У Коломиї Ліквідували Нелегальне Казино
"Єгупець - 27" - Частина І
27 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ
ББК Є Я5Є31
Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства
РЕДКОЛЕГІЯ: Валерія Богуславська, Мирон Петровський, Костянтин Сігов, Олександра Уралова (відповідальний секретар), Леонід Фінберг (голов. ред.)
Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Літературна редактура: Валерія Богуславська Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн Коректура: Любов Тютюнник На першій та на останній сторінках обкладинки – репродукції картин Вадима-Костянтина Ігнатова
© ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ,
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ: ВІД СПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ДО САМОРЕАЛІЗАЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВАХ* Вступ Шановні організатори «круглого столу», дякую за запрошення. Я не є дослідником чи істориком, але починаючи з кінця х рр., тобто майже 50 років, є досить активним учасником подій і взаємовідносин, представлених на розгляд у панелі. Коли я дізнався про цю конференцію, то звернувся до її організаторів із пропозицією про участь. Я знайшов у особистій та інших бібліотеках близько 40 книжок – спогадів українських та єврейських дисидентів, узяв десяток інтерв’ю у знайомих дисидентів в Україні, Ізраїлі та Німеччині. Над цією доповіддю я працював на трьох засадах: правда про минуле, немемуарний формат і відмова від «рожевих окулярів». На мій погляд, рекомендаціями організаторів хронологічні межі зв’язків українських та єврейських дисидентів надто звужено, адже неможливо зрозуміти цієї співпраці у ті рр., не проаналізувавши основні і, що важливіше, контроверсійні моменти спільної історії. Зауважу також, що виділення з контексту дисидентського руху в СРСР 50–х рр. лише українсько-єврейських взаємин знебарвлює загальну картину, адже виводить за межі дослідження яскраві сторінки співпраці з російськими, литовськими та вірменськими дисидентами. *
Круглий стіл «Євреї та українці: поствоєнний совєцький період. UJE (1–4 жовтня р., Покантіко, США). Панель «E» – Українські та єврейські дисиденти. 3
Поза рубриками
Взаємовідносини й співпраця між українськими та єврейськими дисидентами у часи «Ґельсінського процесу» не будуть зрозумілими без знання подій х – початку х рр. Ще цікавіше було би дослідити такі процеси починаючи з кінця XIX ст., тобто початку активного розвитку національних ідеологій та формування громадських і політичних інституцій обох народів. Упродовж спільної історії ми спостерігаємо лише зовнішні наслідки кількох потужних тенденцій: намагання мільйонів людей мирно співіснувати, природну ксенофобію та розбрат, спровоковані імперськими силами заради маніпуляції підневільними народами. Зрештою трагічні події XVII–XX ст., які по-різному оцінюються українцями та євреями, формують різні національні концепти історичної пам’яті наших народів. Трохи сумної історії Ось що пишуть про повстання українських селян і козаків проти Речі Посполитої (–) Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровськи’й-Штерн у книзі, виданій за сприяння UJE р. [1]: «Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів – не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів – більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови. Саме тому їх вважали чужинцями». «Згідно з тогочасними хроніками, коли козаки стояли облогою під міськими мурами, поляки час від часу віддавали євреїв міста козакам на розправу заради обіцяного перемир’я, навіть попри те, що козаки переходили до розправи над шляхтою в ту ж мить, коли євреїв, готових допомагати полякам обороняти міста, більше не лишалося. У цих доволі заплутаних обставинах було винищено кілька десятків єврейських громад – зокрема Тульчина, Немирова і Полонного. Із 80 тисяч євреїв, що жили в той час на теренах Східної Польщі, за припущеннями, від 14 до 18 тисяч загинуло і приблизно тисячу примусово навернули у православ’я. Ще кілька тисяч стали біженцями, включно з орієнтовно тисячею бранців кримсько4
5
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
татарського війська (винагородою за військову підтримку козацького повстання), яких очікувала доля живого товару на невільницьких ринках Криму і Стамбула». На знак скорботи за євреями, загиблими в Катастрофі – рр., запроваджено піст 20 Сівана, жертви кровопролиття в єврейській традиції вважаються мучениками. Відновлення єврейських громад після Хмельниччини тривало довгий час, а на початку XVIII cт. трагедія знову повернулася в їхнє життя: «…гайдамаки нападали на проїжджих купців, на невеличкі селища (переважно на євреїв-орендарів) і на єврейські містечка, позбавлені будь-якого захисту, грабували, ґвалтували, вбивали. У роки підйому руху (, , ) великі загони гайдамаків здійснювали набіги навіть на добре укріплені міста, що зазвичай тягло за собою значне число жертв серед єврейського населення. Гайдамаки влаштували різанину євреїв у ряді міст у і рр. Особливою жорстокістю вирізнялися погроми у Вінниці і Володарці р. Але всі ці лиха непорівнянні з нечуваною за масштабами загальною різаниною, вчиненою гайдамаками в ході найбільшого їхнього заколоту р. в Умані, внаслідок якої загинуло близько 20 тис. жителів (переважно євреїв)» [2]. Необхідно зазначити, що під час «Коліївщини» загинули не тільки євреї, а й багато поляків та українських греко-католиків. Слід зауважити також, що традиційне місце «жида» у Різдвяному вертепі, його психологічні риси та співпраця з ворогом християн – царем Іродом, не тільки не сприяли подоланню історичних стереотипів, а навпаки – закріплювали у масовій свідомості образ ворога та колаборанта. Наступний трагічний етап спільної історії – це єврейські погроми – рр. Ось як пишуть про це у зазначеній вище праці Маґочій та Петровський. «…Вбивство Олександра II у березні року створило у більшій частині Російської імперії атмосферу політичної нестабільності та суспільної напруги. Саме у цьому контексті селяни і маси городян першого покоління вихлюпнули свою злість у низці погромів єврейських помешкань та крамниць у понад трьох десятках містечок та міст і в понад двох сотнях сіл. Найжорстокіші погроми
Поза рубриками
сталися в центрі та на півдні України – в Єлисаветграді, Катеринославі, Бердянську, Києві, Миколаєві та Херсоні. Кількість смертей у результаті погромів – років була у порівняльному сенсі невеликою, загинуло приблизно п’ятдесят чоловік, з яких половина загиблих були самі погромники, вбиті підрозділами, відрядженими в міста і містечка придушити бунтівників…» «Еміґрація [євреїв] за кордон посилилася на початку Російської революції р., коли режим Миколи ІІ – на відчутну відміну від попереднього, порівняно мирного періоду правління Олександра III – зумисно організував і маніпулював антиєврейським насильством, аби у такий спосіб перешкодити революційній діяльності у країні. За підтримки поліції та армії (інколи включно з призовниками) лише тільки р. єврейські погроми вибухнули у понад п’ятистах містах по всій підросійській Україні. Наслідком масового антиєврейського насильства було близько тисячі жертв, зокрема в Одесі, Катеринославі, Києві та Кишиневі». Не буду окремо зупинятися на єврейських трагедіях під час громадянської війни (лише р. сталося близько погромів, у яких було вбито від 50 до 60 тисяч євреїв) та Другої світової (Голокост – 1,5 мільйона євреїв в Україні). Громадянська війна, часи ЗУНР та УНР, єврейські погроми та масові вбивства євреїв усіма воюючими сторонами не лише не послабили згадані вище стереотипи, а й закріпили їх, штовхаючи частину євреїв колишньої Російської імперії в «обійми більшовиків», що, у свою чергу, породило новий формат ненависті до євреїв – сумнозвісний образ «жидокомуни». На запитання, чи дійсно більшість євреїв р., підтримувала більшовиків, дають відповідь результати виборів делегатів на Всеросійський єврейський з’їзд, проведених єврейськими політичними партіями і громадськими організаціями після Лютневої революції. Як свідчать документи, більшість делегатів з’їзду була обрана від сіоністських партій. «на виборах до керівних рад реорганізованих єврейських громад 29 міст Росії, що відбулися у другій половині р, сіоністи завоювали місць (у тому числі Поалей Ціон – 44), ортодокси – , Бунд –, Фарейнікте – 78)» [3]. 6
7
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Такі результати проміжних виборів делегатів з’їзду доводять абсурдність міфу, що євреї Російської імперії після революції переважною більшістю підтримали більшовиків. Через початок громадянської війни і протидію більшовицької влади з’їзд так і не відбувся [4], а породжена в надрах «білого руху» ідея тотожності більшовиків та євреїв некритично використовувалася й надалі. Члени сіоністських партій та інших єврейських організацій переслідувалися більшовиками з початку х рр., але хто в українських організаціях діаспори, де готувалися до створення ОУН, про це хотів знати? Відтак не дивно, що на початку свого існування ОУН мала певне антисемітське забарвлення, бо до попередніх стереотипів додалися нові міфи. Ми почули це в доповіді Володимира В’ятровича на Паризькій конференції з Голокосту в Україні [3]. «Стосунки українців і євреїв у першій половині ХХ ст. формувалися не лише під впливом тогочасних суспільно-політичних умов. На них відбилися стереотипи, утверджені впродовж попередніх століть. Для євреїв українці значною мірою асоціювались із погромами, а українські герої – Хмельницький, Гонта, Залізняк і Петлюра – стали чи не найбільшими антигероями єврейської історії. Для українців образ єврея був пов’язаний із національним та соціальним гнобленням, а після встановлення радянської влади ще й із кривавими репресіями більшовиків. Між війнами взаємне нерозуміння й відчуженість двох народів поглиблювалось у різних площинах: національній (українець – єврей), релігійній (християнин – юдей), соціальній (бідніші селяни – багатші містяни), політичній (антипольські та антирадянські українці – лояльні до влади євреї), економічній (українська кооперація – традиційна єврейська монополія на торгівлю). Пришвидшена модернізація української нації в міжвоєнний період, її політизація та урбанізація каталізували конфлікт. Такими були умови, за яких свою позицію з єврейського питання мали сформувати українські націоналісти». Комуністична пропаганда поділяла українців на «правильних» і «націоналістів», не шкодуючи чорної фарби для останніх, ця пропаганда так само некритично сприймалися багатьма лояльними до совєцької влади євреями.
Поза рубриками
До Другої світової війни наші народи підійшли без національних держав, які могли б захистити свої народи, з накопиченими неґативними стереотипами, й зазнали колосальних втрат, передовсім від нацистського режиму та його союзників. Прикрими є також численні випадки колаборації та участі місцевого населення у пограбуванні та знищенні євреїв. Натомість ми захоплюємося героїзмом пересічних українців, які, ризикуючи власним життям та життям своїх дітей, рятували євреїв від неминучої смерті. Понад десять років збройної боротьби українців проти совєцької імперії, попри поодинокі спроби створити спільний фронт боротьби проти комунізму, не мали позитивних результатів, сотні тисяч українців заплатили життям і виселенням у ці роки. У згаданій доповіді В’ятровича простежується певний антисемітизм в ОУН на момент утворення організації, ґенеза цієї позиції в ідеології ОУН, радикалізація поглядів щодо євреїв на початку війни та суттєве згасання цих настроїв в ідеології та документах ОУН в період її завершення. В’ятрович акцентує увагу на державницьких коріннях антисемітизму ОУН на відміну від расових у нацистській ідеології: «Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большовицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва – це головний ворог» [Рішення Другого великого збору ОУН: ГДА СБУ, ф. 13, спр. , т. 4, арк. 33]. У пересічного читача почасти може виникнути враження, яке з часом перетворюється на неґативний стереотип, що майже всі спроби боротьби активно налаштованої національної частини українського соціуму проти Польщі, Російської імперії та СРСР за національне визволення та спроби побудови власної держави супроводжувалися масовими жертвами серед певних етнічних та релігійних меншин, зокрема серед євреїв. Цей неґативний стереотип підсилювався та закріплювався совецькою пропагандою. 8
9
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Єдиний і, мабуть, невипадковий виняток з цього сумного висновку – останні етапи української революції, що припали на кінець XX – початок XXI ст. І ми з вами були свідками та учасниками цих видатних подій. Наші Майдани дозволяють сподіватися, що масові жертви євреїв та інших меншин лишилися у колоніальній фазі історії України. р. українці практично вперше в історії стали більшістю у своїй країні. Цей суперважливий чинник став визначальним у суттєвій зміні ідентичності народу, процес якої ми спостерігаємо вже 26 років. І саме впродовж цих років, як наслідок зміни ідентичності, триває процес формування української політичної нації, коли разом зі змінами ідентичності титульної нації змінюються ідентичності меншин, зокрема євреїв. Але це нині, а до середини ХХ ст. наші народи підійшли вже зі сформованими масовими неґативними стереотипами один щодо одного. Такий сумний «багаж» ми мали перед початком нового етапу антикомуністичної боротьби наприкінці х рр. У ті рр. розпочався процес відродження національних рухів серед українців та євреїв, що тривав на початковому етапі без взаємодії дисидентських спільнот. Цікаво дослідити побутові, наукові та виробничі контакти українців і євреїв, які згодом приєдналися до своїх національних рухів, що могли б підтвердити розмивання чи посилення стереотипів. У 40–ті рр. у радянських тюрмах і таборах було багато євреїв, але набагато більше – українців, проте майже нема спогадів про контакти чи співпрацю між українськими націоналістами та єврейськими активістами чи сіоністами тих часів. У нечисленних спогадах євреї засвідчують видатну роль українців з УПА в повстаннях у концтаборах та відсутність неґативних налаштувань. Тотальний тиск репресивної системи зводив життя і українців, і євреїв до необхідності виживання, коли енергії вистачало лише на підтримання життя і взаємодію у власному національному колі. Смерть Сталіна та «хрущовська відлига» послабили тоталітарну систему і породили тенденцію її трансформації в авторитарну: умовно та відносно «веґетаріанську». Тому саме в ті рр. поси-
Поза рубриками
люються національні рухи і налагоджуються перші контакти між представниками української та єврейської дисидентських спільнот. Структура різних політико-ідеологічних напрямів в українському та єврейському рухах Поки національні рухи розвивалися в умовах «відлиги», тобто в умовах незначного збільшення «свободи» та зменшення репресій, у них почали з’являтися різні групи, між якими на початку х рр. не було навіть елементарних зв’язків та обміну інформацією, не кажучи вже про взаємодію, навіть у межах одного етнічного соціуму. Наприкінці х – на початку х рр. усередині національних рухів з’являються ідеологічні розгалуження. Так, єврейське середовище починає ділитися на «дисидентів» та «націоналістів». Ось як відповів Натан Щаранський на запитання під час інтерв’ю [5] (тут і далі переклад доповідача). «У вашій діяльності в СРСР чого було більше – сіонізму чи дисидентської правозахисної діяльності? Цим питанням мене переслідують усі ці роки – ще з тих часів в СРСР. Я був активним учасником як сіоністського, так і дисидентського рухів… Мною були незадоволені в Ізраїлі – доходило навіть до погроз та вимог припинити участь у дисидентському русі. Вони хотіли, щоб євреям дали тихо виїхати, щоб ми не дратували сильно владу. Але я не погоджувався з цим. Не розуміли мене і з другого боку – дисиденти казали мені: обирай – ти людина світу чи представник свого племені. Але я не робив і цього вибору. Я відчував прямий зв’язок – знайшовши свої корені, я мав боротися і за свій народ, і за краще життя для інших народів. Сьогодні кожному молодому єврею, який не впевнений, займатися йому проблемами всього світу чи євреїв, я кажу: якщо хочеш впливати на світ – сили ти можеш знайти тільки у своїх коренях» Націоналісти, у свою чергу, почали ділитися на «політиків» (сіоністів) та «культурників». Наведу цитату з своєї статті року «Єврейський самвидав» [6]: «Безпосередньо в єврейському самвидаві можна виділити, крім художнього напряму – політичний напрям, який, у свою чергу, умов10
11
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
но можна розділити на дві частини. Перша… стосувалася різних ізраїльських подій, ізраїльських війн та ставлення до тих чи інших питань ізраїльської політики. Починаючи з кінця х рр. такі твори з’являлися за рахунок того, що збиралися матеріали ізраїльського радіо, записувалися, розшифровувалися та поширювались у самвидаві. Другу частину політичного єврейського самвидаву можна віднести до внутрішніх проблем євреїв Совєтського Союзу, коли в середині х рр. став помітним певний розподіл чи навіть конфлікт між еміграційним напрямом, сіоністською гілкою та «культурним» напрямом в єврейському русі. Цей конфлікт виникав поступово, і корені його можна відстежити набагато раніше. Приблизно у му році відомий автор Юлій Телесін (його називали в ті рр. Принц Самвидавський), що присвятив усе свідоме життя поширенню самвидаву, зібрався виїжджати за кордон. До нього прийшла група єврейських активістів«відмовників» та зокрема шляхом погроз намагалася примусити не займатися загальнодемократичними питаннями, щоб не завадити суто від’їзним проблемам. Насправді не всі дотримувалися такої точки зору, і в му році, коли єврейський рух чітко розділився на дві частини, ці події знайшли своє відображення у самвидаві… Основна теза «політиків» полягала в тому, що треба зосередитися лише на боротьбі за виїзд… «культурний» напрям, який відгалузився у му, увібрав у себе дуже багатьох людей, які стверджували, що необхідно розвивати й відновлювати єврейську культуру тут, і навіть для тих, хто буде виїжджати, це не менш потрібно, ніж для тих, хто залишається. Вважалося, що серед масиву радянських євреїв, котрих тоді нараховувалося близько 2 млн, лише незначна частина, приблизно 10%, намагаються виїхати, решта прагне залишатися та знати про єврейську культуру і єврейську освіту». Моя зустріч у лютому р. у Москві на прес-конференції, присвяченій річниці з дня арешту Щаранського, з єврейськими активістами Ідою Нудель та Володимиром Сліпаком також продемонструвала, що сіоністи не розуміють, для чого євреї займаються загальнодемократичними проблемами. Вони були б ще більш
Поза рубриками
здивованими, якби дізналися, що є євреї, які допомагають національно-визвольній боротьбі українців. Не знаю точно, як відбувалися схожі процеси в українському середовищі, але мій добрий знайомий, у ті часи відомий захисник прав Греко-Католицької Церкви Іван Гель не сприймав, коли його вважали дисидентом, вважаючи себе націоналістом. Початок знайомств та зближення Цьому сприяли кілька чинників: розвиток «самвидаву», активна робота західних радіостанцій та дедалі більше розуміння того, що в умовах імперії національні рухи мають спільного ворога – комуністичну імперію. І лише позбувшись її, кожен народ зможе вільно розвивати свою національну свідомість, свої інституції і, як наслідок, – національні держави. Це були перші паростки, але в ті рр. такі ідеї почали поширюватися не тільки серед політв’язнів, а й в їхніх родинах, серед друзів і знайомих. Певну позитивну роль у процесі зближення двох рухів відіграли загальнодемократичні дисиденти, які співчували й допомагали і українським, і єврейським дисидентам суто національного спрямування. Так, заснована Олександром Солженіциним у першій половині х рр. «Фундація допомоги політв’язням» об’єднала дисидентів та їхні родини незалежно від етнічного походження та конфесійного вибору. Крім того, московські дисиденти у деяких випадках слугували природними комунікаторами, які сприяли контактам на свободі між єврейськими та українськими дисидентами ще перед їхніми арештами, а також членам родин, які після арештів їхали через Москву на побачення з в’язнями. Знайомства на свободі Спогади багатьох українських та єврейських дисидентів доводять майже повну відсутність контактів на волі. Я один з небагатьох євреїв, які шукали і знаходили такі контакти ще до арешту. В Олександра Фельдмана в Києві були такі можливості, бо він був знайомий з Віктором Некрасовим та Леонідом Плющем, але, як розповідає Семен Глузман, що входив до арешту до кола Некрасова 12
Моя історія знайомства з українським націонал-демократичним рухом Зі спогадів доповідача: «… я через (Тетяну) Великанову отримав контакт із Надійкою Світличною, а вже від неї пішло-поїхало. Отож, через Надійку я знав про її брата Івана Світличного, з яким познайомився пізніше, після його звільнення та перед своїм другим арештом. …Але це було вже набагато пізніше – у році… Для мене це стало відкриттям світу, коли я познайомився з Надійкою, а потім з її колом. …відкривався український світ, раніше закритий для мене. Я відчував, що щось там є в тому світі, дуже насичене, велике, але я не був ознайомлений із багатьма деталями і досі всього не знаю… Від Світличних я отримав контакти у Львові та в Івано-Франківську і почав їздити, це був регіон моїх відряджень. Я шукав тих людей, інформацію про яких вони мені давали, та розпитував їх. Я вивчав справи про порушення прав людини, про переслідування за допомогою психіатрії. Саме через Надійку я отримав вихід на Опанаса Заливаху в Івано-Франківську (так само – на Івана Кандибу, на Зеновія Красівського, на Михайла Гориня та інших. – Й. З.)… …Українські дисиденти дуже відкриті, навіть якщо вони спочатку закривалися. Я думаю, цим дуже багато користувалися й провокатори. Тобто шістдесятникам дуже обтяжливо бути закритими, вони намагаються це робити, коли є загроза репресій, ризики великі, але вони чекають моменту і хочуть відкритися, бути щирими, розповідати Бо їх не так багато і коли нова людина, українець чи ні, але явно із симпатією до них приходить, вони хочуть залучити її до свого світу, до своїх ідей, своєї історії, своєї традиції і своїх українських проблем. …Гадаю, що Горинь узагалі звернув мою увагу на важливість національного… Горинь мені так розповідав про своє українське, що я відчув потребу повернутися ближче до свого єврейського. Це був дуже цікавий феномен для мене. Тобто мені було соромно, що я не можу так само розповідати про своє єврейське, як він розповідає про українське». (З книги «Господи, ти відкриєш мої вуста…» [7].) 13
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
та Плюща, Леонід Плющ до свого арешту нічим активно не демонстрував української налаштованості.
Поза рубриками
Слід визнати, що основні знайомства єврейських та українських дисидентів, українських націонал-демократів відбулися вже в місцях ув’язнення після двох паралельних хвиль арештів серед українських та єврейських дисидентів на початку х рр. Цікаво, що євреї, які проживали на території України дисперсно, й у повсякденному житті, на навчанні й роботі постійно спілкувалися з українцями, практично нічого об’єктивного не знали про український визвольний рух. Те саме відбувалось і серед українців – мінімум об’єктивної інформації про сіоністський та демократичний рухи. На одну з причин такої взаємної необізнаності я вже вказував – це ізольованість дисидентських груп, їхня конспірація в умовах диктату комуністичної партії та репресій з боку КҐБ. Друга причина – це невелике число дисидентів як серед української спільноти, так і серед єврейської. Сьогодні нам відома приблизна кількість політв’язнів в Україні між та роками – це дисидентів на мільйонний соціум! Крапля в морі! Зустрітися та познайомитисz на волі за таких умов було практично неможливо. Але був чинник, який сприяв бодай заочному знайомству та давав перспективу розвитку таких знайомств на майбутнє. У другій половині х рр. у Москві з’явилося кілька перших правозахисних груп, які почали збирати інформацію про порушення прав людини на всій території СРСР. Саме через їхнє сприяння започаткувалися перші контакти між різними групами дисидентів. Ось що пише Людмила Алєксєєва у книзі «История инакомыслия в СССР» [11]. «Попри люте придушення будь-яких проявів неофіційної громадської активності на Україні, як і в інших місцях СРСР, прихований розвиток національно-демократичного руху йшов у бік організаційного оформлення відкритих його проявів. Першими кроками у цьому напрямі були випадки підключення активістів українського руху до московських правозахисних асоціацій. В Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР, яка була першою з таких асоціацій (виникла у Москві р.), увійшли киянин Леонід Плющ та харків’янин Генріх Алтунян (обидвох було заарештовано). 14
Знайомства в ув’язненні та розвиток відносин Не пам’ятаю вже, хто мені розповідав, можливо, мій друг Микола Горбаль, як го на зонах у Мордовії пройшла чутка, що незабаром етапом має прийти група євреїв, які намагалися захопити літак, щоб на ньому перетнути кордон і дістатися Ізраїлю. В реальність 15
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
р. у Москві було створено совєцьку секцію Міжнародної амністії. До неї увійшов киянин Микола Руденко, відомий український письменник…» Співпраця дисидентів різних республік СРСР з «Хроникой текущих событий» також сприяла налагодженню зв’язків між ними. Цікавість єврейських та українських дисидентів один до одного проявлялася і в тому, що в середині х рр. почала напрацьовуватися традиція поїздок з Москви на судові процеси в Україні. Так, наприклад, пише про це у своїх спогадах Олександр Подрабінек [8]: « рік був багатий на судові процеси. 22 березня в місті Василькові під Києвом слухалася справа Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича, членів Української групи «Гельсінки». Я поїхав на суд разом з Танею Осиповою. Ми не сподівалися потрапити до зали суду, але розраховували хоча б постояти перед будівлею разом з іншими нашими українськими друзями. Нічого не вийшло. Щойно ми підійшли до суду, як нас мовчки і без пояснень затримала міліція і повезла назад до Києва». Аналогічна історія трапилася з батьком Олександра Пінхасом Подрабінеком, який приїхав до мене на суд у Чернівці у квітні р. Його було схоплено оперативниками КҐБ перед будинком суду і відправлено літаком до Москви. Олександр Подрабінек також пише про знайомство та дружбу з В’ячеславом Чорноволом [8]. Спочатку листування й телефонні дзвінки, коли вони перебували на засланні у різних районах Якутії ( р. – Й. З.). Потім вони познайомились у Якутській в’язниці (кінець літа р. – Й. З.) та продовжили спілкування вже на лікарняній зоні після відповідних судових процесів кожного з них. Дуже тепло Олександр описує, як В’ячеслав 8 серпня р. влаштував йому день народження у зонівських умовах, що було майже неможливо.
Поза рубриками
такої акції ніхто в зоні не повірив. Як можуть євреї, які завжди уникали радикальних вчинків, піти на таке? Але коли на зоні з’явилася група молодих євреїв з тюремними капелюхами, на яких було вишито зірки Давида, а деякі тримали в руках молитовники, розпочався процес розмивання чи навіть зламу стереотипів, головне – з обох боків. Паралельно йшов аналогічний процес розмивання стереотипів і серед євреїв. Ось як описує це у своїй книзі Семен Глузман [9]: «У зоні поруч зі мною була й інша правда, раніше мені зовсім не знайома. Правда «лісових братів» з Балтики і партизанів УПА із Західної України. І мені, котрий готується жити в цьому світі довгі роки, необхідно було зрозуміти цю нову для мене систему координат і своє власне місце в ній. Спілкуючись, зіставляючи, думаючи і знову розпитуючи, я усвідомив головне: вони воювали в себе вдома, на своїй землі; ті, з ким вони воювали, були чужими, прибульцями. І ця моя нова правда, ілюстрована мені щогодини, щохвилини моїми новими друзями Йонасом Матузевічусом і Дмитром Басарабом, які відбувають свої 25 років ув’язнення кожен, ніяк не суперечила тій правді про війну, яку дали мені мої батьки, Віктор Некрасов і Василь Биков». Зі спогадів Євгена Сверстюка про Йосефа Мєнделевича [10]: «Між нами був якийсь особливий зв’язок, на рівні дотику до правди, яка єднає і різнить. Нас зближувала і єднала віра. Не мало значення, що він був юдеєм, я – християнином. Ми не дискутували на тему молитви «Отче наш». Але відчували, що Бог у нас понад усе. Я дуже шанував і підтримував принцип Йосефа не працювати в суботу і утримуватися від некошерної їжі. Він жвавий, дотепний, веселий, замислено-зосереджений, гострий на розум і нещадний в оцінках, в глибині його таївся діямант нерозмінної правди, що не улягала впливам. Утрьох, з ним і з Сергієм Ковальовим, обдумували якісь, як нам тоді здавалося, особливо важливі справи. Кажуть: «між тими людьми є попередня домовленість». Вони ж ні про що не домовлялися, не змовлялися, а та «домовленість» сиділа в них ще до зустрічі. Вони лише довірливо дивляться один на одного… Я вийшов на заслання, а Йосеф ще довго сидів. У мене було враження, що він уникає допомоги з принципу: людина має зносити все 16
17
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
і дякувати Богові. Який сенс пориватися в зону полегшених випробувань?» Зі спогадів Василя Овсієнка [12] про нові знайомства на зоні: «…Коли я відповідав, старанно добираючи російських слів, молодий миловидий чоловік із явно неукраїнським прізвищем на куртці – Коренбліт – сказав по-українському: «Та ми тут усі українську мову розуміємо. Говоріть по-своєму. Я, до речі, єврей з України…». Серед «антирадянщиків» окремою громадою виділялися євреї, що майже всі були посправниками. Так звані «самольотчики», засуджені за відомим вироком Ленінґрадського суду 15–24 грудня р. «… першого ж дня до мене підійшов чоловік і привітався поукраїнському. Михайло Хейфец, літератор із Ленінграда. Ага, це той Хейфец, що, як я чув, написав есей про Йосифа Бродського і оце сидить за нього Кілька розмов, кілька записів – і маєш термін 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання. Але такий поворот долі Хейфец сприйняв як творче відрядження, як щасливий шанс для письменника: до рук пливе неоціненний матеріал! Тільки треба його випробувати на собі Ми близько зійшлися на ґрунті спільних філологічних інтересів. Хейфец жваво цікавився Україною. Не без того, щоб полегшити мій душевний стан і дати мені нагоду виговоритися порідному, адже мене в ту зону привезли на самотність, почувався я там набагато гірше, ніж у й, Хейфец просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком, щойно спровадженим звідси до Володимирського централу Хейфец цікавився українськими справами, його бачення «збоку» й мене цікавило Вражала його феноменальна обізнаність і пам’ять, та скоро здивував він мене ще більше. Десь улітку під час тотального шмону (обшуку) у Стуса забрали зошит із віршами та оголосили, що знищили його як такий, що не становить цінності (!!!)… Повернули до Мордовії через два місяці, але вже в ту зону, бо ту влітку ліквідували. Приносить мені Хейфец зошита, списаного його кострубатим скорописом, і просить переписати начисто, потім ще диктує мені з пам’яті зо два десятки віршів такою ж кострубатою українською мовою, а
Поза рубриками
я записую їх, виправляючи…. А ще мені Хейфец розповідав, що на побаченні він прочитав був з пам’яті своїй дружині Раїсі (вона росіянка) вірш Стуса, де йшлося про дружину. Може, цей: «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…». Раїса сказала: «Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною»… Ці випадки я розповідаю як приклади справжнього інтернаціоналізму. «Свої енциклопедичні знання та феноменальну пам’ять Михайло Хейфец використав якнайкраще: за кожен рік ув’язнення – по книжці. Ще не скінчився термін ув’язнення, як на Заході вийшла його книжка «Место и время», де багато добрих слів сказано й про нас, українців. (Уже вдома, р., я чув по радіо «Свобода» й про себе.) го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською й українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців – Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору х рр. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» маємо історично правдиве свідчення про повстанців Миколу Кончаківського та Петра Саранчука, про лідера Українського Національного Фронту (–) Дмитра Квецка» З книги Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» [13] ми дізнаємося про його найближче оточення в зоні, серед своїх друзів він неодмінно згадує і євреїв – Семена Глузмана, Вульфа Залмансона, Йосефа Менделевича та Михайла Казачкова. Згадує він також і тих євреїв, що прийшли пізніше на зону: Вадима Аренберґа та Леоніда Лубмана. «Ще на початку мого перебування в зоні ленінградець Михайло Казачков відкрив переді мною красу поезії Марини Цвєтаєвої й Райнера Марії Рільке. Михайло загалом був блискучим інтелектуалом, прекрасно обізнаним у літературі й мистецтві. Він воістину «заразив» мене творчістю цих авторів, і якийсь час я жив естетикою їхнього поетичного слова». 18
Чи були прояви антисемітизму на політичних зонах? Про відсутність антисемітизму в політичних зонах згадують як українські, так і єврейські дисиденти. В їхніх спогадах простежується певне здивування щодо його відсутності. Важливо також, що антисемітизмом не були заражені не тільки молоді українці, а й воїни УПА, що досиджували свої річні терміни. Про це свідчать спогади Ар’є Вудки, Семена Глузмана, Михайла Хейфеца та Євгена Сверстюка. Дуже важлива характеристика цього феномена дана Мирославом Мариновичем на прикладі Зеновія Красівського, з яким я подружився на волі р. і можу це підтвердити. Мирослав написав так: «…Виходячи зі стандартних радянських уявлень, цей переконаний націоналіст мав би бути зоологічним антисемітом. А насправді 19
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Про дружбу з українськими дисидентами пише й Анатолій Альтман (спогади ще не опубліковано – з особистого архіву. – Й. З.): « р. було зроблено великий замет на Україні. Через деякий час у зону привезли «виявлених і знешкоджених буржуазних націоналістів». Дуже швидко між нами зав’язалися дружні стосунки з Іваном Світличним, Зіновієм Антонюком, Ігорем Калинцем, Миколою Горбалем. Наша дружба тривала впродовж багатьох спільно відбутих років неволі. Відтоді з незмінною повагою і любов’ю згадую цих благородних лицарів свободи, деякі вже і не живі, земля їм пером». Зі спогадів Семена Глузмана [9]: «…того ж дня мене прийняли в «сім’ю» Євген Пришляк та Василь Підгородецький. Перший до арешту був керівником служби безпеки УПА по Львівській окрузі, другий – простим бійцем УПА. Милі, теплі мої друзі, мир праху вашому З точки зору радянської ідеології це було неприпустимо! Молодий єврей і старі націоналісти-бандерівці не можуть, не повинні бути разом! Одного разу Василь Підгородецький під час спільного сніданку біля тумбочки сказав: «Славко, вчора до мене підходив К., ну, знаєш, він був німецьким поліцаєм; він намагався мене вмовляти, навіть намагався соромити. Мабуть, не подобається їм наша дружба. Навряд чи він говорив зі мною без наказу кума Так і говорив: що ж це ти, Василю, український патріот, з жидом їси. Ну, я його послав».
Поза рубриками
він був уособленням приязні та зичливості. Ходив усміхнений, світлий; мав прекрасні стосунки з усіма табірними євреями. Таке розбиття стереотипу було просто дивовижним. А все тому, що його почуття до України виходило з любові до неї, а не з ненависті до її ворогів». Зі спогадів Миколи Горбаля про один з інцидентів, коли після конфлікту між ним та стукачами на зоні почали циркулювати підкинуті оперчастиною чутки, що у конфлікті були винні євреї, на плацу перед колоною зеків вийшов воїн УПА і від імені своєї групи проголосив, що коли хтось зачепить хоч когось із євреїв, матиме справу з ними, бійцями УПА: «На зоні євреї нас підтримували, ми євреїв підтримували. Не було (антисемітизму), я наводив той приклад, коли Василь Підгородецький (воїн УПА), коли розкрили стукачів, вийшов перед розводом і сказав: «Хто рушить пальцем єврея, той буде мати з нами, з УПА, справу». Сваритися в таборі не до лиця ні українцю, ні єврею» [14]. Про цю ж історію також можна прочитати у ненадрукованих спогадах мого земляка Анатолія Альтмана – учасника справи із захоплення літака р. Він описує це трохи інакше, але лише в деталях: «…Упродовж кількох днів, перерозжаривши зону, контингент зека розколовся по лінії, що визначила друзів і ворогів. Назагал «мочити» збиралися тільки жидів, вважаючи, що це не викличе особливої незгоди з боку інших, менш заплямованих національним походженням, – українців, литовців, вірменів. Передбачалася навіть, якщо не участь, то розуміння з боку «бандерівців». Але все перевернулося догори дриґом. Упродовж нетривалого часу у нас склалися дуже дружні стосунки зі старими «бойовиками» з УПА… та з молодими націоналістами, які йшли в табори безперервно, починаючи з р. Завдяки знанню української мови, я особливо зблизився з Миколою Горбалем, Ігорем Калинцем, Іваном Світличним і багатьма іншими. Зрештою, кілька міцних чоловіків зі старих бійців УПА «відвідали» «штаб-квартиру» погромників і попередили про свою участь у можливому побоїщі на боці тих самих «жидів». Відлуння табірних воєн живі й досі. І ця обставина так само значно охолодила 20
Цікавість до інших культур і спільна творчість В ізраїльському журналі «Менора» [17] Авраам Бєлов наводить вражаючу історію про те, як у таборі №35 на Уралі в середині х рр. (73–74 рр – Микола Горбаль. – Й.З.) троє в’язнів – Баґрат Шахверян, Ґілель Бутман та Микола Горбаль створили гімн Єрусалима. Гімн було передано на волю, він дійшов до Ізраїлю і був 21
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
ентузіазм Храмушинова [опера] воїнства. Свого часу саме бандерівці, що вливалися в х рр. у табори, зламали хребет «бєспрєдєлу» кримінальників, і це запам’ятовувалося надовго». Про відсутність антисемітизму в українських дисидентів пише у книзі «Московщина»[15] єврей з Дніпропетровська Ар’є Вудка: «…Всі відомі українські політзеки – противники юдофобії. Двом народам-мученикам пора вже спільно підвести риску під страшним минулим і повернутися до тих початкових відносин, які складалися в Скіфополі за часів Маккавеїв». Він дуже тепло згадує своїх знайомих та друзів з українських дисидентів: Івана Куриласа, Покровського, Степана Сороку, Бесараба, Івана Сокульського, Шевчука, Горбаля, Заливаху, Дяка, Лесіва, Левка Лук’яненка, Михайла Слободяна. Особливо теплі спогади в нього про Євгена Сверстюка та Степана Сапеляка. Ґілель Бутман («самольотна» справа), який раніше ніколи не зустрічався з українцями, у спогадах пише про них лише позитивно: «… в таборах і тюрмах був Рух Опору, а в ньому дуже сильною була українська група. Для мене це було перше знайомство з українськими націоналістами, і я побачив, що в післявоєнній Україні виросла плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу і готовність жертвувати собою заради створення нової вільної України з гуманними традиціями найкращих синів і дочок України XX ст.: співчуття, повага і товариськість щодо «принижених» і «ображених», незалежно від їхньої національності. У цих хлопців я зовсім не бачив антисемітизму: їхня тиха любов до України не робила їх ксенофобами» [16]. Великі та дуже теплі спогади Ґілеля Бутмана присвячені двом українцям, яких він вважав своїми друзями, – Івану Світличному та Степану Мамчуру.
