Free your Mind kiteboarding in Tarifa is your travel partner when it comes to kitesurf tuition, accommodations, complete packages and Guiding around Tarifa and it´s kitesurf spots.
Under German management Free Your Mind kiteboarding can count on an international experienced team that combines one thing; The passion for kitesurfing and motivation to teach you this wonderful sport.
With our station in Tarifa's Center, directly opposite the bus station, we are easily accessible for everyone. Even without a car.
Depending on wind and weather conditions we drive to the optimal spot and lare happy to offer you a free transfer.
We teach based on the IKO and VDWS standards.
The long-term motivation to teach people to kitesurf makes us constantly active to find new methods of learning and improvement.
Our experienced and knowledgeable instructors accompany you through your kitesurfing beginning. They will teach you to understand all basics and above all, to learn in a safe way to be able after tuition to continue this sport independent.
Whether you are a beginner or intermediate, we adapt our lessons to your progress and wishes.
Твори Лариси Денисенко, популярного українського прозаїка початку ХХI століття, навряд чи коли-небудь потраплять до хрестоматій. Вони не припадатимуть порохом у сутінках бібліотек в оточенні текстів похмурих класиків. Безжальні руки укладачів не викидатимуть із них розділи, аби втовкти всі літературні колізії й кульмінації в один грубий том і максимально скоротити час його читання. Школярі не домальовуватимуть письменниці вуса й окуляри (хоч це все одно не зашкодило б її харизматичній вроді) і навряд чи на уроках «укрліт» писатимуть твори (а от це насправді шкода!) «Особистість і натовп у романах Лариси Денисенко» чи «Моє ставлення до сексу та ранньої вагітності після прочитання роману “”».
Бо хрестоматії – це те, що хтось мусить читати, а не те, що читати хочеться. Оповідання, новели, романи Денисенко ніяк не вписуються в «канон» української літератури, адже немає в них ані національного насилля, ані розподілу земель, ані «щирих» кумоньок. Та й герої творів, навіть коли долають різноманітні труднощі, усе одно не втрачають зв’язку з реальним світом, опановують його спрагло й повно і вдихають його з насолодою.
Жоден персонаж творів письменниці, навіть найбільш екзотичний (о, цих в її творах вистачає!), не схожий на вигадку. Причому настільки не схожий, що кожного разу здається, наче Лариса, перш ніж розповідати нам нову, страшенно приватну історію, якимось фантастичним чином влізла в чужу оболонку і прожила шмат чужого життя зі властивими їй дотепністю та мудрістю. Воно наче й не дивно: як успішний адвокат Лариса зобов’язана це вміти. Але ж мусить іще й письмово виповісти все це на переконливих нотах! І їй удається така майстерна розповідь, що кожен персонаж вростає в життя читача, як новий приємний знайомець, навіть якщо той досі не дуже уявляв собі, чим живуть, наприклад, закохані в наркоманок юнаки, програмісти-емігранти, перекладачки-офіціантки, травмовані важким дитинством психоаналітики чи тричі заміжні самотні жінки…
Понад сто років тому класик української літератури Олександр Олесь написав вірша «З журбою радість обнялась…». Кожен твір Лариси Денисенко ніби ілюструє цю метафору, нагадуючи: життя – така штука, а Божі дороги несповідимі: не тільки радість виростає з журби, смутку чи нещастя, а й сміх, утіха й тепле родинне щастя. От лише не забувайте вірити й любити…
…Уже багато років я спілкуюся з цією унікальною людиною, читаю її романи, новели, оповідання, інтерв’ю, листи, коментарі в соцмережі, дивлюся на її портрети, обкладинки книг, на фото письменницьких пальців, що зависли над клавіатурою, пишу про її тексти, редагую… І ніколи не наважуюся поставити питання, що нав’язливо, маніакально переслідує мене всі ці роки.
Люба Ло! Звідки ж Ти все це знаєш?!
Не питаю, мабуть, тому, що здогадуюся – звідки. Читайте Ларису Денисенко, і ви теж будете знати багато чого, про що не пишуть у хрестоматіях…
Тетяна Щербаченко
На світанку будь-яких романтичних стосунків усе бачиться в ніжному рожевому світлі. Я не беру такі крайнощі, як брудні шкарпетки, найвищий ступінь жадібності, постійні пивні відрижки та подібні варіанти. Зате надокучливість на ранній стадії сприймається як турбота, настирність – як дуже зворушлива турбота, а повчання – як ті самі увага й турбота, помножені на щире бажання допомогти.
Так було й цього разу. Розчарування ще не настало, але його перші капосні ознаки вже починали мене діймати. Сама не знаю, навіщо, власне, я зустрічалася з Рюкзаковим. Рюкзаков колись навчався в паралельному класі, і я щось не пам’ятаю, щоб у школі він мені особливо подобався. Як і я йому. Ми були один одному паралельні. «Ну, я на тебе тоді дивився. Ти була якась така…» – мрійливо мукав Рюкзаков у відповідь на мої малоліричні спогади. Якого біса він мені сподобався зараз, я ніяк не могла збагнути. А я для нього, видно, залишилася «якоюсь такою». Про всяк випадок попереджаю: дівчата, не змішуйте сухі й напівсолодкі вина в компанії з давно прожитими вами персонажами, – це може налаштувати і вас, і їх на ліричний лад. І потім, цілком імовірно, може статися так, що ви тягнутимете цю лірику на своїй дупі довгі місяці.
Я не пам’ятала, чим прославився Рюкзаков у школі, він не брав участі в «богемних» розвагах на кшталт куріння під теплицею й прогулювання занять в ігрових залах і кінотеатрах. Не дер горлянку на інсценівках політичної пісні, ніколи не проводив шкільних концертів і не перемагав на змаганнях і в олімпіадах. Не носив до школи «Данхіл» та «Адідас». Не водив дружби зі шкільною елітою. Був звичайним хлопчиком. Як усі. Для мене він був «Рюкзаков з “А”». «Ашка». А всі «ашки» в очах «бешок» були нудьгарями й задротами. Зараз я могла сказати про Рюкзакова тільки одне: мені подобалися його димчасто-сірі очі й те, як він цілується.
З Рюкзаковим ми щосили обговорювали заплановану на травень поїздку до Туреччини, готувалися, вибирали й замовляли готель і таке інше. Час від часу в мене миготіла думка: а чи витримаю я Рюкзакова у відпустці? Адже там від нього буде не так просто відскіпатися, як у Києві. Рюкзаков іноді був грузлий, як кисіль. Ти його начебто випив, а за якийсь час диви – знову він зібрався на дні. Не зашлеш же Рюкзакова в довгий екскурсійний тур по красотах Туреччини? Точніше, заслати можна, але це марно. Без мене Рюкзаков нікуди не поїде. Коли ж мені ставало особливо страшно від рюкзакодумок, я перемикалася на питання більш приємне і не менш актуальне: який купальник вибрати – кольору вохри чи скошеної трави?
Вдала відпустка була для мене життєво необхідною. У той час моя робота вирізнялася постійними авралами і висмоктувала мою енергію літрами. Від самого початку я попереджала Рюкзакова, що біла, пухнаста й весело-поблажлива тоді, коли в мене небагато роботи. А от коли вона починається, її кількість зростає і кінця їй не видно, я стаю жахливо дратівливою, апатичною до всього, крім цієї самої роботи й близьких друзів (друзі мене майже ніколи не дратують). Крім того, я починаю ненавидіти всякі там розмови про кохання, почуття, планування стосунків та інші шмарклі.
Ще я не зовсім розуміла, на які такі грошики ми з Рюкзаковим збираємося їхати до Туреччини? Рюкзаков не любив обговорювати тему грошей і її підтемки – усе це йому здавалося вульгарним і не вартим теперішніх ліричних відносин.
– Як я можу говорити про гроші з коханою жінкою? – любив вигукувати Рюкзаков. Розмовляти про гроші, і правда, необов’язково – у тому випадку, коли вони є. Знаючи цю особливість Рюкзакова, щоб не псувати собі цим знанням довгоочікувану відпустку, я відкладала гроші із зарплати, і до травня, відпускного місяця, у мене назбиралася сума, що дозволяла самій оплатити мою відпустку. Варто відзначити, що я буваю дуже чуйною на світанку відносин, намагаюся зрозуміти становище іншої людини, підтримую її, співчуваю, заспокоюю, заряджаю оптимізмом. Але такі мої альтруїстичні почуття тривають рівно стільки, скільки тягнеться цей самий світанок, – тобто, не більше трьох місяців. Світанок минув, і я вирішила витратити частину відкладених грошей на всіляке миле моєму серцю манаття, що і зробила. Ви, напевно, ніяк не втелепаєте, а до чого тут озаглавлені топінамбури? Ще пара абзаців, і ми до них підійдемо.
Рюкзаков у той момент переживав не найкращі часи. Утім, не знаю, як би він переживав кращі. Не бачила я таких у Рюкзакова. Рюкзаков нехтував грошима, вони відповідали взаємністю. На роботі йому регулярно затримували зарплату, іноді не мав навіть на каву. Я намагалася зглянутися на його становище, хоча ситуація мене дратувала. По-перше, я до такого не звикла. А по-друге, дурнувато виглядає, коли, вечеряючи з чоловіком (навіть не вечеряючи, а так, перехоплюючи), платиш за обох. Ох, ці хитро-гордовиті обличчя київських офіціантів… Жахливо. Що поробиш, виходить, я – людина, залежна від облич офіціантів.
