диму і почав свою розповідь:

– Місяць тому, в одній тутешній віллі, що називається «Медова Єва», поселилося п’ятеро поважних персон. Найперше, президент празької поліції Гельмут фон Ранінгер… Не доберу, якого дідька занесло його в цю глушину… Також текстильний магнат Якуб Гайсман з Кракова і власник мережі віденських ресторанів «Royal» барон фон Зоммерштайн… Ще двоє – це львівські багатії Шимон Якубовський та Раймонд Кампіан. Гадаю, ви про них чули…

Герман кивнув і, струсивши попіл від цигарки за решітку каміна, приготувався слухати далі.

Поліцейський підбадьорив себе ще одним добрячим ковтком глінтвейну і продовжив:

– Так-от, не сиділось цим добродіям вдома і дідько поніс їх сюди. Усі вони замовили кілька сеансів сірчаної купелі, у різний час з’являлися в місцевому Товариському клубі, прогулювались парком, словом, звично для цього місця проводили час. Аж ось одного дня всі п’ятеро зникли…

Станіслав важко підвівся і підійшов до вікна. Відчувалося, що згадка про це завдає йому пекельних мук.

– Ви можете уявити це, Германе, п’ятеро товстосумів просто взяли і зникли? Мов у воду канули, – майже простогнав він, – господиня вілли стверджує, що всі ці панове виїхали в один день, і я б охоче повірив, але їхні родичі, не дочекавшись їх, звернулися в поліцію. Шеф скаженіє… А в мене жодного поступу в цій справі. Саме тому я згадав вас. Ви ж пам’ятаєте, мене перевели сюди з львівської поліції не за великі заслуги. Призначити когось начальником повітового відділу – це все одно, що запхнути в дупу. Страшно подумати, куди мене ще запхнуть, якщо я не дам ради з цією справою.

Він подивився на співрозмовника так жалібно, що Герману стало його і насправді шкода. Вони ніколи не були з ним щиросердними приятелями, і, видно, ситуація дійсно критична, бо інакше цей чоловік не звернувся б до нього.

– Гаразд, Станіславе, – промовив він, запалюючи наступну цигарку, – давайте тепер перейдемо до фактів. Коли точно прибули сюди ці добродії?

Поліцейський витягнув з кишені жалюгідні рештки записника і розгорнув його, стримуючи жовтуваті аркуші, які, здавалось, от-от розлетяться від найменшого поруху повітря в кімнаті.

– Та-а-ак… – протягнув він, досліджуючи свій манускрипт, – подивимось… За свідченням господині «Медової Єви», фон Ранінгер поселився в неї 15 січня, Гайсман – го, фон Зоммерштайна вона прийняла наступного дня, го, а Якубовського і Кампіана – 20 січня.

– Чудово, – похвалив його Герман, – звідки у вас такі точні дані?

– З книги записів приїздів, яку веде господиня, – відповів поліцейський.

– Без сумніву, в тій самій книзі була зазначена і дата від’їзду?

– Аякже! У всіх – 10 лютого року.

– Два тижні тому… Тобто всі ці панове мусили залишити віллу «Медова Єва» в один день?

– Господиня стверджує, що так вони й зробили, – розвів руками Станіслав.

– Вам не здалося це дивним?

– Чесно кажучи, ні. Там завелися щурі, і наступного дня мав прибути дератизатор з Дрогобича.

– І що, прибув?

– Здається, так…

– Мусите це перевірити.

– Неодмінно.

– Розкажіть мені тепер усе, що знаєте про господиню «Медової Єви», – попросив Герман.

– О-о-о-о!.. – пролунало у відповідь.

Гість зі Львова, який вирішив нарешті спробувати дещо схололий глінтвейн, здивовано підняв очі. Поліцейський усміхався так широко, мовби його щойно нагородив орденом сам цісар.

– Цю божественну жінку звати Єва Гроцька. Вона переїхала сюди два роки тому з Кракова після смерті її чоловіка, полковника Тадеуша Гроцького. Придбала стару віллу і зробила з неї справжній дерев’яний палац, назвавши його так на свою честь. Утім, аби мати прибуток, не лише живе в ній сама, але й здає постояльцям кімнати. Як більшість власників тутешніх вілл. Тільки замешкати у «Медовій Єві» недешево, тому клієнтів небагато. Тільки ті, хто може заплатити добрі гроші… Германе, я вам скажу відверто: якщо існують на світі коліна, які б хотілося востаннє обійняти, і груди, на які б хотілося востаннє покласти голову, то це коліна і груди Єви Гроцької. Утім, не подумайте лихого… Своє ім’я вона цінить понад усе, і досі ніхто не мав жодного приводу сказати бодай щось лихе про цю жінку.

– У такій справі не може існувати жодних симпатій, – усміхнувся Герман.

– Ви праві, каюся, – Станіслав з винуватим виразом на обличчі підняв догори руки.

– Отже, у вас немає сумнівів, що 10 лютого всі ці добродії залишили віллу і подалися до Лемберга, оскільки, принаймні, троє з цієї п’ятірки мусили сісти на віденський потяг? – продовжив розпитувати Герман.

– Я цілком у цьому впевнений, дорогий Германе. По-перше, у «Медовій Єві» зовсім не лишилося їхніх речей. А по-друге, п’ятеро місцевих візників засвідчили факт, що везли їх зранку до Львова, – відповів Станіслав, – кожен узяв собі окремі сани…

Герман рвучко звівся з крісла і став до вогню спиною.

– Одним словом, – перебив він, – фон Зоммерштайна не дочекалися у Відні, фон Ранінгера – у Празі, Гайсмана – у Кракові, а решти двох – у Лемберзі. Це ви маєте на увазі?

Станіслав був спантеличений таким несподівано різким тоном співрозмовника.

– Саме так, – пробелькотів він.

– Тоді я не розумію чому цим займаєтесь ви, – продовжив той, – їхні сліди загубились у Львові, тож це справа тамтешньої поліції.

– Бачите, в чому річ, – поліцейський сів назад у своє крісло і, стишивши голос, договорив те, що збирався, – я сказав, що візники везли їх до Львова. Але в самому кінці дороги сани потрапили в люту заметіль. Тоді клієнти почали якось не по-панськи лихословити. І виявилось, що в санях уже не пани, а зовсім інші люди, що миттю скочили зі своїх місць і подалися геть…

Жоден з них не прибув до Львова, не сів у потяг, а отже, вся ця чортівня, Германе, – справа повітового відділу поліції. Тобто моя…

Станіслав подивився на нього із жалісливою надією. «Ну, хто міг подумати, чорт забирай, що в цій глушині може статися бодай щось подібне», – читалося в його очах.

– Гаразд, – вкинувши черговий недопалок у вогонь, Герман усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити бідолаху, – якщо дозволите, я перепочину якусь годину, а потім ми візьмемось до справи.

– Звичайно, мій друже, – поліцейський гаряче потис йому руку і заходився застібати здоровенні ґудзики свого кожуха, – за годину я прибуду до вас знову.

На порозі його зустріла пані Стефа і висловила жаль, що той залишає їх так швидко. Станіслав люб’язно запевнив у відповідь, що тепер вони будуть бачитись частіше, і, вклонившись, вийшов на вулицю. Провівши його, господиня повернулася до вітальні, трохи сутулячись від морозного подиху зими, що війнув знадвору. Взявши до рук тацю, вона поставила на неї дві порожні склянки з-під глінтвейну і попільничку, яку залишив Станіслав.

– Пані Стефо, ви чули щось про власницю «Медової Єви»? – запитав Герман, збираючись знову піднятися нагору.

– Я чула про неї тільки хороше, – відповіла та, – сердешна вдова, якій випало тепер це випробування.

– Яке випробування? – мовив гість.

– Хіба ж… пан не тому приїхав до нас, що ті п’ятеро зникли? – трохи зніяковівши, сказала жінка.

«Отже, про це знає все містечко, – подумав про себе Герман, – зрештою, нічого дивного».

Уголос він подякував за вино і перепитав чи буває пані Єва Гроцька в товаристві. Господиня відповіла, що та іноді відвідує місцевий Товариський клуб.

* * *

Станіслав чекав у вітальні за годину, як і пообіцяв. Герман спустився до нього і, сьорбнувши гарячого чаю, який турботливо піднесла йому пані Стефа, одягнув пальто і капелюх.

– Ходімо, – сказав він.

– Куди найперше? – запитав поліцейський, запопадливо відчиняючи перед ним двері.

– Найперше відвідаємо віллу «Медова Єва» і поспілкуємось з її господинею, – відповів Герман.

– Як скажете.

Чоловіки спустилися слизькою стежкою з невеликого пагорба вниз, до парку, де на них чекали поліційні сани. Їхати довелося недовго: за кілька хвилин, перетнувши холодне безлюдне містечко, вони зупинилися біля розкішної вілли неподалік тутешнього костелу.

Двері відчинила молода служниця.

– Пані вдома? – запитав поліцейський.

– Проходьте, прошу, – мовила та, – я запитаю, чи господиня може вас прийняти, пане Станіславе.

Чоловіки зайшли в чималу вітальню й одразу ж попрямували до каміна, в якому помирав одинокий вогник. На цю пору стояли люті морози, і навіть недовгого перебування на вулиці було досить, щоб промерзнути до кісток. Служниця докинула трохи дров і тільки тоді подалася нагору повідомляти про неочікуваний візит.

– Розумна мала, – тихо промовив Станіслав, простягаючи руки до полум’я, що потроху набирало сили.

Герман роззирнувся довкола. Вітальня була чудова. Найперше вражала колекція картин, що прикрашали стіни, і зі смаком підібрані меблі. Усе, включаючи невелику кількість кришталю і срібла, було поєднано спільним задумом в одне ціле. Спадало на думку, що коли б звідси прибрали навіть найменшу річ, то якийсь невидимий зв’язок одразу б порушився.

Володарка цієї гармонії, темноволоса вродлива жінка, закутана в довгу шерстяну накидку, з’явилася на сходах і, посміхнувшись гостям, почала неквапно сходити донизу. Здавалось, вона хотіла використати цей час для того, аби оцінити, наскільки ці двоє пасують до її вітальні.

Біля останньої сходинки Станіслав ґречно подав господині руку. Збоку це виглядало так, що понад усе в житті йому хотілося щоразу отак проводити її від сходів до софи.

– Моя дорога пані Єво, – чоловік мінявся просто на очах. Замість грубуватого поліціянта зараз промовляв галантний кавалер, – дозвольте відрекомендувати вам мого друга, Германа Кисловича. Тільки не зважайте на його похмурий вигляд. Насправді мій друг веселун і жартівник. Інакше, ніхто в лемберській поліції ніколи б не посмів називати його поза очі Кисляком…

– Отже ваш друг з поліції? – запитала жінка.

Утім, сказала вона це без жодного занепокоєння, яке намагався вловити Герман. У неї був гарний голос, один з тих, що його завжди зачаровували.

– Так, моя пані… – натхненно почав Станіслав.

– Я вчитель стрільби, – перебив його Герман, – усього лиш.

– Усього лиш? – лукаво перепитала Єва. – Знаєте, я дуже люблю це заняття. Ви надовго тут?

– Герман допоможе нам розібратися у цій справі, – відповів за нього Станіслав, зробивши наголос на останніх словах, – очевидно, що на тиждень-півтора.

– Я думаю, ця справа займе значно менше часу, – виправив його Герман, – але так чи інакше, я до диспозиції пані в будь-який час.

– Ви погодитесь дати мені кілька уроків? – весело запитала жінка.

– З превеликим задоволенням, – вклонився Кислович, – у вас є зброя?

– У мене залишився цілий арсенал мого покійного чоловіка. Полковник Гроцький вправлявся з друзями щонеділі, і я часом товаришувала з ними. Потім мене вмовляли продати все це, але я відмовилась і навіть перевезла зброю з Кракова сюди. Хочете на неї поглянути, пане Герман?

– Охоче, – відповів той.

– Чудово. – Єва підвелася, і чоловіки також посхоплювалися зі своїх місць, – а потім, панове, я запрошую вас на вечерю.

– О, дорога пані. – На обличчі Станіслава засяяла широчезна усмішка, і він подав Єві руку.

Господиня сама відімкнула невелику комірчину під сходами і попросила чоловіків запалити невеликий гасовий ліхтар, що стояв одразу за дверима. Коли ті впоралися, вона першою впевнено зайшла досередини. Герман з ліхтарем ступив слідом.

У маленькому арсеналі виявилися дві рушниці Манліхера, що висіли на стіні одна над одною, нижче на цвяху тримався старий «Штеєр» без кобури, а під ним, на столику, чоловіки побачили дві скриньки. Єва знаком запропонувала їх відкрити. Там виявились два відмінних «Гассера»: один був армійський го калібру, другий – трохи менший. Уся зброя, навіть ветеран «Штеєр», була ретельно вичищена і змащена.

– Хто доглядає за вашим арсеналом? – поцікавився Герман.

Він із задоволенням, притаманним тільки справжнім стрільцям, узяв до рук револьвер і, відкривши стальні дверцята, прокрутив барабан з порожніми камерами. Потім звів курок і прицілився у темряву.

– Ніхто. Я роблю це сама, – відповіла господиня, – цього навчив мене колись полковник.

Герман, не приховуючи свого здивування, взявся досліджувати рушниці.

– Хочете, я подарую вам що-небудь? – несподівано озвалась Єва.

– Дорога пані, – зніяковіло мовив той, – щойно ви сказали, що вирішили залишити всю зброю собі…

– Я сказала, що відмовилась її продати. Але залюбки подарую. Отож, що б ви хотіли мати на згадку про «Медову Єву»?

– Якщо так, я узяв би цей відмінний «Гассер», який щойно тримав у руках, – відповів чоловік, – однак мені було б незручно…

– Він ваш, – м’яко перебила його Єва, – дорогий Станіславе, сподіваюсь, ви не образились? Адже Герман невдовзі нас покине, а ми можемо бачитись ледь не щодня.

– Аніскілечки, – запевнив поліцейський, – до того ж, тепер цей револьвер у не менш надійних руках, ніж був доти.

Він знову запропонував господині свою руку, і всі троє подалися до вітальні, де служниця вже накривала стіл.

Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.

Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.

– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.

В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:

– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…

– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.

– Розслідування, пані?

Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.

– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…

Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.

Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.

– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.

Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.

– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?

– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.

– Охоче.

Герман загасив цигарку і звівся на ноги.

– Я готовий, – промовив він.

Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької поліції, далі по коридору – кімната, яку господиня здавала барону, поруч з ним – колишні покої Гайсмана. Усі номери були ретельно прибрані, без жодного сліду постояльців.

– А де мешкали Якубовський і Кампіан? – запитав Герман.

– На другому поверсі, – відповіла Єва, – ходімо, я покажу вам.

Покої львів’ян виявилися значно просторішими, до того ж можна було припустити, що вдень за вікнами відкривався пречудовий вид на ближні гори.

– Якби я був президентом поліції або бароном, то неодмінно замешкав би тут, – задумливо промовив Герман, – а ви, Станіславе?

– Я з вами згоден, – відповів той.

– Окрім того, Ранінгер, Зоммерштайн і Гайсман прибули сюди раніше, отже, могли вибрати для себе кращі номери, – продовжив далі Кислович, – якщо тільки покої не були на той момент зайняті.

– Ви цілковито праві, мої панове, – з усмішкою відповіла Єва, – ці кімнати були вільні, і я пропонувала їх своїм поважним гостям. Однак вони відмовились і просили приготувати для них номери на першому поверсі.

– Усі вони прибули в різний час, і кожному тут щось не сподобалось? – запитав Станіслав.

– Браво, мій друже, – похвалив його Кислович.

– Саме так, – підтвердила жінка.

– Чи пояснювали ці добродії, що саме їх не влаштовувало в кімнатах на другому поверсі? – поцікавився Герман.

– Ні, але я гадаю, що справа була в сходах. Їм було важко підійматися нагору, – відповіла Єва.

– Через свій вік? – знову втрутився Станіслав.

– Радше, через свою поважність, – господиня пирснула зі сміху, одразу ж за це перепросивши, – точніше, огрядність.

– Чи були ваші постояльці знайомі між собою, до того як приїхати сюди? – Герман намагався не піддаватись цим іскристим веселощам.

– Гадаю, що ні, – відповіла Єва, – при мені у вітальні вони обмінювались візитками.

– Знатися між собою могли тільки Кампіан і Якубовський, які прибули разом, – зазначив діловито Станіслав.

– Безперечно, – кивнув Герман, – хоча б тому, що вже багато років мають спільне діло в Лемберзі. – Окрім цих п’ятьох, ви мали на той час інших постояльців? – звернувся він до господині.

– Ні, я здаю тільки п’ять номерів, – відповіла вона.

Герман замовк і відвернувся до вікна. У темному нічному дзеркалі було видно відображення Станіслава і Єви, що нерухомо за ним спостерігали. Хвилину так постоявши, чоловік знову повернувся до них обличчям. Тепер він усміхався.

– Що ж, – урочисто мовив Герман, – ми з вами, Станіславе, надто довго зловживали терпінням і гостинністю пані Єви. Гадаю, тепер нам час…

– Можете цим не перейматися, – сказала господиня.

– Дозвольте мені тепер наполягти, – м’яко заперечив Герман, з радістю відчуваючи, як до нього повернулася його звична впевненість.

– У такому разі смію нагадати вам про вашу обіцянку, пане Кислович, – сказала господиня, – коли в нас перший урок стрільби?

– Коли буде завгодно пані, – уклонився чоловік, – наказуйте.

– Тоді я наказую зустрітися завтра, скажімо, ополудні. Дні зараз короткі, і швидко темніє. Треба розпочинати наші вправи завчасно. – Єва в цю мить і справді була схожа на царицю. – Зустрінемось тут. Ви погоджуєтесь?

– Я погоджуюсь і скоряюсь.

Із цими словами вони й попрощались. Опинившись на вулиці, Герман критично поглянув на поліціянта.

– Ви й справді зачаровані цією жінкою, – сказав упівголоса він, – не дивно, що ви досі стояли на місці у своєму розслідуванні.

– Гадаєте, вона винна? – із болем у голосі перепитав той.

– Якщо думаєте, що я звинувачую пані Єву в якій-небудь кривавій масакрі, то помиляєтесь. Швидше за все, вона нікого не вбивала, – відповів Герман.

– Матінко Божа! – скрикнув поліцейський. – Ви впевнені, що тих п’ятьох убили? Ото вже по мені!

– Тихіше, Станіславе, – Кислович зупинився і, вхопивши співрозмовника за рукав, озирнувся довкола, – я такого не говорив.

– Вибачте, Германе.

Станіслав трохи опанував себе, але все ще важко дихав.

– Куди тепер? – запитав він згодом.

– А куди б вам хотілося? – Герман промовив це дещо в’їдливо, проте Станіслав і не думав ображатися.

– Якщо чесно, мій друже, то найохочіше я повернувся би зараз до «Медової Єви» і лишився б там на ніч…

– Що ж, а натомість ми з вами вирушимо в який-небудь брудний шинок. – Герман відчув певне задоволення від того, що остаточно поквитався з поліціянтом за його поведінку в товаристві пані Гроцької.

– Як скажете, – зітхнув той, – а навіщо?

– Знайдемо ваших візників. Мені було б цікаво поспілкуватися з ними.

Станіслав кивнув і першим вскочив у сани. За кілька хвилин вони опинилися на місці.

Шинок не був брудним. Усередині виявилось доволі чисто, і могло б бути навіть затишно, якби не пекельний запах самогону. Побачивши Станіслава, присутні затихли. Поліцейський зупинився посередині і роззирнувся. Уздрівши в кутку двох вусанів, що сиділи не знімаючи кожухів, він попрямував до них, знаком запрошуючи Кисловича йти слідом.

Чоловіки були неговіркими, проте на запитання Германа відповідали охоче. Найпевніше для того, щоб швидше позбутися небажаного товариства.

– Вдосвіта під’їхали, – говорив один з них, – ми вдвох і ще троє. Пан Станіслав їх знає. Стали біля ґанку. Чекали.

– Кожен з тих панів вийшов пересвідчитись, чи його сани на місці, – продовжив другий візник, – потім повернулися, сказавши, що мусять випити ще чаю.

– Коли повсідалися, ми рушили, – знову заговорив перший, – їхали добре. Потім почалося. Хуртовина. Аж чую, мій каже: «Най то шляк трафить». Я здивувався, бо досі той говорив німецькою. «Перечекаю трохи заметіль», – думаю. Зупинив. Інші теж. Аж тут усі пани схопились і почали вилазити з саней.

– А я як пригледівся, – додав другий, – то бачу, що ніякі то не пани. А так собі, хлопи якісь.

– І куди ж вони подалися? – запитав Герман.

– А дідько їх зна. До Лемберга, певно. Бо лишалося з півмилі, – відповів перший.

Кислович на мить замовк, читаючи на обличчях чоловіків перші ознаки невдоволення, а тоді, вже підводячись з-за столу, промовив:

– Не збагну, навіщо кожен замовив собі окремі сани. Невже ніхто не хотів заощадити і взяти одні на двох?

Візники несподівано зареготали, та так голосно, що на них витріщились усі навколо.

– Прошу пана, – здавленим голосом сказав перший, – ви, бігме, недооцінюєте тих добродіїв. Коли один з них сідав у сани, то іншому місця вже не залишалось. Усі п’ятеро були гладкі, як свині…

– А взагалі, це чортівня якась, не інакше, – додав візник вже серйозно і перехрестився.

Опинившись на вулиці, Герман і Станіслав певний час простояли мовчки, займаючись тим, що піднімали коміри, ховаючи за ними розчервонілі обличчя від крижаного вітру. Нарешті поліціянт запитав:

– Чи спадає вам на думку якийсь висновок? Після цих розмов…

– Можливо, – відповів той.

Схоже, Герман поки що не мав наміру ділитися здогадами.

– Ви дізнаєтесь більше, якщо за кілька годин ми знову побачимось, – додав він.

– За кілька годин? – вражено перепитав Станіслав.

Був пізній зимовий вечір, і все, чого йому зараз хотілося, це келих підігрітого пива з медом, який подасть йому дружина для доброго сну.

– Нам треба простежити за тією віллою, – спокійно пояснив Герман, – подумайте, де можна заховатись.

– Хіба що в костельній сторожці, – мляво сказав Станіслав.

– Чудово, – Кислович посміхнувся і подав йому руку, – я чекатиму на сани.

Із цими словами він упевнено рушив у темряву, залишивши спантеличеного поліціянта, який навіть забув перепитати, чи знає той дорогу до свого помешкання.

* * *

Сани прибули о пів на одинадцяту. Станіслав, відпустивши своїх хлопців, був за їздового. Чекати не довелося: неподалік з’явилася висока постать Германа. Чоловік наблизився і без жодного слова сів позаду поліціянта. Той смикнув віжками, і вони рушили.

– Я домовився зі сторожем, – озвався нарешті Станіслав, – там трохи зимно, але якось перебудемо. Знати б, що або кого ми збираємось побачити.

Проте Кислович мовчав.

– Ви, бува, не дрімаєте? – пожартував поліціянт.

Коли й тоді не почув відповіді, здивовано озирнувся. Кислович нерухомо сидів, спостерігаючи за ним поверх піднятого коміра.

– З вами все добре? – стривожено запитав чоловік.

– Аякже, – була відповідь, – тільки затримайтесь на хвильку. Я вилізу. Дякую, що підвезли…

– Що за чортівня? – вилаявся поліцейський, почувши незнайомий писклявий голос, замість баритона Германа.

Утім, псевдо-Герман уже прудко вискочив із саней, а за мить і зовсім пропав з виду.

Здивований і до глибини душі обурений, Станіслав повернув назад. На тому ж місці знову виднілася постать Кисловича, і поліціянт готовий був заприсягнути, що той здригався від сміху. Однак, Герман лише вдоволено посміхався.

– Гарні жарти, – випалив Станіслав, – я б охоче посміявся з вами, але, як на мене, проти ночі вони зовсім недоречні.

– Не ображайтеся, мій друже, – Кислович заговорив несподівано лагідним тоном, – я попросив племінника пані Стефи, який має приблизно такий самий зріст, що і я, допомогти мені. І, слід віддати йому належне, він чудово впорався. Хіба не так?

– Перфектно, – процідив Станіслав.

– Ви нічого не збагнете, якщо й далі будете сердитись, – Герман ледве стримував сміх. Нахмурений поліцейський мав досить кумедний вигляд. – Краще подумайте: якщо таким чином вдалося одурити вас, то що говорити про візників?

– Так-так, – Станіслав нарешті замислився і, за звичкою, дістав з кишені люльку, – отже, того ранку, кожен зі зниклих вийшов на ґанок пересвідчитись, чи на місці його сани. Потім повернувся всередину і… Хочете сказати, що посідали туди вже інші люди?

– Саме так.

– А що сталося з тими п’ятьма?

– От саме це я й хочу перевірити, Станіславе. Їдьмо, я змерз…

– Хто б міг влаштувати увесь цей цирк? – допитувався поліціянт, знову рушаючи з місця.

– Найімовірніше, вони самі, – розтираючи крижані щоки, відповів Герман.

– Вони самі? – Їздовий так смикнув віжки, що поліційна шкапа понеслася вдвічі швидше. – Але навіщо?

– Поки що я знаю не більше, аніж ви. Не женіть так!

Поліціянт притримав шкапу.

– Принаймні, я можу бути певен, що нічого з ними не сталося, – мовив Станіслав.

– Не хочу вас засмучувати, але для певності немає жодних підстав, – безжалісно заперечив Герман.

– Чорт забирай, – поліцейський сердито сплюнув на бік, – зрештою, ще трохи – і все це буде на ніц… За кілька днів прибудуть слідчі з Відня. Отоді мені й гаплик…

Він замовк, не маючи більше бажання дивитися в бік Кисловича, і навіть розмовляти з ним. Між тим його співрозмовника, схоже, пройняло сумління.

– Ну-ну, що за розпач? – посміхнувся Герман. – Я ж не сказав, що все закінчено. Просто радіти ще зарано.

Неподалік костелу вони зупинились, і Станіслав заходився випрягати шкапу. З темряви вигулькнув згорблений дідок і, привітавшись упівголоса з ними, взяв шкапу за вуздечку.

– Сторожку відчинено? – запитав його поліціянт.

– Відчинено, – прошамкав той, – відчинено… Панство може йти туди.

– Це сторож, – пояснив Станіслав, коли вони відійшли на кілька кроків. – З його апартаментів добре видно «Медову Єву».

«Апартаменти» справді знаходилися на узвишші, поряд з костельною дзвіницею, якраз навпроти вілли. Однак при потребі звідси можна було б стежити ледь не за всім містечком.

Запаливши сірники, чоловіки зайшли всередину. Весь інтер’єр сторожки складав засмальцьований стіл, з якого стирчав недопалок свічки, приліплений колись краплинами розпеченого воску, незручна вузька лежанка біля кривої солдатської печі і велике розп’яття навпроти вікна. На замерзлій шибці виднілися сліди старечих пальців, що продирали вид на вулицю, крізь чудернацькі візерунки лютневого морозу. Герману не залишилося нічого іншого, як зробити те саме. Нарешті, вдалося розгледіти світло, яке лилося від «Медової Єви», і саму віллу.

Станіслав найперше заходився ворушити згаслі вуглини в печі.

– Одне питання не дає мені спокою, – мовив між іншим поліцейський, – якщо ті добродії вирішили зникнути, то невже не знали, що їх шукатимуть?

– Звісно, знали, – відповів Герман, – але не сподівалися, що хтось займеться їхньою справою тут. Згадайте, якби не хуртовина, то ті, хто видав себе за них, доїхали б до Львова. А може, й сіли б у потяг. Кому, зрештою, як не фон Ранінгеру, знати, що розслідувати такі зникнення вкрай важко. На це потрібно багато часу.

– Тоді б у поліції вважали, що Кампіан і Якубовський зникли в Лемберзі, а з іншими трапилося щось у потязі. Я мав би спокій, чорт забирай! – Ця думка не давала Станіславу спокою.

За хвилю він ляснув себе по лобі:

– Я забув сказати вам одну річ, Германе: ніякої дератизації у «Медовій Єві» не проводилось. Я перевірив.

– Звичайно. Ніхто не труїть щурів, якщо в будинку залишилися постояльці, – спокійно відповів той.

– Отже, вони досі там, усі п’ятеро! І мають нас із вами за дурнів!

Поліцейський витягнув з кишені револьвер і рушив до виходу.

– Стривайте. Куди ви зібралися?

Герман силоміць зупинив його вже в дверях.

– Хочу покласти цьому край. Заарештую всіх, хто там всередині, – відповів Станіслав.

– Не робіть дурниць. Ми разом з вами обійшли всі кімнати. Не було видно жодних слідів.

– Але ж ви впевнені, що вони там!

– Я не знаю, де саме.

– Пане Кислович, ви з мене знущаєтесь! – закричав поліцейський. – Де можна сховати п’ятьох товстунів?…

Раптом у двері сторожки хтось тихесенько постукав. Тепер уже в руках Германа зблиснув подарований «Гассер».

Кілька секунд проминули в напруженому очікуванні появи нічного гостя. Уява чоловіків устигла змалювати найдивовижніші образи того, кому заманулося провідати їх тут темного зимового вечора в собачий холод. Нарешті двері повільно прочинилися, і на порозі постала закутана в свиту і чудернацьку хустку дівчина. Придивившись до неї уважно, чоловіки впізнали служницю Єви Гроцької. Незважаючи на войовничий вигляд Станіслава і Германа, вона не відступила назад. Здавалось, дівчина примерзла до тих дверей, і тільки дивилася на чоловіків широко розплющеними очима.

– До сторожа прийшла? – запитав поліціянт, ховаючи зброю. – Його немає. Ми тут за нього.

Служниця заперечливо хитнула головою.

– Тоді чого вештаєшся серед ночі? – Станіслав почав не на жарт скаженіти.

Ця нічна гостя, котрої ніхто не сподівався, була останньою краплею.

– Моя господиня кличе вас до себе, – тихо промовила служниця.

Чоловіки перезирнулися. Такого розвитку подій ніхто не сподівався. Отже, господиня «Медової Єви» сама за ними пильно стежила, в той час як вони зачаїлися, щоб розгадати її таємницю. В одну мить обоє відчули себе цілковитими йолопами. Ховаючи очі від сорому, чоловіки вийшли на вулицю.

До передпокою «Медової Єви» проникав аромат гарячого вина з корицею. Складалося враження, що нічних гостей з нетерпінням чекали, хоч ті вже попрощалися до ранку. У вітальні Єви не було, але служниця, поспіхом знімаючи кумедну хустку і свиту, повідомила, що господиня за мить спуститься.

Підставивши під вогонь в каміні змерзлі спини, чоловіки мовчали і не дивилися один на одного. Кожен удавав, що розглядає вже знайомий інтер’єр вітальні, і поява Єви Гроцької, яка так дошкульно їх викрила, збентежить не більше, ніж ранішній візит молочника. Проте, щойно на сходах почулися легенькі кроки, обоє стрепенулись і відчайдушно почали шукати, чим би зайнятися. Нічого кращого за куріння їм не спало на думку.

– Доброго вечора, панове! – привіталася Єва.