Поза рубриками
виконаний у Народному домі в Єрусалимі, коли його автори ще перебували в зоні. Євген Сверстюк [26]: «Спогади в’язнів ГУЛАГу усіх поколінь рясніють зворушливими випадками зустрічі з іншою культурою в образі випадкового співкамерника… Зрештою, всі діти різних народів змалку виховані на стереотипах совєтської пропаганди, нарешті в таборах знайомляться зі «страшними бандерівцями» і несподівано для себе відкривають, що то люди національно й релігійно толерантні… У великій зоні, як заведено було називати вільну зону, про таке навіть не могли подумати. Всі жили в атмосфері недовіри, пліток і анекдотів. Загалом люди культурні завжди були вищими за усілякі національні чвари, за ксенофобію, але в масі бракувало вголос задеклярованої позиції…. В’язні об’єднані спільною долею. Вони швидко знаходять між собою спільну мову. В їхньому спілкуванні є радісний потенціал відкриття невідомого в своїй і чужій культурі, відкриття позитиву. Гнані і переслідувані, в’язні несуть і продовжують спадщину своїх переслідуваних попередників. Виявляється, у кожного народу були свої гнані і репресовані за правду, і вони, як правило, сіяли зерна самоповаги і поваги до іншого. У в’язнів немає принципових розходжень: усі прагнуть волі і хочуть свободи для свого краю, свого народу». Спільні акції проти свавілля адміністрації та взаємодопомога серед в’язнів Про спільну боротьбу українців та євреїв проти системи у сталінські часи відомо небагато, але у поодиноких спогадах є інформація про участь євреїв у повстаннях в’язнів та їхню участь у «міжнаціональних радах» в окремих місцях ГУЛАГу, де найактивнішу роль відігравали українці з УПА. Перші спогади про співпрацю у таборах х рр. стосуються політичних зон у Мордовії (та, та, та й пізніше – жіноча зона). Судові процеси початку та середини х рр. «відзначилися» великою кількістю українців, але ж у ті самі роки у Мордовію на зазначені політичні зони етапами прийшли московські дисиденти, зокрема євреї – Олександр Ґінзбург, Едуард Кузнєцов, Юлій Даніель та інші. 22
23
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Першим завданням, після знайомств та з’ясування «хто є хто» на зоні, було налагодження передачі на волю інформації про судові справи, вироки, особливості життя на зонах, насамперед репресії зонівської адміністрації та початок спільного опору. Почалися спільні відзначення днів народження, національних свят, дисидентських дат, наприклад, – Дня прав людини (10 грудня) та Дня політв’язня (30 жовтня). Окремо слід сказати про спільні спроби боротися за статус політв’язня. На свавілля адміністрації зон в’язні відповідали своїми ненасильницькими методами боротьби: зверненнями та протестами, голодівками та страйками. Цими спільними діями в’язні відповідали на явні порушення своїх прав, несправедливість дій адміністрації та її провокації. Моє інтерв’ю з Левком Лук’яненком [18]: «Українці завжди підтримували право євреїв на виїзд і возз’єднання зі своєю історичною Батьківщиною, а євреї підтримували наше прагнення до незалежності. Це допомагало разом жити у тих непростих умовах. Це робило нас добрими союзниками в протистоянні з демократичними московітами, що вважали головним напрямом демократизацію, а коли йшлося про незалежність, одразу виникало напруження у стосунках». Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «Оцю спільність нашого статусу і спільність ворога відчували всі без огляду на національність». Ось як про неї говорить єврейський політзек Ар’є Вудка [15]: «У нас був спільний ворог, у нас подібна мета, а отже, ми мусимо підтримувати один одного. Ми бачили, як влада намагається сіяти розбрат між людьми різних національностей у таборі, і ми відчували, що всі в тому самому становищі, що в нас той самий ворог. Тому настанова була подолати цей розбрат, що його вони сіяли, й діяти разом, допомагати один одному. Не тільки в особистому сенсі, а й між спільнотами». «У політичному таборі для адміністрації не було більшого криміналу, ніж дрібно списаний папірець. Кожен такий папірець чаїв у собі «злочин антирадянщини», а тому його негайно вилучали для
Поза рубриками
перевірки. Зрозуміло, що політв’язні, своєю чергою, прагнули таких папірців наплодити якнайбільше. Отож дуже швидко мене втаємничили у «святая святих» табірного життя – підготовку інформації для «Хроники текущих событий». Це був вияв особливої довіри, бо до цього дійства були долучені лише найнадійніші зеки. У час моєї появи на зоні – це Євген Сверстюк, Семен Глузман, Євген Пронюк, Олексій Сафронов, Григорій Приходько та ін. Вони писали не тільки саму хроніку подій, а й різні тексти – звернення, петиції тощо. Це була чудово поставлена машина, цілий «конвеєр», упоратися з яким до кінця каґебістам так і не вдалося. Як написав згодом Семен Глузман, «ми, сірі, голодні, переслідувані, жили Словом. Словом болю і правди, що його нам вдавалося передавати у світ». І він згадує, що Іван Світличний жартівливо назвав цю писемну фабрику «ПЕН-клубом»»… Зі спогадів Євгена Сверстюка [6]: «…Перед нашими друзями євреями була ясна перспектива: вихід на волю і повернення на свою історичну батьківщину, де на них чекають з розкритими обіймами. Вони розуміли, що перед українцями немає іншої перспективи, крім виходу в сибірське заслання або повернення додому, в зону особливого тиску і нагляду. Вони прагнули нам допомогти як тільки могли. Вони апелювали до вільного світу. Багато з них написали спогади про спільне життя в зоні. Йосеф Менделевич написав зворушливі «спогади про українських політв’язнів». А наш спільний друг Ар’є Вудка вивіз у своїй пам’яті цілу збірку «Українські поезії за колючим дротом». Зрозуміло, що усі вони твердо зобов’язалися боротися за правду і закон, однаковий для всіх, за те, що однакові злочини і нацистів, і комуністів мають бути однаково карані». Зі спогадів Василя Овсієнка [12]: «…Значно пізніше я довідався, що «господарем» одного з таких каналів зв’язку був тихий та спокійний Борис Пенсон, що на нього дехто нарікав, чого це він, мовляв, так рідко бере участь у колективних акціях протесту А тут у нас чи не найкращі стосунки саме з єврейською громадою. Бо в нас спільний ворог: російська імперія під назвою СРСР. Не 24
25
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
лише спільні «чаї», а й спільні голодівки, одночасні заяви протесту зміцнювали цей союз. Ефект ці акції мали лише тоді, коли на волю виходила інформація про них, і цим ми найчастіше завдячували саме євреям». Зі спогадів Мирослава Мариновича [13]: «…Втім, ми навчилися в таборах не лише чути одне одного, а й діяти разом, шануючи особливості іншого. Про це дуже гарно сказав Ар’є Вудка [15]: «Чітко виділилися дві сили табірного спротиву: євреї та українці. З тих пір так і повелося: якщо євреї й українці кажуть «так» – отже, акція забезпечена Відчувався страх чекістів перед тим, що й у «великій зоні» уярмлені народи зможуть знайти спільну мову… Воістину «дружба тризуба з зіркою Давида»! А Богдан Ребрик вдався до порівняння, яке взагалі «зашкалює»: «Євреї в тюрмі більше зробили для незалежності України, як усі бандерівці». Зі спогадів Ґілеля Бутмана про Івана Світличного: «Пригадую, як одного разу на й зоні його хотіли кинути на роботу, якої він, інвалід, не міг виконувати. Ми всі написали звернення протесту до прокурора. Іван Олексійович підходив до кожного з нас і клав на заяву свою безпалу долоню, а ми обмальовували її і поряд ставили свій підпис. Це був той рідкісний випадок, коли заяви спрацювали: Іван Олексійович дістав працю, яку звичайно давали тільки стукачам – «пожежником» на зоні, де ніколи нічого не горіло». Йосеф Менделевич [20]: «Після обіду дізналися, що капітан Довчій побив політв’язня Сапеляка. Двадцятирічний студент Львівського університету Сапеляк організував у своєму селі, на Західній Україні, нелегальну національну групу. За це його посадили На побиття політв’язня необхідно негайно реагувати. Збиралися групами і обговорювали, що робити. Остаточне рішення залежало від українців. «Питання стоїть так, – підсумував Приходько, зек з двадцятип’ятилітнім терміном, – якщо ми віримо, що доб’ємося свого, – треба діяти! Я його підтримав: «Так, я вірю, що ми переможемо! А якщо поступимося, нас усіх почнуть бити!» Отже, вирішено: з завтрашнього дня оголошуємо страйк з вимогою звільнити капітана. Внаслідок на роботу не вийшло сімдесят
Поза рубриками
чоловік. Половина всіх ув’язнених відмовилася підкоритися вимогам наглядачів. Це був справжній бунт – ми робили, що хотіли. Наглядачі зникли із зони». Дуже важливе свідчення про спільну боротьбу дисидентів опублікував р. журнал Сучасність, який видавався українською діаспорою [23]: «…Про що свідчать ці інформації Шахвердьяна і Глузмана, чи інших в’язнів, які подібно висловлювалися? Найперше вони говорять про те, що радянські в’язниці і концтабори – це наче мікрокосмос Радянського Союзу. Там і тут позбавлені волі люди різних національностей, культур і релігій, там і тут усі вони живуть прагненням бути господарями на власній землі. Звичайно, у політичних в’язнів це прагнення багато міцніше, і власне воно привело їх за ґрати. Але власне вони найкраще віддзеркалюють те, що мислять їхні народи. Втративши свободу, вони про свої почування говорять відверто. По-друге, слова Шахвердьяна і Глузмана говорять про те, що в умовах неволі кується свідомість спільних інтересів поневолених Москвою народів. Це не вперше з документів самвидавної літератури, з виступів різних діячів опору в Радянському Союзі дізнаємося про цей багатомовний розвиток. Неоднократно сторонній світ мав уже нагоду дізнаватися про голодівки політичних в’язнів з участю в них людей різних народів, про солідарні виступи в’язнів однієї національности в обороні людей інших національностей, про спільні протестні листи на захист людських і національних прав. Так, 4 вересня р. українські, балтійські, єврейські, російські, вірменські та інші політичні в’язні Пермського табору «відзначили» роковини встановлення концентраційних таборів СРСР голодівкою і протестом у пам’ять їхніх жертв. Таке саме «святкування» вони провели роком пізніше. р. невідома група політичних в’язнів СРСР різних національностей звернулася до громадськости світу, і їхнє звернення було поширене у самвидавчій літературі. В ньому вони закликали людей доброї волі організувати рятування таких політичних в’язнів, як Валентин Мороз, Олексій Сергієнко, Володимир Буковський, Ігор Оґурцов, Олександр Фельдман та ін. Коли навесні р. у Пермському таборі таборова адміністрація гнала на роботу 26
Гельсінські групи та участь в їхній роботі українських і єврейських дисидентів Новий імпульс співпраця між дисидентами різного етнічного походження отримала у другій половині х рр. під час становлення Гельсінського процессу, що став новим якісним етапом дисидентського руху. Найважливішими чинниками та наслідками цього процесу були: 1. Відкритість і легальність діяльності, наскільки вона була тоді можливою, що привернуло до нього [процесу] інтелігенцію та національно свідомих громадян. 2. Можливість вбудувати національно-демократичні рухи у контекст загальносвітового процесу боротьби за права людини. 27
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
хворого українського політичного в’язня Євгена Пронюка, політичні в’язні інших національностей провели в його обороні протестну голодівку, що тривала від 12 травня до 16 червня. Її започаткував згадуваний вище Слава Глузман, а участь у ній брали українці І. Світличний, І. Кандиба, І. Калинець, З. Антонюк та інші, росіяни В. Буковський, В. Балаханов, євреї – Альтман, Бутман, Хнох, Яґман, а також вірмени, естонці, татари. Але не тільки побутові проблеми, отже, потреба оборони перед знущанням адміністрації, заступництво за права в’язня в’яжуть політичних в’язнів радянських тюрем та концентраційних таборів в одну солідарну сім’ю. Спільна недоля спонукує їх думати також про ширші питання, про долю їхніх народів. Колишні політичні в’язні в СРСР, яким пощастило вирватися за кордон, свідчать, що в’язниці і концтабори Радянського Союзу – це також терен постійних дискусій між в’язнями про різні суспільно-політичні теми, про літературу, філософію, релігію, про устроєві та міжнародно-політичні проблеми. Зокрема доля неросійських народів у СРСР стоїть на першому місці в таких розмовах між їхніми представниками у в’язницях і в таборах». Таким чином, спільна боротьба українських та єврейських дисидентів впливала на порозуміння українців та євреїв у діаспорах США, Канади та Австралії. Після багатьох десятиріч недовіри діаспори зробили нарешті перші кроки назустріч одна одній.
Поза рубриками
3. Привернення міжнародної уваги до системних порушень прав людини в СРСР. 4. Кооперація у спільній боротьбі дисидентів різного етнічного походження, релігійного спрямування, ідеологічних вимірів. 5. Західні правозахисники та уряди заспокоїлися щодо активної діяльності націоналістів, побачивши, що вони у різних республіках закцентували свою діяльність на правозахисті. Участь євреїв у Гельсінських групах (прізвища виділено) Москва, 12 травня р. Перший склад МГГ: Юрій Орлов, Людмила Алексєєва, Михайло Бернштам, Олена Боннер, Олександр Ґінзбурґ, Петро Григоренко, Олександр Корчак, Мальва Ланда, Анатолій Марченко, Віталій Рубін, Анатолій Щаранський. З лютого р. членів Гельсінських груп, у тому числі МГГ, почали піддавати арештам. Було заарештовано Юрія Орлова [9], Олександра Ґінзбурґа, Анатолія Щаранського і Мальву Ланду. Людмила Алексєєва, Петро Григоренко та Віталій Рубін були змушені еміґрувати в – рр. У – рр. МГГ, попри тиск, продовжувала працювати. До тих, хто залишився на волі в СРСР, приєдналися Володимир Слєпак, Юрій Мнюх, Наум Мейман, Тетяна Осипова, Іван Ковальов, Віктор Некипєлов, Софія Каллістратова, Юрій Ярим-Агаєв, Леонард Терновський, Фелікс Серебров. Арешти, репресії, заслання і вироки щодо членів групи тривали. В цілому за вироками радянських судів всі члени МГГ разом узяті мали відбути понад 60 років таборів і 40 років заслання [10]. До кінця р. на волі в СРСР лишилося тільки троє членів МГГ – Олена Боннер, Софія Каллістратова і Наум Мейман. У грудні р. було порушено кримінальну справу проти Софії Каллістратової, а 6 вересня р. їй було висунуто обвинувачення за частиною 1-ю статті ї КК РРФСР – «систематичне поширення в усній формі наперед неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад», засноване на документах, вилучених під час обшуків. У такій ситуації 6 вересня р. члени групи заявили про припинення діяльності МГГ з огляду на неможливість її роботи в умовах репресій, що посилювалися[11]. 28
29
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Київ, 9 листопада р. Руденко Микола Данилович (керівник групи), Бердник Олександр Павлович, Григоренко Петро Григорович, Кандиба Іван Олексійович, Лук’яненко Левко Григорович, Мешко Оксана Яківна, Матусевич Микола Іванович, Маринович Мирослав Франкович, Строката Ніна Антонівна, Тихий Олексій Іванович. У другому складі після арештів першого складу групи – Ольга Гейко, Микола Горбаль, Володимир Малінкович, Йосиф Зісельс. Вільнюс, 26 листопада р. Кароліс Гаруцкас, Ейтан Фінкельштейн, Она ЛукаускайтеПошкене, Вікторас Пяткус і Томас Венцлова. Тбілісі, 1 січня р. З. Ґамсахурдіа, Р. Рцхіладзе, М. Костава, брати Гольдштейни (Ісай та Григорій). Єреван, квітень р. До групи увійшли: економіст Едуард Арутюнян (), він став керівником групи; студент політехнічного інституту Самвел Осян та Роберт Назарян () – фізик і диякон вірменської православної церкви. Пізніше до ВГГ увійшли робітники – Шаген Арутюнян (один із засновників Національної об’єднаної партії) та Амбарцум Хлгатян. За всієї співпраці та взаємодопомоги відносини між різними групами Гельсінського процесу не можна вважати ідеальними. Насамперед це стосується відносин між московськими дисидентами та дисидентами з національних республік. Співчуття – так, допомога – так, але справжнього розуміння проблем національно-визвольної боротьби проти комуністичної імперії не було, та й досі нема. «Давайте будувати разом демократичний Радянський Союз» – така формула домінувала у відносинах московських та київських дисидентів. За понад десять років правду українських, литовських, вірменських дисидентів було доведено – тільки розпад імперії дає можливість розвитку всім народам імперії, зокрема євреям. Ось що пише про УГГ досить зверхньо Людмила Алексєєва у книзі «История инакоміыслия в СССР» [11]: «…З перших слів першого меморандуму Української Гельсінської групи йдеться про геноцид та етноцид на Україні…. Вона [Група]
Поза рубриками
повністю зосередилася на українській національній проблемі… Про це свідчить не тільки програмний документ, а й наступні документи Групи… Всі вони присвячені загальним та окремим аспектам національної проблеми. На відміну від інших Гельсінських груп, Українська зовсім не відгукувалася на релігійні переслідування, хоча в Україні ця проблема є не менш гострою, ніж в інших республіках… Нема в цих документах і згадок про проблеми єврейського руху за від’їзд в Ізраїль, хоча десятки тисяч євреїв на Україні домагаються дозволу на виїзд, і багато з них піддаються у зв’язку з тим дискримінації». Не випадково актуальним був і, на жаль, залишається відомий вислів: російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Сьогодення Після розвалу комуністичної імперії дисиденти опинились у різних країнах, але майже всі без винятку включилися в громадські та політичні процеси у своїх країнах. Більшість єврейських дисидентів, насамперед сіоністи, виїхали до Ізраїлю, деякі з них стали депутатами кнесету і членами урядів Ізраїлю (Віктор Браїловський, Натан Щаранський, Юлій Едельштейн). Ціла група українських дисидентів стала депутатами Верховної Ради (Микола Горбаль, Богдан Ребрик, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновол, Ірина Калинець, Степан Хмара, Михайло та Богдан Горині, Олесь Шевченко, Левко Горохівський, Генрих Алтунян). Про подальшу активність єврейських дисидентів уже в Ізраїлі свідчить діяльність заснованого Яковом Сусленським ще р. Громадського комітету єврейсько-української співпраці. Однією з перших акцій () Комітету була вимога «… справедливості: надати звання Праведника народів світу Митрополитові Шептицькому» [24]. Її підписали Голова Комітету Олександр Фельдман, Організаційний секретар Яків Сусленський, члени: Рейза Палатник, Юрій Мілославський, Ізраїль Клейнер, Мойсей Фішбейн, Шльомо Дрезнер, Михаїл Хейфец. Декілька єврейських дисидентів, які ніколи не намагалися виїхати в Ізраїль чи у США, залишилися жити в Україні (Семен Глузман, 30
Недомовленість Відтворюючи численні картини знайомств, дружби та спільної боротьби, чи не ідеалізую я стан українсько-єврейських відносин у дисидентські часи? Майже всі згадують початкові негативні стереотипи одної групи щодо іншої. Описують поступове розмивання чи навіть руйнацію стереотипів після знайомства. Чи залишаються зрештою якісь недомовленості? Прямо про це ніхто не згадує, але опосередковано за різними спогадами та поведінкою деяких дисидентів після звільнення можна припустити, що в житті все відбувається не ідеально, а реально. Певний аналіз українсько-єврейських відносин я зустрів лише у спогадах Михайла Хейфеца, але опосередковану інформацію про деякі непорозуміння можна зустріти у спогадах Йосефа Менделевича, Ґабріеля Суперфіна, Мирослава Мариновича, у деяких виступах уже в новітні часи Левка Лук’яненка, Ігоря та Ірини Калинців, Анатолія Лупиноса. Великою драмою для Якова Сусленського було відкриття про нові неприємні антисемітськы риси у виступах свого табірного друга Левка Лук’яненка. Яків, який віддав після зони та еміграції 26 років товариству «Україна–Ізраїль», так і не зміг осягнути цього нового та неприємного для нього образу Левка. Українці і в ув’язненні, і на волі були більшістю, а євреї – меншиною. Українці боролися за свою національну державу і наражалися на жорстокі репресії з боку комуністичної імперії, а в євреїв уже була держава, і репресії проти них імперія вела передусім через їхнє бажання полишити її та приєднатися до своєї держави. Все це створювало певну асиметрію у відносинах, яку не так легко відчути та побачити, бо на тлі спільної боротьби вона не видається значною. Ось як намагався аналізувати цю ситуацію Михайло Хейфец [21]: 31
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Леонід Мілявський, Йосиф Зісельс). Вони не стали депутатами парламенту, але беруть активну участь у розбудові громадянського суспільства та надалі підтримують дружні стосунки з українськими дисидентами, щоби разом розбудовувати нову Україну. Контакти між українськими дисидентами та сіоністами стали дуже рідкісними, активізуються лише під час нечастих відвідувань українцями Ізраїлю чи сіоністами України.
Поза рубриками
« Євреї, за всієї їхньої зовнішньої реакції на будь-яку світову ідею, монологічний за характером народ. Вони мають здатність так захоплюватися створеним їхньою уявою світом, власними ідеями та міркуваннями, що, буває, не помічають навколишніх об’єктів, та й суб’єктів. Ця властивість самопоглинання власним внутрішнім світом допомагала, мабуть, вистояти цьому згустку людей у вигляді особливої спільноти, що не зливається ні з ким упродовж двох тисячоліть вигнання – ситуація, майже унікальна в людській історії! Але ця ж властивість національного характеру, яка надавала йому такої потужної стійкості, – коли розмовляють, не слухаючи співрозмовника, коли спілкуються, а водночас не помічають об’єкта спілкування, коли живуть поруч, торгують, вітаються, жартують із сусідом і водночас існують на іншій планеті, іншій, що не перетинається із сусідом, площині життя, – думається, ця властивість передовсім викликала той стрижневий антисемітизм усіх племен і народів, який тінню супроводжував єврейську громаду в будь-яких її мандрах. Цей ліричний відступ про євреїв знадобився мені ось для чого: як єврей я володію, природно, властивостями свого народу. І тому, відчуваючи на перших порах тонку, але цілком істотну кригу, яку проклав між нами Стус, я навіть не замислювався над справжньою причиною цієї ввічливої відстороненості. Припускав, що аристократичний холодок – або звичайна манера спілкування Василя, або я сам чимось йому неприємний. І тільки під час розмови про статті Померанца і Ґуревича зрозумів: Василь цурався не мене особисто, але побоювався в мені універсалістського єврейського початку. Між таким початком і собою він установив невидиму, але непроникну стінку. Чи не тому, що він – неодмінний, вроджений ворог універсалізму, зовсім не національно-обмежена, національно-обмежена людина, але в наш час універсалізм здавався йому центральною небезпекою, що загрожувала духовному існуванню його народу. А євреї в його очах були носіями універсалізму – навіть найкращі. Ось дві його розповіді, що запам’яталися мені в таборі: – Під слідством я сидів в одній камері з Семеном Глузманом. Зовсім молодий психіатр, хлопчик, з чубчиком і такими ось, – він 32
33
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
показав, – пухкими губами. Зробив блискучу експертизу по Григоренку. Олена Боннер, коли його вперше побачила, не повірила, що це він: «Такий молодий, і зробив таку роботу» Отримав 12 років і здивовано казав мені: «Адже це майже стільки, скільки існує моя свідомість». Один з найкращих людей, яких я зустрічав у житті. І можеш уявити моє самопочуття: чудова людина, дисидент, який пішов у в’язницю, народився і виріс у Києві, жив у нас усі роки, а в ґебістській в’язниці я мушу, – тут Василь приклав руку до грудей, немов серце прихопило, – розмовляти з ним російською Друга розповідь: – Ти не зустрічав на зоні Берґера? Єврей, ленінградський поет. Сів у справі гуртка Брауна. – Ні. Він ще до мене пішов на заслання. – Дивний В Ізраїль їхати відмовляється. Я, мовляв, російський поет, пов’язаний з російською мовою, російською культурою. В Ізраїлі для мене все чуже. – Василь зробив довгу паузу. – Доводить, доводить Не розумію, нащо потрібно логічно обґрунтовувати, любиш ти свою матір чи ні. І обрізав неприємну йому розмову про Берґера. Чому ж Василь спочатку думав, що я належу до людей, для яких любов до матері є предметом логічних вправ? Я думав про це на зоні. Мужні і незламні люди, українці все ж таки були переможеними. Нехай тимчасово, але поки тріумфували вороги, «свині, ратицями відштовхували один одного від годівниці», як висловився одного разу Стус. Поразка в національній битві створювала навколо них поле трагедії, поле підвищеної чутливості до всього, що зачіпає національний нерв душі. Моє спокійне ставлення до власних національних справ сприймалося Стусом як байдужість до них і, отже, як духовна ущербність. Насправді все виявилося іншим. Євреї в зоні просто відчували себе переможцями. Військовополоненими, захопленими армією, яка, тим не менше, вже зазнала поразки. Ізраїль не просто існував (що саме по собі теж перемога): що ще важливіше для відчуттів радянського зека-єврея, він щомісяця бив і бив радянську імперію. Звичайно, не під дих – на жаль! – а тільки ляскав її по носі, але як це було приємно!
Поза рубриками
Це створювало в моїй душі особливу, незрозумілу Стусові налаштованість національного спокою: ми, євреї, в цей час намагалися не хворіти національно. На очах зникала (по-різному у різних людей, звичайно) звична зі сталінських часів, напружена підозрілість до «чужинців», нервова вразливість до кожного закиду, критичного зауваження. Звичайно, тривав процес, а результат іще невиразно позначався, але загальний його напрям був безперечно ясним. І навпаки, у переможених українців національний біль ставав центром світовідчуття. І тому, мабуть, аж до етапу на ту зону в серпні я, людина, яка зовсім не схильна підкреслювати своє єврейство і така, що розмірковує про Ізраїль з педальованою об’єктивністю, здавалася Василю Стусу товаришем за стражданнях, по боротьбі, але не по душі. Принаймні мені так здавалося». З моєї недавньої розмови з Ґабріелем Суперфіном: «….У таборі було дещо важко. Тому що була якась недомовленість, напруженість. Але вона йшла від мене самого. Тому що в середовищі «своїх» не треба напружуватися, стежити за своєю коректністю (аби випадково нетактовно не образити). Було (та й зараз буває) почуття, що в кожному національному середовищі є щось, що не відкривається в присутності «чужого». Але напруження в зоні з молодими українцями – Антонюком, Пронюком, Світличним не було. У камері важкувато було: обурювала одержимість Анатоля Здорового. Але єврейської теми (в сенсі антисемітизму) я просто не пам’ятаю. А коли українці були національно орієнтовані, то до сіоністів вони ставилися як до товаришів по боротьбі (чи я був трохи іронічний до сіоністів, але особисто з ними мені було цілком родинно). Резюмуючи, оціночно скажу: в таборі був дружній альянс демократів-українців і тих, що приставали до них, – західників-оунівців і підпільників х, з євреями-сіоністами і євреями демократичного напряму. Але мені з українцями, як і з німцями, як з естонцями, спілкуватися доводилося трохи напружено. Але це через мою таку внутрішню настороженість. Або через недоліки у знанні мови? зрозуміло, свідомістю це близькі мені люди, абсолютна до них довіра і любов, співчуття. Але глибоко заховані емоції – 34
35
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
страх зблизитися – зберігаються (до речі, у таких яскравих людей, як Антонюк та Іван Світличний, відчувався комплекс неповноцінності, мовляв, і Шевченко – поет обмеженого змісту, і мова наша не настільки багата і гнучка, і що ми – провінція, а наша наука – історична – просто сором). Не можу позбутися досі почуття, що повної відвертості у спілкуванні з українцями не було (це не підозра їх в антисемітизмі, а немовби відчуття, що ми росіяни або зрусифіковані євреї, не можемо зрозуміти до кінця їхнього болю, їхньої туги за батьківщиною, розділити їхню ненависть до окупантів тощо). Здавалося, що є теми, які можуть обговорюватися лише серед «своїх». Все одно, хто ці «свої» – росіяни, євреї, українці тощо. Почуття «некомфортності». Мені найлегше було серед напівєвреїв, при тому, що я, безумовно, за культурою росіянин». Михайло Хейфец [22]: «…Уникнувши небезпек асиміляції, націоналіст-інтелігент бачить у традиції символ чистоти. Але – з великою тонкістю зазначає (Франц) Фанон – виникає розрив між традицією і рівнем сучасного європейського розвитку такого інтелігента. І цей розрив породжує глибоко прихований комплекс національної неповноцінності. Інтелігент бачить недоліки свого народу, усвідомлює їх, але не може, не сміє про них сказати, побоюючись ненароком зганьбити, образити свій і без того ображений народ, його національне почуття. Я спостерігав не раз цей парадокс, цей комплекс навіть у такої, на мій погляд, високоталановитої і по-справжньому, на вищому європейському рівні освіченої людини, як поет Василь Стус. Після читання «Літопису Самовидця» я сказав йому: – Найбільше вражає мене автор. Це дуже хороша людина. Це людина рідкісного на той час серця: він жаліє жертв козацьких набігів, жаліє євреїв, поляків і своїх мужиків. І водночас він абсолютно не жаліє України. Розумієш, не українців, а України. Абсолютно спокійно, і навіть із симпатією, пише, як козаки запрошували іноземців на батьківщину – калмиків, татар, москвичів, турків. Як це поєднувалося – великодушність і гуманізм з такою дивною відсутністю патріотизму?
Поза рубриками
Василь довго сидів мовчки. Його красива, як у арабського скакуна чистих кровей, голова задумливо опущена в землю. Потім із зусиллям сказав: – Я думаю, що це пов’язано не з його особистим характером, а з деякими рисами характеру мого народу. Але про це я б не хотів говорити з тобою, Міша». Висновки 1. Українські та єврейські дисиденти у 60–ті рр. до того, як потрапити у в’язниці й табори, майже не були знайомими, про інших вони могли лише дещо дізнатися з радіоголосів і самвидаву. 2. Комуністична репресивна система звела дисидентів різних національностей у місцях позбавлення волі, і лише там вони змогли познайомитися та зблизитись у намаганні пізнати один одного та разом чинити опір адміністрації та КҐБ. 3. Тільки спілкування між українськими та єврейськими дисидентами в ув’язненні дозволило їм подолати існуючі стереотипи і закласти підґрунтя майбутнього співіснування їхніх народів як усередині країни, так і в міждержавному форматі. 4. У 60–ті рр. спільна боротьба українських та єврейських дисидентів була мало відомою в Україні. У США та Канаді про неї знали більше, що сприяло певному подоланню бар’єрів між діаспорами, які перед тим ставилися одна до одної дуже насторожено. 5. Інформація про спільну боротьбу почала поширюватися Україною лише наприкінці існування совєцької влади та після здобуття незалежності, коли всі в’язні, що залишилися живими, звільнилися з місць позбавлення волі й почали виступати у пресі, брати активну участь у громадському та політичному житті. 6. Нині українські та єврейські дисиденти живуть переважно в різних державах, де беруть активну участь у розбудові своїх країн та сприяють значною мірою налагодженню дружніх відносин між державами, але між собою майже не спілкуються у постійному форматі. 7. Ті поодинокі єврейські дисиденти, що залишилися в Україні, й надалі підтримують дружні стосунки зі своїми українськими побратимами і разом сприяють позитивним перетворенням у країні. 36
1. Павло-Роберт Магочій, Йоханан Петровський-Штерн, «Євреї та українці: тисячоліття співіснування», Ужгород, видавництво Валерія Падяка, 2. Електронна єврейська енциклопедія, goalma.org 3. Володимир В’ятрович, Чи була ОУН антисемітською?, https://zbruc. eu/node/ 4. Електронна єврейська енциклопедія, Євреї Росії у лютому–листопаді року, goalma.org 5. Інтерв’ю Натана Щаранського, goalma.org articles// 6. «Если не сейчас…», К., «Дух і Літера», 7. «Господи, Ти відкриєш уста мої…», Йосиф Зісельс у розмовах з Ізою Хруслинською, К., Дух і літера, 8. Александр Подрабинек, «Диссиденты», Москва, АСТ, 9. Глузман С.Ф., Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента, К., Издательский дом Дмитрия Бураго, «Форум націй», № 6/ – Червень , goalma.org newspaper/archive//goalma.org Людмила Алексеева «История инакомыслия в СССР», – М., Моск. Хельсинcк. группа, Овсієнко Василь, Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 1 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. – 2-ге видання, доп. Харків: – Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, (Додатковий наклад – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, ), с. – Мирослав Маринович, «Всесвіт за колючим дротом» (Спогади та роздуми дисидента) Видавництво УКУ, Львів, Інтерв’ю Миколи Горбаля Йосифу Зісельсу, р. Юрій А. Вудка, Московщина (Мемуарний есей), Українська видавнича спілка, Лондон, Доброокий: Спогади про Iвана Світличного, упоряд. Надія Світлична, Леоніда Світлична, Менора. – goalma.org Інтерв’ю Левка Лук’яненка Йосифу Зісельсу, р. Хруслінська Ізабелла, Тима Петро, Діалоги порозуміння: Українсько-єврейські взаємини, К., « Дух і Літера», «Операция «Свадьба», goalma.org 37
Йосиф Зісельс УКРАЇНСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ ДИСИДЕНТИ
Посилання
Поза рубриками
Михаил Хейфец, Украинские силуэты, ХПГ, Харьков, «Фолио», Михаил Хейфец, «Мирное время. Русское поле». goalma.org?t=page&num= digitized by goalma.org Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя, червень , 6 (). goalma.org Рух опору в Україні, , Енциклопедичний довідник, Київ, «Смолоскип», Євген Сверстюк, Діти різних народів. Передмова до книги «Іноземці про українських в’язнів», Спогади / Упор. Олена Голуб; передм. Євгена Сверстюка. – К.: Смолоскип,
Моя найщиріша подяка всім моїм колегам та в’язням-побратимам, хто надав мені допомогу у підготовці цієї доповіді: Тетяні Хорунжій, Ірині Володарській, Галині Хараз, Михайлу Ґольду, Святославу Бакісу, Мирославу Мариновичу, Богдану Ребрику, Василю Овсієнку, Семену Глузману, Миколі Горбалю, Ґабрієлю Суперфіну, Зоряну Попадюку, Олесю Шевченку, Анатолію Альтману.
38
П
Р
О
З
А
Михаил Король КОРОЛИ Семейные предания на фоне исторической действительности и наоборот
В ПОИСКАХ РЕКИ Он помнил еще те времена, когда в Мотыжине была река. Собственно, река там была всегда, и в то же время реки никогда там не было. Да, именно так. Поверьте, такое уж это местечко – Мотыжин, ничем не хуже и не лучше других заколдованных и зачарованных сельских городков бывшей Речи Посполитой, в которых со времен еще Казимира Великого обосновались сыны Израилевы, покинувшие постылые Рейнские берега. И нет тут никакой мистики, никакой чертовщины, никакого колдовства, хотя и по сей день местные жители подозревают уже давно не обитающих в Мотыжине евреев в несомненном обладании волшебными свойствами… Но дело, конечно, в самом Мотыжине, а при чем здесь «иерусалимские дворяне», разберемся чуть позже. Некогда известный писатель-историк Михаил Петрович Погодин, друг российского поэтического Гелиоса, уверял, что никакой на самом деле это не Мотыжин, а самый, что ни на есть, древнерусский город Мутыжир, упомянутый в Ипатьевской рукописи «Повести временных лет». В тот год, когда в Иерусалиме родился король Балдуин Четвертый Прокаженный, 39
Проза
черниговский князь Изяслав выгнал из Киева князя Ростислава. Но князь Ростислав недолго переживал и, объединившись с владимирским князем Мстиславом, а также с ковуями, торками, берендеями и печенегами, в год, когда в Иерусалиме умер король Балдуин Третий, ополчился на Изяслава и захватил по пути город Мутыжир, от коего, дескать, по сей день остался, поросший славным лиственным лесочком Высокий вал на берегу чахлого пруда. Ну, и скажите мне теперь, как такая важная крепость западных границ Киевского государства не омывалась водами какой-нибудь прекрасной ленивой реки, по которой в городище приходили ладные струги, груженные заморскими товарами? Берег левый, берег правый… Левый – Слобода, правый – Довга. Или наоборот. А над всей красотой этой замковище возвышается… Эх! Но вот тоже широко известный в узких кругах поп-краевед Лаврентий Похилевич подверг сомнению мутыжирскую гипотезу, написав: «О времени и случае построения Мотыжинского замка и вала не сохранилось предания. Покойный историк Погодин полагал, что упоминаемый в летописях под годом город Мутыжор есть наш Мотыжин: ибо к нему удобно приурочивается все, что говорится в летописи о не существующем нигде Мутыжоре». Невидимый град Мутыжир Похилевич отверг, а реку – нет. Но осторожно, и не рекой назвал, а речкой. Но отнюдь не безымянной. Буча. Вот как она называется – Буча, а еще – Бученка. Речка Буча. Правда, Эдвард Руликовский, гордый лях, в «Географическом словаре Королевства Польского» сказал, как сваю вбил: «Местечко над рекой». Ну, а Похилевич куда осторожнее: «Мотыжин – местечко в 2-х верстах от Копылова на старой Радомысльско-почтовой дороге, при вершинах речки Бучи. «Местечко над речкой» – так забавнее, не правда ли? Да и к истине ближе… То есть, к истокам. Так вот, все ли упомянутые выше ученые мужи во времена правления Николая и сына его Александра, императоров всероссийских и царей польских, побывали в этом заколдованном Мотыжине и своими глазами увидели, что никакой речки-то, честно говоря, и нет, сказать затрудняюсь. Наверное, из них троих только отец Лаврентий и лицезрел сии места воочию. Но вряд ли пытливый священник снизошел до беседы на эту тему с неким уважаемым старожилом Мотыжина, ковалем и бондарем, не последним представителем трех 40
41
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
сотен местных этих самых сынов Израилевых. А зря. Потому что кузнец Михуэл-Алтер Король имел не только крепкую хату, кузню, лошадь, бочкарню, восмерых детей, корову и не понятно сколько внуков и правнуков, но и полное право на воспоминания почти пятидесятилетней давности, связанные с существованием реки по имени Буча, якобы вяло протекавшей меж лугов, поросших чудесными цветами-люпинами, под боком земляных валов древнего городища и мимо редких лиственных рощ на радость ковуям, русам, торкам, украм, печенегам и прочим берендеям. Но помнил он совсем другую реку. Михуэл-Алтер был тогда для самого себя молод, хотя за плечами был летний опыт выживания в солдатском городке, сами же эти плечи были широки, а ладони обожжены и споры не только на ковку, но и на потеху – Король запросто разгибал подкову в польскую букву S, а вот пятаки ломал только в том случае, если ему давали взамен новых два. Без передыху мог он прошагать тридцать верст по бездорожью – за один день, да еще и с поклажей. Вот только лицо его ничего не говорило о возрасте – из-за глубоких темных морщин и кожи цвета испорченного свитка Торы из ясногородской генизы оно всегда казалось безнадежно безвременным… Бороду, впрочем, он старательно укорачивал, как и пейсы, – чтоб не опалить на горне. К Доминику Шимановскому, стареющему владельцу мотыжинского ключа, в его макаровский замок Михуэла-Алтера привели вопреки всем правилам и субординациям, но по воле самого шляхтича, озабоченного тем, чтобы в руки наследника Юзефа скучное местечко перешло в приличном виде, достойном древнего слеповронского герба. Шимановский очень живо сразу же спросил про самое важное: – А что, жид, правду говорят, что ты кузню покупаешь? В Мотыжине было две кузницы на разных сторонах местечка и один кузнец, верно спивающийся Григорий. Второй, Микола, уже спился и помер. Осталось после него черное покосившееся строение с полуразрушенным горном и разбитой наковальней. Плохонькие инструменты быстро разворовали. А в селе по хозяйствам быстро обнаружилась нехватка всяческих бытовых железяк: гвоздей, лопат, сковород, серпов, лемехов, обручей для бочек и дужек для
Проза
ведер. И тут так удачно разыскал управляющий отставного солдата, имеющего опыт в кузнечном деле, да еще и еврея, наверняка непьющего. Солдатик, согласно проверенным слухам, получил по отставке хорошую посессию, аж десять десятин земельных угодий на Житомирщине, и сумел продать их по тридцать пять рублей ассигнациями за десятину. Заполучить этого коваля для Мотыжина Шимановский пожелал еще по одной причине. Чудаком слыл Доминик, бывший камергер последнего короля польского и великого князя литовского Станислава Августа Понятовского, и одним из его чудачеств было особое отношение к малым народам, составлявшим, о парадокс, большинство населения его владений, ныне переплывших из Речи Посполитой в Российскую империю. Особое внимание проявлял Доминик Шимановский к трудам своего хорошего знакомого, беспокойного романтика Тадеуша Чацкого. Кстати, после смерти Чацкого в году Шимановский увековечил его память так, что покойному и не приснилось бы подобное. Нет, речь идет не о популярной в свое время «Эпитафии Тадеушу Чацкому», написанной Шимановским на латыни, а о том, что однажды, гуляя в Житомире вдоль скалистых берегов зеленого Тетерева, Доминик, сочиняющий надгробные строки, обратил внимание на странный гранитный утес, похожий не просто на носатую голову, а именно, что на облик усопшего Тадеуша. С легкой руки, вернее, языка Доминика, каменный лик стали называть в народе «головой Чацкого», и поныне это чуть ли не главная достопримечательность города Житомира, жители которого в массе своей не слышали про Шимановского, а про Чацкого, может, и слыхали, но про другого, о коем не будем ныне размышлять, а то ведь снова придется возвращаться к Погодину и Пушкину, не сомневавшихся в том, что Грибоедов тоже был очарован в свое время искрометным Фаддеем Феликсовичем Чацким. Да, Шимановский более всего любил три его произведения: «О nazwisku Ukrainy і początki kozaków», «O Żydach i Karaitach» и «O Tatarach». Все они проживали на территории Речи и все они будоражили воображение Доминика. Особенно же – жиды, «дворяне Иерусалимские». И вот приводят к нему, шляхтичу слеповронскому, одного такого, да еще с фамильным именем Король. Ну, не забава ль? И мастера в придачу, покупающего кузницу. 42
43
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
Доминик оживился; всё складывалось так, как ему и мечталось в рассуждениях о своем роде. – Прадву говорят, ваше выкосородие! Купопаю. Михуэл-Алтер, так уж судьба распорядилась, понимал, кроме двух родных, еще с четверть дюжины других наречий, приютившихся в империи, но изъяснялся на них косо, смешно переставляя слоги и звуки. Тем не менее, понять его можно было легко, да и говорить он привык с особым каким-то налётом уверенности, напористо и четко, так, что еврейский акцент не замечался собеседником. Ну, а мы в дальнейшем постараемся передавать речь Короля без этих метатез, тем более, что и наличие слова-то такого ни в каком из знакомых наречий Михуэл-Алтер не предполагал. – Что ж, кароль ковальский, продам я тебе кузню в Мотыжине; это хорошая кузня, добрая, не пожалеешь. И задешево продам, всего за 30 рублей серебром, считай, это твой гешефт. Правда, без инструментария. Прикупишь его в Копылове или здесь, в Макарове. И дом присмотришь себе в мотыжинском обществе. Семей сорок твоих единоверцев у меня живет. Семья-то у тебя, солдатик, имеется? – Так точно. Жена, двое сыновей. Но, ваше высокородие, кузницу смотреть надо. – Посмотришь-посмотришь, без этого никак. Но не пожалеешь. Кузня – прелесть! А село? Знаешь, какое прекрасное это местечко? Зря, что ли, ваши его давно уже облюбовали? Тракт житомирский проходит через Мотыжин, а значит, торговля идет, а что еще вам нужно, а? Ну, спрашивай! – Позволю поинтересоваться, ваше высокородие, а кузница-то при реке находится? Без воды рядом надежной кузницы не бывает. Шимановский призадумался и пальцем поманил управляющего. Тот что-то спешно зашептал шляхтичу на ухо. – А вот это, – загадочно зашептал старый Доминик, – ты, жид, сам и решишь. При реке или нет. Но слушай: тут всё неспроста. Не говори сразу «нет». Ты подумай. Посмотри. Походи по окрестностям. Все на ус свой солдатский наматывай. А с тобой я поговорю на следующей неделе. Тогда и поймем, будет ли сделка. Иди-иди, тебе подводу дадут, в путь отправляйся.