Варто сказати, що Рюкзаков, при всій його ненависті до торгово-грошових питань, розумів свою фінансову неспроможність. Тому намагався її компенсувати романтичним коханням і невгамовним сексом практично, як кажуть, «просто неба». А ще він зустрічав мене з роботи і ми разом тупцяли в напрямку до метро. Дорогою я думала: «Боже, і що зі мною відбувається? І це я? Я, що і кроку не робила без машини, навіть якщо мені потрібно було пройти якусь дрібничку, наприклад, від Маріїнського парку до ЦУМу? Яке метро?» Ні, проти метро я нічого не маю, але волію користуватися цим видом транспорту самостійно й винятково за власним бажанням або потребою. У мене була така споживча позиція: якщо поруч зі мною трапився чоловік, то я не повинна їздити на метро.
Ненав’язливо я намагалася пояснити Рюкзакову, що мені не потрібний чоловік, який би супроводжував мене додому на метро. Чоловік мені потрібний для того, щоб вирішувати більш глобальні проблеми: відкривати нові обрії, навчати, давати слушні поради, любити мене такою, яка я є, і приймати на себе частину моїх клопотів. А питання, як мені доїхати додому (на метро, пішки або взяти таксі), я здатна якось вирішити сама. Рюкзаков від цього страшенно бісився й замикався. Єдине, що він міг дозволити собі в той час, – це погуляти зі мною в парку або ботанічному саду, тримаючи мене за руку, затискаючи в безлюдних місцях, тикатися в мене в громадському транспорті та віддано дивитися хтиво-закоханими очима. Гарна погода цьому сприяла.
Отже, рожевий світанок закінчувався, змішування вин, що кинуло нас один до одного, давно втратило свій магічний вплив і я тверезіла. А людина, що тверезіє, часто стає злою. Витративши майже всі відкладені на відпустку гроші (зрештою, це ж Рюкзаков зазивав мене в спільну відпустку, то нехай і викручується), я частіше дозволяла згризати себе думкам, за рахунок чого або кого Рюкзаков збирається везти мене до Туреччини. Ось тут і трапилися топінамбури.
Я прийшла з роботи втомлена й повністю спустошена. Буває такий стан, коли в голові немає жодної цільної думки, а лише обертаються якісь важко ідентифіковані уривки. Рюкзаков подзвонив мені цього вечора десь близько У мене не було сил відповідати на його самцівські заклики: «Ятебелюблюятебехочуятакскучив». Тому я спробувала згорнути нашу розмову, пославшись на страшенну втому. А ще мені хотілося чогось такого, чого я сама не розуміла, але точно знала, що хочу чогось матеріального. Чогось схожого на браслет Сваровські з грайливими гранями, пантофлі на кістяній підошві або диск «Депешей [1]». І отут із найкращих єзуїтських мотивів Рюкзаков видав: уся моя втома від того, що в моєму організмі, на його переконання, надто мало заліза. Я дуже здивувалася, бо думала, що чого-чого, а заліза в мені досить і навіть вистачить із надлишком на всю колишню «Криворіжсталь».
– У тебе дефіцит заліза, тому ти так часто втомлюєшся. І постійно ниєш, – сказав Рюкзаков («Ниєш». І це мені говорить той іще скиглик Рюкзаков?! Рюкзаков, якого пересічний нежить укладає на тижневий лікарняний? Рюкзаков, який за кермом батькової машини втомлюється за якихось пару годин?!). – Тобі щодня потрібно їсти топінамбури. Включи їх до свого раціону обов’язково. У них до біса заліза. Уся моя сім’я – а здоров’я для моєї сім’ї дуже важлива штука, а не порожній звук, – регулярно споживає їх у різних видах! Можна у вигляді варення, можна мариновані, але тобі краще гризти їх сирими, так ми тебе швиденько підбадьоримо, зая, – сказав турботливий Рюкзаков.
Мене знудило від однієї назви. Я їх ніколи не їла, цих топінамбурів. Більше того, я навіть не уявляла собі, як вони виглядають. Єдине, що я знала про цей «овочефрукт», що це – земляна груша й що, напевно, від цієї штуки у захваті свині.
Останнім зусиллям своєї залізної волі я стримала себе, щоб не наговорити гидоти і не послати Рюкзакова туди, куди він зазвичай заклично запрошував мене. Я абияк закінчила нашу щиросердну розмову. Не спалося, мені здавалося: щойно я засну, у мій сон наскочить невгамовний Рюкзаков із літровою банкою варення з топінамбурів і буде силком їх у мене запихати. Топінамбур мені все-таки наснився. Якась величезна свиня грала ним у футбол. Він пахнув опалим листям, яке намочив дощ. І підморгував мені «картопляним» вічком.
Прокинулася я в паскудному настрої.
Наступного дня довго збиралася з думками й зрештою вирішила написати Рюкзакову листа. Рюкзаков любив писати листи. Вони завжди були довгі, завжди «про стосунки», завжди в них підкреслювалося, що любов не вимагає ніяких фінансово-матеріальних підживлень-підтримок, крім почуттів двох, а якщо вимагає, то, значить, це й не любов зовсім. Писав він і про те, наскільки для нього важлива сім’я, як ми будемо ходити в гості до його сімейних друзів і тримати одне одного за руки.
Я накатала Рюкзакову довгий опус. Без рук. Без сімейних друзів. І навіть без теперішньої любові. Досить цинічний і отруйний. Очевидно, я свідомо прагнула принизити його гідність. Я написала, що його довге утримання від жіночого товариства (Рюкзаков підкреслював, що він «до мене» уникав постійних стосунків), напевно, дозволило йому забути, що коли в жінки поганий настрій або вона роздратована, то підвищити його або зняти роздратування допомагають, приміром, парфуми, чудова пара взуття, косметика, шалик… Далі йшов двосторінковий синонімічний ряд приємних і досить матеріальних жіночих щастячок. «Топінамбури до цього списку не потрапляють за визначенням», – так я закінчила свій лист.
Він довго мені не відповідав. Я йшла з роботи, а відповіді все не було. Вечір я вирішила присвятити собі: сходила на масаж, до сауни, зустрілася з подругою, щоб випити, – мені просто необхідно було зняти цей топінамбуровий стрес. Увесь день, у кого тільки могла, я намагалася дізнатися, які вони на смак. Топінамбури. Ніхто не знав. Правда, один мій колега сказав, що колись його батько намагався висадити ЦЕ на дачі, тобто шанс познайомитися з топінамбурами в нього був, але мама, поплутавши їх із лопухами, вибур’янила топінамбури з коренем.
До будинку я підповзла пізно. І яким був мій подив, коли, підійшовши до свого під’їзду, я побачила, що з нього вибігає Рюкзаков. Він, виявляється, заявився до мене, аби з’ясувати наші стосунки. У руках Рюкзаков тримав чорний пакет.
– От. Приніс. Ти ж, зая, така неуважна, сама б нізащо це не відшукала.
Я здогадувалася, що ховається в чорному пакеті Рюкзакова. Я здогадувалася, яке «це» я б нізащо не відшукала.
– Топінамбури? – для проформи поцікавилася я. Рюкзаков просяяв. А то, мля.
– Торішні. Мариновані. Мати тобі дасть пару рецептів приголомшливих салатів. Можемо завтра взяти ці топі-нями, поїхати на дачу. Я розтоплю камін, буду масажувати тобі п’яточки. А ти, заю, приготуєш нам із них смачний і корисний салатик.
Топінамбури спочатку стали мені руба в горлі, потім упали каменем прямо до шлунку, викликаючи перманентну нудоту від Рюкзакова, його мами, здорового способу життя родини Рюкзакових і масажу п’яточок. Але почалося все з топінамбурів. Вони й стали початком кінця.
Ще раз Рюкзакова я побачила за місяць, коли повернулася з відпустки. Знов-таки вибігав із мого під’їзду. Цього разу він приніс мені направлення до модного лікаря, який вивчає нестачу заліза в організмі.
– Заю, ти регулярно споживаєш їх? – запитав Рюкзаков, цілуючи мене, наче й не було нічого. – Тому що я сказав лікарю, що ти споживаєш постійно. І він буде робити аналізи з урахуванням постійного споживання, – сказав Рюкзаков і схопив мене за руку. Якби мені навіть довелося залишити йому свою руку й своє серце на додачу, я б однаково вирвалася. Утім, обійшлося без каліцтв і жертв – незважаючи на регулярне вживання топінамбурів, ніхто б не назвав хватку Рюкзакова залізною.
Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:
– Ой, ви тільки подивіться, у вас однакові светри.
Це була неправда. Точніше, не зовсім правда. Тому що светри були різні, у мене – канадського виробництва, а в Стіана – іспанського. Светри були однакового кольору, кольору слонової кістки, у них були однакові коміри – «під горло», свій я загортала два рази, а Стіан – один. Светри були вузькі й короткі.
– Ера унісексу, – зауважила я.
Амалія похитала головою: «Нутребажтаке». Стіан нічого не сказав, він усміхнувся дуже чемно (у нього була дуже ввічлива усмішка навіть тоді, коли він злився або щось йому не подобалося) і витер свої масляно-горіхові пальці об серветку, затиснуту між моїх пальців.