Тепер, хоч-не-хоч, довелося звести очі. Її поява, однак, справила на чоловіків зовсім інакше враження, ніж очікувалось. У ній не відчувалося жорстокого тріумфу, який би знищив цих двох вщент. Із захватом вони споглядали її граційну постать, сповнені жіночності рухи і посмішку на обличчі.

Станіслав жваво відповів на привітання, перебивши Германа, і голос поліціянта зривався чомусь на фальцет. Очевидно, від радості, що переповнювала його завжди, коли бачив Єву. Він знову запопадливо підбіг до останньої сходинки і галантно подав руку.

– Гадаю, ви добряче змерзли, тому я розпорядилася, аби Марічка приготувала гарячого вина, – сказала господиня, – може, бажаєте повечеряти?

– Вечеряють увечері, пані Єво, а зараз ніч, – понуро відповів Герман.

Він раптом відчув роздратування від того, що ця жінка вдає, ніби нічого не сталося. У цю мить вона могла б знущатися над ними і їхнім недолугим слідкуванням, як заманеться, але натомість лише всміхається. Десь підсвідомо він навіть прагнув, щоб Єва була зараз жорстокою, але ні! Вона пропонує вечерю! Це прагнення дедалі більше виринало на поверхню його чуттів і починало зводити з розуму…

– Я могла б ужити слово «понічувати», проте боюся гніву мовознавців, – пожартувала пані Гроцька.

– До того ж, ці мовознавці серед нас, – бовкнув поліціянт, що від тепла в передпокої встиг розчервонітися, як буряк.

– Он як! – щиро здивувалася Єва. – І хто ж це? Невже ви, пане Станіслав?

– Нє-е-е-е-е, – захлинаючись від сміху, відповів той. – Мені що данке шон, що бітте шон! Я мав на думці пана Кисловича.

Єва з цікавістю перевела погляд на Германа.

– І скільки ж мов ви знаєте? – запитала вона.

– Я не маю сміливості сказати, що знаю досконало хоча б одну, – скромно відповів той.

– Вибачте за це запитання, – Єва підвелася й подала йому руку. – Я тільки хотіла сказати, що крім уроків стрільби охоче отримала би кілька уроків французької. Qu’en dites-vous?^[9]

– Avec plaisir,^[10] – відповів чоловік. – Але деякі речі я хотів би з’ясувати до цих занять.

– Що ж, маю надію, я зможу вам допомогти, – господиня повернулася на своє місце.

– Дозвольте мені ще раз оглянути ваше помешкання, – твердо вимовив Герман.

Єва, схоже, була трохи здивована таким проханням, проте аж ніяк не приголомшена, як міг сподіватися Кислович. Могло здатись, що опівнічні обшуки були звичними для неї. Жестом, сповненим втоми і спокою, вона дала зрозуміти, що Герман може собі нишпорити де завгодно і скільки знадобиться часу.

– Скажіть тільки, дорогий пане Кисловичу, що саме ви тут шукаєте? – запитала вона. – Можете мені повірити, я добре знаю цей будинок і зможу вам допомогти.

– Щиро кажучи, пані Єво, – дещо схвильовано мовив Герман, – ми шукаємо тут п’ятьох товстосумів, які нещодавно зникли.

Жінка не стримала сміху.

– Тут, Германе, тут? Ви гадаєте, вони переховуються у мене?

Він уклонився замість відповіді і зачекав, доки служниця, що принесла глінтвейн, за наказом господині запропонує йти за нею слідом.

Станіслав, не випускаючи теплої склянки з рук, пішов за ними. На обличчі поліціянта було написано, як сильно мучиться цей бідолаха. З одного боку, він дуже боявся зіпсувати добрі стосунки з Євою, а з іншого – ця справа, у разі провалу, буде коштувати йому значно більше за гостинність пані Гроцької. До того ж, Герман випромінював упевненість. Здавалось, саме зараз настане та мить, коли цій історії буде покладено край!

Кислович добрих півгодини витратив, ретельно обстежуючи перший поверх. Не знайшовши, втім, нічого, що могло б указати на присутність там товстунів, Герман почав поволі, мовби втомлений тяжкою працею, підніматися на другий поверх. Зайшовши в першу кімнату, він несподівано відчув запаморочливий аромат квітів. Озирнувшись, помітив, що залишився в цій кімнаті сам – поліцейський і служниця кудись зникли. «Що ж, – подумалось йому, – продовжу без їхньої участі…» Припавши до стіни, чоловік почав простукувати стіну, шукаючи там потаємні двері або заховану нішу, проте запах відволікав його. Найдивнішим здавалося те, що квітів ніде не було. Ні тут, ні за дверима в коридорі…

За мить уже здалося, що він чує зовсім не квітковий аромат, а радше східні прянощі або ж олію якогось таємничого дерева, що уявилося йому посеред сяйної галявини… Відігнавши від себе це марення, Кислович подався до інших покоїв, де було облаштовано художницьку майстерню. Біля широкого вікна стояв закритий простирадлом мольберт, а поруч на столику лежали пензлі і палітра. «Он як, – посміхнувся Герман, – то Єва, виходить, кохається в малярстві…» Знявши простирадло, він раптом побачив ту саму галявину, яка щойно йому привиділась. Знову почувся запах чи то квітів, чи то східних прянощів, і світ на полотні став цілком реальним. Ба більше! Цей світ опинився навколо, або ж це Герман якимось дивом став його часткою.

«Що коїться? – пронеслося в голові чоловіка. – Невже я п’яний? А може, сплю? А може, курва, здурів?!»

Останній здогад ударив шаленим дзвоном по розпечених мізках і звалив його на долівку. Кольорове небо над головою завертілося, як дзиґа, а коли зупинилось, Кислович спробував звестись. Та ледве спершись на лікті, він застиг, роззявивши рота від побаченого. Неподалік стояла напівоголена Єва, тримаючи в руках батіг, а довкола неї, по колу, ніби вчені свині, рачкували п’ятеро тлустих чоловіків. Ті також були роздягнені, і масивні складки жиру потворно тіпались у такт кожному рухові.

Герман пригадав, як сильно недолюблює товстих людей, і бридкий клубок підступив йому до горла.

– Ось вони, – промовив він, – ось вони з нею… Але… але де тепер я?

Зненацька Єва зупинила товстунів і зняла з себе решту одягу. Вони поповзли до неї, пожадливо тягнучись до її тіла, але жінка дозволяла небагато: торкнутись коліна, лизнути живіт, вдихнути запах шкіри… Водночас вона нещадно шмагала їхні руки і плечі, але ті, виючи від болю, все одно поривались уперед.

Нарешті Єва помітила Германа. Одним змахом батога жінка наказала товстунам відступити і неквапно, колихаючи розкішними персами, наблизилася до нього.

– Знайшов? – сміючись, запитала вона.

Кислович дивився на неї з того самого положення, як і ті, кого вона щойно шмагала, і, несподівано для себе, благально глянув на її руку, в якій був затиснений батіг.

– Е, ні! – знову розсміялася Єва. – Для тебе я приготувала дещо інше… Від цього ті свині схуднуть ще на 10 фунтів.

Вона раптом непристойно вигнулась перед ним.

– Візьми мене, а вони нехай дивляться…

Герман ухопив її і зручно підтягнув до себе. Тепер було байдуже, що це за примарний світ довкола.

Єва була справжньою.

* * *

Ранішнє світло м’яко лягло на обличчя. Герман побачив спершу червону пелену заплющених повік, а потім – розмиті обриси кімнати. Потроху інтер’єр ставав чіткішим. Сам він лежав у свіжій постелі, дбайливо вкритий теплою ковдрою. Поряд, на столику, парувала чашка гарячого чаю. Хтось тут був за хвилину до його пробудження.

«Невже все це мені наснилося? – подумав Герман. – Товстуни, яких шмагали батогом і… близькість з Євою?»

Відкинувши з себе ковдру, чоловік встав з ліжка. У кімнаті було доволі холодно, і він найперше потягнувся до чаю.

– Доброго ранку, – почув Герман після того, як зробив ковток.

До кімнати зайшла Єва. Тепла накидка була на ній поверх сорочки, а волосся легко спадало на плечі, незібране у звичну зачіску. Так вона виглядала ще привабливішою, ніж у його сні.

– Як ви почуваєтесь, Германе? – знову мовила жінка.

– Я бачив дивні сни, – пробурмотів той, закриваючись ковдрою.

Він був лише в піжамі, тому почувався ніяково.

– Дивні? – перепитала пані Гроцька. – Ви, мовознавець, і не підібрали поетичнішого слова?

Вона підійшла до гардероба, схованого в ніші, дістала звідти східний халат і піднесла йому. Одягшись, Кислович став схожим на мамлюка.

– Хіба ви знаєте, що мені снилось? – запитав сторопілий Герман.

– Звичайно, ні, – засміялась Єва, – хіба хтось може споглядати чужі сни? Під ранок, коли я навідалась сюди, ви усміхались уві сні. От я і зробила висновок, що слово «дивні» – не зовсім підходяще.

– Ви праві, – погодився той, – мені снились просто неймовірні речі… Що сталося зі мною вчора?

– Ви почали свій обшук, а потім сон зморив вас у цій кімнаті.

– Такого ніколи зі мною не було раніше.

– Що ж, часом тутешнє повітря дурманить людям голову, – промовила жінка, – а може, служниця зробила заміцний глінтвейн.

Єва попрямувала до дверей.

– За півгодини буде накритий сніданок, – додала вона, – а потім, якщо ваші плани не змінилися, ми їдемо стріляти.

– З приємністю, – відповів Герман.

Щойно Єва вийшла за двері, чоловік рвучко зняв із себе дивакуватий халат і роззирнувся по кімнаті, шукаючи свій одяг. Той виявився в кутку кімнати, ретельно складений на кріслі. Поряд, на столику, лежав його «Гассер». Кислович швидко одягся і пристебнув до пояса зброю. За мить двері кімнати знову прочинились і досередини зайшов усміхнений Станіслав. З рота в нього стирчала запалена люлька – ще одне свідчення того, що поліціянт перебуває в чудовому гуморі.

– Доброго ранку, мій друже! – привітався він. – Як почуваєтесь?

– Дідько! – замість відповіді процідив Герман. – Що сталося з нами вчора?

Поліціянт безтурботно знизав плечима.

– Схоже, перебрали трохи того чудового глінтвейну. Таке буває, знаєте…

Кислович стрімко рушив до дверей.

– Ви куди? – спитав Станіслав.

Герман зупинився і глянув кудись повз нього.

– Треба дещо перевірити, хоча… ні… Ви зробите це краще за мене…

– Що саме? – поліціянт із жалем витягнув з рота люльку.

– Накажіть своїм людям перевірити, хто в цьому містечку поселився одночасно з нашими товстунами. В той самий день, з різницею в годину-дві, – промовив Герман, – зробіть це ще до нашого уроку стрільби.

– Гаразд, – кивнув той.

– Тільки… – Кислович заговорив пошепки. – Ані слова про це Єві.

Поліцейський театральним жестом показав, що замикає вуста на ключ.

– А ви куди? – одразу після цього запитав він.

– Розповім пізніше.

– Але ж Єва чекає нас за сніданком…

– Скажіть, що я був дуже спантеличений і мусив привести себе до ладу. Її це не здивує. Чекатиму вас о другій біля Товариського клубу.

Герман вийшов з кімнати, безшумно зійшов сходами і минувши вітальню, опинився згодом на вулиці. Ні служниця, ні господиня його не помітили.

Рівно о другій, як і було домовлено, всі троє знову зустрілися. Єва і Станіслав під’їхали до Товариського клубу на санях, де їх уже чекав Герман. Кислович виглядав спокійним і впевненим. Таким, яким він уперше з’явився на віллі у пані Стефи. Єва радісно посміхалася йому, а поліціянт далі курив свою люльку.

– Ну, нарешті, – промовила пані Гроцька, коли Кислович подав їй руку і допоміг вийти з саней, – нарешті ми їдемо стріляти. Я не могла дочекатись.

– Я також, – посміхнувся Герман.

– Хвильку зачекайте мене, панове, я мушу зайти до господаря клубу в одній справі, – мовила жінка.

– Супроводити вас? – запитав поліціянт.

– Не турбуйтесь, Станіславе, – відповіла вона, – почекайте мене тут.

Чоловіки вклонились і мовчки чекали, поки Єва зайде всередину.

– Дізналися щось? – запитав тоді Герман.

– Аякже, ви були праві, пане Кислович. Справді одночасно з фон Ранінгером, Гайсманом та рештою в іншому місці поселилося п’ятеро добродіїв. Причому, з такою самою різницею в часі… го, го, го і двоє – 20 січня. Імена постояльців…

– І виїхали вони також одночасно, – перебив той.

– Саме так! 10 лютого.

– Як називається місце, де проживали всі ці alter ego?

– Вілла «Діана», це зо три милі звідси, на окраїні. Колись це був мисливський будинок місцевого старости. Теперішній власник ніколи там не буває. Керує віллою розпорядник, але й той нечасто там з’являється. Тільки коли потрібно когось поселити або забрати гроші.

– Чудово, Станіславе, – похвалив Герман, – ви, бува, не запитали в пані Гроцької, де саме вона хоче провести наш урок?

– Ні.

– Тоді я готовий битися об заклад, що це буде біля вілли «Діана».

– Он як! Отже, вам щось відомо?

– Навіть більше, Станіславе, я майже розкрив цю справу.

– Отже, після того як ми розійшлися у «Медовій Єві», ви також не гаяли часу? – радісно запитав поліціянт.

– Нічого я не зробив. Просто встиг отримати телеграму від друзів з віденської поліції.

– Якого змісту? – поліцейський натягнувся, як струна, і з нетерпінням чекав відповіді.

– Не поспішайте, Станіславе. Я все розповім згодом. Для вас, однак, втішна новина – слідчі з Відня сюди не збираються.

– Благослови вас Бог, Германе!

Поліціянт ледве стримував себе, щоб не стиснути Кисловича в обіймах.

– Нам доведеться зробити все самим, – додав той, – з цієї миті будьте уважні…

Єва вийшла з дверей Товариського клубу і попрямувала до чоловіків. Повідомивши, що справу вже вирішено, вона запропонувала більше не гаяти часу. Станіслав, що тепер помітно повеселішав і ніяк не міг приховати своєї радості, гепнувся на візницьку лаву. Озирнувшись, він запитав у пані Гроцької, в який бік їхати.

– Чи знаєте ви, пане Станіславе, де був колись мисливський будинок старости Огжієвського? – мовила та.

На щастя, поліціянт зумів себе стримати і відповів цілком спокійно:

– Атож, пані Єво. Здається, його перебудували на віллу.

– Ваша правда, мій друже. Вілла має назву «Діана». Поруч багато простору для стрільби і там ніхто нам не завадить.

– Як скажете, – мовив Станіслав, і вони рушили.

Прибувши на місце, стрільці найперше випили гарячого чаю, який привезли з собою, а потім заходились розставляти коркові мішені. Коли це було зроблено, Герман запропонував перевірити зброю. Усі взялися до своїх револьверів, і, хоч ті були в бездоганному стані, вони виконали цей ритуал.

Кислович стріляв першим. Майже не цілячись, а тільки примружуючи ліве око, він тричі влучив з двадцяти кроків у самісіньке «яблучко». Єва і Станіслав зааплодували.

– C’est magnifique!^[11] – вигукнула Єва. – C’est magnifique!

– Merci, – відповів Герман, – тепер ваша черга.

Пані Гроцька націлилась і зробила перший постріл. Куля влучила за кілька цалів від центру. Наступна також.

– Ну от, – розчаровано мовила Єва, – ось такий з мене стрілець.

– Ви надто сувора до себе, – заперечив Герман, – зізнатися, я ще ніколи не бачив, щоб жінка стріляла краще.

– Я також, – втрутився Станіслав, – дозвольте глянути на ваші руки.

Пані Гроцька відклала зброю і простягла їх поліціянту. Той почав розглядати сліди пороху на елегантних рукавичках. Роздивившись, здавалось, кожну деталь, він усе ще не відпускав тонкі зап’ястя. Єва здивовано поглянула на нього, а потім на Кисловича. Герман стояв, тримаючи револьвер націленим у бік від себе. Туди, де височіла вілла «Діана».

– Він, мабуть, чекає, що ви подасте знак, – сухо сказав Герман, – не слід цього робити. Можете мені повірити, я влучу першим. Крайнє вікно на другому поверсі. Правда ж?

Трохи помовчавши, жінка ствердно кивнула. Поліціянт відпустив, нарешті, її руки.

– Послухайте, Єво, – вів далі Герман, – я знаю, що ніяких уроків стрільби ви не потребуєте. У вас і так це чудово виходить… Скажіть мені, оскільки я досі живий, то він чекає на мене? У тій віллі?

Пані Гроцька вдруге кивнула. Куди й подівся її грайливий вираз обличчя і кокетство в кожному русі. Перед ними стояла перелякана жінка, хоч у цей момент вона була ще прекрасніша.

– Він чекає, що ви погодитесь бути з нами, – майже пошепки мовила вона.

– Тоді зробімо вигляд, що так воно і є, – Герман посміхнувся і запропонував їй руку. – Ходімо.

Усі троє неквапно рушили в бік вілли. До неї вела розчищена від снігу доріжка, тож вони могли йти звичайним прогулянковим кроком. Кислович навіть розпочав балачку про те, що сильні морози цієї зими вже не повторяться, і, напевно, люду в Трускавці невдовзі побільшає. Утім, ніхто розмову не підтримав.

Ставши на порозі, чоловіки перезирнулися, і Герман спробував прочинити двері. Ті поволі піддалися. Усередині виявився невеликий освітлений коридор, який вів у вітальню. Все говорило про те, що тут гостює чимало людей: кілька зимових плащів сушилося біля каміна, на столі залишилися склянки і напівпорожня пляшка вермуту, з двох попільничок стирчали недопалки сигар, а поруч з ними лежала недбало складена колода карт.

– Хтось тут весело проводить час, – із заздрістю в голосі сказав Станіслав.

Він вловив погляд Єви, що знову став насмішкувато-звабливим, як уранці. Поліціянт не встиг збагнути цієї дивної переміни настрою, як у вітальні гримнув постріл. Герман впав на підлогу, встигнувши, однак, вистрілити у відповідь. На сходах, що вели нагору, почувся стогін, й огрядний чолов’яга скотився донизу.

Станіслав підскочив до нього і, найперше, підібрав рушницю, з якої той стріляв у Германа.

– Ніц вам не є, Германе? – гукнув поліціянт.

– Усе гаразд, – відповів той, – лише зачепило…

– Хто це в біса такий? – запитав Станіслав.

– Пані та панове, – сказав Герман, підводячись з долівки, – дозвольте представити вам полковника Тадеуша Гроцького. Натхненника однієї з найбільших афер Австро-Угорщини. До речі, пані Гроцьку називати вдовою, як бачимо, було дещо зарано…

* * *

– А тепер про все по порядку, Германе, – Станіслав зручно вмостився у кріслі біля каміна, звідкіля добре було видно, як над непритомним полковником клопочеться лікар, як Єва п’є заспокійливий чай і Кислович в одній сорочці з перебинтованим плечем палить уже третю цигарку. – Як ви, в дідька, здогадались, що Єва – не вдова і полковник Гроцький живий?

Герман усміхнувся і вкотре, із задоволенням, вдихнув гіркуватий дим.

– Пригадуєте, Станіславе, ми з вами милувалися арсеналом пані Гроцької? – він виразно глянув на Єву. – Зброя була в бездоганному стані.

– Аякже, – відповів поліціянт, – це вас наштовхнуло на думку?

Техвопросы]

Настільні ігри давно вже не викликають асоціацій з дитячими забавками. Організація настільних ігор повністю є ініціативою дорослих.

Як відомо, найперше в Древньому Єгипті з'явилися настільні ігри шашкового типу. Всі складові гри ретельно виготовлялися з дорогоцінних металів. А тепер можна купити настільні ігри, додаткові фішки або гральні карти в любому інтернет-магазині. Хоча в далеку давнину всі ігрові елементи виточували з кісток і каміння.

В різні епохи інтерес до тієї чи іншої гри змінювався. Наприклад, в XIX столітті особливе захоплення у людей викликали карткові ігри. Утворилася мода на карти. Про це ми можемо прочитати в літературі того періоду. Але епоха таких ігор завершилася, і у XXI столітті почався бум на ігри настільні! 

Поступово ігри настільні збільшувалися, відповідно і цікавість до них теж зростала. Гарні настільні ігри для дорослих могли стати невід'ємною частиною веселих свят або сімейного вечора. Ігри настільні швидко вподобали і діти, і дорослі. Сьогодні молодь навіть збирається в кафе за такими іграми і влаштовує змагання. Купити настільні ігри можна в кожному магазині дитячих товарів чи в спеціалізованих точках. Іноді, набагато зручніше настільні ігри купити в інтернет-магазині, адже отримати більше інформації про ігри настільні можна, прочитавши опис на сайті. 

У нас ви зможете купити настільну гру високої якості та продуману до дрібниць. Створені самостійно ігри настільні вражають розмаїттям. Адже сімейні настільні ігри, які створені власноруч, запропонує купити не кожен магазин. Тут ви побачите оновлену версію «Мафії», «Джанги» чи «Монополію» та безліч других варіантів розваг для дітей і дорослих. Настільні ігри для дітей і настільні ігри для дорослих представлені у магазині Farat "Сімейні настільні ігри"! Вибирайте цікаві настільні ігри для компанії та пробуйте нові захоплюючі ігри настільні. Продовжуючи грати ігри протягом всього життя, ви надовго збережете гостроту розуму і молодість душі!

Яку користь приносять ігри настільні?

Магазин настільних ігор Farat почав функціонувати недавно. Ми особисто відчували брак ігор і почали створювати настільні ігри для дітей, настільні ігри для дорослих, настільні ігри для компанії та сімейні настільні ігри спочатку для себе та друзів, а пізніше ідея настільних ігор перетворилася в магазин настільних ігор і подальшу роботу для вашого дозвілля. В каталозі магазину великий вибір, тому кожен має можливість купити настільні ігри різних жанрів і напрямків.

Дитячі настільні ігри чи настільні ігри для дорослих - не лише відмінний подарунок, але і прекрасно та з користю проведений час з друзями та сім'єю. Ми стараємося максимально швидко обробляти замовлення, дбайливо і акуратно пакувати товар, так, щоб Ви отримали посилку не лише якомога швидше, а й в ідеальному стані. Доставка по Львову та Україні здійснюється транспортними компаніями.

Ми маємо ігри для всіх вікових категорій: настільні ігри для дітей (від 4-х років), захоплюючі і водночас прості сімейні ігри (від 8 років), складні стратегічні настільні ігри для дорослих (від 12 років і старше), party- games (настільні ігри для компанії) та ігри, розраховані на одну людину.

Настільні ігри для дітей характеризуються не конфліктністю, мають легке входження (підлаштовування) в ігровий процес різного віку, тому відмінно підійдуть як дітям, так і дорослим. Такі ігри часто відносять до «перших» ігор, з яких легко почанається знайомство зі світом настільних ігор. Сюди можна віднести ігри, які мають такі ключові етапи як збір сетів, передача інформації, контроль території, економіка.

Нескладні настільні ігри для дітей віком від 3 років розвивають дрібну моторику і пам'ять, допомагають краще пізнати навколишній світ. Набуті вміння стануть в пригоді в стінах школи. Дитина навчиться рахувати, дізнається багато нових слів, зможе відслідкувати логічний ланцюжок та порівнювати предмети. Батьки за допомогою настільних ігор можуть підготувати дошкільнят до навчального процесу і мотивувати школярів, перетворивши нудне навчання в захоплюючу пригоду. Це дуже хороший спосіб, щоб легко і ненав'язливо займатися з дитиною. Ігри настільні відмінно розвивають пам'ять і уважність, тренують ерудицію, вчать аналізувати факти.

Настільні ігри для дітей, дорослих та сімейні ігри: здорова атмосфера в сім'ї

Ігровий процес - це мініатюрна соціальна взаємодія, тобто дитина вчиться не лише усно рахувати або логічно мислити, а й спілкуватися з оточуючими. Настільні ігри для дітей вчать дитину прислухатися та звертати на думку інших, азартні ігри - здорової конкуренції і цілеспрямованості. Дитячі настільні ігри спеціально розроблені з психологами, багато популярних ігор мають адаптовану дитячу версію.

Захоплення настільними іграми може бути не тільки індивідуальним, але й сімейним хоббі. Вже давно психологи і експерти зі стабілізації сімейних стосунків активно радять ігрову терапію, адже вона сприяє виникненню спільних інтересів, налаштуванню емпатичного моста, звідки і виникає благополуччя та гармонія. 

Але, щоб зібрати разом людей різної вікової групи, інтересів і, буває, ідеологічних поглядів, то тут потрібно застосувати щось особливе. Ігри настільні мають цю енергетику і набір відповідних параметрів. Варто відзначити, що такі проекти вирізняються неконфліктним розміреним геймплеєм. Тому це сприяє заспокоєнню і обов'язково буде корисним всій родині.

Змагання гравцям додає азарт і живить інтерес. Другою, важливою особливістю сімейних ігор є прості правила і їх інтуїтивне розуміння. Такі ігри настільні дуже просто освоюються. Чим це обумовлено? Всі сімейні ігри розраховані на дітей, а значить, тяжкий формат ігрового процесу потрібно одразу виключити. Дитина не зможе розібратися в складних правилах, з різними нюансами та винятками. Дорослим теж не дуже охота розбиратися в складних термінах і правилах, тому більшість людей стараються купити настільну гру просту та вміру глибоку. Отже, старайтесь такі настільні ігри купити, щоб атмосфера гри була затишною, домашньою, не агресивною чи млявою. 

Купити настільну гру для компанії: особливості вибору

Немає нічого кращого, ніж сидіти в компанії близьких людей, коли в кімнаті пахне чаєм і печивом, навколо рідні обличчя. І ось, вичерпуються теми для розмови - і настає пауза. Якщо Ви збираєтеся компаніями, і виникає питання - чим зайнятися, то слід купити настільну гру. Навіть, якщо нікуди піти чи погана погода, на допомогу прийдуть ігри настільні. Це чудовий привід повеселитися, розвинути та розім'яти логічне мислення.

Минули ті часи, коли можна було лише купити настільну гру «Монополію» чи лото. Сьогодні вибір величезний, ви можете купити настільні ігри з неймовірними завданнями. 

Можна виділити такі переваги настільних ігор, які представлені в нашому інтернет-магазині:

• легко піднімають настрій;
• великий вибір жанрів і тематик;
• розвивають комунікативні навики (ідеально підходять особам, яким спілкуватися);
• розвивають творче та логічне мислення;
• відмінно підходять для корпоративного вечора в офісі.

Перед тим, як купити настільні ігри, потрібно врахувати інтереси кожного учасника. Якщо в вашій компанії присутні однодумці, то вибрати гру легко. Для дорослих, які мають різні інтереси або різну вікову групу, варто підбирати універсальні ігри, в яких немає гострого акценту на конкретну сферу діяльності.

Настільні ігри: для новачків і професіоналів

Настільна гра - це пригода. Кожна коробка переносить людину в світ дитинства, де безліч яскравих, емоцій. Тому люди так захоплено тасують карти, кидають фішки і щиро радіють перемозі. Ігри настільні дарують свято будь-якій людині.

Ви зрозумієте, як це - по-справжньому радіти або засмучуватися, переживаючи за союзників. Ці емоції дарує наш магазин настільних ігор. Ми пропонуємо широкий вибір настільних ігор. До кожної гри є докладний опис, з якого буде зрозуміло сюжет і ігрові правила. 

Сімейні настільні ігри допоможуть організувати дозвілля і маленьких діток, і підлітків, і дорослих. Батькам варто з самого дитинства залучати діток до ігрового процесу, тоді діти менше звертають увагу на гаджети. Це також актуально для школярів. За навчальний день очі отримують велике навантаження. Тому ввечері допоможе розслабитися настільна гра, в яку можна пограти з батьками. Переваги сімейних ігор, які представлені в каталозі, досить суттєві:

• ігри настільні мають універсальну тематику, яка є цікавою для різних поколінь;
• прості і зрозумілі правила, які дозволяють грати навіть з маленькими дітьми;
• з низьким рівнем конфліктності;
• наші сімейні ігри створюють командний дух (без бажання нашкодити опоненту);
• барвисте і яскраве оформлення, привабливе для дітей;
• стимулюють розвиток допитливості, пришвидшують розумові процеси у підлітків, у маленьких діток сприяють розвитку дрібної моторики.

Якщо ви купите сімейні настільні ігри, то зробите суттєвий внесок в покращення дозвілля дітей та зміцнення сім'ї. Ігри настільні, якщо грати регулярно, розвивають когнітивні навички у дітей, здатність вирішувати самостійно завдання. Особливо корисні ігри для покращення пам'яті та мислення. Для дорослих ігри також корисні, оскільки сприяють зниженню розвитку хвороби Альцгеймера, якщо постійно тренувати мозок, то нейронні зв'язки міцнішають.

Варто додати, що настільні ігри ціна встановлена ​​доступна, тому кожен може купити пару видів, щоб завжди був вибір: у що пограти.

Джон ле Kappe
Нічний адміністратор

Пам’яті Ґрема Ґудвіна

1

Одного засніженого січневого вечора року англієць Джонатан Пайн, нічний адміністратор цюрихського готелю «Майстер Палас», покинув свій офіс за стійкою рецепції та, сповнений раніше невідомими йому почуттями, пішов у вестибюль: це була підготовка до гостинного прийому одного шанованого пізнього гостя, який мав зупинитися у його готелі. Війна в Перській затоці^[1] щойно розпочалася. Бомбардування союзницьких військ, про які тихцем перешіптувалися працівники готелю, спровокували паніку на цюрих-ській фондовій біржі. Зазвичай у січні готелі і так стояли напівпорожні, але тепер узагалі настала «глуха» пора. Уже вкотре за свою довгу історію Швейцарія опинилася в облозі.

Але «Майстер Палас» не здавався. «Майстерс», як його любовно називали таксисти та завсідники, сам-один панував над Цюрихом — і завдяки розташуванню, і в силу традицій — немов статечний представник едвардіанської епохи, він стояв на вершині схилу і згори споглядав на суєту міського життя. Чим більше у долині все змінювалося, тим більше «Майстерс» залишався самим собою: непорушний у своїх стандартах, готель був справжнім бастіоном цивілізації у світі, що впевнено котився під три чорти.

Джонатан зручно влаштувався між двома елегантними вітринами, в яких красувався жіночий одяг. Адель з Бан-гофштрассе пропонувала соболеве хутряне боа, накинуте на жіночий манекен, чию наготу прикривали лише золотисте бікіні і коралові сережки; інформацію про ціну можна було отримати у консьєржа. Гучні протести проти використання натурального хутра, які вирували всім західним світом, не оминули й Цюриха, проте «Майстер Палас» вони аніскілечки не обходили. Вітрина Сезара, також з Бангофштрассе, була облаштована так, щоб задовольнити смаки любителів арабського стилю: пістряве, оздоблене вишивкою вбрання, чалми, прикрашені діамантами, а також наручні годинники з дорогоцінним камінням вартістю шістдесят тисяч франків за штуку. Закритий з обох боків цими придорожніми обителями розкоші, Джонатан міг безперешкодно спостерігати за парадним входом.