Проза
…В первых числах местного месяца червень мотыжинский староста с большим неудовольствием показывал Михуэлу-Алтеру то, что называлось кузницей. Король не скрывал своего раздражения и разочарования. Коричневые его скулы напряглись, тонкие губы совсем исчезли под усами, кривой клюв носа хищно целился в старосту. От мотыжинского кагала старосту сопровождал Мошко Воскобойник, молодой быстроглазый человек в мешковатой, но чистой капоте. Зачем-то он притащил с собой лопату. Мошко сразу понял, что сделка не состоится. Реки не было. Они стояли в сырой низине, поросшей мелким ольшаником. Ставок – это заросший пруд, главный мотыжинский водоем, остался в полверсты за спиной, а вместе с ним и центр села с остатками вала древнего городища. Черная кузница нелепо и грузно накренилась над оврагом… Печь горна осыпалась бесформенной кучей кирпичных обломков. – Рэб Михуэл, – Мошко почесался под картузом и плюнул на осколок глиняного сопла под ногами, – вы не смотрите, что тут так… Тут всем коваль нужен, и общество поможет поправить, починить… – Для кузни нужна вода! Много воды! – вдруг заорал Король. – Кузня – это же огонь, огонь, жар! А здесь, здесь – где она? Где река, о которой говорили? Где эта Буча? Зачем вы вообще сюда меня привели? Если хотите знать, это не кузня, а миспарштейениш. И цена ей три рубля. Никто больше не даст! Староста очень старался делать равнодушный вид, но тут с невольным удивлением посмотрел на Воскобойника. – Не-до-ра-зу-ме-ни-е, – с удовольствием произнес Мошко сложное русское слово. – Господин Король не хотят покупать это не-до-ра-зу-ме-ни-е. Говорят, что речки нет. Говорят, кузня плохая. Староста, усталый пожилой селянин, брезгливо морщился, шевеля подковой пегих усов, и, наконец, тоже подал голос: – Ага, кузня погана. Але можна поправыты. И потрибно. А ричка тут е, мы знаемо. Покажи, Мошко. – Да вот она, вот, – Воскобойник махнул рукой на горизонт. Михуэл-Алтер, все более утверждаясь в мысли, что в Мотыжине живут одни сумасшедшие, с раздражением посмотрел на ровный и скучный ландшафт. Впрочем, посередь полей угадывалась 44
45
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
небольшая ложбинка, похожая на высохшую и заросшую пойму лугового ручья. – Бывшая? – Ни-ни! Настоящая! Вот, щас покажу еще, смотрите, реб Михуэл. Воскобойник засуетился и вдруг стал стаскивать с себя капоту, смешно запутавшись в рукаве. Сунув одёжу Королю и заправив кисти арбаканфеса в порты, Мошко схватил лопату, скатился в ложбину с северной стороны от кузни и неловко стал ковырять пружинистый дерн. Задыхаясь, но продолжая копать непослушную землю, Мошко отрывисто выкрикивал Михуэлу-Алтеру, который с нарастающим интересом наблюдал за странной работой мотыжинца: – Чернобыльский цадик, господин наш, наставник наш и учитель наш Менахем-Нахум, говорил отцу моему! Чтобы одного из младших сыновей Мошкой назвали! Мойше-рабейну был найден в речке, и слово «вода» ему родное. Цадик учил, что человек по имени Мовша, или Мойше, или Мошко – всё одно! – воду чует! Вот она, реб Михуэл, сами смотрите. И правда, в широкой яме уже явственно хлюпало. Бросив мошкину капоту на бревно, Король спустился к яме и отобрал у Воскобойника инструмент. Сразу стало ясно, что служивый копать умеет. Но долго махать лопатой Королю не пришлось – яма на глазах наполнялась коричневой водой. – Как это? – Это наша речка, реб Король. Буча, которой нет. Но здесь она рождается. Отсюда она потечет. Это ее глаз, родник. Есть всё-таки речка, есть! …Короля прозвал Королем унтер-офицер от инфантерии Антонов, отвечающий за обреченный на провал отбор гренадеров из числа евреев, выросших в военном городке. А потом так уже и записали, потому что при силе своей природной еще и упрямцем был, да вспыльчив неожиданно. Гренадером он так и не стал, как и остальные претенденты, потому что креститься не желал, да и тот же Антонов, столкнувшийся со строптивостью этого хоть и сутулого, но мощного, как бык, жида, постарался поскорее определить его в мастеровые. В докладной записке начальству унтер-офицер
Проза
написал: «Как солдаты на фронте жиды не принадлежат к категории способных…» Уже на следующий день утром, переночевав в молельном доме мотыжинского кагала, упрямый Король отправился изучать пойму этой непонятной реки. Он думал, что прогуляется до конца чуть видной ложбины, которая обязательно упрется в какой-нибудь древний вал, и вернется сначала в Мотыжин, а потом в Макаров, где его дожидается жена с детьми, и скажет Шимановскому, что эта местечковая кузня его не интересует и что надо будет продолжить поиски пристанища, где можно будет жить в своем, наконец, доме… Но прогулка затянулась. Ложбинка превратилась в неглубокий, заросший осокой овраг, который уводил Короля на север. По самому руслу шагать стало трудно – под бывалыми солдатскими сапогами зачавкала жижа, а потом, пройдя уже версты четыре, путник убедился, что по дну оврага все более и более резво заструился чахлый ручеёк. Странно вел себя этот ручей: то выделывал петли, а то устремлялся на целую версту прямо, как по линейке. Топкие берега, тростник, заболоченные луга, камыш. Редкие урочища. Верста за верстой беспокойный кузнец продвигался в сторону Днепра. Ручей окреп. Сёл вокруг никаких не было видно, но несколько хуторов по пути встретилось. У первого из них с ручьем произошла метаморфоза, хотя коваль и не подозревал о существовании такого слова. Хуторяне перекрыли ручей бревнами и сучьями, и речка разбухла прудом, на пологих берегах которого паслись тяжелые пятнистые коровы. Обойдя ставок, Король без труда нашел эту примитивную плотину и продолжение Бучи. Возвращаться назад он и не думал – речка увлекала за собой. К вечеру он добрался до следующей запруды. Тут уже Буча разлилась не на шутку: саженей на сто раскинулось настоящее озеро. По берегам рос сосновый лес. Пройдет время, и генеральша Савицкая приобретет, кроме Мотыжина, и этот пруд, который с тех пор и будут звать любители местной рыбалки Генеральским. Темнело. Михуэл-Алтер, завидев на полянке у самого берега огонь, устремился к нему. Равнодушные рыбари с ближайшего хутора скользнули взглядом по солдатской шинели странного человека и жестом пригласили к костру. Проголодавшийся Король хлебал 46
47
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
прямо из котла окуневую уху и заворожено глядел на тускло мерцающую в сумерках воду… …Наутро он продолжил путь и, отмахав в общей сложности тридцать с лишком верст, вдруг вышел к неширокой, но уверенной в своем течении реке Ирпень, в которую тощая Буча неожиданно вошла под прямым углом. Король засмеялся и наскоро прочитал утреннюю молитву. …Через четыре дня он снова предстал перед Домиником из Коврин-Шимановских шляхтичей, носящих герб Слеповрон. – Что ж, покупаешь, жид, кузню? Хороша ли она? – Плоха, ваше высокородие, её всё одно заново строить надо, но покупаю. – Небось, цену хочешь сбить? Правильно я понимаю? Ну, пять рублей скинем, не горюй. Реку-то нашел? – Нашел, ваше высокородие, так точно. Потому и покупаю. Скинули бы еще, ради справедливости… – Но! Что ж… Велю составить купчую. И вот что: ты нужен мне, жидовский коваль, и сыну моему Юзефу тоже будешь нужен, а посему вот тебе мое последнее слово – двадцать рублей. Согласен, солдат? – Согласен, ваше высокородие, но позвольте спросить, почему? – Что почему? – Я нужен вам и вашему сыну? Шимановский задумался, а скорее, сделал вид, что задумался. Щелкнул табакеркой. – Видел ли ты, солдат, герб Ослепляющего Ворона? – Никак нет, ваше высокородие! – Любуйся! – и шляхтич протянул раскрытую резную шкатулку. Кроме тонкого нюхательного табака, в ней ничего не было. – Нюхай, а потом смотри. Михуэл-Алтер громко чихнул, а когда открыл глаза, то перед самым носом увидел картинку на крышке табакерки: черный ворон держит в клюве кольцо, сам сидит на серебряной подкове, а сверху такой же ворон с кольцом сидит на золотой короне. – Это герб нашего слеповронского клана, солдат. Много разных историй рассказывают про римского воина Валерия, одержавшего победу над галлом с помощью ворона, клюющего и ослепляющего
Проза
врага, и про короля Матиаса, у которого ворон украл фамильное кольцо, но я по-своему трактую то, что тут изображено. Мы, Корона, Королевство Польское, взяли под опеку неприкаянных сынов Израилевых, суть коих – ворон черный. Только жид сможет сохранить величие польской короны, но при условии, если заключить с ним завет и заботиться о нем – кольцо! – а про подкову я не понимал, пока не увидел тебя, коваля жидовского. Теперь же знаю, что ты послан роду нашему по промыслу Господнему и будешь кузнецом мотыжинским из рода в род, олицетворяя ворона на подкове… Весь этот не очень понятный ему бред Король слушал невнимательно. Он вспоминал о тех обрывках мыслей, что проносились в его неспокойной голове при виде обретенной речки: вот, мол, и я так, наверное, а точнее, дети детей моих, их внуки и так далее, смогут опять блеснуть на солнце некрупной волной и устремиться туда, куда и положено народу моему, к следующей воде… …Король пережил и Доминика, и сына его, Юзефа Шимановского, и Юлиану Сулимову, которой был продан мотыжинский ключ, и следующую хозяйку, генеральшу Ловцову, и вспомнил эту историю уже в году, когда местными землями вот уже почти двадцать лет владела Мария Николаевна Кандыбова, по мужу генеральша Савицкая. В том году в Мотыжин по одному очень важному казенному делу наведался киевский уездный раввин Овсей Абрамович Цукерман. По местечку разнесся слух, что Цукерман зачем-то ищет тут речку. Ему сообщили, что про речку знает все старый кузнец, реб Михуэл-Алтер, и Овсей Абрамович не поленился отправиться на окраину, в королевскую кузницу. С ним, еще и потому, что просто любил ходить к Королям в кузню и бочкарню, отправился Лейба Коляков, исполнявший от кагала обязанности писаря, когда приезжало какое-либо начальство, требующее составления протокола для занесения в приказские книги. «В году от сотворения мира, то есть в году от появления на Божий свет сына Бандеры… – так начал свою запись в кагальском кондуите Коляков, водрузив его прямо на наковальню. На гостей с интересом взирал великовозрастный внук Короля, Бенцион, который рад был отвлечься от надоевшей ему работы по наведению 48
49
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
порядка в кузнице. Да она и так была хороша. Благодаря стараниям Нухим-Шулима, покойного старшего сына Михуэла-Алтера, для инструментария были построены специальные деревянные шкапы с гнездами, и старшие кузнецы очень придирчиво следили за тем, чтобы все молотки, клещи, зубила, обжимки, гвоздильни, напильники, пробойники и кусачки находились исключительно на своих местах. У Бенциона уже была своя семья: красавица Злата и двое сыновей, Дувид-Волф и годовалый Нухим-Йось. Злата к тому же опять была на сносях. Двадцатишестилетний Бенцион мечтал о Киеве и потому с умилением глядел на Цукермана. – Кого? – удивился Цукерман. – Реб Лейба, почему вы так странно называете Ешу? Откуда у него взялась малороссийская фамилия? – Тьфу, – сказал Коляков, – чтоб я этого мамзера таки называл Езусом Христусом? Он сын римского солдата Бандеры, обрюхатившего Мирьям, и это все знают. – Простите, реб Лейба, но этого римского солдата звали не Бандера, а Пантира… – Какая разница? Но, скажу вам, этому Бандере повезло: христиане считают его богом, как и сына… – Реб Лейба, мы пришли сюда не для того, чтобы утомлять уважаемого Михуэла-Алтера теологическими диспутами. Ваша же задача записать те выводы, что я сделаю из беседы с господином Королем. Зря вас, что ли зовут Коляков? Калякайте, калякайте, – пошутил казенный раввин. Лейба заскрипел зубами, но не стал рассказывать, что его фамилия восходит к известному библейскому выражению «коль Йаков», то есть «голос Иакова»… …Королю было уже за 80, а точного своего возраста он и сам не ведал. Но зато все в местечке знали, что он самый старый мотыжинский еврей, живущий тут еще со времен старого сумасшедшего шляхтича, про которого дети, поколение за поколением, слушали страшные сказки о том, как он превращает евреев в черных воронов, а те приносят ему в клювах похищенные драгоценности Сказки эти рассказывал сам кузнец, а местечковая детвора обожала играть в кустарниках на противоположном от кузни берегу пруда, вырытого, по слухам, самим Королем. Местную же ложбинку так и называли – Королёва долина…
Проза
Когда Цукерман спросил, правда ли, что Михуэл-Алтер знает о существовании местной реки, то тот встрепенулся. Ноздри Короля раздулись, и ему явственно почудился запах камышей, тины и окуневой ухи… Он уже был готов радостно вернуться в те молодые годы и утвердительно кивнуть головой, но что-то все-таки заставило старого кузнеца проявить осторожность. – Простите, уважаемый казенный раввин, Овсей Авраамович, а почему вас интересует этот вопрос? – Извольте. Потому что меня пригласили сюда, дабы я провел традиционный обряд развода между мотыжинским мещанином Юдлом Гладштейном и его женой, васильковской мещанкой Сурой. Как чиновник, я обязан произвести этот развод, но как еврей, я вовсе этого не хочу. Я поговорил с Гладштейнами и убедился, что это просто склочные обыватели, которым не разводиться надо, а нарожать еще с полдюжины гладштейнчиков, которые будут лучше своих родителей. Чисто по-человечески, я хотел бы предотвратить этот развод. Вряд ли хромая Сура сможет опять выйти замуж. И вы, реб Михуэл-Алтер, в этом деле можете мне помочь. От вас сейчас зависит, совершится этот «гет» или нет. Итак, вы уверяете, что река в Мотыжине есть? – Простите меня, уважаемый ребе, но я темный и необразованный человек. Для чего нужна при разводе или наоборот, чтобы избежать развода, река? Может, просто нужна вода, чтобы разлить ею супружескую пару? – Нет, нет. По-другому. Обряд такой: господин Коляков, которого наняли писцом для составления бракоразводного документа, пишет на пергаменте 12 ритуальных строк, а в них указывается, что город, где происходит развод, должен определяться по близлежащей реке. Это письмо дают мужу, а он бросает «гет» в руки жены в присутствии свидетелей. Таков обряд. Итак, нам очень важно знать о существовании близлежащей реки. Король разволновался: – Да-да, сейчас, сейчас… Я помню, я знаю… И вдруг, как запах той ухи, ясно и ярко вспомнилась покойная жена, которую тоже звали Сурой, мать его восьмерых детей. Как, бывало, она раздражала и выводила из себя горячего кузнеца, как 50
САХАРНИЦА БРОДСКОГО «От лица остается всего лишь профиль» И. Бродский Нухим-Йось Король, бывший шмуклер бывшей галантерейной артели, а ныне почти хозяин молочной лавки на Львовской площади в доме Лыховского, под сумерки этого стылого январского дня был зол на весь белый свет. Впрочем, с некоторых пор состояние раздраженности и гневного взгляда на Днепровские дали, таящиеся за Костельной улицей, стало для Короля привычным и характерным. Оттуда, с Владимирской стылой горки и катился в сторону Думской площади продрогший Король. Сегодня как-то особенно не заладилось настроение, и раздражало всё, даже собственное имя. Это же надо придумать такое нелепое сочетание красивой фамилии и кургузого, будто с перебитой шеей, имени «нухимйось». И хотя давно, еще со времен военных сборов, Король требовал, чтобы его звали Иосифом – только так! – ни из управных бумажек, ни из куриных голов родственников никак не выветривался проклятый вывихнутый «нухимйось»… Спасибо вам, папаша Бенцион, чтоб вы были здоровы! А кто бы сомневался? Со 51
Михаил Король КОРОЛИ. В ПОИСКАХ РЕКИ
иногда хотелось стукнуть эту сварливую, но верную спутницу жизни… Но чтоб развестись? – Итак? – Нет тут никакой реки… Пустое. Нет реки. Цукерман шумно вздохнул с видимым облегчением: – Лейба, пишите так, сначала аф лошен койдеш: «В местечке Мотыжин Киевского уезда, по несуществованию в оном речки, по еврейскому обряду разводы не могут быть производимыми. Киевский уездный раввин О. Цукерманн. Точка.» Теперь то же самое по-русски… …А Король долго еще сидел с закрытыми глазами на широкой, предназначенной для установки на ней новой наковальни, колоде и, широко раздувая коричневые ноздри, вспоминал несуществующую реку…
Проза
здоровьем у папаши в его 65 бодрых лет все в порядке. Затрещины, которые он отпускает своим олухам в хедере, звонки, как свежая сосновая доска, и искристы, как удар по наковальне, зря, что ли, у папаши вся юность прошла в мотыжинской кузне? Совсем недавно Нухим-Йось по просьбе брата Дувида вызывал врача с Михайловской, и не какого-нибудь, а самого Гуревича. Добро, что у доктора родня на Борщаговской живет, а то ведь ни за какие бы коврижки не согласился бы ехать Абрам Савельевич на Шулявку. Только начал Гуревич осматривать племянника Митеньку, как в дом вломился со своего Кривого переулка грубый Бенцион с надвое разделенной, как Скрижали Завета, желтой длинной бородой. «Шо ж ты, дохтур, мине нэ поличишь?!» – грозно вопросил папаша-коваль, ныне меламед-мучитель шулявских шалопаев. «Реб Бенцион, мое почтение! – вежливо сказал Гуревич. – На что жалуетесь?» Папаша свирепо посмотрел на врача и жалостливо прогудел: «Да вот, шото у спину дует!..» Дай Бог здоровья ему и его более чем тридцати внукам… Содержать деда, впрочем, приходится именно ему, бывшему шмуклеру, мотыжинскому мещанину Нухиму-Йосю Бенционову Королю… Да, братья и сестры сильно раздражали в этот день молочника Иосифа, а еще больше он злился на собственную жену Бруху и на ее сестру Дину, которую все в округе звали Дуней. Делами молочной лавки управляли именно они, сестры Овруцкие, а он, как все считали, был лишь только на подхвате. Ни с того, ни с сего мелькнула дурацкая мысль: «Жил бы в Европе, взял бы себе двойную фамилию – Король-Овруцкий! Звучит!» И дети! Собственные дети, горохом рассыпавшиеся по Костельной, Михайловской, Малой Житомирской и Софиевской улицам, будоражили недоброе воображение Короля. На Мирошу соседская шпана готовила облаву, но виновнику было, кажется, глубоко наплевать на это. Мирон, он же Меер, слыл местным силачом. В пятнадцать лет прославился тем, что одним ударом выбил восемь зубов непобедимой «железной маске» в цирке Крутикова. За это жонглеры Гиппо-Паласа, как помпезно назывался цирк на Николаевской, поклялись вытряхнуть душу из жида. Но слава Богу, нашлись знакомые и в цирковой среде, и конфликт кое-как утрясли, да и мелкий Король не давался, время от времени отправляя к костоправам подосланных хулиганов. 52
53
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
А Миша опять расколотил стекла на четвертом этаже дома номер шесть на Михайловской улице Была у сына Миши в жизни цель – перебросить камень либо через дом на Малой Житомирской, либо через дом на Михайловской. Пока цель достигнута не была, но почти каждую неделю Нухим-Йось расплачивался за новые стекла. Боря, как сообщили соседи, нарисовал углем на стене дома исправника что-то неприличное, а что – не сказали… Шарлотта всех замучила своими танцами – требует, чтобы все в один миг бросали свои дела и хлопали ей в ладоши. А Фейга – она-то птичка, умница, лапочка, но расцвела в прошлом году такой томной и тревожной красотой, что страшно становится… Ох, дети… И даже кроха Ося вызывает недоумение: пора бы ему заговорить, а он молчит… В пять лет-то! А Виктору в этом году могло исполниться уже 10 лет, но он, только он, зихройне ливрохо, и года не проживший, ничем своего родителя не раздражает… Но вот кто больше всех выводил нынче из себя Иосифа, так это – он, дешёвый гаер Шлёмка Лерман! Ох, Шлёмка… – Господин Король! Остановитесь на минутку, не могу за вами поспеть! – окликнул молочника худощавый человек с подкрученными усами и аккуратной мушкетерской бородкой, когда Иосиф чуть ли не вприпрыжку свернул на Малую Житомирскую и уже нырял в подворотню дома номер четыре, где и проживал со всей мишпухой, упомянутой в приступе раздражительности. – Александр Александрович, желаю вам здравствовать! – Король с удовольствием протянул руку лобастому джентльмену в распахнутой шубе. Из-под касторового полуцилиндра выбивались упрямые темно-русые вихры. Это был художник Мурашко, проживающий тут же, на Малой Житомирской, в собственном доме, доставшемся ему по наследству от отчима, известного в Киеве строгого иконописца. Дом этот и его обитатель очень нравились Королю; что-то в них было общее, похожее: в здании два боковых фронтона с круглыми слуховыми окнами, а у Мурашко такие же необычные треугольные глаза, очень внимательные… – Иосиф Бенедиктович! – Король от этого обращения просто разомлел. – Я очень бы хотел переговорить с вами по одному деликатному, тонкому делу. Только с вами! Ваш свояк…
Проза
Он не договорил. Из подъезда вылетел перемазанный типографской краской тощий юноша и обеими руками вцепился в Короля. – Что случилось, Берл? – Дядя Ося, Борька совсем с ума сошел! Он Штерензону поц пририсовал! Айзик Овсеевич его прибьет, а меня уволит! – Кому? Где? – А вон! – засмеялся Мурашко и ткнул тростью в широкую жестяную вывеску над полуподвальным этажом в глубине двора. Действительно, на бежевом потрескавшемся фоне над приземистыми темно-синими буквами «Типография Штерензона» густым краплаком был изображен очень натуралистичный детородный орган с грустными еврейскими глазами. Тощий юноша вдруг резким движением сорвал со стриженной макушки суконную фуражку и закричал фабричным тенорком: – Дядя Ося! Это Вы виноваты! Вы потакаете буржуазным прихотям ваших детей. Вы предали идеалы передовых рабочих! Вместо того, чтобы бороться за права трудящихся, вы играете в карты с киевской буржуазией! Вы порочите нашу пролетарскую семью! Александр Мурашко ахнул и еще сильнее залился детским радостным смехом: – О, клан пролетарских королей! Чудесно! Чудесно! Друг мой, но ведь это просто замечательно: ваш мальчик вырастет прекрасным художником, слово даю! Сколько Боре лет? – Семь, – машинально ответил Иосиф. – Скоро восемь. На него постоянно жалуются. Он изрисовал уже все стенки… – Ну и чудесно! Знаете, вот тут же, на Малой Житомирской, я в детстве разрисовывал свежепобеленные стенки лестниц… Отчим жестоко меня за это избивал, а я мечтал стать великим художником. Но отчим и слышать про это не хотел. Он требовал, чтобы я левкасил доски для икон и не думал ни о каком дурацком творчестве. Иосиф Бенедиктович, послушайте! Дайте Борису вашему рисовать. Не губите талант, а через несколько лет приводите ко мне. Я как раз в прошлом году начал преподавать в художественном училище. И буду создавать свою студию, свою школу1… 1 А. А. Мурашко (–) начал преподавать в Киевском художественном училище в году, но в году оставил училище и создал
54
собственную студию в доме Гинзбурга на Институтской улице. Борис Иосифович Король (–) начал учиться в Киевском художественном училище в году, но через год был вынужден оставить учебу. В году А. А. Мурашко был убит бандитами возле своего дома на Лукьяновке. 55
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
– Здесь, в этом доме? – Э, нет, с этим гнездом покончено. Я его продаю. Уже присмотрел себе премилый особнячок на Лукьяновке. К природе поближе! А вы знаете, сколько замечательных еврейских юношей у меня на примете? Изя Рабинович, Саша Тышлер, Рыбак, Ося Вайсблат… И верю, там будет учиться и Боря Король. Будет! Но я хотел поговорить с вами, Иосиф Бенедиктович, о другом… Может, вы проводите меня? Просто тут как-то… несподручно, что ли Ваш племянник слишком, кажется, увлекся политикой. Берл, сын Дувида Короля, что с Шулявки, размахивая фуражкой, продолжал выкрикивать революционные лозунги. Он не заметил, как со спины подошел к нему широкоплечий чернявый красавец и медленным властным движением взял за шкирку. Затрещала ткань, полетели пуговицы. – Мироша!!! – Смотри, Береле, смотри! Это и есть твой портрет. Мы так Штерензону и скажем, не переживай… Тате, а гитеновент! Месье, мое почтение! – Александр Александрович, я вас умоляю, идем отсюда! – тонкое лицо Короля исказила гримаса ярости. Еще совсем недавно Мирона и Мишу каждую пятницу перед шабесом исправно пороли за грехи как свершенные, так и только замышленные. Порол лично отец, но иногда ему помогала и Дуня, Брухина сестра; ей «шалопаи» досаждали чрезмерно: прежде всего, тырили продукты из молочной, за сохранность которых отвечала именно Дуня. Для порки использовали прутья из дворницкой метлы; как правило, для экзекуции хватало трех-четырех, сложенных вместе. Братья не считали необходимым вести себя мужественно и с удовольствием орали. Но вот недавно Иосиф заметил, что Мироша при порке вопит както чересчур художественно, с каким-то прямо колоратурным визгом, но при этом глаза его остаются сухими и веселыми. Оказалось,
Проза
что перед наказанием Мироша надевал под штаны корсет старшей своей сестры Фейги… Очень хотелось по-настоящему треснуть отпрыска по шее, но за последние два года Меер так раздался в плечах, так научился поигрывать мускулами груди и так уверенно складывать ладонь в грозный кулак, что о серьезном рукоприкладстве нечего было и думать… Да плюс эта история с цирком!.. …Мурашко махнул тростью куда-то вверх, в сторону Софийского собора. – Ах, дорогой мой Иосиф Бенедиктович! Какой колорит вносит еврейское местечко в жизнь Киева! Какие широкие мазки, какая свежая палитра! Иногда даже чересчур… – Вы что-то хотели сказать за моего свояка? Что случилось? – Честно говоря, ничего приятного. Соломон Маркович изволил купить у меня несколько рабочих эскизов, очень неплохих, знаете ли… Тема карусели, парижская дама, портрет Бенуа… Так вот, ваш свояк Лерман обещал внести плату вчера. И не явился. Сегодня наведывался к нему на Думскую, но не застал. А кельнер из «Сан-Ремо», ну, вы знаете, что в том же доме гостиничка такая, сообщил, что он еще вчера съехал, погрузив багаж на извозчика и попрощавшись с женой. – Как? – Король был ошарашен. – Я же утром виделся в лавке с Дуней, и она мне ни слова не сказала. Сегодня же я должен с ним встретиться в «Конкордии». Шлёма вообще чудит в последнее время, и назрел очень крупный разговор. – А если он не придет? Умоляю вас, поговорите со Львом Израилевичем! Всё-таки тысяча рублей. Господин Бродский, уверен, не допустит подобного поведения со стороны своего кассира. Ах, прошу вас! Или пусть вернет эскизы, это же прекрасные работы, мне жаль их потерять. Соломон Маркович уговорил меня продать эти работы для того, чтобы переправить в Америку – там интересуются русской живописью, я знаю, это чрезвычайно модная тема в новых галереях. – В Америку? Он так вам и сказал? Значит, он уже всё решил Вот оно что! Америка! Встреча с художником вконец расстроила Иосифа. Чёрт бы побрал этого Лермана! Пропавшая выручка из молочной лавки, пропавшие драгоценности тещи Хаеле, а теперь еще и картины 56
Чечен молодой Купил поросенка. Всю дорогу целовал, Думал, что девчонка.
И вдруг, поравнявшись с Королем, парень в шинели со споротыми погонами растянул меха простуженной гармони и радостно заголосил в сторону Нухима-Йося: Ося, ты Ося! Ты меня не бойся, Я тебя не трону, Ты не беспокойся!
Король вздрогнул. Кто это? Откуда они его знают? Наверное, кто-то из бесчисленных покупателей, ценителей бесподобно свежего королевского творога… И всё же неприятно и тревожно, тревожно… «Йося, ты Йося!..» «Общество распространения» занимало комнаты на третьем этаже дома Карвовской. Королю очень нравилось это здание в стиле, который модно называли «киевским ренессансом». Однажды здесь же, в «обществе», Лев Израилевич Бродский представил на собрании еврейских лавочников архитектора Николая Горденина, и его приветствовали стоя и с аплодисментами, потому что это именно он построил синагогу на Щекавицкой. Тогда, а это было полтора года назад, Иосиф впервые услышал слова «неоренессанс», «эклектика», «мавританский стиль». Ему они пришлись на слуховой вкус чрезвычайно, и Король решил украсить свой кисло-молочный труд «архитектурными излишествами», о которых много и смачно рассказывал Николай Николаевич. Так киевляне познакомились с такими видами творога и способами его расфасовки, как «кариатида», «пилястры с каннелюрами» и «эркер», а кипяченое молоко назвалось «молоком в стиле модерн». Бруха поначалу сильно сердилась и 57
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
Мурашко. Король машинально прошагал несколько саженей и прислонился к стене дома № 20 с вывеской «Киевское отделение общества распространения просвещения между евреями в России». По противоположной стороне Малой Житомирской спускалась пьяная компания, горланящая всё еще модную в России песенку:
Проза
обзывала мужа всякими обидными словами, но потом и сама привыкла к тому, что кринка сметаны теперь «ротонда», а сама сметана, по мнению покупателей, от этого стала вкуснее… Возможно, Лев Израилевич и ценил в Нухиме-Йосе этот невостребованный талант привносить в налаженное традиционное дело сумасшедшие идеи, от которых дело, может быть, и не выигрывало вовсе, но вдруг переставало казаться заезженным и постылым. Совсем недавно в «Конкордии» у них состоялся прелюбопытный разговор. Бродский пригласил Короля выкурить сигару в его рабочий кабинет при клубе. Тот с достоинством принимает приглашение, зная, что Лев Израилевич наверняка ждет от бывшего шмуклера какой-нибудь фокус с далеко идущими последствиями. Беседующие устраиваются на удобных курительных банкетках. Иосиф расслабляет узел модного галстука от братьев Альшванг. В кабинет приносят и кофейник – о, это весьма бонтонно: сигара под чашечку кофе. На сервировочном столике, кроме сигарных принадлежностей и кофейных чашечек, красуется изящная вещица – серебряная сахарница, стоящая на ангелочках с одной львиной лапкой. Король не может оторвать от нее взгляда… Он любуется сахарницей и бережно снимает с сигары тонкую хрустящую обертку. Сигару кладет на столик-бобик, а бумажку задумчиво вертит между указательным и средним пальцами. Вдруг – тричетыре почти незаметных движения – и бумажка складывается в изящный продолговатый фунтик с торчащим «язычком». Король аккуратно насыпает туда ровно одну чайную ложку сахарного песка – ни одна сахаринка не падает на лакированную поверхность «бобика» – и еще двумя молниеносными движениями заправляет бумажный язычок в пакетик с сахаром. Протягивает Бродскому. – Прошу! – Что это, драгоценный мой Король? – Ой, Лев Израилевич! Можно ли так величать меня, скромного молочника, в присутствии настоящего короля, сахарного монарха всея Рассеи? А это – кирпичик вашего королевства. – Прошу пояснить… – Проще не бывает! Сходите в аптеку пана Марцинчика на Большой Подвальной, и он вам бесплатно даст пилюлю от головной 58
59
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
боли. А знаете, почему бесплатно? Потому что Нухим-Йось Бенционов Король научил его складывать такие кармашки для порошков, что и крошка лишняя не пропадет, да-с! И у вас, уважаемый Лев Израилевич, больше не будет болеть голова от того, что в различные заведения вы поставляете неподотчетное количество сахара. Ведь это так просто: подавать к чашечке кофе или стакану чая порцию расфасованного сахара в пакетике! Смотрите, вам не надо этот пакетик разворачивать – достаточно его, вот так, ра-зорвать! И высыпать сахар в кофе. – И что вы предлагаете? Чтобы я нанял не менее сотни новых работников, которые будут складывать эти конвертики? – Пусть ваши инженеры, Лев Израилевич, изобретут такую машину, которая сама будет складывать бумагу и заполнять мешочек сахаром. – Вы смеетесь? Вы знаете, сколько времени и сколько денег потребуется?.. И ради чего? Нет, мой милый Король, ваша идея – халоймес. – Вы будете первым! Порционный сахар Бродского! Это будет написано на каждом пакетике. С портретами уважаемого семейства и краткой биографией. По всему миру, представляете? Чтобы все персидские шахи знали, чей сахар самый сладкий. …Легкий фокус Короля оставил более видимый и ощутимый след в душе Бродского, нежели представлялось Иосифу. «А что? – думал сахарный магнат. – Нухим-Иось, конечно, фанфарон и пустомеля, но на этот раз придумал красиво. И вовсе не так это технологически сложно. Можно закинуть идею в Киевское отделение Русского Императорского Технического Общества, но лучше не надо… А вот частным образом побеседовать с Толпыгиным, занимающимся непосредственно «сахарными» делами, да с Абрагамсоном, инженером от Бога, стоит попробовать. Да-да, именно с Артуром Адольфовичем и надо все это обсудить частным образом, tête à tête… Немец поставленной задачей увлечется, я знаю, и будет работать медленно и скрупулезно. Возможно, к году уже сможем наладить выпуск «порционного сахара Бродского». И если дело пойдет – Королю процентик. Надо будет ему сказать, чтоб языком не трепал».
