ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ 1
«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ» 9
КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ 17
БІЗНЕС 27
ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ 44
УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ 55
«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА» 74
ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР'ЄРІ
ББК 84УК7 С47
Як стати людині багатою, а державі сильною — над цим питанням роздумують автор книги і його персонаж — видатний український бізнесмен і меценат Петро Яцик (Канада).
Книга зацікавить не лише молодих честолюбців, що з грандіозними планами кидаються у вир бізнесу, чи політиків, соціологів і філософів, а й усіх читачів біографій славетних людей, оскільки в ній яскраво змальовано подвижницьке життя однієї з найвизначніших особистостей сучасного українського світу.
ISBN
(c) М Слабошпицький, (c)Художнє оформлення О Коспа,
Кожна істина, яку відкриваємо ми,— Іде перший крок до тих істин, які нам лишилося відкрити.
Клод Адріан Гельвецій
Християнин має любити всіх людей. Одначе це зовсім не перешкоджає йому найпершою любов'ю любити свою родину і свою Батьківщину.
Митрополит Андрей Шептицький
Люби Україну до глибини своєї кишені Євген Чикаленко
Чи ви можете уявити повноцінне існування краси без її опертя на силу?
Петро Яцик
Отак і живу між двома світами Петро Яцик
Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.
Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.
Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.
Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нашими очима постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не вимагає додаткових коментарів.
В будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває). Для польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами»,— сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі — зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера — один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху — не тільки наука як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.
Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»
— То це ви — пан Яцик? — запитав я високого, поставного чоловіка з сивою чуприною.
— Я,— глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.
— А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.
— Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.
— На знімках в українській пресі ви — трохи інший
— Який же?
На знімках у газетах він — аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям,— від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій — і так не дуже виразне — геть потьмяніло перед цим дуже живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови чоловіком.
— Який? — перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: — Не дуже на вас схожий.
— Може бути,— відповідає він, думаючи про щось зовсім інше.
Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука — випадковий епізод, а так зване знайомство — звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.
Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:
— Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?
їдемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок
Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.
— Він буває крутим чоловіком,— каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик — своєю. Трохи перегодом Харченко додає:
— Але має на те право — ніхто тут стільки не зробив для української освіти.
А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної
доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, що я не помиляюся.
Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.
Я вражено дивлюся на нього, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:
— Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник
Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то — «домашній» досвід, а тут — інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.
Господар уже вдома.
Привітним жестом запрошує заходити.
Дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні. Повідомивши нас про це, Яцик каже, що зараз зготує вечерю.
На мою пропозицію про допомогу махнув рукою:
— Я сам.
— Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю»?
— Можна, якщо вам так хочеться.
Потім обережно відсунув убік порцелянового чайника.
— Обережно, не розбийте,— сказав з усміхом.— Він дуже дорогий — коштував мені п'ятнадцять тисяч
— Доларів?
— Так.
Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.
— Це сталося так,— розповів Яцик.— Один наш митець захотів організувати виробництво таких речей. Кинувся до банку за кредитом, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії
— І ви виступили гарантом?
— Так.
— А він не зміг кредит повернути?
— Так, не пішло в нього підприємництво.
— Отже?..
— Мені довелося внести за нього ті гроші, — відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро — так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.
Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.
Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, Їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.
Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. 1 в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує шукати у всьому самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і звичних стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує,
виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому — теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.
Вже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки — його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.
Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й грунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із середини розірвали їх.
Цей факт мимоволі спроектував ся на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені постійно стоїть у пам'яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування поет Тодоса Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого грунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.
Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.
У Яцика — вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.
Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку її».
Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися якимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, само зосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всякі обіцяння й запевнення, але вже пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).
Вже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине тільки, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічно-карикатурні риси, як розхристаність душі, безвідповідальна й пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення. Це б нагадувало будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було затрачено і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності тим, які це мають.
Передумуючи його багате на складні перипетії життя, я не раз допевнювався: він — людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних для нього ситуацій, а навпаки — змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже "опустив у безнадії руки. Яцик же не припускає й думки про капітулянтство. Він бореться до кінця, прагне скористати кожен — бодай і найменший — шанс. 1, певно, саме тому здебільшого перемагає.
У цій життєвій історії мені найменш хотілося б впадати в монотонну дидактику й читати абстрактні лекції на теми Петра Яцика. Прагнеться передовсім збагнути своєрідність духовної еволюції цієї особистості, оголити механізм його підприємницької діяльності, окреслити широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному українському світі, а також оповісти про визначальні самонастанови Яцика в його стосунках з дійсністю, де є особливо важливі для нас, українців, уроки і реалістичного, і рідкісно творчого підходу до життя. Але в цій розповіді не обійтися і без моментів узагальненого плану, які допомагають концентровано виразити суть небуденної людської особистості. Як відомо, про одне й те ж явище можна поінформувати і його стислою формулою, і конкретною, точною деталлю. І в обох розрізнених випадках мети буде досягнуто лише почасти — краще поєднувати їх, подаючи два виміри явища: узагальнено-конспективний і рельєфний, органічно деталізований «зріз» того чи того важливого в біографії підприємця і мецената епізоду.
Отже, Петро Яцик — здалека і зблизька.
Яскравий індивідуум суспільства — і жива, конкретна людина.
Хочу розповісти про те і про те, щоб уникнути однобічної схематичності зображення.
З цією ж метою в своїй розповіді надаватиму слово й іншим людям, а також самому Петрові Яцику, послуговуватимуся його коментарями різних життєвих явищ і проблем. Як відомо, людина, говорячи навіть про щось од неї далеке, значною мірою говорить тим і про себе.
А ще в цій розповіді не уникнути шляху від життєвого й інтелектуального обрію самого Петра Яцика до наших загальноукраїнських обріїв. Це — та дорога, в якій можна спостерегти справді багато. (Якщо дивитися без міфічно-патріотичних перебільшень та перечулень, а спокійно-тверезим поглядом людини, яка хоче докопатися до суті речей). І — в зовсім несподіваному світлі.
Мені пощастило бути поряд з ним півтора місяця. Спостерігав його в різних ситуаціях, поступово відкривав нові грані цього цільного характеру.
Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих думках, перед дев'ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері канцелярії фірми. Рівний у стосунках з працівниками (за весь час я так і не помітив у ньому різких перепадів настрою), він чимось нагадує досвідченого капітана корабля, який, добре знаючи навігаторську справу, маршрут і вірячи в свою команду, впевнено веде судно до мети.
Просторий кабінет на другому поверсі. Фотографії доньок і внуків перед очима. Традиційна вранішня кава. Телефонні дзвінки. Стосик свіжої пошти (листи до фундації, ділові папери, англійські й українські газети, політичні й економічні журнали) — усе це перегляне впродовж дня, важливіше відкладе на потім, щоб ознайомитися докладніше. Відвідувачі. Часом найнесподіваніші, оскільки бізнес, як відомо, справа вельми багата на непрогнозовані повороти.
Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті. (Мені здається, його важко заплутати в хащах багатозначних фраз). Лиш інколи обличчя йому проясніє усміхом, коли кине дотеп чи лаконічний коментар.
Не поспішає негайно давати відповідь навіть тоді, коли" є спроба спровокувати його до цього. Він ще не раз передумає почуте, виважить на терезах логіки й досвіду і лиш по тому прийме, рішення. Хаос чи поспіх у прийнятті рішень несумісні з ним. Принаймні я цього не можу уявити. Яцик у моєму уявленні — це спокійний аналіз («калькульований ризик» — не випадковий його вислів) і рішення — як його логічний підсумок.
Ось Яцик, по-домашньому зодягнений, клопочеться біля басейну чи квітів на крихітних охайних клумбах. З усього відчутно, що він любить свій дім, який мовби виступив з лісової гущавини за ним ближче до вулиці й назавжди завмер на тому місці; любить свій просторий двір, облямований зеленими килимами традиційних тут газонів.
У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, навіть можна було подумати: як уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за життям природи (а вона ж — у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають дорогоцінну змогу нехапливе передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто — не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов'язків.
Ось він — на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує благополучного бізнесмена. До нього приходить сусіда. Починається розмова про українські справи. Спершу вона тече мирно — йде обмін новинами з Києва. Далі (коли мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в ім'я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. (Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат — мільйони дав на українську справу,— але дуже різкий на слово й гордий, якби не це — у нас би його на руках носили»
І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність). Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші свої життєві самонастанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, ставить принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут свою ж вину.
Петро Яцик:
Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, церковна, економічна чи яка інша?!
Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група що кілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп так багато. У році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь причини тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергії на суперечки х, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою діяльність українською політикою
Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.
Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і відумирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо; що досягнемо.
Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях
Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся І Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.
Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку, інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. 1, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: «Людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває». Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік»,— маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично-млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.
Це — не для нього.
Це — не з його життєвої пісні.
року його в Канаді розшукав конверт з України. Шановний Петре, дорогий сусіде!
Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже все рідне.
Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.
Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!.. Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем
Низький, доземний уклін Тобі, Петре
Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця — не намарна.
Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порогу й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.
У зеленій долині рік Опору та Стрия на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.
У метричній книзі записано, що 7 липня року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро
Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт.
То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.
Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у му, минуло тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років
Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства. І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.
Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Батько, пам'ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу, який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми. Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.
Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька:чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б'ють і б'ють Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили
Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це — один із ідейних та аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.
Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але роблять з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.
Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла мати свій вплив на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.
Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні вперше воно згадується в «Галиць-ко-Волинському літописі» року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці-монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.
Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьо-видне. Плодючі ґрунти не раз витоптували копита кримсько-татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.
Наприкінці минулого століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, двоповерхову школу, будинок
«Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. Особливо ж після року, коли в ньому побував Іван Франко.
Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. Напередодні другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласті», і «Сокіл», і «Січ». А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. (Згодом понад їх пішло до лав УПА).
Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно підкреслює: там жив добрий патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того мікроклімату поніс і він з собою, рушивши згодом за межі Верхнього Синьовидного у світ широкий,
А ще Яцик — і це принципово важливо! — відзначає: в його селі значно більше, аніж у всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано зналися на тому, як успішно поставити господарство, розгорнути його, не оглядаючись на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх сподіваннях.
Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза традиційними для селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя там, де вони були спричинені саме його вибором.
Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто обмежені. Мусив попервах удовольнитися традиційною семирічкою, яку доповнив кількома предметами на сільськогосподарських курсах.
У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її великі можливості, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик.
року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і став працювати помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через якихось півроку уже навіть ходив у «стахановцях».
Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, було бажання пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало помітних якісних змін.
До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, ставши машиністом чи й записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? — запитує цілком резонно.— Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх людей»
У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка панувала в його краях напередодні другої світової війни. Люди були твердо переконані: альянс Сталіна з Гітлером тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав час, то була безмежна пополітична наївність. Німці не могли дати нам державність уже хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж — якщо йдеться про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише інтереси. Політика — справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім'я чужого народу, якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.
З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам'ять три такі історії.
Перша ( рік).
Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та щире бажання брататися.
Йшов з ними до села і Яцик. 1 муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу
Так і зробив.
За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.
«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.
Друга історія ( рік).
Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром) .
Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати — вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок
Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім до нього дійшло: це — звичайнісіньке, безсовісне мародерство.
Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі».
І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.
Це — божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!
Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він — сліпа в своїй жорстокості, руйнівна сила. У нього немає майбутнього.
Третя історія ( рік).
Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів репродукторів, червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звідки фронтової канонади наближалися сюди.
Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І — багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру.
Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.
Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.
Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.
Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там — люди Шукайте щось, аби зірвати замки»
За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів
В тюрмі Яцик несподівано побачив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи піднята над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.
— Ти, Петре?! — вражено запитав знизу чоловік. Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата
Адама Кам'янку з Синьовидного.
Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:
— Обережніше — в мені дві кулі
Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило — тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.
Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу — всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі
Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було сорок другого року.
Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:
— Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної праці. Моїм обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдить у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору — мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей
Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.
Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя.
Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки.
Ще один характерний приклад.
У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці.
Оселившись в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Було таке враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.
Уже тоді Яцик зрозумів: це — важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому — їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.
Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до укладу тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов'язків — скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперше суто прикладного характеру.
Все це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх, і тому може сьогодні з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого — поверховішого в стосунках із дійсністю — проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.
Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.
Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.
Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).
Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.
Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації — добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.
Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.
— Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?
— Ні.
Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.
— Ти не уявляєш, що таке фронт,— провадив німець далі.— Там — каліцтва, смерть
Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.
— Це — фронт
Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?
— Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.
— Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,— сказав німець, закриваючи тему.
Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом го року.
Улітку го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід — не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Але він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край — аж до «білих ведмедів», на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.
А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:
— Чує моє серце — Петро живий. Хоч би колись його побачити!..
Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:
— Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?
Витримала все і не втрачала віри. Вже після смерті Сталіна він листовне зголосився до неї. А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати до матері.
Брати й сестри розповіли, як вона не раз повторювала:
— Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело. Витримала, дочекалася.
Глянув на неї — серце здригнулося. В очах запекли сльози.
Посивіла. Помарніла. 1 нижчою на зріст стала.
Здається, не жива людина, а саме зболене, задавнене від часу, тривожне чекання.
На нього. На сина. На плоть її і кров.
— Здрастуйте, мамо
— Здрастуй, сину
Вони так багато хотіли сказати одне одному.
Але хіба про все скажеш словами за якихось кілька днів?!
Вже від'їжджаючи, відчував, що невисловленого незрівнянно більше, аніж висловленого.
Така драма зустрічей після багатолітньої розлуки. І ніхто нічого тут негоден вдіяти. Нема на те ніякої ради.
Побув — не набувся в родинному гнізді, зігрів погляд, оживив пам'ять дорогими серцю краєвидами. І — в дорогу. За далекий океан.
— Прощавайте, мамо
— Хай тебе Бог береже, сину
її любов та тривога за нього невідступно, як тінь, були з ним повсюдно, куди ступала його нога.
Мати
Доки вона є, доти ми можемо вважатися дітьми. Принаймні для неї.
Не стало її. І здається, в світі поменшало тепла.
Петро Яцик:
— Мій батько ходив у личаках і їздив на конях. Таке було його життя. А в мене — Інше. Ті швидкості мені — замалі.
За якийсь десяток годин літак переносить його на протилежний бік земної кулі.
З одного світу — в інший.
Лишається тільки з глибоким подивом замислитися над тим, якою примхливо склубоченою вималювалася доля хлопця з бойківського краю. «Таке є життя»,— очевидно, з рішучою категоричністю сказав би він у відповідь, якби почув ту думку. Сказав би, як відрубав. І вглибився б у роздуми про щось тільки йому знане.
Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську землю, було п'ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів майбутнього, у спробах хоч трохи — наскільки це в його силах — підготуватися до нього.
«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у І відношенні сили, яку ми мали у році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти. Не знав я тоді, що можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу
себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон»
(З автобіографії Петра Яцика).
Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) на околиці Регенсбурга.
До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще року поміж мурами середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там з'явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела війну Москва, що добре розуміла: УГА — не тільки науковий заклад, а й цитадель національного духу.
Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але ще го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТГІ, що став спадкоємцем УГА. По закінченні другої світової війни інститут переїздить до Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.
Яцик записався до УТГІ в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.
«Учись, синку, абись не робив»,— часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам'яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб набути знань, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме: вчись, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь чиновником, що перекладає папери з
місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.
Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської. Німецьку, бо вона була потрібна тут, у Німеччині. Іспанську, бо передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійську, бо в недалекому майбутньому міг опинитися в Америці чи в Канаді.
Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТГІ без завершеної середньої освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які нормально студіювали в інституті чотири роки.
Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового прозріння.
Датується воно роком.
Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги): Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.
А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, такі полум'яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені,
що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також»
Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.
Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував Імена Платона чи Арістотеля А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони
Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь! / я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш справді кимсь помітним у ній.
Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші — це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість — то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші»
Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.
Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.
Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість у ньому — прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову кидався на бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.
Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів — Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне
У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І — не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.
Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.
Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтону (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.
Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.
Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який при потребі в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо іде в цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.
Відповідальний представник йому повірив. Здається, для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.
Вже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.
Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.
А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.
Інші емігранти, які через лінощі не змогли бодай трохи вивчити англійську, в нових умовах навіть не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли чи не хотіли того, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.
А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам'ять адресою, де він мав поселитися.
Два долари — плата за таксі. П'ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде.
Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять? Нічого, доки руки робитимуть, очі видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, водночас уганяючи в пам'ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).
Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження як про людину, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в тій подробиці — ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов'язаних.
Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут де люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще не перестала бути йому чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.
Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившись в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.
Рідконаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони — за незначними винятками — були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате — дешевою. І — що теж важливо — згодні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб — роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».
Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.
Стояв лютий року.
Зими лишалося вже небагато.
Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.
Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».
Отже, мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідси вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим душевним дискомфортом.
Молоді дівчата приносили йому гори забруднених різними соусами й підливами тарілок і, здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось відповіднішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, ввижалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: «Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж — стільки можливостей! Тільки вийди на вулицю — і відразу ж знайдеш щось вартісніше»
Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу.
У відповідь на його запитання часто ставили запитання йому:
— Що ти вмієш?
— Все можу,— казав він і починав перераховувати, що міг би робити.
— Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре? Вже тоді він виразно відчув різницю між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.
У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з немолодим євреєм, відокремлюючи м'ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у сусіди було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіди ж кістки лежали мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.
Але наполегливий характер виручав його скрізь.
Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився на ходу.
Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово мовби підмінили. Він уже мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.
Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.
Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.
Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.
Згадуючи свої тодішні самонастанови й боріння духу, Петро Яцик обмежується лаконічним коментарем: «Я поклав собі за мету зловити біду за хвіст, доки молодий і міцний, а якщо ні, то постаріюся — і біда зловить мене. Тоді вже від неї не вирвуся. Треба вкластися в цей час».
Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як почати своє підприємство.
Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.
Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.
Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому особистий бюджет обох зяяв сумними проваллями, і в них почали трохи водитися гроші, вони по-різному повелися з ними.
— Я не міг жити без машини,— розповідав Яциків знайомець.— Канада — не Україна Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж Як мені, молодому, неодруженому, що пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.