Джонатан — коренастий, але нерішучий чоловік з винуватою усмішкою та надзвичайною здатністю до самозахисту: навіть його англійське походження було суворою таємницею. Він був жвавим чоловіком у розквіті сил. Бувалий мореплавець одразу впізнав би в ньому свого побратима, його видавала скутість рухів і характерна хода, так ніби він постійно простував хиткою невеликою палубою. Доповнювали образ охайно причесане хвилясте волосся і густі брови борця. Але блідість його очей збивала з пантелику. Від такої людини очікуєш більше пристрасті й більш насичених кольорів.

Галантні манери в поєднанні зі спортивною статурою надавали Джонатану привабливої глибини. За весь час перебування у готелі ви нізащо не сплутали б його з кимось іншим: ні з гером Штріпплі, русоволосим менеджером зон обслуговування гостей, ні з кимось із зарозумілих молодих німців, які працювали на repa Майстера і шпацирували готелем немов боги, що прямували деінде у пошуках слави. Джонатан був бездоганним готельєром. Нікому й на думку не спадало поцікавитися, ким були його батьки, чи слухав він музику, чи мав дружину, дітей або собаку. Коли Джонатан дивився на двері, його погляд був непорушний, яку стрільця. На лацкані піджака він носив гвоздику. Вночі він без неї не приходив.

Завірюха була надто грізна навіть для цієї пори року. Непроглядні вали снігу котилися освітленим подвір’ям, немов білі хвилі у бурю. Швейцари, готові приймати важливого гостя, з очікуванням вдивлялися у хуртовину. «Роупер нізащо не приїде, — подумав Джонатан. — Навіть якщо літаку дозволять вилетіти, то він точно не приземлиться у таку негоду. Гер Каспар помилився».

Але гер Каспар, головний консьєрж, ще ніколи в житті не помилявся. Коли по внутрішньому зв’язку пролунали його слова «очікується прибуття», то лише невиправний оптиміст міг би припустити, що рейс клієнта скасують. Крім того, якби грошовитий гість не мав от-от переступити поріг готелю, то чому б тоді гер Каспар був на робочому місці у таку пізню годину? Джонатан чув від фрау Лорінг, що колись гер Каспар був готовий скалічити за два франки і задушити за п’ять. Але старість взяла своє. Тепер лише можливість добряче набити кишені могла відірвати його від насолоди подивитися ввечері телевізор.

«Містере Роупер, дуже шкода, але готель переповнений, — повторював Джонатан у останній відчайдушній спробі запобігти неминучому. — Геру Майстеру дуже шкода. Тимчасовий працівник припустився жахливої помилки. Проте нам вдалося знайти для Вас вільну кімнату у готелі «Бор-о-ляк», і так далі. Але ця наївна ілюзія теж була приречена. Тієї ночі у цілій Європі не було жодного готелю, який міг би похвалитися більше, ніж п’ятдесятьма гостями. Усі найбагатші люди планети мужньо притискались до землі під обстрілами, за єдиним винятком Річарда Онслоу Роупера, торговця з Нассау, Багамські острови.

Джонатанові руки заніміли і він інстинктивно розвів лікті, немов готуючись до бою. «Мерседес», як можна було здогадатися з решітки радіатора, заїхав на подвір’я і сніжинки закружляли у світлі його фар. Джонатан побачив, як гер Каспар підіймає свою величну голову і світло люстри розливається по його блискучій шевелюрі. Але автівка припаркувалася у віддаленому кутку двору — це було лише таксі. Голова repa Каспара, яка виблискувала акриловим світлом, знову схилилася і він продовжив вивчати останні ціни на фондовій біржі. Джонатану відлягло від серця і він дозволив собі хитро посміхнутися — ох уже ця перука, стара добра перука. Ця «корона» коштувала геру Каспару сто сорок тисяч франків, вона була гордістю кожного традиційного консьєржа в Швейцарії. Фрау Лорінг любила повторювати, що та перука як Вільгельм Телль^[2], — наважилася повстати проти тиранки та мільйонерки мадам Арчетті.

Можливо, Джонатан просто хотів сконцентруватися, бо думки його розліталися навсібіч, а можливо, він знайшов у цій історії якийсь прихований зв’язок з його теперішнім скрутним становищем, але він пригадав ту мить, коли фрау Лорінг, головна домоправителька, уперше пригостила Джонатана сирним фондю у себе в мансарді і розповіла ту історію. Фрау Лорінг було сімдесят п’ять років і вона приїхала з Гамбурга. Вона була нянею repa Майстера і, якщо вірити пліткам, коханкою його батька. Фрау Лорінг була храни-телькою легенди про перуку, живим свідком її появи.

— Синку, у ті часи мадам Арчетті була найбагатшою жінкою Європи, — звернулася фрау Лорінг до Джонатана так, ніби вона спала і з його батьком також. — Кожен готель у світі мав би за честь прийняти її у себе. Але «Майстерс» був її улюбленим, аж поки не найшла коса на камінь з Каспаром. Після цього, звісно, вона все ще приїжджала, але лише ненадовго.

Мадам Арчетті розбагатіла, успадкувавши капітал мережі супермаркетів «Арчетті», пояснювала фрау Лорінг. Мадам Арчетті жила з відсотків від відсотків. У свої п’ятдесят з хвостиком років їй найбільше подобалося їздити найкращими готелями Європи у своїй спортивній англійській автівці з відкидним дахом у супроводі мікроавтобуса з персоналом та гардеробом. Вона знала поіменно кожного консьєржа і метрдотеля, починаючи з готелю «Чотири Сезони» у Гамбурзі і закінчуючи готелем «Чіпріані» у Венеції та «Віллою Д’Есте» на озері Комо. Вона призначала їм дієти, виписувала лікування травами і ознайомлювала їх з гороскопами. А чайові вона залишала такі, що годі й уявити, але лише тим, хто заслуговував на її прихильність.

Гер Каспар мав її прихильності досхочу, казала фрау Лорінг. Вона виявлялася у чайових сумою двадцять тисяч швейцарських франків під час щорічного візиту, і це якщо не враховувати псевдоцілющі ліки для росту волосся, магічні камінці, які потрібно класти під подушку і які лікують ішіас, а також півкілограма чорної ікри на Різдво та по церковних святах, які гер Каспар таємно міняв на готівку завдяки особливому порозумінню з продуктовим відділом знаного місцевого універмагу. Усе це лише за декілька квитків у театр та резервування кількох столиків на вечерю, за які він, звісно ж, теж отримував свої відсотки. А також за постійні вияви безумовної відданості, які вимагала мадам Арчетті, щоб грати роль господині у царстві прислуги.

Це тривало до того дня, коли гер Каспар придбав перуку.

Він не купив її згарячу, казала фрау Лорінг. Спершу завдяки одному з клієнтів готелю, який працював у нафтовій індустрії, він придбав землю у Техасі. Інвестиція виявилася дуже вдалою і гер Каспар забрав свої відсотки. Лише тоді він вирішив, що, як і його патронеса, готовий приховати ознаки свого старіння. Після місяців приміряння і сумнівів вона була готова — чудо-перука, диво-симуля-ція. Щоб випробувати перуку, він вирушив у щорічну відпустку на острів Міконос і одного вересневого ранку, у понеділок, з’явився на своєму робочому місці засмаглий і на п’ятнадцять років молодший, щоправда, лише якщо не дивитися на нього згори.

Ніхто й не дивився, додала фрау Лорінг. А навіть якщо й дивився, то не подавав виду. Вражало те, що ніхто про перуку і словом не обмовився. Ні фрау Лорінг, ні Андре — тогочасний піаніст, ні Брандт — попередник маестро Бер-рі у ресторані, ні гер Майстер-старший, який ще ні разу не проґавив змін у зовнішності свого персоналу. Весь готель чемно вирішив розділити радість омолодження з гером Каспаром. Навіть фрау Лорінг наважилася одягнути відкриту літню сукню і панчохи з візерунчастими швами. І все було чудово, аж поки одного вечора не приїхала мадам Арчетті, щоб за старою доброю традицією провести місяць у Цюриху. Усе її готельне сімейство вишикувалося у вестибюлі, щоб зустріти гостю: і фрау Лорінг, і маестро Брандт, і Андре, і гер Майстер-старший, який особисто мав провести мадам Арчетті до її апартаментів у «Вежі».

На своєму робочому місці був і гер Каспар. У перуці.

Для початку, розповідала фрау Лорінг, мадам Арчетті не дозволила собі помітити зміни у зовнішності свого улюбленця. Вона всміхнулася до нього на ходу, але це була немов усмішка принцеси на першому балу — адресована всім і нікому. Беру Майстеру вона підставила для поцілунку обидві щоки, а маестро Брандту — одну. Вона всміхнулася до фрау Лорінг. Її руки легко торкнулися хирлявих плечей піаніста Андре, який замуркав: «Мадам». Лише тоді вона підійшла до repa Каспара.

— Каспаре, що це у вас на голові?

— Волосся, мадам.

— Чиє волосся, Каспаре?

— Моє, — незворушно відповів гер Каспар.

— Зніміть його, — наказала мадам Арчетті. — Інакше ви більше не отримаєте від мене ні пенні.

— Я не можу його зняти, мадам. Моє волосся — це частина моєї особистості. Невід’ємна частина.

— Тоді зробіть його від’ємною частиною, Каспаре. Не у цю хвилину, надто вже зараз обмаль часу, але не пізніше завтрашнього ранку. Інакше — жодних чайових. Що там зараз показують у театрі?

— «Отелло», мадам.

— Я подивлюся на вас завтра вранці. Хто грає його роль?

— Ляйзер, мадам. Наш найкращий мавр.

— Це ми ще побачимо.

Наступного ранку рівно о восьмій гер Каспар розпочав виконання своїх обов’язків. На його лацканах сяяли схрещені ключі, немов чемпіонські медалі, а на голові красувалася перука — символ непокірності. Протягом усього ранку у вестибюлі царювала підозріла тиша. Гості готелю, як ті фрайбурзькі гуси^[3], додала фрау Лорінг, відчували наближення біди, хоч і не знали, звідкіля її чекати. Як завжди опівдні мадам Арчетті вийшла зі своїх апартаментів і спустилася сходами. Її вів під руку відданий шанувальник — ба-гатообіцяючий молодий перукар з Ґраца.

— А де ж сьогодні гер Каспар? — запитала вона, дивлячись туди, де зазвичай стояв консьєрж.

— Мадам, він на своєму робочому місці і до Ваших послуг, як і завжди, — відповів гер Каспар таким голосом, що всі присутні ще довго чули його відлуння як заклик до боротьби за свободу. — У нього є квитки на мавра.

— Я не бачу repa Каспара, — повідомила своєму ескорту мадам Арчетті. — Я бачу волосся. Повідомте йому, будь ласка, що нам його не вистачатиме.

— Тоді для нього залунали сурми^[4], — любила підсумовувати фрау Лорінг. — 3 тієї миті, коли та жінка зайшла у готель, гер Каспар не міг утекти від своєї долі.

«А сьогодні залунають сурми й для мене», — подумав Джонатан, очікуючи на прибуття найгіршої людини на землі.

Джонатана турбували його руки. Вони у нього були бездоганні ще з часів навчання у військовій школі, де чистоту нігтів завжди ретельно перевіряли. Спочатку він тримав руки по лампасах штанів — цю позу йому добре втовкмачили ще на плацу. Але зараз Джонатан мимоволі заклав руки за спину і стискав ними хустинку, щоб хоч трохи приховати свої спітнілі долоні.

Далі об’єктом Джонатанової стурбованості стала його усмішка, і він перевірив її бездоганність у дзеркалах обабіч себе. Це була Усмішка Ґречної Гостинності, яку він відшліфовував протягом багатьох років роботи у готельній сфері: усмішка ця була приязна, але стримана, бо ж він з власного досвіду знав, що гості, а особливо багатії, частенько бували дратівливі після виснажливої подорожі, і останнє, що вони хотіли побачити після прибуття, це нічного адміністратора, що зубоскалить, мов шимпанзе.

Його усмішка, як він переконався, усе ще була при ньому. Нудота її не витіснила. Краватка, яку Джонатан сам і зав’язував, сподіваючись привернути цим увагу кращих з гостей, виглядала чарівно і недбало водночас. Джоната-нове волосся, хоча і не могло зрівнятися з шевелюрою repa Каспара, все-таки було його власне і виглядало як завжди бездоганно.

«Це інший Роупер, — знову промайнуло у його голові. — Це все одне велике непорозуміння. До неї це не має жодного стосунку. Роуперів існує двоє, обидва торговці, обидва живуть у Нассау». Але Джонатан метався усередині цього замкненого кола ще з сімнадцятої тридцять, коли, прибувши в офіс, він знічев’я взяв зі столу repa Штріпплі список гостей, які мають прибути ввечері, і помітив прізвище «Роупер», надруковане великими літерами, — воно просто волало до нього з роздруківки.

«Роупер Р. О., група з шістнадцяти осіб, прибуття з Афін приватним літаком очікується о », а поруч істерична примітка repa Штріпплі: «дуже-дуже важлива персона». Джонатан знайшов файл з інформацією про нього і на екрані з’явився напис: Роупер Р.О., а опісля літери «ООЗ» — це був тутешній код на позначення охоронця, де літера «О» означала офіційний, тобто ліцензований швейцарською федеральною владою на носіння особистої зброї. Роупер, , службова адреса — компанія з видобутку благородних металів «Айронбренд ленд, оре енд прешес метале» у Нассау, домашня адреса — номер поштової скриньки в Нассау, рахунок оплачений цюрихським банком таким-то. Скільки ж у світі існує Роуперів, які мають ініціал «Р» і компанію під назвою «Айронбренд»? Скільки ще збігів Бог притримав у своєму рукаві?

— Що за один цей Роупер Р. О.? — запитав Джонатан repa Штріпплі німецькою, поки той удавав, нібито зайнятий чимось іншим.

— Він британець, як і ви.

У Штріпплі була дурнувата звичка відповідати англійською, хоча німецькою Джонатан розмовляв краще за нього.

— Ми з ним не маємо нічого спільного. Живе у Нассау, продає благородні метали, має рахунки у швейцарських банках. Відколи це все про мене? — Протягом місяців, проведених у замкненому просторі, їхні сварки набули подружньої дріб’язковості.

— Взагалі, містер Роупер дуже важлива персона, — як завжди монотонно відповів Штріпплі, застібаючи шкіряне пальто та готуючись вийти у хурделицю. — У нашому приватному секторі він посідає п’яте місце за витратами, а серед англійців узагалі перше. Коли його люди зупинялися тут минулого разу, це обійшлося Роуперу в середньому у двадцять одну тисячу сімсот швейцарських франків на день, плюс обслуговування.

Джонатан почув мляве деренчання мотоцикла repa Штріпплі, коли той, попри завірюху, спустився з пагорба і поїхав до своєї матері. Джонатан трохи посидів за своїм робочим столом, заховавши голову у маленьких долонях, немов чекаючи на повітряну атаку. «Спокійно, — повторював він собі, — Роупер не діяв поспіхом, і ти не гарячкуй». Тож він знову випростався і з холоднокровним виразом обличчя людини, яка не поспішає, узявся за листи, що лежали на столі. Виробник текстилю зі Штутгарта був незадоволе-ний рахунком, який йому виставили за різдвяну вечірку. Джонатан у відповідь начеркав різкий лист, який мав підписати гер Майстер. PR-компанія з Нігерії цікавилася можливістю провести в них конференцію. Джонатан відповів, що, на жаль, у них немає вільних місць.

Чарівна та зарозуміла француженка на ім’я Сибілла, яка зупинялася у їхньому готелі з матір’ю, уже вкотре скаржилася на його ставлення до неї. «Ви берете мене на морські прогулянки. Ми разом гуляємо у горах. Ми чудово проводимо час разом. Невже ви настільки англієць, що після цього ми не можемо бути більше, ніж просто друзями? Коли ви дивитесь на мене, я бачу, як тінь падає на ваше обличчя — я вам огидна».

Відчувши бажання пройтися, Джонатан вирушив у північне крило, де гер Майстер будував гриль-бар зі старої кедрової сосни, врятованої з даху тутешньої закинутої пам’ятки архітектури. Ніхто і гадки не мав, для чого repy

Майстеру здався той гриль-бар, як і ніхто не міг згадати, коли він за нього взявся. Пронумеровані панелі штабелями лежали, сперті на незакінчену стіну. Джонатан вловив їхній мускусний запах і згадав волосся Софі, і як вона пахла ваніллю тієї ночі, коли прийшла до нього в офіс у каїрському готелі «Цариця Нефертіті».

Незакінчені будівельні роботи repa Майстера були тут ні до чого. Ще відколи Джонатан побачив Роуперове прізвище о пів на шосту того пообіддя, він був думками у Каїрі.

Він частенько споглядав за нею — витонченою темноволосою сорокалітньою красунею, стрункою, елегантною та неприступною, але жодного разу і словом з нею не перекинувся. Він бачив її, коли вона прогулювалася магазинами готелю «Нефертіті» чи коли сідала у темно-червоний «Роллс-ройс», двері якого притримував м’язистий водій. Коли вона проходжалася вестибюлем, водій також виконував обов’язки її особистого охоронця, нависаючи позаду неї зі схрещеними внизу руками, а коли попивала menthe frappe у ресторані «Le Pavillon», піднявши темні окуляри на волосся, немов учасниця автоперегонів, і тримаючи у руці французьку газету, водій попивав содову за сусіднім столиком. Працівники готелю називали її мадам Софі, і мадам Софі належала Фредді Гаміду — наймолодшому з трьох горезвісних братів Гамідів, яким належав мало що не весь Каїр, включно з готелем «Цариця Нефертіті». Найвидатнішим досягненням Фредді у його двадцять п’ять років був програш півмільйона доларів за десять хвилин гри у бакара^[5].

— Ви містер Пайн, — сказала вона з французьким акцентом, умощуючись у крісло, що стояло навпроти його столу.

А потім нахилила голову, глянула на нього скоса і додала, — окраса Англії.

Була третя година ночі. Вона була одягнена у шовковий брючний костюм, а на її шиї красувався амулет з топазу. «Може бути добряче напідпитку, — подумав Джонатан, — поводься обачно».

— Щиро дякую, — ввічливо відповів він. — Давно мені не доводилося чути таких слів. Чим я можу вам допомогти?

Однак коли він потайки вдихнув повітря навколо неї, то відчув лише один запах — запах її волосся. Щось було таємниче у тому, що її чорне, немов вороняче крило, волосся пахло, немов волосся світле: ваніллю і теплом.

— А я мадам Софі з пентхаузу номер три, — провадила далі вона, немов нагадуючи самій собі. — Містере Пайн, я часто вас помічаю. Дуже часто. У вас гострий погляд.

Її пальці прикрашали антикварні персні: цілі грона матових діамантів, оправлених у бліде золото.

— Я вас також часто помічаю, — відповів він, розпливаючись в усмішці, яка в нього завжди була напоготові.

— Ви теж плаваєте на яхті, — сказала вона, немов звинувачуючи його у кумедній дивакуватості. Чому «теж» вона так і не пояснила. — Минулої неділі мій покровитель узяв мене з собою у каїрський яхт-клуб. Ваш вітрильник приплив, коли ми пили коктейлі з шампанським. Фредді впізнав вас і помахав, але ви так захопилися своїм судном, що не звернули на нас уваги.

— Вочевидь, ми боялися врізатися у пірс, — відповів Джонатан, пригадуючи галасливий гурт багатих єгиптян, які попивали шампанське на веранді яхт-клубу.

— Отой симпатичний блакитний кораблик під англійським прапором, він ваш? Виглядав напрочуд по-королівськи.

— О, ну що ви, звісно, ні. Це яхта радника.

— Тобто ви ходите під вітрилами зі своїм помічником?

— Ні, з другою особою у посольстві Великобританії.

— Він виглядає так молодо. Як і ви. Я була вражена. Я чомусь думала, що люди, які працюють ночами, виглядають нездорово. Коли ви спите?

— На тих вихідних я не працював, — сухо відповів Джонатан, оскільки не почувався зобов’язаним на таких ранніх етапах їхньої дружби обговорювати особливості свого режиму дня.

— Ви завжди плаваєте на яхті, коли не працюєте на вихідних?

— Коли мене запрошують.

— Чим ще ви займаєтесь у вільний час?

— Часом граю в теніс. Часом бігаю. Думаю над своєю безсмертною душею.

— А вона безсмертна?

— Сподіваюся.

— Ви у це вірите?

— Коли я щасливий.

— А коли ви нещасний, то ставите це під сумнів. Воно й не дивно, що Бог такий непостійний. Чому Він має бути незмінним, якщо ми не надто віддано віримо?

Вона з докором зиркнула на свої золотисті босоніжки, так нібито вони теж провинилися. Джонатан задумався: можливо, весь цей час вона була твереза і просто дотримувалася дещо іншого ритму, ніж світ навколо неї. Або вона бавиться тими ж наркотиками, які приймає Фредді: подейкували, що Гаміди торгували ліванською гашишною олією.

— Ви їздите верхи? — запитала вона.

— На жаль, ні.

— Фредді має стайню.

— Я чув.

— Арабська порода. Чудові арабські коні. Люди, які розводять цю породу, вважаються міжнародною елітою, ви про це знали?

— Чув про таке.

Вона замовкла і задумалася. Джонатан скористався моментом:

— Мадам Софі, чи можу я якось вам допомогти?

— А цей радник, цей містер

— Оґілві.

— Сер, чи як там його, Оґілві?

— Просто містер.

— Він ваш друг?

— Ми ходимо під вітрилами разом.

— Ви разом ходили до школи?

— Ні, я ніколи не вчився в таких школах.

— Але ви належите до того самого класу, чи як це правильно називається? Може, ви й не розводите арабських коней, але ви обоє — ох, як же ж це правильно сказати? — ви обидва джентльмени?

— Ми з містером Оґілві лише плаваємо разом на яхті, — відповів він з ухильницькою посмішкою.

— У Фредді також є яхта. Бордель на воді. Хіба їх не так називають?

— Упевнений, що ні.

— Впевнена, що так.

Вона знову замовкла, простягнула огорнену шовком руку і взялася вивчати нижню частину браслетів на своєму зап’ясті.

— Містере Пайн, можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. А опісля я попрошу вас про послугу.

Махмуд, нічний кельнер, приніс каву у мідному кавнику і налив дві чашки, дотримуючись церемонії. Поки на обрії не з’явився Фредді, вона була коханкою багатого вірменина, пригадав Джонатан, а ще перед тим — грека з Олександрії, власника сумнівних торгових точок уздовж Нілу. Фредді взяв її в облогу, закидаючи букетами орхідей у найнеочікуваніші моменти, ночуючи у своєму «Феррарі» біля під’їзду її будинку. Жовта преса друкувала найсміли-віші чутки. Той вірменин поїхав з міста.

Вона намагалася запалити сигарету, але її рука тремтіла. Він підніс їй запальничку. Вона закрила очі і затягнулася сигаретою. Лінії на її шиї нагадували про вік. А Фредді Га-міду лише двадцять п’ять, подумав Джонатан. Він поклав запальничку на стіл.

— Містере Пайн, я також британка, — сказала вона так, ніби це було їхнє спільне прокляття. — Коли я була молода і безпринципна, я вийшла заміж за одного вашого співвітчизника заради його паспорта. Виявилося, він мене щиро кохав. Він був добропорядною людиною. Немає нікого кращого, ніж хороший англієць, і нікого гіршого, ніж англієць поганий. Я за вами спостерігала. Як на мене, ви хороший англієць. Містере Пайн, ви знаєте Річарда Роупера?

— Боюся, що ні.

— Ви мали б його знати. Він відомий. Справжній красень. П’ятдесятилітній Аполлон. Він розводить коней, точнісінько як і Фредді. Вони навіть подумують над тим, щоб разом відкрити кінну ферму. Містер Річард Онслоу Роупер — один з ваших знаних міжнародних підприємців. Ну ж бо, згадуйте.

— Мені прикро, але його ім’я мені ні про що не говорить.

— Але Діккі Роупер веде чималий бізнес у Каїрі! Він англієць, як і ви, дуже привабливий, багатий, ефектний і переконливий. Для нас, простих арабів, аж надто переконливий. Він має дивовижну моторну яхту, вдвічі більшу за яхту

Фредді! Як ви можете його не знати, ви ж також яхтсмен? Ви точно його знаєте. Ви просто вдаєте, ніби не чули про такого, я вас наскрізь бачу.

— Вочевидь, якщо він має дивовижну моторну яхту, то йому не потрібно морочитися з готелями. Я рідко читаю газети. Я не в курсі справ. Мені шкода.

Але мадам Софі не було шкода. Вона лише впевнилася, що він казав правду. Її полегшення було написано на обличчі, яке немов прояснилося, і вона рішуче потягнулася за торбинкою.

— Мені потрібно, щоб ви зробили копії деяких моїх особистих документів, якщо ваша ласка.

— Що ж, мадам Софі, наш офіс для надання адміністративних послуг — одразу навпроти вестибюлю, — сказав Джонатан. — Містер Ахмаді зазвичай на місці у нічну зміну. — Він уже зібрався підняти слухавку, але її голос його зупинив.

— Містере Пайн, ці документи конфіденційні.

— Я не маю сумнівів у тому, що на містера Ахмаді можна покластися.

— Дякую, але гадаю, нам краще скористатися власним обладнанням, — відрубала вона, зиркнувши на копір, що стояв на коліщатках у кутку. Джонатан знав, що вона запримітила машину, коли проходжалася вестибюлем, так само, як і запримітила Джонатана. Софі дістала з сумки стосик білих папірців, скріплених докупи, але не складених удвоє. Вона підсунула їх Джонатану по столу; її пальці, прикрашені перстенями, заклякли.

— Мадам Софі, на жаль, це дуже маленький копір, — попередив її Джонатан, встаючи з місця. — Вам доведеться усе робити вручну. Дозвольте, я покажу вам, як це робиться, а потім залишу вас саму?

— Зробімо все вручну разом, якщо ваша ласка, — сказала вона і в її голосі зазвучало багатозначне напруження.

— Але якщо документи конфіденційні

— Будьте такі ласкаві, допоможіть мені. Усі ці машинерії для мене темний ліс. Я не дам ради.

Вона підняла сигарету з попільнички і затягнулася. Її очі розширилися. Здавалося, вони були шоковані її діями.

— Допоможіть мені, будь ласка, — її слова прозвучали немов наказ.

І він допоміг.

Він увімкнув копіювальну машину, вставив листки паперу — усі вісімнадцять — і переглянув їх, коли вони знову з’явилися. Він ненавмисно читав написане. Як і ненавмисно не стримувався. Відшліфовані військові навики все ще були при ньому.

Від компанії по видобутку благородних металів «Ай-ронбренд ленд, оре енд прешес метале» в Нассау — готельній і торговій компанії «Гамід Інтерараб» в Каїрі, дата отримання — дванадцяте серпня. Відповідь від компанії «Гамід Інтерараб» компанії «Айронбренд» — сторони запевняють в особистій повазі.

Знову від «Айронбренд» на адресу «Гамід Інтерараб»: списки товарів, див. пп. у нашому переліку асортименту, відповідальність за кінцевого користувача на компанії «Гамід Інтерараб», запрошення на вечерю на яхті.

Листи від компанії «Айронбренд» підписані акуратним розчерком, схожим на монограму на кишені сорочки. Листи від «Інтерараб» узагалі не підписані, але під порожнім місцем надміру великими заголовними літерами написано «Сайд Абу Гамід».

Потім Джонатан побачив перелік товарів і кров у його жилах виконала вже відомий йому, проте незбагненний трюк: його спиною немов пробіглися табуни мурашок і він почав хвилюватися, як же зазвучить його голос, коли доведеться говорити. Один звичайнісінький аркуш паперу, без підпису, без посилань на джерело, із заголовком «Товари в наявності станом на і жовтня року». Найменування у списку — диявольський лексикон, відомий Джонатану з його минулого, яке чатувало на нього за кожним рогом.

— Ви впевнені, що однієї копії вистачить? — поцікавився він з тією додатковою легкістю, яка приходила до нього у кризових ситуаціях, немов краща гострота зору під час обстрілу.

Вона курила і спостерігала за ним: в одній руці сигарета, інша підтримує лікоть.

— А ви знавець, — сказала вона. Чого саме, залишалося лише здогадуватися.

— Ну, це не так уже й складно, коли наб’єш руку. Головне, щоб папір не зажувався.

Джонатан поклав оригінали в один стосик, а копії — в інший. Він затамував усі думки в своїй голові. Якби він зараз клав на стіл покійника, то заблокував би свій мозок точнісінько так само. Джонатан обернувся до Софі і аж надто безтурботно сказав: «Усе», хоча не відчував і крихти сміливості, яка звучала в його голосі.

— До хорошого готелю і вимоги високі, — прокоментувала вона. — Ви маєте придатний конверт? Звісно, що маєте.

Конверти лежали у третій шухляді його столу, зліва. Він обрав жовтий конверт, А4-Г0 розміру, і підсунув його до неї, але вона до нього й не торкнулася.

— Будь ласка, покладіть копії у конверт. Опісля надійно заклейте його і заховайте у свій сейф. Можливо, вам буде доцільно скористатися клейкою стрічкою. Так, заклейте його. Чек не потрібен, дякую.

Для відмов Джонатан мав напоготові по-особливому теплу усмішку.

— Мадам Софі, мені дуже прикро, але нам заборонено приймати на збереження пакунки гостей. Навіть ваші. Я можу виділити для вас депозитну скриньку і видати власний ключ. Мені прикро, але це найбільше, що я можу для вас зробити.

Поки він це говорив, вона вже запихала оригінали листів у свою торбинку. Замок клацнув і торбинка повисла на її плечі.

— Містере Пайн, не бавтеся зі мною в бюрократію. Ви бачили вміст конверта. Ви його заклеїли. Напишіть на ньому своє прізвище. Ці листи тепер ваші.

Навіть не здивувавшись власній покірності, Джонатан витягнув червоний фломастер і написав на конверті великими літерами «ПАЙН».

«Це буде на твоїй совісті, — мовчки казав він їй. — Я тебе про це не просив. Я тебе на це не підбивав».

— Мадам Софі, як довго потрібно буде їх тут зберігати? — поцікавився він.

— Можливо, цілу вічність, можливо, одну ніч. Важко сказати щось напевно. Це як любовний роман. — Її тон змінився з кокетливого на прохальний. — Але це лише між нами. Добре? Це само собою зрозуміло, правда?

Він сказав «так». Він сказав «звичайно». Він усміхнувся так, нібито її питання його навіть здивувало.

— Містере Пайн?

— Так, мадам Софі.

— Щодо вашої безсмертної душі.

— Так, слухаю.

— Ми всі безсмертні, це зрозуміло. Але якщо раптом виявиться, що я не безсмертна, передайте, будь ласка, ці документи вашому другу, містеру Оґілві. Можна вам довірити це завдання?

— Звісно, якщо ви цього хочете.