Нам зі Стіаном подобалося танцювати. Кожен із нас танцював сам по собі, але оточуючі думали, що ми танцюємо разом. Тому що ми й танцювали разом. І потім уже, не домовляючись, наприкінці своїх електронних листів приписували: «Cheers, Hugs and Dance!» [2]
Так виходило, що ми бачилися на різних заходах міжнародного значення три або чотири рази на рік. Це були різні країни, різні міста, різні клуби: Київ, Москва, Париж, Мадрид, Прага, Сеул… Ми вдягали вузькі джинси й схожі або однакові светрики і танцювали. Светрики були на блискавці або без. Ті, які були на блискавці, ми називали кофтинками. А ті, які були без блискавок, з комірами «під горло» або з мисоподібними вирізами, ми називали светриками. Усі наші светрики були вузькими, гладенькими, однотонними. Ми не любили, щоб на них були малюнки.
Першим це зробив він. Хоча першою подумала про це я. Коли ми зустрілися в Москві, він прийшов до мого номера ввечері й простягнув пакет. Він дотепер мені не вірить, але я знала, що буде в цьому пакеті. Знала! Светрик був сірий із блакитним відливом. Бавовняний. Вузький, зв’язаний англійською резинкою.
– Спасибі, – видихнула я. Відразу стягнула свою кофту й вдягла светрик Стіана. Він мені личив. Упирався своїм рівним краєм у мої стегна. Стіан стягнув із себе куртку, я вже знала, що буде під нею. Там був сірий светр із блакитним відливом. Стіан вважає, що авторство цієї ідеї належить йому. Але я знаю, що авторство – моє, а він лише актор, що вгадав режисерський задум. Ми сперечаємося з цього приводу дотепер. Утім, ми з ним постійно сперечаємося.
Тоді ми танцювали, і хтось сказав, що ми дуже гарні. Ми зі Стіаном практично одного зросту, хоча він і трохи вищий, сантиметрів на п’ять, але коли танцюєш, цієї різниці не видно. Стіан – попелястий коротко стрижений блондин, я – довговолоса шатенка. Багато хто міг би сказати, що в нас – сірі очі, але це неправда, тому що очі в нас різного кольору. Нам пасують джинси. Бо в нас гарні ноги й підтягнуті попи. Вузькі светрики нам теж пасують, тому що ми стрункі й гнучкі люди.
Стіан народився в Осло, він – дипломат, тому працює, де доведеться, і дуже часто кудись їздить. Якийсь час Стіан навчався в Мінську, тому знає такі дивовижні слова, як «діалектичний матеріалізм» і «сука п’яна»; знає, що таке прати пакети й розвішувати їх на прищіпках на балконі, щоб висушити. Пам’ятає, що банани продавали тільки ветеранам війни та їхнім родичам у спеціальних ветеранських магазинах, під якими можна було ці банани перекупити за прийнятною ціною. А ще він знає, що «бульбаші» – це білоруси, і про зміст і двозначність чудового слова-страви «драчена» він теж знає. Якщо хто не знає, це картопляна запіканка.
Я вже казала, що сперечаємося ми зі Стіаном постійно. Наприклад, це буває так. Я говорю про те, що прочитала книжку його співвітчизника Ерленда Лу. І додаю, що це забавна книжка. Стіан особисто знає Ерленда. Осло – дуже маленьке місто. Воно майже таке ж тісне, як наші светрики й джинси. Стіановий Ерленд – недоумок. Я говорю, що мене не цікавить, чи недоумок Ерленд, мені сподобалася його книжка.
– Це дурна книжка. Так може писати хто завгодно. Сісти й описувати, куди й чим ти какав, з ким лаявся, яку дівчину зустрів і що ти їв. Нісенітниця, – говорить Стіан.
– Що ти взагалі тямиш у книжках? – заводжуся я, бо мені не подобається, що Стіану, з яким ми так добре танцюємо, Стіану, з яким ми обмінюємося подарунками й усмішками, моєму прекрасному танцювальному Стіану не подобається книжка, яку я дійсно вважаю дуже забавною.
– Побільше, ніж Ерленд твій, тямлю, – так відповідає Стіан. – Роман має бути романом, якщо ти вже його взявся писати. Кому може бути цікаво, що Ерленд вважає своїх друзів недоумками або спілкується із сусідською дитиною? Багато хто вважає своїх друзів недоумками, а ще більше людей спілкуються із сусідськими дітьми. Теж мені творчість! – Стіан знизує плечима й крутить попою.
Мені подобається, як він крутить попою, подобаються його попа і його плечі, але не подобається, що йому не подобається творчість чортового Ерленда Лу. І, здається, останнє перекреслює все те, що мені в Стіанові подобається, тому я закипаю.
– Як ти не розумієш: ЯК написано – не менш важливо, ніж ЩО написано. І в нього, у ТВОГО Ерленда, відмінно виходить «ЯК», – заявляю я, вигинаю спину, енергійно рухаю стегнами. Стіан якийсь час стежить за цим процесом. Потім каже:
– І взагалі він – нудотний хам, буває, що в нього смердять шкарпетки, а ще він носить жахливі широкі й смугасті светри.
– Я теж ношу смугасті светри, – я напираю на нього грудьми. – І що?
– Ах, ти… – звужує очі Стіан.
– Дурень, – розширюю я свої.
Светр, що був вручений Стіанові в Празі, я купила в «Сеслі», саме там, де й той светр, що придбала собі. Вони відрізнялися блискавками. На моєму светрику блискавка була коротша, а на Стіановім – довша. Кольору вони були однакового – підігрітого молока. Я терпіти не можу молоко, особливо підігріте, як, напевно, терпіти його не можуть усі, хто часто хворів ангінами, але колір цей гарний. Лизнути підігріте молоко мені ніколи не хочеться, а светра хочеться. І часто. Я купила Стіанові светр на один розмір менший, ніж він носить. У Стіана гарне тіло, підкачане, але не занадто. Коли трикотажна річ менша на розмір, сидить вона щільніше й виглядає сексуальніше.
Стіан полюбляє дивитися, як я торкаюся руками своїх стегон. У нього так красиво ніколи не виходить. Він розповідає мені про те, які недоумки американці. Мені це чомусь не подобається, хоча сама я можу розповісти про американців і не таке. І не тільки про них. Тому я зауважую:
– І це говорить людина, народжена в один день із Томом Крузом, у великий День Незалежності не менш великої Америки?
Стіан починає злитися, він б’є себе по сідницях і каже:
– Ти взагалі незрозуміло з ким в один день народилася. А Круз, між іншим, непоганий актор і подобається жінкам.
На це я відповідаю, що народилася в один день зі Стравінським, але такі недоумки, як Стіан і Том Круз, звичайно ж, поняття про нього не мають.
– Ах, ти… – сичить Стіан.
– Дурень, – звично підтримую його починання я.
«Міз [3] Лариса Денисенсен», – читаю я на табличці, що тримає симпатична дівчинка, якщо можна назвати симпатичною дівчинку, чимось схожу на віслюка. Вона саме така. Схожа на віслюка й дуже симпатична. Я в Осло. Табличку написав Стіан. Він якось сказав, що в мене дурне прізвище.
– Де-ни-сен-ко. Неймовірно довго, дивне сполучення літер.
– Звичайно, – відреагувала я. – Інша справа – твоє. Кріс-тен-сен. Набагато коротше й милозвучніше, ага.
І ми почали сперечатися, штовхатися плечима, тому що танцювали, а потім випили пива, і нас осінило, що в нас із ним схожі прізвища. Мого діда кликали Денисом, а його – Крістеном. А «Сен» і «Енко» – це були їхні бойові прізвиська, тому що діди дружили, а подружилися вони, звичайно ж, на війні. На якій війні – неважливо, воєн завжди буває предосить, важливо, щоб теперішні чоловіки знаходили один одного саме на війні. Нам так здавалося. Наші діди так і зробили. А потім вони зліпили зі своїх імен і прізвиськ прізвища, щоб ніколи не забувати один про одного.
На готельному пледі мене чекав пакет. У ньому виявився бузковий светрик, легкий і пухнастий. Коли я вдягла його, мої очі змінили колір, стали темнішими і яскравішими. І я подумала, а якими стануть очі Стіана, коли він надягне свій? Очі Стіана стали світлішими й прозорішими.
– Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.
Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».
– Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.
– А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.
Я завела свої руки за спину.
– А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.
Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.
– А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.
– І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.
– Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.
Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?
– Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.
Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.
– Але це хлопчик! – продовжує Стіан.
Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.
– Хлопчик? – не розумію я.
Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.
– Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.
– Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.
– Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.
– Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.
Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».
– І ти вважаєш, що ви, тобто що ти назвав сина моїм ім’ям? МОЇМ? Виходить, як на тебе, оце-от ДУРНЕ ІМ’Я, воно – МОЄ, так? ЦЕ ІДІОТСЬКЕ ІМ’Я – МОЄ?! – починаю репетувати я.
– Не смій навіть говорити таке! Як ти можеш ТАКЕ говорити? Це не дурне ім’я, це ДУЖЕ ГАРНЕ ІМ’Я! ТВОЄ! – кричить Стіан.
– Дурне, аж найдурніше! ДЕ-БІЛЬ-НЕ!!!
– АХ, ТИ… – горланить Стіан.
– ДУРЕНЬ! – горланю я.
– Ти подивися, які вони красиві та які однакові, – чую раптом англійську мову.
Вона чужа, саме тому я її й чую.
– Давай швидше сфотографуємо їх, поки вони не помічають.