— Я теж відчував: дуже потрібна машина,— сказав і Яцик.— Але прикинув собі: машина швидко зношується ; і з кожним днем стає дешевшою, отже, це — не перспективне вкладення грошей, а навпаки А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно вигідніша річ — будинок:
і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив,
що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші — завжди можеш повернути їх із серйозними процентами.
— Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! — з жалем і докором собі сказав Яциків знайомець.— Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки Наслідки такі, що ви — мільйонер, а я — нижче пересічного рівня.
Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.
— Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете,— сказав співрозмовник.— Бо в таких людей, як ви, незважених вчинків не буває.
— Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші (і не тільки — українці, а й німці, італійці, англійці, євреї), особливо ті, хто досяг високих статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему життя. Бачив я й те, що чимало людей — і найчастіше з нашого брата — зовсім не дбають про своє завтра.
— Один із них — я.
— Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат — ось у чому секрет і розум.
Невесела то була тема для його співрозмовника. Він уже намагався закрити її. Махнув рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові безтурботного забарвлення:
— Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?
— Зараз буде скач,— усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, Яцик.
Вже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах.
Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І — ніяких надмірностей.
У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але — всього в міру.
З тих часів запам'ятався такий епізод.
Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:
— Тату, а ми й справді багаті?!
— А це хто тобі казав?
— Діти говорять.
— Цікаві у вас розмови — не про науку, а хто зна про що!
— Та то так— зніяковіла вона.— Прийшлося до слова
— Так просто не прийдеться — була ж якась на те причина?
— Та була Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм купують
— А вам заздрісне? Донька винувато мовчала.
— Правда ж?
— Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх батьків у класі
Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, що сліпа батьківська доброта і сліпа любов — усупереч намірам — часто мають у собі руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, вирости в надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні сюрпризи.
— Погодься зі мною, дитино,— лагідно сказав Яцик,— ти маєш усе, що тобі потрібно в цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не будь заздрісною ні до кого. Добре?
— Добре,— роздумливо мовила донька.
Батьки і діти. Діти і батьки
Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука в родинному підприємстві).
Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно далеке від бізнесу.
Надія помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи невдоволений нею?
Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:
— Ти не чув, що я тобі розповідала
— Я чув. Але я думав.
— Про що?
На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками держав:
— Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку!
Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. Очевидно, їй у пам'яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно-офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.
Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до найрідніших людей.
А потім вони п'ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого підприємства. Коли Надії особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, наслідуючи тон недавньої його фрази:
— Ти придумав так добре, наче мій батько!
І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає здоровим сміхом.
Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне одного.
Якось Надія мені сказала:
— Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.
І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика:
— Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.
І з його тону я відчув гордість за доньку.
Він любить швидку їзду по Гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його напориста, завжди готова до ризику вдача.
Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це — ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що він у «формі», що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.
— Оце машина, оце швидкість! — проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив
Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.
Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним відтінком:
— Джінет!
З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє у всьому побачити позитивний зміст.
Бувало, Яцик вранці скаже:
— Щось не виспався — не було сну цілу ніч
— Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:
— В тебе все добре і нічого поганого!
І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: лагідний спокій її душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного забарвлення.
Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що, здається, ось-ось спалахнуть грозові розряди.
Джінет — їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.
Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної сумісності. Двоє разюче не схожих поміж себе людей створюють враження цільного організму.
Джінет — лікар. Місце її роботи — далеко в Торонто.
Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається — і її маленький автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.
Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто залюбки віддається тій роботі — виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.
— Люблю все це— лаконічно прокоментував мені. За будинком я побачив велику собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.
— А собаки в мене немає,— сказав Яцик.— Усе збирався завести його. Ще відколи поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?
Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються катастрофічне самотніми.
Чи може почуватися самотнім Яцик?
У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж — набагато розважливіша за неї — прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила за такої чи такої ситуації, і непостійно робить висновки. І недремне око другої дуже допомагає першій. Не випадково ж він сам часто характеризує свої дії таким визначенням: «калькульований ризик».
«Життя — це боротьба»,— любить повторювати Яцик.
Він завжди готовий до неї. І в тій готовності — вже половина успіху. А другу складуть сила, воля і розум.
доларів у році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на молочарні Петра Яцика, який пробув тільки трохи більше року на канадській землі. При його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші, навіть сповідуючи режим найжорсткішої ощадливості, доволі непросто. До того ж на той час у нього вже була сім'я, мала дитина. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб укласти їх у справу, яка стане початком задуманого.
Два його партнери — Володимир Кліпі і Степан Рошко — разом уклали чверть від суми Яцика. Так і заснували на вулиці Батерст, у районі, густозаселеному земляками, українську книгарню «Арка». То була своєрідна точка відліку в біографії підприємця Петра Яцика. До речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. 1 якби «Арка» зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. («Не клади всі яйця в один кошик», — любить повторювати він).
їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню, оскільки вона вже не вміщала всіх людей.
Знайшли будинок, купили його на виплат. Розпочали ремонт. Робили його з таким ентузіазмом, що німець, колишній власник будинку, відразу ж побачив: це — серйозні люди, з ними можна мати справу, і подовжив термін виплати належної йому суми. Вони вірили в себе, і він повірив у них.
Рошко і Кліпі працювали безпосередньо в книгарні, Яцик — на залізниці. В магазині допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те спільникам. І тут виникла несподівана колізія: Кліш зауважив, що трьом у книгарні буде тіснувато. Яцик попервах образився: «Отже, ви мене не хочете?»
Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. Все було правильно з боку Кліша. Тіснитися в одній книгарні втрьох просто нераціонально. Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок зміцнив його впевненість у собі.
Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 доларів і готовий був до нової справи.
Минав рік.
На той час до Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, оскільки на Квіні п'ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь заперечував: «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток». Він прикинув: нині тут своєрідний демографічний вибух, до Торонто звідусюд інтенсивно прибувають люди, купують будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім'ї, відокремлюються від батьків. Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране для такого магазину місце — усім впадатиме в око.
Вже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що вони стали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма п'ятдесятьма трьома іншими магазинами їм була не страшна. Місця в тому підприємництві вистачало всім, бо на всіх вистачало клієнтів. Яцик мав нагоду ще раз допевнитися: успіх справи здебільшого вирішується наперед скрупульозним аналізом ситуації, виявленням усіх за і проти та розумним прогнозом на майбутнє, який враховує перспективні тенденції сучасного. Це, як показала практика, мало своє важливе значення в будь-якому бізнесі.
По якомусь часі Михайло Шафранюк купив разом з сестрою та її чоловіком новий будинок і запропонував перенести магазин туди. Яцик почав підраховувати: в такому випадку орендну плату він має платити сам, зі свого прибутку. Звичайно ж, це було вже менш вигідно. Подумавши й повагавшися трохи, сказав спільникові: «Сплати мені, Михайле, належне, бо вирішив я відступитися. Провадь далі справу з родиною, а я пошукаю для себе щось інше»
На тому спокійно порішили і мирно розійшлися. До речі, прощанню зі спільниками Яцик надає винятково важливого значення. Ніколи нікого не намагався ошукати. Сміливо може дивитися в очі кожному, з ким раніше довелося спільно вести підприємство. Я говорив з його колишніми партнерами. Вони стверджують: Яцик неухильно дотримується правил чесної гри. Зрештою, ця важлива тема вимагає окремої розмови, і я ще повернуся до неї згодом у спеціальному розділі про етику бізнесу.
Нині ж переходжу до того моменту, коли Яцик став одним із співвласників будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.» — наступний після торгівлі меблями етап його підприємницької біографії, на якому треба спинитися якнайдокладніше, оскільки він вельми важливий у його житті — з ним пов'язані не тільки головні успіхи Петра Яцика, а й найскладніші випробування. Особливо ж — на першопочатках його стосунків із «Аккурат Білдерс Лтд.». Точніше — зі співвласниками.
Якби вивчати той період сьогодні лише за тим, що писала преса, то в новій Яциковій справі все видалося б ідилічно-безхмарним, без будь-якого натяку на драматичні перипетії. Отже, спершу слово цій бадьорій версії.
Газета «Вільне слово» за рік. Стаття «Обраховуйте все і не бійтеся ризику (молодий підприємець про тайну успіху своєї фірми)»:
«Хто в Торонто не пам'ятає початки великої сьогодні української будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.», що приміщувалася чи насправді душилася в невеликих приміщеннях при вулиці Кінг Вест за залізничним мостом та не могла «зловити кінців»,— І хто був недавно на посвяченні двох великих, обладнаних машинами власних будинків цього підприємства на великій площі при — Дандес — Гайвей з доїздом залізниці,— той стає перед загадкою: щось сталося в «Аккурат Білдерс Лтд.», що за чотири останні роки фірма не тільки втрималася й розбудувалася, але й стоїть сьогодні твердо на ногах і належить до передових фірм українського та й торонтського будівельного сектора.
Загадка? Ні, не загадка. Як у безлічі випадків у нашому житті, рішили успіх не гроші і не кон'юнктура, а таки і як завжди,— людина тієї позитивної породи, яку так цінуємо і яка завжди вміла трудом рук і голови творити великі речі. Один її зразок ось перед нами — це секретар управи «Аккурат Білдерс Лтд.» п. Петро Яцик, молодий, у повній силі, усміхнений і зацікавлений в українським справах громадянин
До речі, за нашим співрозмовником своєрідна кар'єра українського бізнесмена. Приїхавши до Канади, він став одним з трьох, що зарискували заснуванням української книгарні в Торонто, хоч усі казали, що на книжці, газеті і культурному крамі тут ніхто не доробився. Це сьогодні «Арка», яку знають у Торонто й поза ним. Чотири роки в «Арці» були першим вишколом, який Петро Яцик брав серйозно. Потім перестав бути спільником і з деяким капіталом, найшовши такого ж фанатика, як він, у Михайлові Шафранюкові, пішов у нову бражу: в меблеву. Так постала нова фірма — «Альфа Фарничер», що теж переросла межі українського Торонто. Більш як рік у цій фірмі дав Петрові Яцикові ще більш ділового й бізнесового досвіду.
А потім Петро Яцик перейшов до «Аккурат Біндере Лтд.»
— В новій фірмі, в якій я став спільником,— оповідає Петро Яцик,— було все добре, але чогось бракувало. Я тижнями перевіряв рахунки, замовлення, витрати, собі-кошти Швидко знайшлося те «щось», що гальмувало фірму. Директор був надзвичайною людиною, але набирав на себе праці, під якою вгинався і не встигав. Матеріали, куповані в малій кількості, здорожували продукт. Кредити додавали зайвих коштів. Робітники працювали, але витрачали на поодинокі роботи стільки часу, що не виплачували матеріалу. Кожний робив своє, але й не своє, не те, що міг робити краще й ефективніше.
— / тоді я,— каже він,— поставив справу ясно: нам треба перебудуватц всю свою систему На збори спілки майже п'ять років тому я прийшов з готовим планом. Мої цифри й факти були такі, що їх нікому було заперечувати. Я сказав, що я збираюся переставити систему і довести її до ладу, або відходжу, бо не маю охоти працювати в підприємстві, яке не має перспективи зростання
Десь у тому часі «Аккурат Білдерс Лтд.» перейшов на будівництво готових будинків, і про це мені було теж цікаво послухати.
— Ми знову перевірили все і все обрахували. Виходило, що будувати готові будинки при нашій можливості мати будівельні матеріали, обробити їх і поставити нашим власним робітником,— калькулювалося. Треба було тільки ризикнути деяким капіталом на закуп землі. Знову довелося перевірити й обрахувати. Виходило, що при невеликому ризику
— Значить, ви прихильник ризику в господарському житті? — запитую.
— Я прихильник калькульованого ризику,— каже Петро Яцик.— Моя засада спирається на такій калькуляції' чим я маю заризикувати і чи витримаю я без шкоди, якщо ризик не вдався б, а потім — що я матиму, якщо ризик вдасться. Ми почали з малого: дві хатини. Пішло. Потім п'ять. Потім
Сьогодні ризику вже немає. «Аккурат Білдерс Лтд.» будує «серіями». Це в стилі Петра Яцика. Це його «розкалькульований ризик». Але при тій системі, яку введено, «Аккурат Білдерс Лтд.» має марку, кредит, дає прожиток більше як 25 українським родинам, і при цій системі виросли нові будинки, прийшли нові машини і нові плани.
— На черговий рік, може, й подвоїмо людей у праці,— каже Петро Яцик, — і знаємо, що до цього прийде. Це обраховано і вміщено в «скалькульований ризик» цього молодого й активного нашого бізнесмена, одного з тих, що їх потрібно нам якнайбільше.
Сьогодні «Аккурат Білдерс Лтд.» працює двома відділами: будівельним і виробничим. Будівельний постійно будує і планує будинки, виробничий продукує найпотрібніше для своїх та чужих будов, згідно з замовленнями. Обороти: рік — коло дол, у — більше півмільйона доларів»
З тону статті можна подумати, що в тій справі все складалося мов у казці. Була така собі фірма, яка ледь-ледь животіла, а прийшов туди Петро Яцик, окинув своїм усевидющим поглядом і відразу ж знайшов рецепт успіху, за яким усе відразу ж пішло на лад
Прекрасна легенда. Якщо їй повірити, то в бізнесі майже все легко й просто. До того ж у ній глухо й невиразно згадано про ті складні колізії, що виникають у підприємництві найчастіше тоді, коли до справи береться гурт наших земляків. Яцик наполягає на думці: це майже типова в тому розумінні історія.
Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс
Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.
У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.
Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.
У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.
Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:
— Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..
Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?
— А я не хочу банкрутувати!
Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.
Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.
Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.
Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.
Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.
Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:
— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.
Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги):
У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.
Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.
А в нас
Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.
Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки Кожен бачив кожного щоденно при праці Все
було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся
Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші..
Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів
Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.
Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи
до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.
Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.
У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.
Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.
Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.
Розлучення компаньйонів відбувалося так.
— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.
Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.
Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе
майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.
Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:
— Ти підкупив чиновника!
О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності
Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі
Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.
Коли все було поділено, обурено загули:
— Щось тобі багато лишається!
— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!
— Тобі можна й менше, бо ти — багатий
— Але ж я і вкладав більше!
— Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.
Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну»
Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.
Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.
Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування
Петро Яцик:
Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».
Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе
- Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять: «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, докажіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму — вас так Бог навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще»
Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж — менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої помилки мені ж і доведеться розплачуватися.
Та й часу не вистачає всіх вислуховувати, з усіма сперечатися й вилущувати зміст із ними сказаного. Адже нерідко буває, що говорять одне й те ж, але інтерпретація того різна. Одні, приміром, наполягають: ця
склянка наполовину повна, інші не погоджуються — ні, вона напівпорожня. Чи ж маю я необхідність сушити собі голову, хто з них має рацію? І чи зміниться щось од того в склянці?..
Найкраще, коли про тебе свідчать не слова, а самі справи. Не випадково ж англійці люблять повторювати: «Говорення небагато коштує». В культурі західного світу діло цінується вище за слово. Я з цим згоден. А хто ні — то його особиста справа, і на те, як мовиться, нема ради
Вдивляючись у це життя, повсюдно виразно бачиш у ньому раціонально виважену позицію Петра Яцика, його вміння постійно прогнозувати розвиток подій. Він володіє хистом осмислити явище і в масштабах глобальних, і в деталях, виявляючи найважливіші для справи компоненти, які, власне, і можуть визначити успіх реалізації ідеї, що має стратегічно важливе значення не тільки для самого підприємця, а й для буття багатьох інших людей чи навіть для підвищення важливості соціально-економічного статусу всієї української діаспори.
Ось іще один тому промовистий приклад. Газета «Новий шлях» узялася активно аналізувати питання господарської активності україйців у Канаді. Звичайно ж, у першу чергу редакція запропонувала висловитися на сторінках газети беззаперечному в цьому розумінні авторитетові — Петрові Яцику. І він з властивою йому концептуальною послідовністю препарував суть проблеми на всі найголовніші складові.
Перша — загальнішого плану, в якій підкреслюється важливість створення підприємств і зосередження їх в українських руках, що мало б великий вплив не тільки на матеріальне становище, а й на всі грані духовного й культурного життя діаспори:
«У моєму розумінні відношення духовних цінностей до матеріальних таке, що я завжди бачив суспільство як якусь конкретну конструкцію. Можна розмалювати нутро тієї конструкції найкращими митцями світу, що, очевидно, буде доказом високого культурного рівня власника будинку, як і митця, що розмалював його. Та коли під тими гарно розмальованими стінами немає сильної матеріальної підстави, фундаментів з блоків, цегли, вбу-
дованих солідно в землю, то високомистецькі картини потріскаються, скоро знівечаться не раз, ще заки митець устигне їх як слід виконати.
Ми бачимо, як часто такі гарні схеми нашого політичного, наукового, мистецького, навіть релігійного життя, взагалі цілої духовної творчості, не дописують тому, що нам бракує матеріальної сили; важливим складником якої є гроші
Не маючи відповідно великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм контролем, велике число з нас залишається звичайною, малооплачуваною робочою силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації.
Тому я, знаючи всі ті факти з власного життя і життя свого оточення, знаючи можливості і навіть привілеї, які дає будівельна ділянка, раджу молодим людям спробувати свої сили у ній. Це дуже швидка дорога до того, щоб усамостійнитися»
Друга, в якій відомий практик ставив конкретні питання набуття, а також утримання,— незважаючи на плин часу, який приносить у всі царини життя численні зміни й новації,— високого професіоналізму, що без нього годі й сподіватися на якийсь успіхи. Без постійного самовдосконалення безглузді будь-якї претензії на здобуття успіху. То — неодмінна аксіома в підприємництві. Не прийнявши її за основу, нічого братися до справи.
Як це завжди характерно для Яцика, він послідовно висвітлює всі моменти обговорюваного питання — від суто емпіричних і аж до психологічних та етичних:
«Сьогодні кожна ділянка життя в свою чергу ділиться на багато вужчих спеціальностей. Завжди також треба передбачати зміни, які тепер приходять так скоро. Тому необхідно постійно себе дишколювати і досто-совуватися до змін, які зайшли, і до нових потреб. Скажімо, за 25 років творчого життя треба принаймні чотири рази основна перешколюватися.