Вона все ще усміхалася, досі якимось дивом перебуваючи в іншому ритмі, ніж він.

— Містере Пайн, ви постійний нічний адміністратор? Завжди? Щоночі?

— Це моя робота.

— Ви її обрали?

— Звісно.

— Самі?

— А хто ж ще?

— Але ви так гарно виглядаєте у денному світлі.

— Дякую.

— Я час від часу вам телефонуватиму.

— Мені буде за честь.

— Як і вам, мені іноді набридає спати. Не проводжайте мене, будь ласка.

Коли він відкрив їй двері, знову повіяв запах ванілі, і його переповнило надсильне бажання піти слідом за нею до ліжка.

Джонатан стояв у напівтемряві вічно недобудованого гриль-бару repa Майстера, тримаючи руки по швах, і ніби бачив себе збоку: німий персонаж на сцені власного переповненого таємного театру, він методично працює над документами мадам Софі. Добре вишколеного солдата не здивуєш несподіваною потребою знову заступити на пост, скільки часу не минуло би від його муштри. Є лише доведені до автоматизму дії.

Пайн стоїть у дверях свого офісу у готелі «Цариця Ні-фертіті» і дивиться крізь порожній мармуровий коридор, як одна за одною засвічуються яскраві цифри над ліфтом, вказуючи на рух угору до пентхаузів.

Порожній ліфт повертається на перший поверх.

Пайн відчуває легкість у тілі. Його долоні пашать і поколюють.

Пайн ще раз відкриває сейф. Комбінація цифр складається з дати народження Фредді Гаміда, її придумав лестивий генеральний менеджер готелю.

Пайн дістає копії, складає жовтий конверт у декілька разів і ховає його у внутрішню кишеню піджака, щоб потім знищити.

Копір усе ще теплий.

Пайн робить копії з копій, спершу встановивши яскравість друку на один тон вище, для кращої якості. Назви ракет. Назви навідних систем. Технічна термінологія, в якій Пайн нічого не тямив. Назви хімічних речовин, які Пайн не може вимовити, але знає, для чого їх використовують. Інші назви, такі ж смертоносні, але простіші для вимови, на кшталт зарину, зоману і табуну^[6].

Пайн кладе нові копії всередину сьогоднішнього меню на вечерю і, склавши його вздовж, ховає в іншу внутрішню кишеню. Всередині меню копії все ще теплі.

Пайн кладе старі копії у новий конверт, як дві краплі води подібний на попередній. Він виводить «ПАЙН» на новому конверті і кладе його на те саме місце на тій самій полиці, тією ж стороною догори.

Пайн ще раз закриває дверцята сейфа і зачиняє їх на ключ. Статус-кво відновлено.

Вісім годин опісля Пайн, уже в зовсім іншій ролі, сидить пліч-о-пліч з Марком Оґілві в тісній каюті яхти радника, поки місіс Оґілві на камбузі, одягнена в дизайнерські джинси, нашвидкуруч готує сендвічі з копченим лососем.

— Фредді Гамід купує небезпечні іграшки у Діккі Онслоу Роупера? — з недовірою повторює Оґілві, вдруге гортаючи документи. — Це що в біса таке? Краще б тому малому підсвинку бавитися лише у бакара. Посол неабияк розлютиться. Люба, ти тільки послухай

Але місіс Оґілві вже все чула. Подружжя Оґівлі — справжня команда. Хтось заводить дітей, а їм більше до душі шпигувати.

Я кохав тебе, — промайнуло Джонатану в голові. — Але назад уже нічого не повернеш.

Я кохав тебе, але натомість видав тебе пихатому британському шпигуну, який мені навіть не подобався.

Я просто був у його маленькому списку людей, які завжди прийдуть на допомогу, якщо буде потрібно.

Тому що я Один з Нас. Ми — це англійці, нескінченно віддані та розсудливі. Ми — Хороші Хлопці.

Я кохав тебе, але так і не зміг тоді тобі цього сказати.

Йому знову згадався лист Сибілли: «Я бачу, як тінь падає на ваше обличчя. Я вам огидна».

«Ні, Сибілло, ні, ти мені зовсім не огидна, — поспішив запевнити свою непрохану кореспондентку готельєр. — Просто байдужа. Огиду я відчуваю лише до себе».

2

Гер Каспар знову підняв свою знамениту голову. Крізь завивання вітру став вчуватися шум потужного двигуна. Каспар скрутив у рулон бюлетені цюрихської фондової біржі, яка явно переживала не найкращі часи, і натягнув на нього гумку. Поклавши рулон у шухляду для важливих паперів і закривши її на ключ, він кивнув Маріо, старшому лакею. Потому Каспар дістав з задньої кишені гребінець і пройшовся ним по перуці. Маріо з-під лоба зиркнув на Пабло, а той криво посміхнувся Беніто — красеню-стажеру з Луґано, якому, вочевидь, припали до душі вони обоє. Всі троє ховалися від негоди у вестибюлі, але тепер з романським молодецтвом, застебнувшись під саму шию, кинулися зі своїми парасолями та візочками назовні, де їх проковтнула снігова буря.

«Це не він, — подумав Джонатан, пильнуючи за кожним знаком наближення автівки. — Це лише хурделиця, що розгулялась на подвір’ї. Це лише сон».

Але Джонатан не спав. Лімузин був справжнісінький, хоча й плив у білій порожнечі. Подовжений лімузин, навіть довший ніж готель, ставав на якір біля центрального входу немов чорний лайнер, що пришвартовується до пристані. Тим часом Маріо та Беніто у своїх кашкетах металися туди-сюди і один лише зухвалець Пабло, до якого раптом прийшло натхнення поприбирати, схопив щітку і взявся зчищати сніжинки з червоної доріжки. Щоправда, на ще одну блаженну мить реальність таки видалася сном, бо сніжний вихор закрив собою все навкруги, і Джонатан зміг уявити, як величезна хвиля відносить лайнер назад у відкрите море, де він розбивається об скелі, якими цілком могли виявитися навколишні пагорби, і містер Річард Онслоу Роупер у своєму приватному «Титаніку», разом зі своїми ліцензованими охоронцями і рештою поважного товариства з шістнадцяти осіб, іде на дно під час того пам’ятного Великого Шторму в січні року, царство їм небесне.

Але лімузин знову вигулькнув. З шикарного салону лімузина почали з’являтися хутра, ставні чоловіки і чарівна довгонога молода жінка, а ще діаманти та золоті браслети, і гори однакових чорних валіз — усе це виглядало мов награбоване добро. Далі під’їхав другий лімузин, а потім і третій — ціла процесія лімузинів. Гер Каспар відкривав двері з такою ж блискавичною швидкістю, з якою з’являлися новоприбулі гості. Спочатку з’явилися обриси неохайного коричневого пальта з верблюжої шерсті, а згодом стало помітно, що з коміра звисає пошарпане шовкове кашне. Вогка сигарета, порожній погляд, мішки під очима — явно нащадок вищих шарів англійського суспільства. Нікудишній з нього п’ятдесятилітній Аполлон.

Після верблюжого пальта зайшов молодик у темно-синьому піджаку з одним рядом ґудзиків, щоб зручно було вихопити пістолет. На вигляд хлопцю було двадцять з хвостиком, а очі у нього були такі порожні, немов намальовані. «Перший ООЗ пішов, — подумав Джонатан, намагаючись не піддаватися на його злісний погляд. — Ще має бути другий охоронець, а може, й третій — якщо Роупер справді боїться».

У чарівної жінки було каштанове волосся, її пістряве стьобане пальто сягало майже до щиколоток, та попри це їй вдавалося виглядати дещо недбало. Як і Софі, вона мала глузливий гострий погляд, а її волосся обрамляло обличчя, як і у Софі. Вона чиясь дружина? Коханка? Чия? Уперше за останніх півроку Джонатан відчув спустошливий та ірраціональний вплив жінки, яку він умить зажадав. Як і Софі, вона виглядала блискуче, уся прикрашена коштовностями, і так само випромінювала оту одягнену наготу. Дві низки чудових перлин прикрашали її шию. Браслети з діамантами виглядали з-під рукавів її пальта. Проте ледь вловима аура хаосу, втомлена посмішка і оця її розкутість миттєво видавали в ній жительку Раю. Двері знову відчинилися навстіж, вивергаючи рештки цієї елітної англійської делегації. Вони всі стояли під канделябром, настільки елегантно причесані, настільки казково багаті, що складалося враження, ніби вони мали свою корпоративну етику, яка ставила поза законом хвороби, бідність, блідолицість, старість і фізичну працю. Лише тип у верблюжому пальті з його ганебними поношеними замшевими черевиками був добровільним вигнанцем з їхніх лав.

І в самому центрі, але тримаючись подалі від усіх, стояв Він, той, кого так яро описувала Софі. Високий, стрункий і шляхетний з першого погляду. Його сивувате русе волосся було зачесане назад і закручувалося у маленькі ріжки над вухами. Обличчя гідного супротивника у грі в карти, якому не соромно програти. Постава, що надзвичайно личить гордовитим англійцям: одна нога призігнута в коліні, одна рука за спиною, таке собі відмежування від простолюду. «Фредді такий слабак, — пояснювала Софі. — А Роупер — такий англієць».

Як і всі вправні чоловіки, Роупер робив кілька справ одночасно: тиснув руку Каспару і тією ж рукою поплескував

його по плечі, а потім нею ж надіслав повітряний поцілунок фрейлейн Ебергардт, яка одразу ж зашарілася і помахала йому, немов клімактерична фанатка. А потім нарешті перевів свій власницький погляд на Джонатана, який, вочевидь, наближався до нього, хоча й робив це цілком мимоволі, помічаючи лише, як замість манекена Адель з’явився спочатку газетний кіоск, а потім розпашіле обличчя фрейлейн Ебергардт біля стійки рецепції, а зараз і Він власною персоною. «У нього немає і натяку на совість, — казала Софі. — Він найгірша людина на землі».

«Впізнав мене, — подумав Джонатан, очікуючи, що його от-от викриють. — Бачив мою фотографію, знає мене з описів. Ще мить і він уже не посміхатиметься».

— Діккі Роупер, — почувся лінивий голос торговця і водночас він затиснув руку Джонатана у своїй та на мить заволодів нею. — Мої люди забронювали у вас кілька номерів. Ч’мало номерів. Добрий вечір. — Він ковтав звуки, це була типова говірка Белгравію^[7], показовий акцент багатіїв. Вони порушили особистий простір один одного.

— Містере Роупер, дуже радий нашій зустрічі, — приглушено мовив Джонатан, англійським тоном відповідаючи на англійський тон. — Сер, раді знову вас вітати у нашому готелі. Ну і погодка, непроста вам випала подорож. Те, що ви ризикнули летіти у таку негоду, — справжнє геройство! Мушу відзначити, що ніхто, крім вас, на таке не наважився. Я Пайн, нічний адміністратор.

«Він уже про мене чув, — думав Джонатан, чекаючи на відповідь. — Фредді Гамід сказав йому моє ім’я».

— Як тепер поживає старий добрий Майстер? — Запитав Роупер, переводячи погляд на чарівну жінку. Вона стояла біля газетного кіоску, роздивляючись журнали мод. Браслети на одній руці безперестанку спадали на зап’ястя, а іншою рукою вона постійно відкидала назад волосся. — Заліг під ковдрою зі склянкою шоколадного молока і книжкою, еге ж? Сподіваюся, що з книжкою. Джедс, люба, як ти там? Жити без них не може, справжня журналозалежна. Я ж їх ненавиджу всіма фібрами душі.

Джонатан не відразу зметикував, що Джедс — це ім’я тієї жінки. Не Джед, а Джедс — і це була розкішна жінка, з тисячами відтінків. Вона обернула голову достатньо, щоб вони встигли побачити її усмішку — добродушну і грайливу.

— Все чудово, любий, — сміливо озвалася вона, немов щойно відійшла від удару.

— Боюся, сер, що гер Майстер сьогодні направду дуже заклопотаний, — сказав Джонатан, — але він з превеликим задоволенням зустрінеться з вами зранку, коли ви добре відпочинете.

— Пайне, ви англієць? По розмові чути.

— Цілком і повністю, сер.

— Молодець. — Його блідий погляд знову поплив деінде і цього разу зупинився на стійці рецепції, де чоловік у пальті з верблюжої шерсті заповнював анкету для фрейлейн Ебергардт. — Коркі, ти що, зібрався одружуватися з цією юною леді? — Запитав Роупер. — Швидше рак на горі свисне, — тихо прокоментував він, дивлячись на Джонатана, а потім довірливо і з натяком додав, — майор Коркоран, мій помічник.

— Уже майже закінчив, шефе, — протяжно відповів Коркі, піднімаючи руку. Він випрямив ноги і виставив зад, так ніби от-от зібрався грати в крокет, а в його стегнах проглядався майже жіночий вигин — чи-то природний, чи-то навмисний. Купка паспортів лежала біля його ліктя.

— Ну Корке, це ж не контракт на п’ятдесят сторінок! Всього лиш потрібно переписати кілька прізвищ, що ти тягнеш кота за хвіст?

— На жаль, це все нові правила безпеки, сер, — пояснив Джонатан. — Нові вимоги швейцарської поліції. Ми тут безсилі.

Прекрасна Джедс вибрала три журнали, але їй все мало. Вона припідняла трішки потертий носок чобота, впираючись об підлогу високим каблуком. Софі робила так само, їй десь двадцять п’ять, прикинув Джонатан. І вона завжди виглядатиме саме на цей вік.

— Пайне, давно вже ви тут працюєте? Здається, Фріскі, його не було минулого разу, коли ми тут зупинялися? Ми помітили б молодого британця у чужих краях.

— Не було, — відповів хлопець у піджаку, розглядаючи Джонатана крізь уявний приціл. Деформована вушна раковина, помітив Джонатан, як у боксерів. Біляве попелясте волосся. Руки немов леза сокири.

— Півроку, містере Роупер, майже рівно шість місяців.

— А де ви працювали перед цим?

— У Каїрі, — на одному диханні відповів Джонатан. — У готелі «Цариця Нефертіті».

Хвилини спливають, немов перед вибухом. Але гравіровані дзеркала не розсипаються на друзки при згадуванні назви готелю, пілястри та канделябри теж непорушно стоять.

— Подобалося? У Каїрі?

— Дуже.

— Що ж змусило вас поїхати, якщо вам там було так добре?

«Ви і змусили», — подумав Джонатан. Але натомість сказав:

— Бажання подорожувати, сер. Ви знаєте, як воно буває. Жити, мов перекотиполе, це одна з переваг моєї професії.

Несподівано все зарухалося. Коркоран відірвався від стійки рецепції і з сигаретою у простягнутій руці швидко покрокував до них. Та жінка, Джедс, обрала журнали і чекала, точінісінько як Софі, щоб хтось за них заплатив.

— Включіть у загальний рахунок, дорогенький, — сказав Коркоран.

Гер Каспар вивантажував гори кореспонденції на руки другого хлопця у піджаку, і той напоказ промацував товстіші конверти.

— Корке, чорт забирай, ну нарешті! Що в біса трапилося з твоєю правою рукою?

— Багато дрочив, шефе, пішли спазми, — сказав майор Коркоран. — А може, я гей, — додав він, по-особливому всміхнувшись до Джонатана.

— Ах, Корке, — захихотіла Джедс.

Краєм ока Джонатан помітив Маріо, головного портьє, коли той віз гори валіз до вантажного ліфта. Він ішов, немов плив, — такою ходою швейцари часто намагаються закарбуватися у короткій пам’яті клієнтів. Потім він побачив у дзеркалі своє фрагментарне відображення, що пропливало повз нього, а поруч — Коркорана, з сигаретою в одній руці і журналами в іншій. На хвилю його переповнила нав’язлива паніка — куди ж зникла Джедс? Він озирнувся і знову побачив її. Джонатан зловив її погляд і дівчина усміхнулася. Це було саме те, чого він прагнув зараз, коли в ньому знову розгорілося бажання. Він також зловив Роуперовий погляд, тому що вона спиралася на його передпліччя, тримаючись за нього двома довгими руками і майже наступаючи йому на ноги. Охоронці і поважне товариство пленталися слідом за ними. Джонатан помітив красеня-блондина з зібраним на потилиці волоссям і його простацьку дружину, яка йшла поруч з ним і з-під лоба розглядалася навсібіч.

— Пілоти будуть пізніше, — на ходу говорив Коркоран. — Щось з тим триклятим компасом. У нас як не з компасом щось не те, то з нужником. Любий, ви тут постійно працюєте, чи так, на одну ніч?

Від його подиху віяло всіма приємними моментами цього дня: мартіні перед обідом, вино за обідом і бренді опісля, а поверх усього — запашок поганих французьких сигарет.

— Настільки постійно, наскільки це можливо у моїй професії, майоре, — відповів Джонатан, дещо змінюючи інтонацію, бо ж розмовляв з клієнтом уже нижчого рангу.

— Це всіх нас стосується, любий, повірте, — емоційно відповів майор. — Усі ми постійно тимчасові, прости Господи.

Наступний кадр: вони крокують коридором під звуки «Коли сиплю я цукор у чай»^[8], яку піаніст Максі грає двом старшим пані у сірих шовках. Роупер і та жінка все ще нерозлийвода. «Ви тільки недавно познайомилися, — з гіркотою подумки сказав їм Джонатан, краєм ока позираючи на пару. — Або ж ви миритеся після сварки». «Джедс», — подумки повторив він. Йому захотілося опинитися у безпеці свого односпального ліжка.

Новий кадр: усі вони стоять перед оздобленими дверима нового ліфта repa Майстера, який мав підняти їх до апартаментів «Вежі». Позаду гомонить поважне товариство.

— Пайне, що в біса трапилося зі старим ліфтом? — Вимогливо запитав Роупер. — Я думав, Майстер ще той любитель всіляких старих прибамбасів. Трикляті швейцарці модернізували б і Стоунгендж, якби мали таку можливість. Правда, Джедс?

— Роупер, ти ж не робитимеш сцени через якийсь ліфт, — з трепетом сказала вона.

— А хто мене зупинить?

Джонатан чує, як десь здалеку долинає голос, схожий на його власний. Голос цей перераховує усі переваги нового ліфта: безпечність, містере Роупер, а також нова цікава деталь, додана минулої осені, — усе для зручності наших гостей, які зупиняються в апартаментах «Вежі» Поки Джонатан говорить, він вертить у руках золотий ключ, прикрашений золотистою китичкою і увінчаний кумедною короною — витвір фантазії repa Майстера.

— Хіба ж він не нагадує вам фараона? Мабуть, тут ми трохи перебрали міру, але наші менш вишукані гості просто в захваті від нього, — сказав він з довірливою манірною посмішкою, якою він ще ніколи нікого не удостоював.

— Ну і я від нього в захваті, — з-за кадру звучить голос майора. — А я достобіса вишуканий.

Роупер зважує ключ у долоні, немов хоче визначити вагу сплаву. Він роздивляється обидві сторони, потім корону, далі китичку.

— Тайвань! — Вигукує він і, на Джонатанове здивування, жбурляє ключ у бік білявого охоронця з деформованими вушними раковинами, а той, крикнувши: «Мій!» — рвучко ловить його лівою рукою над самою підлогою.

«Беретта, 9-міліметрова, автоматична, стоїть на запобіжнику, — подумки перелічує Джонатан. — Руків’я з чорного дерева, носить у кобурі під правою пахвою. Охоронець — лівша. Запасний магазин — у поясі-сумці».

— Фріскі, дорогенький, нічого собі! Оце реакція, — процідив крізь зуби Коркоран і товариство на задньому плані полегшено розсміялося, а найголосніше — вона, стискаючи Роуперову руку і примовляючи: «Любий, ну припини», що прозвучало у Джонатанових затуманених вухах як «Любий, не перегравай».

Тепер усе відбувається немов при сповільненій зйомці, немов під водою. Ліфт вміщає п’ятеро осіб, решта мусить почекати. Роупер рушає вперед і тягне за собою жінку. «Роудін^[9] і школа моделей, — подумав Джонатан. — І ще спеціальні курси, на які також ходила Софі, де вчать отак вихиляти стегнами під час ходьби». Потім заходить Фріс-кі, потім майор Коркоран, уже без сигарети, і врешті Джонатан. Її волосся не лише каштанове, а й м’яке. А ще вона напівгола. Тобто вона вислизнула зі свого пальта і перекинула його через руку, немов шинель. На ній чоловіча біла сорочка з мішкуватими рукавами, закоченими до ліктів, як у Софі. Джонатан натискає потрібну кнопку і ліфт їде. Коркоран несхвально дивиться вгору, так нібито справляє нужду. Дівчина без зайвої думки торкається стегном Джонатана, немовбито вони старі друзі. «Відсунься, — роздратовано думає він. — Якщо ти фліртуєш, перестань. Якщо не фліртуєш, тримай свої стегна при собі». Вона пахне не ваніллю, а білими гвоздиками у День пам’яті у школі кадетів. Роупер стоїть позаду неї, по-власницьки поклавши свої широкі долоні на її плечі. Фріскі безсоромно глипає вниз: на блідий слід від укусу на її шиї, на її груди, прикриті лише тієї дорогою сорочкою. Джонатан, як і, поза всіляким сумнівом, Фріскі, відчуває сороміцьке бажання залізти їй під сорочку.

— Дозвольте показати вам усі новинки, які завдяки repy Майстеру з’явилися тут від часу вашого останнього візиту, — запропонував Джонатан.

«Можливо, настав час тобі перестати так беззастережно дотримуватися хороших манер», — казала йому Софі, коли йшла поруч з ним на світанку.

Він ішов попереду і перелічував безцінні переваги апартаментів: неймовірна нижня педалька для змивання води тисячолітній фрукт убиральні з найновішим обладнанням, яке робить все за вас, хіба що зуби за вас не чистить Він ретельно підбирав доречні своєрідні дотепи спеціально для делегації містера Онслоу Роупера і його стрункої, кумедної, непростимо привабливої жінки. Як вона сміє бути настільки прекрасною у такі часи?

Легендарна «Вежа» Майстера вивищується над казковими шпилями і верхівками едвардіанського даху готелю, немов надувний голубник. Всередині «Вежі» розташовані розкішні двоповерхові апартаменти з трьома спальнями. Ці пастельні номери-люкс Джонатан подумки називав «скринями швейцарських франків». Багаж принесли, посильні отримали свої щедрі чайові, Джедс пішла у головну спальню, звідки згодом долинув жіночий спів і хлюпання проточної води. Слова пісні було важко розібрати, але вони видавалися провокуючими, чи то пак навіть непристойними. Фріскі, охоронець у піджаку, влаштувався біля телефону на сходовому майданчику і презирливо віддавав комусь накази приглушеним голосом. Майор Коркоран, озброєний свіжою сигаретою, але вже без верблюжого пальта, сидів у їдальні і повільно розмовляв з кимось французькою іншою телефонною лінією. Його співрозмовник, вочевидь, не надто добре розумів французьку.

Майор мав дитинні щоки, червонуваті вже майже під очима. Безсумнівно, французькою він розмовляв як істинний француз. Він перейшов на неї настільки природно, ніби це була його рідна мова, ймовірно, так і було — все в цьому чоловікові промовляло про те, що його походження зовсім не просте.

У всіх кутках номеру-люкс вирує життя і точаться розмови. Високого чоловіка з хвостиком, як виявилося, звуть Сенді, і Сенді розмовляє англійською телефоном з кимось у Празі на ім’я Ґреґорі, а тим часом місіс Сенді сидить у кріслі, не знімаючи пальта, і сердито дивиться на стіну. Але Джонатан намагається їх не помічати, другорядні персонажі його не цікавлять. Вони існують, вони всі не менш елегантні, вони крутяться десь на периферії навколо центрального світила — містера Річарда Онслоу Роупера з Нассау, столиці Багамських островів. Отже, вони лише фон. Джонатан завершує свою екскурсію визначними місцями «Вежі». Йому час вже йти. Ґречний помах руки, люб’язне побажання: «насолоджуйтеся кожною хвилиною, проведеною у нас», і за звичайних умов він преспокійно спустився б на перший поверх, залишаючи своїх підопічних наодинці, щоб вони могли сповна насолоджуватися життям за п’ятнадцять тисяч франків за ніч, включно з податками, обслуговуванням і континентальним сніданком.

Але сьогодні все було по-іншому. Це була ніч Роупера, ніч Софі, і якимось дивним чином роль Софі сьогодні грає Роуперова жінка, чиє ім’я, як виявилося, було Джед, лише Роупер називав її Джедс — містер Онслоу Роупер любив примножувати свої статки. Сніг усе ще падає і найгіршу людину на землі неабияк тягне до вікна, немов у танці сніжинок він розглядає своє дитинство. Роупер стоїть у центрі кімнати, під захистом своєї армії, обличчям до високих вікон і засніженого балкону. В одній руці він тримає розгорнутий зелений каталог «Сотбі» так, ніби це збірник церковних пісень, які він от-от почне виконувати, а іншу руку тримає припіднятою — немов хоче подати сигнал якомусь інструменту в глибині оркестру, щоб той нарешті озвався. На ньому окуляри для читання, які надають йому вченого вигляду.

— Солдат Борис зі своїм братчиком дали добро на зустріч в обід у понеділок, — вигукує Коркоран з їдальні. — То як, понеділок підходить?

— Хай буде, — відповідає Роупер, одночасно перегортаючи сторінку каталогу і дивлячись на сніг поверх окулярів. — Лишень подивіться. Проблиски вічності.

— Я в захваті щоразу, коли сніжить, — щиро зізнався Джонатан.

— Ваш друг з Маямі, Апетит, пропонує перенести все в Кроненгаллє — там смачніше годують, — знову озвався Коркоран.

— Надто людно. Пообідаємо тут або хай приносить з собою канапки. Сенді, у скільки тепер обійдеться добротна конячка Стаббса^[10]?

З-за дверей вигулькнула голова симпатичного чоловіка з хвостиком.

— Розмір?

— Тридцять на сорок дюймів.

Гарненьке обличчя насупилося.

— На аукціоні «Сотбі» минулого червня був непоганий варіант — «Заступник на фоні пейзажу», підписаний і датований роком. Першосортна штука.

— Quanta costa?^[11]

— Ви сидите?

— Ой, Сендс, я тебе прошу!

— Мільйон дві. Плюс комісійні.

— Фунтів чи баксів?

— Баксів.

З дверей навпроти чути ниття майора Коркорана.

— Шефе, ті брюссельські парубчиська хочуть половину готівкою. По-моєму, взагалі страх втратили.

— Скажи їм, хай забудуть, — відрубав Роупер. Вочевидь, він таким тоном тримає Коркорана на відстані. — Пайне, що там, готель?

Роуперів погляд усе ще прикований до темних вікон, за якими продовжували кружляти сніжинки.

— Світловий маяк, містере Роупер. Щось на кшталт навігаційного приладу, наскільки мені відомо.

Бронзовий позолочений годинник repa Майстера пробиває годину, але Джонатан, незважаючи на свою звичну спритність, не може ступити і кроку у напрямку до свого порятунку. Його лаковані черевики застигли у м’якому килимі вітальні, немов у цементі. Він не може відірвати свого м’якого погляду, який зовсім не пасував до його боксерських брів, від Роуперової спини. Але Джонатан його майже не бачить. Він зараз не в апартаментах «Вежі», а в пентха-узі Софі, на верхньому поверсі каїрського готелю «Цариця Нефертіті».

Софі також стоїть спиною до нього, і спина її така ж гарна, якою він завжди її уявляв, — сніжно-біла на фоні білизни її вечірньої сукні. Вона дивиться у вікно, але не на сніг, а на великі вологі зорі каїрської ночі, на щербатий місяць, що висить над безмовним містом. Двері в сад на даху прочинені, вона там вирощує лише білі квіти — олеандри, буген-віллеї, агапантус. Аромат арабського жасмину пролітає повз неї і наповнює кімнату. На столі біля неї стоїть пляшка горілки, і вона явно напівпорожня, а не напівповна.

— Ви дзвонили, — нагадав їй Джонатан з усмішкою в голосі, граючись у покірного слугу. «Можливо, це буде наша ніч», — думав він.

— Так, я дзвонила. І ви відповіли. Ви люб’язний. Упевнена, ви повсякчас такий.

Він відразу ж зрозумів, що ця ніч не стане їхньою.

— Мені потрібно поставити вам запитання, — сказала вона. — Ви зможете дати мені чесну відповідь?

— Якщо зможу. Звісно.

— Ви маєте на увазі, що можуть бути обставини, які не дадуть вам це зробити?

— Я маю на увазі, що можу не знати відповіді.

— Ох, ви знатимете відповідь. Де ті документи, які я вам довірила?

— У сейфі. У конверті, на якому написане моє прізвище.

— Хтось, окрім мене, їх бачив?

— Сейф використовують декілька працівників, зазвичай для збереження готівки до її відправки в банк. Наскільки мені відомо, конверт досі запечатаний.

Вона нетерпляче шарпнула плечима, але не повернула голову.

— Ви ще комусь їх показували? Будь ласка, просто скажіть «так» чи «ні». Я вас не засуджуватиму. Прийти до вас було імпульсивним рішенням. Якщо я і зробила помилку, то це не ваша вина. У мене склалося сентиментальне враження, нібито ви бездоганний англієць.

«У мене теж», — подумав Джонатан. Попри це, йому здалося, що вибору у нього не було. У світі, що якимось незрозумілим чином присвоїв його відданість, була тільки одна відповідь на це питання.

— Ні, — відповів він. А потім повторив: — Ні, нікому.

— Якщо ви стверджуєте, що це правда, то я не маю підстав вам не вірити. Мені дуже хочеться вірити, що на світі залишився хоч один справжній джентльмен.

— Це правда. Слово честі. Нікому.

Здавалося, вона не повірила його запевнянням або вирішила, що вони передчасні.

— Фредді наполягає, що це я його зрадила. Він довірив мені документи. Він не хотів тримати їх в офісі або вдома. Діккі Роупер робить усе, щоб Фредді запідозрив мене.

— Для чого йому це?

— Роупер — одна зі сторін листування. До сьогодні Роупер і Фредді планували співпрацювати. Я була присутньою під час деяких їхніх розмов на Роуперовій яхті. Роупер був не в захваті від мене як свідка, але оскільки Фредді хотів мною похизуватися, то у нього не було виходу.

Вона нібито чекала, що він заговорить, але Джонатан не зронив ні слова.

— Фредді приходив до мене сьогодні ввечері. Пізніше, ніж він зазвичай приходить. Коли він у місті, його стара добра традиція — навідуватися до мене перед вечерею. З поваги до дружини він використовує ліфт біля стоянки, проводить у мене дві години, а потім вертається на вечерю у лоно сім’ї. Звучить жалюгідно, але я пишаюсь, що допомогла йому зберегти шлюб. Сьогодні він прийшов пізніше. І розмовляв телефоном. Схоже, Роупер отримав попередження.

— Попередження від кого?

— Від добрих друзів у Лондоні. — Вона з гіркотою додала: — Добрих для Роупера, звісно.

— І що вони сказали?