Проза
…На третьем этаже дома Карвовской, в комнатах, занимаемых Обществом распространения просвещения среди евреев, НухимЙось застал лишь секретаря Семена Борисовича Ратнера, человека грузного и с вечной одышкой, устало перекатывавшегося между конторскими стеллажами с архивными папками. Легкого, как тень, Короля, секретарь заметил не сразу, только когда Иосиф театрально кашлянул. Ратнер всполошился, уронил развязанную папку, и, тяжело сопя, принялся поднимать разлетевшиеся листы. – Здравствуйте, Семен Борисович! – Король кинулся помогать Ратнеру, но тот, обиженно пыхтя, отстранился. – Молодой человек! – оба они были ровесниками. – Если вы пришли до Льва Израилевича, то он в ближайшее же время прибудет в «Конкордию», а ежели вас интересует ваша «эмансипантка», то прошу вас перестать морочить голову и покинуть помещение. Под «эмансипанткой» секретарь имел в виду Августину Ричардовну Полинковскую, входящую, против всех правил, в состав библиотечной комиссии общества. Холостой Ратнер неровно дышал в сторону высокомерной и даже немного грозной молодой дамы, но никаких шансов привлечь её внимание у него не было. Напротив же, слухи об отношениях Полинковской и Нухима-Йося достигли уже и жадных до скандальных сенсаций ушных раковин большого королевского клана. Правда, пока все сплетни сводились к тому, что, да, факт, Король «имел на стороне симпатию», но подробности не сообщались. Все это только повышало уровень раздражительности в душевной колбе Иосифа, но что за всеми этими подозрениями скрывается, и был (или есть) адюльтер, никто наверняка не знал. Сам же Король чувствовал, что увидеть Августину Ричардовну ему просто необходимо, что, возможно, только она и поможет бедному молочнику распутать узел перепутавшихся обстоятельств, в середине которого ухмылялся, хищно двигая щеточкой коротких усов, паскудный свояк Лерман… Перестать о нем думать было невозможно. Шлёма Лерман умудрился вклиниться во все области королевских размышлений. Неприязнь к свояку восходила еще к тому дню, когда, а это было лет шесть тому назад, Бруха отправилась к фотографу Каминскому в мастерскую «Прогресс» на Львовскую улицу увековечить себя в 60
61
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
день собственного тридцатипятилетия. Старательно разбрызгивая неподатливые чернила, Бруха накарябала на обороте карточки: «Напамять дорогой сестре Дуни Лерман и Шлеме Лерман от Брухи Король». А Лерман через несколько дней не придумал ничего умнее, как во время карточной игры дразнить Короля, что Бруха к нему, Шлёме, явно неравнодушна, вот и карточку подарила, а про Дуню написала так, для конспирации. Потом, конечно, выяснилось, что фотографию Лерман стащил у Дуни, чтобы позлить Короля, но это было потом. А тогда… Позор, скандал, слезы и молитвы покойной Хаеле, матери Брухи и Дины-Дуни… А карточку мастерской «Прогресс», где Бруха в тяжелом субботнем платье одной рукой держала корзину с цветами, а другой опиралась на картонную скалу, и на обороте, кроме злополучной надписи, содержалось обещание, что «негативы хранятся», Король отобрал и бережно хранил вместе со своей армейской фотографией года и с сильно помятой и порванной «ксубой», брачным контрактом. На пожелтевшей бумаге с трудом можно было разобрать, что два свидетеля, мещане города Бердичева Гершон Герфенбойн и местечка Ржищева Абрам Журавский, подтверждают, будто мещанин Киевской губернии и уезда местечка Мотыжина Нухим-Йось Бенционов Король сочетался браком с девицею, мещанкою киевской губернии и уезда местечка Макарова Брухою Мееровною Овруцкой. Но с Лерманом приходилось жить в относительном мире, и всё потому, что служил Шлема Мордухов, он же Соломон Маркович, кассиром в конторе сахарного завода Льва Израилевича Бродского на Александровской улице. Себя он нередко называл «главным кассиром». Короли дорожили дружбой и покровительством семьи Бродских, а следовательно, с Лерманом надо было вести себя осторожно. В последнее время Шлёма явно что-то замышлял. И теперь было ясно, что он готовится к отъезду, скорее всего в Америку, и скорее всего, неожиданному, быстрому, без жены и без детей. К лермановским отпрыскам, которые так же, как и королевские, сотрясали криками двор дома №4 на Малой Житомирской, Нухим-Йось относился как к своим: так же не замечал целыми неделями или щедро раздавал беззлобные подзатыльники. Они-то, близнецы Хыня и Мотеле, однажды и расхвастались, что их папа обязательно станет
Проза
богаче самого Бродского и увезет их в Палестину или даже в Америку. Однако в Еврейском территориальном обществе, являющемся Киевским отделением центрального эмиграционного бюро России, ничего про планы Лермана относительно скорой эмиграции не знали… Председателем общества был доктор Мандельштам, который, по чудному стечению обстоятельств, председательствовал и в обществе на Малой Житомирской. …Проигнорировав явно недружелюбный тон секретаря и не поддавшись на скользкую провокацию, Иосиф осведомился: – А что Макс Эмельянович? Он сможет меня принять? – Господин Мандельштам изволил отбыть давеча в СанктПетербург по приглашению барона Гинзбурга для инспекции тамошнего коробочного сбора с продажи кошерного мяса. Впрочем, кажется, для вас, молодой человек, оставлено письменное сообщение. Всем видом своим выражая полное неудовольствие и презрение, Семен Борисович протянул небольшой конверт. Тут же Король прочел короткое размашистое послание на идише: «Реб Нухим-Йось, спешу сообщить, что Шлёма Лерман был третьего дня на Кузнечной и взял у Йохельмана образцы иммиграционных бумаг для въезда в Америку». Скорее в «Конкордию»! Уже стемнело, и Лерман, стало быть, уже в клубе. На бегу Король принял от швейцара свое шерстяное в елочку пальто и сломя голову помчался на угол Пушкинской и Прорезной, где и находился знаменитый неоготический особнячок Бродского, принявший в свои стены общественное собрание «Конкордия», то есть одно из наиболее престижных и популярных в Киеве казино… Будучи отчаянным преферансистом, Лев Израилевич счел разумным познакомить киевский еврейский бомонд с магией и силой азарта. Сформулировал устав нового клуба сахарный магнат так: «Доставлять своим членам и их семействам возможность проводить свободное от занятий время с удобством, приятностью и пользой в общении между собой». Открылось собрание в году и за два неполных года принесло своему хозяину дополнительную славу, не говоря уж о доходе – Лев Израилевич, а почему ваше заведение будет называться столь странно – Concordia? – поинтересовался накануне открытия «Конкордии» присяжный поверенный Богров, сын некогда 62
2 Митька-буржуй – прозвище Дмитрия Григорьевича Богрова (– ), анархиста, агента охранки, убийцы П. А. Столыпина.
63
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
известного еврейского писателя Гирша Бен ха-Рава. Иосиф Король, правда, знал присяжного поверенного больше как отца «Митькибуржуя»2, студента Киевского университета, с которым был достаточно близко знаком племянник Берл-«коммунист». – Согласие с чем? Или с кем? С совестью, судьбой или крупье? – Ну, как же, Григорий Григорьевич, разве вы не помните, что начертано на родовом гербе Ротшильдов? – Увы, не припомню-с. – Три слова: Concordia, Integritas, Industria. Согласие, честность, трудолюбие. Качества, которых не хватает картежнику, не так ли? – Да вы циник, уважаемый Лев Израилевич! – История рассудит. Меня, я слышал, иной раз величают русским Ротшильдом. А ныне не угодно ли вам, любезнейший мой Григорий Григорьевич, дать свою конкордию на то, чтобы занять место в совете старейшин нашего собрания не самых худших киевских умов? …Лермана нигде не было. Игра шла во всех четырех салонах. На Короля, завсегдатая «Конкордии», никто не обращал внимания. А он мотыльком метался по всему особняку, уже под конец своего полета осознавая, что свояк опять его провел. – Лев Израилевич непременно просят, чтобы вы к ним зашли-с, – деликатно прошелестел в ухо слуга, когда Иосиф уже собирался покинуть собрание. …Как и недавно, Нухим-Йось сидел на курительной банкетке, правда, на этот раз хозяин кабинета сигару ему не предложил. – Вы должны знать, – заговорил Бродский, – что я только что получил письмо от Лермана. Вас это не удивляет? Вижу по лицу, что удивляет. – Он собирался со мной встретиться сегодня вечером. То есть, сейчас. Здесь. Но его тут нету… – Вы не хотите знать, о чем пишет Лерман? Ну, так и быть, расскажу. Он уверяет, что сегодня ночью вы планируете ограбить кассу моей конторы на Александровской. Дескать, вы давно готовите эту
Проза
экспроприацию, все время выпытывая у свояка дополнительные сведения о несгораемых кассах Артура Копеля с Фундуклеевской. – О, Боже! И вы в это поверили, Лев Израилевич? – Я хочу разобраться. – Лев Израилевич, а когда вы последний раз видели Шлё… Соломона Марковича? – Сегодняшним утром, когда заглянул в контору. Я пробыл там совсем недолго, и когда уходил, Лерман передал мне вот это самое письмо про вас. – Лев Израилевич, уверяю вас, это не просто ошибка, это – провокация! Лерман зачем-то хочет подставить меня. Он всерьез заинтересовался Америкой, а кроме того, он купил картины господина Мурашко, но не заплатил ему. Ой, Лев Израилевич, а ведь сейчас, наверное, Шлёмка там… на Александровской! Он специально всё это подстроил! Лев Израилевич, он сам хочет взять кассу, вот в чем дело. Он собирается бежать в Америку! – Обещаю вам, что во всем разберусь. Но сейчас, простите, вынужден взять вас под стражу. До окончательного выяснения обстоятельств этого дела, так сказать. – Прошу вас, пошлите наряд в контору. Наверняка удастся поймать его с поличным. – Да, это мысль. Хорошо, сейчас же протелефонирую. Вот что, Иосиф Бенедиктович, послушайте. Сейчас мой шоффэр отвезет вас в полицейский участок. Постарайтесь рассказать как можно подробнее о планах Лермана… И в этот момент в кабинет безо всякого стука вломилась целая компания: взволнованный батлер (так Бродский предпочитал величать управляющего штатом прислуги в казино) Митрофан Степанович, внешне спокойный, но очень напряженный Богров и один из старшин «Конкордии», врач Александр Григорьевич Лурье. Последний-то и заговорил: – Беда, Лев Израилевич! Только что телефонировал Зайцев с Александровской – совершено ограбление конторы сахарного завода… Похищена касса. Давид Ионович задержался в Обществе пособия бедным евреям, и, поскольку он казначей общества, то должен был какие-то документы поместить в сейф, и… В общем, 64
А еще просил казак воли для народа, Если будет воля, будет и свобода. Йося, ты Йося, ты меня не бойся, Я тебя не укушу, ты не беспокойся.
С последними словами обидной песни Иосиф получил сильный удар под ложечку и сел, громко всасывая в себя холодный воздух. Оказалось, что руки связаны за спиной. – Очнулся, своячок? – перед глазами всё плыло, пролётку трясло, да и в темноте не бог весть что можно было рассмотреть, но бледное круглое лицо Лермана со щеточкой щегольских усов Король разглядел хорошо. – Слушай, Ося, меня очень внимательно и не перебивай. Ты идиот, если не сделаешь так, как я тебе скажу. Вот здесь, – Лерман поднял на уровень лица упитанный кожаный саквояж, – 35 тысяч рублей. Это наш с тобой куш. Оставаться здесь нельзя. Надо бежать в Америку. То есть, сейчас – в Одессу, а оттуда – в Константинополь, потом – в Марсель, далее – в Ливерпуль, а оттуда уже через Атлантику… Пусть так думает Бродский! А мы пойдем другим 65
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
по его словам, несгораемая касса взломана и похищено 35 тысяч рублей. Причем никаких следов разбойного нападения. – Срочно едем! Король, вы, как и договорились, сейчас же отправляетесь в участок. Григорий Григорьевич, вашим авто воспользоваться можно? Тогда едем на Александровскую! Митрофан Степанович, срочно вызовите туда урядника, а сами проследите, чтобы здесь никакого шума не поднималось и чтобы игра шла своим чередом, вы поняли? …Пошел снег. На Пушкинской улице, освещенной уютно, но не ярко, рядом с особняком Бродского стояла легкая пролетка, а за ней – изящный «олдсмобил» Бродского. Но Иосифу не было суждено дойти до мотора. Поравнявшись с пролеткой, Король успел уловить некое быстрое и хищное движение прежде, чем ощутил удар по затылку и перестал видеть свет вечерних киевских фонарей. Очнулся Нухим-Йось, во-первых, от тошнотворного запаха дешевого цветочного одеколона, а во-вторых, не менее тошнотворного голоса, распевающего:
Проза
путем, да-с! Я всё продумал, и, главное, с такими деньгами можем позволить себе бон вояж, мсье Король. Мы едем вместе! Ты мне нужен, а меня потом будешь благодарить за то, что вытащил тебя из этого кисломолочного болота. …Иосиф слушал этот бред, пытаясь сообразить, к чему клонит свояк, что ему потребовалось от Короля, кроме того, чтобы подставить и отвлечь на какое-то время внимание от преступника. Увы, никакого разумного объяснения происходящему Иосиф найти не мог. И что с ним собирается сделать Лерман? Как подать весточку Бродскому или Брухе? – Ося-Ося, ты меня не бойся, я же сказал! Неужели тебе не надоело каждый день видеть две квашеные рожи сестер Овруцких? Это разве жизнь? Или эта местечковая «Конкордия» с потешными ставками? Зачем это все тебе? Нам еще только по сорок лет! Слушай, Король, это – Исход. Мы с тобой сорок лет ходим по российской пустыне. Пора выйти, пора! Хоть в Палестину, хоть в Соединенные Штаты. Нас ждут, нас зовут, а мы? …Пусть все думают, что мы едем в Одессу, пусть там нас пытаются арестовать. Но у меня план лучше! Смотри! Лерман чиркнул длинной шведской спичкой и осветил смятую рекламную страничку, выдранную из «Киевской мысли»: «Русское Восточно-Азиатское Пароходство. Русско-американская линия. Единственное прямое сообщение между Россией и Америкой». Тут же был изображен красивый двухтрубный пароход. – Напрямую! Понимаешь? Две недели, и ты уже в Нью-Йорке! Сейчас едем в Минск, а оттуда – в Ригу. Из Риги доберемся до Либавы, до порта. А там садимся на пароход «Россия», хе-хе! – Шлёма, – наконец смог выдавить из себя Король жалкое скрипучее подобие голоса, – я-то зачем тебе понадобился? Ведь ты же не собираешься со мной делиться, так? Будто я с тобой не знаком… – Ты прав, делиться не хочу, но будущее твое обязуюсь обустроить лучшим образом. Сведу тебя с лучшими людьми в Бруклине. Ты откроешь свое дело, и оно принесет тебе настоящий доход, не то, что твоя паршивая лавчонка. Лерман замолчал и, чиркнув еще одной спичкой, закурил недорогую папироску «Сальве» Соломона Когена. Выпустив дым прямо в лицо Нухиму-Йосю, Шлёма весело продолжил: 66
*** В конце сентября года из таинственной мглы оврагов Ботанического сада на тротуар Бибикова бульвара поднялся вместе с головокружительно щемящим запахом первой прелой листвы странный оборванный человек. Главная особенность в облике этого средних лет человека заключалась не в его измусоленном 67
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
– Но и ты мне нужен. Без твоих цирковых фокусов мне не справиться – на пароход не попадешь… «Господи, – мелькнуло в бедной голове Короля, – неужели ты услышал мои молитвы? Шма, Исройэл… Неужели, всё так просто? Помоги, Господи…» – Ты хочешь, – сглотнул Иосиф, – чтобы я свел тебя с ней?.. – Ага, с твоей этой самой, как её, суфражисткой… – Кем, не понял? – Куда тебе, шулявскому лаптю! И не поймешь, пока до Америки не доедешь! Да, мне нужна твоя Полинковская, как её, Густа. – Полинковская?! – Король постарался изобразить величайшую степень изумления и скрыть то невероятное облегчение, которое будто сошло на него с январского киевского небосклона. – Какая разница? Погнали к ней. Где, ты говоришь, она квартирует? На Фундуклеевской? Пошел!!! Вот, очень нам пригодятся все эти штукари из цирка Крутикова. Кассу взломать и без них можно, а вот без поддельных документов и шагу не ступишь… А нарисовать все эти бумажки за полчаса можно, чай, не напрасно образцами я обзавелся? «Господи, – шептал Король, уже не вслушиваясь в лермановскую безостановочную болтовню, – Бог праотцев наших Авраама, Ицхака и Якова, да будет воля Твоя, чтобы спасти меня в этот день от дурного человека и дурного товарища, от злосчастного случая и от пагубной злой силы, от сурового суда и сурового противника, будь то сын завета или нет… Благословен Господь, пославший мне Августину, ту, что однажды спасла уже сына моего Меера от расправы над ним, ту, что не только проявляет милосердие и ласку к Твоему ничтожному созданию по имени мотыжинский мещанин Нухим-Йось Бенционов Король, но дарует ему надежду на спасение от злого помысла…»
Проза
пиджачном костюме заокеанского покроя, а в том, что на голове путника полностью отсутствовала растительность: выбритыми были не только череп и подбородок, но и брови… Безразличным взглядом мазнув по свежим осенним куполам Владимирского собора, лысый стремительным шагом направился в сторону Малой Житомирской улицы. …Об Америке Король вспоминать не любил. И впоследствии ничего не рассказывал ни детям, ни Брухе, ни, тем более, несчастной Дуне. О чём? О том, как перенес жуткое плавание? Как Лерман пытался от него избавиться, обнаружив подмену денег и картин Мурашко? О карантине? О глупой, но закономерной смерти Шлёмы? О бруклинских помойках? Или о том, как на набережной Ист-Ривер умирающего Короля подобрал бывший одесский коммерсант Эйзенштадт? Впрочем, о последнем Нухим-Йось рассказал Льву Израилевичу Бродскому в один из дождливых ноябрьских вечеров, когда сахарный король пригласил нашего Короля в «Альпийскую розу» еще раз разделить с ним время за дегустацией новых гаванских сигар, только что привезенных в Киев. «Альпийская роза» – это была ресторация «с иголочки», новое и модное европейское (киевские хохмачи уверяли, что «оп» в этом слове лишнее) заведение, которому было суждено прожить не больше года, но за это время снискать славу уютнейших кабинетов для деловых бесед под кошерный луковый пирог. Бродский еще месяц назад официально на собрании старшин «Конкордии» поблагодарил Короля и Полинковскую за вернувшуюся кассу, но ныне ему хотелось послушать про похождения молочника приватным образом, а заодно преподнести Иосифу некий скромный подарок… Король, совсем не расположенный в последнее время к витиеватым речам, тем не менее воодушевился, и по блеску в его запавших глазах Лев Израилевич понял: НухимЙось преподнесет сегодня один из своих коронных королевских фокусов. – Сколько всего мы не знаем и никогда не узнаем, – начал Король. – Кто бы мог подумать, что я когда-нибудь запомню стихи по-английски! Вот, Лев Израилевич, послушайте: 68
Такие колыбельные в Америке поют еврейским детям. Во всяком случае, одному уж точно! Его зовут Вениамин Эйзенштадт, ему почти пять лет, и он очень любит эту песенку, которую написал поэт Тенниссон. Я прожил у Эйзенштадтов две недели, и каждый вечер слышал про «sweet and low». Не мог не запомнить! Сладко тает, сладко тает Ветер западного моря, Тихо-тихо исчезает Ветер западного моря!»
Так мне перевела эти строчки госпожа Эйзенштадт. Вениамин – очень подвижный мальчик. Мне он напомнил моего Осю, только Ося до сих пор еще ни слова не произнес… А маленький Бенджамин, как его там, в Бруклине, называют, просто оратор какой-то… За эти дни я так к нему привязался, странно… Ему больше всего понравилось, что я умею складывать из бумаги всякие штуки: и птиц, и корабли с двумя трубами, и лягушек. Но больше всего он был в восторге от маленьких пакетиков. Помните, я вам показывал разок, чтобы порцию сахарного песка можно было положить в такой. Вы еще сказали, что все это пустые пока мечты. Так вот, этот юный Эйзенштадт ловко накрутил с полсотни фунтиков и засыпал в них все домашние запасы песка. Ни крупинки не просыпал мимо! Папаша его поцокал языком и сказал: «Быть тебе, Бен3, королем сахарных пакетиков!» И вот в тот же вечер был у меня разговор со старшим Эйзенштадтом о всяческих моих цуресах. Вот что он сказал: – Мсье Король, видите ли, ваша кыевская спесь изъела вас, как прекрасная зеленая плесень изъела сыр рокфорт. Как молочник, вы меня поймёте. Вы уже стали с ней на пару одним продуктом. Вы что-то можете понять – как молочник! – но исправить вы уже ничего Бенджамин Эйзенштадт (–) – основатель компании «Sweet’N Low», специализировавшейся на выпуске порционных пакетиков с низкокалорийным сахаром. 3
69
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
Sweet and low, sweet and low, Wind of the western sea, Low, low, breathe and blow, Wind of the western sea!
Проза
не сможете. Вы думаете, что думаете о своих детях, но ни черта вы о них не думаете. Иначе вы бы давно уже смылись с этими самыми детьми или сюда, или в Палестину. Сколько их, вы говорите, у вас? – Семь, то есть шесть. Виктор умер, когда ему еще и года не было… – Благословен истинный Судья! Причина? – Я знаю? Дифтерит, детская чахотка, тиф или кадохес – какая разница? Говорят, он умер от плохого молока. – Поэтому вы и стали молочником? Хорошим молочником? И что вы делаете теперь с вашим молоком? – Мы нагреваем его. Не дай Бог, оно не должно закипеть, иначе это будет уже не молоко, а «паскудствэ». – О, вы знаете про Пастера и его метод? – Мне рассказывал Бродский. И доктор Зеленский тоже. И Гуревич. За него мы знаем еще и потому, что когда Мирошу покусала бешеная собака, ему ставили уколы Пастера, так сказали в клинике. – Значит, что такое пастеризация, вы знаете? Это и есть в правильном режиме нагревание молока с целью уничтожения зловредных бактерий. А Бродский вам не рассказывал, в таком случае, про Натана Штрауса? О, это выдающийся еврей! При случае я поведу вас на Манхеттен в магазин «Мэйсис» и приодену. Пора вам обзавестись приличным походным костюмом, мсье Король. Это – к Штраусам, владеющим прекрасным магазином. Но Натан у нас известен и другими делами. Здесь, в Бруклине, братья Штраус открыли склады для сухого хранения грузов «Abraham & Straus», но и это не главное. Натан увлечен идеей обязательной пастеризации молока не только по всему штату, а вообще во всем мире. Его считают многие сумасшедшим и негодяем. Фермеры подают на него в суд за порчу продукта, а он уверенно продолжает создавать новые и новые станции пастеризации. Я вот думаю, что ничего случайного в мире не бывает. Вас, мсье Король, я подобрал совсем недалеко от пирса Ист-Ривер, где находится первая лаборатория и первый склад для хранения пастеризованного молока. Когда вы вернетесь в свой Киев, прежде, чем вы вместе с мишпухой покинете Россию навсегда, займитесь молоком так, как им занялся в Америке наш единоверец. Объясните всем молочникам необходимость пастеризации. Но прежде всего поговорите об этом с Бродским. К сожалению, 70
71
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
не могу вас лично познакомить с Натаном Лазаревичем – он весь в сборах в Палестину, если только не уехал уже, но это не беда: я обеспечу вас всей необходимой литературой, а уж о связях с нужными людьми – не беспокойтесь. Пообещайте мне, что непременно займетесь этим. Я пообещал. Потом я узнал, почему Штраус на этой молочной теме свихнулся. У него во время путешествия по Европе тоже умер ребенок от плохого молока. Эту девочку звали Сара… Вот, Лев Израилевич, всё, что я смог привезти с собой, – это инструкции и чертежи для организации станции пастеризации молока. И вот книга Штрауса, держите… Бродский с интересом провел пальцами по дешевой бумажной обложке, на которой было строго начертано «Disease in Milk: The Remedy Pasteurization». – Спасибо, мой милый Король, спасибо! Но вы немного опоздали, то есть совсем чуть-чуть отстали от киевской жизни. Пусть до Америки нам далеко, но и здесь нам не чужды лучшие плоды цивилизации. Вот, извольте, вот, ну, допустим в последней «Мысли», – он зашелестел страницами лежащей на их столике газетой, – вот смотрите: «Товарищество «Граф и Ко». Крещатик, Аппараты и принадлежности для исследования молока и молочных продуктов как для лабораторий молочных ферм, так и для домашнего применения. Стерилизаторы и пастеризаторы для молока. Посуда». И это сейчас по всему городу! Не сердитесь. Если с вашими порционными пакетиками для сахара вы поспешили, то с пастеризацией молока опоздали… …Вообще-то на Короля смотреть было жалко. Сейчас никто бы не назвал его «франтом и краснобаем». Пальцы, нервно схватившие подбородок, уже поросший пегой щетиной, дрожали… – Вы потому нигде и не появлялись, что у себя в лавке организовывали станцию пастеризации? Иосиф опустил голову. – Реб Король, давайте не будем о грустном! Выше нос! У меня для вас есть подарок. Бродский щелкнул пальцами, и тут же прыткий официант поставил на стол небольшой сверток.
Проза
– Это вам, Иосиф Бенедиктович, на память о наших встречах и разговорах. Поверьте, ничто не проходит даром. Прежде, чем развернем сверток, я хочу поведать вам даже не историю, а так, я бы сказал, «зарисовку». Давным-давно, почти сто лет тому назад, а точнее, в году, из Парижа приезжает в Варшаву некий французский юноша по имени Винсент Норблин, которому только-только исполнилось 14 лет. Что забыл он в этом странном городе, который совсем недавно еще был столицей Варшавского герцогства и был послушен Франции, а с года стал столицей царства Польского, подчиненного несчастной нашей Российской империи? Хорошая работа и надежный заработок – вот что ждет юного Норблина в Варшаве, где уже обосновались его отец, Александр Жан Константин Норблин, и дядя, открывшие, ни много ни мало, бронзовый литейный завод. И это нисколько не странно, потому что в это время Варшава становится центром по производству утвари и для нужд именно что еврейского населения. Кому, как не нам с вами, знать, что именно Варшава в те времена стала иудейским центром. Субботние подсвечники, ханукальные светильники, столовое серебро, тайтлен для Торы – на все на это в Варшаве появляется спрос! Вот мастера туда со всей Европы и слетаются. Наш Норблин, немного поучившись у папы бронзовому литью, решил еще овладеть навыками ювелирного ремесла и поступил учеником к серебряных дел мастеру Жану Серизи. А этот Жан был женат на даме из германского княжества Ангальт. Звали даму Генриетта Леопольдина Августа Ворбродт и была она дочерью золотых дел мастера Филиппа Ворбродта, который основал свою фирму в Варшаве еще в году. Дела его шли очень даже хорошо. И после смерти Филиппа дело перешло по наследству к мужу дочери, то есть к Жану Серизи, который в году взял в ученики нашего Винсента Норблина. А в году Жан скоропостижно перебирается в мир иной, и безутешная вдова находит усладу в ученике усопшего мужа, то есть в Норблине, который со временем и становится законным владельцем очень серьезного предприятия по производству прекрасных изящных вещиц… Завод производил и серебряные, и бронзовые предметы, но главное, там было налажено производство изделий с покрытием серебром по новейшим гальваническим технологиям. 72
*** Только Иосиф переступил порог, как навстречу выбежала раскрасневшаяся и радостная Бруха. – Иосиф, счастье-то какое! Ося заговорил! Господь услышал нас. Вернее, он запел. Он поет! Он поет! – Ох, – Король присел на низкую скамеечку и стал расшнуровывать штиблеты, – неужели? Он поет про «свит энд лоу»? – Господи, совсем ты со своей Америкой из ума выжил. Послушай! И до ушей Нухима-Йося донесся из-за стены веселый детский голосок: Ося, ты Ося! Ты меня не бося! Я тебя не бросу! Ты не беспокося…
73
Михаил Король КОРОЛИ. САХАРНИЦА БРОДСКОГО
Собственно, секреты качественного посеребрения и стали главным секретом Норблина. В году его сын Людвиг объединил свои предприятия с заводом по производству серебряных предметов собственного шурина Теодора Вернера и организовал компанию, которая так и называлась – NORBLIN & Co. А потом Людвиг Норблин купил знаменитый завод братьев Бух и в году организовал «Акционерное Общество-Фабрику по Металлу Норблина, Братьев Бух и Т. Вернера». Уж поверьте, евреи всей империи были благодарны Норблину… К чему вся эта длинная история? В году мы с Лазарем посетили завод Норблина и познакомились с Людвигом. И он подарил нам несколько пресимпатичнейших штуковин, в том числе и вот эту. Бродский вскрыл упаковку, и перед взором Короля предстала та самая сахарница на ангелочках, что стояла на столике-бобике во время прошлой их беседы; та, от которой он не мог оторвать взгляда. Боже, Бродский и это заметил? – Берите-берите, Король-мечтатель, это вам вместо порционного кармашка! Вот, видите, здесь, на обратной стороне клеймо: «NORBLIN & Co. GALW: WARSZAWA». Пусть жизнь ваша будет сладкой, а ваши потомки, спустя сто лет, пусть ломают свои еврейские головы в попытке понять, откуда взялась фамильная вещица…
Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ Хлопчик погано розрізняв обличчя, вони були всі однакові та завдавали йому страху. Він примостився у закуті вагона, в головах матері, яка в пуховому береті й пальті, застібнутому під горло, лежала на клунках. Хтось у темряві сказав: − Ми задихнемося тут, як в душогубці. Вона постійно ходить під себе… Врешті-решт, тут діти… Хлопчик поспіхом вийняв рукавичку і взявся розтирати калюжу по підлозі вагона. − Чому ти опираєшся? – спитав якийсь чоловік. – Твоя мама хвора. Її покладуть до лікарні і вилікують. А в ешелоні вона може вмерти… − Ми повинні доїхати, − із відчаєм сказав хлопчик, − там нас зустріне дід. Але він розумів, що на наступній станції їх обов’язково висадять. Мати щось сказала й усміхнулась. − Ти чого? – спитав хлопчик. Але мати не відповіла, вона дивилася повз нього і тихо наспівувала якийсь мотив. − Жахливий голос, − зітхнули у темряві. − Нічого не жахливий, − огризнувся хлопчик. – У вас самих жахливий… Розвиднилось. Маленькі віконця товарного вагона посиніли, і в них почали проскакувати вершечки телеграфних стовпів. 74
75
Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ
Хлопчик не спав всю ніч, і тепер, коли голоси притихли, він взяв обома руками гарячу руку матері і заплющив очі. Він заснув одразу, і його м’яко потрушувало та постукувало спиною об дощану стінку вагона. Прокинувся він також одразу, від чужого доторку до щоки. Поїзд стояв. Двері вагона були відчинені, і хлопчик побачив, що четверо чоловіків несуть його матір на носилках через колії. Він стрибнув вниз, на гравій залізничного насипу, і побіг услід. Чоловіки несли носилки, високо піднявши та поклавши на плечі, і мати байдуже похитувалась в такт їхнім крокам. Був ранній, холодний ранок, звичайний для цих степових місць мороз без снігу, і хлопчик декілька разів спотикався об примерзлі до землі камені. Пероном ходили люди, дехто обертався, дивився, а якийсь парубок, років на п’ять старший за хлопчика, спитав його з цікавості: − Померла? − Захворіла, − відповів хлопчик, − це моя мама. Хлопець перелякано подивився на нього і відійшов. Носилки занесли у двері вокзалу, і хлопчик також хотів пройти туди, але медсестра в тілогрійці, накинутій поверх халата, взяла його за плече і спитала: − Ти куди? − Це її син, − сказав один із чоловіків і додав: − А речі де ж? Ешелон піде, без речей залишитесь… Хлопчик побіг назад, до ешелону, але заплутався й опинився на міській площі з протилежного боку вокзалу. Він встиг помітити чергу на автобус, старий одноповерховий дім із башточкою і стару жінку у вовняних панчохах і калошах, яка торгувала рибою. Потім він побіг назад, однак залізничні колії біля перону виявилися порожніми, ешелон уже пішов. Хлопчик іще не встиг злякатися, як побачив свої речі, складені на пероні. Все було ціле, окрім кошеля із балабушками і сушеним урюком. − Твої речі? – спитала жінка у залізничній шинелі. − Мої, − відповів хлопчик. − А що в цьому клунку? – і ткнула ногою брудний, сплющений клунок.
Проза
− Мамині фетрові боти, − сказав хлопчик, − і дві ватяні ковдри… І коричневий відріз… Жінка не стала перевіряти, взяла клунок і валізу, а хлопчик взяв інший клунок і валізу, і вони пішли до вокзалу. Вони занесли речі до теплої зали, де на дерев’яних лавах і просто на підлозі сиділо багато людей. − Я в медпункт, − сказав хлопчик, − у мене мама захворіла. − Я твої речі стерегти не буду. − Ну, ще трохи, я заплачý. − Дурень, − поморщилась жінка, − я ж на роботі. Але хлопчик уже вибіг на перон. Він насилу знайшов двері медпункту. На клейончатій лаві хтось лежав, випроставшись, і хлопчик ковтнув декілька разів тяжко і, підійшовши, побачив руку із синіми нігтями. Лише тоді він помітив, що це незнайомий старий чоловік. Обличчя його було накрите носовою хустинкою, і дві жінки сиділи поряд, згорбившись. Одна, молодша, плакала, а друга, старша, мовчала. Хлопчик швидко відступив назад. − А де моя мама? – спитав він і огледівся. З бічних дверей вийшла медсестра в тілогрійці. − Матір твою до лікарні відправили, − сказала вона. − До якої лікарні? – спитав хлопчик. − У нас в місті одна лікарня… Сядеш на автобус, доїдеш… Тоді він згадав про площу, і чергу, і дім із башточкою, і стару жінку у вовняних панчохах, яка торгувала рибою. Він знову побіг по той бік вокзалу і побачив усе це. Він став у чергу за якоюсь хутряною курткою з хутряними ґудзиками на хлястику. Але автобуса все не було, і він побіг через площу, опинився на вузькій вулиці, серед старих, дерев’яних будинків, і тут згадав, що не знає, де лікарня. Вулиця була порожня, лише біля обмерзлої кригою водопровідної колонки дві дівчинки гралися із собачкою. − Де лікарня? – спитав він, але дівчатка подивилися на нього, розсміялися і втекли у хвіртку, а собака підскочив до його п’ят і, оскалившись, загавкав. Хлопчик підняв шмат льоду і кинув у собаку. Він завищав. Із хвіртки вийшли жінка у вушанці і дві дівчинки, 76
77
Фрідріх Горенштейн ДІМ ІЗ БАШТОЧКОЮ
Бо війна — війною… Через перевал (fb2)
Роман Іваничук
Бо війна — війною…
Через перевал
(збірник)
Бо війна — війною…
Роман
Одчиняйте двері —
Наречена йде!..
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Павло Тичина
Бо війна — війною, вісьта–вйо!
В тім є Божа сила, гатьта–вйо!
Як не заб'є тебе гостра куля,
То копитом, замість кулі, вб'є кобила…
Левко Лепкий
Розділ перший
Вертоліт стрімко піднявся в біле небо, описав над нами коло й ліг на курс понад сталево–мертвою гладінню озера Ямба–то, що великим овалом простяглося від нас на захід, зливаючись на обрії з бараницею жухлих шелюгів. Швидко віддалявся, зменшуючись до розмірів куріпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я відчув, як починає добиратися до мене почуття осамотненості й жалюгідного каяття: навіщо мені, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, їм — моїм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальні мішки й продукти, такий допінг потрібен — стан відчуження від метушного світу; мені ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, ні в чому не повинного підлітка, приреченого на багатолітнє табірне поневіряння, вивозив із Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нині розчулююся, зустрічаючись із неозорими просторами тундри, яку в ті гіркі роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, підсвідомо й несподівано для себе щиро полюбив. Парадокс!
Та моє каяття тривало тільки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завісу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрій, полишаючи на часинку дикій тундрі білу ніч, я розглянувся довкола, і мене почав огортати тихий спокій, що напливав із незайманого безлюддя, де тундра на своєму шляху зустрілася з рештками тайги.
І я ніби вперше побачив: у лютому двобої зчепилися стихії мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острівці лісу, вчепилася до коріння вічною мерзлотою, покрутила вітрами гілля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепірначчям одне за одного, віддавши для життя енергію своєї краси і зросту, покручені, згорблені, зав'ялі, та невпокорені стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив і я серед мерзлоти людського сумління, витративши на виживання час і сили, призначені для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постає переді мною і не відступає…
Знав я, що так буде, ще на початку нашої подорожі, коли Федір познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв із собою за «інтенданта». Казав же я йому: не бери чужих людей. Та він і подумати не міг, що Пенькова я давно знаю…
Але годі. Я ж не для гірких спогадів сюди приїхав — для відпочинку. Не до ворогів — до друзів. До друзів? І Пеньков, що стоїть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б і ні — колись був «кумом». Він мене, мабуть, не впізнав, а я його — відразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1] Сорок другої шахти лейтенанта Пенькова… Як він втерся, колишній опер — «кум», а нинішній домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допоміг… І буде поряд зі мною цілих десять днів нашого відпочинку. Щоб я весь час пам'ятав, де і ким був тридцять років тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрі, а її мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лісу, а вишукував серед нього знищені холодом покручі.
Та Бог з ним. Припустимо, я його не впізнав…
Я ж таки приїхав до друзів. Кожного року, відколи вийшов на пенсію, приїжджаю до них порибалити. Старший у нинішній виправі на озеро Ямба–то — Федір Янченко, головний інженер воркутинського Управління автотранспортним господарством, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником відділу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним і продуктами на далекі бурові — з'їздив усю Великоземельську тундру, тому знає і її, і людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту біля Воркути, про вертоліт.
Я протестував проти цієї витівки: то ж незаконно. «А начальство у заповідниках полює законно?» — відмахнувся Федір. Та й справді, чим, як не вертольотом, ми змогли б дістатися на озеро Ямба–то — маленьке кружальце на карті глибокого Заполяр'я, — що сховалося у лісотундрі в двадцяти кілометрах за річкою Великою Роговою.
Повнотілий і навдивовижу рухливий Федір робить із березових жердок для бівуаку каркас, якого обтягне поліетиленовою плівкою; це буде наше бунгало — склад з продуктами і їдальня. Що то за слово — «бунгало», не знаю, але воно добре пасує для нашої обстановки. Федорові допомагає Віктор Горбов. Я його пам'ятаю з тих часів: він був вільнонайманим лікарем у нашому ОЛП, а тепер працює у воркутинській міській лікарні травматологом. Намет розкладає Юра Ніструл, головний механік нашого управління.
Мені треба йти до них і ні про що, крім майбутньої риболовлі, не думати. Янченко ось уже помахує мені рукою.
Я ще раз глянув у той бік, де зникла цяточка вертольота, і неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це–бо справжнє хлоп'яцтво — приватно брати вертоліт і не зафіксувати в офіційній установі своїх координат. То ж яке відлюддя: ніхто, на випадок чого, звідси ніколи не вибереться.
Що за думки знову лізуть до голови? А все ж — така далечінь, ніхто не почує… ніхто не почує… І за тих кілька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринає в пам'яті раптовим хоралом пісня, що співалася колись у моїй душі багато літ і не давала знидіти, впасти, загинути: та пісня весь час була зі мною і вселяла віру, що мене почують, знайдуть, повернуть… і врешті я таки діждався, мене почули — до мене їде на побачення мій молодший брат, долинає за дріт перестук коліс, це їде він, я вчора отримав телеграму. », я повертаю голову і впізнаю…
Стихла враз пісня, зім'яв її голос Янченка:
— Чого зажурився, старий панікере? Злякався, певне, що не прилетить вертоліт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаємо тут, як той скитальник Михайло.
— То твої баєчки, — відказав я.
— Баєчки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днів він зачує нас і прийде по сіль.
— Та хто ж він такий — твій скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюдді?
Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пізня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде відлежатися й удень, не велика різниця: за якусь годину–дві сонце знову спливе над обрієм і буде ліниво стояти над ним, мляво просвічуючись крізь імлу каштановою, ніби з кінської шерсті збитою кулею.
Неподалік на кургані застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетіла над нашим табором полярна сова, комарі обліпили повстю намети і плівку на бунгалі й люто пищать навколо нас, вимазаних «детою», не можучи доступитися до своїх жертв; півкають у кущах карликової берізки лемінги; над самою водою довкола наметів прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та іван–чаєм, а з недалеких торфовиськ тягне п'янким запахом багна.
Я назбирав сухого гілляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство — то моя робота. Розподіл продуктів, і насамперед горілки, — теж. Ніхто, навіть Юра Ніструл, з яким я завжди на виїздах живу в одному наметі, не отримає від мене більше ста грамів трунку на добу. Мою вдачу знають ще відтоді, коли я працював в управлінні завідуючим складом: ніхто ніколи біля мене не попасся, не попасався і я, мене обзивали німцем, австріяком, панікером, який не краде і не дає вкрасти не тому, що чесний, а що боїться потрапити ще раз за дріт; я на те не зважав і навіть недоброзичливців примушував рахуватися зі своїми засадами.
Ощадливо підкладаю під казанок вільхові та березові патики, готую на вечерю куліш. Полум'я освічує обличчя моїх друзів, я поглядаю на них, і мені затишно й добре від того, що вони біля мене.
Федорові, бачу, хочеться розмовляти. Розповідає він цікаво й дотепно, має про що. Так склалася в нього доля, що провів півжиття у мандрах, працював навіть на Печор–шахтбуді, де робочий контингент складався переважно з колишніх карних злочинців, тож годі було вимагати від нього бозна–якої делікатності; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимість, грубість, та на сьогодні я встиг переконатися, що грубим він буває тільки до нероб, хамів та підлабузників.