Ясно, що основне знання ділянки є передумовою успіху. Чим більші знання, тим менша небезпека втрат і невдач. На мою думку, все-таки найкраще починати з праці на будові, щоб пізнати все від основ. Рік або два будуть кожному дуже корисні. А при праці, якщо мати відкриті вуха й очі, можна побачити дуже багато на
практиці, зокрема організацію і координацію праці. Комі ж уже хтось почне, мусить бути готовий в потребі переходити з однієї ділянки в іншу, в таку, що йому краще відповідає або в даному часі більше сплачувана. Всякі, але основні, а не побіжні, знання таких галузей, як архітектура, інженерія, право, книговедення, є дуже корисні.
Та найважливіше — це вміння керувати людьми, давати їм відповідну працю і координувати її. Це все так званий менеджмент. Воно виростає з природних здібностей, плюс практика і солідна праця, в першу чергу праця над собою.
При цьому всьому треба пам'ятати, що в господарському житті, а особливо в будівництві, величезну ролю відіграють кредити. Кредити, базовані на довірі А довіра здобувається тільки працею, чесністю, правдомовністю. Крутійство, несловність є запорукою неуспіху й кінцевої невдачі».
Яцик знав, що радив, бо за ним стоїть багатолітня практика, в якій кожен день — то може бути конкретний випадок, конкретне завдання, що вимагає нестандартного вирішення. Підсумовуючи уроки практики, він сфокусо-вує увагу на визначальних домінантах підприємництва у будівництві, зводячи до конкретних формул і рецептів питання професіоналізму.
Так, він згоден з тим, що теорія має надзвичайно важливе значення. Сам активно цікавиться нею, прагне щоразу не втратити нагоди, аби ознайомитися з її найновішими досягненнями. Однак дійшов твердого переконання, що сучасний світ усе ж надто абсолютизує її, надаючи майже самодостатнього значення, часом анітрохи не переймаючись тим, чи матиме вона хоча б якийсь стосунок до практики, чи хоч у чомусь їй допоможе.
Яцик, звичайно, цілковито позбавлений наївних ілюзій, що теорія може випродукувати універсальні відповіді на всі конкретні — часто зовсім не схожі між собою — випадки з практики. Адже реальне життя набагато складніше за науково найвиваженішу систему уявлень про нього. З повагою і цікавістю ставлячись до теорії, він далекий від намагань постійно шукати в ній суто прикладний посібник для себе. На його думку, теорія сьогодні часто невиправдано відривається від практики, шугає аж у поза-
хмарні висоти, геть гублячи з поля зору грішну землю. Тому за такої ситуації значення реальної практики просто важко переоцінити. Теорія дає знання закономірностей найзагальнішого плану, перспективні орієнтири. Практика ж — то мистецтво щоденно творчої (в ідеалі, звичайно) поведінки в справі, вміння охопити зором конкретне й загальне, урівноважити в своїй уяві всю ту конструкцію, про яку Яцик говорив, і малопомітний аксесуар, інтуїтивно відчути наближення небезпеки чи широких перспектив, які можуть відкриватися вже на найближчому етапі діяльності.
Я спиняюся на цьому так докладно, бо бачу, з якою легковажністю йдуть в Україні молоді люди в бізнес, почасти анітрохи не здаючи собі справи в тому, що від них вимагається для такої складної сфери діяльності і що їх там чекає, якщо вони не готові вчитися. У багатьох панують уявлення, що бізнес — це щось подібне до екскурсії чи полювання: одягся відповідно — і йди. Про якусь же підготовку до нього, про потребу фахового опанування багатьох найнесподіваніших речей і відповідний етичний кодекс, на жаль, зовсім не йдеться. Чим це обертається, може сказати майже кожен, хто зіткнувся в Україні з нашими підприємцями.
року Яцикове підприємство зустріло своє чверть-століття.
З цього приводу в пресі наголошувалося, що своєму невпинному зростанню та успіхам воно завдячує трьом визначальним чинникам: цінам, якості і чесності. «Новий шлях» писав про основні критерії діяльності Петра Яцика: «розбудувати ефективно землю й спорудити естетично приємні будівлі, які давали б практичне й функціональне оточення». «Ці напрямні здобули для нього визнання І приятелів у промислі і суспільстві» І далі подавався реєстр фірм міжнародного значення, які й на майбутнє хочуть мати справу з Петром Яциком.
Троє з чотирьох реальних власників міжнародною торгівельною маркою Pin-UP мають російське громадянство, йдеться в розслідування журналіста Євгена Плінського.
За його інформацією, наприкінці року росіянин Дмитро Пунін зареєстрував на Кіпрі компанію Guruflow Team Limited та випустив акцій.
У ці акції були розділені по штук між двома іншими офшорам -MONAK LIMITED та PIRPOSE HOLDING LIMITED. Власниками PIRPOSE HOLDING LIMITED є сам Дмитро Пунін та його дружина Марина Ільїна. А власниками MONAK LIMITED є Олександр Матяшов та Іван Банніков. Обидва громадяни росії.
"Таким чином усі четверо, троє з яких росіяни отримали по 25% Guruflow Team Limited яка володіє міжнародною торгівельною маркою Pin-UP, та є головною юридичною особою цього холдингу", - йдеться в розслідуванні.
За його словами, зв'язок Pin-UP з країною-агресором більш ніж очевидний.
"Питання того, чому КРАІЛ не помічала цих фактів раніше, та скільки це коштувало бенефіціарам Pin-UP – залишимо для правоохоронців. Зараз набагато важливіше питання реакції на моє розслідування з боку КРАІЛ, РНБО, СБУ, Фінансового комітету Парламенту та Уряду. Чекаємо", - пише журналіст в своєму телеграм-каналі.
Раніше повідомлялось, що Комісія з регулювання азартних ігор і лотерей (КРАІЛ) має довідку Служби безпеки України про зв’язки букмекера Pin-UP з країною-агресором російською федерацією.
8 серпня КРАІЛ зіславшись на лист СБУ про зв'язки Pin-UP з росією, анулювала ліцензію лише для однієї юридичної особи — ТОВ "Вікторія-Софт". Щодо іншої юрособи — ТОВ "Укр Гейм Технолоджі" жодного рішення з незрозумілих причин прийнято не було.
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Юридична Практика |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Obozrevatel |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Deutsche Welle |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Порти України |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Економічна правда |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Epoch Times |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Дзеркало Тижня |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | вропейська Бізнес Асоціація |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Дайджест МТСБУ |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | МТСБУ Дайджест - 19 07 |
Источник: | GalagovTV |
Источник: | Українські Національні Новини |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Дзеркало тижня |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | PaySpace Magazine |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | goalma.org |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | РБК-Україна |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | нтерфакс-Україна |
Источник: | AgroPortal |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Опендатабот |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | PaySpace Magazine |
Источник: | Facebook УкрАвтопром |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Укрина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | BBC News Україна |
Источник: | OBOZREVATEL |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Тво Місто |
Источник: | Форіншурер |
Источник: | Интерфакс-Украина |
Источник: | Интерфакс-Украина |
На жаль, переважна частина Прогнозу на рік від Українського інституту майбутнього справдилася. Наступного ж року, за нашими прогнозами, позитивних сценаріїв практично немає. Тож ми змушені обирати між відносно поганими та поганими
РОЗДІЛ 1
Внутрішня політика
Зміст:
Прогноз Українського інституту майбутнього на рік буде вже шостим з моменту заснування Інституту. Зрозуміло, що коли йдеться про такі продукти, ключовим питанням є: що, з того про що говорили, справдилося? Якщо події розвиваються за описаним сценарієм, методика роботи виправдовує себе (особливо, якщо таке повторюється кілька разів поспіль). Якщо ні, варто замислитись над підходами до аналізу інформації.
У прогнозуванні ми намагаємося оцінити процес з огляду на систему, де персоналії можуть відігравати важливу роль, але все ж, не виняткову. Процеси розвиваються під впливом багатьох факторів. І їхній хід визначає свободу маневру окремих груп чи особистостей.
Визначивши стартові умови, виклики та ризики, що стоять перед системою, можна побачити напрямок розвитку процесів та рамки свободи маневру окремих акторів. Це дає достатню основу висновків-прогнозів.
На цьому перейдемо до прогнозу на рік – на що звертали увагу і які висновки робили.
У політичній сфері, на внутрішньому полі, ключовими ризиками були визначені:
На зовнішньому полі серед ключових ризиків були визначені:
Позиції України на початок року були оцінені як стан «керованої дестабілізації» (про методологію та визначення йдеться нижче). На наш погляд, оточення Зеленського мало намір сконцентрувати основні зусилля на внутрішніх питаннях. Насамперед – на покращенні керованості країною, посиленні своїх позицій та грі з відновлення підтримки серед населення.
На зовнішньому тлі завданням №1 було відновлення рівня підтримки, водночас питання зовнішньої легітимності були другорядними.
Далі наведемо цитату з Прогнозу на рік. На наш погляд, ситуація мала розвиватися наступним чином:
«Найімовірнішим сценарієм є формат підтримки відносин з Ахметовим, посилення позицій Пінчука та тактичними союзами з іншими групами. У такому форматі ймовірність кадрових перестановок не нижче. Вони просто відбуваються по-іншому – послідовною жертвою поодиноких фігур (або відбудеться повна відставка уряду для випуску пари в суспільстві). Імовірність такого сценарію – %.
Ситуація залишається у форматі керованої дестабілізації. Зазначені дії дозволяють стабілізувати становище як влади, так і олігархічних груп. Але це:
Тому керована дестабілізація року має негативний вплив на перспективи розвитку ситуації вже у році».
Фактично на середину осені року ми мали тактичний союз з Ахметовим, нейтралітет Пінчука, протистояння з більшістю інших гравців. Кадрові зміни відбулися в точності з варіантом, вказаним нами як найімовірніший – послідовною жертвою поодиноких фігур.
Водночас оточення Зеленського використало наявний силовий ресурс (у вигляді РНБО) для стабілізації своєї ситуації та зупинення падіння показників легітимності.
Ближче до кінця жовтня ситуація почала змінюватися: намітилося протистояння партнерів щодо політичного союзу Ахметова та Зеленського. Частина спостерігачів говорить про повномасштабну політичну війну, частина – про суперечки партнерів, які закінчаться просіданням позицій президента.
І цей процес важливий як фактор, що впливає (серед інших) на розвиток подій початку року. У році відбулася тимчасова стабілізація ситуації. Але жодну проблему стійкості системи влади не вирішено, по суті. І це призводить до ризику втрати стійкості оточенням Зеленського.
Методологія
За основу методології ми використовуємо таблицю балансу кількох факторів.
Система влади, держави загалом (а також окремих груп) визначається:
У вигляді таблиці для української влади (та української держави) механізм виглядає так:
Легітимність | Зовнішня | Ключові гравці для аналізу: США, ЄС, РФ, Китай, окремо країни-сусіди. |
Внутрішня | Населення (маси) еліти, регіональні еліти. | |
Ресурси | Економічні | |
Силові | ||
Організаційні | ||
Ідеологічні | ||
Зовнішня підтримка у різних формах (економічна, військова, політична тощо). |
Це базова система, яка може трансформуватися, виходячи з кількості внутрішніх та зовнішніх акторів. Зокрема, у Прогнозі на рік, у розділі «Внутрішня легітимність» був доданий рядок «місцеві еліти».
Кожен їхній чинник має бути оцінений та позначений. Ми використовуємо просту шкалу +/-, без цифрових та інших індексів. Вже це дозволяє визначити основні ризики та межі можливого для країни, влади, окремих гравців.
Стабільний | Керована дестабілізація | Некерована дестабілізація | |||||
Легітимність | Внутрішня | + | + | ||||
Зовнішня | + | + | + або | + або | |||
Ресурси | + | + | + | ||||
Зовнішня підтримка | + | + | + | або мінімальний + |
Ключовий параметр – легітимність – наскільки ключові групи сприймають владні еліти та погоджуються з тим, що вони можуть приймати обовязкові для виконання рішення.
Без внутрішньої легітимності політичний режим може бути стійкий лише за наявності решти чинників. Це називається «режим окупації».
У решті випадків стійкість можлива при випаданні одного з блоків-умов. Наприклад, відсутність зовнішньої легітимності компенсується внутрішньою (підтримкою населення) наявністю ресурсів. Відсутність ресурсів – зовнішньою підтримкою та зовнішньою легітимністю.
У разі повного провалу у двох блоках чи часткового – у трьох, ми отримуємо статус «керована дестабілізація». Характеристики стану:
У разі просідання у трьох блоках (або часткового просідання у всіх), ми маємо стан дестабілізації. Фактично – це початок глибокої кризи, яка у більшості випадків призводить до краху існуючої системи. За вкрай рідкісного та вдалого збігу обставин, можливий вихід у стан керованої дестабілізації. Але це відбувається внаслідок зовнішніх процесів чи рішень, на які впливати зсередини системи неможливо.
Базові умови на початок року
Логіка розвитку подій
На внутрішньому полі року завданням №1 для президента Зеленського стало питання відновлення параметрів внутрішньої легітимності, або якщо бути конкретнішими – рівня підтримки серед населення.
Друге завдання, яке вирішувалося паралельно, — спроба повернути керованість над процесами. Простіше кажучи, забезпечити виконання рішень центральної влади, незважаючи на позиції та протидію окремих груп інтересів.
Для досягнення результатів в обох напрямках було обрано єдиний доступний механізм, який дає, хай тимчасові, але передбачувані результати – Раду національної безпеки та оборони. На відміну від законів, які готуються тривалий час і не завжди виконуються належним чином, рішення РНБО є обовязковими з моменту їхнього ухвалення. А підготовка займає нетривалий час. Досвід із каналами групи Медведчука кінця року та реакція суспільства на використання механізму підштовхнула до подальших дій.
Зявилося явище, яке у ЗМІ охрестили «турборежимом РНБО» – у щотижневому режимі ухвалювалися рішення про введення санкцій щодо окремих осіб, груп чи компаній. Послідовний удар по «токсичним» групам (контрабандисти, «злодії у законі», російські бізнеси тощо) не викликав різкого відторгнення у суспільства. А той факт, що рішення РНБО починали виконуватися одразу, створив передумови для зростання популярності президента. Населення відвикло від того, що нормативні акти можуть виконуватися швидко та без винятків.
Водночас питання законності ухвалених рішень (відповідності встановленим законами параметрам, що дозволяють вводити санкції), тимчасовий характер не порушувався.
Турборежим РНБО дав ефект на внутрішньополітичному полі. Навесні року, на тлі зростання популярності президента, відновилася «антиолігархічна» риторика. На цей момент під санкціями були «контрабандисти», «російський бізнес», «злодії в законі». Це ставило опонентів існуючій владі в заздалегідь невигідне становище: активна протидія, критика політики влади могла бути обіграна у медійному полі. Простіше кажучи, опонент ризикував стати одночасно лобістом криміналітету, контрабандистів, олігархів тощо.
У результаті всі ключові групи – ФПГ, місцеві еліти, політичні гравці – зайняли позицію очікування і не робили активних атак на владу. Обмежувалися черговою різкою критикою. А частина олігархів, як наприклад, Ахметов, Пінчук, представники агрокомпаній, пішли на тактичний союз із владою, наголошувано коректно використовуючи свої медійні ресурси та намагаючись отримати в обмін тактичні вигоди для свого бізнесу.
Це дозволило президенту Зеленському перейти до етапу боротьби за контроль над механізмами, які забезпечують керованість державою. Вже ближче до літа розпочався процес зміни наглядових рад у державних корпораціях, активізувалася боротьба за контроль за антикорупційною інфраструктурою (НАБУ, САП, НАЗК та інші). Процес викликав досить різку реакцію з боку ЄС та США, проте не став причиною глибокого конфлікту і поки що не призвів до зменшення рівня підтримки України.
Наступним етапом посилення позицій влади стала спроба пошуку додаткових фінансових ресурсів. Було запущено ринок землі, знято мораторій на азартні ігри, проведено через ВР законопроєкти, які посилюють фіскальну політику. Ці механізми не дали очікуваного результату.
Але на руку Україні зіграла і хороша конюнктура на світових ринках — рівень цін на основні українські експортні групи суттєво зріс. Конфлікт КНР з Литовською республікою та вичерпання резервів збільшення пропускної спроможності Білорусі, як транзитера товарів, створило передумови для нарощування експорту до Китаю.
Таким чином, держава отримала додатковий економічний ресурс, що дозволив стабілізувати ситуацію і продовжувати реалізацію частини масштабних проєктів («Велике будівництво»).
Водночас зазнала невдачі спроба оточення Зеленського отримати контроль над місцевими елітами. Великої «війни за вплив» не відбулося — регіональні групи на тлі турборежиму РНБО зайняли скоріше вичікувальну позицію. Але й спроби оточення Зеленського сформувати власну платформу комунікації через створення конгресу місцевої та регіональної влади, загалом провалилися. Асоціація міст України, яку сьогодні очолює В. Кличко, не зникла і є потужним конкурентом президентським ініціативам у галузі вироблення політики співпраці з місцевим самоврядуванням.
Варто згадати ще одну ініціативу — розтягнутий у часі та з безліччю окремих заходів форум «Україна 30». Майданчик, який планувався як механізм обміну думками, презентації ідей трансформації держави та база для посилення позицій президента, основа його популярності в майбутньому – мав обмежену ефективність. Форуми, як діалогові майданчики пройшли, і частина з них була корисна. Однак вони не дали результату у вигляді рейтингів і не привели до Зеленського групи, які могли б стати джерелом поповнення кадрів у системі управління. Ба більше, президент Зеленський та його політична сила втратили ототожнення з можливістю різкої трансформації. Якщо у році основою кредиту довіри була «можливість змін», то у році вони сприймаються як «чергова влада» – від них уже не очікують оновлення державної системи.
Невирішені питання в комунікації з місцевою владою, провал комбінації з «формування бачення майбутнього» з привязкою позитивних ідей до персони президента гостро порушили питання про контроль над медійним полем. Літнє пробуксування могло вилитися в політичні проблеми вже навесні року. Тому через «антиолігархічний закон» та тиск на ФПГ почався новий етап боротьби за медійні ресурси.
Успіхи та провали до початку року
Резюмуючи написане вище, можна стверджувати, що Зеленський зміцнив позиції у наступних сферах:
Однак був неуспішний (або досяг лише частини завдань) у сферах:
І ключовою втратою стала зневіра частини суспільства щодо трансформації державної системи з очікуваннями від Зеленського. Він уже не «потенційний реформатор», а лише «один із президентів», який може бути вдаліший чи невдаліший, ніж попередники.