— Сказали, що влада дізналася про його бізнес-домов-леності з Фредді. Роупер дуже стримано говорив телефоном, сказав лише, що розраховує на обачність Фредді. Брати Фредді ж слів не підбирали. Фредді не сказав їм про угоду. Він хотів самоутвердитися в їхніх очах. Він зайшов так далеко, що під якимось приводом зумів знайти доступ до частини парку їхніх вантажівок, щоб провести товар через Йорданію. Це братам особливо не сподобалося. Фредді перелякався і все їм розповів. Він також лютує через те, що може втратити довіру свого дорогоцінного містера Роупера. То як, нікому? — Повторила вона, все ще дивлячись у ніч. — Точно нікому. Містер Пайн не має жодного поняття, як ця інформація дійшла до Лондона чи як потрапила до друзів містера Роупера. Сейф, документи — він не має найменшого поняття.

— Ні, не має. Вибачте.

Доти вона не дивилася на нього. Тепер урешті вона озирнулася і дозволила йому глянути на її обличчя. Одне око взагалі не відкривалося. Обличчя було спотворено до не-впізнання.

— Містере Пайн, будьте такі ласкаві, проїдьтеся зі мною. Від Фредді всього можна чекати, коли під загрозою його гордість.

Час немов застиг. Роупер усе ще читає каталог «Сотбі». Ніхто не стовк його обличчя в яєчню. Позолочений мідний годинник продовжує вибивати удари. Джонатан чомусь звіряє його зі своїм наручним годинником і, відчувши, що врешті знову може рухатися, відкриває скляні дверцята і рухає велику стрілку, поки вона не показує такий же час, як і його годинник. «Біжи в укриття, — каже він собі. — Зникни з очей». З невидимого радіо звучить Моцарт у виконанні Альфреда Бренделя. За кадром знову чути Корко-ранів голос, цього разу він розмовляє італійською, але вже не так упевнено, як французькою.

Але Джонатан не може бігти в укриття. Оздобленими сходами спускається жінка, він якої голова йде обертом. Він не одразу почув її кроки, тому що вона йшла боса, одягнена лише у готельний халат, а коли почув, то ледве міг звести на неї очі. Після гарячої ванни її довгі ноги стали рожевуватими, наче в немовляти, а її каштанове волосся було старанно розчесане і спадало на плечі, як у зразкової дівчинки. Аромат mousse de bain витіснив запах гвоздик у День пам’яті. Джонатану аж в голові паморочиться від бажання.

— Якщо захочете випити, раджу вам заглянути у міні-бар, — говорить Джонатан Роуперовій спині. — Шотландське солодове віскі, відібране особисто гером Майстером, горілка з шести країн. — Що ще я забув? — О, і цілодобове обслуговування в номері для вас і всього вашого товариства, певна річ.

— Чудово, я голодна як вовк, — сказала дівчина, нагадуючи про себе.

Джонатан відповів із своєю байдужою посмішкою го-тельєра.

— Будьте певні, ви можете замовити все, що вам заманеться. Меню — це лише вказівник, вони там обожнюють, коли є можливість попрацювати. — Він повертається до Роупера і тут немов диявол тягне його за язик: — По телевізору можна подивитись новини англійською мовою, якщо вас цікавить війна в затоці. Лише натисніть зелену кнопку на маленькій коробочці, а потім дев’ять.

— Я там бував і бачив це кіно на власні очі, дякую. Ви в скульптурі тямите?

— Не дуже.

— Я теж. Ласкаво просимо у клуб. О, привіт, люба. Як там ванна?

— Чудово.

Перетнувши кімнату до низького м’якого крісла, Джед вмощується у ньому і бере до рук меню, а потім напинає абсолютно круглі, малесенькі і, як сердито підмітив Джонатан, цілком не потрібні окуляри для читання у золотій оправі. Софі носила б їх у волоссі. Ідеальний потік мелодії Бренделя досяг кульмінації. По захованому квадрафоніч-ному радіо оголошують, що Фішер-Діскау виконає вибрані пісні Шуберта. Роупер торкається його плечем. Немов у тумані, Джед схрещує рожевуваті ніжки, мимоволі натягнувши на них поли халату, і продовжує вивчати меню. «Шльондра! — чує Джонатан голос у своїй голові. — Хвойда! Ангел! Чому я так повівся на неї?» Роупер мізинцем вказує на ілюстрацію.

«Лот , Венера і Адоніс, мармур, висота — сімдесят дюймів без підставки. Венера любовно торкається Адо-нісового обличчя. Сучасна копія скульптури Канови^[12], без підпису. Оригінал — у Женеві, Вілла ля Ґранж. Приблизна ціна — бо-юо тисяч фунтів».

П’ятдесятилітній Аполлон хоче придбати Венеру і Адоніса.

— Гмм, а що таке рості? — питає Джед.

— Ви, мабуть, маєте на увазі «рьошті», — відповідає Джонатан тоном неабияк обізнаної людини. — Це вишукана швейцарська страва з картоплі. Щось схоже на запіканку. Картопля смажена на великій кількості масла. Дуже смачно, особливо, якщо ви добряче зголодніли. І у нас її готують пречудово.

— Як вони вам? — запитав Роупер. — Подобаються? Ні? Ну, що за млявість? Що, нікому не подобається? Люба, це як деруни, ми їх їли в Маямі. Містере Пайн, що думаєте?

— Я вважаю, усе залежить від того, де вони будуть жити, — обачно відповів Джонатан.

— Укінці заквітчаної алеї. Альтанка на вершині пагорба, з виглядом на море. На західній стороні, щоб було видно захід сонця.

— Найкрасивіше місце на землі, — додала Джед.

Джонатан немов зірвався з прив’язі. Чому б тобі не стулити пельку? Чому твій усюдисущий голос звучить просто над вухом, хоч і сидиш ти з протилежної сторони кімнати? Чому вона постійно вставляє свої п’ять копійок? Нехай би й далі читала своє трикляте меню.

— Сонячне сяйво гарантоване? — питає Джонатан, розпливаючись у доброзичливій усмішці.

— Триста шістдесят днів у році, — гордо каже Джед.

— Продовжуйте, — заохочує його Роупер. — Мене таким не зачепиш. Ну, то який ваш вердикт?

— На жаль, вони мені зовсім не до смаку, — напружено відповідає Джонатан, добре не обдумавши.

Чому в біса він так сказав? Це все Джед винна. Джонатан — останній, до кого варто з таким звертатися. Він нічогісінько не тямить у статуях: він ніколи їх не купував, ніколи не продавав, майже ніколи не зупинявся, щоб їх по-роздивлятися, якщо не враховувати його військову юність і ту жахливу бронзову статую графа Гейґа, який розглядав через бінокль Бога, стоячи на краю плацу. Він усього лиш намагався показати Джед, що краще їй триматися від нього подалі.

Роуперове обличчя залишилося абсолютно непорушним і на хвильку Джонатану здалося, що він таки куленепробивний.

— Джемаймо, ти що, смієшся з мене? — питає він, приязно усміхаючись.

Меню опускається і пустотливе, абсолютно бездоганне обличчя кумедно показується над ним.

— Чому б мені раптом з тебе сміятися?

— Наскільки я пам’ятаю, ти теж не горіла до них симпатією, коли я показував тобі їх у літаку.

Вона кладе меню собі на коліна і обома руками знімає ті непотрібні окуляри. Тим часом готельний халат трохи спадає і Джонатанові перехоплює дух, бо перед його очима відкриваються її чудові круглясті перса зі злегка припід-нятими сосками. Верхню частину грудей заливає золотаве світло лампи, яка світиться над нею.

— Любий, — приязно каже вона, — це абсолютна, повна, чистої води фігня. Я лише сказала, що у неї завелика дупа. Якщо тобі подобаються великі дупи, то вперед. Твої гроші — твоя дупа.

Роупер посміхається, простягає руку і хапає за горло пляшку «Дом Периньона» — подарунок, люб’язно залишений гером Майстером, — і відкорковує її.

— Коркі!

— Тут, шефе!

Хвилинний сумнів. І вже правильним тоном:

— Гукни-но Денбі і Макартура. Бахнемо шампусику.

— Слухаюсь, шефе.

— Сенді! Керолайн! Шампанське! Де їх в біса носить? Знову гарикаються. От зануди. Як на мене, то вже краще геї, — прокоментував він, обернувшись до Джонатана. — Пайне, не йдіть, вечірка лише набирає обертів. Коркі, замов ще декілька пляшок!

Але Джонатан іде. Якимось дивом він витягує з себе чемне перепрошення і йде до сходів, а коли озирається, Джед грайливо махає йому рукою над своїм келихом шампанського. Він відповідає найхолоднішою зі своїх посмішок.

— Добраніч, солоденький, — шепоче Коркоран, коли вони проходять один повз одного, йдучи кожен у своєму напрямку. — Дякуємо за увагу і турботу.

— На добраніч, майоре.

Фріскі, ООЗ з попелястим волоссям, усівся в оббите декоративною тканиною крісло-трон біля ліфта і вивчав кишенькове видання, присвячене еротиці у Вікторіанську епоху.

— Граєш у гольф, дорогенький? — спитав він, коли Джонатан проходив повз.

— Ні.

— Я теж.

«Я підстрелив бекаса, — співає Фішер-Діскау. — Я підстрелив бекаса».

Півдесятка гостей вечеряли у ресторані, схиливши голови над столиками з запаленими свічками, немов парафіяни у церкві. Джонатан сидів поміж ними, насолоджуючись непорушною ейфорією. «Це те, заради чого я живу, — казав він собі. — Заради півпляшки вина «Поммар», заради foie de veauglace^[13] з овочами трьох кольорів, заради готельного старовинного столового срібла, яке сяє до мене зі скатертини з дамаського полотна».

Вечеря на самоті завжди приносила йому особливе задоволення, а сьогодні метр Беррі, скориставшись напівпорожнім через війну рестораном, пересадив його зі столика для одного біля службових дверей за столик на підвищенні біля вікна. Дивлячись вниз на засніжені поля для гольфу і вуличні ліхтарі, розкидані над озером, Джонатан привітав себе з тим, що досі його життя складалося цілком добре. Неприємні спогади він вирішив витіснити з пам’яті.

«Джонатане, хлопчику мій, з тим несосвітенним Роупером нелегко було справитися, — схвально говорив своєму найкращому кадетові сивочолий комендант військової школи. — А той майор Коркоран — ще та штучка. Як і та дівчина, я вважаю. Але ти не зважай. Ти вистояв, не піддався. Молодець». І Джонатану вдалося обдарувати своє відображення в освітленому свічками вікні переможною усмішкою, поки він згадував кожну свою лестиву фразу і хтиву думку у порядку їхньої безсоромної появи.

Раптом foie de veau перетворилося в його роті на попіл, а вино стало на смак, немов гарматний метал. Живіт скрутило, перед очима все попливло. Різко встаючи з-за столу, він промимрив метру Беррі щось про справу, яку він забув залагодити, і саме вчасно добіг до чоловічого туалету.

3

Джонатан Пайн, єдиний син німецької красуні та британського сержанта-піхотинця: вона померла від раку, він загинув в одній з багатьох постколоніальних воєн, які вела його країна, Джонатан, сирота, який виріс серед дощових архіпелагів притулків, дитячих будинків, прийомних сімей, кадетських шкіл і військових таборів, Джонатан, дитина армії, колишній член підрозділу спецпризначення у ще більш дощовій Північній Ірландії, Джонатан, постачальник провізії, шеф-кухар, мандрівний готельєр, вічний утікач від емоційної прив’язаності, волонтер, збирач мов людей довкола, добровільний в’язень ночі і моряк без пункту призначення — сидів у своєму бездоганно чистому швейцарському офісі позаду стійки рецепції і викурював уже третю сигарету та обдумував мудрі слова легендарного засновника готелю, які висіли у рамці поруч з імпозантною світлиною кольору сепії — фотопортретом repa Майстера.

Уже вкотре за останні кілька місяців Джонатан брався за ручку і намагався звільнити мудрі слова великої людини з її головоломного німецького синтаксису, але його зусилля завжди розбивалися об якесь непіддатливе підрядне речення. «Справжня гостинність дає життю те, що справжня кулінарія дає трапезі, — почав він, на мить повіривши, що цього разу все вийде. — Це вияв нашої поваги до засадничої цінності кожного індивідуального гостя, який довірив нам попіклуватися про нього на певному етапі його життя, незважаючи на його становище, вияв взаємної відповідальності у дусі гуманності, що полягає у» Тут він знову здався, як і зазвичай. Є речі, які краще залишити в оригіналі.

Його погляд повернувся до телеприймача repa Штріпплі, який був подібний на чоловічу сумку. Ось уже п’ятнадцять хвилин у ньому блимала так ж сама електронна гра. Приціли повітряного бомбардувальника наводяться на сіру плямку будівель з самого низу. Камера наближається до об’єкта. Ракета летить до мішені, влучає і розсікає кілька поверхів будівлі. Фундамент будівлі вибухає, наче паперовий пакет, на радість ведучого новин. Пряме попадання. Ще два постріли, без доплати. Ніхто не говорить про жертви. З такої висоти вони просто непомітні. Ірак це не Белфаст.

Картинка змінюється. Софі і Джонатан їдуть разом у машині.

Джонатан за кермом. Шарф і затемнені окуляри наполовину приховують знівечене обличчя Софі. Каїр усе ще спить. На сході сірого неба проступають червонясті фарби. Для того, щоб таємно вивести її з готелю і посадити в свою машину, бувалий солдат ужив усіх запобіжних заходів. Він вирушив у напрямку до пірамід, навіть не здогадуючись, що у неї на думці був зовсім інший сценарій.

— Ні, — сказала вона. — їдьте туди.

Над напівзруйнованими гробницями каїрського міського кладовища стояв усепроникний сморід. На фоні місячного ландшафту, поміж тліючого вугільного сміття та гір пластикових пакетів і консервних банок, знедолені світу цього, згорбатившись немов різнобарвні стерв’ятники, порпалися у смітті. Джонатан припаркував машину на піщаному узбіччі. Вантажівки мчали повз них, курсуючи від і до сміттєзвалища, та залишали по собі хвилі смороду.

— Саме сюди я його привезла, — сказала Софі. Її рот з однієї сторони напух до невпізнаності. Вона розмовляла крізь кутик рота з іншої сторони.

— Чому? — питає Джонатан, маючи на увазі, «чому ти зараз привезла мене сюди?»

— «Глянь на цих людей, Фредді,- сказала я йому. — Щоразу, коли хтось продає зброю черговому дрібному продажному арабському тирану, ці люди стають ще біднішими. А ти знаєш, чому? Послухай мене, Фредді. Тому що веселіше мати гарненьку армію, аніж нагодувати голодних. Фредді, ти — араб. Не зважай, що інколи ми, єгиптяни, стверджуємо, нібито ми не араби. Ми араби. Хіба це правильно, що твої арабські брати мають стати плоттю, якою ти заплатиш за свої мрії?»

— Розумію, — сказав Джонатан, відчувши сором, притаманний усім англійцям, коли йдеться про вияв емоцій до політики.

— «Нам не потрібні лідери, — сказала я. — Наступним великим арабом стане скромний ремісник. Він усе налагодить і дасть людям гідність замість війни. Він буде управителем, а не воїном. Він буде таким як ти, Фредді, таким, яким ти міг би стати, якби подорослішав».

— Що на це відповів Фредді? — спитав Джонатан. Він відчував свою вину щоразу, коли дивився на її понівечене обличчя. Синці під її очима ставали синьо-жовтими.

— Сказав, що це не мого носа діло. — Він уловив лють у її голосі і його серце стиснулося ще більше. — Я сказала йому, що це якраз і є моє діло! Життя і смерть — це моє діло! Араби — моє діло! І він — також!

«І ти попередила його, — з огидою подумав Джонатан. — Ти дала йому зрозуміти, що ти та сила, з якою варто рахуватися, а не слабка жінка, якої можна позбутися при першій можливості. Ти дозволила йому здогадатися, що також маєш таємну зброю, і ти погрожувала зробити те, що я зробив, навіть не знаючи, що справу вже зроблено».

— Єгипетська влада його і пальцем не зачепить, — сказала вона. — Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі.

— їдьте з міста, — сказав їй Джонатан. — Ви знаєте, на що здатні Гаміди. Втікайте звідси.

— Гамідам немає різниці, де мене знайдуть вбитою, у Парижі чи в Каїрі.

— Скажіть Фредді, що він мусить вам допомогти. Нехай він захистить вас від своїх братів.

— Фредді мене боїться. Коли він не грається у сміливця, він боягуз. Чому ви дивитесь на дорогу?

«А куди мені ще дивитися? — подумав Джонатан. — Хіба що на тебе і на знедолених світу цього».

Але вона не чекала на відповідь. Можливо, десь глибоко в душі ця жінка, яка роками вивчала чоловічу слабкість, розуміла його сором.

— Можна мені чашку кави, будь ласка. По-єгипетськи. — Ці слова, сказані з такою сміливою посмішкою, завдали йому більшого болю, ніж будь-які звинувачення у світі.

Він замовив їй каву на одному з вуличних ринків і повіз назад до стоянки готелю. Потім подзвонив Оґілві на домашній номер, але слухавку підняла служниця. «Він не тут», — прокричала та. «А місіс Оґілві?», — запитав Джонатан. «Він нема».

Джонатан зателефонував у посольство. «Він нема і тут». Він поїхав в Олександрію на регату.

Він подзвонив у яхт-клуб, щоб залишити повідомлення. Обкурений чоловічий голос сказав, що сьогодні регати немає. Джонатан подзвонив у Луксор своєму американському другу на ім’я Ларрі Кермоді: «Ларрі, а та ваша гостьова квартира вільна?»

Він подзвонив Софі.

— У мого друга з Луксора, археолога, пустує квартира, — каже він. — Вона в особняку під назвою Чикаго-гауз. Ви можете пожити там тиждень-другий. — Виникла пауза і він спробував заповнити її жартом. — Це щось на кшталт чернечої келії для прийому заїжджих академіків, вона розташована у задній частині будинку, з виходом на дах. Ніхто не дізнається, що ви там.

— Містере Пайн, а ви поїдете зі мною?

Джонатан ні на мить не засумнівався.

— А ви можете звільнити свого охоронця?

— Він уже сам звільнився. Вочевидь, Фредді вирішив, що я не варта того, щоб мене захищали.

Він подзвонив Стеллі, турменеджерці, яка співпрацювала з їхнім готелем. Вона була з Англії і мала пропитий голос.

— Стелло, послухай. Дві дуже важливі персони хочуть сьогодні вилетіти до Луксора інкогніто, ціна не має значення. Я знаю, що все зачинене. Я знаю, що немає рейсів. Що ти можеш придумати?

Довга пауза. Стелла екстрасенс. Стелла надто давно в Каїрі.

— Ну, я знаю, що ти — дуже важлива персона, але що за дівчина летить з тобою? — Вона видає відразливий хриплий смішок, який ще довго шумить і свистить у Джоната-нових вухах.

Джонатан і Софі сидять пліч-о-пліч на пласкому даху Чи-каго-гауза, попиваючи горілку і дивлячись на зорі. Під час перельоту вони заледве перекинулися кількома словами. Він запропонував їй їжу, але вона відмовилася. Він укутав їй плечі.

— Роупер — найгірша людина на землі, — раптом сказала вона.

Джонатан не надто добре розбирався у негідниках світу цього. Він інстинктивно завжди звинувачував у першу чергу себе, а вже потім інших.

— Мабуть, у його бізнесі нема незаплямованих людей, — відповів він.

— Його неможливо виправдати, — різко заперечила Софі — на неї не справила враження його стриманість. — Він здоровий. Він білий. Він багатий. Він з доброї сім’ї, отримав хорошу освіту. Він елегантний. — Чим більше його чеснот перелічувала Софі, тим мерзотнішим здавався Роупер. — Він на «ти» зі світом. Він цікавий співрозмовник. Упевнений у собі. Але тим не менше, знищує світ. Чого йому бракує? — Вона чекає, що він щось відповість, але даремно. — Як він до такого скотився? Він ж не виростав десь на темних вулицях? Йому пощастило. Може, ви знаєте відповідь? Ви чоловік.

Але Джонатан уже більше нічого не знав. Він дивився на контури її спотвореного лиця на фоні нічного неба. «Що ти робитимеш? — подумки питав її він. — А що робитиму я?»

Він вимкнув телеприймач repa Штріпплі. Війна закінчилася. «Я кохав тебе. Я кохав тебе і твоє спотворене обличчя, коли ми прогулювалися серед храмів Карнака. «Містере Пайн, — казала ти, — пора зробити так, щоб ріки потекли вгору».

Була друга година ночі — час, коли Джонатан, виконуючи вказівку repa Майстера, зазвичай робив нічний обхід. Він розпочав з вестибюлю, як і завжди. Джонатан стояв по центру килима, де раніше стояв Роупер, і вслухався у невтомні нічні звуки готелю, які зазвичай губилися у денному гаморі: стукіт обігрівача, шум пилососа, дзенькіт тарілок на кухні для обслуговування номерів, кроки офіціанта на задніх сходах. Він стояв там же, де і щоночі, уявляючи, як вона виходить з ліфта — обличчя її загоїлося, затемнені окуляри підняті на її темне волосся — проходить вестибюлем і стає перед ним, глузливо оглядаючи його у пошуку недоліків. «Ви містере Пайн, окраса Англії. І ви мене зрадили». Старий Горвіц, нічний консьєрж, дрімав за своєю стійкою. Він сперся стриженою головою на руку. «Горвіц, ти все ще біженець, — подумав Джонатан. — Перепочив — і знов у дорогу. Передрімав — і вперед». Він відставив його чашку з-під кави на безпечну відстань.

За стійкою рецепції фрейлейн Ебергардт змінила фрейлейн Віпп — сивочола послужлива пані з кривою посмішкою.

— Фрейлейн Віпп, якщо ваша ласка, покажіть мені список сьогоднішніх гостей.

Вона подала йому анкети гостей, які зупинилися в апартаментах «Вежі». Александр, лорд Ленгборн — це, вочевидь, Сенді. Адреса: Тортола, Британські Віргінські острови. Професія, як зазначив Коркоран, пер Королівства. У супроводі дружини Керолайн. Жодної згадки про довге волосся, зв’язане у хвостик, чи про те, чим ще може займатися пер Королівства, коли не периться. Онслоу Роупер, Річард, професія — директор компанії. Джонатан нашвидкуруч переглянув решту анкет. Фробішер, Сайріл, пілот. Макартур, хтось-там, і Денбі, ще там хтось — працівники компанії. Й інші асистенти, інші пілоти, охоронці. Інґліс, Франсіс, з Перту, Австралія — це, мабуть, Фріскі — фітнес-інструктор. Джонс, Тобіас, з Південної Африки — це Таббі — спортсмен.

Він навмисно залишив її на кінець, немов єдину вдалу фотографію серед багатьох невдалих. Маршалл, Джемайма В., адреса, як і Роупера, номер абонентської скриньки в Нассау. Британка. Професія — виведена особливим розчерком майора — наїзниця.

— Фрейлейн Віпп, зробіть мені копії, будь ласка. Ми готуємо звіт про гостей, які зупиняються у «Вежі».

— Звісно, містере Пайн, — відповіла фрейлейн Віпп і понесла анкети в офіс за стійкою.

— Дякую, фрейлейн Віпп, — сказав Джонатан.

Але його уява змальовує іншу картину: він, Джонатан, трудиться над копіювальною машиною у готелі «Цариця Нефертіті», поки Софі курить і спостерігає за ним: «А ви знавець», — сказала вона. «Так, я знавець. Я шпигую. Я зраджую. Я люблю, коли вже надто пізно любити».

Фрау Мертан, телефоністка, ще один солдат, який був на посту тієї ночі, її вартовою позицією була задушлива кабінка поруч зі стійкою рецепції.

— Guten Abend^[14], фрау Мертан.

— Доброго ранку, містере Джонатан.

Вони завжди так жартували.

— Війна в затоці йде як по маслу? — Джонатан кинув погляд на інформаційний бюлетень, що звисав з принтера. — Бомбардування продовжуються з такою ж інтенсивністю. Тисяча літаків-бомбардувальників уже зробили свою справу. Як-то кажуть, разом і батька легше бити.

— Викидають стільки грошей і все на одного араба, — несхвально сказала фрау Мертан.

Джонатан почав наводити лад в документах — інстинктивна звичка, яка була його постійною супутницею ще з тих часів, коли йому вперше довелося жити в гуртожитку. Йому на очі потрапили факси — вхідні на одній глянцевій таці, їх потрібно було роздати вранці; вихідні — на іншій, їх потрібно було повернути відправникам.

— Телефони не вмовкають, фрау Мертан? Паніка сіється всім світом? Ви, мабуть, почуваєтеся у центрі подій.

— Принцеса Дю Фор часто телефонує своєму кузену у Владивосток. Тепер, коли в Росії все пішло на краще, вона дзвонить йому щоночі і вони розмовляють цілу годину. Щоночі дзвінок обривається і їх потрібно знову з’єднувати. Я думаю, вона шукає свого принца.

— А принци з «Вежі»? — спитав він. — Мені здалося, що вони не злазять з телефону від моменту приїзду.

Фрау Мертан вдарила по клавішах і глянула крізь свої біфокальні окуляри на екран.

— Белград, Панама, Брюссель, Найробі, Нассау, Прага, Лондон, Париж, Тортола, десь в Англії, знову Прага, ще раз Нассау. Всюди прямий зв’язок. Скоро всюди буде прямий зв’язок і я залишуся без роботи.

— Одного прекрасного дня нас усіх замінять роботи, — запевнив її Джонатан. Немов мимоволі перехилившись через стійку фрау Мертан, він випромінював звичайнісіньку цікавість.

— А цей ваш екран показує номер, за яким вони телефонують? — спитав він.

— Звісно, інакше гості одразу ж почнуть скаржитися. Так зазвичай і відбувається.

— Покажіть мені.

Вона йому показала. «Роупер знається з поганцями по всьому світу», — казала Софі.

У їдальні Боббі, різноробочий, намагався втримати рівновагу на алюмінієвій драбині, витираючи пил з крапельок на канделябрі шваброю, якою він зазвичай змітав павутиння. Джонатан пройшов повз нього навшпиньках, щоб не відволікти від роботи. У барі юні племінниці repa Каспара у сорочках та потертих джинсах поливали вазони. Старша з них підбігла до нього і розтиснула кулак у рукавиці: на долоні лежала гора недопалків.

— Чоловіки у себе вдома теж так роблять? — Вона вимагала відповіді, безцеремонно напираючи на нього грудьми. — Теж кидають свої недопалки у вазони?

— Мабуть так, Ренато. Не встигнеш і оком моргнути, як чоловік уже утне якусь дурницю. — Спитай Оґілві, подумав він. Її зухвальство чомусь його неабияк роздратувало. — На вашому місці я обережніше поводився б з фортепіано. Гер Майстер приб’є вас, якщо побачить хоч одну подряпину.

У кухнях нічна зміна кухарів готувала вечерю у номер для молодят з Німеччини, які зупинилися у Бель Етаж: стейк з соусом тартар для нього, копчений лосось для неї і плящина «Мерсо», щоб ніч була палкіша. Джонатан дивився, як австрієць Альфред, нічний офіціант, тоненькими пальцями легко поправляв складки на серветках, а для більшої романтики ще й вирішив доставити вазочку з ромашками. Альфред був танцівником-невдахою, який мріяв про балет; у своїх документах він так і писав — митець.

— Бомбардують Багдад, — задоволено повідомив він, працюючи. — Це їх провчить.

— Гості з «Вежі» вже вечеряли?

Альфред глибоко вдихнув і взявся перелічувати. Його усмішка ставала дедалі молодшою і вже не пасувала до його віку.

— Три порції копченого лосося, одна порція риби зі смаженою картоплею по-англійськи, чотири порції стейка середньої просмажки з подвійною порцією морквяного пирога і кремом, який ви чомусь називаєте вершками. Морквяний пиріг у Його Величності замість Бога. Він сам мені сказав. А від repa майора, за вказівкою Його Величності, п’ятдесят франків чайових. Ви, англійці, завжди лишаєте чайові, коли закохані.

— Та ну? — здивувався Джонатан. — Треба запам’ятати. — Він пішов масивними сходами угору. Роупер не закоханий, у нього просто сезон парування. Мабуть, найняв її через якусь агенцію, стільки-то за ніч. Він підійшов до подвійних дверей, які вели до основної кімнати-люкс. Новоспе-чені молодята і взуття мали нове, помітив Джонатан: фірмові чорні черевики з пряжками і золоті босоніжки були недбало розкидані. Привчений до порядку, Джонатан нагнувся і поскладав їх.

Піднявшись на мансарду, Джонатан притулив вухо до дверей Фрау Лорінг — з телевізора лунав голос якогось премудрого британського військового експерта. Він постукав. Фрау Лорінг була в халаті свого покійного чоловіка, який вона накинула поверх нічної сорочки. На плиті кипіла кава. Шістдесят років, проведених у Швейцарії, не змогли змінити її зразкову німецьку жодним проривним приголосним звуком.

— Вони ще зовсім діти. Але вони воюють, тому вважають себе чоловіками, — сказала вона з ідеальною вимовою своєї матері, подаючи йому чашку.

Британський військовий експерт з фанатичним завзяттям пересував іграшкових солдатиків навколо пісочниці.

— Хто там сьогодні заселився в апартаменти «Вежі»? — запитала фрау Лорінг, яка знала все.

— Ах, якийсь англійський магнат і його свита. Роупер. Містер Роупер і його товариство. І ще одна пані, вдвічі молодша за нього.

— Працівники кажуть, чарівна жінка.

— Я не звернув уваги.

— І незіпсована. Природна.

— Ну, їм видніше.

Вона вивчала його так, як і завжди це робила, коли він намагався випромінювати байдужість. Інколи здавалося, що вона знає його краще, ніж він сам.

— Ви сяєте сьогодні. Вами можна місто підсвічувати. Що відбувається у вас всередині?

— Це все через сніг.

— Як добре, що росіяни врешті стали на наш бік, правда?

— Це велике досягнення дипломатії.

— Це чудо, — виправила його фрау Лорінг. — І як це буває з більшістю чудес, у нього ніхто не вірить.

Вона подала йому каву і запропонувала сісти у його звичне крісло.

Її телевізор був величезний, більший, ніж війна. Військові весело махають з бронетранспортерів. Ще більше ракет летить прямісінько в ціль. Гудять гусениці танків. Захоплена публіка не хоче відпускати містера Буша.

— Знаєте, що я відчуваю, коли дивлюся на війну? — спитала фрау Лорінг.

— Ще ні, — ніжно сказав він. Але вона немовби забула, що хотіла сказати.

Або, може, Джонатан просто не почув її слів, тому що її влучні судження мимоволі нагадували йому про Софі. Радісна насолода від його кохання до неї давно розвіялася. Як і розвіялися спогади про Луксор. Він знову у Каїрі. Жахлива фінальна сцена.

Він стоїть у пентхаузі Софі, одягнений — яка до дідька різниця, у що я одягнений? — одягнений у цей самісінький смокінг, єгипетський інспектор поліції в уніформі і двоє його асистентів у цивільному дивляться на нього з такою непорушною пильністю, якій би позаздрили й мертві. Всюди кров — на стінах, на стелі, на дивані — від неї відгонить старим залізом.