Отже, я відчуваю, як йому свербить язик, він уже потріскує пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моєю спиною, хрипить транзистор — це Степан Пеньков накручує його то на одну, то на другу хвилю; чомусь він бокує, хоч я не дав навіть краєм ока зрозуміти, що впізнав його — табірного «кума», як називали арештанти оперуповноважених. А може, і він упізнав мене?.. Транзистор посвистує, півкає, врешті вихоплюється з нього німецька маршова пісенька з одноманітним рефреном, «айн, цвай, драй». Федір нахмарює чоло, дивиться на мене невдоволено, ніби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить єхидно:
— Переклади, Женю, ти ж у нас поліглот, що воно означає — оте «айн, цвай, драй».
— Раз, два, три, — відказую я простодушно, і тут здіймається гомеричний регіт.
Федір вигукує, хапаючись за живіт:
— Спасибі, Женю, що просвітив, повік не забуду!
Я розумію свій промах, та мені втішно, що зміг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власної наївності. Найщиріше сміється Віктор; він теж, як і я, має своє вразливе місце, тому й радий нагоді посміятися з мене: у Віктора дві «праві» руки, обома може писати, а тому не знає ніколи «вліво — вправо». Федір розповідає про нього свою видумку: буцімто Горбов якось попришивав травмованому пацієнтові руки й ноги не туди, куди треба, і вийшов з того знаменитий конфуз.
Юра Ніструл ніколи ні з кого не піджартовує, він мовчазний і рідко коли сміється. Доля йому судилася така, що тяжко й пояснити, звідки в нього доброта й інтелігентність. Мати його, румунка з Чернівців, у році переходила разом з чоловіком радянсько–румунський кордон; чоловіка прикордонники вбили, її ж схопили, а після суду вона була заслана у Воркуту. Коли відбула строк, поселилася в землянці, яку викопала у стрімкому березі над річкою Воркутою, з кимось там зустрічалася й народила Юру. Незабаром померла, а Юра виховався у дитбудинку… Юра не любить, коли з нього піджартовують: певне, хлебнув по гульку насмішок у дитбудинку і йому того вистачає на все життя. Я тільки відчуваю, як від нього випромінюється на друзів і на мене доброта, а часом уночі, коли перед світанком у наметі діймає холод, він тихо й дбайливо поправляє на мені ковдру.
Степан Пеньков сідає врешті за ватру, не перестаючи накручувати транзистора. Робить це нервово й бездумно, поглядаючи при тому весь час на мене. Впізнає? Мабуть, ні… А я дивлюсь на його пальці, які покручують регулятор транзистора, і пригадую, як вони дрібно стукотіли під час останньої розмови зі мною у таборі — дрібно, погрозливо і, зрештою, безсило.
Смачно запах куліш, у казанку густо забулькотіло, Федір нетерпляче змахнув у мій бік рукою, і я почав накладати в миски страви й розливати у склянки добову норму трунку.
— Тепер слухай, Женю, — сказав Янченко, витерши долонею уста. — Слухай про скитальника Михайла, і те, що буду розповідати, уявляй собі так, ніби ти сам усе те бачив. Тоді повіриш.
На Михайлівські озера, до яких належить і Ямба–то, що в перекладі означає Продовгувате, Федір наїжджав з геологами досить часто ще до того, як ми з ним заприятелювали. Отож тепер він розповідав нам про випадок, який трапився з ним у цих краях до знайомства з нами. Ми слухали його оповідку, затамувавши подих, й, напевно, були схожі на дітей, котрим під ніч розказують казку про нечисту силу. Крім Пенькова, який чомусь пильно вивчав табло на транзисторі.
— Це було на початку літа, коли в тундру прилітають з півдня зграї гусей і лебедів, а пастухи переганяють на північ голодних і облізлих оленів, де більше ягелю й менше мошки. Я з двома геологами виїхав на Ямба–то порибалити. Зовсім недалеко звідси, он за тим затоном, ми позакидали вудки й терпляче чекали, поки клюне. Я поспитав геологів: може, знають, чому озера за Великою Роговою називають Михайлівськими. Вони розповіли мені легенду про таємничого Михайла, який бурлакував тут після війни, а може, бурлакує й досі, навіть показали заглибину, де була колись його землянка. Нібито випустили чоловіка з воркутинського табору на волю, та він не захотів уже повертатися до людей. Я вірив і не вірив, бо як тут можна жити, коли вісім місяців річно тиснуть люті морози, шаленіють пурга, буревії та урагани. Але звідки взялася назва? Я думав про відчай людини, яка рішилася на таке життя, та про її фізичну й моральну міць — і в той мент моїх роздумів побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з–під землі. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бік кілька кроків і зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з місць, людина вийшла із шелюгів і зупинилася на відстані десяти кроків.
«Сіль, — сказав дідуган. — Патрони».
У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя.
Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні — певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що?
«Знаю рибні місця», — сказав чоловік, пропонуючи нам свій «товар» за сіль і патрони.
«Ти Михайло?» — спитав я.
«Михайло, — відказав старий. — Я — Михайло».
«Давно ти тут?»
«Давно».
«Скільки?»
«Не пам'ятаю».
Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла.
«Навести хочете?»
«Ні».
Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч — так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною — нари; посередині сторожки — вільховий пень замість стола; у куті — риболовні снасті й сокира.
Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси.
«Рибне місце покажеш?»
«Ходім».
По дорозі я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей.
«Я нікому не потрібний, і ніхто — мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами».
«Хто ж ти?»
«Михайло».
«А колись ким був?»
«Полярником. До стужі звиклий».
«Чому ти тут?»
«Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а після війни випустили».
Федір ще довго розповідав про свою зустріч із скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовірна здогадка закралася мені в мозок, я пробував позбутися її — цілком, здавалось би, абсурдної, та вона вперто гніздилася, розбухала: а що коли то був мій стрийко Михайло Шинкарук, якого я ніколи не бачив, але багато знав про нього з розповідей мого батька… Полярник. Утік із Соловків. І — Михайло!..
Колись у бараку в зоні Сорок другої шахти розбудив мене вночі сусід по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що він мій земляк із Пилипівки, знав мого батька, а із стрийком Михайлом служив в Українських січових стрільцях. Цей сусід, колишній священик Григорій Шепетюк, у році відмовився прийняти православ'я; а що мав іще старі гріхи, то протинявся близько десятка літ по таборах стоїчним греко–католиком. Отож він в одному з таборів дізнався від колишніх соловецьких в'язнів, що серед них на Соловках було двоє коломиян: поет Андрій Бабюк, який після оголошення йому другого строку збожеволів і наклав на себе руки, і Михайло Шинкарук — той якимось чудом утік з острова й, напевно, загинув у холодних водах Білого моря.
Невже Федір говорить про мого стрийка?.. Та ні, це неможливе: стільки літ!
Та немов для того, щоб підтвердити мою здогадку, перед очима постали дві фотографії з батькового альбому. На одній — юнак у стрілецькій уніформі із завзятим гострим поглядом, а на другій — поважний чоловік із засмаглим обличчям, учасник полярної експедиції на Землю Франца–Йосифа року. На обох фотографіях — Михайло Шинкарук. Так то ж він!..
— Що з тобою? — запитав Федір, помітивши, видно, моє збентеження.
— Нічого… — відказав я упалим голосом і тут же спохопився: — А ти бачив його потім — скитальника Михайла?
— Дивіться, повірив Хома невірний! — засміявся Янченко. — Ти б виділив мені за це персональну порцію!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не підходив. Коли ми його покликали, він тут же зник, як мара.
— Ви не можете про щось інше розмовляти? — перебив розповідь Федора Степан Пеньков і увімкнув транзистора на повну потужність.
— Вам неприємні подібні розмови? — спитав я, глянувши на Пенькова. — Чому?
— А кому вони нині потрібні? — опустив очі домоуправ. — Маємо ж хліб і до хліба… Так ні — ворушать давнє, правди дошукуються…
— Правду–матінку не треба розшукувати, — відказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. — Правда, мов біблійний Єгова, є. Навіть тоді, коли її, зґвалтовану, викидають у кювет, сподіваючись, що вона до ранку витягне ноги!
Тієї ночі я не спав. Коротку білу ніч і всі подальші дні і ночі я думав про свого стрийка, про батька і про себе: зв'язував вогнива наших життів в один ланцюг випробувань двох поколінь, з яких лише другому було суджено діждатися справедливості.
Тож хочу, щоб про наші долі знали і наступні. Я адресую тобі, мій молодший брате, свою розповідь, яку скомпонував у пам'яті за час, проведений над озером Ямба–то, осмислюючи своє пережите, пригадуючи й домислюючи чуже — з батькових записок і розповідей, з наукових праць, листів і щоденників стрийка Михайла та із свідчень очевидців. А ти дітям перекажеш.
Із записок Івана Шинкарука
Весна року. Українські великодні свята випали зразу ж після польських, і всіх студентів відпустили на два тижні додому. Я закінчую щойно перший рік учительської семінарії у Станіславі, а вже мрію про той день, коли повернуся у свою Пилипівку вчителем і стану на місці пані Шубертівної, яка донедавна виплачувала щомісячно по двадцять корон на науку дітям найбіднішої у селі сім'ї — мені й братові Михайлові, що вчиться на першому курсі філософії у Львівському університеті. Мрію віддячитися їй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий і завзятіший від мене, піде в широкий світ, а я скромно буду вчити розуму сільських дітей і доглядатиму стару самотню вчительку до кінця її днів.
А ще мрію зустрітися у Пилипівці з коломийською гімназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львові на теології. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда і поглядає на Михайла. Що ж, він старший і мудріший, їй з ним цікавіше…
Цього року Михайло від себе і від мене подякував учительці за допомогу, бо отримав стипендію — двадцять п'ять корон, а ще з протекції відомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став підробляти кольпортером у НТШ[2], крім того, харчується в академічній їдальні за половину ціни. Висилає мені гроші на утримання, і я повинен звітувати перед ним за кожен крейцар.
Сьогодні чекатиму у Станіславі на поїзд зі Львова, яким приїдуть Михайло і Гриць Шепетюк. Увечері в будинку українського «Сокола», що поряд із нашою семінарією (я про це Михайлові написав), буде читати «Мойсея» Іван Франко. Важко повірити, що побачу його зблизька… Потім поїдемо до Коломиї, а далі пішки — у Пилипівку. О, якби здійснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакаціях — піти страсного тижня у гори!
Та, напевно, ця затія не вдасться: дома чорна біда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релігійному тлі — пропадає у церкві й на плебанії, миє там підлоги, без упину молиться, батькові ж дорікає, що не послав мене вчитися на священика.
А ще непевно стало у світі, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, поліція після віденського та львівського процесів полює усюди за російськими шпигунами.
В березні відбулася карна розправа у віденському суді над Олександром Яндричем, угорським підданим, який видавав Росії військові таємниці. В «Ділі» повідомлялося, що під час ревізії у нього знайдено шпигунські звіти, писані тайнописом, план фортець у Перемишлі, порядок походу армій на випадок війни, за що отримав від російського уряду грубі гроші. Засуджений на п'ять літ в'язниці в Куфштейні.
Того ж місяця у Львові закінчився процес над Семеном Бендасюком із Товмача, який працював бібліотекарем у Народному домі. Члена москвофільської партії Бендасюка звинувачено у зв'язках із впливовими партіями в Петербурзі. Під час обшуку в нього виявлено прокламації, в яких проголошувалося, що «на просторій землі Данила має ґаздувати російський цар, бо народ — від Карпат до Камчатки — весь руський». Що йому Франко! Листувався з графом Бобринським, отримував від нього російські карбованці, коли ж граф, повертаючись із Праги, зупинився у Львові в готелі «Жорж», москвофіли влаштували йому гучний банкет, а потім, як дорогого гостя, возили по містах Галичини. Польські присяжні з антиукраїнських спонук виправдали Бендасюка, а граф Бобринський у листі подякував за це полякам, пообіцявши, що Росія незабаром матиме змогу віддячитися їм не лише словом, а й ділом.
У світі запахло порохом. У прикордонних районах Росії й Австрії почалася мобілізація. Галичина може стати тереном страшної війни, вона ж бо є ключем Росії до Румунії, Угорщини, Австрії та Німеччини.
В Австро–Угорщині шаленіє шпигуноманія. Мабуть, таки в гори не підемо. А втім — як вирішить Михайло. Він краще знає, що діється у світі: Львів є Львів.
Як я маю повестися, коли почнеться світова веремія? Михайло писав, що вступив у «Січ» Кирила Трильовського, бо замало ходити по селах з антипропінаційними[3] рефератами, а витанцьовувати на забавах модний танець two step[4] у той час, коли вшехполяки на чолі з Пілсудським уже створили озброєний легіон «Zwiazek strzelecki»[5], просто ганьба.
Михайло — максималіст, він піде напролом, на ризик. А я думаю про освіту. Тільки просвічений народ здатний до боротьби, тільки самоусвідомившись, можна перемогти ворога. А може, я помиляюся: коли почне литися кров — чи буде час навчати тоді народ?
Я прочитав Пруса і Винниченка, Ніцше і Толстого, Дрепера і Франка, Джека Лондона зрештою, та нічого від того в моєму житті не змінилося. На станції у Станіславі я мешкаю з трьома кандидатами учительської семінарії; бідні їдять з однієї миски, а багацький син — окремо.
Хто я? Хочу проаналізувати війну і світ своїх почуттів.
У Грушеві ми переплили чайкою Прут і через переліски, стежками навпростець, подалися до Погорільця — найвищого в околиці горба, довкола якого поприпадали шиті соломою хати, з покірною надією вдивляючись підсліпуватими віконцями у високий трираменний хрест на маківці, немов прочани у храмі в золоту чашу при виносі Святих Дарів.
Наша з Михайлом вітцівська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем моє серце — навпаки, мене діткнуло почуття гордості від того, що з найбіднішої хати вийшли ми до світла науки, на гору, і ось стоїмо тут, на Погорільці, немов небожителі, і знаємо те, чого ніколи не будуть знати батько й мати, і в поті чола працюватимемо для того, щоб наші діти виросли за нас мудріші, а мине час — і стане мій народ освіченим і сильним, бо маємо великого Учителя, науку якого понесемо ми — Михайло, Гриць, я і сотні таких, як ми, — до найглухіших закутків, а тоді…
— А тоді сусіди будуть змушені з нами рахуватися!
Я сказав ці слова вголос і знітився, бо ж був наймолодший серед компанії, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищівно–поблажливої посмішки, якою він жорстоко витруював мою наївність і не завжди був справедливий; його вимогливість до людей межувала часто із зверхністю, але й себе він не шкодував, коли стикався з власною необізнаністю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, і я, рахуючись із кожною його думкою, деколи по–дітвацьки крикливо вивільнявся від нього, щоб утвердитись у самому собі.
Гриць Шепетюк, високий і вродливий, до якого вже встигло діткнутися теологічне виховання витонченістю й непроникливістю обличчя, не зреагував на мої слова. Вітер розвіював його чорне волосся, він дивився на село, посередині якого поряд із церквою стояла єдина під черепицею хата, і мовив натхненно, ніби перебував у цю мить в аудиторії на теологічному диспуті:
— Нам водно ставлять схоластичні питання, а одне з них таке: де підносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположения Ісусові, — над водою чи під водою, адже Христос тоді дивився у воду… А мені тепер, коли я поглядаю на своє село, хочеться відповісти: над моїм рідним подвір'ям.
Михайло скинув бровами, — вітер пустував у вихорці, що розділяв його тверде русяве волосся над випуклим чолом, туге підборіддя стягувало губи у смужку, очі мав холодні й уперті, — відказав коротко на Грицеву сентенцію:
— А на моєму чорти шабаші справляють… — Він повернув до мене голову й закінчив мою думку: — 3 нацією, яка має Франка, мусять рахуватися сусіди, хочуть того чи не хочуть.
— Ти розумієш, Михаиле, — підхопив я, зрадівши, що брат підтримав мене, — ми у вічі бачили його, наглого Мойсея, колись своїм дітям з гордістю про це розкажемо, і, може, аж тоді дізнаємося з десятків праць майбутніх дослідників творчості Франка про те, що нині знає тільки він один.
— Прийде час! — патетично мовив Гриць.
— Не згоден з цією формулою Франка — «прийде час», — змахнув рукою Михайло. — 3 усім згоден, тільки не з нею. Ми не маємо права чекати і мріяти, втішати себе вірою в прийдешнє благоденство. Самі мусимо його створити. І не тільки з допомогою зброї… У стрілецьких та сокільських товариствах політиків вистачає, охочих воювати — теж, і це добре. Та бракує нам фахових сил. У нас багато патріотів, які тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговців, математиків, інженерів, учителів, лікарів!
— Це правда, — сказав я. — І передусім учителів. «Прусський учитель виграв битву під Садовою», — хвалився колись Бісмарк.
Ми сходили вниз із Погорільця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць.
— Даремно, Михаиле, зневажаєш козацькі кунтуші. Це ж наша слава, історія.
— Та хіба я проти історії? Але ж минуле не дає нам права на фудулію. Предки могли, уміли! Тож покажім, що ми можемо нині. Захоплення козаччиною відкидає нас у сімнадцяте століття, а нині — двадцяте. Ностальгія за козаччиною породжує національну неврастенію. А я готовий одягнути огидний австрійський однострій, аби для діла. А я готовий зміряти ногами всю Україну — нинішню — і описати її, визначити, де є корисні надра, оцінити ґрунти — які під хліб, які під забудову, щоб після того, як народ стане вільним, узятися не за організацію парадних фестин, а за працю для життя.
Михайло змовк, а по хвилині заговорив до мене:
— Мене, Іване, захопила географія. Наука про землю — що може бути цікавіше? Ходжу на лекції до професора–географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Києві його «Коротку географію України» — і мені відкрилися очі. Яка велика Україна, а для нас вона ніби за маревом, ми знаємо тільки свою Галичину. Скільки скарбів заховано в українській землі! Хтось те все має вивчити, дослідити до кожного квадратного метра… На захід — по Перемишль, на схід — до Кубані, на південь — аж по П'ятигорськ!
— Якби на те професорова воля, — сказав я іронічно, — то на північ він посунув би кордони України до Соловків або ж за полярне коло!
Михайло зупинився, я чекав, що він зараз приструнить мене, та він пильно глянув мені у вічі, ніби я підказав йому цікаву думку.
— Та певне… — промовив нерішуче. — Рудницький переборщив, патріотизм мусить мати межі, бо поза ними він стає псевдоромантикою або шовінізмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотів ступити туди хоч раз ногою!
У цей мент я пересвідчився остаточно: Михайло піде далеко. Що ж, кожному кораблеві своє плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, — защеміло солодко в грудях, та раптом солод згірк від думки: Катерина піде за ним, він вартий того.
Стежка, що вела з Погорільця, роздвоїлась унизу: одна ставала вулицею і вела до критої черепицею хати сільського війта Шепетюка, друга збігала до Березівки, що обмивала село крутими кривобродами, і через кладку заводила прямо на подвір'я моєї вітцівщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрітися на Великдень біля церкви.
Клацнула защіпка на хвіртці, сполохалися кури, із стаєнки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впізнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочці, підперезаній крайкою поверх полотняних штанів, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечі, вже зовсім сивий.
— Приїхали, слава Богу, — сказав, ховаючи назад руку, до якої нагнувся Михайло. — На Волове до дідича треба йти, стайню будувати. Я вже звів зруб, а козли поставимо разом.
— Де мама? — спитав я, зрозумівши, що в гори нам таки не стелиться дорога.
— Та де — у церкві, — буркнув тато, — або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся поділа… Йой, Іване, біда мені з мамою. Аби злагодитися із своїм братом за межу, відпустила йому шмат поля на Дубах, а їсти й так нема що.
— Я, тату, здав добре колоквії, — сказав Михайло, щоб утішити старого. — Іван також…
— Та добре… Вчіться, бо нема, ой, нема на чому тут говіти… А минулої неділі по Службі Божій наробила посміховиська на все село. Вийшли з церкви, а вона розказує жінкам, аби мали з чого сміятися: нібито ти, Михасю, в якогось митрополита був і вірою своєю його здивував, а ще якогось короля — мудрістю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церкві є дві корони для вас обох і що священик на казанні вас упоминає, бо вам призначено нарід рятувати. Отака публіка…
Я здавив у собі сльози: як нема шаблі, то най будуть піхви, — втішають себе люди марними мріями в безпросвітті… А може, ми таки повинні порятувати народ: це уже відчай…
На подвір'я вбігла мати: «Таж казали мені, казали: сходять твої хлопці з Погорільця, біжи додому, Палатно». Вона припала, маленька й худа, як скіпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а він гладив її рукою по рубищі на плечі; потім підійшла до мене й шепнула: «Це я тобі наскладала, аби Михась за гроші не випоминав», — і, боязко поглядаючи на батька, всунула мені до кишені кілька монет: а очі були такі сумні…
— Ходім, Іване, з'їмо щось з дороги та й підемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, — промовив глухо Михайло й зайшов до хати.
Ми працювали в дідича до темної ночі, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата і подав йому ворочок муки на паску. Тато поцілував дідича в руку, і ми відвернулися від такої ганьби, а за воротами, діждавшись тата, Михайло сказав:
— Щоб я, тату, більше не бачив того, що ви панську руку цілуєте.
— А паску панську будеш їсти? — визвірився тато.
— Ми ж її заробили в дідича.
— А де бись заробив, якби не він? У такого харпака, як я?
Заграли великодні дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили біля дзвіниці моздири, затремтіло віття високих смерек, білі цяточки стокроток зім'ялись під сотнями ніг; ми з Михайлом пробиралися крізь натовп на край майдану, де стояли, очікуючи нас, Гриць Шепетюк із Катрусею. Вона тримала брата під руку, нахиливши до його плеча кучеряву голівку, — біла, мов черемха, у білій сукні, розкішна панна. Я затамував подих і чув тільки, як гупає у грудях серце, мов ті моздири за дзвіницею, здубіли ноги; а Михайло… Йшов він сміливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусі, і я бачив, як вона відхилилася від Грицевого плеча і подалася всім тілом уперед, мов лоза під вітром. Я штивно кивнув головою. Гриць привітався з нами за руку.
— Як ти змужнів, Михаиле! — обдала Катерина палким поглядом мого брата і довго не відводила від нього очей; потім, згадавши, що Михайло підійшов не сам, позирнула привітно на мене й мовила, ніби до хлопчика: — Та й ти підріс, Іване…
Мені враз захотілося їх полишити, і я вже готовий був сказати: «Розмовляйте собі, а я піду до хлопців», та в цю мить ми помітили, як до паперті почали підходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов — знову почнеться принизливе цілування рук; жінки перші протискалися й нагиналися до когось — хтось там сидів на східцях. Невже піп сидячи приймає поклони?
Ми приглядалися, та заспокоїв нас Гриць:
— Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шість літ відсидів за вбивство економа у фільварку на Воловім. А це ось випустили.
Народ розступався, ставав колом, і ми побачили старого, як світ, сліпого діда з поораним зморшками обличчям. Він сидів, спершись однією рукою на палицю, а другу, безвольну, ніби неживу, дозволяв людям підносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав її як заслужену: мовчав, потім відклав палицю, підвів угору руки і прохрипів загробним голосом:
— Молітесь, людіє, Страшний суд іде!
Мене зморозило дідове пророцтво, усі ж бо чекають війни, боячись і сподіваючись на неї, а хто у ній нас поведе, коли нині народ віддає шану дідичеві й опришкові, тільки хлібодавець не заслужив на таку повагу. Хто?
— Боже, який темний народ! — зітхнув Гриць Шепетюк.
— «Незрячі прозрять, а кривії, мов сарна з гаю, промайнуть, німим отверзуться уста…» — сказав Михайло. — Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрів єси… — Мій брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тільки прийде в Пилипівку, заходить до війта спитатися, чи не приїхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й мені боляче. — Ти не заходив до нашої читальні, Грицю? — наступав Михайло. — Не заходив. Майбутній священик читальнею вважає захристіє, а трибуною — амвон. І єдина література — Євангеліє. Але ти забуваєш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнім захристієм, де молодь може прочитати хіба що «Місіонара» й «Цвіт Назарету», і від церковного відрізняється тільки тим, що тут парубки ріжуться в карти, мотлошать дівчат і грають на дримбі!
— І що з того, що ти зайшов до читальні? — Гриць був спокійний, як це і личить майбутньому священикові, лише жовна проступили на випещених щоках.
— А те, що на вакаціях ми втрьох візьмемо читальню у свої руки, принесемо книжок, влаштуємо літературні вечори, читатимемо лекції з історії нашого народу, бо інакше ганьба буде нам — трьом першим інтелігентам із Пилипівки!
— Мене візьмеш на допомогу? — кокетливо кинула Катруся.
— Візьму, — злагіднів Михайло. Його холодний погляд потеплів, і це слово терпко відлунило в мені: «Візьму».
— Дякую, Михаиле. Я цього року здам матуру й поїду до Львова вчитися в учительській жіночій семінарії. Хочу наздогнати вас.
— Ну, досить, — Гриць вивільнив від сестри свою руку. — Помирімся. Буду читати в читальні лекції з історії релігії, цю науку я краще за вас знаю… А той дід, дивлюсь, справжній демократ: не виніс із тюрми ні крихти пихи за свої муки, он як єднається з народом. Я, приміром, знаю одного львівського соціаліста, який відсидів усього три місяці на Баторого, а як надувся! Навіть не вітається з тими, хто в тюрмі не сидів. Мученик та й годі!
— Хіба я не говорив, — відказав примирливо Михайло, — нас з'їдає хвороба політиканства й романтики. А все через відсутність державного розуму. Нація повинна займати всі позиції — і жертовні, і практичні, тільки тоді вона буде готова до змагань. Покиньмо нарешті облудну віру в те, що наші муки будуть колись винагороджені, і тому нам потрібні мученики. Треба, щоб їх було якнайменше. Та коли вже є… Він дурний, той твій соціаліст. Справжній борець повинен знати, що перебування у тюрмі — це передусім праця. Чей не хворіє людина особливими амбіціями, коли відкриває ремісничу майстерню, то чому має вимагати поклонів за працю в майстерні політичній?
— Михаиле, що з тебе буде! — захоплено мовила Катерина.
— Ми, виховані в неволі, — не зважав Михайло, — державно зовсім неграмотні: протиставляємо боротьбу — праці, славу — користі, романтику — раціоналізмові…
— Зупинись, Михаиле, — втрутився я. — Ці сентенції знадобляться тобі на вакаціях у читальні. Ми ж із ними згодні. Правда, Грицю?.. Нагадую, що нас чекає пані Шубертівна: знає, що ми приїхали. Ходім, їй прикро буде, якщо не прийдемо на свячене яйце.
— Твоя правда, Іване, ходім. І ти з нами, Катрусю?
— Чому питаєш? Я теж її учениця.
Учителька Шубертівна займала одну кімнату в невеличкому будинку школи, вибудуваної на кошти громади. На другій половині вчилися діти — там ми всі четверо здобули початкову освіту.
Вона чекала нас. Як тільки ми з'явилися на подвір'ї, вийшла на поріг, одягнена у святкову чорну сукню; її біла голова із зібраним на потилиці гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.
— Заходьте, діти, заходьте!..
Стіл у кімнаті був накритий по–великодньому: «сир, масло і всякії снеді», посередині стола вивищувалась паска з качуриками, уквітчана барвінком.
— Сідайте… — Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «діти», і з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повірити, що ті діти вже стали зовсім дорослими.
Я приглядався до неї, з острахом відшукуючи на її обличчі ознак немочі, та ні: Шубертівна була майже така сама, як і тоді, коли ми вчилися у неї, — вродлива, статечна, хіба що ледь зсутулені плечі зраджували її вік; і я подумав тепер про те, над чим ніколи не замислювався: чому вона не мала сім'ї? І тут же відповів на своє питання: а з ким — з неписьменним селянином чи освіченим поляком? Зате в її нещасті щастя наше: ми стали її дітьми.
— Михасю, — мовила вчителька, подаючи йому яйце, — ти серед чоловіків і далі найстарший, то оббери шкаралущу і розділи, як завжди, на… нині вже на п'ять частин.
Вона налила в келихи торішнього порічняку, підвелася, і всі ми встали.
— Христос воскрес, — вимовила і вже не стрималася, схлипнула: — Куди ж ви тепер, куди?
Ніхто з нас не озвався, ми не знали, що їй відповісти. Учителька не повторила свого запитання, розуміючи, що на нього відповіді нема. Та й хіба з цього хотіла вона починати з нами розмову? Її ж цікавило інше: наші успіхи в навчанні, оцінки, пригоди, юнацькі таємниці, але нині на кінці язика у всіх людей були одні слова, і вчителька їх вимовила після хвилини прикрої мовчанки:
— Буде війна, хлопці?
Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив — теж категорично:
— Буде.
— І що ти… — Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з–поміж нас свого найулюбленішого учня: — І що будете діяти?
— Підемо на війну, — сказав Гриць.
— Отак просто — на війну… Так просто, мов отара до загону, — на війну. Скласти голови за цісаря і його родину… Чи ж для того ви вчитеся?
— Пані вчителько, — підвів очі Михайло, — ваша тривога нам зрозуміла, але ми підемо, мобілізовані, на війну. А там…
— Що — там? — допитувалася пані Шубертівна. — Що — там? Гадаю, не прагнете по–геройськи вмирати fur Kaiser und Vaterland[6]. Чи ж то на те я вас…
— Пані вчителько, — знову заговорив Михайло, — більше десяти років тому Іван Франко у своєму «Одвертому листі до української галицької молодежі» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться імперії, а на їх румовищах постануть вільні нації, і переконував, що тільки ті стануть вільними, які підготуються до революції — духовно, науково і мілітарно…
— Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соціалізму, хай і у Франковій інтерпретації? — вступив у розмову Гриць. — Франко орієнтувався на упадок російського абсолютизму, на революцію в Росії…
— А як же інакше? Україна знаходиться в складі Російської імперії.
— Зате Галичина — у складі Австро–Угорської. У нас інші, свої проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росії», якими колись так марно тішився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсім треба думати про те, як вигнати, до останньої ноги, поляків із Галичини.
— І жидів! — зіронізував Михайло. — Борімся за чистоту нації, як ото у Винниченка: «українські тюрми — для українців!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, і ми не маємо права всупереч сьогоднішній реальності брати на озброєння Шевченкове гасло «ні жида, ні ляха!»
— Ого, як ти розмахався: нині на Шевченка, колись на Франка… Хто має право переглядати постулати наших пророків?
— Франкові ти щойно переглянув, Шевченкові ж захищаєш. А я кажу: в новому часі не всі постулати великих людей повинні ставати догмою. Нині ми мусимо знаходити спільну мову з інородцями, а не виповідати їм війну.
— І сидіти склавши руки у той час, коли Пілсудський на нашій землі створює військовий легіон?
— Проти легіону Пілсудського в нас буде свій, Грицю, і ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього легіону. Пілсудському не віддамо України, але ж не треба переносити ненависть до шовіністів на польський народ. Не різня між нами й поляками принесе нам волю, а боротьба із завойовником, якої б масті він не був… Я боюся крикливого патріотизму, за яким неодмінно йдуть погроми жидівських яток. А чому б не знайти спільної мови з інородцями — тими, які так само, як і ми, недоїдають? Хіба серед поляків тільки Пілсудський і Сенкевич? А Прус, Тетмайєр, Ожешко, Конопніцька, Оркан?
— Дурниці говориш, Михаиле. Кине клич Пілсудський — і кожен поляк назве своїм ідеологом Сенкевича!
— Якщо так станеться, то нам нічого іншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!
Пані Шубертівна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:
— Що ти на це скажеш, Івасю?
— Я ще надто молодий, мені немає й вісімнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашої розмови по дорозі з Коломиї до Пилипівки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнірів приходить і відходить, а після битв настає пора довготривалої і копіткої праці. Настроєність на практичні діла — це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє — нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому — мученика. Я настроюю себе на працю.
— Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.
— Обставини самі підкажуть, де мені бути.
— Пацифіст… — проказав Гриць.
— А ти? — звернулася учителька до Катерини.
— Я вчуся, — коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: — Я вчуся. І в цю хвилину — теж.
Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з–за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:
— Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…
Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.
— Від'їжджаєте завтра? — спитала Катруся. — Та що це я питаю: знаю, що від'їжджаєте… Після матури, Михаиле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.
Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, — аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!
З листів Михайла Шинкарука
У кінці квітня на небі з'явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц–Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».
Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збігнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:
— На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц — Фердинанд… Буде війна — і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».
У пана Збігнева тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми — примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», — зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на образи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м'ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, — у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.
— Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, — не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збігнев вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче — їм чи матері.
— Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, — мовив не так уже впевнено пан Збігнев, — то поясни, що означає «студінь скаженіє».
— Це вже й дурний здогадався б, — підвів голову з–над тарілки молодший Казик — анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. — Зима!
— Лябзда ти! — зневажливо кинув батько. — Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже — «студінь скаженіє», а «він іде»… Хто йде?
— Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? — озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката — так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло.
— О! — вигукнув утішно старий. — Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра — дітей пожирає!
Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів:
— А смажить чи сирими їсть? — спитав, заглянувши до кухні.
Старий не чекав будь–яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся із стільчика і накокоїжився:
— Ви, русини, тільки й ждете москаля, щоб нас звідси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо ті його крейцари вернуться тобі горлом. Я уже знаю, що ви збираєтеся на Кайзервальді, — все у трамваї скажуть! — «стрільці», «соколи»! То я вам ще таке повім, пане Михаиле: як тільки щось почнеться — щоб я вас у своїй хаті не бачив!… Вони, чого доброго, виріжуть нас, як когутів, — повернув голову до Едварда, чекаючи від нього підтримки.
— Залишіть ці справи нам самим, тату, — підвівся з–за стола натоптаний, дужий Едвард, відштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кісточок, глипнув спідлоба на Михайла. — Заки вони нас… — Едвард витер масні долоні об штани й подався перевальцем до спальної кімнати, залишаючи на підлозі мокрі сліди масивних ступнів.
— Як щось почнеться, Збиху, — тихо зітхнула пані Сташка, — то ні один з них у цій хаті не залишиться.
— Замовкла б ти, стара римундо… — відказав здавленим голосом господар і подався за старшим сином.
Коли двері спальні зачинилися, Казик, озирнувшись, підійшов навшпиньки до Михайлової кімнати й прошепотів у відчинені двері:
— Пане Михасю, ви обіцяли мені книжку про… ну, про те, звідки взялося життя на землі…
— Дарвіна, Казику? Заходь.
З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться мені. Здається, я її люблю. Віддавна, ще змалку. Ти не гнівайся, Івасю. Я бачив твої закохані очі. Та й хто б у неї не закохався? Не муч себе, у такій ситуації вибирає дівчина.
Колись я навіть мріяти боявся: дочка війта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потім і я брав ціпа й зі сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на війтовому току, викохувалася, звісно, не для мене. Проте з часом у людей змінилися поняття про достаток, і влада землі, за яку нерідко проливалася на межах кров, почала поступатися владі цивілізації. Старому Шепетюкові не до шмиги були наші з Катрусею дитячі забави у війтовому саду, та погорду до харпака з–над Березівки він раптом змінив на поблажливість, коли побачив на комірі мого гімназійного костюма чотири срібні пасочки: нині Михайло ще в четвертій гімназіальній, але не знати, ким стане, коли виросте…
Мені дуже не хотілося б входити в родинні стосунки з війтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядає на сестру, коли її обличчя засвічується усмішкою при зустрічі зі мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий від того, щоб оцінювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають мої матеріалістичні й радикальні погляди, які він називає, не розуміючи гаразд того слова, соціалістичними. Соціалістом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого мені Івана Франка, то переконуюся, що кращої системи для створення рівноправного суспільства я не знайду в жодній іншій філософії. Боюся тільки, щоб майбутні максималісти, як про це застерігає Франко в одній із своїх праць, не перетворили ідеологічну матерію цієї філософії, в якій складові елементи повинні мати здатність з'єднуватися у найрізноманітніші й найдоцільніші сполуки, в закостенілу догму, здатну лише зрівнювати людей — у майновому, духовному, національному і мовному аспектах. А тому я вірю у непорушну силу усвідомленої приналежності до своєї нації, яка єдина має силу допомогти мені внести свій рівноцінний, незалежно від величини квоти, вклад у скарбницю рівноправної громади народів. Тому я готовий захищати із зброєю у руках право своєї нації… Франко вчив, що не можна полюбити України, не люблячи інші народи, а я трохи змінюю цю формулу, йдучи від супротивного: не можна полюбити інші народи, коли не любиш України. Безрідний гомункулус — ворог будь–якого народу: родителька в людини одна–єдина, навіть коли вона така упосліджена, як наша мама.
Я викладаю ці свої думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть і тобі знадобитися. Хочу передовсім для себе самого з'ясувати свою духовну сутність і принципи поведінки в неминучій світовій завірюсі…
Але я розпочав про Гриця — брата Катрусі. Немає сумніву, Гриць — патріот. Та його патріотизм настільки обмежений національними рамками, що від нього один крок до шовінізму. А шовінізм неминуче призводить до трагедії — культурного виродження передовсім своєї нації. Не знаю Катрусиних поглядів на життя — встигла вона виробити свої власні чи сліпо перейняла Грицеві? Дуже боюся людської несамостійності, піддатливості впливам… Боюся наївної і, зрештою, злочинної романтики, крикливого патріотизму, властивого багатьом львівським панянкам, які на котильйонових забавах пришпилюють своїм обранцям до лацканів піджаків кокарди і, не вміючи нічого більше робити, як вибивати ніжками ритмічні танці, голосно вигукують на публіку патріотичні фрази. А хто з них і їхніх обранців готовий нині піти на смерть в окопи?.. «В болоті жаби рай знайшли…»
Ти не знаєш, чиї це слова? Напевне, ні, бо і я зовсім недавно прочитав книжечку поезій наиталановитіпіого, на мою думку, сучасного українського поета Олександра Олеся, який живе в Києві. Збірку його поезій «З журбою радість обнялась» подарував мені професор географії Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Від насміху над жабами–патріотами, які не здатні бачити польоту орлів, до найделікатнішого інтиму — «цілуй, цілуй, цілуй її, більш молодість не буде», а далі — до поетичного пеана: «Яка краса — відродження країни!»
Я мимохіть вивчив напам'ять майже всі поезії Олеся — таке в мене вже траплялося з Франковим «Мойсеєм» і «Зів'ялим листям» або ж із «Лісовою піснею» Лесі Українки — і подумав: чому наш краснопис, ставши високим — на рівень із світовими зразками, такий непопулярний серед народів світу? Чому таке упередження до нашої культури в іноземців та інородців? Чому їх не болить український біль, так, як мене — біль росіянина в поезії Лєрмонтова, шотландця — у Бернса, поляка — у Міцкевича? Чому вважають у світі, що українська література — не загальнолюдська, а вузьконаціональна, для домашнього вжитку, коли її прикрашає «Кавказ» Тараса Шевченка, «Повія» Панаса Мирного, «Похорон» Івана Франка, «Оргія» Лесі Українки? Адже кожен біль загальнолюдський. Тільки чомусь не український. Ти скажеш: через відсутність державності не знають нас. У цьому є своя рація, але ж і Шотландія, і Польща — теж залежні народи. Та жоден поляк не обізве себе ляхом, росіянин — кацапом, німець — швабом, а українець, щоб запобігти в сильнішого ласки, пойменує себе і рутенцем, і хохлом, і галушечником, та ще й при цьому принижено всміхнеться. То за що, скажи мені, поважати нас, цікавитися нами, коли ми не виховали в собі найелементарнішого, найпервіснішого — національної гордості.