І я бачу, як повисають у кадрі тремтячою перевернутою веселкою дві смагляві руки, що вчепилися одна в одну. На моїй пухнастий бузковий рукав загорнений два рази, а на руці Стіана – один.
Усе-таки приємно, коли твоїм сусідом у літаку виявляється не володар п’яної пики, який тільки-но закусив цибулею, а миловидна тендітна дівчина із солом’яним волоссям, від якої пахне дамськими сигаретками й трав’яними парфумами. Ще й тому, що двом приємним освіченим панянкам завжди є про що поговорити годину-другу, притлумлюючи біль у вухах чи то плітками про Ксюшу Собчак, чи то спогадами про безіменних мужиків, чи то здоровим дитячим сміхом, або й просто джином. Забігаючи трохи наперед, хочу відзначити, що наша бесіда була б набагато приємнішою, якби не Саня. Він виник практично відразу після чобіт Ксенії Собчак, замшевих, трохи нижче коліна, блакитного кольору, з блакитними топазами.
– А в мене любов пристрасна, – сказала моя попутниця. – Санею кличуть. Знаєш, він який?
І я практично переглянула короткометражний фільм про життя-буття Сані. Саня народився під Уманню, дитинство його було босоногим, тому, мабуть, замолоду Саню посадили за крадіжку армійських чобіт, а вже в зрілі роки він зайнявся взуттєвим бізнесом. З моєю запашною попутницею він познайомився, коли служив в армії під Ленінградом. «Високий, сильний, упевнений у собі». Таким вона його пам’ятає, любить і знає. На якийсь час вони розсталися, а зустрілися знову, коли в нього за плечима була в’язниця, а в неї нижче талії – аборт. Усе це називається одною фразою – «життєвий досвід».
– Тепер живемо в мене, у Пітері. Квартира окрема, не велика, але й не маленька. Для однієї мене вона взагалі величезна, але Саня такий високий, гучний, великий, що поруч із ним усе дрібнішає. Мені здається, що я зникаю, коли він поряд.
Вона усміхалася. Я теж. Ми, жінки, знаємо, як це буває приємно: зникати, коли поруч із тобою коханий чоловік.
– Він бізнесом займається. Купив взуттєву фабрику. А я працюю агентом із нерухомості. Якщо тобі буде потрібна квартира в Пітері, завжди звертайся, обов’язково щось підшукаємо.
– Дівчата, совість у вас є? Узагалі можна трохи помовчати? – ісусоликий гівнюк визирнув через спинку крісла. – У мене голова від вашого тріску розколюється.
– А чого ти підслуховуєш? Не подобається – не слухай! – хором обурилися ми.
– Якусь годину летіти, а він розвиступався тут, терплячішим слід бути, чоловіче. Нерви берегти, – сказала вона.
– Для більш неприємних зустрічей, – додала я. І простягнула йому Уельбека. – Почитайте. Букви відволікають від слів, – подобрішала я, жінка, що побажала незнайомому, нехай і не надто приємному чоловікові бридких зустрічей у його неясному майбутньому. Він фиркнув, але книжку взяв.
– Саня, звичайно, не цукор, – продовжувала моя попутниця з тієї ж цифри. – Буває, що й дубасить мене. Але я все розумію: втомлюється, бізнес на ньому, життя непросте, та однаково нариваюся. Скільки разів собі казала: не чіпай, хай наореться. А я оце помовчу хвилини дві, а потім усе одно лізу. Мені ж його різкість стосовно інших подобається, так чому зі мною він має бути іншим? Адже він цільна натура. Саня вже другий тиждень на батьківщині бухає, вчора ввечері подзвонив, сказав, що дуже скучив, кричав, щоб прилітала негайно. Довелося вилітати через Москву, уявляєш? З Пітера ніяк не можна було вилетіти, якісь чиновники злітаються, повітряні коридори перекриті.
– Зате зараз зустрінетеся, обійметеся, і все у вас буде добре, – зауважила я, відчувши втому.
– Ні. Зараз ми не зустрінемося, – сказала вона. – Він мені дзвонив, попередив, щоб я до Умані сама добиралася. У якогось його друзяки день народження, всі п’яні, не розуміють, у який бік кермо крутити.
Я подивилася на годинник. Майже
– Умань від Києва близько? – поцікавилася вона.
– Як тобі сказати… не дуже. І пізно зараз, потрібно ще водія знайти, що візьметься до Умані їхати. У тебе грошей із собою досить?
– Нє-а. Я зірвалася в чому була, майже все, що взяла із собою, витратила. Подарунки мамі, сестрі, сувеніри всякі, горілка пітерська – пацанам, пиво, туди-сюди, квитки до Москви, квиток до Борисполя, стільки грошей полетіло…
«Завидна легковажність», – подумала я. І відразу побачила, як у її очах пронеслося занепокоєння, до неї починало доходити, в якому становищі вона опинилася.
– Не переймайся, щось вигадаємо, – необачно послала розраду мати Тереза, яка безвилазно сиділа в мені. Під «чимось» розумівся мій приятель Арсеній, що мав зустріти мене в Борисполі.
– Дивися, що мені видали. Картку якусь. Що мені в ній писати?
– Це всім негромадянам України видають, – заспокоїла я її. – Допомогти тобі заповнити?
Я виводила «Олена Баракіна», переписувала номер і термін дії її паспорта, придумувала мету її візиту в Україну, а вона розповідала про заходи, які заплановані на трьохсотріччя Санкт-Петербурга. І запрошувала в гості. Ввічлива така Лєна Баракіна.
До Арсенія ми підійшли вдвох.
– Привіт, любий! Почекай-почекай. Та стій ти! Розумієш, тут яка справа… От, до речі, Лєна, знайомся, нам потрібно щось придумати, щоб довезти її до Умані. У Лєни намалювалися несподівані проблеми.
– Це жарт такий? Уже північ, якщо ви не помітили, – влучно відреагував сонний Арсеній, злегка торкаючись губами моєї щоки.
– Яка я свиня, – повідомила нам Лєна. – Поцілуватися по-людськи не дала.
Арсеній нахилився до мене:
– Хто це? Що ти їй наплела? Якого милого нам із тобою цілуватися? Чи я чогось не знаю? Я тобі хто?
– Не знаю, – чесно знизала плечима я.
– Спасибі, – пролунав поруч противний голос. – Початок досить примітивний, а потім захопився. Усе-таки краще, ніж ваші одноклітинні Санєчка та Ксюша.
Мені простягали книжку. Лєна нервово засміялася. А я повернулася до Арсена:
– Сеню, ти ж не злий, – дорікнула.
– Я? Ні, я – не злий. Я просто хочу спати і їсти.
Ми переминалися з ноги на ногу.
– Добре, дівчатка! – підозріло бадьоро сказав Арсеній. – Піду зістикую питання з таксистами. Куди нам, значить, потрібно їхати? До Умані? Уночі, правильно я розумію? Угу. І скільки ми можемо заплатити?
– Скільки ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.
– Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.
– Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.
– Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.
Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.
– У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.
– І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.
– Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.
– Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.
– Так!
– Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?
– Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.
Точно. «Лариса», – усміхнулася я.
Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.
«Заю, так, все нормально! Я отут познайомилася з одними… Так вдало, що… Вони мене везуть до тебе. Так, гарні… Що? Які хлопці? Що-що? Скільки? Двоє. Що ти говориш? Які козли? Тут дівчина є. Ніхто нікого не зняв. Заю, я ж розповідаю, а ти гиркаєш і не даєш слова сказати. От. Чого ти перебиваєш? Не козли. Заспокойся. Чому обов’язково козли? Я що, тільки козлів і здатна при… Я й кажу, а ти не… Я познайомилася з однією дівчиною в літаку, а тут її хлопець або чоловік підійшов. Так, не знаю. А що, це нормально – у незнайомих людей таке запитувати? Яке тобі діло, хто він їй? Що? А де мені взяти тут знайомих? Я що, тут була хоча б раз, ти мене возив, чи що, сюди? Ти з глузду з’їхав взагалі? Немає в мене грошей. Це не вони забрали. Що? У мене батарейка сідає. Кажи швидше. Заю? Ти мене чуєш? Ні, я гроші взяла, але вони скінчилися. Сам пішов. Ну, Санєчко, я тебе теж люблю. Чого-чого? Вистрибувати з машини? Що ти таке кажеш? Я не можу, я ж поб’ю коліна. Ти ж сам казав, що обожнюєш мої коліна, що, вже не обожнюєш? Я тебе взагалі-то, Саню, падлом не називала. А ти мене при друзях своїх… Може, ти когось встиг завести собі отут, поки я?… Якусь уманську телицю, га? Так ти скажи, полегши душу, давай, може, я ще на літак встигну. Чого ти злишся, заю? Яке таксі? Ти знову за своє? Саню, зараз ніч, у вас там що – не ніч? У мене грошей немає. Я ж тобі сказала вже. Що? Безкоштовно, так. Напевно. Ну, ми про це не говорили ще. Який мінет, тут дівчина. Що, він при дружині, ти вважаєш, буде мене лапати? Вона? Ти що дурень, так? У літаку вона мене не лапала, а тут почне? Та хто мене буде трахати?! Це тобі одне в голові. Скучила страшно. Саню, батарейка… Що-що? Кажу ж тобі, вони – нормальні люди, везуть мене в Умань. Ти б краще спасибі їм сказав, ніж репетувати. Іномарка в них. Заю, звідки я знаю, які номери. Які у вас номери?»