Туалетний столик залитий кров’ю, немов червоним вином. Одяг, годинники, декоративні оббивки, книжки французькою, арабською, англійською, дзеркала в позолочених оправах, парфуми і косметика — усе немов розтрощила якась гігантська дитина в пориві істерики. Саму Софі було важко помітити серед усієї цієї руїни. Вона немов намагалася доповзти до відкритих засклених дверей, які вели на дах, де білими квітами цвів сад — в армійському посібнику з надання першої допомоги така поза називається рятувальною: голова лежить на витягнутій руці, нижня частина тіла накрита стьобаною ковдрою, а на верхній частині — рештки чи то блузки, чи то нічної сорочки, колір якої навряд чи коли-небудь вдасться дізнатися. Решта поліціянтів були зайняті іншими справами, але всі вони виглядали байдужими. Один нахиляється через поруччя балкону, вочевидь, у пошуках злочинця. Інший займається дверцятами вмонтованого в стіну сейфа Софі: він відкриває їх туди-сюди і розтрощені завіси щоразу потріскують. «Чому у них всіх чорні кобури? — дивується Джонатан. — Вони що, теж нічні пташки?»

З кухні долинає чоловічий голос — там хтось розмовляє телефоном по-арабськи. Ще двоє поліціянтів стережуть вхідні двері, які ведуть на сходовий майданчик, де стоять одягнені у шовкові халати та намащені кремами люди з вищого світу й обурено дивляться на своїх захисників. Молодий хлопець в уніформі з блокнотом бере показання. Якийсь француз каже, що викличе свого адвоката.

— Наші гості з кімнат поверхом нижче скаржаться на шум, — каже Джонатан інспектору. І усвідомлює, що допустився тактичної помилки. Пояснювати чиюсь присутність у місці, де щойно відбулося безжальне вбивство, недоречно і неввічливо.

— Ви з ця жінка бути друзями? — питає інспектор. З його вуст звисає сигарета.

Невже він знає про Луксор?

І Гамід також?

Найправдоподібніша брехня — та, яку кажеш просто в обличчя, з ноткою зарозумілості:

— Вона користувалася послугами готелю, — відповів Джонатан, щосили намагаючись звучати природно. — Хто все це накоїв? Що тут сталося?

Інспектор повільно і байдуже знизує плечима. «Влада Єгипту зазвичай не завдає Фредді жодних клопотів. Він підкуповує їх і вони тримаються від нього подалі».

— Ви займатися сексом з ця жінка? — питає інспектор.

Невже вони бачили, як ми сідали у літак?

Стежили за нами аж до Чикаго-гаузу?

Прослуховували квартиру?

Джонатан врешті опанував себе. У нього все вийде. Чим гірша ситуація, тим більше він може покладатися на свою холоднокровність. Він удав роздратування:

— Ну, якщо попити разом кави — це вже секс, то так. У неї був особистий охоронець. Його найняв містер Гамід. Де він? Він що, зник? Можливо, це все його рук справа.

Інспектор не виглядає надто враженим.

— Гамід? Що таке Гамід? Поясніть.

— Фредді Гамід. Наймолодший серед братів Гамідів.

Інспектор невдоволено насупився, так ніби це ім’я йому неприємне, або не стосується справи, або ні про що йому не говорить. Один з помічників інспектора лисий, а інший — рудоволосий. Вони одягнені в джинси і шкірянки. Обидва неголені. Обидва уважно слухають.

— Про що ви розмовляли з ця жінка? Про політику?

— Гомоніли про те, про се.

— Гомоніли?

— Обговорювали ресторани, останні плітки, моду. Містер Гамід інколи брав її з собою у яхт-клуб — тутешній або в Олександрії. Ми обмінювалися усмішками. Віталися, махали рукою.

— Ви вбити цю жінку?

«Так, — подумки відповідає він. — Не в тому сенсі, як ви думаєте, але так, убив її я».

— Ні, — каже Джонатан.

Інспектор хапається обома великими пальцями за свій чорний ремінь. Його штани також чорні, а ґудзики і відзнаки — золотисті. Він обожнює свою уніформу. Помічник щось намагається йому сказати, але той не звертає на нього жодної уваги.

— Вона колись казати вам, що хтось хоче її вбивати? — запитав Джонатана інспектор.

— Ні, звичайно.

— А чому?

— Якби вона сказала мені щось подібне, я одразу повідомив би поліцію.

— Окей. Можете йти.

— Ви зв’язалися з містером Гамідом? Що ви збираєтеся робити?

Інспектор хапається за козирок свого кашкета, немов хоче, щоб його теорія прозвучала якомога авторитетніше.

— Це злодій. Божевільний злодій вбити жінку. Може, наркоман.

Прибувають сонні медики у зелених комбінезонах і кросівках, вони приносять ноші і пакет для тіла. Головний серед них не знімає затемнених окулярів. Інспектор втоптує недопалок своєї сигарети у килим і закурює нову. Чоловік у гумових рукавичках клацає фотоапаратом. Складається враження, що всі порилися у готельних комодах, щоб одягнути щось химерне. Вони кладуть тіло Софі на ноші, і коли перевертають його, то з-під порваного одягу показується одна з її білих грудей, значно менша, ніж зазвичай. Джонатан звертає увагу на її лице. Риси обличчя майже стерті, можливо, кулаками, а може, прикладом пістолета.

— У неї був собака, — каже він. — Пекінес.

Ще навіть не договоривши, він помічає його крізь прочинені двері на кухню. Собака неприродно рівно лежить на кахельній підлозі. Різана рана, схожа на замок-блискав-ку, йшла від задніх ніг через живіт і до горла. «Двоє чоловіків, — притуплено думає Джонатан, — один тримає, інший ріже; один тримає, інший б’є».

— Вона була підданою Об’єднаного королівства, — каже Джонатан, використовуючи минулий час, щоб покарати себе. — Я б вам дуже радив зателефонувати в посольство.

Але інспектор уже його не слухає. Лисий помічник бере Джонатана попід руку і починає вести до дверей. На якусь мить, яка триває вічно, Джонатан відчуває, як бойовий жар струмом пронизує спочатку його плечі, а потім руки аж до кінчиків пальців. Помічник теж це відчуває і робить крок у бік, немов його вдарило током. А потім він двозначно всміхається, немов відчувши брата по духу. І поки він це робить, Джонатан відчуває, як його починає охоплювати паніка. Не через страх, а через невідворотну і безутішну втрату. «Я кохав тебе. Але так і не зізнався в цьому, ні тобі, ні собі».

Фрау Мертан дрімала біля комутатора. Інколи, пізно вночі, вона телефонувала своїй дівчині і шепотіла їй свої еротичні фантазії, але не сьогодні. Шість факсів, адресованих гостям з «Вежі», лежали, чекаючи ранку, а поруч з ними — оригінали надісланих факсів. Джонатан кинув на них поглядом, але не торкнувся їх. Він прислухався до дихання фрау Мертан. Потім нерішуче провів рукою над її закритими очима. Вона хропнула, немов порося. Ніби вправна дитина, яка краде щось з маминої торбинки, він схопив факси з таці. Копір усе ще буде теплий? Порожній ліфт уже приїхав з верхнього поверху? «Ви вбити її?» Він натиснув на одну з клавіш комп’ютера фрау Мертан, потім на ще одну, і ще. «А ви знавець». Комп’ютер пікнув і перед його очима знову з’явився образ Роуперової жінки, яка спускається сходами «Вежі». Хто такі ці брюссельські парубчиська? А Апетит з Маямі? Хто цей солдат Борис? Фрау Мертан повернула голову і засопіла. А Джонатан узявся записувати номери телефонів, поки вона продовжувала хропіти.

Колишній молодший командир Джонатан Пайн, син сержанта, привчений битися у будь-яких погодних умовах, йшов, порипуючи черевиками, засніженою стежиною вздовж клекітливого гірського струмка, який з шумом протікав через ліс. На ньому був анорак, одягнений поверх смокінга, і легкі гірські чоботи, взуті на темно-сині шкарпетки. Лівою рукою він тримав поліетиленовий пакет, у якому лежали його лаковані шкіряні черевики. Навсібіч — у деревах, у садах, уздовж берега — під ідеально блакитним небом переливалися сніжні візерунки. Але вперше в житті Джонатану було байдуже до навколишньої краси. Він ішов у напрямку до своєї службової квартири на Кльосбахштрассе, був ранок, годинник показував вісім двадцять. Треба ситно поснідати, вирішив він: варені яйця, тост, кава. Інколи готувати собі самому було надзвичайно приємно. Можливо, спершу варто прийняти ванну, щоб відновити сили. І за сніданком, якщо йому вдасться зібратися з думками, він і прийме рішення. Джонатан запхнув руку всередину анорака. Конверт був на місці. Куди я йду? Лише дурнів життєвий досвід нічого не навчає. Але чому я почуваюся таким бадьорим, немов перед боєм?

Дійшовши до будинку, де була його квартира, Джонатан помітив, що він крокує у ритмі маршу. Замість того, щоб сповільнитися, він подався до Рьомергофу, де на нього вже чекав трамвай зі зловісно відкритими дверима. Не усвідомлюючи, що з ним відбувається, він сів у трамвай і поїхав. Коричневий конверт втискався йому в груди. Зійшовши на головному залізничному вокзалі, він так само пасивно подався у напрямку аскетичної будівлі на Бляйхервеґ, у якій розташовувалися консульські і комерційні представництва кількох країн, у тому числі і Великобританії.

— Мені потрібно поговорити з підполковником авіації Квейлом, якщо ваша ласка, — сказав Джонатан англійці з великою щелепою, яка сиділа у віконечку за куленепробивним склом. Він дістав конверт і просунув його під склом.

— Це особисте питання. Скажіть йому, будь ласка, що я друг Марка Оґілві з Каїра. Ми разом ходили під вітрилами.

Можливо, не останню роль у тому, що Джонатан вирішив дозволити своїм ногам прийняти рішення, зіграв винний погріб repa Майстера. Незадовго до Роуперового прибуття Джонатану довелося просидіти в ньому цілих шістнадцять годин! Воно й не дивно, що він вважає цей випадок підготовкою до своєї смерті.

Серед додаткових обов’язків, які гер Майстер доручив Джонатанові, була також щомісячна інвентаризація потреба марочних вин, який розташовувався глибоко у синіх скелях під найстарішою частиною готелю. Як правило, Джонатан спускався туди у перший понеділок кожного місяця, перш ніж почнеться його шестиденна відпустка, на яку він мав право згідно з умовами контракту, оскільки працював на вихідних. У той злощасний понеділок він не порушив усталеної традиції.

Страхова вартість марочних вин нещодавно була встановлена на рівні шести з половиною мільйонів швейцарських франків. Складність захисних пристроїв погреба відповідає вартості його вмісту. Щоб добратися до пружинного замка, потрібно було набрати комбінацію з кількох цифр і відкрити два інерційних замки. Погрозлива відеокамера фіксувала кожен крок відвідувачів. Успішно впоравшись з замками, Джонатан взявся за свої звичні підрахунки: почав він з «Шато Петрю» року, вартість якого цього року оцінили у чотири тисячі п’ятсот франків за пляшку, потім перейшов до «Мутон-Ротшільд» року і вартістю десять тисяч франків. Він саме був зайнятий підрахунками, коли вимкнулося світло.

Отоді Джонатан зненавидів темряву. Чому взагалі люди добровільно вирішують працювати ночами? Ще хлопчиком він читав Едгара Аллана По і розділяв з героєм оповідання «Барильце амонтильядо» кожне коло пекла, яке тому доводилося проходити. Жодна аварія на шахті, жоден засипаний тунель, жодна історія про альпіністів, які застрягли в розколинах, не проходили повз його увагу, вони всі закарбовувалися в пам’яті назавжди.

Джонатан застиг на місці — він перестав орієнтуватися на місцевості. Може, його перевернуло догори ногами? У нього стався серцевий напад? Він що, підірвався? Альпініст у ньому згрупувався, немов перед падінням. Засліплений моряк намертво вчепився в уламки корабля. Вишколений солдат рвався до невидимого ворога, хоч і не відчував при собі зброї. Немов пірнаючи у глибокі води, Джонатан почав наосліп пробиратися вздовж стелажів з пляшками у пошуках перемикача. «Телефон, — подумав він. — У погребі був телефон?» Цього разу Джонатанова спостережливість лише ще більше збила його з пантелику. В його пам’яті зринало надто багато картинок. Двері! На дверях з внутрішнього боку була клямка? Завдяки надлюдським розумовим зусиллям йому вдалося пригадати, що там є дзвінок. Але для того, щоб він спрацював, потрібна електрика.

Джонатан повністю перестав орієнтуватися у географії погреба і почав кружляти навколо стелажів, немов муха всередині темної лампи. Військовий вишкіл готував його до різних ситуацій, але посеред цього жаху все виявилося марним. Ні марш-кидки на розвиток витривалості, ні рукопашний бій, ні стійкість до нестачі їжі та сну — нічогісінько не допомагало. Йому згадалося, що золоті рибки — так він вичитав у якійсь книжці — мають таку коротку пам’ять, що кожне коло по акваріуму здається їм захопливою подорожжю новими, ніколи раніше не баченими, місцями. З його обличчя котився піт, а може, навіть і сльози. Кілька разів він кричав: «Рятуйте! Це Пайн!» Нічого, лише німота стін навколо. «Пляшки! — подумав він. — Пляшки мене врятують!» Він намірився кидати їх у темряву — а раптом почують? Але його самодисципліна врешті взяла гору над хвилинним безумством й він так і не дозволив собі такої безвідповідальної поведінки — кидатися пляшками «Шато Петрю» по чотири з половиною тисячі за штуку.

Хто міг би помітити його відсутність? Його співробітники думали, що він уже покинув готель для чергової шестиденної відпустки. Власне, він займався інвентаризацією у вільний від роботи час — невигідна угода, погодитись на яку його змусили лестощі repa Майстера. Господиня квартири, в якій він жив, просто вирішить, що він залишився ночувати в готелі, як бувало не раз, коли в готелі були вільні кімнати. Навіть якщо якийсь заїжджий мільйонер і прийде йому на допомогу, замовивши плящину марочного вина, Джонатан буде мертвий ще до того, як хтось помітить його відсутність. Але навіть мільйонери — і ті сидять вдома через війну.

Силою волі Джонатан таки зміг опанувати себе і сів на, як йому здавалося, картонну коробку, випрямивши спину, немов на шикуванні. Джонатан хотів востаннє дати лад думкам і з усіх сил намагався сконцентруватися і пригадати все, з чого складалося його життя до цього моменту, — усі пам’ятні миті, усі життєві уроки, усі перемоги над своїм характером, усіх коханих жінок. Нічого з цього не було. Ні митей, ні уроків, ні жінок. Нічого. Нічого, лише Софі, і та була мертвою. Як би він не намагався проаналізувати своє життя, він бачив лише недоведені до кінця справи і недостойні вчинки, а Софі була вінцем усіх його поразок. У дитинстві він старався з усіх сил, щоб бути не таким дорослим, як усі. Як спецпризначенець він ховав своє істинне обличчя за маскою сліпої готовності виконувати накази і, якщо не враховувати одиничних зривів, то це йому вдалося. Як коханець, чоловік і зрадник він теж не мав чим похвалитися: одна-друга хвилинна насолода, наслідок яких — роки образ і малодушних вибачень.

Поступово його осяяло, якщо осяяння може настати у повній темряві, що досі все його життя складалося з цілої низки репетицій п’єси, в якій він так і не взяв участь. І в найближчому майбутньому, якщо це майбутнє для нього настане, йому потрібно відмовитися від патологічного пошуку порядку у всьому і дозволити собі трохи хаосу, пояснивши це тим, що хоча порядок і не заміняє щастя, але хаос може відкрити до нього шлях.

Він звільниться з готелю.

Він купить човен, невеличкий, щоб з ним легко можна було впоратись самотужки.

Він знайде дівчину, оту єдину, яку він любитиме і про яку дбатиме, не відкладаючи цього на завтра, другу Софі, але цього разу без зрад.

Він знайде друзів.

Він знайде дім. І, оскільки він завжди хотів мати батьків, сам стане батьком.

Він піде на все, абсолютно все, тільки б не догоджати більше у темряві улесливих словесних викрутасів, серед яких, як йому зараз здавалося, він змарнував своє життя. І життя Софі.

Його рятівницею стала фрау Лорінг. Коли він ішов у погріб, то не зміг уникнути її пильного ока — вона побачила його через тюлі на вікнах і з часом усвідомила, що він так і не повернувся. Коли прибув рятувальний загін у складі фрау Лорінг, яка гукала: «Гер Пайн! Гер Джонатан!», і repa Майстера, на голові якого все ще була сіточка для волосся, а сам він озброївся дванадцятиватним автомобільним ліхтариком, Джонатан, на загальне здивування, не виглядав напівприсмерті зі страху. Навпаки, він виглядав як ніколи спокійним.

Лише англійці, запевняли вони одне одного, виводячи Джонатана з темного підземелля, здатні на такий самоконтроль.

4

Леонард Берр, колишній офіцер розвідки, вирішив завербувати Джонатана Пайна, колишнього солдата-спецпризна-ченця, щойно той представився командиру авіації Квейлу. Щоправда, реалізувати це вдалося лише після напружених тижнів суперечок і чвар усередині Вайтголлу^[15], навіть попри ремствування, яке все голосніше долинало з Вашингтона, і постійне бажання Вайтголлу заслужити прихильність мінливих конгресменів.

Джонатанова частина операції спочатку називалася «Троян», а потім її швиденько перейменували на «П’явку», а все з однієї простої причини: деякі члени об’єднаної команди могли й не знати, що там Гомер писав про дерев’яного коня, але вони точно знали, що «Троян» — це дуже популярні американські презервативи. З «П’явкою» все було зрозуміло. Бо п’явка як присмокчеться, уже нізащо від неї не позбудешся.

Джонатан, і Берр розумів це краще за всіх, був справжнім подарунком долі. Ще з тієї миті, коли перші рапорти з Маямі впали йому на стіл, Берр шукав якийсь спосіб, будь-який спосіб, заслати свою людину у лігво Роупера. Але як? Більше того: коли він спробував уперше з’ясувати, наскільки реально реалізувати цей план, виявилося, що навіть дозвіл діяти висів на волосинці:

— Леонарде, якщо вже зовсім чесно, то мій покровитель просто поводиться дуже обачно, — боязко повідомив Берру високопоставлений чиновник Ґудгью надійно захищеною телефонною лінією. — Вчора він переймався ціною операції, сьогодні він уже не хоче ускладнювати і без того непросту ситуацію у колишній колонії.

Недільні газети якось назвали Рекса Ґудгью «не кульгавим Талейраном^[16] Вайтголлу». Але вони, як завжди, помилилися. Тому що Ґудгью був зовсім не таким, яким здавався. Якщо щось і робило його особливим, то це не його підступність, а його доброчесність. Він носив кашкет і їздив на велосипеді, а за його втомленою усмішкою ховався не якийсь монстр, а благородний англіканець з неабияким ентузіазмом до роботи. А якщо б вам пощастило вникнути в його особисте життя, то ви здивовано побачили б там красиву дружину і кмітливих дітей, які обожнюють батька.

— Рексе, непроста ситуація — це коли доводиться штани через голову вдягати, — не стримався Берр. — Багами — найпростіша країна на півкулі. Там не знайдеться жодного великого цабе, який не сидить по вуха в наркоті. На тому одному нещасному острові більше гнилих політиків і темних торговців зброєю, ніж

— Леонарде, не пори гарячку, — попередив його з іншого кутка кімнати Рук. Роб Рук, сивочолий п’ятдесятилітній солдат у відставці з загрубілим, обвітреним обличчям завжди слідкував за тим, щоб Берр не пускався берега. Але Берр був не в настрої з ним рахуватися.

— Щодо вашої доповіді, Леонарде, — безстрашно провадив далі Ґудгью, — на мою думку, ви презентували її просто блискуче, попри те, що ви таки дещо переборщили з епітетами, аж мій покровитель назвав це «ворожінням на чайних листках, що для повноти картини прикрашене упередженим висвітленням питання».

Ґудгью мав на увазі свого міністра, улесливого політика, якому ще не було й сорока.

— На чайних листках? — перепитав спантеличений і розлючений Берр. — Що він хоче сказати цим своїм порівнян-нячком? Це першокласна доповідь, що ґрунтується на стовідсотково перевірених даних від інформатора, який займає високу посаду в американських правоохоронних органах. Просто диво, що Стрельскі нам його показав! Де тут ворожіння на чайних листках ?

Уже не вперше Ґудгью терпляче чекав, поки Берр закінчить свою тираду.

— Щодо наступного питання — знову ж таки, це не я його ставлю, а мій покровитель, тому не зганяйте злість на мені! Коли ви плануєте повідомити наших друзів по той берег ріки?

Цього разу він мав на увазі колишніх колег по службі, а тепер суперників Берра, які працювали у відділі чистої розвідки, що розташовувався у похмурій адміністративній будівлі на Південному березі.

— Ніколи, — агресивно відрубав Берр.

— Думаю, вам доведеться це зробити.

— Чому?

— Мій покровитель вважає ваших колишніх колег реалістами. Невеличкі, новоспечені і, як він каже, ідеалістичні нові агентства, на кшталт вашого, мають ризиковану тенденцію не заглядати далі свого носа. Він почувався б упев-неніше, якби хлопці з тамтого берега були з вами заодно.

Берру остаточно увірвався терпець.

— Тобто ваш начальник хоче, щоб когось іншого забили кийками до смерті у якійсь Богом забутій квартирі в Каїрі?

Рук скочив на ноги і підняв праву руку, немов поліці-янт, який перекриває рух посередині вулиці. Голос Ґудгью на іншому кінці телефонного проводу став уже не такий люб’язний.

— Леонарде, ви що пропонуєте? Хоча ні, краще не пояснюйте.

— Я нічого не пропоную. Я просто вам кажу. Рексе, мені вже доводилося працювати з реалістами вашого шефа. Я зживався з ними. Я брехав разом з ними. Я їх знаю. Я знаю Джеффрі Морока. І я знаю його групу з вивчення постачання, з їхніми будинками в Марбельї, запасними «Порше» в гаражах і їхньою безмежною відданістю вільній ринковій економіці, але лише за умови, що вона передбачає їхню волю, але чиюсь економіку. Бо я вже це проходиві

— Леонарде, я не хочу цього чути і ви це прекрасно знаєте.

— І я знаю, що це ще далеко не всі махінації. Буде ще не одна погана обіцянка, якої потрібно буде дотримуватися, не один обід з ворогами, і не один мисливець, який виявиться браконьєром. Це все не піде на користь ні моїй операції, ні моєму агентству!

— Зупинись, — тихо сказав Рук.

Берр так сильно кинув слухавку, що рама підйомного вікна злетіла зі своїх старезних засувок і гепнула вниз, як гільйотина. Рук терпляче склав використаний коричневий конверт, підняв раму і зафіксував її у попередньому положенні.

Берр сидів, заховавши обличчя в долонях, і говорив крізь розчепірені пальці.

— Робе, що в біса він від мене хоче? То я маю викривати Джеффрі Морока і всі його брудні махінації, то мені наказують з ним співпрацювати. Що в біса він від мене хоче?

— Він хоче, щоб ти йому перетелефонував, — терпляче відповів Рук.

— Але Морок — однозначно брудний тип. Ти це знаєш, я це знаю. Врешті-решт, і Реке Ґудгью це знає. То чому тоді ми всі маємо вилазити зі шкіри, вдаючи, нібито Морок — реаліст?

Тим не менше, Берр таки перетелефонував Ґудгью. У нього не було іншого виходу, бо, як не втомлювався йому нагадувати Рук, Ґудгью — найкращий і єдиний оборонець, якого він мав.

Важко було знайти двох людей, більше не схожих між собою ззовні, ніж Рук і Берр: Рук виглядав немов кінь на військовому параді, завжди одягнений у майже нові костюми; Берр був такий же неохайний у побуті, як і у розмові. Щось у ньому було кельтське, богемно-бунтарське — циганське, казав Ґудгью. Коли він завдавав собі клопоту одягнути щось пристойне, то виглядав ще більш недбало, ніж якби й зовсім не старався. Берр, як він сам би вам і сказав, належав до іншого типу вихідців з Йоркширу. Його предки були не шахтарями, а ткачами на ручних верстатах, а це означало, що вони були самі собі господарями, а не рабами колективної праці. Село, в якому виріс Берр, стояло на південному схилі пагорба, і вікна кожного будинку з почорнілого піщаника виходили на сонячний бік, тому промені сонця щедро заливали світлом кожну мансарду. Чоловіки зазвичай цілими днями ткали на самоті у верхній частині будинку, а жінки сиділи внизу, пряли і розмовляли. Чоловіки жили монотонним життям, спілкуючись лише з небом. І поки їхні руки механічно виконували щоденну роботу, їхні думки блукали неймовірними місцями. У тому маленькому містечку виросло стільки поетів, шахістів і математиків, чий непересічний розум сформувався у їхніх високих, залитих сонцем, гніздах, що не вистачило б і цілої книги, щоб розповісти про них усіх. Берр успадкував працьовитість, доброчесність і містичність цих людей, а потім проніс усі ці якості через Оксфорд і далі по життю.

Тому якимось дивним чином було записано на небесах, що Берр, відколи Ґудгью витягнув його з Рівер-гаузу^[17] і дав можливість заснувати власне недофінансоване і не надто бажане агентство, вибрав Річарда Онслоу Роупера як свого власного антихриста.

Проте Роупер був далеко не першим. У самому кінці Холодної війни, коли Ґудгью ще навіть не думав про заснування нового агентства, а Берр уже мріяв про посттетчерівський Єрусалим, і навіть найдостойніші його колеги з департаменту чистої розвідки вже підшукували собі інших ворогів і місце роботи, майже всі «свої» пам’ятали про вендети Берра відомим нелегалам вісімдесятих, таким як, наприклад, «продавець металобрухту» і заодно мільярдер Тайлер, який часто у своєму сірому костюмі літав з підсадками, чи «бух-галтер-мовчун» Лорімер, який здійснював усі свої дзвінки лише з громадських таксофонів, чи одіозний сер Енто-ні Джойстон Бредшоу, джентльмен і нерегулярний сатрап так званої групи з вивчення постачання під керівництвом Морока, і за сумісництвом власник шикарного маєтку на околиці Ньюбері, де він любив полювати з гончаками, сидячи верхи поруч зі своїм дворецьким, який тримав напоготові відхожу чарку і бутерброди з фуагрою.

Але Річард Онслоу Роупер, казали дозорці Берра, був таким противником, про якого Леонард завжди мріяв. Усе, за чим гнався Леонард, щоб заспокоїти свою совість фабіанця^[18], Діккі Роупер мав із надлишком. За спиною у Роупера не було ні боротьби з труднощами, ні долання перешкод. Приналежність до вищого класу, привілейованість — усе, до чого Берр відчував відразу, дісталися Роуперу з молоком матері. Берр навіть міняв інтонацію, посилюючи при цьому свій йоркширський акцент, коли говорив про нього: «наш Діккі» або для різноманіття: «цей Роупер».

— Він випробовує долю, наш Діккі. Йому обов’язково треба мати вдвічі більше, ніж є у самого Господа Бога, — це його й погубить.

Така одержимість не завжди сприяла врівноваженості Берра. Перебуваючи у постійній бойовій готовності у своєму малесенькому агентстві, Берр усюди вбачав змову. Якщо раптом десь губилося досьє, чи дозвіл на проведення операції затримувався нагорі, йому відразу ж ввижалася довга рука людей Морока.

— Робе, кажу тобі, якщо Роупер вирішить вчинити озброєний грабіж посеред білого дня просто на очах у лорда — головного судді Англії

— То лорд — головний суддя позичить йому свій злодійський лом, — закінчив речення Рук. — А Морок купить йому той лом. Пішли. Час обідати.

У своєму темному офісі на Вікторія-стріт двоє чоловіків часто затримувалися допізна, крокуючи туди-сюди і обмірковуючи різні схеми. Справа Роупера вже складалася з одинадцяти томів і півдесятка таємних додатків з примітками і перехресними посиланнями. Вона документувала його поступовий перехід від сірої, напівтерпимої торгівлі зброєю і аж до, як називав їх Берр, «чорних, як ніч» махінацій.

Але на Роупера були й інші досьє: у міністерствах оборони і закордонних справ, у Національному банку, у міністерстві фінансів, у відділі закордонного розвитку і департаменті фінансового управління. Пошук шляхів доступу до цих досьє, не привертаючи уваги у колах, де Морок міг мати союзників, вимагав неабияких хитрощів і удачі, та й Реке Ґудгью мав час від часу закривати на це очі. Потрібно було вигадувати приводи, давати запити на непотрібні документи — словом, робити все, щоб замести сліди.

Тим не менше, архів поступово поповнювався. Рано-вранці Перл, донька поліціянта, заштовхувала металевий візок, у якому лежали, немов жертви війни, привласнені досьє, полатані і перев’язані, і тоді за роботу бралася маленька команда відданих помічників Берра. Пізно ввечері Перл відвозила досьє назад. Одне колесо візка розхиталося, тому щоразу, коли він зі свистом котився коридором, усі чули його наближення. Візок охрестили «катафалком Роупера».

Але навіть у таку гарячу пору Берр ні на хвильку не забував про Джонатана.

— Реджі, не дозволяй йому більше так ризикувати, — попереджав він Квейла захищеною телефонною лінією, поки нетерпляче чекав на «вирок» керівництва, який Ґудгью саркастично описував як «офіційне остаточне можливо». — Він не повинен більше красти факси і підслуховувати біля дверних щілин. Він повинен бути обережним і поводитися природно. Він ще сердиться на нас через те, що сталося в Каїрі? Я не заграватиму з ним аж поки не впевнюсь, що він наш. Я вже через таке проходив. — І, звертаючись до Рука, додав: — Робе, я не скажу ні одній живій душі. Для них усіх він усього лиш містер Браун. Завдяки Мороку і його дружку Оґілві я засвоїв свій урок і тепер його повік не забуду.

У якості останнього відчайдушного запобіжного заходу Берр вирішив завести на Джонатана фальшиву папку: він дав їй фіктивне ім’я, прикрасив її кожною деталькою фіктивного агента, і створив навколо неї таку атмосферу змовництва і таємності, яка, він сподівався, не могла б не привернути увагу агента з ворожого табору. На думку Рука, це вже пахло параноєю. Але Берр присягався, що це лише раціональний запобіжний захід. Він знав, як далеко ладен зайти Морок, щоб звести зусилля суперника нанівець, навіть коли йдеться про такий дріб’язок, як конторка Берра.

Тим часом Берр вів і справжнє Джонатанове досьє, де акуратним почерком списував сторінку за сторінкою. Досьє наповнювалося інформацією шаленими темпами і Берр тримав його у непідписаній папці в найвіддаленішому кутку реєстратури. Через посередників Руку вдалося дістати армійські документи Джонатанового батька. Сину ще навіть не виповнилося шести років, коли сержант Пітер Пайн був посмертно нагороджений Військовою медаллю в Адені «за мужність, виявлену при сутичці з ворогом». На вицві-лій фотографії з газетної вирізки було видно, як біля воріт палацу маленький хлопчик чіпляє батькову медаль на свій синій макінтош. Поруч з ним стояла заплакана тітка. Його мати не могла бути присутньою через стан здоров’я. Роком пізніше вона також померла.