На зовнішньому полі не вдалося вийти із зони конфліктів з Угорщиною, Польщею, за рік не зявилося політики щодо Білорусі.
Відносини з ЄС та США будуються за принципом збереження підтримки та спроб отримати додаткові економічні ресурси (зміна квот на експорт, ревізія договору про асоціацію, відкриття ринків тощо). Водночас базові протиріччя щодо оцінок політики, що проводиться Зеленським, підходів до кадрової роботи залишилися.
З нових зовнішніх факторів варто зазначити:
Суть того, що відбувається, і стартові позиції української влади наприкінці року відображені в таблиці:
Розвиток ситуації у році | План: рік | |||||
Ситуація: грудень року | Бажане: рік | Факт: рік | ||||
Легітимність | Внутрішня | маси | +/- (спадає) | +/- зупинити падіння | +/- стабілізація на ядрі | +/- цементування ядра, збереження позицій лідера |
еліти | +/- (спадає) | +/- стабілізація відносин | +/- тактичні союзи, очікувальна позиція ключових гравців | +/- пропозиція нової системи взаємовідносин, оновлення тактичних союзів | ||
Регіональні еліти | +/- (спадає) | + контроль над регіонами (або домовленості) | +/- відсутність різкого конфлікту, але водночас – не отримання контролю; лінія розрізу – Форум МСК/АМУ. | +/- перемога у протистоянні з АМУ – підконтрольність місцевих еліт | ||
Зовнішня | +/- | +\- | +\- підтримка є , але з негативними сигналами | +\- не впасти! | ||
Ресурси | Економіка | +\- | +/- вдалий рік – добрий рівень цін на зовнішніх ринках, але країна не вийшла на стійкість за критичними напрямами | +\- отримання додаткових ресурсів за рахунок оновлення тактичних союзів з елітами та отримання загальної керованості процесами | ||
Силовий блок | +\- | +\- створення системи розподілу впливу | + посилення позицій; зміна Авакова, призначення у МВС | + завершення процесу отримання контролю над силовим блоком – антикорупційна інфраструктура | ||
Організація | (погіршилась) | +/- | +/- покращення дисципліни у «СН», проте початок дроблення партії | + формування своєї політсили, її сателітів; керована система та дроблення опонентів | ||
Ідеологія | не актуально | |||||
Зовнішня підтримка | +\- (криза в економіці) | +\- | +\- | +\- не впасти! |
Базові умови та межа можливостей для української влади у році
Прогноз на рік значною мірою заснований на стартових позиціях кінця року, зовнішніх та внутрішніх умовах.
Зовнішнє середовище
Серед основних зовнішніх факторів, що зумовлюють свободу маневру України, можна назвати:
На цьому тлі завдання офіційного Києва — як мінімум, не провалитися з питань зовнішньої підтримки та зберегти рівень зовнішньої легітимності у прийнятному діапазоні. Якщо формулювати завдання коротко, то отримуємо фразу «не впасти!».
Імовірність суттєвих проривів у відносинах невелика, а просідання загрожуватиме стійкості української влади. Особливо на тлі ресурсного шантажу з боку Росії, який, навіть за успішного проходження опалювального сезону цієї зими, може відновитися восени року.
Ключова загроза на зовнішньому полі – рівень підтримки з боку партнерів та ціни на світових ринках. Обвал за товарними групами, які є основою українського експорту, призведе до істотного зменшення економічних ресурсів влади. На цьому фоні основним напрямом стабілізації стану стане політика «мінімізації зовнішніх ризиків». Коли ти не впевнений у стабільності зовнішнього ресурсу, є спокуса вимивати резерви всередині країни. Тому сміливі програми у податковій сфері малоймовірні. Натомість велика можливість спроб збільшити притоки від ФПГ і податкові збори шляхом «затискання гайок».
Внутрішні питання
Базовим досягненням оточення Зеленського стала стабілізація рейтингів та відновлення рівня легітимності. Це було досягнуто за рахунок рішень РНБО і дозволило стабілізувати парламент, розпочати наступ на власників медіа-активів, запустити ринок землі та нарешті – посилити позиції у силовому блоці, змінивши Авакова.
Але ключовою проблемою таких успіхів є тимчасовий характер механізму РНБО. Рішення цього органу ефективні протягом місяців. Після цього групи, які потрапили під санкції та обмеження, знаходять механізми їхнього обходу і відновлюють свою діяльність (як і вплив). Це вже видно з виходу «на супутник» телеканалів «пула Медведчука», трансформація бізнесу осіб, які потрапили під санкції як «контрабандисти».
Найбільші ФПГ, які займали позицію очікування, будуть активнішими у році. Коаліція з Ахметовим, яка почала давати збій восени року, може бути відновлена взимку року, але це не вирішує проблеми:
Місцеві еліти, які у році, на тлі турборежиму РНБО, утримувалися від відкритих конфліктів із центром, не забули про свої проблеми та претензії. Скоріше йдеться про те, що питання майбутніх взаємин «відкладені». І зі зменшенням ефекту від ухвалених на початку року рішень зростатиме рівень напруженості між центром та регіонами. Тим більше, що спроба Зеленського створити власну систему комунікації з регіональними елітами у рамках форуму «Україна 30» провалилася. Сьогодні є не до кінця оформлений Конгрес місцевої та регіональної влади та Асоціація міст України, що структурувалася, на чолі з Кличком.
Домінування теми COVID у публічному просторі та спроба нейтралізувати можливих конкурентів Зеленського маленькими медійними війнами (наприклад, кейс із Кличком, робота на відставку Разумкова) не залишила можливостей просування позитивного порядку денного, бачення майбутнього України. Простіше кажучи, задуманий як серія важливих подій форум «Україна 30», пройшов у тіні дрібязкових розбірок усередині українських еліт та суперечок про карантин та вакцини.
Стан на кінець року | Бажаний результат на кінець року | |||
Легітимність | Внутрішня | маси | +/- стабілізація на ядрі | +/- цементування ядра, збереження позицій лідера |
еліти | +/- тактичні союзи, очікувальна позиція ключевих гравців | +/- пропозиція нової системи взаємовідносин, оновлення тактичних союзів | ||
регіональні еліти | +/- відсутність різкого конфлікту, але й неотримання контролю; лінія розрізу – Форум МСК/АМУ | +/- перемога у протистоянні з АМУ – підконтрольність місцевих еліт | ||
Зовнішня | +\- підтримка є, але з негативними сигналами | +\- не впасти! | ||
Ресурси | Економіка | +/- вдалий рік – добрий рівень цін на зовнішніх ринках, але країна не вийшла на стійкість за критичними напрямами | +\- отримання додаткових ресурсів за рахунок оновлення тактичних союзів з елітами та отримання загальної керованості процесами | |
Силовий блок | + посилення позицій; зміна Авакова, призначення у МВС | + завершення процесу отримання контролю над силовим блоком – антикорупційна інфраструктура | ||
Організація | +/- покращення дисципліни у «СН», проте початок дроблення партії | + формування своєї політсили, її сателітів; керована система та дроблення опонентів | ||
Ідеологія | не актуально | |||
Зовнішня підтримка | +\- | +\- не впасти! |
Оскільки жодну з ключових проблем системи не було вирішено у році, то девізом української влади у може бути слово «втриматися». І, можливо, дещо посилити позиції щодо низки напрямків. Але проривів очікувати не варто. Тепер за пунктами:
Внутрішня легітимність серед мас. Сьогодні маємо стабілізацію рейтингів та рівня підтримки завдяки, в основному, механізму «турборежиму РНБО». Водночас ефективність рішень Ради національної безпеки та оборони не може бути використана як частина системи управління. Це, скоріше, тимчасовий і вимушений захід, який згодом втрачає свою ефективність, що ми починаємо спостерігати сьогодні. І вже ближче до квітня буде очевидно, що рішення РНБО весни року не працюють належним чином. Як результат — демонстрація нездатності влади вирішити проблеми та ризик провалу в рейтингах. Сюди ж додамо відхід частини команди «у вільне плавання», що послаблює позиції влади та атаки з боку опонентів у медійному полі. Тому ключовим завданням Зеленського та його оточення буде стабілізація ядра підтримки та збереження позицій лідера рейтингів. Про різке зростання підтримки як легкодосяжний результат не йдеться.
Внутрішня легітимність серед еліт (зокрема регіональних). Вона сьогодні обмежена і відсутність «наступу по всіх фронтах» обумовлюється позицією очікування частини гравців та небажанням працювати на усунення Зеленського тих, хто займає різку позицію. Крім того, не вирішене питання відносин з регіональними елітами. Таким чином, для оточення президента ключовим завданням є утримання позицій і вирішення головної проблеми — керованості. Пріоритет – боротьба з Асоціацією міст України за вплив на регіони та створення своєї системи контролю і комунікації. Щодо ФПГ – завдання запропонувати нову систему взаємовідносин, можливо, оновити тактичні союзи, але зі збереженням як мінімум рівноправності, як максимум — досягти свого домінування. Цілі та завдання ключових ФПГ схожі — оновлення тактичних союзів, але з ослабленням позицій Зеленського та переведенням того в розряд «молодшого партнера».
Зовнішня легітимність та зовнішня підтримка. Тут завдання влади просте – «не впасти». На тлі компромісів, що намітилися по лінії США-РФ і ЄС-РФ, важливо утримати рівень підтримки з боку своїх західних партнерів. Водночас не менш важливим є завдання досягти їхньої мовчазної згоди на подальше посилення впливу президента на систему управління, державні корпорації, антикорупційну інфраструктуру.
Ресурси. Не маючи впевненості у стабільності зовнішніх ринків, для української влади ключовим завданням є утримання рівня внутрішньої ресурсної бази. Серед ключових активів – силовий блок. І посилення МО, гальмування реформи СБУ, відхід Авакова, боротьба за вплив на антикорупційну інфраструктуру свідчать, що Банкова розглядає силовиків як ключовий актив. Завданням на політичному полі, як і раніше, є структурне оформлення партії «Слуга Народу». Вироблення ідеологічного базису для політсили неможливе. Тому вестиметься будівництво політичного проєкту — організації, яка лояльна президентові і змінює думки синхронно з бажаннями ОП. Паралельно відбуватиметься робота щодо гарантування постійної підтримки від однієї чи кількох груп у ВР. Можливий початок гри з регіональними політичними силами. Економічний ресурс – слабке місце. Частково позиції можна покращити, входячи в тактичні союзи з ФПГ, частково тимчасове покращення можливе «затисканням гайок» для малого та середнього бізнесу. Що й відбуватиметься.
Сценарії розвитку ситуації у році
Ключові виклики, що зумовлюють настання того чи іншого сценарію
Імовірність того чи іншого сценарію розвитку подій у році залежатиме від реакції українських політичних еліт (не лише влади, а й її опонентів) на такі можливі виклики.
Зовнішні:
Внутрішні:
Відповідно, настання того чи іншого сценарію, його перебіг та результати залежать від наявності одного чи кількох із перерахованих викликів та реакції українських еліт на ситуацію, що склалася. Але в будь-якому з ключових варіантів Зеленський зберігає посаду президента. Верховна Рада найімовірніше так само залишається у сьогоднішньому складі. Однак, ймовірність дострокових виборів, нехай і невелика, все ж таки зберігається.
На цьому перейдемо до характеристик ключових сценаріїв.
Ідеальний шторм
Умови настання сценарію
Домовленості РФ та наших європейських партнерів змушують створити сприятливі умови для тиску на Україну з боку Кремля.
Росія розпочинає етап комплексного тиску, який може включати ескалацію на Донбасі, економічний тиск через торгові шляхи (обмеження судноплавства у Чорному та Азовському морях, обмеження із залізничним транзитом), відсутність стабільних постачань енергоносіїв, стимулювання внутрішньоукраїнських протестів.
Результатом стає розблокування переговорів у Нормандському форматі чи прямі консультації Києва з Москвою. А також, примус України до невигідних для себе компромісів (включно з прямими контактами з ОРДЛО). Економічний тиск та падіння світових цін на основні групи експорту призводять до зменшення фінансових ресурсів при владі.
Спроби стабілізувати ситуацію призводять до необхідності посилити тиск на ФПГ та посилити фіскальну політику.
Перебіг процесів
Провал на зовнішньополітичному полі та економічні проблеми, протистояння з олігархічними групами призводять до зростання напруженості в суспільстві, що може вилитися в масові протести з різних приводів: починаючи зі здачі позицій на Донбасі до падіння рівня життя.
Це множиться на потужні медійні атаки на владу з боку ключових ФПГ (ЗМІ, що їм належать, повязаних з ними політичних сил тощо). До цих проблем додається зростання протиріч та наростання напруги протистояння в регіонах. Що вкрай небезпечно для Зеленського, враховуючи слабкість регіональної мережі партії «Слуга Народу» (не за кількістю філій партії, а за їхньою самостійністю та впливовістю) та відсутність ефективної системи впливу на рішення місцевого самоврядування.
Спроби взяти під контроль ситуацію за допомогою силового блоку на тлі припинення ефекту від рішення РНБО року дають лише тимчасову стабілізацію на місяці. У цьому сценарії Україна входить у рік у стані глибокої політичної кризи та гострого протистояння влади з опонентами. Але без електоральних кампаній — Зеленський побоїться йти на вибори, ризикуючи втратити важелі впливу на ситуацію.
Ймовірність
Неприємний сценарій, який можливий у році, у разі довгої послідовності помилкових рішень влади. Однак його ймовірність вкрай мала – не більше 10%.
Війна проти всіх на внутрішньому полі
Умови настання сценарію
Базові умови цього сценарію схожі на попередній з різницею у причинах проблем української влади. У «ідеальному штормі» важлива роль належить зовнішнім чинникам, у цьому сценарії – внутрішнім.
Важливою є відмінність від попереднього сценарію за критерієм зовнішніх ресурсів: підтримки, рівня цін на світових ринках. Простіше кажучи, варіант коли можливий провал на зовнішніх ринках компенсується наявністю ресурсного підживлення від партнерів, демонстрацією політичної солідарності і под. Проте зі своїми обмеженнями: цей сценарій може також супроводжуватись (або бути спричиненим) політичними домовленостями Росії з ЄС та США, запуском «Північного Потоку-2».
Можливий тиск на Україну з питань компромісів із РФ. Але він не критичний і залишає можливість для Зеленського та оточення зволікати. Крім того, на відміну від попереднього сценарію, згода офіційного Києва на компроміси може дати додатковий економічний ресурс (допомога від ЄС, розблокування торгівлі з РФ, фінансування Кремлем «програм відновлення» тощо).
Перебіг процесів
За наявності економічного ресурсу оточення Зеленського потрапить під спокусу зміцнити свої позиції, розпочавши наступ на потенційних опонентів. Насамперед – олігархічні групи.
Це спричинить різку протидію та медійну «війну», яку ключові канали будуть вести проти влади. Вже цей процес негативно впливатиме на рейтинги президента. А якщо «війна проти всіх» супроводжуватиметься зовнішньополітичними провалами, то можливі й масові вуличні протести. Крім того, окремою сюжетною лінією почне проявлятися протистояння центру та регіонів.
Атака на оточення Зеленського буде супроводжуватися згадками про можливість дострокової електоральної кампанії. Частина опонентів буде напряму вимагати розпуску Верховної Ради та відповідно нових виборів. Частина — грати на темі рейтингів, демонструючи зростання популярності потенційних супротивників Зеленського на наступних президентських перегонах. Одним з напрямів боротьби буде спроба зруйнувати «монобільшість» – домогтися ситуації, коли завдяки процесам розколів фракції «Слуга Народу» президент втратить гарантовані голосів. Це можна конвертувати або в посилення тактичних союзів, або в паралізацію роботи парламенту.
Проте вірогідність виходу саме на дострокові вибори залишається невеликою. Сторони, ймовірно, будуть говорити про їхню неминучість, ніж організовувати умови за яких вибори будуть оголошені.
На цьому тлі, намагаючись зберегти свої позиції, Зеленський змушений йти на оновлення тактичних союзів із однією чи кількома ФПГ. Але вже з суттєвим здаванням позицій. У гіршому випадку — як молодший, залежний партнер, у кращому (для себе) – граючи на балансі інтересів, як слабкий гравець (намагаючись знайти ситуативну допомогу в різних груп, граючи на їхніх протиріччях), але водночас не залежить від одного ключового партнера. Під нову систему відносин варто чекати чергових перестановок в уряді і, можливо, електоральної кампанії (але з меншою ймовірністю).
Наступним етапом такого сценарію є старт політики із зачистки поля від ключових опонентів за допомогою поступової їхньої дискредитації та (за допомогою підконтрольного силового блоку, ЗМІ) наступу на їхні економічні ресурси. Тобто ми маємо повторення ситуації осені року. У кращому випадку для Зеленського – із збереженням ядра підтримки серед населення, у найгіршому — з просіданням рівня підтримки.
Ймовірність такого розвитку процесів досить велика – до %.
Умови настання сценарію
Ключовою умовою настання сценарію є подія, яка стане потрясінням для українського суспільства. Або подія, яку за допомогою ЗМІ, можна уявити такою. Це масштабне стихійне лихо, проблеми техногенного характеру чи відкрита агресія з боку Росії. Не йдеться про повноцінне вторгнення: досить різкого загострення на Донбасі.
Подія має бути досить масштабною для того, щоб викликати реакцію у зовнішніх партнерів та призвести до збільшення підтримки України. І надати гарантії (обіцянки) подальшого збільшення обсягів.
Перебіг процесів
Різкі потрясіння здатні мобілізувати суспільство. І оточення президента виходить із різкою риторикою, яка вкладається у формулу «забуваємо чвари і працюємо разом заради спільного порятунку». На цьому тлі будь-яка критика вжитих заходів видається як підступи ворога і спроба «розхитати ситуацію зсередини».
Альтернативою (проте тим же сценарним планом) є варіант, за яким проходять потужні масові заворушення та швидка зміна влади. Президентом (в.о. президента) стає інша особа.
У разі початку сприятливих процесів (зростання довіри, популярності президента, внутрішня мобілізація суспільства), президент (Зеленський або новий президент):
Результатом стає різке посилення ролі президента, тимчасове ослаблення його політичних опонентів і можливість розпочати у році трансформацію системи влади. Однак цей варіант без довгострокових рішень, що змінює характер відносин в українській політиці, має обмеження за часом. Зі зникненням зовнішніх факторів йде і ефект мобілізації суспільства. Якщо до цього часу не створено сталої системи, президентові доведеться повертатися до тактичних союзів з олігархічними групами. У найкращому випадку – з позицій рівного гравця.