І через те на засіданнях галицького сейму українські депутати мовчать навіть тоді, коли їм плюють в очі: «Нема України, є тільки Польща і Москва!» І через те австрійський уряд з року в рік обіцяє відкрити український університет і ніколи його не відкриє; тицяє нам обгризену кістку за те підленьке «рутенець», бо ж більшого ми не варті: сімнадцять тисяч корон дав на НТШ, тоді як польській Академїї наук виділив у десять разів більше. І через те польські strzeleckie druzyny[7] ходять по Львову з крісами й тероризують українське населення; через те в Києві заборонено святкувати сторіччя Шевченка. Можливо, ти знаєш із газет: 9 березня тисячі людей пробралися крізь застави жандармерїї на Софійську площу; панахиду в соборі заборонили — народ рушив до Володимирського собору, а звідти на Хрещатик; назустріч демонстрантам вийшла колона чорносотенців — почалося сум'яття. Напевно, ти бачив у «Ділі» знімок: на могилі Шевченка в Каневі, біля підніжжя хреста, сидять, розвалившись, три солдати з карабінами і грають у карти.
Чи треба більшої наруги для того, щоб викресати в собі національну гордість і гнів? І чи можна далі терпіти? Ти скажеш: сам же недавно закликав бути толерантним до народів, які живуть на нашій землі. Так, закликав і закликаю, тільки — не до святокрадців, погромників і шовіністів!
Не сподобалися мені твої слова: «Обставини самі підкажуть, де мені бути». Гриць мав рацію — це пацифізм, рівнозначний рабській покорі. Ти повинен сам, у згоді зі своїми поглядами й сумлінням, вибрати для себе найоптимальніше місце і твердо там стояти.
Голова Українського січового союзу Кирило Трильовський екзерцує нас на околицях Давидова біля Львова. Я отримав кріс, ходжу на вправи, занехаяв лекції. Професор Дністрянський вважає мілітаризацію української молоді шкідливою — мовляв, це відриває студентів від навчання; йому байдуже, що польські strzelcy уже давно пройшли польовий вишкіл.
На днях перейду жити до Академічного дому, виклопотав там для себе ліжко в ізоляторі. У Лукасевича стало небезпечно мешкати. Старий ще нічого, бурчун та й тільки, Казик — «тепле масло», а втім, він добрий і допитливий хлопець, пані Сташку хоч до рани прикладай. А Едвард страшний.
Наприкінці червня у Львові відбудеться українська національна олімпіада — здвиг. Як пройде свято, напишу тобі в іншому листі.
В останню неділю червня в Українському городі, що виходить на Стрийський гостинець, біля спорудженого з дощок амфітеатру з трибуною збирався народ. Приходили матрони в широких спідницях, замітаючи ними стежки, дівчата у вишиваних блузочках з широкими буфами, панове в темних костюмах, з картатими краватками під сніжно–білими комірцями, у солом'яних капелюхах, й гімназисти в уніформах. Кожен заздалегідь займав своє місце, залежно від ціни квитка, щоб після походу стрільців, соколів, пластунів, хорів, оркестрів, кавалеристів, які вийдуть звідси і, обійшовши місто, сюди повернуться, подивитися на фізкультурні змагання: стрільбу з луків і крісів, перегони, метання ратищем і кулею та руханкові вправи пластунів.
Здвиг, задуманий українською громадою як завершення шевченківських святкувань, почався у суботу виставою «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка в залі кінотеатру «Gwiazda»[8] на Францішканській і вітальним вечором, а в неділю після олімпіади має закінчитися в Спортовій палаті великим комерсом[9], на якому за п'ять корон можна буде замовити столик, причому за вечерю і напої треба платити окремо.
Михайло стояв у вишикуваній на Стрийському шосе колоні стрільців з однозарядним і важким «верндлем» на плечі — п'ятизарядні «манліхери» дісталися старшинам, — кріс давив у плече, і Михайло міркував собі, що такою зброєю багато не навоюєш: «верндель» нагадував козацький самопал, та й усе на нинішньому святі намагалося дотримуватися козацької атрибутики, починаючи з випозиченого в театрі «Руської бесіди» гетьманського одягу на кремезній статурі голови Українського січового союзу доктора Кирила Трильовського і кінчаючи барвистими шароварами старшин, що стояли попереду рядових стрільців за широкою спиною Кирила, а серед них хорунжий Гриць Шепетюк.
Через ту гетьманську вберю і почалося непорозуміння між провідцями свята. Голова «Сокола» професор Іван Боберський, який повинен був іти поруч з Трильовським, гетьманського чи хоча б полковницького одягу не мав і, ображений, що Кирило, не попередивши його, так ефектно вирядився, навідріз відмовився іти з ним поруч, бо виглядатиме хіба що гетьманським джурою, тож відвів своїх соколів у кінець колони на значну віддаль від Трильовського.
Михайло чув суперечку між провідцями здвигу, і його пересмикнуло: Господи, ще ж нічого не почалося, ще ж ніхто не знає, буде чи не буде створений при австро–угорській армії український легіон на зразок Першої стрілецької бригади Пілсудського, а вони вже погризлися за регалії, нібито в майбутній боротьбі вирішуватиме перемогу не сила, не єдність, а барвисті кунтуші і розцяцьковані піхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сірий однострій рядового стрільця…
Колона рушила. Попереду Михайла карбує крок хорунжий Шепетюк із «манліхером» на ремені, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш і червоні шаровари; й здається враз Михайлові, що вони відмаршировують на фронт, і той пишний одяг виваляється окопною глиною і кров'ю… Колони йдуть одна за одною, грає оркестр, хор співає «Нумо, браття, до зброї, ходім погуляти!», пісня захоплює дух, з нею легко йти до бою, Михайло співає теж, плече ниє від «верндля», — як він буде воювати, коли в нього вкладається тільки один патрон?.. До тями повертають його вигуки «слава!» — це вітають їх люди, що стовпилися з обох боків вулиць на тротуарах.
«Уже й слава, а за що?» — дошкулює Михайлові гіркота, він не терпить патріотичного галасу, і на гадку приходить, ніби для відради, Катруся. Питав Гриця, чи не приїхала, бо вже мала б бути. Писала Михайлові, що відшукає його в університеті, на Замарстинів не піде: міста не знає. А він на лекції уже й не ходить… Невже Гриць затаїв?
Здвиг іде Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, чільні колони зупинилися, щоб підтягнулися задні, і тоді Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоїть у білій сукні й сама біла, мов шумка на молоці, спинається на пальці й махає йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду.
«Я записалася, Михайлику, до семінарії, але нічого певного мені не сказали». — «Ти давно приїхала?» — «Позавчора. В університеті тебе не розшукала». — «Де ти зупинилася?» — «Гриць влаштував мене в одної господині на Руській». — «Гриць?» — «Хіба він тобі не казав?» — «Ні, не казав… Ось що, звернися у «Жіночу громаду», там можеш дістати рекомендації в семінарію, якщо… А втім, чекай мене після олімпіади в парку, біля пам'ятника Кілінському», — і колона рушила.
Олімпіада розпочалася гімнастичними вправами пластунів. Стрільці стояли лаштунками з лівого боку трибуни, а зовсім недалеко, на парковій галявині, збирався чоловічий гурт. Крізь просвіти між деревами Михайло побачив укопаний посередині галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрізі стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь ґевал спинався на стовп, сповзав і знову ліз догори; регіт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрільці кинулися розганяти хуліганів, які намірилися зірвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку — пляшку і сповз униз.
— Фірма Бачевського, панове! — вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впізнав Едварда.
— Паскудо! — скрикнув і замахнувся на нього кольбою «верндля», та Едвард не відступив, простягнув до Михайла руку з пляшкою, примружив заплилі очі й процідив крізь зуби:
— Випиймо, пане Місю, мирову, поки не пізно, бо як не вип'єш тепер зі мною, то колись я тебе вб'ю.
Стрільці відтіснили напасників, ті почали шпурляти камінням, досягаючи амфітеатру, на допомогу підбігли пластуни — хулігани опинилися в яру; тільки Едвард стояв навпроти Михайла, і врешті й він, виплюнувши слово «бидло», подався за своїми. Над яром оглянувся і помахав кулаком:
— Не попадайся мені на дорозі, хаме!
На майдан вийшли лучники. Свято продовжувалось.
Та недовго.
О четвертій годині примчала до амфітеатру карета. Трильовський і Боберський, побачивши на ній намісницький герб, побігли привітати графа Коритовського, який обіцяв прибути на свято. З карети вихилився намісник Галичини, щось прошепотів Трильовському до вуха, і в того затрусилися коліна.
Рвонула четвірка коней, намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем, Трильовський вийшов на трибуну і, знявши гетьманську шапку, оголосив страшну новину — зойк прокотився над багатолюдним майданом.
— Панове–громадо! Прошу розходитися по домах і спокійно чекати розпорядження влади. В Сараєві вбито престолонаслідника архікнязя Франца–Фердинанда!
Пишу тобі, Іване, зі Стрия. Уже початок вересня. Львів зайняли російські війська, які підуть і далі; наш легіон має стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипівку, бо ж, напевно, вашу семінарію у Станіславі закрили. Раджу тобі, як отримаєш мобілізаційну картку, зголоситися у повітову Бойову управу українських січових стрільців. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своїх і не знущатиметься з тебе австрійський чи мадярський капрал.
Якщо говорити по щирості, я трохи розгублений: сподівався на краще. Звичайно, створення українського військового легіону стало для нас необхідністю, бо ж створений легіон польський, і силова рівновага на галицькому терені мусить бути на випадок… ти здогадуєшся, що я маю на увазі. Львівська міська рада після оголошення війни Росії виділила на польський легіон півтора мільйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представникові щойно створеної Головної української ради, що Львів є польським містом і таким буде завжди: polski Lwow — polskim legionom[10]. Тож зрозуміло, що українське військо необхідне хоча б для оборони.
Та коли озброєні найновішими крісами польські легіонери вимарширували на територію Польського королівства, українським стрільцям виділено кріси системи Верндля — на один олов'яний набій і з довжелезними багнетами, зате багато диму, і гук — немов із гармати.
А скільки за це виявлено від наших провідців вірнопідданської вдячності австрійській владі! На четвертий день після оголошення війни по обіді була організована у Львові щойно створеною Бойовою управою УСС маніфестація — польська відбулася зранку — з музикою, транспарантами. Натовп зібрався на Ринку перед кам'яницею «Просвіти», з балкона промовляв голова Бойової управи Кирило Трильовський і проливав сльози за престолонаслідником, крикуни з юрби вигукували: «Хай живе цісар Франц–Йосиф!», «Хай живе кайзер Вільгельм!»; потім на Бернардинській площі, перед будинком комендатури, співали австрійський гімн і марш Ракочія, жінки лементували: «Слава австрійській армії!» і дякував львів'янам за вірнопідданість генерал Колошварі. А після параду Боберський з Трильовським (про це розповідали на другий день) вечеряли в локалі «Колозеум», навперебій хвалилися, що українська демонстрація була втроє більша від польської і брали у ній участь визначні люди, а в польській — самі вуличники, потім удруге тяжко посварилися за першість і врешті знайшли соломонове рішення — комендантом майбутнього легіону призначили директора Рогатинської гімназії Михайла Галущинського. Комедія: високі стрілецькі ранги отримують не військові, а професори, студенти й гімназисти. Мені вже почепили три зірочки підхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.
На другий день Головна українська рада видала комунікат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд відозви пригнічував тривогою і непевністю; відозва закликала добровольців вступати до лав УСС. Я зголосився до поборової комісії на вулиці Коперника і був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селі Гаях недалеко Львова.
Я ще не сказав тобі, що після здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца–Фердинанда, я чимдуж помчав до пам'ятника Кілінському і прочекав там до самого вечора — Катруся не прийшла. Всіляке мені лізло до голови, усе не сходила з думки банда вуличників, яка намірялася зірвати свято в Українському городі, та я втішав себе думкою, що вона мерщій виїхала з розтривоженого Львова.
Тож яке було моє здивування й радість, коли я побачив у канцелярії поборової комісії за столиком її — Катрусю!
Вона схопилася з крісла, підбігла до мене й припала до грудей.
«Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…» — «Як ти тут опинилася?» — «Я зайшла, як ти мені порадив, до «Жіночої громади» на Руській, видно, сподобалася функціонеркам, і вони запропонували мені, оскільки про семінарію нема вже що думати, працювати в них… А до пам'ятника Кілінському я не йшла — таке тоді робилося в місті…» — «І вони тобі доручили секретарювати в поборовій комісії? Але ж російські війська вже під Львовом, тобі треба їхати додому». — «Я записалася в жіночу чету…» — «А що скажуть батько, мати, Гриць?» — «Це ж Гриць мені порадив: хтозна, що буде діятися у наших селах — окупація, солдати… А я піду з тобою, Михайле!»
Катруся довірливо дивилася мені в очі, і я зрозумів, що вона — моя доля. Але на яку небезпеку пішло дівчисько!.. Та, зрештою, нині й справді ніхто не вгадає, де безпечніше. В селах сваволять гонведи, виловлюють «москвофілів», вішають або женуть до Талергофа — ти вже чув про цей страшний концтабір? Ми опинилися між молотом і ковадлом — між царем і цісарем.
На початку вересня курінь Гриця Коссака виїхав поїздом до Стрия, там нас розмістили по стодолах і хатах. до прийняття присяги займалися військовими вправами і стояли в черзі до польових кухонь. У стрільців завелися воші.
Російські війська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували підходити все нові й нові колони добровольців, зібралося їх тут близько двадцяти тисяч. І знаєш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру «Руської бесіди» Леся Курбаса. Якийсь час він був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святі Шевченка в Спортовій палаті на Зеленій, він читав «Кавказ». Високого росту, палаючі очі, м’який баритон, поривчасті нервові жести, своєрідні інтонації. Талант! Та про нього потім…
Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командує нами з Відня, із двадцяти тисяч добровольців відібрано тільки дві — здебільшого з інтелігенції і студентів, а сільським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пішли — злі, розчаровані й ображені на панство, і багато з них, кажуть, додому не добралося: їх виловлювали мадярські польові жандарми і закованих вели на розстріл за те, що вони буцімто пробували пробиратись до росіян. Та все те якось унормується, набір до УСС буде продовжуватись, то ти… А втім — як знаєш…
Нас обмундирували в гонведську уніформу, тільки й того, що на лівому боці чако дозволили почепити відзнаку «УСС» і привели до присяги в стрийському Народному домі. Вишикували рядами перед вівтарем, оркестр заграв «Боже, буди покровитель цісарю, його краям», командант Галущинський виголосив довгу промову, з якої я запам'ятав лише одну фразу: «Нехай веде нас до побіди гадка про найяснішого пана цісаря!», і закінчив вигуком: «Хай жиє Франц–Йосиф, гох!»
У залі тричі пролунало «гох», я мовчав, а тоді побачив, як із другого ряду стрільців, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас і подався до виходу. Більше я його не бачив.
Завтра виїжджаємо у Сколе, а звідти до коша у Варпаланку біля Мукачева, де пройдемо вишкіл. Легіон усусусів зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott fur den Kaiser und Vaterland.[11]
P. S. Жіноча чета виступає разом з нами. Катрусі там нема. Що з нею? Я хотів випитати у Гриця, він повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрічі зі мною. А після присяги відразу виїхав до Відня — нібито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповісти: може, Катруся повернулася–таки в Пилипівку?
Розділ другий
Наступного дня перед обідом Янченко, Ніструл і Горбов принесли перший улов: із десяток доброго харіуса і дві воронобокі тлусті щуки. Я зібрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, він допоміг мені: з дровами в тундрі сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранці уздовж озера з рушницею. Мені стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата–куріпки тільки–но почали опірюватися. Певне, за звичкою…
Підоспіла й мені робота. Риболовлею я не займався: не йде мені риба на гачок, та й не вистачає терпіння невідривно вдивлятися у поплавець. Для мене відпочинок — ватра, дрова і кухня.
При ватрі я можу просидіти цілу ніч: вогонь не тільки зігріває тіло, а й очищує душу. Щось там за довгі будні понакипає у ній, іржею візьметься і шкребе, пригнічує, в'ялить. А первісна чистота вогню, немов панацея від недуг, які людина сама на себе накликає, немов свідок вічності перед короткочасним людським існуванням, заперечення дріб'язку, яким так бездумно затруюємо собі життя, — випалює окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, і ти чуєш, як вона кришиться, облітає і вивільнює із зашкарублості твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутність.
А за кухнею я стаю ніби своїм власним прапредком, язичником, який вчиться розуміти матерію, придатну для споживання, і дивується, як захований у шкаралущі, лушпайці непоказний продукт ніби силою твоєї ворожби вивільняє запах, смачність, поживу, які не тільки заспокоюють інстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радіти, страждати і творити.
Та найбільше люблю під час відпочинку в тундрі ходити по дрова. Тоді я цілковито з'єднуюся з природою, ніби занурююсь у неї і стаю невід'ємною її часткою. Мені здається, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмічене, неторкане, що ніхто до мене не вбирав тут у свої очі чистого неба і цвіту, а у вуха — розмаїття голосів.
Йду і втішаюсь останніми днями тундрового літа. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорніти вершини горбів, чорнота швидко сповзає униз — до яруг, балок і круч, в яких на все літо залишаються спресовані верстви брудного снігу, а тоді прилітають яскраво оперені кулики–турухтани — гостродзьобі, на тоненьких ніжках, — сповіщаючи своїм гамором початок кількаденної весни. Не гаючись, бо квапить природа, стають самці до бою, щоб відвоювати собі самиць, які повинні чимскоріш відкласти яйця і до половини серпня викохати нащадків; самці наїжачують барвисті краватки, сходяться і відчайдушно б'ються, різнобарвне пір'я розлітається, і на тундрових просторах розквітають із них жовтогарячі купальниці, білосніжна пушиця, голубі незабудки, червоний іван–чай…
Ще по ярах над струмками висять снігові намети, ще на воді мерзне крига, а тундра вся цвіте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневі, мов сама тундра, сидять уже на яйцях куріпки, і коли з'являється у небі сокіл–сапсан, погрозливо описуючи коло, стрімко злітають угору білі куропачі й падають каменем подалі від гнізда: рятують сім'ю, віддаючи себе в жертву соколам.
Після кількох днів гамірної весни, за час якої птахи відкладають яйця, песець встигає скинути із себе біле хутро, замінивши його менш привабливим рудувато–сірим маскхалатом, — починається комарине літо. Ще немає комарів — цих найлютіших ворогів усього живого в тундрі, та чуйне вухо вловлює загрозливе шипіння у заплавах озер і в старицях річок: вода в них бульбашиться, ніби кипить, ворушаться без вітру жорсткі стебла осоки — то вилізають із води мільярди комариних личинок, вони тріскають, і з прозорих кожушків вилітають рої. Табуни самців витинають у піднебессі свої зазивні танці, а комариці, збуджені непереможним покликом продовження роду, з лютим писком розлітаються у пошуках живої крові, без якої не можуть зачати в собі нове життя; вони проженуть на північ стада оленів, вимучать пастухів, не дозволять спокійно відпочивати рибалкам і зникнуть, мовби їх ніколи й не було, у кінці короткого літа.
Тундрове літо постає нині переді мною в одному менті, наче для того, щоб я запам'ятав його напередодні зимових буревіїв. Воно вже закінчується, комарів стало помітно менше, але ще тепло, хоч із півночі починає тягнути різкою прохолодою, і бовдуряться на обрії сизі хмари. Куріпки ще годують своїх малят, та за тиждень–два вони вже виростуть, тоді самички перестануть стерегти гнізда — розпочнеться полювання на куріпок. А нині вони ще саможертовно вилітають назустріч ворогові і, вдаючи немічних, падають йому під ноги, відводячи короткими перельотами у протилежний від гнізда бік.
Я збираю паливо, складаю на купи і приглядаюся до кожної коряжини. У багатьох упізнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як і людина, уміє відтворювати живий світ у подобизнах. Ось із цієї, наприклад, знімеш кору і побачиш земноплаза, який жив тут мільйон років тому; в іншій вбачається умудрене досвідом обличчя старого аборигена; ще інша з–під кори зраджує лінії звабливого діво–чого тіла, а ось ця… Піднімаю розкарячений подовгуватий пеньок і, напевне, тільки мені вбачається в ньому страхітливий монстр — втілення постраху, погрози й жорстокості, — опредмечений виплід найхворобливішої людської уяви. Беру пеньок із собою.
Я назносив дров, розпалив ватру під казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив біля входу в бунгало. Вряди–годи позирав на неї: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на місці очей тупо й безжалісно вп'ялися в мене — стало моторошно, і я задумав кинути потворний виплід природи в огонь.
Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федір, він теж придивлявся і затримав мою руку.
— Не треба, Євгене. Краще вирізьби з нього те найстрашніше, що мучить тебе ще й нині, і воно таким чином якось відчужиться від тебе. Не можна вічно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другій шахті після страти Берії. Хоч призабудь… А взагалі, щось діється з тобою цього разу, для мене не зрозуміле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповідав про скитальника Михайла, ти весь перемінився, наче щось неймовірне тобі привиділося. Може, поділишся зі мною, душу облегшиш?
— Не знаю, — відказав я нерішуче. — Смішно було б і признаватись. Але мені здалося в одну мить, що той Михайло — мій рідний дядько.
— Яким чином? — здивувався Федір.
— Мій стрийко Михайло був полярником, потім потрапив на Соловки. Мені говорили, що з соловецького табору він нібито втік. Може, то його спіймали і заслали у Воркуту?..
— Оце–то вже справді баєчка… Але про дядька ти мені нічого не розповідав. Справді був полярником? І ти ніколи цим не похвалився?
— Болем не хваляться.
— То хоч розкажи…
Із книжки Михайла Шинкарука «14 місяців на Землі Франца–Йосифа»
У квітні року доцент Харківського інституту народної освіти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути в Ленінград для підготовки третьої з черги зимівлі на Землі Франца–Йосифа в бухті Тихій, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедиції.
Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виїхав із Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в Інституті народної освіти, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав для газети й шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читача — через те, мабуть, що матеріал для неї я взяв безпосередньо із спогадів члена експедиції Нобіле чеського професора–геолога Франтішека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який міг бути зв'язок із статтею і викликом професора Самойловича! Адже таких спеціалістів, як я — і кращих, — у Союзі, напевне, багато.
Цю головоломку я сам розв'язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже після студій і докторантури в Українському вільному університеті у Празі на природничо–географічному факультеті я захищав докторську дисертацію, і на професорській раді виступив з оцінкою першої моєї наукової праці сам Франтішек Бегоунек. З тієї пори професор часто знаходив час для розмов зі мною, заохочував повернутися на батьківщину, де перед географами й геологами розкриваються широкі простори Арктики. В кінці літа року Бегоунек, овіяний славою, повернувся після катастрофи «Італії» до Праги, він зустрічався з викладачами й студентами університету та педагогічного інституту, а мені особисто розповів усю історію трагічної експедиції. І накінець: коли я вже був у Харкові, до Праги приїхав із візитом герой рятувальної виправи Рудольф Лазарович Самойлович, який на криголамі «Красін» вивіз на Велику землю рештки експедиції Нобіле, у тому числі й професора Бегоунека. Чи не можна допустити, що під час розмови з Самойловичем Бегоунек порекомендував йому мене?
В середині квітня я був уже в Ленінграді. Присадкуватий, зовсім лисий, з пишними вусами, професор Самойлович зустрів мене привітно, він зразу ж підтвердив мої здогадки — «так, так, вас рекомендував професор Бегоунек» — і доручив мені технічний бік підготовки зимівлі.
Спочатку я ніяк не міг зіставити цю добродушну ділову людину з легендарним полярником, про якого наслухався світ. Професорові всього п’ятдесят літ, а про його життя можна списати волову шкуру. року за участь у РСДРП Самойловича вислано у глухе село Архангельської губернії Пінегу, де жило близько ста політичних засланців і серед них Олександр Гріневський — майбутній Олександр Грін. Дипломований геолог Самойлович вибрав з–поміж висланців охочих, у тому числі й Гріневського, і провів з ними геологічне дослідження русла ріки Пінеги. Цією працею зацікавилося Товариство вивчення російської Півночі — Самойловичу і його колегам дозволили жити в Архангельську. Вивчаючи береги Білого моря, Самойлович наймав на судна норвезьких шкіперів, які розповідали Гріневському свої морські пригоди…
Мешкав Самойлович у тому ж будинку, що й випускник Сорбоннського університету, дослідник Везувію і керівник кількох експедицій на Нову Землю Володимир Русанов, і став його учнем. року Рудольф Лазарович вирушив із Русановим в експедицію на Шпіцберген, де знайшов великі запаси вугілля. Із Шпіцбергена Русанов зі своєю дружиною Жульєттою Жан подався на шхуні «Геркулес» у подорож Льодовитим океаном на схід, з якої не повернувся, а Самойлович виїхав на Велику землю з реліквією, яку свято зберігає і донині, — письмовим клопотанням Русанова до петербурзьких властей дозволити Самойловичу жити у столиці.
Після революції професор Самойлович здійснив п'ять експедицій на Нову Землю і, врешті, очолив рятувальну виправу на криголамі «Красін». року у складі експедиції, очолюваної професором Отто Шмідтом, побудував на Землі Франца–Йосифа першу полярну станцію.
І ось я їду працювати на тій станції. Велика це для мене честь.
До літа штат зимівлі з десяти чоловік було вкомплектовано. Ми виїхали з Ленінграда до Архангельська. Тут закупили метеоапаратуру, продукти, собак, корову і в Червоній пристані почали завантажувати наше судно «Ломоносов». Поряд із нами готувався до виїзду в Арктику криголам «Малигін» з іноземними туристами на борту.
Мені пощастило побачити самого Умберто Нобіле. Він прийшов до нас на судно — високий молодий генерал з відсутнім поглядом, ніби приречений: за невдалу експедицію на Північний полюс Муссоліні наказав завести на нього судову справу. Я добре знав від професора Бегоунека весь перебіг трагедії виправи Нобіле, і заворушилося тепер у мені змішане почуття жалю й осуду до марнославного генерала. Адже виконував він завдання фашистського диктатора, який прагнув оголосити Північний полюс і Землю Франца–Йосифа італійськими — і не вдалося; на архіпелаг їду я, представник України! Через вас, генерале, подумав я, у пошуках жертв непідготованої експедиції загинуло сімнадцять людей, і між ними великий Амундсен, вас же, цілого й неушкодженого, вивезли з льодів на літаку в Італію, і ви залишили свою команду, забувши, що капітан із корабля, який тоне, сходить останнім. Крім того, професор Самойлович оглядав у Німеччині дирижабль «Італія» й застерігав, що він не для Півночі.
Та, з другого боку, Нобіле таки досягнув Північного полюса — перший в історії дослідження Арктики. Хтозна, може, для того, щоб світ дізнався про епохальне відкриття — на полюсі не вода, а лід! — та про геройство криголама «Красін», потрібна була катастрофа?
Нобіле спитав, хто керівник експедиції на Землю Франца–Йосифа. Начальника зимівлі Луки Васильовича Кулаєва на судні не було, відрекомендувався йому я. Він попросив мене пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести людей, яких дирижабль «Італія», звільнившись під час зіткнення з землею від тягаря кабіни управління, поніс у безвість.
19 липня ми віддали швартови й попрощалися з Великою землею…
— Я повірив, Євгене, — перервав мою розповідь Янченко. — Повірив у те, що твій дядько був репресований. А як могло бути інакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в році? Ми, геологи, знали про трагічний кінець нашого божища ще до року. Тридцять літ чекаємо правдивого дослідження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоїм дядьком — повірити в це важко… А втім, що ми знаємо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про їхнє життя у таборах можемо тільки здогадуватись.
Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався під корою коряжини — ніби й не здох, а лише зачаївся, і я подумав, що й справді треба чимскоріше вилущити його, виявленням умертвити і залишити людям для злої пам'яті.
У цей мент почувся постріл в тундрі. Він пролунав, мов хрускіт зламаної вітром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером і стихла аж за небокраєм, стривоживши околицю.
Постріл був скрадливий і підступний: так стріляє із глухої засідки вбивця, так накладає на себе руки самогубець на відлюдді. Тільки луна вдарила на сполох, сповіщаючи людей про звершене.
До табору, покинувши вудки, прибігли Віктор і Юра.
— Хто стріляв? — позирали на мене і Янченка, та, побачивши, що ми стоїмо голіруч, повернули голови в той бік, куди вдивлялися ми.
Із заростей тундри до надозерної левади підходив чоловік із рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпізнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який іде до нас непрошений. Він тримав в опущеній руці якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки підвішений, і врешті ми зрозуміли: Пеньков убив куріпку.
Він наближався до нас, усміхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертається з полювання з неабияким трофеєм, а ми стояли, мов укопані, дивлячись на бездушного браконьєра, який сподіяв безглузду смерть серед неторканої природи. Пеньков, не розуміючи, поглядав на наші суворі обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, і поступово нітився сам, піснів, з усмішки на губах залишилася жалюгідна гримаса; він опустив куріпку на землю неподалік вогнища і глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмішку, та це йому не вдалося; він вимовив:
— Спатрайте на обід…
Юра Ніструл, виминаючи запобігливий погляд Пенькова, сказав крізь зуби:
— Ти не міг з цим почекати хоча б тиждень?
— Та що ви, братці! — Пеньков зняв рушницю й припер її до бунгала. — Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Ніколи не бачили вбитої куріпки? А я й не шукав її… Вона сама вилетіла мені назустріч, упала, а потім почала віддалятися, припадаючи до землі. Я подумав: підбита — й вистрелив… Та їх тут мільйон!
Федір мовчки сопів, дивлячись під ноги, його воляча шия багровіла, я подумав, що саме так він готувався колись до розмови з «блатними», чекав, що й зараз його товсті губи виплюнуть вульгарну лайку, та він, видно, стримав себе, підвів голову й сказав до Пенькова:
— Мільйони? То правда… Мільйони окремих куріпок, а в кожної — діти. А чи ти знаєш, що людей теж рахують на мільйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не беріть мене, хлопці, з собою, бо я дешевина. Дєшовка! Віднеси… стерво…
Горбов засміявся: він не зрозумів, кого стосується слово «стерво» — Пенькова чи вбитої куріпки, — і своїм сміхом трохи розрядив напружену атмосферу; потім спитав Пенькова, начеб нічого особливого й не трапилося:
— Ви весь час працювали домоуправом?
— Яке ваше діло? — пирхнув Пеньков і подався до озера.
І тоді мені мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стріляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моїй душі жалісливе: я ж ні від кого не чув, щоб він стріляв у людей, навіть тоді, під час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна їх усіх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз — і нинішній його вчинок накладеться на колишню професію, я затаврую людину назавжди словом «убивця» — чи маю право це вчинити? А що підстрелив птаха не в сезон — з кожним може таке трапитися: мисливський інстинкт…
Я змовчав. Але знову відчув, як напливає на мене колишнє: справді, через Пенькова я не буду вільний від лихих спогадів усі десять днів відпочинку…
І вже ліниво стукотить десь у часових безвістях арештантський ешелон, він іде вже два тижні, з простоями, а я — наймолодший серед в'язнів, засуджений майже на стільки років, скільки маю від народження, — трясуся у набитому пульмані від простудної гарячки; врешті мене переводять у санітарний вагон.
Доглядає мене санітарка — арештантка з «побутовиків», вульгарна повія, яка без сорому злягається щоночі, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з іншим, по черзі обслуговуючи всю «вохру»[12], бо дорога зі Львова до Воркути довга — цілих три місяці.
«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» — показує на конвойного.
«Жодного».
«Так я тобі й повірила! Задурно взяли!»
Ні, не задурно. Бандерівці вивели мене вночі з дому, дали карабіна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабіном — чому його кудись не викинув, не знаю — у якійсь стодолі на горищі, і там мене знайшли облавники. Але я їй не кажу цього, все одно не повірить.
«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», — наказує мені «шалава» щоранку, присідаючи над туалетною дірою в куті санітарного вагона.
«Пацан, температури в тебе вже нема, але я підіб'ю градусник, бо як вернешся до свого вагона — здохнеш».
«Хлебчи баланду, пацан, — казала, подаючи мені самої гущі, — бо мамину цицьку вже ніколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофіку нещасний».
Я слухаюся її, ревно виконую усі накази і дякую їй за життя. Донині. Брудній, здеморалізованій, упослідженій повії…
— Чому то люди так безнадійно порозгублювали свої позитивні заряди? — зітхнув Федір. — Від горілки чи від одностайного будівництва комунізму?.. Пішачки безвідповідальні, гвинтики безмозкі… Та досить, вирізьблюй свою потвору; може, тобі від того легше стане.
Я тут же взявся за коряжину. Відійшов за кущі на галявинку: хотілося робити це на самоті, та не вдалося. Почув, як біля мене, трохи позаду — бо ж не можна живому бачити покійника — примощується на траві мій батько й легко торкається долонею до моєї спини…
З розповіді Івана Шинкарука
Я не раз розповідав тобі, сину, про свої воєнні пригоди — прихапцем і без часової послідовності, та, напевне, ти не все запам'ятав; та й чого б то мої розповіді, такі схожі на небилиці, мали триматися хлоп'ячої голови. Нині ж ти настроєний на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундрової потвори з наївним бажанням відчужити злу силу, що впродовж багатьох десятиліть глумилася над твоїми батьками і над тобою.
«Сам розумію, — відізвався я на ласкавий голос батька, — те, що роблю, — дитяча забава. Але ж вона має первісний прецедент. Людство в дитячому віці вдавалося до заклинань, ритуальних танців, зображень тотемів: пітекантроп рисував на стіні печери дракона — для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадків перед злими силами, які чигали на нього звідусіль, а можливо, створював собі талісман надії на перемогу над ними? Чому ж в'язні всіх часів записували на стінах камер слова молитов, революційні гасла або ж прокляття поневолювачеві? Хіба могло це змінити його долю? Ні. Та, видно, є вища сила добра і зла, образ якої людина, у міру свого розвитку, уявляє і до якої звертається у безвиході — з прокляттям або благанням».
Це правда… Скільки разів над річкою П'явою в Італійських Альпах, коли смерть наповзала і з землі, і з неба, я, завзятий радикал і атеїст, гаряче вимовляв слова «Отче–наша»; скільки разів найбруднішою лайкою заклинав ту смерть — і вона відступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малює на стіні образ сонця або дракона, свято вірив у магічну силу молитовного і брудного слова.
Я згадав про італійський фронт… Про це розповім тобі іншим разом — розкажу про кровожерного дракона, ім'я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких українців, користаючи з їх віри в цісарську ласку, і кидав нас, сміливих і відчайдушних, бо ж у боротьбі за обіцяну волю усяк стає таким, у найстрашніші воєнні вирви то на Маківці, то над П'явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опісля не мати клопоту з нами; посилав на вірну смерть, і ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи.
Я вийшов з того пекла навіть не поранений. Як могло так трапитися, не знаю і досі, — невже ті розпучливі слова благань і проклять мали якусь силу? Я пройшов дном другого в моєму житті пекла — у польському концтаборі в Домб'є і залишився живий. Не пережив тільки сталінського… Я помер з туги за тобою у ранньому віці, бо не мав надії, що виживеш: надто мізерний тілом ріс ти в мене. А переміг — і вирізьблюєш тепер потвору, яка не здолала тебе. Вирізьблюй і заклинай, щоб ніколи більше не мала вона влади над людьми.
Ті листи, які писав мені брат Михайло зі Стрия, Мукачева, Львова, я прочитав аж після війни, мати їх зберегла. Власне, мені не треба було їх читати, брат усе навіч розповів у концтаборі на околиці польського містечка Домб'є біля Кракова. Мене, коли я повертався з італійського фронту, інтернували пілсудчики тільки за те, що я назвався українцем, а брат потрапив у польський полон під час операції чети Української Галицької армії на залізниці Львів — Перемишль.
Михайло втік із табору, я ж не зважився: завжди був боязливіший за нього. Повернувся додому після окупації поляками Галичини.
…Іван Шинкарук був мобілізований австро–угорською військовою владою аж у липні року, після відступу з Галичини армії генерала Брусилова. Йшов йому тоді дев'ятнадцятий рік.
А думалось: обминула його війна. Друга російська окупація Галичини вже не здавалась окупацією, люди прийняли нову владу за свою: подобрів «москаль»; Коломийський повіт прилучено до Чернівецької губернії Галицько–Буковинського генерал–губернаторства, у Пилипівці відкрито дитячу захоронку[13], де діти отримували сніданки і вчилися, учителька Шубертівна приступила до праці, взявши собі на допомогу недовченого Івана.
Сповнилась Іванова мрія: він став учителем. А восени, як пообіцяв голова шкільного відділу губернаторства Іван Гнатович Красковський, відкриється у Станіславі вчительська семінарія — у Тернополі вже відкрили, — й Іван закінчуватиме педагогічну освіту.
Залишився живий, тішився хлопець, хоч іноді добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтів, якщо не загинули, Михайло і Гриць, хвалитимуться своїми пригодами й подвигами, а він, пацифіст, не матиме що розповісти про себе, хіба… Та хто захоче знати, що пережили пилипівці за час вічної, здавалось, війни, коли в селі тричі мінялася влада і кожна вимагала жертв та крові, мов ненаситний молох.
Розпочалася війна; пішла чутка, що у Стрию присягнули цісареві на вірність Українські січові стрільці, а по тракту Коломия — Снятин — Чернівці промарширували без боїв російські війська в жовто–сірих шинелях, із настромленими на довгі «трьохлінійки» тригранними штиками.
Десь там в окопі лежить стрілець Михайло і свято вірить, що його куля обмине, а військовий губернатор Галичини генерал–ад'юнкт граф Бобринський топче ту віру наказом, надрукованим в окупаційній газеті «Прикарпатская Русь»:
«Російські доблесні солдати! Нехай кожен із вас уб'є тільки чотирьох німців, австріяків, мадярів, і наша армія винищить чотири ворожі. Тільки чотирьох! Хто хоче більше, не забороняється. А тоді ми визволимо Європу і процвітатиме вона під берлом білого царя!»
Тільки чотирьох. Але доконче в тій четвірці — Михайла, — накочується Іванові до горла солона слина з присмаком крові. — І Гриця, і мене, і ще одного, а тоді зацвіте благодаттю Європа під скіпетром російського царя… Кожен російський солдат — тільки чотирьох: і гори трупів, сморід, зараза, тиф, червінка, зате вільною стане Європа. Від людей!
Лежить в окопі, ще під Тернополем, російський солдат, згадує своїх жінку й дітей і теж молиться, щоб його обминула куля, а генерал Краус, який і не думає віддавати росіянам ні Тернополя, ні Львова, звертається до свого війська з набагато витонченішим, по–німецьки розрахованим закликом до нищення:
«Доблесні воїни цісаря Франца–Йосифа! Завтра о десятій тридцять шість ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбає кусник скла, закоптить його і тільки так дивиться на сонце. А дикий азіат–москаль, можна сподіватися, до цього не додумається: він буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всі російські солдати посліпнуть, ми передушимо їх, мов горобців, і визволимо простори Росії!»
Від людей… Ні, не смішно, — страшно. Я начитався німецьких і російських гуманістів, і мені стає моторошно від того, що німецькі й російські генерали так подібно й холоднокровно закликають до масового нищення, ніби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь світ ураз збожеволів, та невже справді прийшов накликаний пророками Апокаліпсис?