— Такі хлопці зазвичай люблять армію найдужче, — як завжди простодушно прокоментував Рук. — Не уявляю, чому він вирішив покинути військову справу.

Пітер Пайн прожив лише тридцять три роки, але за своє коротке життя він встиг повоювати з мау-мау в Кенії, влаштувати погоню за Грівасом на Кіпрі і боротися з партизанами в Малайї і Північній Ірландії. Про нього завжди говорили тільки хороше.

— Сержант і джентльмен, — з іронією сказав Ґудгью Берр, бо сам був антиколоніалістом.

Повернувшись до сина, Берр переглядав звіти про успішність Джонатана у військових притулках для сиріт та цивільних дитячих будинках, а потім у військовій школі імені Герцога Йоркського у Дуврі. Суперечливість характеристик швидко збила його з пантелику. На одній сторінці було написано «боязкий», а на іншій — «відважний»; потім він натрапив на характеристику «самітник», далі — на «душа компанії», а ще в іншому місці його описували як «одинака»; «товариський», «природжений лідер», «недостатньо харизматичний» — характеристики хлопця часто були діаметрально протилежними. Одного разу трапилося «дуже захоплюється іноземними мовами», так ніби це симптом якоїсь хвороби, яку краще обходити стороною. Але саме слово «непримиренний» вивело Берра з себе.

— Кому це раптом спало на думку, — обурювався він, — що шістнадцятилітній хлопець без постійного даху над головою, який так ніколи і не відчув батьківської любові, має бути «примиренний»?

Рук витягнув люльку з рота і насупив брови — далі цього він зазвичай не заходив, коли йшлося про встрягання в абстрактну дискусію.

— Що означає «таксист»? — запитав Берр, не підводячи голови.

— Пристосований до вуличного життя, крім усього іншого. Настирний.

Берр одразу ж роздратувався.

— Джонатан взагалі не пристосований до вуличного життя. І ніякий він не настирний, він піддатливий. Що таке передислокація?

— П’ятимісячний строк служби деінде, — терпляче відповів Рук.

Берру потрапив під руку документ, в якому йшлося про перебування Джонатана в Ірландії: коли він пройшов цикл підготовки для спецпризначенців, на який сам і зголосився, його відправили виконувати ближнє спостереження за ворогом у бандитську Південну Ар му.

— Що це була за операція — «Нічна Сова»?

— Не маю найменшого поняття.

— Ну ж бо, Робе, залучи знайомих. Ти ж у нас солдат у сім’ї.

Рук подзвонив у міністерство оборони, де йому повідомили, що документи по «Нічній сові» мають гриф «цілком таємно» і тому не можуть бути переданими агентству без патенту.

— Без патенту? — Руку таки ввірвався терпець і його обличчя стало ще темніше за вуса. — Ким в біса вони нас уявляють? Якоюсь брокерською конторкою, яка займається махінаціями у Вайтголлі? Щоб їм добра не було!

Але Берр був надто зайнятим, щоб сповна насолодитися цим рідкісним видовищем — розлюченим Руком. Він не міг відвести погляду від фотографії, на якій блідий хлопчина — вочевидь, на прохання фотографів — причепив собі на одяг батькову медаль. У його голові вже визрівав образ Джонатана. Пайн — саме той, хто їм потрібен, у цьому він не сумнівався. Жодні Рукові застереження не могли переконати його у протилежному.

— Коли Бог закінчив ліпити Діккі Роупера, — серйозно сказав він Руку за вечерею у п’ятницю, — він глибоко вдихнув і аж трохи здригнувся, а потім швиденько зліпив нашого Джонатана, щоб відновити екологічний баланс.

Звістка, якою так марив Берр, прийшла рівно через тиждень. Вони лишилися в офісі, чекаючи на неї. Ґудгью їх попередив.

— Леонарде?

— Так, Рексе.

— Домовмося одразу: цієї розмови ніколи не було. Принаймні до засідання Об’єднаного координаційного комітету в понеділок увечері.

— Як скажете.

— Це висновок, до якого ми дійшли. Нам довелося закинути їм кілька приманок, інакше вони не пішли б нам назустріч. Ви прекрасно знаєте, як воно — мати справу з міністерством фінансів. — Ні, Берр не мав жодного поняття. — По-перше, це справа для правоохоронних органів, сто відсотків. Відповідальність за планування і проведення — виключно ваша. Рі-вер-гауз може допомогти при потребі, але не ставлячи додаткових питань. Не чую радісних криків. У чому справа?

— Наскільки наші «виключні» обов’язки виключають усіх інших? — у Леонардові озвався підозріливий йоркширець.

— Якщо вам потрібно буде скористатися зовнішніми ресурсами, тут уже як вийде. Не можна, наприклад, очікувати, що хлопці з Рівер-гауза прослухають телефонний дзвінок, але навіть і оком не кинуть на текст, перш ніж заклеїти конверт. Правда?

— Думаю, не можна. А як щодо наших доблесних американських кузенів?

— Ленлі Вірджинія^[19], як і їхні колеги по той бік Темзи, залишаться поза зачарованим колом. Усі на рівних умовах. Слово честі Рекса Ґудгью. Якщо департамент чистої розвідки має триматися подалі від справ у Лондоні, то їхні колеги з Ленлі повинні вчинити так само. Такі аргументи я наводив своєму покровителю і він мене почув. Леонарде..? Леонарде, ви що, заснули?

— Хай мене грім поб’є! Ґудгью, ви просто геній.

— По-третє, чи це вже по-четверте? Мій покровитель, при своїх міністерських повноваженнях, номінально триматиме вашу маленьку руку, але лише у «найтовстіших рукавичках», тому що його нова фобія — це скандал. — Жартівливість Ґудгью миттю вивітрилася і натомість у його голосі зазвучали серйозні ноти проконсула: — Тому прошу вас, Леонарде, нічого не передавати йому прямо. До мого покровителя є лише один шлях — через мене. На кону моя репутація — тому, будь ласка, без вибриків. Згода?

— А як там мій кошторис?

— Що ви маєте на увазі?

— Його схвалили?

У Ґудгью знову заговорив іронічний англієць:

— О, свята простота! Певна річ — ні! Кошторис не схвалили. З ним змирилися, зціпивши зуби. Мені довелося вибивати схвалення від трьох міністрів і ще й випросити решту в своєї тітоньки. І оскільки я особисто вестиму чорну бухгалтерію, будь ласка, звітуйте виключно мені як про свої витрати, так і про свої гріхи.

Берр був надто схвильований, щоб перейматися умовами співпраці.

— То ви даєте нам зелене світло? — спитав він, але більше для того, щоб почув Рук.

— З добрячим відтінком жовтого, майте на увазі, — відрізав Ґудгью. — Зарубайте собі на носі: більше ніяких ущипливих слів на адресу Морока і його людей, чи безглуздої балаканини про таємних агентів, які нібито в’ють собі тепленькі гнізда. З вашими американськими колегами ви будете дуже ввічливими, тут без варіантів, і у жодному випадку не позбавите мого покровителя ні його нагрітого крісла, ні його блискучої автівки. Як ви хочете звітувати? Щогодинно? Тричі на день перед їжею? Пам’ятайте: ми з вами ні про що не говорили і ви про все дізнались аж після понеділкового мученицького розгляду цього питання, що на даному етапі є лише формальністю.

І все ж допоки команда правоохоронців США не ступила на лондонську землю, Берр не дозволяв собі радіти перемозі. Американські полісмени привезли з собою ауру енергійної діяльності, в якій повністю розчинилися всі суперечки між департаментами. Берру вони сподобалися з першого погляду і він сподобався їм, чого не скажеш про Рука — він неприступно тримався ще з першої зустрічі. їм була до душі відвертість Берра і його нетерпимість до всілякої бюрократичної писанини. Вони полюбили його ще дужче, коли зрозуміли, що Леонард проміняв комфортну обачність «чистої розвідки» на можливість знищити ворога за будь-яку ціну. Для них департамент чистої розвідки не означав нічого хорошого, де б не була його штаб-квартира — в Ленлі чи в Рівер-гаузі. Цей департамент означав, що треба закривати очі на справи деяких найгірших ділків півкулі заради сумнівної вигоди деінде. Він означав припинення операцій на півдорозі з невідомих нікому причин і скасовані кимось згори накази. Він означав купку наївних випускників Єлю у застебнутих наглухо сорочках, яким ще й молоко на губах не висохло, а вони вже були переконані, що зможуть перехитрити найгірших головорізів Латинської Америки; більше того — вони ще й завжди знаходили шість беззаперечних аргументів на підтримку правильності своїх хибних дій.

Першим прибув знаменитий Джозеф Стрельскі з Маямі, американець слов’янського походження, який звик тримати язика за зубами. На ньому були кросівки і шкіряна куртка. П’ять років тому, коли Берр уперше почув його ім’я, Стрельскі очолював якусь непевну кампанію Вашингтона проти нелегальних торговців зброєю, які були запеклими ворогами Берра. У боротьбі проти них Стрельскі зіткнувся лобом в лоб з тими людьми, які мали б бути його союзниками. Швидко отримавши нові обов’язки, Стрельскі добровільно пішов на війну з кокаїновими картелями з Південної Америки і їхніми помічниками в Штатах: нечесними юристами, які нагрівають руки на відсотках, гуртовиками в шовкових сорочках, дистанційними транспортними синдикатами і відмивачами грошей, а також «сліпуватими», як він їх називав, політиками і управлінцями, які створювали всі необхідні умови для оборудок і брали за це свою частку.

Тепер Стрельскі був одержимий боротьбою з наркомафі-єю. «Леонарде, Америка витрачає більше грошей на наркоту, ніж на їжу! — обурювався він у таксі чи йдучи коридором, чи попиваючи содову — Уявіть собі, Робе, щороку виходить сума, еквівалентна всім нашим витратам на війну у В’єтнамі, — і ніхто з неї не платить податків!» Опісля він видавав інформацію про актуальні ціни на наркотики з таким же ентузіазмом, з яким «залежники» дещо іншого ґатунку цитують дані промислового індексу Доу-Джонса: сирі листки коки у Болівії ціняться по долару за кілограм, далі вартість готової сировини у Колумбії піднімається до двох тисяч за кілограм, далі підскакує до двадцяти тисяч за кілограм, якщо брати гуртом у Маямі, і з рук продається уже за двісті тисяч доларів за кілограм. Потім, немов усвідомивши, що від його цифр уже всім стало нудно, він скупо посміхався і казав, що хай йому грець, якщо зрозуміє, як можна втриматися від спокуси заробити сто доларів, вклавши лише один. Але посмішка не змогла погасити холодного блиску в його очах.

Здавалося, що ця постійна лють, яка вирувала всередині Стрельскі, змушувала його ненавидіти самого себе. Щодня, рано-вранці та ввечері, за будь-якої погоди, він ішов на пробіжку в парк. Берр удавав, ніби його проймає жах:

— Джо, ради Бога, з’їжте шматок сливового пудингу і всядьтесь на трохи, — з позірною строгістю сказав йому Берр. — Нам усім стає погано від однієї лише думки про вашу біганину.

Всі розсміялися. У їхній команді ніхто не добирав слова. Лише напіввенесуелець-напівамериканець Амато, ліва рука Стрельскі, не усміхнувся. На всіх їхніх нарадах він сидів, міцно стиснувши губи і спрямувавши погляд чорних очей вдалечінь. Але у четвер несподівано він увесь сяяв від радості. Його дружина народила донечку.

Правою рукою Стрельскі несподівано виявився огрядний ірландець з м’ясистим обличчям на ім’я Пат Флінн з митниці США: він належав до того типу поліціянтів, із задоволенням розповідав Ґудгью Берр, які друкують доповіді, не знімаючи капелюха. Про Фліна ходили легенди, і не безпідставно. Подейкували, що саме Пат Флінн винайшов перший фотоапарат з точковим отвором об’єктива: цей фотоапарат легко замасковувався під щит живлення, і його за лічені секунди можна було прикріпити до будь-якого вуличного телеграфного стовпа або пілона. Саме Пат Флінн першим опанував мистецтво прослуховування невеликих суден з-під води.

— Пат Флінн має ще багато навиків, — довірливо сказав Стрельскі Берру, коли одного надвечір’я чоловіки разом прогулювалися парком: Стрельскі — у спортивній формі, Берр — у зім’ятому костюмі. — Пат така людина, яка знає когось, хто знає когось, хто знає когось. Без нього ми ніколи не вийшли б на Брата Майкла.

Стрельскі говорив про свого найціннішого і найделікат-нішого інформатора, і ця тема була — святая святих. Берр не ризикував у неї втручатися без запрошення Стрельскі.

Хоча члени команди Берра товаришували з кожним днем все більше і більше, шпигунократи з «чистої розвідки» ніяк не хотіли змиритися зі своєю роллю другого плану. Перша гаряча перепалка відбулася, коли Стрельскі прохопився щодо намірів свого агентства посадити Роупера за ґрати. «Я вже навіть знаю відповідну для нього в’язницю», — радісно повідомив він товариству.

— Точно знаю, сер. Є така місцина в Іллінойсі, Маріон називається. Двадцять три з половиною години на добу в одиночній камері, жодних контактів із зовнішнім світом, прогулянка в наручниках, їжа подається на таці крізь невеликий отвір у дверях. Перший поверх найгірший, там ні віконця. На верхніх поверхах краще, але сморід стоїть немилосердний.

Реакцією на таку відвертість стала крижана мовчанка, яку порушив уїдливий голос юрисконсульта з Секретаріату кабінету міністрів.

— Містере Стрельскі, ви впевнені, що саме це нам варто обговорювати? — його питання прозвучало зухвало, немов його поставили у суді. — Як на мене, ідентифікований злочинець може принести більше користі суспільству, залишившись на волі. Тому що поки він продовжує займатися своїми брудними справами, з ним можна робити що заманеться: виявити його співучасників, співучасників їхніх співучасників, слухати, спостерігати. Варто вам посадити його за ґрати, і доведеться починати все спочатку з кимось новим. Хіба що ви вважаєте, що в силах повністю викоренити цю проблему. Але ж ніхто так не думає, правда? Принаймні у цій кімнаті.

— Сер, на мою думку, є два шляхи виходу з ситуації, — відповів Стрельскі з чемною усмішкою уважного учня. — Можна експлуатувати злочинця і можна його знешкодити. Коли йдеться про експлуатацію, то тут операції може не бути кінця-краю: використовуєте одного ворога, щоб вийти на іншого. Потім використовуєте отого іншого, щоб вийти на ще одного, ad infinitum. Знешкодити — ось що ми плануємо зробити з містером Роупером. Цього втікача від правосуддя, у моєму розумінні, потрібно затримати, винести йому обвинувачення згідно з законодавством щодо міжнародної торгівлі зброєю і кинути його за ґрати. Бо якщо обрати шлях експлуатації, то врешті-решт доведеться себе запитати, хто ж власне експлуатується: злочинець, громадськість чи правосуддя.

— Стрельскі вільнодумець, — не без задоволення зізнався Ґудгью Берру, коли вони стояли під парасольками на бруківці. — Ви з ним два чоботи пара. Воно й не дивно, що ви викликаєте побоювання в офіційних осіб.

— Я вас прошу, це вони у мене викликають побоювання.

Ґудгью зміряв поглядом вимиту дощем вулицю. У нього був чудовий настрій: учора його донька отримала стипендію на навчання у школі Сауз-Гемпстед, а сина Джуліана прийняли до Клер-коледжу в Кембриджі.

— Леонарде, після спілкування з певними людьми у мого покровителя почалися нові припадки. Тепер він уже боїться не так скандалу, як виглядати задиракою. Йому не подобається, що він виступає у ролі ініціатора широкомасштабної змови урядів двох впливових країн проти од-ного-однісінького британського торговця, який просто змушений боротися проти економічного спаду. Його відчуття справедливості підказує йому, що ви перегинаєте палку.

— Виглядати задиракою, — тихо повторив Берр, згадуючи одинадцять томів справи на Роупера і гори далеко непростої зброї, спрямованої проти простого народу. — Це ще хто задирака? Боже правий.

— Не втручайте сюди Бога, якщо ваша ласка. Мені потрібні контраргументи. Рано-вранці у понеділок. Достатньо коротко, щоб помістилося на листівці, і ніяких прикметників. І передайте вашому чудовому Стрельскі, що я в захваті від його арії. Ох, ми врятовані. Ось і автобус.

Вайтголл — це джунглі, і як у кожних джунглях, там є такі місця біля водопою, де тварини, які за інших обставин давно вже розірвали би один одного на шматки, збираються під час заходу сонця, щоб досхочу напитися у небезпечному товаристві. Таким місцем був клуб «Фіддлерс», розташований на верхньому поверсі однієї з будівель на набережній Темзи — свою назву клуб успадкував від пабу під назвою «Фіддлерс Елбоу», який колись розташовувався по сусідству.

— Я думаю, що Реке проплачений якоюсь іноземною країною. Джеффрі, вам так не здається? — запитав Морока отой юрисконсульт з Секретаріату кабінету міністрів, поки вони наповнювали свої келихи з барильця, яке стояло в кутку, і розраховувалися. — Не здається? Я думаю, він бере золото від жабоїдів за те, що підриває ефективність британського уряду. Будьмо!

Морок, як і багато сильних світу цього, був щуплий, мав запалі щоки і глибоко посаджені, спокійні очі. Він носив елегантні сині костюми і сорочки з найрізноманітнішими манжетами. Цього вечора він також взув замшеві коричневі черевики, тому виглядав немов любитель кінних перегонів з лихою посмішкою.

— О, Роджере, і як ви здогадались? — відповів Ґудгью з позірною радістю, підігруючи співрозмовнику. — Мене вже давним-давно завербували, правда, Гаррі? — переадресував він питання Гаррі Полфрі. — Як інакше я міг би собі дозволити новенький велосипед?

Морок продовжував посміхатися. І оскільки у нього взагалі не було почуття гумору, то посмішка його була дещо зловісна, навіть божевільна. Вісім чоловіків, плюс Ґудгью, сиділи за довгим бенкетним столом: чиновник високого рангу з міністерства закордонних справ, магнат з міністерства фінансів, юрисконсульт з мекретаріату кабінету міністрів, двоє огрядних простих смертних з консервативної партії і троє шпигунократів, з яких найбільшим цабе був Морок, а найбільшим відщепенцем — Гаррі Полфрі. Кімната була задушлива і заповнена димом. Клуб не був особливим, лише мав вигідне розташування і для Вайтголлу, і для Палати громад, і для Морокового бетонного царства по той бік Темзи.

— Роджере, якщо ви хочете знати мою думку, то Реке діє за принципом «розділяй і володарюй», — сказав один з двох простаків з консервативної партії, який проводив стільки часу, протираючи штани на таємних засіданнях, що його часто помилково приймали за державного чиновника. — Жага влади під соусом конституційності. Він навмисно руйнує фортецю зсередини, еге ж, Рексе? Визнайте це.

— Красненько дякую, але це повна нісенітниця, — спокійно відповів Ґудгью. — Мій покровитель всього-на-всього хоче підняти службу розвідки на новий щабель і допомогти їй позбутися старих тягарів. Ви маєте бути йому вдячні.

— Я не думаю, що у Рекса взагалі є покровитель, — заперечив чиновник з Міністерства іноземних справ, викликавши вибух сміху. — Хтось колись бачив цього бідолаху? Як на мене, Реке його просто вигадав.

— Чому ми взагалі носимося з тими наркотиками, як дурень з писаною торбою? — поскаржився працівник Міністерства фінансів, склавши кінчики своїх тонких пальців так, що вийшло щось на кшталт бамбукового місточка. — Це просто частина сфери обслуговування. Добровільні продавці, добровільні покупці. Шалені прибутки йдуть країнам третього світу, частина цих грошей витрачається на потрібні справи, мабуть. Ми дивимось крізь пальці на тютюн, алкоголь, забруднення довкілля, сифіліс. Чому тоді ми бавимося у святенництво, коли йдеться про наркотики? Я сам не відмовився би від парочки мільярдів фунтів в обмін на зброю, навіть якби купюри були трошки присипані кокаїном, чесне слово!

Загальні веселощі порушив голос Гаррі Полфрі, юриста з Рівер-гаузу, який тепер на постійній основі був прикріплений до Морокової групи з вивчення постачання.

— Берр справжній, — хрипко сказав він, хоча його ніхто і не просив. Він пив віскі і це вже була явно не перша його велика чарка. — Берр дотримується свого слова.

— Боже милостивий, — ужахнувся чиновник з Міністерства закордонних справ. — Тоді нас усіх треба гнати з роботи у три шиї. Правда, Джеффрі? Правда?

Але Джеффрі Морок, здавалося, пропускав його слова повз вуха і лише посміхався своєю безрадісною посмішкою.

І все ж з усіх присутніх того вечора у клубі «Фіддлерс» лише юрист-відщепенець Гаррі Полфрі мав хоч якесь уявлення про масштаби кампанії Рекса Ґудгью. Полфрі був виродком. У кожній британській установі є людина, життя якої навдивовижу вправно котиться під три чорти. У цьому розумінні Гаррі Полфрі був чемпіоном серед працівників Рівер-гаузу. Все, чого йому вдалося досягнути у першій половині життя, він систематично руйнував у другій його половині: чи то свою юридичну практику, чи шлюб, чи збереження власної гідності, ганебні залишки якої затрималися у його примирливій усмішці. Нікого не дивувало те, чому Морок, як і попередні роботодавці Гаррі, тримали його на роботі: Полфрі був невдахою, на фоні якого всі жили мов у Бога за пазухою. Його нічого не осоромлювало, ніщо не здавалося йому принизливим. Якщо назрівав якийсь скандал, Полфрі добровільно ставав цапом-відбу-вайлом. Якщо потрібно було когось убити, Полфрі завжди був напоготові, тримаючи в руці відро і ганчірку, щоб витерти опісля кров, і ще й знайти трьох свідків, які присяг-нуться, що вас там і близько не було. А Полфрі, з мудрістю продажної людини, знав історію Рекса Ґудгью так добре, ніби вона була його власною, як це частково і було, оскільки вже давним-давно у нього склалося таке саме враження, як і у Ґудгью, хоч він так ніколи і не наважився зробити такі ж висновки.

Історія була така, що пропрацювавши у Вайтголлі двадцять п’ять років, щось усередині Ґудгью тихенько зламалося. Можливо, причиною цього було закінчення Холодної війни. Ґудгью був достатньо стриманий, щоб у це не вникати.

Історія була така, що одного понеділкового ранку Ґудгью прокинувся як зазвичай і без ретельного обдумування вирішив, що вже надто довго, нібито в ім’я свободи, якою так зловживали, він приносив у жертву великому богу вигоди свою совість і свої принципи і що відмовки, чому він не міг чинити інакше, більше не існувало.

Він страждав від усіх поганих звичок Холодної війни, але тепер їм не було виправдання. Йому потрібно було стати на шлях істинний, інакше він погубить свою душу. Тому що загроза ззовні зникла. Згорнула табір. Щезла.

Але звідки почати? Відповідь прийшла під час небезпечної поїздки на велосипеді. Того ж самого дощового лютневого ранку — було вісімнадцяте число, Реке Ґудгью ніколи не забував дат — він їхав на велосипеді з Кентіш-тауна, де він мешкав, до Вайтголлу, звично маневруючи між скупченнями автівок, аж раптом на нього зійшло прозріння. Він відріже щупальця таємному восьминогу. Він розділить владу цього восьминога між окремими, меншими агентствами, кожне з яких буде окремо підзвітним. Він деконструює, децентралізує, гуманізує. І почне з найгіршого — з грішного шлюбу між «чистою розвідкою», Вестмінстером, і таємною торгівлею зброєю, яку очолює Джеффрі Морок з Рівер-гаузу.

Звідки Гаррі Полфрі все це знав? З християнського милосердя Ґудгью запрошував Полфрі літніми вихідними днями до Кентіш-тауну посидіти в саду і перехилити склянку коктейлю чи пограти з дітьми в крикет, прекрасно усвідомлюючи, що Полфрі намагався заховати за втомленою посмішкою те, що однією ногою він уже був над прірвою. А після вечері Ґудгью залишав його наодинці зі своєю дружиною, щоб він міг вилити їй душу, бо немає для безпутного чоловіка нічого кращого, ніж покаятися в усіх гріхах доброчесній жінці.

І після однієї з таких багатослівних сповідей Гаррі Полфрі з жалюгідним ентузіазмом запропонував Ґудгью інформувати його про закулісні махінації деяких неслухняних магнатів з Рівер-гаузу.

5

Цюрих зіщулився біля озера, тремтячи під важкою крижаною хмарою.

— Мене звуть Леонард, — представився Берр, піднімаючись з крісла у кабінеті Квейла так рвучко, ніби він от-от збирався втрутитися у бійку. — Я займаюсь негідниками. Сигарету? Прошу, отруюйтесь на здоров’я.

У його голосі так радісно звучали змовницькі нотки, що Джонатан, який лише зрідка курив і завжди шкодував про це, слухняно взяв сигарету. Берр дістав з кишені запальничку і чиркнув нею біля Джонатанового обличчя.

— Ви, мабуть, думаєте, що ми вас підставили, еге ж? — сказав він, вирішивши почати з найнеприємнішого. — У вас з Оґілві були дещо напружені стосунки до вашого переїзду з Каїра, якщо я не помиляюся.

«Я думаю, що ви підставили її», — мало не відповів Джонатан. Але обережність узяла гору, тому на його обличчі з’явилася усмішка готельєра і він відповів:

— Я певен, що не сталося нічого непоправного.

Берр детально продумав цю розмову і вирішив, що атака — найкращий захист. Байдуже, що він затаїв найгірші підозри про роль Оґілві у цій справі, зараз був не час створювати враження, що тут думки спецслужб розходяться.

— Джонатане, нам не платять, щоб ми були глядачами. Діккі Роупер збував Багдадському злодієві дуже високотехнічні іграшки, включно з кілограмом урану збройної чистоти, який випав з російської вантажівки. Фредді Га-мід уже наготував караван вантажівок, щоб перевезти цю контрабанду через Йорданію. Що нам залишалося робити? Підшити справу і забути про неї? — Берр із задоволенням помітив, як Джонатанове обличчя набуває виразу бунтарської покірності, що нагадало йому його самого. — Ця історія могла спливти на поверхню у тисячу різних способів, і ніхто навіть не подумав би показати пальцем на вашу Софі. Якби вона сама не прохопилася Фредді, була б живою дотепер і горя не знала.

— Вона не була «моя Софі», — надто швидко виправив Джонатан.

Берр вдав, що не почув.

— Питання ось у чому: як нам упіймати нашого дорогого друга? У мене є кілька ідей щодо цього, якщо вам цікаво послухати. — Він приязно усміхнувся. — Саме так і є. Ви вже здогадалися, як я бачу. Я звичайнісінький йоркши-рець. А наш друзяка, містер Річард Онслоу Роупер, птах високого польоту. Ну що ж, це його й занапастить.

Джонатан чемно засміявся, і Берр був вдячний, що вийшов сухим з води, зачепивши тему вбивства Софі.

— Джонатане, ходімо, я пригощу вас обідом. Реджі, ми не надто вам заважаємо? Часу у нас обмаль, самі розумієте. Ви добре себе показали. Я замовлю за вас слівце.

У поспіху Берр не помітив, що залишив у попільничці Квейла запалену сигарету. Джонатан згасив недопалок і вибачився, що мусить так скоро прощатися. Квейл був грубувато-доброзичливим, непосидющим чоловіком, який мав звичку витирати рот носовичком, його він по-шпигунськи діставав з рукава, або ж знічев’я пригощати всіх печивом з картатої бляшанки, придбаної у крамниці «tax-free». За тижні очікування Джонатан встиг звикнути до їхніх чудернацьких розмов ні про що. Реджі Квейл також звик, як з’ясувалося, коли Джонатан уже поїхав.

— Реджі, дякую, — сказав він. — Дякую за все.

— Дорогий друже, мені було дуже приємно! Сер, щасливої дороги! Нехай щастить!

— Дякую, взаємно.

— З транспортом усе окей? Маєте машину? Може, свиснути таксисту? От і славно. Добре закутайтесь. Зустрінемось біля Філіп.

— Ви завжди дякуєте людям за те, що вони роблять свою роботу, еге ж? — запитав Берр, коли вони вийшли на вулицю. — Професійна звичка?

— О, мені просто подобається бути ввічливим, — відповів Джонатан. — Якщо ви це маєте на увазі.

Як завжди, коли йшлося про робочі зустрічі, Берр був надзвичайно педантичним. Він заздалегідь обрав ресторан, де вони обідатимуть, перевірив його напередодні ввечері: це була заміська тратторія на березі озера, там мешканців «Майстерса» зазвичай не зустрінеш. Він вибрав столик у кутку і за десять обачних йоркширських франків, які він дав старшому офіціанту, зарезервував його на один зі своїх службових псевдонімів, Бентон. Він не хотів гратися з вогнем.

— Джонатане, якщо ми наткнемося на когось, кого ви знаєте, а я ні, чого, вочевидь, не уникнути у нашій ситуації, бо таким є закон підлості, то не представляйте мене. Якщо ж вас заженуть у глухий кут, то скажете, що ми з вами колись жили в одній казармі в Шорнкліффі, а потім хутенько переходьте до розмов про погоду, — сказав Берр, уже вдруге демонструючи, немов між іншим, як добре він обізнаний з Джонатановою біографією. — Бували днями в горах?

— Трошки.

— Де саме?

— Переважно у Бернських Альпах.

— І як там?

— Веттергорн гарно виглядає у холодну пору року, якщо вам подобається лід. А чому ви цікавитесь? Ви альпініст?

Навіть якщо Берр і відчув легке кепкування у Джона-тановому голосі, він вирішив не звертати на нього уваги.

— Я? Я з тих, хто навіть на другий поверх їде ліфтом. А як ваше плавання під вітрилами? — Берр визирнув у вікно, де, мов тліюче болото, простягалось сіре озеро.

— Та з тутешніми калюжками не розженешся, — сказав Джонатан. — Тут непогане озеро. Щоправда холодне.

— Ви ще малюєте? Здебільшого аквареллю, так? Досі ця-паєте пензликом?

— Нечасто.

— Але час від часу. Як ваші успіхи у тенісі?

— Так собі.

— Та я серйозно.

— Мабуть, посередній клубний рівень.

— Я думав, ви виграли якийсь турнір у Каїрі.

Джонатан сором’язливо почервонів.

— Ох, це була аматорська забава для таких вигнанців, як я.

— Візьмімося спершу до важчої роботи, гаразд? — запропонував Берр. Він мав на увазі: «зробімо спершу замовлення, щоб далі спокійно говорити». — Ви теж трохи готуєте, правда? — поцікавився він, коли їхні обличчя заховалися за гігантськими меню. — Ви багатогранна людина. Я такими захоплююсь. Тепер не так часто зустрінеш людину, обізнану в багатьох сферах. Навколо лише спеціалісти вузького профілю.