Ймовірність
Щоб оцінити ймовірність такого сценарію, варто почитати розділ про завдання Росії в українському напрямі та поставити запитання: «Чи потрібно Кремлю запускати процес посилення української влади без посилення свого впливу в Україні?».
Таким чином, ймовірність сценарію «батька нації» вкрай мала і не перевищує 5%.
І все ж реформи?
З точки зору аналітика-оптиміста, не можна відкидати ще один варіант. Різкий відхід від політики підтримки рейтингів та перехід до пошуку кадрів ззовні. Тобто запрошення у владу людей за принципом професіоналізму, а не потенційної лояльності до президента, або його оточення. Залишимо для оптимізму можливість у %.
РОЗДІЛ 2
Російський фактор в українській політиці
Зміст:
Цей розділ є почасти новим у нашому прогнозі — тема Росії традиційно порушується у інших розділах. Однак рік став періодом декларації про необхідність пошуків нових підходів у співпраці з Кремлем з боку країн ЄС та США. Цього ж року відбулася чергова корекція російської політики в українському напрямі. І те, що навесні здавалося дивним, до осені набуло рис готової конструкції. Тому варто окремо розглянути позиції РФ та те, як це може вплинути (точніше впливає) на українські процеси.
Деескалація через ескалацію: спільні інтереси Кремля на найближчі три роки
Одна з основних помилок, яких найчастіше припускаються під час аналізу російської агресії проти України — небажання зіставити дії Кремля в українському напрямі з його загальною політикою, спрямованою на утримання російської держави в ядрі світової системи.
Російська Федерація на початку ХХІ ст. не входить до групи лідерів світової економіки. Проте вона залишається найважливішим гравцем на сировинному ринку та в галузі безпеки. З огляду на це, основні цілі російських еліт – зберегти статус глобального політичного гравця, який має ключову роль у забезпеченні безпеки та стабільності відразу в кількох регіонах. Це дозволить, незважаючи на відносно скромні розміри своєї економіки, отримати можливість технологічного ривка і забезпечити собі майбутнє в ядрі (або напівпериферії) нового індустріального укладу. Грубо кажучи, інші учасники процесу готові передати необхідні ресурси (знання, технології, гроші) під виконання РФ своїх функцій як учасника системи забезпечення світового порядку. Але вони навіть не намагатимуться проводити таку політику щодо РФ – сировинного експортера.
Український напрямок є важливим, оскільки країни колишнього СРСР (особливо Вірменія, Білорусь, Україна, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Грузія) російські еліти сприймають як зону свого домінуючого впливу — російську периферію. Відповідно будь-які політичні рішення та програми співпраці з іншими геополітичними гравцями, на думку Кремля, неможливі без урахування російських інтересів.
Але Україна – не єдиний кризовий майданчик. Протягом останнього десятиліття (з року) РФ наочно демонструє підхід до зовнішньої політики за формулою «ескалація заради ескалації» – активно входить до багатьох криз, з огляду на подальші глобальні домовленості щодо форматів співіснування.
Мета залишається тією самою — вихід на систему домовленостей із США та ЄС. Те, що в Росії називають «багатополярним світом». Фактично збереження за Росією статусу важливого партнера та супердержави (у політичному та військовому вимірі). І, як наслідок, переділ сфер домінуючого впливу в регіоні та світі, з визначенням зон «російської периферії», куди, за задумом Кремля, входить більшість країн колишнього СРСР.
На цьому фоні існує друга пастка — спроба оцінювати політику Кремля у короткостроковій перспективі, ігноруючи можливі середньострокові та довгострокові плани. Наприклад, розмірковування про момент виходу з-під санкцій, спроби аналізувати можливості загострення конфлікту в Україні (зокрема і в інших регіонах) «зараз», не намагаючись брати до уваги процеси всередині РФ, розраховані на кілька років.
І, повязана з цим, третя помилка — небажання бачити логіки в політиці російських еліт. Трактування дій Путіна через прості шаблони «диктатор» та «агресор» не дозволяє побачити як процесу трансформації планів Кремля, так і слабких сторін РФ на кожному з етапів їхньої реалізації.
рік став важливим періодом для трансформації російських еліт. Осінні вибори завершили процес взяття під контроль місцевих еліт. У більшості субєктів федерації керівництво регіонами відійшло до надісланих із центру осіб (і груп), хоча ще у році можна було говорити про посилення впливу регіональних угруповань. Фактично Путін та його оточення створили близький до ідеального кадровий набір для перезапуску Держради — надзвичайно важливої структури на період після року. І, нарешті, поява ще однієї партії у Державній Думі, яка для зовнішніх гравців демонструватиме присутність європейського ліберального порядку денного у російському політичному полі.
Але якщо оцінювати процеси внутрішньої трансформації та галузеві програми, час завершення конструкції, оформлення у вигляді формальних та неформальних домовленостей, планується російськими елітами на період із року до (максимум ) року. Це період оформлення нової системи влади, можливого транзиту. І цей період показує розподіл на етапи галузевих економічних програм. Їхні автори справедливо вказують на старий технологічний уклад російської економіки, на санкції, як стримувальний фактор залучення технологій. Але водночас вони планують завершити підготовку до початку масштабної технологічної співпраці з країнами ЄС та США після року. До цього періоду оптимізація державних резервів, посилення своєї ролі, як постачальника енергоресурсів у європейському регіоні, розвиток транспортної інфраструктури та створення сприятливої для інвесторів нормативної бази. Перший етап, хай і не в запланованих темпах, виконується.
Таким чином, коли мова йде про політику РФ в українському напрямі, варто відштовхуватися від логіки розвитку подій у річній перспективі. Тобто Кремль планує завершити процес домовленостей про формат співіснування з глобальними гравцями на зламі років. Зокрема – оформивши контури домовленостей і щодо України.
Водночас рік продемонстрував зміну російської політики щодо України. Російські еліти намагаються задати нові рамки, які, ймовірно, визначатимуть розвиток українсько-російських відносин у найближчі місяців.
Контури російської політики та інтереси Кремля
Якщо ще 2 роки тому РФ на зовнішньому полі виступала в ролі гравця, який піднімає ставки, то останні 12 місяців відразу на кількох майданчиках Кремль намагається позиціонувати себе як сила, здатна стабілізувати ситуацію. Відкинувши Карабах (на який звертали увагу в Україні) варто згадати ЦАР, Лівію, Афганістан та події у Білорусі. У всіх конфліктних зонах тезова конструкція Росії виглядає так:
За тією ж логікою відбувається трансформація конструкції РФ Україною. Але є своя специфіка, з огляду на важливість напряму для Кремля. Опишемо основи, базові тези, які так чи інакше, починають (або продовжують) використовуватися російськими політиками.
Практично ця теза підкріплюється результатами процесу паспортизації українців. І йдеться здебільшого не лише про мешканців ОРДЛО. Наприклад, наведемо таблицю з даними МВС Росії щодо прийому українців у громадянство РФ.
Рік | 6 місяців | Всього | ||||
Посвідка на проживання | ||||||
З них отримані вперше | 67 | 64 | 53 | 36 | 16 | |
Громадянство | 85 | 83 |
Ключова цифра: з року до липня року громадянство РФ отримали 1 громадян України. З них, за російськими даними, станом на року, лише тисяч є мешканцями Донецької та Луганської областей. Підкреслюємо — всіх областей, а не ОРДЛО, як намагається нав’язати частина українських спікерів.
Водночас зменшується кількість звернень за посвідкою на проживання в РФ і залишається відносно стабільною кількість осіб, які стоять на міграційному обліку. Таким чином, можна зробити висновок про те, що видача російських паспортів відбувається і для жителів інших регіонів України.
«Проявом» тези про близькість народів є російська активність навколо Донбасу — допуск до голосування до Держдуми та нещодавнє рішення про часткове відкриття російського ринку для продукції ОРДЛО. З одного боку, це зменшення витрат на утримання територій, з іншого — політична комбінація, покликана продемонструвати бажання Кремля «допомогти» українцям.
Акцентується увага на «нездатності» офіційного Києва забезпечити базові потреби громадян України. Це гра на темі енергетичної кризи, яка ведеться як у російських ЗМІ всередині країни, так і на зовнішньому полі. Серед додаткових – тема боротьби з пандемією, теми міграції та конфліктів із сусідніми державами. Суть підходу — показати нездатність офіційного Києва навіть до короткострокового планування своєї діяльності.
Наголошується (і стимулюється) наявність внутрішньополітичних конфліктів. Влітку в якості одного з напрямків було обрано політику активізації РПЦ з тезою про «утиск громадян за ознакою віри». Ближче до осені на порядку денному з’явилось питання «антиваксів». І таких тем у році буде кілька. Завдання — показати, що українська влада не відображає настроїв своїх громадян.
На основі цієї конструкції Москва демонструє показове небажання говорити з Києвом. Можливість консультацій та переговорів представляється як безперспективна — нема чого говорити зі слабкими «несамостійними» партнерами, які не відображають інтересів свого населення. Найпростіше вести консультації з тими, хто «керує Україною ззовні».
Дії РФ у році
Ключове завдання Росії у році – дестабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні. Водночас не виходячи за межі загальної політичної конструкції, яку вибудовує Кремль – «РФ як сила, яка вирішує проблеми».
Росія починає просування тези про прагнення миру і наявність таких самих настроїв в Україні. Як підтвердження подає темпи паспортизації, відкриття торгівлі з ОРДЛО. До того ж, говорячи про відкриття ринків, варто звернути увагу на ще одну пастку. Сьогодні в новому режимі РФ може офіційно купувати вугілля на окупованих територіях. І на тлі паливної кризи його ж пропонуватиме українським компаніям.
На цьому тлі РФ всіляко стимулюватиме зростання невдоволення в українському суспільстві, масові акції протесту та громадянської непокори. В економіці створювати пастки, повязані із зовнішньою торгівлею. Серед інструментів насамперед треба зазначити найскладнішу енергетичну ситуацію, в яку Україна може потрапити з початком наступного опалювального сезону. І тут ключовим завданням для РФ є вихід на прямий контракт «Газпрому» зі схваленою державою Україна трейдером (для росіян неважливо хто це буде – державний «Нафтогаз» або прокладка «РосУкрЕнерго-2»).
Важливим елементом політики буде спроба дискредитації офіційного Києва в партнерських очах. Більшість протестних акцій, проблеми в економіці, претензії Москви до Києва просуватимуться на європейському та американському інформаційних полях. Ініціативи України в гуманітарній, культурній сфері протиставлятимуться тезам Кремля про «єдність народів» та штучне обмеження частини українців у правах їхнього ж уряду.
На Донбасі мета Росії — створити картину кількох протиставлень політики країн. Наприклад, «блокада ОРДЛО з боку України — торгівля з РФ», «закриття КПВВ — відкриття кордонів із РФ», «енергетичні проблеми звільнених частин Донбасу — відсутність таких у ОРДЛО (або наявність, спричинена діями української сторони)» тощо. Водночас буде заморожено вирішення більшості питань, і РФ продовжить підштовхувати Україну до прямих контактів з т.з. «ЛДНР». Можлива обмежена ескалація на лінії зіткнення, як база для активізації консультацій за тим самим принципом «Київ+сепаратисти+ОБСЄ», але без Росії як безпосереднього учасника.
Мета РФ на рік — змусити Україну до прямих контактів та прямих домовленостей із ОРДЛО. Не обовязково у всьому спектрі питань — важливим є підписання документів, навіть за другорядними напрямками. Наприклад, постачання вугілля, контроль режиму перетину лінії фронту цивільними особами тощо. Наявність прямих, без участі Росії, форматів буде використовуватися на наступному етапі, вже у році.
Як і паспортизація громадян України, яка є частиною довгострокової комбінації. Вона, серед усіх інших завдань, покликана дати ще один аргумент на користь анексії Криму — мовляв, є регіони, які прагнуть зближення з Росією і є «влада в Києві», яка перешкоджає цьому. Сьогодні це неможливо. А з переведенням політичних консультацій на лінію «Київ-ОРДЛО» – це може стати одним із аргументів на користь зняття кримського питання з міжнародного порядку денного.
РОЗДІЛ 3
П’ять кризових тенденцій в ОРДЛО
Зміст:
Сценарії розвитку ситуації на Донбасі
Розвиток ситуації в окупованих Росією окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) залежатиме передусім від планів президента РФ Володимира Путіна. Є чотири сценарії, які Кремль може реалізувати на Донбасі протягом найближчих двох-трьох років. Ці сценарії принципово відрізняються один від одного, але кожен з них є негативним для України.
Перший сценарій — новий наступ та анексія. Мається на увазі наступ російських окупаційних військ з метою захоплення всієї території Донецької і Луганської областей і приєднання їх до складу РФ, подібно до того, як у році було приєднано Кримський півострів.
Наразі українські війська здатні дати гідну відсіч. Однак небезпека підвищується через те, що Москва може розглядати наступ на Донбасі, як частину масштабнішої воєнної операції проти України.
У будь-якому разі, Кремль продовжуватиме шантажувати Київ цим сценарієм, домагаючись домогтися згоди України на мир на російських умовах, включно з вимогою визнання російського статусу Криму. Цю загрозу він, як і раніше, регулярно підкріплюватиме локальними провокаціями на лінії фронту, навчаннями і підсиленням окупаційних військ тощо. Вірогідність цього варіанту наразі невисока і складає %.
Другий сценарій — анексія без нового наступу. Тобто це приєднання маріонеткових «народних республік» до складу РФ у їхніх нинішніх фактичних межах.
Технічно організувати це дуже просто. Кремлівські маріонетки в Донецьку й Луганську звертаються до Путіна з проханням «захистити громадян РФ на Донбасі», Рада Федерації РФ миттєво дає згоду — і Кремль одразу ж заявляє про введення російських військ, тобто легалізує ті окупаційні війська (1-й і 2-й армійський корпуси), які вже наявні на окупованій території Сходу України. Усе це може бути зроблено зненацька, буквально протягом кількох годин.
Домагатися «максимальної інтеграції Донецької та Луганської народних республік в Російську Федерацію» пообіцяв депутат новообраної Державної Думи РФ від пропутінської партії «Єдина Росія», голова правління «Союзу добровольців Донбасу», колишній «голова Ради міністрів ДНР» Олександр Бородай.[1] Отже, ця тема буде регулярно звучати у Держдумі РФ. Схоже, саме для цього Бородаю дали там посаду заступника голови комітету у справах СНД, євразійської інтеграції та зв’язків із співвітчизниками.
Тож можна спрогнозувати, що цим сценарієм, як і першим (воєнним), Кремль також продовжуватиме шантажувати Київ, тільки ще активніше, ніж раніше. Не виключено, що Києву буде висунуто ультиматум: або Україна негайно виконує вимоги Кремля, або Росія офіційно бере Донбас під свій збройний захист. Також не виключено, що Росія інспірує casus belli, наприклад якесь локальне загострення на лінії фронту, щоб скористатися ним як приводом для офіційного введення російських військ.
Варіантом цього сценарію є офіційне визнання Росією «народних республік», як незалежних держав без їх приєднання до складу РФ. Аналогічним чином Росія у році визнала як незалежні держави Абхазію та Північну Осетію. Але ця незалежність фіктивна. Фактично це все одно анексія, просто без надання окупованим територіям статусу суб’єкта РФ і відповідних формальних прав. Вірогідність такого сценарію значно нижча, ніж першого і не перевищує 5%.
Третій сценарій — збереження нинішнього статус-кво. Москва і Київ, як і попередні сім років, звинувачуватимуть одне одного у невиконанні та порушенні Мінських домовленостей. Кремль продовжить спроби посварити Україну з західними партнерами, сподіваючись, що Захід зрештою відмовиться від антиросійських санкцій.
Цей сценарій можна було б вважати найбільш ймовірним. Адже саме він фактично реалізується протягом усього часу після підписання «Мінська-2» (тобто «Комплексу заходів з виконання Мінських угод»[2]) 12 лютого року. Проте у Путіна є ще один сценарій. Вірогідність такого сценарію складає 50%.
Четвертий сценарій — реалізація Мінських домовленостей на умовах Кремля. Слід одразу наголосити, що небезпека цього сценарію полягає не лише в умовах Кремля. І якщо увага української громадськості буде прикута саме до кремлівських умов, це означатиме, що українці вже потрапили у кремлівську пастку.
Справа в тому, що Путін розглядає ОРДЛО як отруйний гачок, на якому можна буде тримати всю Україну. І він може задатися метою, щоб Україна проковтнула цей гачок до нового виборчого циклу. Заради цього він може і відмовитися від якихось дрібних вимог, які нічого принципово не змінюють. Тобто українці радітимуть якимось тактичним виграшам, в той час як у Кремлі готуватимуться святкувати стратегічну перемогу.
Згідно з Конституцією України, чергові вибори президента України мають відбутися в останню неділю березня п’ятого року повноважень нинішнього президента, тобто 31 березня року. А чергові вибори до Верховної Ради — в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень нинішнього парламенту, тобто 29 жовтня року. Згідно з Виборчим кодексом, Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу виборів народних депутатів не пізніше, як за 61 день до дня голосування, тобто не пізніше 29 серпня року.
Звісно, Путін прагнутиме кардинально змінити електоральну ситуацію в Україні, щоб проросійські сили отримали більшість місць у Верховній Раді та сформували свій уряд. Саме для цього Путін може формально повернути Україні ОРДЛО. Усі інші мотиви (такі як зняття західних санкцій та економія на видатках на ОРДЛО) – для нього другорядні. А от можливість за допомогою електорату ОРДЛО здобути контроль над усією Україною — це та мета, заради якої Путін може погратися у дрібні поступки в питаннях алгоритму реалізації Мінських домовленостей.
Щоб населення ОРДЛО могло взяти участь у чергових виборах Верховної Ради, формальне повернення ОРДЛО Україні має завершитися хоча б на кілька місяців раніше початку виборчої кампанії, інакше організувати виборчий процес на території ОРДЛО буде неможливо технічно. Тому можна очікувати, що Путін визначиться із своїми планами щодо ОРДЛО вже у році. І якщо він обере сценарій реалізації Мінських домовленостей, то вже наприкінці року має початися втілення цих планів у життя. Адже процес формального повернення ОРДЛО Україні не може бути швидким. Зокрема, він має включати місцеві вибори в ОРДЛО, організація яких теж потребуватиме кількох місяців.