Ми не відразу почули, що вона в нас запитала, бо кожний був зайнятий своїм. Арсеній рипів зубами, а я міркувала на тему, чому зі мною постійно відбувається якась хрінь.
– Не знаю, – сказала я.
– Ти що, не знаєш номери машини чоловіка? – поцікавилася Лєна Баракіна.
– Я їх теж не знаю, ясно? – вибухнув Арсеній. – На фіга мені запам’ятовувати номер своєї машини, можете мені пояснити, а? У техпаспорті, якщо потрібно, подивлюся. І взагалі, що я вам – хлопчик із феноменальною пам’яттю? Затрахали! – Його несло, але «чоловіка» проковтнув.
– Саню, вони не знають номер машини. Ні, начебто не викрадена, сам будеш із ними розбиратися. Коли ми доїдемо. Ти б щось заплатив, так. А? Нічого не трапилося, Саню. Просто хотіла тобі сказати, що я вже прилетіла і їду по… Яка це траса?
– Одеська.
– Чув? Добре, а то сідає батарейка. Бувай, я теж тебе люблю, зайко!.. Батарейка сіла, – сумно сказала Лєна Баракіна. – Якийсь Санєчка нервовий, ви звернули увагу? Це тому, що він дуже за мене переживає. У Сані така тонка нервова система. Надірвана. Я так думаю, що я, звичайно, дуже безвідповідальна, так. У мене часто таке буває: я спочатку роблю, а потім уже думаю. Та й то не завжди… Тобто роблю завжди, а от щоб подумати… Слухай, а можна я з твого телефону подзвоню йому, бо мені щось за нього тривожно. Я швидко!
І понеслося. Саня горлав, вона виправдовувалася й кричала, що ніколи більше до нього не приїде, потім вони цілувалися, а потім трубка опинилася в моїх руках.
– Хоче з кимось із вас поговорити, – сором’язливо повідомила Лєна.
Не знаю я, що думав про своїх жертв маніяк Чикатило, але Саня розумівся на збоченнях. Він відразу ж повідав мені, що він зі мною зробить, якщо на Лєні буде «торкнута хоч одна дірка». От би подивитися, як він буде це перевіряти. Саня віддавав перевагу дієсловам «підвішу», «вирву», «попатраю», «виколю», «відхерачу», «розхерачу», «захерачу». Давненько ніхто не називав мене «соскою» і «біксою», не обіцяв вирвати матку й не розповідав про те, що він зробить при нагоді з моєю піхвою.
– Хочеш поговорити із Санею багатослівним? – м’яко запитала я Арсенія.
– Нема дурних, – відмовився він.
Позбавити себе такого чудового спілкування? Не розумію. Під час моєї чуттєвої бесіди із Санею Лєна Баракіна переповідала Арсенію, щоб він не заснув, двосерійний епос про Саню та його непросте життя з нечастими перервами на рекламу.
– Як ти там, мала? Мовчиш? У мене гроші кінчаються. Ну що, зустрінемося тоді біля таблички на в’їзді в Умань?
Саня олюднювався на очах, що не кажіть, а гроші псують людей.
– Домовилися, – сказала йому я.
– До зустрічі, подружко, – пригрозив мені Саня.
Їх було семеро. Зовсім не гномів.
– Може, не зупинятися? – запропонував Арсеній.
– Краще все-таки зупинитися, – прийняла рішення я.
– Почекайте, мені потрібно поправити пудру, – взялася припудрюватися Лєна Баракіна.
– Санечко, коханий! – кинулася вона до нього, випурхнувши з машини та потираючи занімілі сідниці. Арсеній клацнув запальничкою. До нього підтяглися троє. Я глибоко вдихнула відносно віддалік, повітря було свіже, незважаючи на те, що ми зупинилися на курному узбіччі. Повітря тут було просто чудове! Інтуїтивно я зрозуміла, що мені варто робити ноги по малознайомій місцевості, а не тішитися з возз’єднання сім’ї. Саня штовхнув Лєну Баракіну ліктем, гримнув: «Ми з тобою потім розберемося, бікса безпутна», – і рвонув за мною. Не розумію, чим йому не підходив Арсеній, що сумирно стояв? «Добре, що він п’яний, як чіп», – промайнула наступна думка, мені стало легко й приємно, я зрозуміла, що такими темпами він мене нізащо не наздожене.
– Хулі тобі треба? – дозволила собі крикнути я.
– Чиста пагаваріть! – схитрував Санечко.
– Ага-ага, – засумнівалася я. – Мало ти зі мною по телефону говорив?
З боку нашої машини почулося добродушне іржання.
– Подруго, у мене це, правий бік ниє. Може, це, пригальмуєш?
– Саню, я вже другу добу в дорозі. Затямив? Утомилася страшно, три години тому, по ідеї, я, обцілована й щаслива, мала би продавлювати тілом свій диван.
Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!
– І шо? – Саня виявив розуміння.
– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?
– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.
І ми відзначили. І помирилися.
– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?
– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?
Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.
– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!
Щуплий місяць прощався з нами.
У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.
– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!
Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.
– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.
– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.
– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.
Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.
Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:
– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!
Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:
– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!
– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.
– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…
– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!
І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?
– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.
– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?
І тут подзвонила вона.
Розмова Сергія була такою:
– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!
– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.
Серьога буравив поглядом нардову дошку.
– Ще зіграємо?
Задзвонив телефон.
– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.
– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.
Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:
– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!
– Це нарди, – вирішила пояснити я.
Він голосно вдихнув повітря.
– На кого це ти так гиркав по телефону?
Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:
– А тобі яке діло?
– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:
– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?
Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.
Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.
– Пий.
– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…
– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.
– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…
– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?
Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.
– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?
– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.
– Хто?
– Провідниця, блін. Іра.
– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?
– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.
– Що?
– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.
Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:
«Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»
У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.
– Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.
Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.
– Чого ти стрибаєш козлом? Ще в нарди пограти хочеш?
– Лариско, не йди. Я ж практично пропав, ти розумієш? Лєна мене… Так, усе, забули все, ну їх, ці нарди, пішли на кухню, потрібно випити! Так-так, потрібно обов’язково випити.
І був коньяк. Сергій старанно домальовував на етикетці четверту зірку, щоб не дивитися мені в очі, і розповідав, що «Ірця – провідниця поїзда Київ – Москва й навпаки», яким Сергій досить часто їздив у відрядження.
– Говорить, що я з нею переспав, наобіцяв, що зустрінемося, коли вона наступного разу прибуде до Києва, і залишив телефон.
– От вона як людина слова й подзвонила, так?
Він тужно кивнув:
– Подзвонила. Жахливо, що я часто напиваюся в поїзді так, що наступної доби можу нічого не згадати… Ну не міг я… Якого біса б, га? З якоюсь провідницею, навіщо мені це потрібно?
Я знизувала плечима, мені звідки знати, навіщо?
– Слухай, я от що подумав. Треба, щоб ти підійшла до неї й поговорила. У сенсі довідалася, чого вона хоче і взагалі.
– Ще чого, – сказала я.
– Ти що, не розумієш? Вона буде сюди постійно дзвонити, це ж щоденний поїзд, навіть якщо ця коза їздить через добу, то двічі на тиждень, як мінімум, вона буде мені дзвонити й коли-небудь обов’язково нарветься на Лєнку. Лєнка майже завжди вдома! А було щось між мною й Ірою цією чи не було, Лєнка не розбиратиметься, просто влаштує мені вирвані роки.
– Влаштує-влаштує. Зате припиниш пити в поїздах і насильничати, теж користь, – захихотіла я. І затнулася.
– Мені подобається твій оптимізм. Смішно їй і весело. Я б на тебе подивився в такій ситуації.
– Подивився б, коли я трахаю провідника?
– Припини знущатися. Тобі ж неважко сходити й прошарити ситуацію.
– Може, ще й грошей їй запропонувати, га, як ти гадаєш?
– Грошей? А скільки?
– Серього, не будь тупим жлобом, сам сходи і розберися в усьому. Якщо ти сам ні в чому не впевнений, то найкраще, що можеш зробити, це піти й на місці все з’ясувати. З фігуранткою. Ну, або не звертай на це уваги.
– Я дупою відчуваю, що вона ще подзвонить. І не раз!
– Тоді піди й поговори по-людськи. Поясни їй, що ти людина сімейна, що дружину свою любиш, кидати не збираєшся, розумієш, що з нею, з Іриною, ти вчинив погано, навіть підло, але зручного для неї виходу не бачиш. Що напився, повело тебе, з ким не буває? Заспокой її чимось таким, що вона любить…
– Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?
– Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.
– Слухай, невже тобі важко це зробити, а? Підійди до неї, почни розмову, жіночу якусь. Дріб’язкову. Про те та про се. Скільки коштує вдягачка в Москві? А в Москві теж так задушливо? П’яте, десяте. І ненав’язливо так запитаєш: «А чому ви така сумна?» І отут вона тобі все викладе. Вам же, бабам, аби тільки кому розповісти! А ти постарайся її правильно настроїти, щоб вона мені більше не дзвонила.
– Ти, виявляється, Серього, геніальний стратег. Як ти при таких здібностях примудряєшся справи в суді вигравати – не розумію, – фиркнула я.
– Яка ж ти… Слухай, адже ми друзі, матінко, давні друзі. Усяке ж було, не сваритися ж нам через це? Якби раптом щось подібне з тобою сталося, то я б для тебе таке обов’язково зробив.