Хотілося у це не вірити, та дуже скоро увірувати довелося. Сліпий Атаманюк віщуном горя ходив по селу і, зупиняючись навпроти церкви, піднімав угору костура, глаголив: «Молітеся, Страшний суд іде!» І вже ніхто не цілував йому рук, люди сахалися від нього, мов від прокаженого, бо його віщування справджувалися щодня.
Спочатку лихі вісті надходили до Пилипівки здалека: у якомусь там селі австрійські польові жандарми повісили кількох хлопців, які поверталися зі Стрия; Атаманюк ставив свічки в церкві за померлі душі, співав на криласі дяк «Со святими упокой», припадали з поклонами жінки перед Царськими вратами — молитвами відвертали біду від села. Та відвернути не змогли. Одного білого дня на Погорільці, біля самого хреста, люди побачили наспіх збиту шибеницю, на якій гойдалися тіла чотирьох чоловіків. Ринув народ звідусіль на гору і в паніці розбігався — хто додому, хто в нетрі лісів, бо впізнали пилипівських ґаздів Василя, Миколу, Івана, Михайла, і вже ніхто не ставив за них у церкві поминальних свічок… На опустілій горі припадали до мертвих рідні, а одна очманіла від горя жінка голосила: «Та чого ти назвав себе русином, коли споконвіку був худобиною!»
Незабаром селом промарширували москалі, хвацько виспівуючи: «Канарєєчка жалобно пайот!»; люди почали виходити з хащів до хат і з–за тинів на вулицю. Мова чужих вояків була зрозуміла, а дехто й зовсім по–тутешньому розмовляв; на толоці біля польових кухонь юрмилися голодні діти й ділили між собою подарований солдатами білий хліб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимістичну приказку: «Прийшли москалі — став хліб на столі», аж одного дня моторошна чутка разом із зловістям сліпого Атаманюка — «Молітеся, Страшний суд іде!» — зойком прокотилася селом: у сусідній Тростянці царський офіцер наказав повісити хлопчика, який розводив голубів — поштових, бачте…
Прокотився над краєм смерч нового «страшного суду»: граф Бобринський почав викорінювати в Галичині австрофільство й мазепинську заразу. Позакривано всі періодичні видання, царські екзекутори повикидали з просвітянських бібліотек українські книжки, валили уніатські хрести й фігури, спалювали ікони, проводили по хатах ревізії. Від галицьких москвофілів посипалися доноси на австрофілів: ні в чому не повинних людей запаковували в Коломиї до вагонів і вивозили на схід.
Та з гір усе виразніше й лункіше долинав грім канонади — то наступала знову австро–угорська армія: у травні року на відтинку фронту Горлиці–Тарнів німці проламали російський фронт.
Ніхто вже не сподівався добра, не могло воно прийти нізвідкіль — світ поринув у кривавий хаос. Вривалися у села австрійські жандарми і гнали валками в Телергоф дідів, жінок, дітей, священиків.
Сказав старий Шинкарук Іванові: «Йди і відсиджуйся, хлопче, в оборозі на Сакатурі, я тобі носитиму їсти. А краще б тебе взяли були до війська…»
Іван вийшов з укриття аж за рік, коли армія генерала Брусилова зайняла Галичину. Учителька Шубертівна покликала Івана до школи. До села прийшов несподіваний і довго очікуваний спокій.
Знали люди, а тим більше Іван, що до кінця війни ще дуже далеко, ніхто не міг угадати, коли вона закінчиться. У Європі німці здобували французьку твердиню Верден, в Італії йшли бої над П'явою, австрійські війська облягали Бухарест, і спливав кров'ю легіон Українських січових стрільців у складі корпусу генерала Гофмана над Золотою Липою.
Та на Коломийщині запанував мир. Прийшов він і в Пилипівку разом із поверненням Шубертівни з учительського з'їзду в Тернополі, організованого головою шкільного відділу Іваном Красковським. Він домігся у генерал–губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дітей рідною мовою. На з'їзді були затверджені для користування у сільських захоронках і школах українські підручники Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка, Софії Русової — їх у Пилипівку привезла з собою Шубертівна.
Іван чекав дозволу на відкриття учительської семінарії у Станіславі, а тим часом весь поринув у шкільну роботу: скликав дітей, приносив до школи яйця, сир, масло, хліб — добровільні датки від селян на пилипівську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрібний людям. Те цілорічне нидіння у схованці на оборозі в лісовому урочищі Сакатурі, ті нічні зимові вилазки додому за теплом і хлібом змучили мене, розчавили приниженням і страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийської поборової комісії; хай заберуть в австрійську армію чи в УСС — все одно. Та щоб дістатися до Коломиї, треба було перейти три села, в яких шастали мадярські жандарми, вишукуючи дезертирів та москвофілів; повиснути на вербі не хотілося, і я, надломаний, знівечений, спустошений, повернувся до села, коли російські війська вдруге зайняли Галичину.
Іван розумів ефемерність свого нинішнього становища: кінця війні не видно, у те, що в краї надовго втримається російська влада, теж не вірилося. Та чулася в світі невтримна вібрація, яка трясла основами нехарапутних імперських споруд. Не стало в людей більше облудної віри в їхню силу, міїщість і доцільність: метушаться люди в палаючих будшлях, шукають проломин і щілин, крізь які можна видобутися на волю, а що робити на тіїі волі, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневі, — не знають. Та сумніву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, і заваляться вони до споду в куряві, диму і смороді. А що тоді? Якими вийдуть народи із пожежі, хто встигне на звалищах побудувати свій дім, а хто, приспаний і обкрадений, прокинеться у вогні?
Поради не мав ні від кого. Михайло — «за шелом'янем», та й чи живий він донині? Батько й мати животіють, немов кроти, які журяться лише крихтою їжі, щоб з голоду не вмерти. Учителька Шубертівна нічого не хоче знати, окрім того, що дітей треба вчити грамоти й розуму так само, як давати їсти, хай там вогонь, і грім, і буря, бо помруть з голоду духовного, і має в цьому свою велику рацію. Та розумів Іван, що цому замало бути тільки молочною вовчицею для майбутніх Ромулів і Ремів, він повинен ще й знайти своє місце у ватазі новітнього Енея, який прийде, щоб повести знедолених троянців до обітованої землі, — мали рацію Михайло й Гриць, коли звинувачували його в політичній індиферентності. Але де той Еней, хто він, який?
Заходив до колишнього війта Шепетюка, який уже війтом не був: сільська громада підлягала військовій владі — російській чи то австрійській. Старий Шепетюк поник, схилився, здрібнів із туги за дітьми і водно запитував Івана, чи не чув чого про Михайла, хоч не про нього була його турбота, а про Катерину й Гриця. Мовчав Іван, бо не мав для війта, як і для себе, відрадного слова, та все одно часто просиджував у нього вечорами, ділячи посполу туск і тривогу, і дивувався, як лихо зрівнює людей. Де ж би то колись сидів фудульний Шепетюк за одним столом із сином найостаннішого пилипівського бідака при світлі каганця за печеною у мундирі бараболею із часниковою саламахою!
Одного вечора Іван застав у війтовій світлиці незнайомого чоловіка, що лежав на ліжку під вовняною веретою, — жовтого, без кровинки на обличчі, ледь не мерця. На долівці в куті валялися зім'ятий мундир з офіцерськими погонами й пожмакана білизна, поряд стриміли високими халявами військові чоботи, а на спинці крісла висіли портупея і пояс з кобурою. Війт із війтихою стояли посеред кімнати, безпорадно позираючи одне на одного, а тепер уже й на Івана; здавалось, що стоять вони отак цілий день чи вік, і ніяка сила не зрушить їх із місця, бо вони не знають, що робити з непрошеним гостем і яка плата чекає за їх гостинність, якщо в село повернуться австрійці.
— Привезли на возі, — знизав винувато плечима Шепетюк, ніби перед ним стояв не я, а мадярський польовий жандарм, — стали отут–во, перед воротами, два солдати й офіцера принесли цього, — показав на ліжко, — роздягли, крові на ньому не було, я ж думав, — поранений. Трясе ним гарячка, а я гину від страху, що тифус… і наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузію і всі його папери віднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене?
— А до кого? — відказав я, гидуючи війтовим страхом і скупістю. — Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всі на одній постелі спимо… Він говорить щось?
— Ні, лишень тяжко дихає і стогне, — відказала війтиха, і в її голосі забриніла жіноча скруха. — Молодий ще, а самі лише шкіра й кості… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус — від вошей. А я роздягнула його, як мати родила, і весь одяг у братрурі[14] прожарила… Йой, вичухається та й піде. А що робити… Не викинемо у фосу.
Господарі нарешті зрушилися з місця, немов те, що пожалілися переді мною, додало їм відваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухні готувати вечерю.
З ліжка почувся шепіт, я глянув: сухі губи хворого ворушилися, я підійшов і нагнувся над ним.
— У мене не тиф, — почув я тихе. — Не бійтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиї…
Хворий відкинув на подушку голову, заплющив очі. Я приклав руку до його чола — гаряче.
— Піду до Шубертівни, — сказав я. — Вона трохи знається на медицині. Дайте йому пити.
Шубертівна поїла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячіння, щось він говорив або співав із гарячки. Іван прислухався і вловлював слова начебто з якихось віршів чи пісень, з подивом поглядав на вчительку: мова офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: «Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…»
— Може, він поет? — допитливо глянула на Івана Шубертівна.
— Може… А мова його… чи не білоруська?
— Білоруська… Кого в російській армії тільки немає…
— «Ex ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, нє свая ахвота…» — проривався з горла хворого хриплий спів.
Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби — з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по–білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.
На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:
— Хто ви?
— Ми вчителі, — відказала Шубертівна. — А лежите в селянській хаті.
— Так, так, — пригадував офіцер. — Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали — тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, — клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!
— Ви знаєте Івана Гнатовича? — спитала Шубертівна.
— Сябр він мій, білорус.
— А ви хто?
— Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.
— Ого! — не стримався Іван. — Таке прізвище!
— Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…
— Ви поет? — насмілився спитати Іван.
— Як сказати… Кожен білорус — поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова — навіть у Господа Бога… — Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. — Зовсім став я ні до чого, — мовив скрушно. — Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по–вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…
Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.
— Не може бути! — вигукнула. — Якуб Колас?! Той самий?
— Напевне, той самий, іншого немає, — відказав поручик, знову зніяковівши. — Чули щось про мене?
— Боже, який світ тісний, — усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. — Я ж про вас читала в нашій газеті «Неділя» ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!
Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:
— Хай вам Бог дасть здоров'я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.
Поручик Мщкевич поволі приходив до здоров'я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі.
Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Мщкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним і недосяжним, а цей до того ж — один із перших поетів у своїй забутій Богом Білорусі, будитель народу, як у нас, приміром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не міг приховувати свого захоплення, він це бачив і через те намагався уникати розмов, які стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про білоруську літературу, очі його спалахували, він говорив пристрасно й гаряче про свого вірного друга Янку Купалу, про молодих поетів — Максима Богдановича, автора знаменитої книжки поезій «Вянок», до того ж знавця української культури; про трагічного публіциста Сергія Полуяна, якого столипінські жандарми довели до відчаю, і він наклав на себе руки в Києві, маючи всього дев'ятнадцять років.
Дев'ятнадцять років — стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України — для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому — ганьба, — втішав себе, — не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису.
Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті — для прикладу і науки.
А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій «Песні жальбы». То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелегального з'їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий риск?
Я ловив кожне слово білоруського поета, вбирав у свою пам'ять, я повірив, що історія його життя може стати колись мені у пригоді: як білоруси поведуться у нинішній хуртечі, якою дорогою підуть?
— Ми з вами, — говорив поручик Міцкевич, — якщо не рідні, то двоюрідні брати. Ось білорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвізькій семінарії учив російської словесності українець Федір Кудринський, автор багатьох праць з історії Давньої Русі, козацтва. То ж він порадив мені писати по–білоруськії. Зрусифікований український вчений виховав білоруського поета. Парадокс, проте — закономірний… Спільна наша доля, то спільною мусить бути й боротьба.
— Що ж ми повинні робити, пане поручику? Я молодий, нічого сам вирішити не вмію…
— Ситуація сама підкаже, що діяти. Тільки треба тобі пильно дивитися на світ і прислухатися до свого сумління.
— А що ви вже встигли дослухатися?
— Що встиг дослухатися, відчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирів. Марний то клопіт узяло на себе командування — їх стає щораз більше. І я зрозумів… Ти не відчуваєш, Іване, як тріскають прогнилі шви імперій? Як відбувається зміна поколінь борців за прогрес, та й за реакцію теж? Задумайся тільки: маємо осінь –го. Помер у цьому році вчитель українського народу Іван Франко. Не стало ідеолога польських шовіністів Генріка Сенкевича. Покінчив життя самогубством перший американський соціаліст Джек Лондон. Хтось із нашого покоління мусить стати на їх місце, і будуть ті нові проводирі сильніші як у доброму, так і в лихому: розпочнеться боротьба на життя і смерть. Старі отупілі імператори вимирають: нема вже Франца–Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб'ють… Прийдуть нові вожді — революційні й контрреволюційні…
— А що тоді?
— Кожен, хто прагне волі своєму народові, стане на бік революції.
— І галичани?
— І галичани. Хіба ти не бачиш, як кришаться глиняні ноги Австро–Угорської імперії? Вона вже не витримує власної критичної маси…
— У нас є свій український легіон.
— Вам можна б позаздрити… Та не матиме він сили встояти перед легіонами польськими.
Блимає каганець на столі. За столом — поручик Міцкевич, учителька Шубертівна і я. А біля печі куняє старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подібні розмови? Та не виженеш із кімнати, а нашій бесіді немає стриму… Чей не донесе на своїх? А втім, він дрімає.
— Ви так категорично провіщаєте наш програш… Чому? — запитала Шубертівна.
— Та хоч би тому, — відказав поручик, — що ваш легіон став під опіку ворожої вам Австрії, і вона, немов упир, вип'є з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новітнім завойовником.
— Але ж польський легіон теж у складі австро–угорської армії, — вставив я.
— Так. Але ти забув, що польські легіонери в боях убивають не поляків, а чужинців, і цим зміцнюються, а ваші усусуси змушені виціджувати кров із своїх єдинокровних братів і через те слабнуть. Хіба вам не відомо, що царське командування на ті ділянки фронту, де воюють усусуси, посилає частини, сформовані із східних українців? Щоб ослаб український потенціал. Так воно робиться… А може, ви вірите, що зможете самі встояти супроти звідусільного ворожого вам світу і створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…
— Який же вихід для нас?
— Стати на бік майбутньої української революції — в стані Московщини.
— І перейти з–під австро–угорсько–польського гніту під російський?
— Я не професійний революціонер. На таке питання не можу нині відповісти. Але ви самі мали нагоду переконатися, які сили нуртують у Росії. Найкращий приклад — Красковський. Хіба ви думаєте, що то генерал–губернатор Трепов наказав йому відкривати українські захоронки і школи? Не знаджуйтесь, він анітрохи не кращий від попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли підрости революційні сили всередині нашої самодержавної системи, і він мав можливість безкарно розправлятися у вас із «мазепинцями», підводячи під ту мірку всіх, хто боровся за українську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повинні знайти шляхи до єднання з прогресивними силами, які є у нас — серед українців, росіян, білорусів.
— Ви радите нашим синам на випадок революції у Росії повернути зброю проти Австро–Угорщини? — засумнівалася Шубертівна.
— Тільки так.
— А він має рацію, — промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: біля печі темніла згорблена постать війта, на сірій плямі лиця блищали білки очей. Шепетюк слухав…
Я донині пам'ятаю слово до слова давні мої розмови із славним сьогодні у світі білоруським письменником Якубом Коласом. Він мав рацію. Та світові події склалися для нас не так, як він передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталістом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нині вся правда і неправда вже за нами, усе ми знаємо. А тоді знати не могли. І він не знав, що принесе революція доброго й лихого. Але вірив. Ми ж не вірили. Ми тоді вміли лише мужньо проливати власну кров…
Видужавши, поручик Міцкевич пішов із Пилипівки розшукувати свій полк і свою долю в революції. Залишив мені книжечку поезій «Песні жальбы», яка дісталася тобі від мене у спадок. Розкрий її на сто другій сторінці і прочитай рядки з вірша «Катаржнікі»:
Катаржане–хлебаробы,
Дзеці вескі, поля.
Того бойка з–за худобы
Привела у няволю;
Той с су седом посвариуся,
У того зяць паганы;
Іншьі з братам як дзяліуся,
Заробіу кайданы;
Той за норау свой сярдзітьі,
Ці за лішзк жара…
Гэта цёмны люд забітьі,
Беднаты ахвяра.
Правда цієї поезії стосувалася і нас. Свідком — доля учительки Шубертівни. Та й не тільки її — доля усіх нас.
На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокістю очі потвори, вона під моїм різцем ожила, немов пробудилася із зимової сплячки, — існувала поза моєю волею. Я відклав коряжину. Не боявся її, бо мав над нею владу — сам же створив і в кожну мить міг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно віяло від коряжини здавна знайомою моторошністю, я повернув її очима донизу й подався до табору, повторюючи в думці слова з вірша, якого нагадав мені батько: «Інший з братом як ділився, заробив кайдани…» А чого я не поділив із своїм братом, батьком, сусідом, я ж іще тоді нічого для поділу не мав, за мене ділилися інші, мені ж довелося брати пай…
Дихав торф'яним прілим запахом білий вечір, дим від ватри, немов поземка, вився над сталевою гладінню озера, тихо й мертво було в тундрі, наче вона заніміла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сиділи біля ватри, гейби поснули, і прокинулися від голосу ворона, що тричі каркнув неподалік на зчахлій ялиці.
— Повіє незабаром, — промовив Янченко. — Ворон уже позбувся сімейних клопотів і виглядає зиму. Він відлетить останній, наближення пурги розраховує до години. Правда, Вероніко?
— Каррр… — байдуже підтвердив ворон.
— Розуміє… Мудра птаха.
Ніхто не відізвався. Напевно, всіх, як і мене, згнітило враз відчуття осамітнення, воно заскімлило в моїй душі, немов побитий пес; ворон прикуцнув між гіллям і заснув; за вечерю ніхто не впоминався.
Втім щось зашелестіло у кущах, усі ми стрепенулися: що за звірина підкрадається? Захиталася осока, і ми побачили, як до вогнища гусачком, перехняблюючись з боку на бік, прямують п'ять пухнастих пташенят з відрослими крилами.
Ми збентежено переглянулись між собою, виминаючи поглядом Пенькова: усі відразу зрозуміли, що це за пташенята і чому вони йдуть до тепла. Малі куріпки, ще до польоту не оперені, без страху наближалися до ватри і разом поприпадали до землі, вмощуючись біля тепла.
Мовчанка була тяжка й безпорадна, кожен думав про те, як їх порятувати, і кожен знав, що врятувати не вдасться. Пеньков розгублено поглядав то на одного, то на другого; Янченко сягнув рукою, взяв одну куріпочку і, притуливши до грудей, похухав на неї, пташа витягнуло шийку і, пошубортавши дзьобиком, сховало голівку під полу куртки.
Юра Ніструл підвівся, ступив крок до Пенькова; я ще не бачив такого обличчя у доброго Юри: воно зібралось вузлами, немов до плачу, та в очах сліз не було, лише зневага й докір. Він прошепотів:
— Що ти наробив? Ти ж убив маму, сволото!
На зчахлій ялиці сонно каркнула Вероніка.
Розділ третій
Із щоденника Михайла Шинкарука
10 жовтня року.
Осінь прийшла на Закарпаття разом із холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якої я зачислений, квартирує у старій стодолі, в якій немає однієї стіни, і при поривчастому вітрі всі ми за ніч промокаємо до останньої нитки.
Удень — муштра. За місяць вона так нам набридла, що ми вголос починаємо мріяти про фронт, який з гулом і загравами підступає усе ближче до Карпат. Кожен із нас усвідомлює, що в окопах існуватимуть зовсім інші форми військового вишколу, продиктовані не статутом, що його склали в армійських штабах, а інстинктом самозбереження, й нікому там не знадобляться начищені до блиску ґудзики, молодецька виправка й уміння хвацько повертати по команді голову — наліво чи направо.
Допросилися в Бога: нині нас почали формувати в похідні курені. Настрій у стрільців пожвавився, хоч кожен знає, що завтра піде на смерть. Та ніхто тієї смерті добре не уявляє, і, мабуть, тому стала вона романтичною героїнею стрілецьких пісень.
Вечорами стрільці співають. Пісні зовсім нові, нинішні. Я не можу збагнути, звідки вони беруться, хто складає слова, хто придумує мелодію. Злітають щоразу інші, — сповнені солодкої туги, притаєної тривоги, примарних сподівань слави й безсмертя, — у похмуре небо над Карпатами.
А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас і залишитися у пам'яті нащадків єдиним відгомоном про крихітний стрілецький легіон, якому долею судилося згоріти в розшалілому вулкані війни?
Як ви умирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами, лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами…
Спіть, хлопці, спіть, про волю сніть, про долю–волю вітчини, чи ж можуть бути кращі сни? Спіть, хлопці, спіть…
Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сірій мряці слід по журавлях…
І де ж то взялося у тих піснях стільки правдивого і ще не звіданого болю, не знаю, та відчуваю, що те тужливе віщування смерті вкраплює в мою душу віру в життя: може, то не пісні, а молитви, благання, ворожба, замовляння від куль?
Стою неподалік у темряві, спершись на кріс, і слухаю нову вже пісню, складену, напевне, нині.
Ой там у Львові музика грає,
Танець жваво йде,
Дівочі очі як зорі сяють,
Любка всіх перед веде.
І усміхається чарівно,
І хилить голову на грудь,
А хлопець шепче, хлопець просить:
Кохана, не забудь…
Ой вдарив гранат, як грім гримучий,
Землю розгорнув,
Збудив окопи і ліс дрімучий,
І ставок, що вже заснув.
Там при окопі, на долині,
Лежить поручик молодий,
Йому потічком випливає
Червона кров з грудей.
І знов затихло все довкола,
Заснув ставок, здрімнувся ліс,
Лиш тихий вітер по соснині
Ридання тихе ніс:
Спи, дівчино, спи, кохана,
Злоті мрії — сни,
І про мене, голубонько,
Не забудь, спімни…
Співають стрільці — про мене і про мою Катрусю. Де вона?
Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий!
Завтра з Відня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрільців. За два дні вирушаємо на фронт.
11 жовтня.
Сьогодні прибула до нас запасна сотня під командою сотника Івана Цяпки. З мукачівської станції примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан. Сотник видався мені таким собі козаком–харак–терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по–гусарськи підкручені, сам високий і худий, мов Дон Кіхот.
Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сірі нові шинелі й мазепинки військо, й мені ще огиднішим став мій гонведський синій мундир і високе нехарапутне чако на голові. Цяпка зупинив сотню владною командою «стій!», видихнув із себе сухе, мов торішній горох, «рррозійдись!», стрільці вмить розбіглися по майдані й почали закурювати цигарки.
Наш сотник Микола Стронський скомандував і нам розійтись, ми вже готові брататися з віденським поповненням, проте чекаємо, щоб гості, так ладно обмундировані, перші підійшли; сотник Цяпка вітається за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мій погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холодніє, він ступає у мій бік два маршові кроки, простягає руку й приголомшує мене питанням:
— Товаришу підхорунжий, чи є у вас цигарки?
Я механічно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кітеля і виймаю останні.
— Маю тільки дві…
— То я візьму обидві.
Він безцеремонно конфіскує моє куриво і маєстатичним жестом подає одну цигарку стрільцеві, що стоїть поруч. Стрілець, не дивлячись на сотника, бере, дякує, а з мене погляду не зводить. Я пильніше приглядаюся до стрільця, і враз обидва скрикуємо, кидаємося один одному в обійми, і аж тепер змішуються сині й сірі однострої.
— Михасю!
— Андрію!
Це неймовірно: мій однокласник із Коломийської гімназії, з яким ми розійшлися півтора року тому — я до Львова, а він до Відня, — Андрій Бабюк із П'ядик — тут!
Ще не вірячи в таку несподівану зустріч, я, ніби пароль, декламую віршика, яким ми дражнили Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку:
— Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик…
— …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі — без кінця! — докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів.
— Воюємо?
— Воюємо…
Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста — Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома:
— Ще віршомазиш чи вже перестав?
Андрій поважніє, відводить очі, ніби соромиться того, що має сказати:
— Я пробую сил у прозі, — мовить серйозно. — Цей жанр дає ширші художні можливості. Тобі смішно?
— Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…
— Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан…
— Мені не смішно.
Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив:
— Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий?
Я ніяково знизав плечима.
— Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас — віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки — це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально…
12 жовтня.
Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки–но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду.
Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили.
— Евентуально, — крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь–якою мовою, сотник дозволяє налити по другій.
Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:
— Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний?
— Отаман Сень Горук, — відказав Стронський.
— Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака — він, знаю, призначений польовим командантом, — щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], — узяв за плече Стронського. — Бо війна — війною!
— А він мені подобається, — сказав я, коли старшини подалися у бік кошової канцелярії.
— Старий кадровик, обер–лейтенант інфантерії[17], недавно перевели його до нас з армії. — Андрій зав'язав рюкзака й закинув на плече. — 3 такими у війську легко.
— А тут командують здебільшого цивільні, які, проте, устигли вже полюбити військову кар'єру.
— Що в цьому дивного, коли головою Бойової управи став посол до австрійського парламенту.
— Нічого, усі поволі змілітаризуємося.
— Тільки не Трильовський. У віденському коші про його Бойову управу вже й вірша склали і вмістили в польовому часописі «Самохотник»: «Кріпи, Боже, стрільців наших, кріси та гармати, а ми й з Відня Україні зможем волю дати».
— Не споневірюйся, Андрію, ще ж бо й не почалося.
— Я не споневірююся. Сам зголосився до віденської Бойової управи, як тільки почалася війна. До речі, я в університеті германістику студіював… А куди було йти: немає ж на Україні поки що іншого національного війська.
— Поки що?
— Так, поки що. Наш легіон — це ще не військо… Михасю, як не за рік, то за два обидві імперії, нині ще сильні колоси, з великим гуркотом заваляться, й по всьому світі вибухнуть революції. Ми не знаємо, в яких уніформах і під якими прапорами вони будуть розгортатися. А поки що наше місце тут.
— І мусимо берегти себе, як лиш зуміємо. Нас кинуть проти росіян, а головна наша мета — залишитися військовою силою у Галичині, якій при першій нагоді загрожуватимуть польські легіони.
— Це правда. Тільки тут є одне велике «але»…
Ми зайшли до нашої стодоли, стрільці сиділи групками на сіні, пригощалися, хто чим міг. Ми з Андрієм посідали на підвалину, на якій колись стояла стіна. Перед нами простелилася долина, її на обрії загородили смерекові ліси, що спиналися по горбах до піднебесся. Через долину бігла до гір і вгризалася у них тунелем зігнута дугою залізниця — нею завтра ми в'їдемо в новий світ, уже залитий людською кров'ю. Дивно: тут благословенна тиша, а там пекло. Тут співи, а там — зойк. Тут життя, а там — смерть. Чому так створений світ — вічно на межі добра і зла?
— Ти мовиш про польські легіони, — заговорив Андрій. — Я знаю, що війна з ними неминуча. Проте хочу розгадати феномен польсько–українських стосунків. Неприродний за своєю моральною суттю, бо ж, як–не–як, — два сусідні слов'янські народи. Але фактичний, історично складений — завжди на ворожій стопі. Чому між нами ворожнеча, а з чехами, наприклад, — ні?
— Бо чехи самі в неволі.
— Але ж у неволі й поляки. Чому їхня експансія спрямована не на захід, а на схід? Адже на заході страшніший для них ворог. Ворог, який другом ніколи не може стати. А на сході, з їхньої вини, потенціальний друг мусить завжди бути ворогом. Що це — прокляття від Бога? Ні, усе йде від української роз'єднаності, яка робить нас слабшими.
— Починалася наша історія зовсім по–іншому, — сказав я. — Завойовник Галичини король Ягайло все–таки спробував спертися на східні сили. І якби його наступники, створюючи союз Польщі й Литви, узяли собі за рівноправного союзника й українну Русь, а не поневолювали її…
— Рівноправного союзу між сильнішими і слабшими не буває, Михаиле. Польська експансивність народилася з гріха неповноцінності перед Заходом і фальшивого месіанізму щодо Сходу. Ми ж, галичани, мимоволі мусимо нині дублювати цей самий гріх в українсько–галицькому варіанті. Поглянь: так само, як і поляки, виступаємо проти східних сусідів, спираючись на Австрію і німців. Чи це не абсурд? У чиїй крові гартуватимемо свої багнети? В українській. А поляки — теж в українській.
— То де ти бачиш вихід?
— Наші провідці, засівши у Відні, своєю чергою, заразилися месіанізмом галицьким, — продовжував Андрій, не зреагувавши на моє питання. — А він не має ні частинки тих підстав, що в поляків. По–перше, поляки залишаються на одному боці барикад. По–друге, вони здобули протягом століття військовий вишкіл: ходили, хоч і з косами на гармати, з Костюшком, з дубельтівками на карабіни під час Січневого повстання, з шаблями на батареї у Наполеона. Але ходили! А ми — ні. Наша військова школа закінчилася разом із козаччиною, яку ми після стоп'ятдесятилітньої перерви воскрешаємо не військовим умінням, а формою, рангами, званнями. По–третє, польська шовіністична чернь зміцнила свій завойовницький дух сенкевичівською фальсифікацією нашої історії. А яка в нас ідеологія? Де вона?
— Не говори так. Ми ж маємо Франка!
— О! Добре кажеш. Та Франко, навчаючи українську націю, не ділив її на галичан і придніпрянців.
— Хіба винні ми, що в історії стався такий поділ?
— Але винні будемо, коли при першій нагоді не переступимо ту межу, яка розділила навпіл український народ. Боротьба за єднання має стати нашою ідеологією, з нею будемо ми сильні. Тільки з нею зможемо стати на своєму західному кордоні й примусити сусіда–ворога назватися нашим другом.
Смеркло. Сьогодні стрільці не співали — лаштувалися до походу.
Настрій у нашій компанії підупав. Усе йде начебто своїм порядком: хлопці рибалять, вудять над ватрою тараню, я куховарю, сумлінно слідкую за розподілом продуктів і спиртного. Вистачить, ще й залишиться. Роботу над коряжиною закинув: відхотілося вирізьблювати лик злобної потвори, та й навіщо, коли її сутність ще не встигла стати музейним реліктом — вона, як ми недавно пересвідчилися, досить живуча.
Дні нашого відпочинку закінчуються. Післязавтра прилетить вертоліт, я нетерпляче жду його. Вільний час проводжу в наметі й відтворюю у пам'яті сторінки втраченого щоденника стрийка Михайла.
Був такий щоденник, я читав… На жаль, не знайшов його у сховку, коли повернувся з воркутинського концтабору додому. Зітлів чи миші з'їли?..
року мій батько зустрівся із своїм братом на чесько–польському кордоні, що пролягав хребтом Чорногори, — на самому шпилі Говерли, біля прикордонного стовпа, який і тепер височить згадкою про колишні межі: сьогодні на ту масивну кам'яну бовду вилазять туристи й залишають там записки, а хто щедріший — то й пляшку міцного. Біля цього стовпа відбулася остання зустріч братів перед виїздом Михайла з Праги до Харкова. Домовилися у листах. За добрі хабарі прикордонники дозволили братам підійти один до одного на відстань трьох кроків й порозмовляти кілька хвилин. Михайло вичекав мент, коли упав туман, і віддав Іванові щоденник…
З півночі тягне пронизливим холодом. Затихли куріпки, не чутно вже в заростях верболозу писку лемінгів. Лише Вероніка щодня прилітає до нашого табору, тут є їй чим поживитися. Під смерічку, яку вона собі вподобала, я приношу наші недоїдки і вмовляю її, щоб не покидала нас. Вона поглядає на мене розумним оком, повертає голову і коротко каркає, ніби виправдовується, що від неї це не залежить, час сам її покличе.
Мертвих куріпочок я закопав на краю галявини: вони ще не вміли самі їсти, і через два дні їх не стало.
Ніхто про цей випадок не згадує: кожен із нас вдає, ніби нічого не трапилося. Степан Пеньков — теж. За обідами і вечерями сидимо разом, він вмикає свій транзистор, а ми й раді, бо розмова в його присутності не клеїться, а радіоприймач нагадує нам, що поза межами безлюдної тундри живе метушливий далекий світ, який для мене з кожним днем усе дужче віддаляється, і я з тривогою відчуваю, як у мою душу проникає туск осамітненості й покинутості.
Юра Ніструл, і до того мовчазний, тепер майже не розмовляє, хіба тільки про тараню, яка висить над ватрою, насиляна на жилку: та добре вудиться, а та надто скоро висихає. Віктор Горбов після риболовлі студіює медичну літературу, яку взяв із собою. Федір починає нудитися: усе частіше заходить до мого намету, часом кине жарт або розкаже старий анекдот, а більше лежить на надувному матраці й мугикає романс «Я встретил вас».
— Ти не можеш змінити репертуар? — запитую.
— Чому ні — «О, дайте, дайте мне свободу, я свой позор…» Правда, непогано виходить?.. Євгене, вибач, що втручаюся у твої болі. Твій батько не пробував у тридцять дев'ятому дізнатися про долю свого брата? Чи побоявся?
— У тридцять дев'ятому люди в нас ще не вміли боятися. То вже в сороковому почав до них добиратися страх.
…Цілий вересень і жовтень народ святкував. Я добре пам'ятаю ті дні. Ненависна санаційна Польща, яка змерзилася мені найбільше шкільними «поранками», враз перестала існувати. Скільки їх було, тих «поранків»! На честь пам'яті по Пілсудському. З нагоди конституції 3 травня. З нагоди проголошення Речі Посполитої — 11 листопада. І ті чужі для нас вірші, які ми мусили хором скандувати: «І wybila godzina wygranej, nasza Polska zrzucila kajdany w ten dzien»[18]… І ще чортзна–що, а все це, скріпивши серце, мусив проводити мій батько. Ми на ті свята замаювали смеречиною портрети Пілсудського, Сміглого, Мосціцького, тож з якою радістю я із моїм молодшим братом виконав розпорядження батька: зняти ті портрети й викинути до ями, в якій гасили вапно.
А потім — такі урочисті для наших дитячих сердець уроки рідною мовою! А ще мітинги, вечірні збори у школі, на які можна було приходити й мені. А ті пиятики дорослих у сільській крамниці — горілка ж дешева, як борщ! — і тости ґаздів та парубків: «Пиймо за нашу владу! Такої влади нам треба!»
Незабаром усе це скінчилося: треба було ставати до праці. Треба було здавати поставки хліба, молока і м'яса. А взимку поповзли чутки, що в якомусь селі заарештували двох колишніх членів КПЗУ, а ще десь вивезли в Сибір «багача» — власника п'ятнадцяти моргів поля…
До нашої хати тривога прийшла з листом із Харкова від стрийкової дружини Ніни. Я уперше дізнався, що є на світі таємничі й страшні Соловецькі острови, з яких ніхто не повертається. І туди запроторили мого стрийка. За що?
Наша мама ходила заплакана. Ми з братом ніяк не могли збагнути її горя: сумна, немов струєна, а коли батька нема дома, сидить за столом, закривши долонями обличчя, і схлипує… Чому, адже стрийко — не брат їй, не родич…
Батько був пригнічений і суворий. Ми допитувались у мами, що ж все–таки трапилося? За що його… Ми так багато наслухалися про стрийка Михайла, відважного дослідника Півночі, захоплююча книжка якого «14 місяців на Землі Франца–Йосифа» була нами зачитана до дірок. Та мати мовчала. Потім ми бачили, як батько вечорами сидів за столом: писав, рвав папери і знову писав. Згодом ми дізналися, що він вимучував листа до Калініна, в якому просив звільнити з ув'язнення брата Михайла.
А навесні сорокового року батька викликали в коломийське відділення НКВС. Повернувся він із Коломиї, пам'ятаю, без кровинки на лиці й сказав до всіх нас:
— Про стрийка Михайла не згадуйте більше ні словом. А тепер чекаймо і ми своєї черги… Але ж казав я йому, казав на Говерлі: «Не їдь, газети пишуть про арешти на Україні, а ти ж був у січових стрільцях». Не послухався…
Того ж дня батько заховав Михайлів щоденник між кроквами і дахівкою на стриху. А я поклявся… Але це вже зовсім моє, особисте.
Із щоденника…
14 жовтня.
Пісня складалася ніби сама собою, ніхто не зміг би сказати, хто її автор. Улюблена фраза бравого сотника Цяпки «бо війна — війною» стала початком веселої безтурботної пісні, з якою наша сотня, поповнена віденськими запасниками, марширувала від тухольської станції до села Головецького на постій. Ми запаморочували себе тією піснею, немов хмільним вином, заглушували недалекі вибухи гарматних стрільн[19] — російське військо наближалося до воріт угорського королівства, які стрілецький легіон у складі бригади генерала Гофмана повинен загатити своїм трупом і не пропустити крізь них ворога.
Бо війна — війною, вісьта–вйо!
В тім є Божа сила, гатьта–вйо!
Як не заб'є тебе гостра куля,
То копитом, замість кулі, вб'є кобила.
Попереду Цяпка, вісьта–вйо!
Під ним Шпак дрімає, гатьта–вйо!
Чи далеко славна наша кадра,
Чи далеко наша кадра, всіх питає.
А позаду Стронський, вісьта–вйо!
В мапу заглядає, гатьта–вйо!
Чи далеко славний город Київ,
Чи далеко город Київ, всіх питає.
Та раптом пісня стихла, обірвалася. У селі, через яке перемаршировувала сотня, при самій дорозі висів на вербі сивий ґазда, а неподалік ридма плакала жінка, примовляючи:
— За що йому життя вкоротили? Таж він ніколи й не бачив живого москаля!
По селу гасали мадярські польові жандарми в таких самих, як наші, синіх мундирах, люди нас сахалися, думаючи, що й ми жандарми, упиралися, не виходили на дорогу; синьомундирники з жовтими нашивками показували на повішеного й викрикували:
— Муска, муска, басама кутя![20]
Зігнані селяни почали розбігатися, почулися постріли. Сотник Цяпка кинувся до жандарма, що стояв на мостику, через який переганяли селян, щось там викрикнув до нього по–угорськи, жандарм вихопив з кобури револьвера. Тоді з нашої колони вибіг вояк, я впізнав хорунжого Степана Барана, він прискочив до жандарма, скрутив йому назад руки, револьвер упав на землю.
— Що ти робиш, басурмане! — закричав хорунжий. — Ми йдемо за тебе воювати, а ти наших людей вішаєш?
— Муска, муска! — забелькотів переляканий жандарм, а інші стояли обіч, побоявшись вступати в конфлікт з озброєною сотнею стрільців.
Сотник Цяпка копнув ногою револьвер, який лежав на землі, штовхнув у спину жандарма і, повернувшись до колони, скомандував:
— Струнко! Направо! Кроком руш!
Далі аж до самого Головецького ми йшли без пісні, пригноблені, скривджені, приречені. За лісом гупали гармати.
30 жовтня.
Село Головецьке, не більше п'ятдесяти дворів, майже все спалене. Земля поорана гарматними вирвами, покраяна окопами. На горбах ще куряться згарища — видно, артилерійський обстріл тривав тут недавно. Біля підніжжя гори Маківки, захищена її схилом, стоїть дивом уціліла церква. В ній заквартирували стрільці нашої сотні, якою, за згодою сотника Стронського, став командувати Іван Цяпка. Старшини розмістилися поряд, у трупарні. Цвинтар біля церкви рябіє свіжими могилами з березовими хрестами.