З огляду на ці перспективи, слід зауважити, що нинішня ситуація на окупованих територіях Сходу України набагато гірша від тієї, яка була на час підписання «Мінська-2». І можна спрогнозувати, що протягом року вона ще серйозно погіршиться. Якщо Путін і поверне Україні ОРДЛО, то у максимально сплюндрованому вигляді.
Гачком для України мають стати не лише кілька мільйонів проросійськи налаштованих виборців. І не лише ті кремлівські умови, які буде змушений виконати Київ, на кшталт особливого статусу ОРДЛО. Якби справа була лише в цьому, то Кремль повернув би ОРДЛО Україні ще до кінця року, як це й передбачалося «Мінськом-2». І Росії не довелося б терпіти стільки років західні санкції, накладені за невиконання Мінських домовленостей, та витрачатися на утримання ОРДЛО й окупаційних військ.
Отруйним гачком для України мають стати також величезні проблеми, які спеціально створювалися в ОРДЛО російськими окупантами протягом усіх років окупації. Ці проблеми мають надовго або й назавжди унеможливити політичну єдність і економічне відродження України та зруйнувати перспективи здобуття Україною членства в НАТО і Європейському Союзі.
Можна виділити п’ять кризових тенденцій, які особливо загостряться і визначатимуть ситуацію в ОРДЛО протягом року. Це російська паспортизація, знищення економіки, екологічна катастрофа, трудова еміграція і вимирання від COVID
Вірогідність такого сценарію складає 35%.
Російська паспортизація
24 квітня року Путін підписав указ «Про визначення з гуманітарною метою категорій осіб, які мають право звернутися із заявами про прийом до громадянства Російської Федерації у спрощеному порядку». [3] В указі визначено, що цими категоріями є «особи, які постійно проживають на територіях окремих районів Донецької та Луганської областей України». Варто відразу звернути увагу на те, що російська паспортизація запущена і в інших регіонах, про що докладніше ми пишемо в розділі про РФ, а тут зосередимося на російській паспортизації в ОРДЛО.
Російська паспортизація населення прискорилася перед виборами до Державної Думи РФ, які відбулися вересня року. Кремль вирішив скористатися жителями ОРДЛО для підвищення результатів партії «Єдина Росія».
Секретар Ради національної безпеки та оборони України Олексій Данілов повідомив на брифінгу 17 вересня, що, за різними даними, на окупованих територіях Сходу України паспорти РФ отримали від до тис. осіб. [4]
Голова комісії з міжнародного співробітництва Ради з прав людини РФ Кирило Вишинський заявив 19 вересня, що в ОРДЛО «величезна кількість людей — понад тис. — вже є громадянами РФ, отримали паспорти». [5]
Російська паспортизація населення ОРДЛО була потрібна передусім як підґрунтя для фальсифікацій на виборах. «Участь у так званих виборах до Держдуми РФ взяли тис. громадян України, які мешкають на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Їх було примусово паспортизовано і вивезено для голосування на територію Росії. Ще тис. працівників бюджетної сфери та студентів, за обов’язкової реєстрації на порталі «Держпослуги», голосували у «інфоцентрах» на Донеччині та у — на Луганщині», — повідомила 22 вересня уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова. [6]
Можна спрогнозувати, що Кремль спробує повторити цю практику, зокрема, на президентських виборах в РФ, які очікуються 17 березня року. А щоб забезпечити можливість ще масштабніших фальсифікацій, буде нарощуватися чисельність жителів ОРДЛО з російськими паспортами.
Найлегше буде примусити отримати російський паспорт тих, хто вже отримав «паспорт» маріонеткової «республіки». За даними окупаційних адміністрацій, таку «паспортизацію» пройшли понад 1,3 млн жителів ОРДЛО. Зокрема, так звана «міграційна служба МВС ДНР», повідомила 26 жовтня року, що вона видала вже тис. «паспортів громадянина ДНР».[7] Так званий «глава ЛНР» Леонід Пасічник ще 1 жовтня року заявив, що «паспорти громадянина ЛНР» отримали понад тис. осіб. [8]
Російська паспортизація населення ОРДЛО потрібна Кремлю також і для того, щоб створити додаткові проблеми Києву у разі формального повернення ОРДЛО Україні. Наявність у складі населення Сходу України сотень тисяч громадян РФ використовуватиметься Москвою для того, щоб вимагати від Києва легалізації та узаконення подвійного громадянства України і РФ в масштабах усієї України. Якщо Київ погодиться на цю вимогу, то метастази російської паспортизації загрожуватимуть усім регіонам України, передусім тим, де фіксується найбільший вплив російських медіа і кремлівської пропаганди. Тобто зараз ця проблема обмежена окупованими територіями, але після формального повернення ОРДЛО під контроль Києва вона може швидко охопити всю Донеччину і Луганщину, а також Харківщину, тим більше що Москва всіляко цьому сприятиме.
Крім того, наявність у складі населення Сходу України сотень тисяч громадян РФ використовуватиметься Москвою, як підстава для перманентного втручання у внутрішні справи України і висування різноманітних вимог. Протягом усіх років незалежності України Москва регулярно висувала Києву вимоги начебто з метою «захисту російськомовного населення України». Зокрема, це вимоги надання російській мові статусу другої державної, збереження й розширення мережі російськомовних навчальних закладів тощо. Слід готуватися до того, що вимоги начебто з метою «захисту російських громадян у складі населення України» можуть бути ще нахабнішими як за формою, так і за змістом. А якщо Київ відмовлятиметься їх виконувати, то Росія зможе використати це як привід для вторгнення, «щоб врятувати своїх громадян». Це показали останні бойові дії на Донбасі, коли російські ЗМІ, поки маргінальні, починають піднімати тему «вбивств» російських громадян українськими військовими. І, судячи з усього, такі сценарії є одними з базових для РФ.
Тобто насправді нинішня ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була до появи указу Путіна про спрощене надання громадянства РФ жителям ОРДЛО. У роках можна було сподіватися, що після деокупації ОРДЛО тамтешнє населення поступово реінтегрується в українське політичне життя. Однак тепер перспектива інша: навіть якщо Кремль формально поверне ОРДЛО Україні, значна частина тамтешнього населення залишиться з російським громадянством. До того ж, чимало осіб з російським громадянством можуть відмовитися вважати себе громадянами України, особливо якщо їх підбурить Москва. І така ситуація зможе зберігатися десятиліттями.
Москва домагатиметься, щоб ОРДЛО після формального повернення Україні, мали статус території подвійного російсько-українського підпорядкування. І саме таким змістом Москва прагнутиме наповнити «особливий статус ОРДЛО». А це, своєю чергою, буде використано як підстава для вимог про зміну державного устрою (федералізація) та зовнішньополітичної орієнтації України (відмова від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію).
Отже, російська паспортизація населення ОРДЛО є одним з ключових елементів планів Путіна щодо України. І слід готуватися до того, що року Кремль інспірує нову хвилю нав’язування жителям ОРДЛО громадянства РФ. Можна очікувати, що наступного року РФ видасть від до тисяч російських паспортів в ОРДЛО, а повна «паспортизація» відбудеться до року, коли щонайменше % жителів окупованих територій матимуть російські паспорти.
Знищення економіки
Економіка ОРДЛО під час російської окупації невпинно деградує. Типовими явищами на промислових підприємствах окупованих територій Сходу України стали припинення капіталовкладень, зростання заборгованості з виплати заробітної плати, скорочення робочих місць і повне закриття виробництв через відсутність ринків збуту продукції. Чимало машинобудівних підприємств було вивезено до Росії [9] або й просто порізано на металобрухт.
У жовтні року Східна правозахисна група поінформувала, що за час окупації ОРДЛО окупаційні адміністрації закрили на Донеччині 19 вугільних шахт і 15 великих підприємств інших галузей (ХК «Топаз», Донецький казенний завод хімічних виробів, Ясинуватський, Горлівський, Сніжнянський машинобудівні заводи, ТОВ «Донбаскабель», завод «Норд», Новоазовський вітропарк, Донецький металургійний завод, Донецький завод «Точмаш», концерн «Стірол», Донецький електротехнічний завод, хлібозавод у м. Дебальцевому, Сніжнянський завод хімічного машинобудування, роздрібна мережа «Амстор»), на Луганщині — 22 вугільні шахти і 12 великих підприємств інших галузей (ПрАТ «Луганський патронний завод», завод електронного машинобудування «Машзавод», Луганський машинобудівний завод ім. Пархоменка, завод гірничорятувальної техніки «Горизонт», завод «Юність», Лутугинський науково-виробничий валковий комбінат, Стаханівський вагонобудівний завод, Луганський електромашинобудівний завод, «Луганський машинобудівник», компанія «Полі-Пак», Луганський трубний завод, Брянківський рудоремонтний завод). «За нашими підрахунками, через дії окупаційних адміністрацій РФ в ОРДЛО знищено близько тис. робочих місць», — повідомили правозахисники.[10]
Внаслідок зростання безробіття в ОРДЛО утворився великий надлишок робочої сили. Тому робоча сила дедалі знецінюється. В умовах зростання цін купівельна спроможність зарплат рік-у-рік падає.
Деградація економіки ОРДЛО прискорилася після 1 березня року, коли маріонеткові «республіки» «націоналізували» усі активи українських компаній. Більшість цих активів було переведено під управління ЗАТ «Внешторгсервис» (ВТС), зареєстрованого у Південній Осетії (територія Грузії, фактично окупована Росією). Ця схема була потрібна для легалізації фінансово-економічних взаємин між РФ і ОРДЛО. Росія офіційно не визнає «народні республіки» на сході України, але їх визнає Південна Осетія, з якою Росія має дипломатичні взаємини.
Реальним бенефіціаром ВТС є тандем генерал-полковників ФСБ Сергія Бесєди і Сергія Чемезова, які живуть по сусідству в підмосковному дачному селищі Акулініно. Бесєда з року керує 5-ю службою ФСБ (Служба оперативної інформації і міжнародних зв’язків) і є куратором ОРДЛО від ФСБ. Чемезов з року є гендиректором збройової держкорпорації «Ростех»; він давній друг Путіна (в х вони разом працювали в НДР в дрезденській резидентурі КДБ СРСР і жили в одному будинку).
Оперативне управління підприємствами ВТС в ОРДЛО отримала компанія «Газ-Альянс» з Нижнього Новгорода (РФ), підконтрольна Сергію Курченку — втікачу з України, пов’язаному з «сім’єю» Януковича. За чотири роки господарювання нового «інвестора» провідні промислові підприємства ОРДЛО увійшли в глибоку кризу. В робітничому середовищі посилилися протестні настрої. Зокрема, у лютому і квітні-травні року страйкували працівники Алчевського металургійного комбінату на Луганщині. Це стало приводом для заміни Курченка на нового «інвестора». 7 червня року в Ростові-на-Дону (РФ) відбулася нарада, в якій взяли участь «глава ДНР» Денис Пушилін, «глава ЛНР» Леонід Пасічник і директори всіх так званих «філій» ВТС — тобто підприємств, віджатих у законних власників в березні року. Головував на нараді заступник міністра економічного розвитку РФ Сергій Назаров, який з 15 грудня року очолює російську «Міжвідомчу комісію з надання гуманітарної підтримки постраждалим територіям південно-східних районів Донецької та Луганської областей України». [11] Назаров повідомив присутнім, що ЗАТ «Внешторгсервис» зберігається в існуючому вигляді, всі його контракти і заборгованості зберігаються, юридична особа ЗАТ «Внешторгсервис» не змінюється, однак оператор в особі компанії «Газ-Альянс» відсторонений від управління підприємствами, управління передано новій особі — Євгену Юрченку. [12] Назаров представив Юрченка, і той виступив з обіцянками поліпшити ситуацію.
11 червня Пушилін і Пасічник виступили із спільною заявою «про переведення філій ЗАТ «Внешторгсервис» під управління нового інвестора». «У зв’язку із складною ситуацією на промислових комплексах, переданих Республіками в управління ЗАТ «Внешторгсервис», де заборгованість із заробітних плат набула хронічного характеру, перед керівництвом Республік постало питання про пошук нового інвестора. Наразі Урядами Республік завершено переговори з представниками інвестиційної групи, яка забезпечить фінансування та розвиток металургійних та коксохімічних підприємств, що перебувають в управлінні ЗАТ «Внешторгсервис». Основною умовою досягнутих домовленостей є погашення всіх накопичених підприємствами боргів і насамперед із заробітної плати», — повідомили Пушилін і Пасічник. [13]
Спочатку Юрченко називав себе керівником керуючої компанії «Фінансові активи». 11 жовтня він провів у Донецьку прес-конференцію, де презентував себе вже як власник компанії «Южный горно-металлургический комплекс» (ЮГМК). «ЮГМК — це приватна компанія, яка на % належить мені. Я є інвестором цієї структури. Вона призначена тимчасовим адміністратором семи найбільших підприємств металургійного та коксохімічного виробництва ЛНР і ДНР: «Єнакіївський металургійний завод», «Макіївський металургійний завод», «Макіївкокс», «Ясинівський коксохімічний завод», «Комсомольське рудоуправління», «Алчевський металургійний комбінат» і «Стаханівський феросплавний завод». Це в жодному разі ніяка не приватизація, це планова та вивірена робота щодо відродження промисловості Донбасу, — заявив він. — Я буду саме тією людиною, яка відкрито узгоджуватиме з главами та урядами обох республік свої виробничі програми, фінансуватиме їх і контролюватиме».[14]
Насправді Юрченко не має власних ресурсів для інвестування в ОРДЛО. Керуюча компанія «Фінансові активи», яку він придбав року, отримала року чистий збиток 11,5 млн руб., а її активи скоротилися до 73,3 млн руб. [15] Функція Юрченка інша — фактично він став намісником Путіна в ОРДЛО. Слід зазначити, що він має досвід керівництва територіями: у квітні-жовтні року він тимчасово виконував обов’язки заступника губернатора Воронезької області РФ.
В українському експертному середовищі сформувалася думка про те, що Євген Юрченко є людиною Сергія Іванова — людини з найближчого оточення Путіна. У роках Іванов був співробітником 1-го відділу управління КДБ СРСР по Ленінграду та Ленінградській області, де працював в одному підрозділі з Путіним.
У роках Юрченко був генеральним директором державного холдингу «Связьинвест» і на цій посаді тісно співпрацював з Івановим. З травня р. по грудень р. Іванов працював заступником голови уряду РФ і був куратором, зокрема, телекомунікаційної галузі. Саме під його керівництвом у роках проводилася реформа держхолдингу «Связьинвест»: вісім дочірніх компаній холдингу (сім міжрегіональних компаній зв’язку та «Дагзв’язінформ») приєдналися до ВАТ «Ростелеком», після чого керуючий холдинг припинив існування.
З грудня року до серпня року Іванов був керівником адміністрації президента РФ Путіна, а з серпня року обіймає скромну посаду спеціального представника президента РФ з питань природоохоронної діяльності, екології і транспорту. Однак це не єдина його посада. З червня р. він очолює раду директорів ПАТ «Ростелеком». Крім того, у квітні року Путін призначив його членом наглядової ради держкорпорації «Ростех». Гендиректором цієї корпорації, як вже зазначалося, є інший давній друг Путіна (з часів спільної роботи в КДБ СРСР) Чемезов, який разом з куратором ОРДЛО від ФСБ РФ Сергієм Бесєдою є кінцевим бенефіціаром ЗАТ «Внешторгсервис». В роки, коли Іванов очолював адміністрацію Путіна, московські політологи говорили про «групу Іванова — Чемезова» як про одну з «башт Кремля».
Версію про те, що Юрченко є людиною Іванова і саме тому став «інвестором» ОРДЛО, ще 13 червня сформулював політичний оглядач Олег Поліщук, який веде в «Діловій столиці» регулярну рубрику «Тиждень в ОРДЛО».[16] 30 червня аналогічну думку в коментарі українському державному телеканалу «Дом» висловив засновник Східної правозахисної групи Павло Лисянський: «Компанія «Ростелеком», головою ради директорів якої є Сергій Іванов, свого часу поглинула «Связьинвест», якою керував Юрченко. Наша інформаційно-аналітична група з’ясувала, що це не два партнери, [Юрченко] це його [Іванова] людина, тому що Юрченко — дуже маленький для такої політичної величини в Росії, як Сергій Іванов». [17]
Заміна Курченка на Юрченка в ролі оператора «націоналізованих» підприємств в ОРДЛО означає, що Кремль відмовився від використання осіб з оточення Януковича в ролі проміжної ланки і вирішив напряму управляти промисловістю окупованих територій Сходу України. Юрченко як намісник Путіна стоїть над обидвома маріонетковими «республіками» та їхніми «главами» Пушиліним і Пасічником.
І саме Юрченко приймає оперативні рішення щодо переданих під його управління промислових підприємств. Тобто маріонеткові «республіки» взагалі не мають впливу на «націоналізовані» ними підприємства українських компаній. Весь вплив тепер в руках Кремля.
Проєкт Радіо Свобода «Донбас Реалії» розповів про наявний у нього документ — затверджену російським урядом «Програму пришвидшеного соціально-економічного розвитку територій на роки», у якій окуповані території Донеччини і Луганщини названо відповідно «територія 1» і «територія 2». Згідно з цим документом, РФ упродовж найближчих трьох років виділить на соціально-економічні потреби ОРДЛО понад млрд руб., тобто близько $12 млрд (утримання окупаційних військ фінансується окремо). «Сценарні програми, які були ухвалені урядом РФ, спрямовані на повну інтеграцію окупованого Донбасу в російську економіку. Нещодавно урядом РФ було проведено окреме засідання, присвячене окупованим територіям, і там було ухвалено програму підтримки Т1 і Т2, як вони називають наші окуповані території. Після цього засідання уряду Назаров приїхав у Ростов, провів нараду з представниками так званих «урядів» Донецька і Луганська, довів керівні вказівки, і уже ми бачимо реалізацію», — розповів представник одного з розвідувальних органів України. Згідно з даними української розвідки, фінансування відбувається через московський Благодійний фонд підтримки міжнародних гуманітарних проєктів, наглядову раду якого очолює той-таки Назаров.[18]
Засновником цього фонду є комерційний банк «Міжнародний розрахунковий банк», зареєстрований у Південній Осетії.[19] Отже, кремлівські гроші, як і раніше, йдуть в ОРДЛО через Південну Осетію, тільки тепер ними розпоряджається путінський намісник Юрченко.