– Невже? Саме таке? Так і хочеться поїхати в Москву, переспати з якимсь провідником, умудритися дати йому свій домашній, Серьоженько, телефон, а потім просити тебе, щоб ти від чоловіка мене відмазував. І на вокзал бобром метнувся. Можу собі уявити, як би ти намагався, турботливий мій.
– Я на коліна стану, хочеш?
– Угу, як же такого не хотіти? Ми, баби, завжди такого хочемо. Тільки не на мої.
…Вона була маленька й худенька, ця Іра. Можна було назвати її витонченою. Я зовсім не так уявляла провідницю, мені чомусь здавалося, що вона повинна бути вульгарною, погано пофарбованою, гладкою блондинкою з голінастими ногами в яскравих тупоносих пантофлях на високій платформі. А в цієї темне волосся зібране назад, якийсь маленький носик, що зовсім загубився на обличчі, і величезні синці під очима. Такі ж, як у мене. «Люди тіні купують, а в нас – своє», – говорила про синці моя бабуся. Ірця взяла передачу, оформила квитанцію, сховала двадцятку в пухку барсетку, яка бульдожою мордою висіла на її тоненькій талії, в’яло відповідала на мої надумані запитання.
– Адже ви – дружина Сергія? – раптом запитала вона.
– Не те, щоб дружина, – чесно відповіла я.
– Зрозуміло. Знаєте, я якось відразу зрозуміла, що ви маєте до нього відношення, ви так мене розглядали. Пильно. Звичайні пасажири на нас уваги не звертають, якщо тільки чай не потрібний, або здача, або кондиціонер не працює. Або от повозитися в купе не хочеться, – вона посміхнулася. – Ви не переживайте. Він так нервувався по телефону, що я все зрозуміла, що ви в нього є, а може, і діти. Шкода, що він одразу про це мені не сказав, я б тоді по-іншому… Та що там казати. Дурня якась. Ви не зліться на нього, він випив тоді, це все по п’яні. Буває таке. Ви тільки не беріть дурного в голову.
Я кивнула. А що мені було робити?
– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?
– Підійде, – відповіла я.
– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.
Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».
Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:
– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!
– Серього, усе нормально, я тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.
– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.
– І що, теж до Москви?
– Ага. Давай я за тобою заїду.
– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.
Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.
…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»
Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.
– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.
– Що таке? Голову відпусти!
– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.
– Та хто? Можеш говорити нормально?
– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?
– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.
– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…
Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.
– Доброго вечора!
– Доброго.
– У відрядження?
– Угу. Конференція.
– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.
Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.
– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.
Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.
– Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.
Вона дивилася на мене здивовано.
– Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.
– Ви про кого? – запитала вона.
Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.
– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?
Було не схоже, що вона знущається.
– Тому, що це і є Сергій.
Вона зблідла.
– Сергій? Сергій?… Це не той.
– Не той?
– Ні.
– Ти впевнена?
– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.
Так урятували мою дружбу. «Когда над планетой этой стелется ночь, и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну… Какой это кайф, кайф, проводница, проводница, проводница!»
Його телефон їй дав один дотепник. Теж Серьожа. Він потім розповідав про цей «анекдот». Дуже сміявся.
Марина відразу вловила: щось відбувається, свого чоловіка вона знала дуже добре. Усі його:
1) звички (ненавиділа, коли він починав видавлювати на її шкірі прищики, хоча багато подружок запевняли, що це турбота і що вона, Марина, щастя свого не розуміє);
2) прийомчики (приміром, знімати окуляри, коли хоче здатися беззахисним, – практично на всіх діяло безвідмовно й майже завжди було брехнею, бо насправді в цей момент він гранично концентрувався);
3) вірші (він легко писав вірші на будь-яку тему і з будь-якого приводу, але були і вже написані – для брюнеток, білявок і шатенок, розфасовані по різних пакетиках, які завжди витягалися, коли він із кимось знайомився);
4) анекдоти (він начебто збирав їх, щоб вчасно використовувати, завжди влучно, завжди вдало, сміялися навіть ті, хто чув ці анекдоти тисячу разів, сміялися не так над анекдотичною ситуацією, як над тим, наскільки він своєчасно ними послуговувався).
Він відчував, коли той чи інший анекдот звучатиме доречніше; він знав, як вдало можна використовувати ту чи іншу людину. Незбагненна чуйка щодо того, що, хто, куди і коли годиться.
Марина знала позитивні й негативні риси його характеру. Все-таки десять років шлюбу. Коли вона розповідала про це в жіночому клубі, хто-небудь обов’язково реагував: «О Господи, люди стільки не живуть! І вже точно не живуть стільки разом!» І уважно розглядав Марину: мовляв, що в ній такого незвичайного, якщо з нею стільки часу не розстається такий приголомшливий чоловік.
Так, майже всі вважали Юрія приголомшливим чоловіком. Не вродливий, але представницький, не сміливий, але цілеспрямований, не надто щедрий, але дуже забезпечений і по-справжньому закоханий у свій бізнес. А хто закоханий хоча б у щось, завжди комусь подобається.
Колись він сказав Марині, що не уявляє, чим вона його буде дивувати, тому гадки не має, як складеться їхнє сімейне життя:
– Не знаю, що ти можеш мені запропонувати такого, щоб я хотів просинатися з тобою день за днем, лягати з тобою ніч за ніччю в одну постіль.
Вона сама не знала дотепер, але тримала, не прив’язуючи, не приковуючи, не задобрюючи. Злилася, часом і ненавиділа, намагаючись щось виправити, але тільки псувала. Його й свої нерви, побут. Але він був із нею, і вона його любила. От! Любила.
Ще був син, але це інша історія, Марина завжди казала подругам:
– Діти – не згущене молоко, коржі не склеюють.
У Юрія були ще дві дочки, залишені там, у якомусь чужому житті, за бортом його з Мариною корабля.
Марина відчула – щось відбувається – наприкінці першого тижня їхньої випадкової відпустки, проведеної в Греції з випадковими людьми. Таке рідко, але буває. Знайомі знайомих, вільний час збігся з вільними фінансами, і ось вони тут, у колисці філософії, у жовтні.
Марину не відразу потягнуло до цієї жінки, але за пару днів вона зрозуміла, що, навіть не розмовляючи з нею, сідає поруч, або стоїть за її спиною, або просто на неї дивиться. Потім вона втямила, що час від часу хтось або щось виштовхує її з їхнього жіночого простору. Потім осягнула, що це він. Юрій. Юрій її сюди й затягнув. Вона розібралася трохи пізніше, що відчула його ауру. І захотіла перебратися під її тент. А там уже була ця жінка. Інга. Ім’я – як назва якогось птаха.
Марина дуже рідко з жінкою спілкувалася, але знала про неї вже дуже багато, тому що Юрій постійно вишукував риси схожості між ними. Від Марини він це не приховував, для нього це було природно – не таїтися! Він звик бути на видноті. Насправді Марині це подобалося, таємні романи він фізіологічно не зміг би завести. Коли хто-небудь натякав їй, що Юра може зраджувати, вона скептично посміхалася: Марина добре знала свого чоловіка.
Інга і Юрій. Юрій та Інга. Таке ж гарне, як у нього, волосся. Гарні зуби. Ямочка на підборідді. Поганий зір. Виразний рот. Тонке почуття гумору. Відмінні пам’ять і голос, вони разом наспівували якісь пісеньки. Схожі лінії долі на долонях, Марина не пам’ятала, щоб він брав Інгу за руку, однак він констатував цей факт із властивою йому легкістю, посміюючись.
Інга була схожа на оперну діву Ганну Нетребко: якесь дивне поєднання м’якості, жіночності й твердості, наполегливості. Марина сказала їй про це, на що Інга повела опадистими плечима, м’яко усміхнулася й твердо сказала, що це дурниця. Марина зовсім не була схожа на Інгу, скоріше повна її протилежність.
Коли Марина зрозуміла, що Юрій розпалюється, дивлячись на Інгу, вона не могла дати тій спокій, сиділа в засідці, як хижачка, і чекала, коли можна буде накинутися. Інга ж безтурботно паслася, мов козуля на узліссі, зрідка піднімаючи підборіддя з Юриною ямочкою.
На свій величезний подив, Марина виявила, що Юрій об’єкту власної пристрасті нецікавий. Інзі подобалося з ним сміятися, щоправда, їй узагалі подобалося сміятися. Вони дійсно були в чомусь схожі, а це завжди зближує людей, хай там що говорять про єдність протилежностей. Але її полум’я було рівним і безтурботним. Натомість він вулканізував.
Марині саме заспокоїтися б, якби вона не так добре знала свого чоловіка. Юра був азартний і наполегливий, він зупинявся тільки тоді, коли йому ставало страшно. Зараз йому страшно не було. Тому Марина залишила тигрячу шкіру в кущах і вирушила пастися поруч з Інгою на підлісся.
З того часу жінки майже увесь час проводили разом, попивали мартіні, обмінювалися думками про відпустку, богів і відпочивальників, розповідями про життя й чоловіків, про синів. Інга мала двох синів, уже досить дорослих. Вона була двічі розлучена, ішла від чоловіків сама.
– Але як ти змогла, як не побоялася? – щоразу запитувала Марина.