Джонатан гортав меню — м’ясні страви, рибні, десерт — але думав не про їжу, а про Софі. Ось він стоїть перед Марком Оґілві у його розкішному особняку дипломата в зеленому передмісті Каїра, навколо нього меблі, стилізовані під вісімнадцяте століття — справа рук міністерства праці, і репродукції Робера^[20] — справа рук дружини Оґілві. Джонатан був одягнений у смокінг і, в його уяві, він усе ще був поплямлений кров’ю Софі. Він щось кричав, але голос його звучав немов під водою.

Джонатан кляв Оґілві на чім світ стоїть і відчував, як рукавами стікав піт. На Оґілві був сіро-коричневий халат з обшарпаною золотистою обшивкою на рукавах, немов у тамбурмажора^[21]. Місіс Оґілві робила чай, щоб теж бути свідком розмови.

— Підбирай слова, друзяко, — сказав Оґілві, вказуючи на канделябр і тим самим нагадуючи, що їх можуть підслуховувати.

— До біса підбирання! Ви вбили її, чуєш мене? Ви зобов’язані захищати своїх інформаторів, а не забивати їх до смерті!

Оґілві шукав порятунку в єдиному в його професії завжди дієвому засобі. Схопивши зі срібної таці кришталевий графин, він рвучким відпрацьованим рухом витягнув корок.

— Друзяко, випий пару грамів. Боюся, ти не на того всіх собак вішаєш. Ми тут ні до чого. Як і ти. Чому ти вирішив, що Софі все розповіла лише тобі? Вона, мабуть, вилила душу ще п’ятнадцятьом найкращим друзям. Знаєш, як кажуть: таємниця двох може залишитися таємницею лише якщо один з них мертвий. Це Каїр. Місто, де всі знають про все. Крім тебе.

Місіс Оґілві вирішила, що настав слушний момент і принесла чайничок з чаєм.

— Можливо, йому все-таки краще зараз випити чаю, любий, — сказала вона з виразними нотками розсудливості. — Коли людина на нервах, бренді не завжди доречне.

— Друже, всі дії мають наслідки, — сказав Оґілві, подаючи йому склянку. — Це найперший життєвий урок.

Якийсь каліка шкутильгав між столиками у ресторані, намагаючись дійти до туалету. Він спирався на дві палички і йому допомагала молода жінка. Гості ресторану знітились через його появу і не могли й шматка до рота покласти, аж поки він не зник з поля зору.

— То ви майже не бачили нашого аміго, окрім тієї ночі, коли він приїхав? — спитав Берр, змінюючи тему розмови на Ро-уперове перебування в «Майстерсі».

— Так, в інші дні ми лише побіжно віталися. Квейл сказав, щоб я не випробовував долю, і я прислухався.

— Але вам усе-таки вдалося ще раз з ним поговорити перед його від’їздом?

— Роупер запитав мене, чи я катаюсь на лижах. Я сказав, що так. Він запитав де. Я сказав, Мюррен. Він запитав мене, як цього року сніг. Я сказав, добре. Він сказав: «Шкода, що ми не маємо часу зазирнути туди на кілька днів, моя дама мріє спробувати свої сили». Кінець розмови.

— Вона була присутня при розмові — його дівчина, як її, Джемайма? Джед?

Джонатан удав, що пригадує, а тим часом знову і знову таємно радів тому, як вона тоді на нього подивилася. «Містере Пайн, а ви вельми вправний лижник?»

— Наскільки я пригадую, він називав їіДжедс. У множині.

— Він усім вигадує імена. Він таким чином їх підкуповує.

«Там, напевно, неймовірно красиво», — казала вона з такою усмішкою, від якої міг би розтопитись Айгер.

— Подейкують, вона справжня красуня, — сказав Берр.

— Якщо вам до смаку такий типаж.

— Мені подобаються всі типажі. А який її типаж?

Джонатан почав її описувати, намагаючись створити враження, що вона йому зовсім не цікава.

— Та навіть не знаю Вона звичайнісінька носила крисаті чорні капелюхи мала погляд супутниці мільйонера Хто вона взагалі така?

Берр вдав, що не знає або йому просто байдуже.

— Якась гейша з вищих шарів суспільства, католицька жіноча школа, верхова їзда з гончаками. У кожному разі, ви знайшли з ним спільну мову. Він вас не забуде.

— Він нікого не забуває. Він пам’ятав імена всіх офіціантів.

— Але він не питає кожного зустрічного, що той думає про італійську скульптуру, еге ж? Це обнадійливо. — Кого і чому це обнадіювало Берр не пояснив, і Джонатан вирішив не питати. — Він усе-таки купив її. Не народилася ще на землі людина, яка могла б відмовити Роупера купити те, на що він поклав око. — Берр розрадив себе, запихаючи до рота великий шматок телятини. — А, і дякую вам, — продовжував він. — Дякую за вашу важку працю. У ваших доповідях Квей-лу є такі спостереження, які мені ще ніколи не доводилося бачити. Ваш охоронець-лівша, з годинником на правій руці, той, що міняє місцями виделку і ніж щоразу, коли завзято щось наминає. Це просто класика!

— Франсіс Інґліс, — продекламував Джонатан. — Фітнес-інструктор з Перту, Австралія.

— Його звуть не Інґліс, і він не з Перту. Він колишній британський найманий убивця, той Фріскі, і за його огидну голову пропонують непогані гроші. Це він навчив людей їді Аміна, як отримувати добровільні зізнання з допомогою електрошокера. Наш друзяка полюбляє англійців, особливо з темним минулим. Він не в захваті від людей, над якими не має влади, — додав Берр, обережно розрізаючи булочку і намащуючи її маслом. — Так от, — продовжував він, проштрикуючи повітря ножем у бік Джонатана, — як вам узагалі вдалося дістати список Роуперових відвідувачів, якщо ви працюєте лише вночі?

— Тепер будь-хто, хто зупиняється в апартаментах «Вежі», мусить заповнити реєстраційну форму.

— А як щодо того, що ви тиняєтеся ночами у вестибюлі?

— Гер Майстер вважає це моїм обов’язком. Я вештаюсь вестибюлем і питаю про що завгодно. Я завжди повинен бути на видноті, така моя робота.

— Тоді розкажіть мені про цих його відвідувачів, — сказав Берр. — Там був якийсь, як ви його називаєте, австрієць. Три окремих візити у «Вежу».

— Доктор Кіппель, з Відня, був одягнений у зелене на-півприталене вовняне пальто.

— Він не австрієць, і прізвище його не Кіппель. Він скромний поляк, якщо поляки бувають скромними. Подейкують, що він один з нових королів польського злочинного світу.

— Який стосунок може мати Роупер до польської злочинності?

Берр засмучено посміхнувся. Його метою було роздражнити Джонатана, а не просвітити його.

— А як щодо того присадкуватого броватого чоловіка у блискучому сірому костюмі? Називав себе Ларсен. Швед.

— Я просто повірив, що так воно і є — він звичайний швед на ім’я Ларсен.

— Він росіянин. Три роки тому він був великим цабе у радянському міністерстві оборони. Тепер він керівник надзвичайно успішного агентства з підбору кадрів — продає фізиків та інженерів з країн східного блоку західним країнам. Двадцять тисяч доларів на місяць, дехто на таке клює. Ваш містер Ларсен забирає свою частку від обох сторін. На дозвіллі він також продає військову техніку. Якщо вам раптом потрібно придбати у росіян з-під поли кілька сотень танків Т чи декілька ракет типу «Скад», то містер Ларсен до ваших послуг. Біологічні боєголовки доступні за додаткову плату. А що скажете про тих двох британців, схожих на військових?

Джонатан пригадав двох чоловіків з хиткою ходою у британських блейзерах.

— А що про них казати?

— Самі вони з Лондона, це правда, але їх звуть не Форбс і Лаббак. їхня штаб-квартира розташована у Бельгії, вони постачають військових інструкторів найбільшим безумцям світу цього.

«Брюссельські парубчиська», Джонатан відчув, що починає уловлювати нитки, якими Берр навмисно його дражнив. «Солдат Борис». Хто наступний?

— А цього не пригадуєте? Ви його не описали, принаймні не надто детально, але, по-моєму, він був серед тих чоловіків, яких наш дружбан приймав на першому поверсі в конференц-залі.

Говорячи це, Берр дістав з гаманця невелику фотографію і передав її Джонатану через стіл. На ній був чоловік з вузькими губами і сумними порожніми очима, волосся його було неприродно хвилястим, а на його адамовому яблуку висів недоладний золотий хрестик. На вигляд йому було сорок з хвостиком. Фотографія була зроблена у яскравому денному світлі і, судячи з тіней, сонце світило прямо над головою чоловіка.

— Так, — сказав Джонатан.

— Що «так»?

— Він був удвічі менший за них усіх, але вони рахувалися з ним. Він мав чорну ручну валізку, що була надто великою для його зросту. Був узутий у черевики на платформі.

— Швед? Британець? Як думаєте?

— Радше виходець з Латинської Америки. — Джонатан віддав фотографію. — Але варіантів багато. Він може бути й арабом.

— Його звуть Апостол, хочете вірте, хочете ні, його скорочене прізвисько Апо. — «А не скорочене — Апетит», — подумав Джонатан, знову згадуючи ремарки майора Коркорана у розмові із шефом. — Грек, американець у першому поколінні, здобув ступінь доктора права у Мічиганському університеті, magna cum laude^[22], той ще пройдисвіт. Має офіси у таких містах як Новий Орлеан, Маямі, Панама — це все бездоганно респектабельні місцини, про які ви, безсумнівно, знаєте. Пам’ятаєте лорда Ленгборна? Сенді?

— Звісно, — відповів Джонатан, пригадуючи бентежно красивого чоловіка з хвостиком і його вічно незадоволену дружину.

— Ще один триклятий юрист. Адвокат Роупера, до речі. Апо і Сенді Ленгборн ведуть разом справи. Дуже вигідні справи.

— Зрозуміло.

— Та нічого вам ще не зрозуміло, але ви вже уявляєте загальну картину. До речі, як ваша іспанська?

— Непогано.

— Мало б бути краще, ніж непогано, еге ж? Вісімнадцять місяців у «Ріці» в Мадриді, ще й з вашими задатками, ви мали б уже достобіса добре розмовляти.

— Я останнім часом трохи закинув іспанську, от і все.

Виникла коротка пауза: Берр відкинувся на спинку крісла, щоб офіціант міг прибрати тарілки зі столу. Джонатан, на своє здивування, відчув, як його проймає трепет: так ніби він от-от добереться до таємної серцевини. Вперше за довгий час він відчув непереборне бажання діяти.

— Ви ж не з тих, хто не їсть десертів, правда? — агресивно запитав Берр, коли офіціант подав йому ламінований аркуш з переліком солодкого.

— Точно не з тих.

Вони обрали каштанове пюре зі збитими вершками.

— А, і Коркі, майор Коркі, ваш колишній колега, його поплічник, — сказав Берр тоном людини, яка залишила найкраще на десерт. — Що ви можете сказати про нього? Чому ви смієтесь?

— Він кумедний.

— Як би ви його ще описали?

— Він поплічник, як ви й сказали. Мажордом. Усе підписує.

Берр ухопився за останню фразу так, ніби протягом цілого обіду чекав почути саме її.

— Що він підписує?

— Реєстраційні форми. Рахунки.

— Рахунки, листи, контракти, документи про відмову, гарантії, рахунки компанії, коносаменти^[23], чеки, — радісно випалив Берр. — Товарно-транспортні накладні, фрахтові відомості і ще дуже багато документів, які засвідчують, що всі діяння його роботодавця насправді справа рук його вірного слуги майора Коркорана, а Річард Онслоу Роупер — не причетний. Дуже багата людина, той майор Коркоран. На його ім’я записані сотні мільйонів, от тільки заповів він їх усі містерові Роуперу. За Роупером не зафіксовано жодної оборудки, бо всюди стоїть підпис Коркі. «Корке, підійди-но сюди! Коркі, друже, можеш навіть не читати, просто підпиши. От молодець, ти щойно заробив собі ще десять років у в’язниці Сінг-Сінг».

Пристрасть, з якою Берр виголосив цю промову, у поєднанні з різкою зміною тону, коли він імітував Роуперів голос, дали новий поштовх їхній плавній розмові.

— За документами він мало що не святенький, — зізнався Берр, наблизивши своє бліде обличчя до Джонатана. — Як глибоко не копай, навіть якщо взяти останні двадцять років, Роуперове ім’я можна знайти хіба що у списку жертводавців на храм. Гаразд, визнаю, я його ненавиджу. Ви теж мали б його ненавидіти. Особливо після всього, що він зробив із Софі.

— О, мене це аніскілечки не обходить.

— Справді? Ви його не?

— Ні, не ненавиджу.

— Що ж, продовжуйте у тому ж дусі. Я зараз прийду. Зачекайте хвильку.

Застебнувши пояс на штанах, Берр пішов у туалет, а Джонатан відчув якесь дивне піднесення. Ненавидіти його? Йому ще не доводилося відчувати насолоду ненависті. Він міг злитися, міг глибоко сумувати. Але ненависть, як і пристрасть, якщо вони не виникають у благородному контексті, здавалися йому надто прозаїчними. А Роупер з його каталогом «Сотбі» і його чарівною коханкою не відповідали потрібним вимогам. Тим не менше, сама думка про ненависть, возвеличена вбивством Софі, або радше думка про ненависть, яка переростає у помсту, почала імпонувати Джонатанові. Це було схоже на обіцянку великого кохання у далекому майбутньому, а Берр призначив себе на роль головного звідника.

— І все-таки чому? — продовжував Берр, умощуючись назад у крісло. — Я не перестаю ставити собі це питання. Чому він це робить? Чому Джонатан Пайн, респектабельний го-тельєр, ризикує своєю кар’єрою, крадучи факси і доносячи на вигідного клієнта? Спочатку в Каїрі, а тепер знову у Цюриху. Особливо після того, як ви на нас розсердились. І правильно вчинили. Я теж на нас розсердився.

Джонатан удав, нібито він вперше думає над відповіддю на це запитання.

— Таке просто береш і робиш, — сказав він.

— Ні, не все так просто. Ви ж не тварина, щоб керуватися інстинктами. Ви вирішуєте так учинити. Що вас спонукало?

— Мабуть, щось підштовхнуло.

— Що підштовхнуло? Чому перестало підштовхувати? Що може підштовхнути вас знову?

Джонатан глибоко зітхнув, але не мовив ні слова. Він усвідомив, що злиться, але не розумів чому.

— Якщо хтось хоче продати цілий арсенал зброї одному єгипетському негіднику — і він англієць — і ти англієць — і назріває війна — і Англія буде воювати на іншому боці —

— І ти й сам був солдатом

— просто береш і робиш, — повторив Джонатан, і ці слова клубком підступили до його горла.

Берр відсунув свою порожню тарілку в бік і нахилився через стіл.

— Підгодовувати пацюка, хіба нема такого виразу серед альпіністів? Пацюка, який сидить всередині нас і каже нам іти на ризик? Пацюк той величенький, принаймні ваш точно, мені так здається, бо ж ви хочете бути гідним свого батька. Він також працював під прикриттям, правда? Ви і самі про це знаєте.

— Ні, я не знав, — чемно відповів Джонатан, відчувши спазми в животі.

— Вони були змушені одягнути його назад у форму після того, як його застрелили. Вам про це не розповідали?

Джонатановим обличчям майнула незламна посмішка готельєра. Голос його звучав на позір спокійно — ще одна професійна навичка.

— Ні. Не розповідали. Справді ні. Дивно. Мали б розповісти, правда?

Берр похитав головою, мовляв, несповідимі шляхи державних службовців.

— Як на мене, ви досить рано вирішили перейти в запас, — розсудливо провадив далі Берр. — Не кожен у двадцять п’ять років відмовиться від багатообіцяючої військової кар’єри заради того, щоб стати нічним різноробочим. Навіть заради того, щоб ходити під вітрилами, ходити у гори і постійно подорожувати. Чому вам стрелило в голову обрати саме готельний бізнес? Чому ви обрали саме цей з усіх можливих варіантів?

«Щоб підкоритися», — подумав Джонатан.

«Щоб зректися».

«Щоб прихилити голову».

«Не пхай свого собачого носа в чужі справи».

— О, навіть не знаю, — зізнався він з посмішкою, яка заперечувала його слова. — Мабуть, захотілося спокійного життя. Якщо вже зовсім чесно, то в душі я сибарит.

— Та ну, Джонатане, я в це не вірю. Я дуже уважно стежив за вами протягом останніх тижнів і багато про вас думав. Поговорімо ще трохи про армію, гаразд? У вашій військовій кар’єрі було багато такого, що мене вразило.

«Чудово, — подумав Джонатан, голова його запрацювала, як годинник. — Ми говоримо про Софі, отже про ненависть. Ми говоримо про ненависть, отже, про готельний бізнес. Ми говоримо про готельний бізнес, отже, про армію. Дуже логічно. Дуже раціонально».

Все-таки він не міг розгледіти Беррові хиби. Берр був щирим, і це його рятувало. Він кмітливий. Він опанував мистецтво інтриги, він умів розгледіти сильні і слабкі сторони людини. Але за цим усім стояло добре серце, це чудово знав Ґудгью і це відчував Джонатан, саме тому він і дозволив Берру вторгнутися у царство його особистого життя, і тому Беррова відданість операції почала стукати у Джона-танових вухах, немов барабан війни.

6

Це була мить розслаблення. Мить довіри. Вони зійшлися на тому, що каву найкраще запити скляночкою сливовиці.

— У мене теж колись була своя Софі, — згадував Берр, будучи не до кінця чесним. — Коли думаю про неї, то дивуюся, чому не одружився. Я ж зазвичай так роблю. Мою теперішню звуть Мері, але це вже не те. Тим не менше ми вже разом аж п’ять років. До речі, вона лікарка. Сімейна лікарка, це майже як парафіяльний священик, лише зі стетоскопом. У неї явно загострене почуття громадської свідомості. Наразі все ніби складається добре.

— Довгих і щасливих вам років разом, — галантно сказав Джонатан.

— Майте на увазі, Мері не перша моя дружина. Якщо чесно, то і не друга. Щось у мене з жінками не так. Я вже цілився і вгору, і вниз, і в бік, але все мимо. Я часто себе питаю: це вони винні чи я?

— Я вас чудово розумію, — сказав Джонатан, але в душі насторожився. У нього не виходило природно розмовляти про жінок. Вони були немов заклеєні конверти у його столі. Вони були подругами і сестрами юності, якої у нього так і не було, вони були матір’ю, якої він ніколи не знав, жінкою, з якою йому не варто було одружуватися, і жінкою, яку він мав кохати, а не зраджувати.

— По-моєму, я дуже швидко докопуюся до їхньої сутності і цим їх спустошую, — скаржився Берр, знову виливаючи душу Джонатану з надією, що той вчинить так само. — Діти теж усе ускладнюють. У нас у кожного по двоє дітей, і ще одна спільна. З їхньою появою зникає пікантність. У вас немає дітей, правда? Ви намагаєтесь триматися від такого подалі. І мудро робите, як на мене. Хитро. — Він зробив ковток Pflümli^[24]. — Розкажіть ще щось про вашу Софі, — запропонував він, хоча Джонатан про неї ще взагалі нічого не розповідав.

— Вона не була «моя». Вона була Фредді Гаміда.

— Але ви з нею спали, — спокійно сказав Берр.

Джонатан у квартирі в Луксорі, місячне сяйво проливається крізь напівзакриті штори. Софі лежить горілиць на ліжку у білій нічній сорочці, очі її закриті. До неї частково повернулася її грайливість. Вона випила трохи горілки. Він також. Пляшка стоїть між ними.

— Містере Пайн, чому ви сидите так далеко від мене, у протилежному кутку кімнати?

— З поваги, мабуть. — Знову усмішка і голос готельєра — обачна суміш емоцій і звучання інших людей.

— Але ви привезли мене сюди, щоб заспокоїти, чи ні?

Цього разу містер Пайн не відповів.

— Я надто спотворена для вас? Чи, може, застара?

Містер Пайн, зазвичай такий багатослівний, продовжував зберігати мертву тишу.

— Містере Пайн, я хвилююся за вашу гідність. А може, за свою також. Мені здається, ви сидите так далеко від мене, бо чогось соромитесь. Сподіваюся, не мене.

— Мадам Софі, я привіз вас сюди, бо тут хоча б трохи безпечніше. Вам потрібно перевести подих перш ніж ви вирішите, що робити далі і куди податися. Я думав, що зможу вам допомогти.

— А містер Пайн? Йому ніколи нічого не потрібно, я маю рацію? Ви, здоровий чоловік, допомагаєте інваліду? Дякую, що привезли мене в Луксор.

— Дякую, що погодилися приїхати.

У місячному світлі Софі не відводила від нього своїх великих очей. Вона не надто нагадувала беззахисну жінку, переповнену вдячністю за Джонатанову допомогу.

— Містере Пайн, у вас стільки голосів, — продовжила вона після надто довгої паузи. — Тепер я зовсім не розумію, хто ви насправді. Ви дивитесь на мене і ви торкаєтесь мене очима. Я ж не залишаюся нечулою до ваших доторків. Зовсім ні. — Її голос на мить затих, вона випросталася і немов перегрупувалася. — Спочатку ви кажете одне, і тоді ви одна людина. І ця людина мене зворушує. А потім ця людина йде геть і її місце займає хтось зовсім інший. І говорите ви щось зовсім інакше. Проте я знову зворушена. Отож вартові постійно міняються. Складається враження, що одна людина у вас не може мене надто довго терпіти, вона має йти геть і відпочити. Ви з усіма вашими жінками такий?

— Але, мадам Софі, ви не одна з моїх жінок.

— Тоді чому ви тут? Щоб побавитись у бойскаута? Не думаю.

Вона знову замовкла. У нього було передчуття, що вона вирішувала, чи припиняти всю цю гру.

— Містере Пайн, я хотіла б, щоб один з багатьох Пайнів залишився сьогодні зі мною. Ви можете це влаштувати?

— Звісно, я спатиму на канапі. Якщо ви цього хочете.

— Ні, це зовсім не те, чого я хочу. Я хочу, щоб ви спали зі мною, у моєму ліжку, щоб ви зі мною кохалися. Я хочу відчути, що ощасливила хоча б одного з вас, і що інші надихнуться його прикладом. Я не хочу бачити вас таким осоромленим. Ви надто безжальні до себе. Ми всі маємо гріх за душею. Але ви хороша людина. Усередині вас багато хороших людей. І ви не винні у моєму нещасті. Якщо ви і одна з його причин, — вона стояла обличчям до нього, опустивши руки, — то мені хотілося б, щоб вас привело сюди щось краще, ніж сором. Містере Пайн, чому ви так далеко від мене?

У пригаслому місячному сяйві її голос звучав голосніше, а сама вона більше скидалася на привида. Він зробив крок їй назустріч і зрозумів, що відстань між ними зовсім мізерна. Він невпевнено простягнув до неї руки, пам’ятаючи про її рани. Він обережно притягнув її до себе, запхав руки під бретельки її нічної сорочки, розвів пальці на долонях і легенько притиснув їх до її оголеної спини. Вона припала щокою до його щоки, він знову відчув запах ванілі, зі здивуванням відчув, яке ж насправді м’яке її довге чорне волосся. Він закрив очі. Упившись тілами один в одного, вони легко впали на ліжко. А коли настав світанок, вона попросила його відкрити штори, щоб нічний адміністратор більше не показував своєї любові лише у темряві.

— Це були всі Пайни, — прошепотів він їй. — Цілий полк. Офіцери, сержанти, рядові, дезертири, кухарі. Нікого не залишилося.

— Мені так не здається, містере Пайн. Підкріплення залишилося в резерві, не сумніваюся.

Берр усе ще чекав на відповідь.

— Ні, — демонстративно сказав Джонатан.

— А чому ні? Я ось ніколи не пропускаю таку нагоду. У вас тоді була дівчина?

— Ні, — повторив Джонатан, червоніючи.

— Ви хочете сказати, не лізь не в свої справи.

— Десь так.

Здавалося, Берру подобалося, коли йому казали не лізти не в свої справи.

— Тоді розкажіть про ваш шлюб. Досить кумедно уявляти вас одруженим. Мені аж якось ніяково. Не знаю, чому. Ви холостяк. Я це відчуваю. Можливо, я теж. Що тоді трапилося?

— Я був молодим. А вона ще молодшою. Мені теж ніяково.

— Вона була художницею, правда? Як і ви?

— Я був лише художником вихідного дня. А вона — справжнім талантом. Принаймні вона так думала.

— Чому ви з нею одружилися?

— Любов, напевно.

— Напевно. Знаючи вас, я б це радше назвав ввічливістю. Що змусило вас її покинути?

— Здоровий глузд.

Джонатан більше не міг стримувати потік спогадів і поринув у безрадісні думки про їхнє життя подружньої пари, життя, яке помирало у них на очах: він знову бачив зруйновану дружбу, згаслу пристрасть, ресторани, де інші щасливі люди, але не вони, весело розмовляли, зів’ялі квіти у вазі, гнилі фрукти в мисці, її заляпаний фарбами мольберт, приставлений до стіни, товстий шар пилу на столі і двох людей, які пильно дивилися одне на одного крізь висохлі сльози, — цей безлад навіть Джонатан не міг упорядкувати. «Це все моя провина, — повторював він, намагаючись торкнутися її, і тут же відсахнувся, бо відсахнулася вона. — Я надто швидко подорослішав і тому розминувся з жінками. Це все я, ти тут ні до чого».

Берр знову милостиво змінив тему.

— Що привело вас в Ірландію? — з усмішкою запитав він. — Ви часом не від неї втікали?

— Така вже у мене була робота. Якщо ти в британській армії, якщо ти хочеш бути справжнім солдатом, принести реальну користь, спробувати себе в бойових умовах після стількох років підготовки — то кращого місця, ніж Ірландія, годі було й шукати.

— І ви хотіли принести реальну користь?

— А ви б не хотіли в такому віці?

— Я досі хочу, — багатозначно відповів Берр.

У Джонатана назріло питання, але він вирішив змовчати.

— Ви сподівалися, що вас уб’ють? — спитав Берр.

— Не кажіть дурниць.

— Я не кажу дурниць. Ваш шлюб уже дихав на ладан. Ви були ще дитиною. Ви звинувачували себе у всіх гріхах світу. Мене лише дивує, чому ви не полювали на серйозну здобич чи не пішли в французький іноземний легіон. Що ви взагалі виробляли у тій Ірландії?

— Нам було наказано завоювати серця і розум ірландців. Вітатися з усіма, гладити дітей по голові. Інколи патрулювати.

— Розкажіть про патрулювання.

— Нудні КПП для автомобілів. Нічого особливого.

— Боюся, Джонатане, що абревіатури не моя сильна сторона.

— Контрольно-пропускні пункти. Вибираєш пагорб, який не може обстрілювати противник, або якийсь куток, потім вискакуєш з канави і зупиняєш автівки. Коли-не-коли таки нарвешся на ворога.

— І що тоді?

— Зв’язуєшся по рації з командиром, він і вирішує, що робити далі. Зупинити і обшукати. Дозволити проїхати. Допитувати. Як накажуть.

— В асортименті були ще якісь завдання, крім КПП?

Джонатан виглядав напрочуд спокійним і вдавав, що напружено згадує.

— Бувало, літали туди-сюди на гелікоптерах. Кожна група мала свою ділянку. Резервуєш собі «Лінкс»^[25], береш з собою водонепроникний спальний мішок, і пару ночей спиш під зірками, а потім повертаєшся додому і п’єш пиво.

— А як щодо контакту з противником?

Джонатан сумно посміхнувся.

— Для чого їм висовуватися і вступати в бій, якщо вони можуть за допомогою дистанційного керування підірвати нас просто в «Джипах»?

— Дійсно, для чого?

Берр завжди залишав козирі наостанок. Він попивав сливовицю, хитав головою і усміхався, немов це все була якась головоломка, яку він розгадував.

— А які спецзавдання ви виконували? — запитав він. — Всі ті програми підготовки для спецпризначенців — якщо чесно, мене втомлювало навіть читати про них. Я лякаюся щоразу, коли ви берете до рук ложку і виделку, якщо вже бути до кінця чесним. Увесь час здається, що ви мене зараз ними проштрикнете.

Джонатанове небажання відповідати було немов різке гальмування.

— Ще там був взвод ближнього спостереження.

— Що це за взвод?

— Ключовий взвод у кожному полку, штучно укомплектований.

— З кого?

— З добровольців.

— Я думав, це елітний взвод.

«Короткі, уривчасті речення, — помітив Берр. — Стежить за кожним сказаним словом. Повіки напівопущені, губи напружені. Тебе вишколили. Тебе навчили спостерігати за противником і розпізнавати його. Споруджувати укриття, залазити в нього і вилазити з нього у темряві. Залягати на декілька ночей. У сінниках. Кущах. Канавах».

— Яку зброю вони вам видали?

Джонатан знизав плечима, ніби хотів сказати: яка різниця?

— «Узі»^[26]. «Геклери»^[27]. Дробовики. Вчили користуватися усім. А ти вже вибирай. З боку виглядає дуже цікаво. Але якщо ти вже в армії — то це просто робота.

— Що ви вибрали?

— З «Геклером» у мене були найкращі шанси вижити.

— До речі, про них. Поговорімо про операцію «Нічна сова», — запропонував Берр, не змінюючи інтонації, відкинувся на спинку крісла і побачив, що Джонатановий вираз обличчя не змінився також.

Джонатан розмовляв немов уві сні, хоч його очі були розплющені, але думками він витав в іншій країні. Він не чекав, що обід перетвориться на екскурсію найгіршими епізодами з його минулого.

— У нас з’явилася інформація, що декілька противників пробиралися крізь кордон у Арму, щоб передислокувати сховище зброї. РПГ^[28]. — Цього разу Берр не запитав, що означає абревіатура. — Ми пролежали в засідці кілька днів і вони нарешті показалися. Ми прибрали трьох. Наші хлопці одразу ж збадьорилися. Усі ходили і перешіптувалися: «троє», і показували три пальці ірландцям.

— Перепрошую, — Берр, здавалося, не розчув. — У цьому контексті «прибрали» означає «вбили»?

— Ага.

— Ви особисто когось «прибрали»? Отак самотужки?

— Я був частиною групи, але так.

— Групи вогневої підтримки?

— Групи відсічення.

— Скільки вас було?

— Ми працювали в парі. Двоє. Браян і я.

— Браян.

— Мій колишній колега. Молодший капрал.

— А яке на той момент було ваше звання?

— Капрал. Виконувач обов’язків сержанта. Нашим завданням було схопити їх, коли вони бігли.

Шкіра на його обличчі стала твердішою, помітив Берр. М’язи навколо щелепи напружилися.

— Нам неймовірно пощастило, — сказав Джонатан якомога байдужіше. — Усі мріють вбити терориста. Нам випав такий шанс. Нам просто надзвичайно поталанило.

— І ви прибрали трьох. Ви і Браян. Вбили трьох людей.

— Саме так. Я ж вам сказав. Велика удача.

«Непохитний, — помітив Берр. — Жорстка невимушеність і кричуще применшення».