Хоча Москва начебто пообіцяла виділити ОРДЛО протягом наступних трьох років $12 млрд, тобто $4 млрд на рік, але реальні обсяги напевно не збільшаться порівняно з попередніми роками, тобто будуть приблизно в межах $1, млрд на рік. Стратегія Кремля полягає не в розвитку економіки ОРДЛО, а навпаки, в її поступовому занепаді і знищенні.
Про намір Москви економити на утриманні ОРДЛО опосередковано свідчить і «Договір про створення єдиної митної території та розвиток економічної інтеграції», який підписали Пушилін і Пасічник 15 вересня року.[20] На виконання цього «договору» дві «республіки» з 1 жовтня припинили митне оформлення товарів, що перетинають «кордон» між ними, та прибрали блокпости. Завдяки тому, що тепер товари вільно переміщаються через «кордон між ДНР і ЛНР» без декларування та «державного» контролю, Москва отримала можливість скоротити витрати на утримання митниць в обидвох «республіках».
Що ж стосується російських фінансових вливань в економіку ОРДЛО, то їх явно замало, щоб зупинити падіння промислового виробництва. За роки після окупації особливо сильно погіршилася ситуація у вугільній промисловості ОРДЛО. Закрито вже близько половини шахт. Спочатку закривалися шахти, які видобували дешеве енергетичне вугілля. Але вже черга дійшла і до найкращих підприємств, які виробляють дороге коксівне та антрацитове вугілля.
Дуже символічним стало закриття в Донецьку шахти ім. Засядька, яка до окупації була одним з найбільших і найрентабельніших виробників коксівного вугілля на Донбасі. Її директор і фактичний власник Юхим Зв’ягільський був народним депутатом України восьми скликань (з року до року), у роках виконував обов’язки прем’єр-міністра України. У березні р. цю шахту «націоналізували», а 23 вересня року на ній відбулася пожежа, після якої видобуток вугілля було припинено. За словами так званого «голови Донецької профспілки працівників вуглепрому» Геннадія Ковальчука, дві лави, що діяли на шахті, сильно затоплені; знадобиться, як мінімум, півроку, щоб відкачати воду, провести гірничо-відновлювальні роботи, відремонтувати обладнання, яке опинилося під водою. Затоплення шахти сталося як через останню аварію, так і через слабкість старих насосів, які до того ж часто зупинялися через відключення електроенергії. Наразі невідомо, чи буде взагалі відновлено роботу шахти, оскільки з підприємства звільняються фахівці, без яких відродження видобутку неможливе. Також у шахти немає коштів на покупку потужніших насосів та іншого обладнання. [21]
Можна прогнозувати, що у році негативні процеси в економіці ОРДЛО поглибляться. Зокрема, триватиме закриття вугільних та інших підприємств, доведених до банкрутства.
Не виключено, що на деякий час стабілізується ситуація на семи великих металургійних і коксохімічних підприємствах, які взяла під своє управління компанія ЮГМК російського «інвестора» Юрченка. Але це не альтруїзм Москви, ці підприємства вже фактично інтегровані в економіку РФ, їх продукція поставляється російським компаніям.
Невпинна деградація економіки ОРДЛО протягом понад семи років окупації переконливо показала, що Путін не має намірів перетворювати маріонеткові «республіки» на «вітрину руського миру» (хоча попервах такі сподівання у деяких наївних місцевих мешканців були). Також для Путіна немає сенсу інтегрувати ОРДЛО до складу РФ: з геополітичної точки зору ця смуга землі не є особливо цінною (на відміну від Кримського півострова, який для Кремля є стратегічно важливим), а з економічної точки зору ця депресивна територія є зайвим тягарем.
Вивезені до Росії виробництва, порізані на металобрухт цехи, затоплені шахти — усе це свідчить на користь версії про те, що Путін планує врешті-решт нав’язати ОРДЛО Україні. Нав’язати у стані з ущент зруйнованою економікою та розбитою інфраструктурою, щоб ця територія стала для держбюджету України чорною дірою. Україна буде змушена витрачати на відродження цієї території колосальні ресурси, економлячи на усіх інших програмах, у тому числі й на програмах розвитку своїх Збройних Сил, оборонної промисловості, сфери охорони здоров’я тощо. Водночас Україна за рівнем свого економічного розвитку, як і за рівнем зарплат і пенсій, ще більше відстане від сусідніх країн ЄС, а це фактично унеможливить прийняття України до складу Євросоюзу.
Тож слід готуватися до того, що у році, як і в попередні роки, економіка ОРДЛО не просто занепадатиме, а навмисно знищуватиметься. Перехід найбільших металургійних і коксохімічних підприємствах під оперативний контроль російського «інвестора», а фактично путінського намісника Юрченка означає, що виробничі потужності цих підприємств можуть бути фізично знищені (шляхом диверсії або навмисного порушення виробничої технології) будь-якої миті.
Екологічна катастрофа
Також за роки окупації значно погіршилася екологічна ситуація в ОРДЛО. Це зумовлено двома чинниками. По-перше, після окупації практично припинилося фінансування заходів, спрямованих на розв’язання екологічних проблем. Не робиться майже нічого для переробки породних відвалів вугільних шахт, рекультивації земель, очищення річок і водойм. А по-друге, деградація економіки та інфраструктури спричиняє виникнення нових локальних техногенних катастроф.
Особливо небезпечна для здоров’я людей ситуація склалася в ОРДЛО з питною водою. Навіть до російського вторгнення Донецька область була найпроблемнішою в Україні за трьома критеріями: найбільше споживання водних ресурсів; найнижча забезпеченість користувачів водними ресурсами; найвища забрудненість поверхневих водних об’єктів (річок, озер тощо) і ґрунтових вод.
Як повідомив гідрогеолог, кандидат геолого-мінералогічних наук, головний науковий співробітник відділу природних ресурсів Інституту телекомунікацій і глобального інформаційного простору Національної академії наук України Євген Яковлєв [22], у році на підконтрольній та непідконтрольній Україні територіях Донбасу було проведено дослідження якості води у приватних свердловинах, колодязях, джерелах, водосховищах. Воно показало, що 90% проб не відповідають санітарним нормам. У цих пробах вчені знайшли залізо, марганець, важкі метали, ртуть, мідь, цинк, свинець, нафту та хімпродукти, тобто весь спектр речовин, які надходять на полігони відходів, у водойми технічних стоків та скиди шахт. Використовувати таку воду для споживання людям не можна.
Російська окупація прискорила закриття шахт. Як наслідок, збільшилася кількість неконтрольованих витоків шахтних вод, які забруднюють не лише поверхові, але й підземні води. Тому Євген Яковлєв дав невтішний прогноз щодо водозабезпечення регіону. По-перше, посилюватиметься забруднення там, де воно вже проявилося, — на ділянках, які прилягають до шахт. По-друге, внаслідок збільшення кількості шахт, де рівні шахтних вод наблизяться до поверхні, забруднення пошириться на Сіверський Донець, Кальміус, інші річки Донбасу, які перетинають райони розташування шахт. І по-третє, це вплине також і на гідрохімію вод Азовського моря.
У жовтні року журналіст goalma.org Марина Курапцева описала ситуацію в м. Єнакієвому: «За повідомленнями співробітників промислових підприємств Єнакієвого, на території міста шахти вже не функціонують. Нова «влада» наказала розпочати підготовку до затоплення наших шахт ще у році. Тоді гірники зустрічалися з «комісіями» з Петербурга і Москви та намагалися довести росіянам, що донбаські шахти мають іншу специфіку. Вони мають іншу системи водовідливу, ніж ростовські, — поверхневий водовідлив категорично їм не підходить, тому що донбаські шахти мають велику глибину, розгалужену мережу пустот під землею, куди треба блокувати потрапляння води. «У якийсь момент ми нарешті зрозуміли, що російським комісіям це байдуже, у них зовсім інша мета: руйнування промисловості Донбасу. І тепер ми чекаємо зарплати за рік. А шахт вже немає», — повідомляє працівник шахти з Єнакієвого».[23] Ця ситуація є типовою для шахтарських міст і селищ на окупованій території Сходу України.
Навесні у році окупаційна влада припинила відкачування води з шахти «Юнком» (на території Єнакіївської міськради), де у році радянський уряд здійснив ядерний вибух з метою зниження механічної напруги в гірському масиві. 23 травня року прокуратура Донецької області внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого ст. (екоцид) Кримінального кодексу України. «Окупаційна адміністрація РФ розуміє, що такі дії можуть спричинити екологічну катастрофу, яка полягатиме у радіоактивному, хімічному забрудненні ґрунтових та поверхневих вод місцевості і, як наслідок, забрудненні екосистеми Азовського моря», — констатувала прокуратура.[24]
В результаті затоплення шахти радіоактивні продукти вибуху (передусім цезій і стронцій) вже забруднюють поверхневі ґрунтові води. На цьому факті наголосив постійний представник України в ООН Сергій Кислиця на дебатах в Генеральній асамблеї ООН щодо ситуації на тимчасово окупованих Росією територіях України 23 лютого року. [25]
лютого року у Києві відбулася конференція «Зменшимо загрозу: екологічні та техногенні ризики на сході України». На ній експерт ОБСЄ з питань екології Дмитро Аверін повідомив, що в ОРДЛО підтоплюються або вже повністю затоплені 39 шахт. Шахти затоплюються через припинення енергопостачання, руйнування інфраструктури, демонтаж насосного обладнання тощо, повідомив експерт. Він наголосив, що затоплення шахт впливає на рівень ґрунтових вод і геологічну стійкість земної поверхні, воно може призводити до осідання ґрунту і виведення з експлуатації об’єктів міської інфраструктури та промисловості, в тому числі елементів регіональної системи водопостачання.[26]
У серпні року жителі окупованої Горлівки повідомили, що річка Залізна балка стала коричнево-рудою через заповнення шахтними водами. Колір води говорить про те, що вона насичена речовинами і металами, які проникли в воду з устаткування, залишеного в закритих шахтах. Це наслідок того, що на зупинених шахтах не працюють водовідливи. [27]
У році ситуація може стати ще гіршою, якщо окупанти здійснять свої наміри закрити в Донецьку шахту ім. Скочинського. За рахунок цієї шахти утримуються шахти ім. Абакумова, ім. Челюскінців, №біс, «Лідіївка», які діють в основному в режимі водокачки.[28] Отже, якщо окупанти затоплять шахту ім. Скочинського, то разом з нею буде затоплено ще чотири шахти.
Український державний телеканал «Дом» підрахував, що у році під окупацією опинилися близько 70 шахт. За сім років окупаційні адміністрації закрили понад 70% вугільних підприємств. І майже всі шахти були затоплені. Керівник громадської організації «Нове місто» Володимир Єлець з Торецька (на контрольованій Україною території) повідомив: «Ще один із факторів, який ми спостерігаємо, — просідання ґрунту. Це видно з повідомлень у соцмережах щодо Горлівки, Макіївки. У нас, у Торецьку, поки не помічені ці просадки. Звичайно, всі шахтарські міста — Горлівка, Макіївка, Єнакієве, Торецьк — перебувають над шахтними виробками. Тобто під ними порожнечі. І не дай Боже почнеться підтоплення, будинки можуть почати складатися просто цілими районами». [29]
Слід наголосити, що кожне затоплення шахтних виробок — це умисний акт окупантів, який фактично є екологічним злочином, актом екоциду. І це не поодинокі випадки, а систематична політика, яка має на меті завдати Україні та українцям максимальної шкоди. Кремль прагне перетворити ОРДЛО на територію, малопридатну для життя і господарської діяльності (через отруєння ґрунтових вод і просідання ґрунту). Затоплюючи шахти, окупанти вже створили в ОРДЛО майже півсотні локальних екологічних катастроф, від яких потерпають жителі не лише ОРДЛО, а й прилеглих територій України. І слід готуватися до того, що протягом найближчих кількох років окупанти можуть створити ще зо два десятки таких катастроф, затопивши решту шахт.
Трудова еміграція
Ще одним проявом економічної деградації ОРДЛО є міграція робочої сили за межі маріонеткових «народних республік». Ця проблема штучно підсилюється Росією і дедалі загострює демографічну кризу в ОРДЛО, яка, слід наголосити, проявилася ще до окупації.
Як відомо, Донеччина і Луганщина серед усіх областей України є найбільш урбанізованими, тобто мають найменшу частку сільського населення. А для міського населення порівняно із сільським характерною є значно нижча народжуваність. Також ще з радянських часів на Донбасі найгірша в Україні екологічна ситуація, яка спричиняє скорочення тривалості життя. І вже кілька десятиліть триває занепад більшості міст і селищ Донбасу через закриття вугільних та інших промислових підприємств, що змушує тамтешніх мешканців шукати кращої долі деінде.
Не дивно, що ці дві області стали лідерами за темпами скорочення населення. За даними Держстату України, протягом років, тобто за останні 10 років, перед російським вторгненням, населення Донецької області скоротилося за рахунок усіх факторів (низької народжуваності, високої смертності, міграційного відтоку) на 8%, Луганської області — на 9,4%, а решти регіонів України — на 3,9%. Це означає, що на Донеччині і Луганщині населення скорочувалося більш ніж удвічі швидшими темпами, ніж у інших регіонах України.
Якщо ж говорити не про всю територію Донеччини та Луганщини, а лише про окуповану, то там ці відмінності виглядають ще контрастніше. Окупантам вдалося захопити територію, на якій лише 5,1% населення проживали у сільській місцевості. Фактично ОРДЛО — це суцільна промислова смуга від Луганська до Донецька, у якій перемежовуються житлові зони, зони вугільних та інших промислових підприємств (у багатьох випадках давно збанкрутілих і закритих або ж зупинених нещодавно, вже за окупаційної влади) і величезні зони промислових відходів (зокрема, терикони з відпрацьованої породи після видобутку вугілля), що забруднюють повітря і ґрунтові води. З точки зору економіки ця територія є депресивною, з точки зору екології — суцільною зоною екологічної катастрофи, а з точки зору демографії — зоною найшвидшого (не лише в Україні, а й у всьому світі) скорочення населення.
Після російського вторгнення демографічні тенденції в ОРДЛО різко погіршилися. Першим наслідком окупації стала хвиля біженців. Багато людей мали підстави боятися за своє життя, бо займали чітку проукраїнську позицію. Для молодих сімей важливим мотивом було бажання не наражати на небезпеку своїх дітей. Також чимало чоловіків прагнули уникнути примусової мобілізації до окупаційного війська. До мотивів особистої безпеки додавалися економічні мотиви: дедалі більше людей втрачали бізнес або залишалися без роботи. Чимало різноманітних підприємств закрилися через розірвання зв’язків із партнерами з інших регіонів України або ж через те, що їхні власники переїхали разом із своїм бізнесом на територію, яка залишилася під контролем України. Крім того, з окупованих Донецька і Луганська було евакуйовано державні установи, вищі навчальні заклади тощо.
Серед тих, хто виїхав з ОРДЛО, переважали молодь і люди середнього віку (у т.ч. з дітьми дошкільного та шкільного віку), а частка людей передпенсійного і похилого віку була порівняно невеликою. Типовим явищем було, коли дорослі діти перебиралися на територію, контрольовану Україною, а їхні батьки-пенсіонери залишалися, щоб не кидати напризволяще квартиру. Цей процес триває, оскільки щороку з ОРДЛО масово виїжджають випускники шкіл, щоб вступати до українських вишів, тим більше що для цієї категорії абітурієнтів встановлено спеціальну, спрощену процедуру вступу. Також усі роки окупації триває трудова міграція населення, яка стимулюється зростанням безробіття і знеціненням робочої сили.
Загальним наслідком усіх зазначених тенденцій стало суттєве спотворення демографічної структури населення ОРДЛО. Вона і до війни характеризувалася нижчою, ніж в середньому по Україні, часткою молодих поколінь, а за роки окупації ця частка впала ще сильніше, і за її рахунок зросла частка пенсіонерів. Це означає падіння народжуваності та зростання смертності. Таким чином, російська окупація загнала ОРДЛО в демографічну спіраль вимирання.
Наведемо тепер кількісні показники, що характеризують масштаб демографічних проблем в ОРДЛО.
За даними Держстату України, на тій частині території Донецької та Луганської областей, яка наразі є окупованою, станом на 1 січня року (тобто до окупації) проживало відповідно тис. і тис., сумарно — тис. осіб.
Так звані «держслужба статистики ДНР» і «держкомітет статистики ЛНР» говорять про наявні тис.[30] і тис.[31]жителів окупованих Росією територій Донеччини і Луганщини станом на 1 жовтня року, сумарно — тис. осіб. Водночас зазначається, що розрахунок чисельності населення здійснюється за даними Всеукраїнського перепису населення року, з урахуванням природного та міграційного руху населення, за інформацією реєстраційних органів.
З цих даних виходить, що протягом майже восьми років окупації населення ОРДЛО скоротилося лише на тис. осіб. Однак цим даним не можна вірити, оскільки вони не враховують реальний міграційний відтік. Здебільшого люди знімаються з реєстрації за місцем проживання в ОРДЛО лише у разі, коли сім’я продає квартиру і виписується (водночас там реєструються нові власники). Але переважна більшість тих, хто виїхав з ОРДЛО, житло не продали і з реєстрації не знялися. Зазвичай хтось з членів сім’ї (старше покоління) залишається доглядати за житлом, або ж власники час від часу самі навідуються до своїх квартир чи довіряють ключі комусь із сусідів. Це практикується вже чималий час і може тривати ще багато років.
У квітні ррку Український інститут майбутнього презентував дослідження «Чому за колабораціонізм в Україні нікого не засудять?»[32], у якому, зокрема, було зроблено достовірнішу оцінку чисельності населення в ОРДЛО. За цими розрахунками, за роки окупації кількість жителів окупованих територій Сходу України скоротилася з 3,9 млн до 2,9 млн, тобто на 1 млн осіб. З них 0,7 млн — це міграційний відтік, а 0,3 млн — так зване природне скорочення населення, тобто різниця між кількістю померлих і кількістю новонароджених.