– Боялася? Мені навіть на думку не спадало боятися. Було нестерпно далі жити от так, одним деревом, тому ми із синами пускали коріння в іншій землі, іноді – поруч, інколи проростали далі. Але завжди проростали, і я не почувалася засохлою гілкою. І мені здається, що саме це головне. Ніколи не почуватися засохлою гілкою. Я чогось не розумію, чому ти цим так цікавишся, ти що, хочеш піти, але боїшся?
Марина ніколи для себе так прямо питання не ставила. Так, вона боїться. Вона взагалі боягузка. І їй не соромно, це жіночно, так вважають її бабуся, мама й сестра. Жінка повинна здаватися маленькою дівчинкою, беззахисно простягати ледь вологу перелякану долоньку, щоб чоловікові хотілося вести її вперед або назад, ну, куди вже він сам планує рухатися.
– Знаєш, іноді я хочу піти. Тому що не розумію, чому він буває таким жахливим, хоча може бути таким гарним. І я б’юся, б’юся: ну чому все саме так? Гризу нігті, гризу собі мозок, а зрозуміти не можу. Він легко вчиться, хапає все з лету. Але чому він ніколи не вчиться того, чого я хочу його навчити?
– Напевно, тому, що він звик почуватися авторитарним учителем. А авторитарному вчителеві, звичайно, ні до чого прислухатися до учнів, вони самі ловлять кожне його слово. Ти щаслива?
Марина замислилася. Так, мабуть, вона була щаслива.
– Ти любиш його?
Так, Марина його любила.
– Заспокойся. Отже, усе добре, – Інга витягнулася на лежаку. – Любов – це не замилування, це те, що дозволяє нам або не зауважувати, або терпіти недоліки іншої людини. І не намагатися її змінити. І знати-цінувати всі її точки.
– Точки? – перепитала Марина.
– Так. Коли знаєш людину – знаєш її точки. Гарні й погані.
– Які?
– Різні. Марнославство. Совість. Страх. Довірливість. Смішливість. Ледарство…
Літак набирав висоту, Марина дрімала на плечі чоловіка. Інга затрималася в дьюті-фрі, купувала подарунки друзям, тому прийшла мало не останньою на реєстрацію і сиділа десь далеко. Напевно, для когось головне – не почуватися засохлою гілкою, а комусь важливіше пускати листочки, поки пускається, створювати тінь, поки створюється, бути потрібною дереву в будь-якому вигляді. Бути потрібною. Просто любити. І знати-цінувати точки.
Інга сиділа з подругою на кухні. Та, зіщуливши очі, запитала в неї:
– Колися! Ти закохалася в одруженого? Я побачила новий чоловічий парфум у тебе на трюмо. Відкритий. Щораз, коли ти закохуєшся в жонатика, ти купуєш для себе чоловічу туалетну воду. Познайомилася з невідомим нащадком Онассіса [5]?
Інга засміялася, ледве не вдавилася копченою оливкою.
– Так, від тебе нічого не сховаєш. Закохалася.
– Ну, і що?
– У нього мудра дружина. І гарна.
– Це втішно чути. Кому потрібні чоловіки від поганих дружин? Розповідай.
– Ти знаєш, нема чого розповідати. Дружина відчула його ставлення до мене раніше, ніж я. Коли мої почуття взагалі ніяк його не стосувалися, обходили, десь витали. І знайшла мою точку.
– Яку цього разу?
– Навіть дві, подруго, навіть дві. Совість і дбайливе ставлення до дружби.
– Інго, коли ти почнеш думати про себе? Знову вкоренилася в іншому місці? Ти вже не людина, ти – цілий ліс!
Інга всміхнулася:
– Ліс, ліс. І, як ліс, дуже тебе прошу, ти ж у нас еколог, прихопи цей парфум, подаруй Женьці. Йому личать такі запахи.
Навіть цей перший грудневий сніг, що ліг на соковиту й дурну траву, яка гордовито виставляє свої стебла, не зважаючи на календарну зиму; на цю траву, що схожа на мене, підлітка, який стягує в під’їзді сусіднього будинку вовняні рейтузи з єдиною метою – пробігтися по морозцю до школи в тонких капронових колготках на довгих ногах, – усе це нагадувало мені його улюблену страву – домашній сир із зеленню. Біло-зелена глевка кашка.
Дотепер стискалося серце, і хтозна, від чого більше: чи то через наш із ним розрив, чи від згадки, як місяць тому, на мій день народження, коли в мені все затріпотіло, щойно побачила його ім’я на екрані мобільного телефону, сподівалася, а раптом він вибачиться, а раптом усе налагодиться, почула, що я – цинічна сука, котра зіпсувала все його життя. У мене тремтіли руки, коли я мовчала, і тремтів голос, коли говорила. Тому що вулканізувало серце. Пізніше воно залилося гарячою лавою, запеклося у власній крові, але вулкан усе ще дає про себе знати. Утім, добре, що живий.
Чоловіки звикли давати нам ляпаси. Вони знають, коли краще це зробити. Саме знають, почувати вони не можуть, психологи кажуть, що в них немає інтуїції. Кинуті й ошукані жінки говорять, що в них немає сердець. Вони б’ють нас, коли ми максимально відкриті.
Моя подруга святкувала день народження сина, коли чоловік заявив, що їхній син підозріло блондинистий і явно не його. Він увірвався в день її материнської ніжності та викрутив їй руки, вони довго висіли безпомічними батогами, нездатними захистити ні її, ні сина.
Ще одна моя подруга летіла додому з трьома сумками, щоб порадувати чоловіка в день народження новим наметом, смачною вечерею і ящиком його улюбленого віскі. Він зустрів її теж із сумкою. Він ішов до іншої, і в цій самій сумці потяг розчленований труп своєї дружини. Ніхто не написав про це вбивство.
Моя тітка наближалася до фарватеру свого любовного озера, пливла, замружена, млосна від щастя і тепла, що йде зсередини, коли її коханий викачав усю воду. Ще й досі вона відчуває мул, що забився під нігті, і п’явок, які вгризлися в її серце. Не злічити таких історій.
Коли ми, жінки, максимально відкриті для позитивних емоцій, чоловіки простромлюють нас болем, убивають і роблять нас іншими; можливо, це пов’язано з природою дефлорації: в очікуванні щастя саме ми зазнаємо болю. Саме ми змінюємося тілесно.
Не знаю, навіщо я зараз вийшла на вулицю. Власне, весь місяць жила якимось незрозумілим життям. Я не пам’ятала, що пила. І забувала, що їла. Я не могла згадати, чи курю і взагалі чи маю якісь шкідливі звички. Я не пам’ятала, з ким розмовляла, не знала, хто мені усміхався, тому що ходила з низько опущеною головою, і з асфальту до мене не озвався жоден дитячий малюнок. Зима й сльота, а може, діти просто розучилися малювати, як я розучилася любити себе.
Я відчувала, що небо теж супиться, і не чекала від нього нічого гарного. І не піднімала голови. Здається, моя тітка настійно рекомендувала мені вийти на роботу, але я так довго чекала відпустки, щоб помиритися з чоловіком (адже все до цього йшло!) і цілий місяць святкувати свій день народження кокосовими молоком і маслом! Я не могла допустити, щоб офісне крісло стало переконливим доказом мого фіаско.
Моя близька подруга говорила, що я мушу взяти себе в руки й вирвати з рук свекрухи свого дев’ятирічного сина Микиту, який відпочивав із нею. На це я сказала, що дитині краще бути в обіймах смаглявих і впевнених рук, ніж кволих, блідих і схожих на зів’ялий корінь петрушки.
Собі я нагадувала вуличного ексгібіціоніста: сірий шкіряний плащ до п’ят із високим розрізом позаду, капелюх насунутий на носа. Такі типи зустрічалися в моєму дитинстві, вони радо демонстрували свій пеніс малоліткам, які нічого не розуміли. Мені їх було дуже шкода, одному я простягнула бутерброд, бо голі люди асоціювалися в мене з голодом. А цей не знав, що з ним робити (руки в нього були зайняті – він онанірував) і від розпачу назвав мене сучкою. Відтоді я пригощаю тільки тварин і птахів.
Здається, під плащ я нічого не вдягла. Кожний мій крок, широкий і стрімкий (я не звикла повільно прогулюватися), аж до самого паху оголював ногу в тонких панчохах.
Чомусь подумалося про те, як він буде називати своє нове кохання, пристрасть, дружину? Мене він називав Тамарикс. Причому нарік так до того, як довідався моє ім’я – Тамара. Він побачив мене, схилену над книжкою, у старому ботанічному саду, тонку й зеленооку, з кучерявим попелястим волоссям, відтіненим рожевим заходом, і вимовив:
Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя, иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне. [6]
У мене в руках був томик Єсеніна. У мене в руках, у нього в голові. Він сказав, що я страшенно нагадала йому тамарикс [7], його мама вирощувала ці кущі на дачі, називала їх ніжними й сентиментальними драконами. Його мама – художниця, коли їй набридла моя натура, а мені набридло захоплюватися її роботами, вона втратила до мене інтерес. Дракони теж перестають бути казковими, якщо ти впускаєш їх у свій побут. Так, щось трохи більше за кішку чи собаку…
Телефонний дзвінок був не різким і не голосним, здавалося, що він линув із відкритого вікна на першому поверсі. Але була зима, і будинок, довгий, непримітний і похмурий, був віддалений, між ним і мною – широкий палісадник, тому я повернула голову й зрозуміла, що дзвонить міський таксофон. Це було, як у кіно, в японському фільмі жахів, американській містиці або французькій мелодрамі. Я ніколи не чула, щоб ці телефони дзвонили, тому підскочила й зняла слухавку.