Інші сотні розійшлися у сусідні, ще не спалені села: Риків, Плав'є, Тухольку. Команда легіону на чолі з польовим командантом Грицем Коссаком заквартирувала аж у Грабівці.
Відпочивали всього один день. Вранці прискакав до нас на коні Гриць Коссак і передав сотникові Цяпці наказ генерала Гофмана розділити стрільців на двадцятки і під командою старшин та підстаршин по черзі виходити на стежі в тил ворога — на розвідку.
Я вернувся вчора із своєю двадцяткою, не дійшовши до лінії фронту. Це ж безглуздя — йти на явну смерть або в полон. З деяких стеж повернулося буквально по два–три стрільці. Складається враження, що нас методично винищують, десяткують — аби позбутися.
Хорунжий Баран із своїм відділком пропав. Я знав, що він не вернеться. Напередодні уночі Степан розбудив мене, приліг поруч і прошепотів:
— Ти чуєш, Михаиле, яка пустка довкола? Це не фронтова передишка, це стугонить у наших грудях пустка. Навіть коли рвуться над головою шрапнелі, я ту глуху порожнечу відчуваю у собі. Я став машиною, яка виконує те, що їй наказують. Чому ми воюємо на боці гонведів, які вішають наших братів і ґвалтують сестер? Ми ж не за Україну воюємо, а за угорське королівство… А завтра я піду вбивати українців, які — там.
— Ти хочеш щось мені сказати? — запитав я.
— Я тобі все сказав.
Хорунжий Баран із своїм відділком перейшов на бік росіян. Чи добре він вчинив? Не думаю. Цар від цісаря не ліпший.
5 листопада.
Наказ про стежі скасовано. Обидва стрілецькі курені зайняли позиції на лінії гірського хребта Клива — Маківка.
Між цими двома вершинами Бескиду тече потічок, у долину якого намагаються прорватись із Тухлі москалі. Ми займаємо західні схили гір, росіяни — східні. Нам добре їх видно, розпізнаємо навіть риси облич російських солдатів. Здебільшого це старші за нас люди, деякі бородаті. Ми стріляємо в них, а вони в нас. Війна починає здаватися мені злочинною грою.
Легіон усусусів окопався уздовж положистого, зарослого низьким лісом хребта Маківки. Ліворуч окопалася частина –ї бригади генерала Вітошинського, праворуч частина –ї — генерала Дрди. Нас тримають під опікою: після дезертирства двадцятки хорунжого Барана нам не довіряють.
А наші рідні опікуни, провідці Головної української ради — доктор Кость Левицький, професор Іван Боберський і доктор Кирило Трильовський — у Відні. Головний командант легіону професор Михайло Галущинський командує у Варпаланці жіночою четою, яка залишилася там до весни, і, кажуть, цензурує стрілецькі листи з фронту.
Хвалити Бога, що хоч польовий командант з нами. Гриць Коссак, незважаючи на те, що з цивілю, тримає у легіоні тверду дисципліну.
Сотник Цяпка сидить у окопах разом з нами й розповідає про свою Маргітку, яку покинув у Хусті. Він навчив нас ефективно бити воші. Не нігтями — це забарна робота. А ось так: скидай сорочку і багнетом згрібай їх у вогонь. Чуєш, як тріскотять?
15 грудня.
Більше місяця лежимо в окопах. З Андрієм не розлучаємося. Мерзнемо гірше псів. Цілий місяць не роззувалися, не переодягалися. Воші виїли тіло до ран.
Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась — і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…
Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі.
Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють.
Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами.
Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її?
В горах грім гуде, хоч зима паде,
Землю зорали гранати.
Дрижить земля, дзвенить луна,
Стогнуть ранені Карпати…
Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу.
— Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа.
Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна — війною…
Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт.
З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна — так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару.
Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього…
Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стільки років ношу в собі мстиве почуття кривди, бо врешті–решт зла він мені жодного начебто й не заподіяв. Був опером — і що з того: не був би він, то інший, може, й гірший, жорстокіший; а в цього стільки провини, що мав нас за «ворогів народу» і згідно з цим переконанням належно ставився до в'язнів. Після кривавого придушення страйку в зоні табору Сорок другої шахти до особливих репресій не вдавався: когось там посадив на кілька днів у «шізо»[21], списував з ініціаторів страйку протоколи — мусив це робити, і тепер я радів ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливській практиці факт убивства куріпки наклався на сутність його колишньої професії і затаврував винуватця ім'ям убивці. Може, Пеньков не заслужив собі на таку ганьбу?
Мої колеги і я були збуджені і втішені; кожен спаковував у рюкзак свої речі, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крім продуктів, бо з самого початку і дотепер мою свідомість точив шашіль непевності: а що коли вертоліт не прилетить упору?
Ми виносили весь багаж на вертолітний майданчик — галявину за нашими наметами, тільки Пеньков відчужено стояв збоку і нагадував тепер мені його самого — колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливіший для мене день наказав зібрати свої речі й назавжди покинути зону… Я тоді похапцем складав арештантські пожитки в рюкзак, і коли він, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти — ще ж бо, видно, не кінець, а може, це чергове знущання наді мною:
— Шинкарук, зайдіть до мене на хвилинку.
Я стояв у канцелярії перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а він сидів за столом і дрібно барабанив пальцями лівої руки — усе дрібніше й дрібніше, наче прикваплював час мого перебування у таборі, і мені здалося, що як ті пальці втомляться і стукіт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшілому озері, і я знову почну відлічувати тягучі дні моєї неволі. Барабанний бій пальців закінчився голосним ляском долоні об стіл, лейтенант Пеньков підвів на мене очі, я побачив у них теплий зблиск — від душі відлягло, і я усміхнувся, відчуваючи, як моє обличчя розпливається в жалюгідно–вдячній гримасі.
— Отак, Шинкарук, — промовив нарешті лейтенант, — тобі прощено всі твої гріхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманність.
— Ніколи не забуду, — розтягувалися мої губи у вдячній усмішці, і я не мав сили стулити їх, зціпити і виплюнути крізь них увесь накипілий за десять літ біль, я тільки думав: «Скінчилася ваша гуманність разом із Берією і його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг–таки ще скоїти останній злочин — залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скінчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, їстимеш інший хліб — хай би серед сміттярів або гівновозів… Лейтенанте шановний, ти б не говорив мені нині про гуманність, якби твої хлібодавці змогли були дорешти вбити силу, яка називається справедливістю!..» Але я цього не сказав.
— А тепер признайся мені перед прощанням, Євгене Івановичу, — продовжував оперуповноважений, — ти зможеш полюбити там, на волі, Україну — не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?
— Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.
— І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?
— Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.
— Отже, тобі все одно, яка Україна?
— Ні, не все одно. Але в будь–якому разі іншої України, ніж ця — від Лопані до Тиси, — не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.
— Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.
— Я радий, що не маєте такого права, — сміливішав я. — Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, — мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки «гражданіном начальником». — Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому?
— Звичайно, ні! Вона ж царською була…
— То гріш ціна вашій любові, — сказав я і сам здивувався із своєї сміливості.
Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив:
— Ідіть…
І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді — у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:
— А ви вже зібралися?
Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з–над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив:
— Амба! Досить! Розпочинаємо банкет!
— Цього не буде, — категорично відказав я. — Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати!
— Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! — підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. — Та невже ви сумніваєтеся?
— Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! — вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало.
Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки.
А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри.
Жена гулящая, б… настоящая,
А мой сынишечка карманный вор!
— надривався Федір, і всі ми співали огидну блатну пісеньку про пропащу сім'ю суспільних покидьків.
Та раптом я вихопився з кола, бо побачив на вечірньому небі дивне диво; показуючи рукою вгору, я заволав, перекрикуючи рейвах:
— Зупиніться, негідники! Дивіться, що там діється!
У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла через усе небо світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, синій кольори; бинда, вигинаючись, мов лук, спиналася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на місці зламу утворювалася промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрізноманітніші кольори — усе вирувало, крутилося; з корони, мов із кратера, вилітали вогненні смуги. На мить стало темно, а потім серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися і згорталися, збиралися у тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним фейерверком.
І враз зникло диво. Ми стояли зачудовані біля пригаслої ватри, а тоді помітили, як на північному схилі неба почали з'являтися одна за одною подібні до сочевиці хмари.
— Завтра впаде сніг, — промовив Федір. — Ходім спати, а вранці спакуємо все по–похідному.
Ми з Юрою зайшли в намет. Полягали, і мені, добре захмеленому, здавалося, що лежу на верхніх нарах у бараку і що біля мене лежить не Юра, а отець Григорій Шепетюк із Пилипівки; він дотикається до мого плеча долонею і шепоче: «Євгене, я добре знав твого стрийка Михайла. Розповісти тобі щось про нього?» — «Розповідайте», — відказав я так само, як тоді — у бараку.
Я почав слухати і, слухаючи, уявляв собі живу картину віденських днів Михайлового воєнного життя.
— Не спите, Євгене Івановичу? — повернув до мене голову Юра.
— Не сплю…
— То розповідайте щось.
— Слухай, коли хочеш…
Я почав розповідати, та, видно, розповідь моя була Юрі нецікава, можливо, я більше думав, уявляв, ніж розказував, бо коли уявна картина зникла з–перед моїх очей, Юра вже міцно спав.
Перша картина за розповіддю Григорія Шепетюка
Повіки були надміру важкі, ніби не його власні, а приклеєні кимось клаптики сириці, Михайло намагався звести їх з–над очей, та вони безсило падали, проте й стулитися, як раніше, уже не могли, й він крізь вузенькі щілинки між повіками побачив спочатку рівне снігове поле, яке простилалося угорі; Михайло подумав, що лежить розпластаний на дні тухольського ізвору, а стрімкий схил Маківки навис над ним, і ось зараз скотиться із схилу пухка лавина, затулить ніздрі, рот, очі, і він задихнеться, придавлений тягарем снігової повені.
Та замість страху напливало в його свідомість почуття незмірної утіхи від того, що може бачити цю білоту, бо ж хвилину тому, як тільки прокинувся з небуття, панувала довкруж кромішня темрява, і здавив його подих розпачливий жах: те полум'я, яке із сухим тріском викублилось із цівки ворожого карабіна на віддалі двох–трьох кроків, не вбило його, а осліпило й навіки повергло в темну безодню.
Те полум'я було єдиною реальністю, яку пам'ятає. Вона владно й жорстоко відокремила його від усього, що було дотоді і що має бути потім; та реальність була смертю, яка існує сама собою і не знається ні з чим живим. І ще одне запам'ятав Михайло, коли падав навзнак, випускаючи з руки кріса: червоний від крові тільки що проколеного російського солдата багнет в одній миті зблис вістрям до сонця, яке багрово сходило над Зелем'янкою, і зник, як іскра, що випорскує з–під точила; під спиною зарипів стоптаний сніг, а рука впала на плече солдатові, котрого тільки–но вбив, і остання думка склалася у жорстокі й справедливі слова: смерть за смерть!
Щілинка між повіками розширювалася; по білизні, яка нависла вгорі, швидко забігали зіниці, і Михайло втямив, що то не стрімкий схил Маківки, а звичайна кімнатна стеля; він повів плечима й відчув, що під ним не холодний сніг, а тепле простирадло: «Господи, я ж не на полі бою, а в постелі. Але коли і як тут опинився, і де я є, в якій місцині світу?»
Думка, що на мить прудко запрацювала, тут же втомилася; Михайло заплющив очі й намагався згадати, що відбувалося на світі до його смерті, яка затьмарила було все живе, а тепер чомусь відступила, пожаліла його — молодого. Він пам'ятає лише, що проколов багнетом ворога, який навально сунув на нього з накладеним на карабін тонким, мов шпиця, штиком, і ще дотик долоні до шорсткої шинелі вбитого.
А перед тим що було?
Думка вертілася у тісному, мов порожня консервна банка, просторі, кволо билася, подібно нетлі в шибку, в тонку бляшану стінку і пробити її не могла, та втім у вуха, немов із потойбіччя, протекли знайомі слова:
А як впаду в лютім бою —
Не журись…
І тоді розірвалася, наче від динаміту, бляшана коробка, яка сковувала пам'ять, — Михайло згадав усе. Широко розплющив очі й побачив багато ліжок, що вишикувалися у два ряди в безконечно довгій кімнаті, мов стрільці на муштрі у Варпаланці, і зрозумів, що лежить, поранений, у якомусь шпиталі. Усе вмить згадав, бурхлива радість за життя стрепенула ним, він сіпнувся, пробуючи встати, та перед очима знову викублилось полум'я з цівки карабіна, у грудях запік різкий біль, якого тоді не встиг відчути; Михайло зойкнув і примлів, та відзискана пам'ять не згасла: він був живий, і пам'ять була жива й простора…
Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує:
«Діти мої, за що…»
Спадистий хребет Маківки обривався до потічка, що сірів унизу смужкою засніженого льоду; стрімкий схил гори був тут зовсім голий, окопи мілкі: мадяри в замерзлий ґрунт не вкопалися, прорили лише траншеї у глибокому снігу — і прокляв їх сотник Цяпка крутою мадярською лайкою, якої навчився у Хусті: вранці москалі пристріляються і виб'ють усіх тут до ноги ще до наступу.
Михайло з Андрієм прикуцнули у сніговому окопі, поклавши попри себе важкі «верндлі» з накладеними пласкими багнетами, й мовчали, думаючи про одне: цими патронами, що в польовій ташці, не зупинять росіян, які намагатимуться прорватися передусім в улоговину між Маківкою і ЬСливою. Патронів мало, і треба по одному закладати їх у кріс, стріляти і знову вставляти новий патрон; за час між двома пострілами ворог добіжить до того он хреста, що стоїть у підніжжі Скубаниці, зайнятої росіянами, і доведеться стрільцям воювати багнетами.
Лежать побратими і думають, що завтра підуть колоти людей, ніби то не люди, а снопи або набиті піском мішки, які укладено на брустверах мадярських окопів. І їх, стрільців, так само колотимуть: чий штик довший, хто буде спритніший, хто швидше встромить гостре залізо у груди супротивника, той залишиться живий. А як це робити, адже жоден з них, певне, й курки не зарізав, а тут різатиме людей, які ні в чому не повинні: нас примушують убивати, так само примушують убивати і їх; це ж цілковите безглуздя — убивати один одного тільки з наказу, без почуття гніву, кривди, помсти… Як уникнути цієї бойні?
Ніхто не уникне. Це добре розуміють Михайло й Андрій, і шепоче стрілець Бабюк:
— Михаиле, мені страшно. Признаюся тобі: страшно.
— І мені…
— Але обидва ми не впадемо, так не може бути. Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а зміст у пам'яті залишиться, якщо живий будеш. То мій віршований заповіт, а може він стати й твоїм. Слухай і запам'ятовуй…
А як впаду в лютім бою —
Не журись,
Я до тебе ще повернуся колись.
З тихим сумерком прилину
В твою хату знов,
Прийде привид мій в гостину
І моя любов.
Біле личко почорніє,
Поцілунку жар зотліє,
Тільки в серці буде рана,
А на грудях кров…
Михайлові губи ворушаться, повторюють слова вірша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо є його власними думками — слово до слова; він повторює їх, не думаючи, що вони адресовані Ірці Стромецькій, то його власний біль і поклик до білоголової Катрусі, яка десь є, мусить бути і яка повинна, якщо він загине, почути цей його заповіт.
— Андрію, якби мене не стало, то хай то буде мій вірш. Не читай його Ірці, а піди в Пилипівку і віддай його Катерині Шепетюк. І скажеш: Михайло написав цього вірша перед боєм для тебе. Добре?
— Добре, Михаиле.
Ніч була морозна, місячна й тиха. Неймовірно тиха. Жахливо тиха. На російському боці — ні вогника, і стрільцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому і Грабівці зрідка погавкують пси, ніби в мирний час, коли довкола безпечно і їм належиться лише давати знати господарям, що не сплять.
Перед світанком обходить окопи сам майор Бірча з джурою: джура виймає з польової торби бутель з ромом, наливає у бляшаний пугар і подає по черзі стрільцям; стрільці вдоволено покректують, хтось навіть здобувається на жарт: «Нема руму — нема штурму»; майор закінчує обхід, а тоді мертву тишу будить постріл із гармати на російському боці. Довго виє стрільно в повітрі, завиває, мов поранений вовк, над головами стрільців і вибухає далеко за окопами.
— Тримайтеся, хлопці! — гукає сотник Цяпка. — Москаль «добридень» сказав.
За хвилю прокочується з окопа в окіп промерзле, хрипке, надривне і страшне:
— Алярм! Алярм! З Богом за цісаря!
А за тим ніби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комір:
— Вогонь!
Михайло стріляє, стріляє і Андрій. Навмання.
З одного і з другого боку звиваються у небо ракети, мов змії, стає видно, як удень; б'ють з обох боків гармати, шрапнелі розриваються над головами, хтось криком молиться і проклинає: «Господи, спаси і помилуй… а–а–а… мамо… басама…»; хтось лементує з болю. Москаль пристрілявся, гарматні стрільна вибухають поряд, закостенілі пальці натискають на гашетку, кольба люто б'є у підборіддя, «верндель» гепає, мов канона…
— Муска, муска! — кричать ліворуч гонведи і вискакують з окопів, кидають зброю, починають утікати в бік Головецького, позаду торохтить кулемет, кілька гонведів падають — від своїх, інші вертаються в окопи й знову стріляють.
Стріляють Михайло з Андрієм. На сході світліє обрій. На Скубаниці стає враз людно — то російські солдати з криком «урра–а!» піднялися з окопів, уже біжать вони по схилу до хреста, майор Бірча командує:
— Гуррра! На штурм! За цісаря!
Гонведи вже внизу б'ються врукопаш, російські солдати прориваються до улоговини між Кливою і Маківкою; майор Бірча біжить щодуху до стрілецьких окопів, віддає сотникові наказ, сотник Цяпка гучно волає:
— Вперед, хлопці! За Україну!
Клич піднімає стрільців з окопів, уже ніхто не боїться, не чує своїх ніг ні тіла; небо на сході багровіє — ось–ось викотиться сонце над Зелем'янкою, сліпучо–білий сніг яскріє на вершинах Бескиду, сонце освітлює закривавлені бруствери окопів; сотні ніг проламують зашкарублу шарінь, стрільці вгрузають по пояс у снігу, борсаються, шрапнель дзижчить біля вух, хтось там занурюється у білій пуховині й більше не підводиться, тут і там розповзаються по снігу червоні латки; не знати, хто живий, а хто вбитий; лави стрільців і російських солдатів швидко зближуються, наїжачені гранчасті піки вже перед очима; Михайло бачить стрільця, який біжить поруч… то не Андрій, Михайло не знає, де Андрій… у стрільця немає щоки, з ями на лиці вивалюється закривавлений язик… в нього поцілила куля «дум–дум», а стрілець усе ще біжить, врешті падає і залишається на снігу…
Біжить і підхорунжий Михайло, чужа сила несе його, він не має більше своєї волі; не знає, чому біжить із наставленим поперед себе багнетом, він мусить це робити, у нього немає навіть страху, бо страх — його власність, а він у цю мить належить чужій силі, яка позбавила його й жалю; біжить Михайло напролом до жовто–сірих шинелей, щоб убити хоча б одну людину, він мусить убити і тільки вбити, бо така воля війни.
У грудях хрипить, Михайло задихається, бігти вже нема сили, власної сили нема, але є чужа, і вона вже несе його, легкого, мов пір'їна, тіла у нього знову нема, є лиш один примус — убити!
Врешті бачить перед собою блискучий штик, націлений прямо в його серце, помічає баклажку при боці й розкритий рот, ще мить — і штик увіп'ється в його груди; руки механічно викидають уперед «верндля», Михайло всаджує багнет у щось хрустке й м'яке, немов гарбуз, а тоді бачить перед собою не лише розкритий рот, не лише баклажку при боці, а цілу людину, яка, нагнувшись уперед, легко, мов непотріб, випускає у сніг карабін; перед ним зупиняється вусатий чоловік, настромлений на його багнет, ніби овод на соломинку, якою простромив комаху збитошний пастушок; стоїть перед ним не комаха, а удвоє старший за нього чоловік з широко розплющеними карими очима; чоловік сіпається назад, Михайлів багнет зблискує червоно до сонця, а солдат усе ще стоїть, наче не може вийти з дива, що його таки вбито, врешті вистогнує: «Діти мої, за що…», по–українськи вистогнує чотири слова, і аж тоді Михайло стає самим собою і німо кричить, мов хлопчина, що скоїв непоправне лихо: «Я не хотів, я не хотів тебе вбивати!»; солдат падає, глибоко занурюючись у сніг, із снігу стримить тільки плече у жовто–сірій шинелі; Михайло хоче нагнутися над ним, та в цю мить… із цівки карабіна за три кроки навпроти вихоплюється кругле, мов сонце, полум'я, воно сліпить і оглушує, Михайло тілом відчуває, як під спиною рипить сніг, а долоня дотикається до холодної шорсткої шинелі.
А далі не було нічого.
…Пекучий біль у грудях стих, розплився гарячими струмками по всьому тілу й витік крізь пальці рук. Михайла здолала солодка знемога, повіки склеювалися до сну, та заснути він боявся, щоб знову не втонути в непам’ять: не мав певності, що прокинеться ще раз, а він повинен дізнатися, що було з ним після його смерті під Маківкою, хто виніс його з тухольської улоговини, куди занесли, де він тепер…
Поводив очима по боках: праворуч і ліворуч лежали на залізних ліжках люди — такі ж, як і він, і не такі: з–під деяких покривал визирали обмотані голови, схожі на мумії, тільки криваві плями на бандажах свідчили, що ті люди ще живі; інші страждальці мали восково–жовті щоки; одні лежали з розплющеними очима, інші спали; в одного з–під покривала висовувалася, мов поліно, забинтована рука, в іншого — нога, подібна до колоди… Михайло водив очима від ліжка до ліжка, і замість співчуття чи страху зродилася в його мозку жорстока цікавість: їх убивали, а чи вбив хтось із них хоча б одного ворога; на одну мить прокинулось у ньому блюзнірське бажання, щоб усяк тут був убивцею, щоб не задарма скнів і конав у цій довгій палаті, щоб дорого віддав своє здоров’я або й життя… Та враз фізично відчув, як його плаский багнет входить у щось хрустке й м’яке, немов гарбуз, і стоїть, повиснувши на багнеті, простромлена людина, немов овод на соломинці, й вистогнує: «Діти мої…»
Нудота підкотилася з грудей до горла, Михайло хоче схопитися за горло рукою, та руки безвладні, а може, їх і зовсім немає… Та не цього злякався Михайло, а чіткого усвідомлення, що вбив людину — не у сліпій метушні, не кулею на відстані, не безлику, а конкретну, з карими очима й вусами, з баклажкою при боці й з відкритим ротом, і зрозумів, що цей привид ніколи вже не вступиться з–перед очей і переслідуватиме його, невинного, усе життя, мов еринії античного Ореста…
Повернув голову і проказав зовсім незнайомим для нього самого голосом; голос був приглушений і стогінливий, як у того російського солдата, якого він убив; макабрична думка прошила мозок, що це не він лежить у палаті, а той солдат, який останні свої слова вимовив по–українськи, Михайло ще раз повторив і вже впізнав свій голос:
— Де я? Скажіть, де я є?
Ніхто не відповів. А може, усі тут мертві, а може, це не шпитальна палата, а морг; пройнятий липким страхом, Михайло натужився і прохрипів:
— Та скажіть хто–небудь, де я є?!
Аж тепер побачив білявого хлопчину, що в білій сорочці сидів на ліжку в кінці палати; хлопчина був схожий на янгола, й подумав Михайло, що це йому сниться; янгол притулив палець до уст і з цим жестом навшпиньки, нечутно майнув проходом між рядами ліжок і схилився над Михайлом.
— Тихо будь, тобі не можна… Ми у Відні, у шпиталі архікнязя Карла. Тут усілякі є: сліпі, безногі й безрукі, а ти, слава Богу, цілий. Спи… Як поправишся і схочеш написати листа, я скажу тобі нашу адресу…
— Хто ти? — придивився Михайло до юнака, який зблизька вже не скидався на янгола, та був ще дитиною, котрій і молоко на губах не висохло.
— Мене під Болеховом, ще на стежах, поранило у живіт, я тут давно. Вже вилизався. Скоро відішлють на фронт: з виздоровців формують нову сотню.
— І так без кінця, поки всіх не переб'ють, — чи то запитав, чи то ствердив Михайло, та юнак на це не відповів. Потім заговорив:
— Добре, що ти вже при пам'яті. Лежи тихенько, з хвилини на хвилину прийде до нас сам архікнязь Карл. Він буде роздавати нагороди за хоробрість. Нині велике свято — шістдесят шоста річниця цісарювання Франца–Йосифа.
— Боже, як довго править… І що нам дадуть?
— Хрести…
— Хрести?!
…Коли Михайло прокинувся удруге, хлопця у білій сорочці вже не було в палаті. Може, він йому приснився?
А щось таки снилося… Що? Згадав… Біля його ліжка зупинився високий, ставний чоловік у мундирі з еполетами й золотими аксельбантами, був це архікнязь Карл. Позаду нього стояло кілька військових — теж у кітелях з еполетами, а поруч з архікнязем — польовий курат у чорному вбранні, із золотим хрестиком на грудях, обличчя його було звідкись Михайлові знайоме…
Прошепотів крізь сон Михайло:
«Це ви, ясновельможний архікнязю?»
«Це я, хоробрий вояче. Ти мужньо бився з ворогами найяснішого цісаря — за це він нагороджує тебе Залізним хрестом».
«А березовим кого?» — запитав Михайло.
«Березовим хрестом нагороджує Бог», — відказав престолонаслідник.
«Правда, правда, нині цісар багатший від Бога. І сильніший…»
Обличчя престолонаслідника розпливлося у білому мареві, перед Михаиловим ліжком стояв тільки польовий курат із знайомим обличчям. Курат нагнувся і промовив:
«Будь гордий, Михаиле, ти постраждав за Україну».
«Ні, ваша превелебність, — відказав Михайло, — я постраждав на Україні, але не за неї».
Хотів ці слова викрикнути, та запекло у грудях, і він прокинувся. Погляд його впав на сірий коц, що покривав груди, і на ньому він побачив великого Залізного хреста, який придавлював і не давав дихати; хрест зменшувався і зменшувався, став нарешті зовсім малий, він був причеплений колечком до голубого трикутника, з–під якого стриміла сталева шпилька.
Михайло втямив, що все те, уві сні бачене, сном не було: до палати насправді заходив із нагородами архікнязь Карл, і з ним Михайло розмовляв так зухвало… Підвів очі, сподіваючись наяву побачити престолонаслідника, та ні його, ні військових у проході вже не було — стояв лише схилений на задню спинку Михайлового ліжка польовий курат, він підбадьорливо усміхався, і Михайло впізнав.
— Грицю!
— Це я, я, — промовив Шепетюк. — Найгірше в тебе вже позаду. Ти будеш жити.
— Де Катруся?
— Не знаю, спи. Як видужаєш, поговоримо. Спи, Михасю.
Михайло слухняно стулив повіки.
Розділ четвертий
Сталося те, що я передчував із самого початку нашого відпочинку над озером Ямба–то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було.
Надвечір ватрище погасло, й підступний холодний вітер, яким потягло враз із озера понад самою землею, роздув попіл, обкурив ним наглі намети й бунгало, і вони стали сірі, як сама тундра, що за ніч зблякла, струсила з себе рештки барв, ніби те вчорашнє холодне сяйво зв'ялило її невідчутною для нас спекотою, і вона перестала цвісти, дихати, жити — зачаїлась, збрижившись, у страху перед знайомими їй холодами.
На краю галявини, де повинен був приземлитися вертоліт, лежали акуратно складені наші речі; Пеньков збирав у мішок немитий бляшаний посуд, що валявся відучора навколо ватрища; він викидав недоїдки в попіл, я зупинив його: мовляв, віддамо Вероніці, — проте заніс недоїдене в бунгало; Юра й Віктор, позакладавши руки в кишені курток, нервово походжали від озера до табору й насвистували кожен своє; усі ми поглядали крадькома в небо, і ніхто ні з ким не розмовляв, тільки Федір до самого надвечір'я стояв над озером спиною до табору, вдивляючись у далечінь, врешті підійшов до ватрища й промовив підбадьорливо:
— Ні хрена, прилетить!
Цим він ніби наказав нам, щоб ніхто ні про що не допитувався, нічого ж особливого не трапилося, відпочинок продовжується; і ми зрозуміли, що треба знову розпалювати ватру, а речі заносити до наметів.
Я пішов за дровами, носив їх оберемками до погаслого ватрища і дивувався, що сухого ломаччя у тундрі стало набагато більше, ніж було раніше, — усюди його повно, і можна назбирати, витягуючи з–під пожухлої трави, хоч на всю зиму… Я запопадливо працював, тоскно усвідомлюючи, що у критичний момент у людини вивільнюються не знайомі їй досі запаси фізичних і моральних сил.
Вечеряли мовчки. Я розділив поміж нас учорашні недоїдки: про заховані банки консервів і пляшку горілки не признався навіть тоді, коли Юра скрушно зітхнув: «От похмелитись би після вчорашнього!»; вечерю споживали всі тихо, не дивлячись один на одного; хтось із кимось зрідка перекидався словом, а я затято мовчав, боячись тоном голосу зрадити свій неспокій. Я знав: хтось напевне чекає, щоб насмішкою над моїм страхом вивільнити себе від власної тривоги, — мене ж бо всі називали панікером, а в цій ситуації таке прізвисько могло прозвучати зовсім серйозно.
— Що не говоріть, — несподівано озвався Віктор, — а вчорашнє чудо варте спокути!
— Єрунда! — проказав Пеньков крізь зуби. — Романтика то все. Сяйво! А тут не знаєш…
— Ану цитьте! — коротко гаркнув Федір.
Я підвів очі на Пенькова — він знову пильно придивлявся до мене; невже таки впізнав? Потім Степан перевів погляд на Віктора, вони враз зчепилися очима, і я зрозумів, що Горбов із Пеньковим давно вже знають, хто є хто.
— Романтика, аякже, — проказав Віктор. — Але ж… «рожденный ползать летать не может».
Пеньков мовчки пропустив образу.
Коли посутеніло й дужче розгорілася ватра, на смерічці каркнула Вероніка. Голос птаха, який ще не покинув нас, — а отже, і віхоли завтра не буде, — розрядив напружену атмосферу; Юра змів із простеленої церати, за якою ми вечеряли, крихти хліба, зібрав у жменю й відніс Вероніці, примовляючи: «Дорога ти наша, не покинула ізгоїв», — а тоді Федір розправив плечі, аж захрустіло в суглобах, він немов розсунув сутінок і тишу, що здавлювали нас, і заговорив:
— Ex ви, синочки мамині, носи поопускали! А полярники місяцями, роками добиралися по льодах до берега від земного пупа… Ось твій дядько, Євгене… Ви ж нічого не знаєте, браття–кролики: рідний дядько нашого Євгена Івановича був полярником! Ти б розказав щось про його мандри. А таки розкажи про справжнього мужа цим хлюпикам і… собі самому.
Із книжки Михайла Шинкарука «14 місяців на Землі Франца–Йосифа»
Наш криголам «Ломоносов», залишивши позаду плавучі скелі айсбергів, ламав уже суцільну кригу. Натужно гримотів, ревів, розсуваючи на боки голубі крижані брили й ропаки[22], і, залишаючи позаду вузький канал, вкритий білою квашею льоду й піни, уперто наближався до архіпелагу.
А мене не покидала настирлива думка про те, що химерна доля навіки зв'язала моє життя із цісарем Францом–Йосифом, за якого, усією своєю сутністю ненавидячи, мусив пролити кров, і ось тепер вирушаю досліджувати маловідому землю, названу його ім'ям. Прокляття чи фатум?
Думав я також про ту несправедливість, яка товаришує першовідкривачам: їх часто забувають, а в науці залишаються імена людей, які до відкриттів не мали жодного відношення або лише дотичне. Два велетенські континенти на Західній півкулі, названі не ім'ям Христофора Колумба, а парвеню Амеріго Веспуччі, який, на думку багатьох учених, навіть не бачив Нового Світу; невидимі промені, відкриті українським електрофізиком Іваном Пулюєм, названі рентгенівськими; найпівнічніший архіпелаг із двохсот островів — стартову площадку до Північного полюса названо ім'ям не відважного австрійця Юлія Пайєра, який року залишив тут затиснуте льодами судно «Тагетгоф» і чудом дістався з командою на Велику землю, а бездарного цісаря, який відзначався хіба тільки тим, що вмів нацьковувати один на одного народи, пролив море крові за смерть свого сина Фердинанда і безславно зник із світу разом зі своєю клаптиковою імперією.
Проте ці прикрі роздуми перемагало щемне почуття гордості за невтримний лет людської мислі, за самопосвяту наймужніших людей планети, які, ризикуючи життям, досліджують незвідане, прокладають дороги до земної осі, до тих льодових пустель, на яких і життя немає, — під глузливий сміх ситого обивателя. Що ж, «им, гагарам, недоступно…»
Криголам вгризається у крижане поле, хмарами злітають чайки, я стою на палубі, а в уяві, наче в кінематографі, проходять живі герої — першопроходці до полюсів Землі.
І чомусь постає перед очима найдраматичніше. Невже це я підігріваю себе гострими відчуттями, щоб подолати страх перед незвіданим? Ба ні, це з гордості, що мені випало наблизитися до тих, хто став еталоном людської мужності. Я знаю, я добре усвідомлюю, що єсьм рядовим працівником науки, що першовідкривачем мені не судилося стати, хоч я і готовий до найтяжчого, проте добра доля усе–таки сповнила моє жагуче бажання — ступити хоча б однією ногою за полярне коло. Цю мрію я уголос вимовив ще тоді, коли ми втрьох з Іваном і Грицем ішли під час великодніх канікул до свого села, викохав її, навчаючись у Празі, — і мрія та неждано–негадано сповнилася, і я дякую провидінню, що не залишився на чужій землі, що повернувся у рідний край, який сповнив мої бажання.
Це не пиха і не самовдоволення від того, що наблизився до когорти героїв; я найскромніший і найменший серед них, але серед них — перший галичанин!
Невтримна жага людського пізнання. Незмірна сила людини, яка пізнає!
Єремія Окладников, російський китобійник, шість років прожив зі своїми товаришами на Шпіцбергені після загибелі в льодах їхнього судна в першій половині XVIII століття.
року Фрітьйоф Нансен на шхуні «Фрам» вирушив із Новосибірських островів дрейфом до Північного полюса. На –му кілометрі до вершини Землі Нансен, зрозумівши, що дрейф пройде південніше, повернувся із своїм товаришем Ялмаром Йогансеном лижами на південь, і були вони врятовані англійською експедицією на п'ятсотий день переходу.
Англійський капітан Роберт Скотт, повертаючись із Південного полюса року, загинув з усією своєю командою. Першою добровільною жертвою був член експедиції Отс: він відморозив ноги і, щоб не стати тягарем для товаришів, вийшов під час лютої бурі з намету й не повернувся…
року біля берегів Таймиру загинув разом з дружиною дослідник Півночі Володимир Русанов.
Перший підкорювач Південного полюса Рауль Амундсен року перелетів на дирижаблі «Норвегія» із Шпіцбергена через Північний полюс до Аляски, а трьома роками пізніше загинув у пошуках експедиції Умберто Нобіле.
Американський полярник Рішард Берд підкорив сьогодні Південний полюс. Він ще там. Як складеться його доля?
року мій шеф Рудольф Лазарович Самойлович на криголамі «Красін» врятував експедицію Нобіле.
Два роки тому професор Отто Шмідт із своїм заступником Самойловичем вирушили на Землю Франца–Йосифа, встановили на острові Гукера у бухті Тихій першу полярну станцію і запропонували Раді Народних Комісарів проект побудови арктичної обсерваторії на архіпелазі.
Лікар Лука Кулаєв і я очолюємо третю експедицію на Землю Франца–Йосифа. Що чекає нас попереду — невідомо. Але в цю мить я — найщасливіша людина на світі.
Сонце давно вже перестало ховатися за обрій. Опівночі воно наближається до горизонту, котиться по ньому, чіпляючись за вершки торосів, відривається від них і, описавши на південному схилі неба невисоку дугу, знову черкається об небокрай. У Заполярному колі — літо. Воно триватиме до жовтня, а потім западе чотиримісячна ніч. Після ночі, у березні, я самостійно досліджуватиму для науки невідоме: Рудольф Лазарович доручив мені обстежити Австрійську протоку (знову ж таки — австрійську!) і дійти на нартах до Землі Вільчека, де ще не ступала людська нога.
Нарешті на обрії, на тлі білуватого неба, вирисувались білі бані материкового льоду, що полого опускався до моря і раптом обривався над ним чорними базальтовими кручами. Це обітована нам на цілий рік Земля Франца–Йосифа. «Ломоносов» заходить у Британський канал і, обігнувши мис Седова, зупиняється у бухті Тихій. Тут берег спадає до моря терасами. На одній із них притулилися до прямовисної кручі житлові приміщення і радіостанція з високою щоглою антени. З цієї хвилини розпочинається наукова робота нашої експедиції…
Мою розповідь обірвав сміх Пенькова.
Він сидів зі своїм транзистором поруч із Федором на колоді, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, відсунувся від Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його ліктем, і єхидно засміявся:
— О, то ваш дядько мав не одну нагоду тішитись тією мигавкою на небі! Надивився, певно, на все життя…
Я підвівся. Один тільки крок — і дам йому в морду. За все. Навіть за те, в чому він і не винен. За цинізм, за бездушність, за куріпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в мені, стримав себе. Бо ж нам тепер потрібна, як ніколи, злагода: хто знає, що буде далі, коли вертоліт не прилетить. Якось треба вирватися звідси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешній, він, напевне, краще за нас знає місцевість. Я стримався ще й тому, що в цю мить чіткіше, ніж раніше, розпізнав у ньому ту саму людину, яка мала колись наді мною безконтрольну владу і котрої я боявся; досі все ще сумнівався, що він мене впізнав, — тепер сумнівів не було: він дивився на мене холодно–жорстокими очима, як на жертву, яку тоді не вдалося розтоптати.
Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув і врешті зовсім зник. Я не розумів причини цього. Глипнув на Горбова, а тоді збагнув: на Пенькова впритул дивилися дві пари очей — Вікторові й мої. Він не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран — великий чи малий — Пеньков був боягузом; Віктора він, видно, боявся: той міг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другій шахті вільнонайманим; Пеньков зовсім–таки знітився і, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора.
Янченко здивовано спостерігав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сіпнувся; Федір посміхнувся і вимкнув приймач; я усе ще стояв і вимовив нарешті:
— Так, мій дядько мав можливість до кінця свого життя спостерігати ту, як ви сказали, мигавку на небі: у тридцятих роках він проживав у концтаборі на Соловках!
казино с бесплатным фрибетом Игровой автомат Won Won Rich играть бесплатно ᐈ Игровой Автомат Big Panda Играть Онлайн Бесплатно Amatic™ играть онлайн бесплатно 3 лет Игровой автомат Yamato играть бесплатно рекламе казино vulkan игровые автоматы бесплатно игры онлайн казино на деньги Treasure Island игровой автомат Quickspin казино калигула гта са фото вабанк казино отзывы казино фрэнк синатра slottica казино бездепозитный бонус отзывы мопс казино большое казино монтекарло вкладка с реклама казино вулкан в хроме биткоин казино 999 вулкан россия казино гаминатор игровые автоматы бесплатно лицензионное казино как проверить подлинность CandyLicious игровой автомат Gameplay Interactive Безкоштовний ігровий автомат Just Jewels Deluxe как использовать на 888 poker ставку на казино почему закрывают онлайн казино Игровой автомат Prohibition играть бесплатно