У вересні року проєкт «Донбас Реалії», посилаючись на наявний у нього документ, розповів, що, згідно з внутрішніми російськими даними, на окупованому Донбасі проживає близько 2,9 млн осіб, 38% з них — пенсіонери. Чинником відтоку робочої сили названо те, що середня зарплата в ОРДЛО — лише 15 тис. руб., на 20 тис. руб. менше, ніж у сусідній Ростовській області РФ.[33]
Отже, внутрішні російські дані, якими оперує уряд РФ, збіглися з оцінками, які УІМ оприлюднив кількома місяцями раніше: в ОРДЛО залишилося близько 2,9 млн жителів. Дослідження УІМ також містить прогноз, що протягом наступних п’яти років (тобто до року) населення ОРДЛО скоротиться ще приблизно на 0,4 млн осіб, у т.ч. на 0,2 млн — через міграційний відтік і ще на 0,2 млн — через так зване природне скорочення.
Подальший розвиток подій засвідчив, що темпи знелюднення ОРДЛО можуть прискоритися і що це навмисно стимулюватиме Росія. Зокрема, російські компанії вже почали організовано переселяти до себе робочу силу з ОРДЛО разом з сім’ями, тобто назавжди.
Гучний приклад подав вугільний холдинг «Колмар», який перевіз із Донбасу до Якутії 2 тис. шахтарів та їхні сім’ї. Компанія допомогла їм отримати російські паспорти та поселила в Нерюнгрі. Про це повідомив генеральний директор «Колмару» Артем Левін, виступаючи на сесії «Виклики і перспективи російської праці» Східного економічного форуму у Владивостоку 2 вересня року.[34]
13 вересня року МВС РФ оголосило про ініціативу включити жителів ОРДЛО в російську державну програму переселення співвітчизників, які проживають за кордоном. [35] Вона пропонує пільги, допомогу, роботу і в деяких випадках навіть житло. Але переселятися потрібно в пріоритетні для уряду Росії регіони — це суб’єкти РФ, що входять до складу Далекосхідного федерального округу (від Якутії і Чукотки до Бурятії і Приморського краю). [36] Особливо затребувані там якраз характерні для Донбасу професії: шахтар, металург, токар тощо.
Заохочуючи працездатне населення ОРДЛО переселятися на далекий схід Росії, Кремль вирішує одразу два завдання. По-перше, він забезпечує ці свої регіони трудовими ресурсами. А по-друге, він поглиблює демографічну кризу в ОРДЛО і таким чином ще більше ускладнює відродження економіки ОРДЛО у разі деокупації цієї території.
Вимирання від COVID
Ще одним чинником демографічної кризи в ОРДЛО стала надвисока смертність від COVID Станом на 7 листопада року, так зване «міністерство охорони здоров’я ДНР» повідомило про зареєстрованих випадків зараження і смертей [37] , а «міністерство охорони здоров’я ЛНР» — про зараження і летальних випадки.[38]Сумарно в ОРДЛО померлих від COVID Якщо співвіднести цю кількість з «офіційною» чисельністю населення тис. осіб, виходить смерті на 1 млн жителів, а якщо поділити на достовірнішу оцінку 2,9 млн осіб, виходить смертей на 1 млн жителів.
За даними Worldometers [39], Україна і Росія на цю дату мали удвічі меншу смертність від COVID відповідно і смертей на 1 млн жителів. Звісно, усі ці дані (по ОРДЛО, по Україні, по Росії) сильно занижені. Але в будь-якому разі ситуація в ОРДЛО виглядає особливо поганою.
24 жовтня Східна правозахисна група повідомила результати проведеного нею моніторингу. Дві третини лікувальних закладів в ОРДЛО заповнені хворими на COVID У більшості міст ОРДЛО хворими на COVID заповнені також і гінекологічні відділення (операції з гінекології проводяться лише у Луганську та Донецьку в обмеженій кількості). Виняток становлять лише відділення онкологічні, їх поки що не віддають під COVID [40]
Одна з причин такого стану справ — дуже низькі темпи вакцинації в ОРДЛО. Окупаційна влада заборонила будь-які вакцини, окрім російських. Але при цьому Росія не поспішає забезпечувати окуповані території своїми вакцинами. Тобто в ОРДЛО штучно створюється дефіцит вакцин.
Як відомо, для багатьох країн, зокрема й для України, одним з джерел отримання вакцин є COVAX — глобальна ініціатива, яка проголосила своїм завданням забезпечити вакцинацію щонайменше 20% населення кожної країни і доступ усіх країн до різних вакцин.[41] Цими можливостями користуються жителі навіть найбідніших країн світу. Але Москва руками своїх маріонеток у Донецьку й Луганську зробила населення ОРДЛО заручником єдиного виробника вакцин — російського, не взявши водночас на себе ніяких зобов’язань щодо обсягів і термінів поставок.
Це дає підстави прогнозувати, що у році ОРДЛО залишаться одними з найгірших місць на планеті за ситуацією з COVID І це теж буде одним з «дарунків» Україні від Путіна.
РОЗДІЛ 4
Міжнародна політика
Зміст:
Глобальне суперництво КНР та США
Американсько-китайське суперництво у році остаточно оформилося у повноцінне великодержавне протистояння з контурами «нової холодної війни». Адміністрація Дж. Байдена продовжила стратегічний курс на конфронтацію з КНР, який розпочався ще за часів Б. Обами, і дійшов активної фази під час президентства Д. Трампа.
Відносини між Китаєм і США стали магістральним сюжетом у розвитку сучасних міжнародних відносин. Вони визначатимуть майбутнє світового порядку на наступне десятиліття як мінімум, а також матимуть вплив на військово-політичні, ідеологічні та фінансово-економічні процеси у світі. За оцінками британського Центру економічних і ділових досліджень, економіка Китаю випередить американську вже у році [42].
Те, що розпочалося за адміністрації Д. Трампа як торгова війна з метою врівноважити торговий баланс між країнами, зараз поширюється й на інші сфери співпраці та все більше нашарується на політико-ідеологічні протиріччя між двома великими державами. Ці протиріччя стають ледь не головним маркером розколу між Сходом і Заходом. Адміністрація Дж. Байдена не скасувала і не послабила торгові обмеження, запроваджені своїми попередниками, і навіть навпаки – після пандемії COVID між ними розпочалася запекла глобальна політична боротьба, яка увібрала у себе абсолютно нові смисли та ідеї.
Ключова ідея — поступовий занепад ліберального світового порядку, який був сформований на чолі зі США після Другої Світової війни, і оновлений у році із розпадом Радянського Союзу. Хвиля демократизації та лібералізації країн світу, яка розпочалася у х, вже за 20 років змінилася зростанням націонал-консервативних настроїв, антиглобалістських сентиментів та поширенням антизахідних ідеологій, особливо у деколонізованих, соціально-уразливих або економічно слабких регіонах, таких як Близький Схід, Африка, Південна Азія і Центрально-Східна Європа. Саме поступова втрата Сполученими Штатами та Європою першості у світовій економіці та послаблення їхньої безумовної ініціативи на міжнародній арені призвели до сходження регіональних гравців і появи альтернативних наративів про те, як слід розвиватися, жити, мислити, керувати та воювати. Саме у цьому контексті слід розглядати загострення протистояння між США, які за будь-яку ціну хочуть зберегти свої позиції у ядрі інноваційних світових лідерів, і Китаєм, який стає головним конкурентом Штатів у битві за статус наддержави.
Всесвітня коронакриза років поставила питання про ефективність різних моделей соціально-економічного розвитку та держуправління. В умовах різкого зростання попиту на вирішення етичних питань (соціальна несправедливість, економічна нерівність, бідність, беззаконня, бажання «нормальності») та на тлі постковідної соціальної радикалізації значної частини населення, Китай почав просувати наратив кризи західної демократії та капіталізму, наголошуючи на тому, що модель розвитку країн Заходу не придатна для життя у світі майбутнього, несправедлива та неефективна, а глобалізацію, як її бачать китайці, має очолити саме Пекін. За словами голови КНР Сі Цзіньпіна, його країна «не прагне гегемонії», але бачить себе у самому центрі світової торгівлі, ядром нової глобалізації, державою, яка зможе розмити монополію західних країн у виборі міжнародних правил гри [43].
У відповідь на такий виклик, США чудово розуміють, що без змін у власній політиці їх очікує поразка. А відтак, Вашингтон сам пішов на закриття ліберального світового проєкту, уособленням чого стало обрання президентом США Дональда Трампа у році. Необхідність підтримувати динамічну стратегічну конфронтацію із Китаєм повернуло в американську політику примат національних інтересів та принципи геополітичного мислення у боротьбі за конкретні сфери впливу. Політичний прагматизм, який завжди був притаманний саме Штатам, знову переміг ідеалізм, і поступово стає основним маркером американської зовнішньої політики. Очікувано, це призвело до суттєвих зрушень у зовнішній політиці США та сприйняття Америки в інших країнах, у тому числі й в Україні, де це сприйняття якраз засновувалося на «ліберально-ідеалістичному образі» США х років.
Маючи намір лишатися лідером умовного «західного світу» (хоча сьогодні Захід — це поняття дуже різноманітне та неоднозначне), США пішли на відмову від ролі «глобального поліцейського», про що публічно заявив ще Д. Трамп у році у ході візиту на американську військову базу в Іраку [44]. Роль гегемона, який захищав демократію і намагався поширювати всюди свої ліберально-демократичні цінності, виявилася занадто виснажливою і дорогою. Тому, як сказав президент США Джозеф Байден, виступаючи зі своєю «афганською промовою» у серпні року, Вашингтон не займатиметься більше національним будівництвом закордоном, а присвятить час та увагу внутрішнім проблемам [45].
На тлі пандемії COVID США загострили антикитайську риторику, запровадили додаткові санкції і почали вибудовувати новий глобальний альянс на кшталт західного блоку, який існував у часи «холодної війни» з СРСР. Пріоритет зовнішньої політики США почав переміщуватися у Азійсько-Тихоокеанський регіон, де Вашингтон взявся за інституціоналізацію своїх відносин з регіональними партнерами, яких вдається переконати у необхідності стримування Китаю. Наприкінці вересня США уклали угоду про оборонну співпрацю з Австралією і Британією (AUKUS), а у тому ж місці з’явилася інформація про те, що Сполучені Штати готові запросити Індію, Японію та Південну Корею у свій «Альянс п’яти очей». У Східній Європі США посилили співпрацю зі своїми традиційними союзниками з числа країн-учасниць «Ініціативи Тримор’я».
Окрім формування нових регіональних альянсів та об’єднань, ще одним наслідком загострення китайсько-американського протистояння стала реконфігурація балансу сил. США почали тиснути на країни, які співпрацювали з Китаєм, вмовляючи їх відмовлятися від великих інфраструктурних проєктів та китайських інвестицій. У свою чергу, Пекін активізував свою дипломатію у кількох важливих для США регіонах, наприклад у Латинській Америці та Східній Європі.
Боротьба між КНР і США вплинула й на загострення низки конфліктів уздовж геополітичної периферії Китаю, зокрема у Гонконзі, М’янмі, Південно-Китайському морі, Афганістані, Кашмірі та в районі Тайванської протоки. Все це змінює регіональний баланс сил, змушуючи різні країни робити вибір у цьому глобальному протистоянні.
Ідеологізація великої кількості міжнародних процесів також стала прямим наслідком китайсько-американського протистояння. Навіть питання «зеленого енергетичного переходу», як показав кліматичний саміт в Глазго, стало політизованим і розколює країни. Китай та Росія демонстративно проігнорували саміт COP26, тоді як США використали це, щоб звинуватити їх у намірах саботувати розвиток «зелених технологій».
У цьому контексті Україна опинилися у доволі непростій ситуації. Китайсько-американська «нова холодна війна» створила політичні розтяжки для багатьох країн, які намагалися розвивати стосунки як з однією, так й з іншою стороною.
Для нас Китай — найбільший торговельний партнер. За результатами року, на Китай припадало $ 16,4 млрд, а це понад 16% від усієї зовнішньої торгівлі України [46]. За останні 5 років обсяги китайських інвестицій в українську економіку сягнули $ млн [47]. З року Україна офіційно бере участь у глобальній ініціативі Пекіна «Один Пояс, Один Шлях», хоча й безуспішно. Китайський напрямок є одним з найбільших для українських агротрейдерів. За перші 11 місяців допандемійного року національний АПК отримав $ 1,8 млрд від експорту сільськогосподарської продукції у Китай.
З іншого боку, США для України — головний партнер у сфері безпеки та оборони, політичний та ідеологічний союзник. Під час робочого візиту президента України В. Зеленського до Вашингтона на початку вересня сторони підписали масштабну рамкову угоду про стратегічну співпрацю в оборонному секторі [48]. Крім того, у листопаді Україна та США перепідписали інший фундаментальний документ — Хартію про стратегічне співробітництво, яку не оновлювали з року. Щорічно, Україна отримує від США $ млн військової допомоги, а у році Вашингтон додатково виділив $60 млн на поставки нової партії ПТРК «Javelin» та $45 млн на гуманітарну допомогу. З року через програми Держдепартаменту та Пентагону США виділили Україні $2,5 млрд на програми тренування та спорядження Збройних сил, а загальний обсяг безпекової підтримки США за ці 7 років сягнув $4,6 млрд [49].
Суперництво між КНР і США ставить Україну у невигідну ситуацію вибору. Як показала історія із заводом «Мотор Січ», який Україна намагалася продати китайським інвесторам, США готові тиснути на Київ з метою недопущення поглиблення співпраці України з Китаєм. У свою чергу, це псує стосунки останніх і наражає Україну на ризики економічних, торгових та фінансових санкцій з боку Пекіна: скорочення обсягів торгівлі, запровадження торгових обмежень, відмова від імпорту українських товарів, позитиви у міжнародних арбітражах тощо. Це шкодить міжнародним зв’язкам України, і змушує Київ обирати між Сполученими Штатами та КНР. Будь-який вибір автоматично позбавляє Україну цілого зовнішньополітичного вектору, який є надзвичайно важливим для державних інтересів та інтересів бізнесу.
Крім того, глобальне суперництво двох великих держав прискорює конкуренцію країн у кількох критичних галузях: «зелена енергетична трансформація», боротьба за ринок рідкоземельних металів, відкриття транспортних коридорів та битва за міжнародні логістичні вузли. Україна поки що не готова пропонувати конкретні ініціативи на цих напрямках, а відтак, протистояння Китаю і США маргіналізує Україну, і робить із неї «державу-фронтир», яка перебуває на самій лінії глобального протистояння між Заходом і Сходом — роль, яку сама Україна та українська влада грати не бажають. Може скластися ситуація, що через китайсько-американські протиріччя і взаємний тиск з обох сторін, Україна не ризикне входити у будь-які міжнародні інфраструктурні та логістичні проєкти, а відтак випаде з регіональних програм розвитку.
Від боротьби США і Китаю змінюється міжнародний порядок денний. Стабільність світових ринків напряму впливає на економічну стабільність України. Міжнародна енергетична криза, яка розпочалася у жовтні з різкого росту цін на енергоносії в Азії, призвела до суттєвого погіршення соціально-економічної ситуації в Україні та підірвала позиції правлячої партії та уряду В. Зеленського. Звісно, це падіння не було безпосереднім наслідком кризи в Європі, але опосередковано, воно показало, що Україна — залежна від того, наскільки передбачуваною і стабільною є ситуація на світових ринках.
Більше того, китайсько-американське суперництво змінює міжнародну архітектуру безпеки і роль у ній Росії, що для нас є ключовим елементом цього процесу. Це стосується не лише здатності США захищати своїх союзників на прикладі Тайваня, але також і вірогідності домовленостей між Росією і США.
Після Женевського саміту Путіна-Байдена та запуску оголошеного президентом США «стратегічного діалогу» з Москвою, стало очевидно, що адміністрація Білого Дому прагнутиме досягти взаємопорозуміння із РФ через вихід на «впорядковану конфронтацію», заручившись щонайменше нейтралітетом Росії у глобальному протистоянні Вашингтона та Пекіна. Однак віртуальні переговори між президентом США Джозефом Байденом і лідером КНР Сі Цзіньпіном 16 листопада завершилися напрочуд конструктивною розмовою і відновленням «гарячої лінії» зв’язку між військовим керівництвом двох держав. Це означає, що і США, і Китай вирішили на найближчий час взяти паузу у своєму активному протистоянні.
Не виключено, що необхідність у перерві пов’язана із усвідомленням сторін про неможливість або небажання прямого лобового збройного зіткнення між собою у випадку подальшої ескалації, особливо навколо Тайваня, по якому Байден різко пом’якшив риторику у розмові з китайським колегою. Китаю необхідно ще приблизно від 5 до 10 років, щоб вирівняти військово-політичний паритет зі США і стати спроможними балансувати воєнну потужність США як мінімум у регіоні і у своїй периферії. Для Вашингтона «пауза» необхідна, перш за все, заради стабілізації внутрішньополітичної ситуації, а також для переговорів з Росією. У США розуміють, що Китай і Росія разом будуть набагато важчим суперником, аніж поодинці.
Відтак, імовірно, що тактична мінірозрядка, яка мала місце на переговорах Сі Цзіньпіна і Джо Байдена, є прелюдією до спроби США вирішити спершу питання Російської Федерації у найближчі роки, перш ніж здійснити наступні кроки у протистоянні з Китаєм. Вирішення питання Росії можливе за двома базовими сценаріями:
казино с бесплатным фрибетом Игровой автомат Won Won Rich играть бесплатно ᐈ Игровой Автомат Big Panda Играть Онлайн Бесплатно Amatic™ играть онлайн бесплатно 3 лет Игровой автомат Yamato играть бесплатно рекламе казино vulkan игровые автоматы бесплатно игры онлайн казино на деньги Treasure Island игровой автомат Quickspin казино калигула гта са фото вабанк казино отзывы казино фрэнк синатра slottica казино бездепозитный бонус отзывы мопс казино большое казино монтекарло вкладка с реклама казино вулкан в хроме биткоин казино 999 вулкан россия казино гаминатор игровые автоматы бесплатно лицензионное казино как проверить подлинность CandyLicious игровой автомат Gameplay Interactive Безкоштовний ігровий автомат Just Jewels Deluxe как использовать на 888 poker ставку на казино почему закрывают онлайн казино Игровой автомат Prohibition играть бесплатно