– Алло, – видихнула я.
– Так. Ви це не він, зрозуміло, – почула втомлений дівочий голос. Такий втомлений, що хотілося потримати його в долонях-човниках, погойдати.
– Ні. Не він. А повинен був дзвонити він?
– Так. Любомир. А я тримала себе за коліна, сильно тримала, щоб не підійти, якось страшно було, розумієте?
– Розумію.
– Я так боялася, що він не подзвонить. А він подзвонив… І мені ще страшніше стало через те, що він подзвонив. Я якась дурна. Ви… ви його там не бачите? Він невисокий такий, у джинсовому костюмі й кедах.
Я покрутила головою. До рибного магазину, що містився в будинку навпроти, заходила бабуся з малям, більше нікого не було, навіть машини відпирхувалися на сніжно-брудну суміш досить тихо.
– Ні.
– Я так і знала. От, думала, зараз заспокоюся, наберу його, а він ще біля автомата. А тут ви… Мене Леся кличуть, а вас?
– Тамара. Дуже приємно.
– Приємно, напевно. Вибачте за оце моє «напевно». Я завжди якось гублюся, тому що починаю думати: формальність це чи ні, чи щось більше, розумієте? Усе не те говорю. Потім думала, що встигну добігти, я недалеко живу, але якось розгубилася. Наче всі речі від мене повтікали і сховалися.
– Нічого. Думаю, що він вам передзвонить.
Вона розплакалася й поклала слухавку. Я провела рукою по обличчю, на мить здалося, що потрапила під невеликий дощ. Обличчя було сухим і ніби не моїм, я доторкнулася до носа. Родимка була на місці. Я це я.
Я повернулася, щоб іти далі, і раптом за кущами, голими та наїжаченими, побачила Любомира. Він лежав на землі у своєму джинсовому костюмі й камуфляжних кедах. Очі його були заплющені, у руках гілки кущів, начебто він із ними боровся. Хоча я розуміла, що просто хотів утриматися. Я підскочила, присіла навпочіпки, доторкнулася рукою до його носа, відчула слабке тепло. Спиртним від нього не несло.
– Зараз, зараз, тихо, тихо. Не хвилюйся, усе буде добре.
Сил хвилюватися в нього не було, шуміти він теж зі зрозумілих причин не збирався. Найімовірніше, він мене й не чув, це я заспокоювала себе. Щоб не розлементуватися й не втекти. Чергова на телефоні «швидкої допомоги» відгукнулася блискавично. Я продиктувала адресу, і за якийсь час під’їхала бригада. Поки ми чекали, я поклала його голову собі на коліна і змокла, як видра, навіть усередині організму була відсутня сухість, – вода, темна і тривожна, наповнювала мене й розгойдувала. Періодично мене нудило. Пройшов чоловік, два хлопці в шапочках по самісінькі брови, жінка похилого віку з рудим лисим собакою. З іншого такого собаки було зроблено її шапку. Ми з Любомиром їх не зацікавили, таке враження, що вони нас не бачили, ніби ми випали до паралельної реальності, що від сучасного життя відокремлювали оці кущі. Тільки собака повернув до нас свою лису мордочку й підморгнув мені. Напевно, сніг, що посилювався, потрапив йому в око.
– Дівчино, ви з нами їдете? – почула я.
У лікарні на мене навалилося сперте тепло, що відразу викликає отупіння. Схотілося вмитися або знайти автомат із кавою, але я не могла поворухнутися. Любомира потягли санітари, як два білі веселі грифи, перемовляючись і регочучи, а я прилипла до банкетки.
– Ось, – щось тицьнулося гострою кінцівкою, приземляючись мені на коліна. Я глянула на підкидька, це були ключі.
– Розпишися. Це його особисті речі, більше нічого не було, ніяких сумок, гаманців, грошей, паспорта, карток, кілець, ланцюжків і телефону, це щоб потім ти не скиглила, ніби тут злодії сидять. Нам чужого не треба. Ти йому хто?
– Ніхто.
– У якому сенсі?
– У прямому. Я знайшла його в кущах.
– Отакої… Займатися тобі більше нічим, чи що? А мені що тепер робити з цим грьобаним ключем? Давай сюди!
Вона репетувала, ця маленька жінка в жовтуватій одежі зачуханого янгола. Востаннє так азартно на мене гарчав мій чоловік.
– Перепрошую, а де мені можна почекати лікаря?
– У відділенні, де ж іще? У нас тут не курорт, щоб тебе клоуни розважали й шампанське підносили.
Я подумала, що в мені замало мазохізму, аби я використовувала його запаси, тому встала, кивнула – навіть не їй, а незрозуміло кому – і пішла.
Відділення я знайшла самостійно. І навіть примудрилася просушити свої чоботи, приставивши їх до батареї. Ноги в бахілах були дуже смішні: два дитячі сині човни, два голуби в сміттєвих пакетах, дві гуски в чепчиках. Каву я теж знайшла. І навіть полюбила цей маршрут – до кавового автомата. Єдине, що мене відволікало. Я тримала в руках порожній картонний келишок, коли до мене підійшов лікар.
– Ви, я так розумію, родичка хворого? Дружина, сестра?
– Ні, здрастуйте, як він?
– А хто? Здрастуйте. Він у реанімації, інсульт, вчасно нас викликали. Не переживайте, думаю, що все налагодиться, організм сильний, молодий.
– Я – Тамара. Не дружина й не сестра. Ні йому, ні взагалі.
– Зрозуміло. З ним ходите парою?
– Ні. Я знайшла його в кущах. Випадково. Говорила по телефону і знайшла.
Я фиркнула.
– Що таке?
– Знайшла в кущах. Як кошеня чи паспорт. Паскудно якось.
– У наших кущах, Тамаро, і не таке можна знайти. Родичів ви його не знаєте, це недобре. Звичайно, усе це лірика, але хлопцеві потрібні ліки й догляд.
Він уважно подивився на мене.
– Я знаю, що його кличуть Любомир. І що сьогодні його дзвінка дуже чекала одна дівчина.
– Для людини, яка знайшла розбитого інсультом у кущах, ви знаєте дуже багато.
– Так. Я завтра обов’язково прийду, інакше буде якось не по-людськи.
Оскільки я на нього дивилася, видно, з якимось викликом чи очікуванням, він сказав нахабно й іронічно:
– Ну, що ви. Дуже навіть по-людськи. Розвернутися й піти, адже це не ваша проблема, правильно?
– А чому ви дозволяєте собі так зі мною розмовляти?
– Вибачте мені.
Він якось так це чесно сказав, що я відірвала своє тіло від жахливо незручного стільця і попросила список того, що буде необхідно хворому найближчим часом.
– Давайте пройдемо до мого кабінету, пані Янголе. Я вам усе напишу.
І він справді все написав своїм дивним лікарським почерком, так само важким для сприйняття, як сучасна лікарська ковбаса.
– Розберетеся? – запитав іронічно.
– Звичайно. Дрібниці. Спасибі, пане Демиденко А. Г.
Це я встигла прочитати на табличці, прибитій до дверей його кабінету.
– Артем Гаврилович.
– Правда? А я вже подумала – архангел Гавриїл.
Він усміхнувся.
– Завтра йому можна буде тільки мінеральну воду без газу, ось, я вам написав. Розмовляти поки що він, на жаль, не зможе. А от ви можете з ним поговорити.
– Про що?
– Байдуже, нічого особливого. Ласкаві, заспокійливі слова. Ви коли-небудь когось жаліли?
– Так. Себе, наприклад. Підходить?
– Чудово. Щось собі говорили?
– Угу. Дурепа та істеричка, якого біса ти так поводишся?
– Гмм… Ну, загалом, і це теж цілком підійде. Головне – інтонація, от як говориш із собаками: ніжним голосом шепочеш якусь дурницю, і пес щасливий. Позитивні емоції потрібні, розумієте? Щоб організм розслабився, зрозумів, що він не кинутий і йому потрібно спрямувати всі сили на відновлення.
– Так. Спасибі.
Цієї ночі я вперше за кілька місяців спала так міцно, що ледь відреагувала на ранковий дзвінок будильника. Такий собі кинутий на зручний матрац організм.
Звісно, я не говорила Любомирові, що він дурепа та істеричка. Я змочувала йому губи, він перебував у замутненому стані, приходив до тями, відкривав очі й вивчав ними стелю, знову засинав, молоденька сестра сказала, що це абсолютно нормально. Білий поділ її халата раз у раз торкався мене, як хвіст великої кішки.
– Вибачте, а я можу поговорити з Артемом Гавриловичем?
– Завтра він буде. Сьогодні відсипається після доби. Хочете, можна поговорити з Андрієм Павловичем, якщо він не на операції. Подивитися?
– Ні, спасибі.
Я дала сестрі грошей і сказала, що повернуся завтра. Потім подумала, що можу постаратися і знайти Лесю. На телефонній станції до мене поставилися з розумінням і навіть пару разів сплеснули руками – жіноче населення країни, незважаючи на свою шкідливість, обожнює подібні історії. Та і я намагалася бути душкою-простушкою, а не такою затиснутою й зарозумілою, як зазвичай буває, коли ти виставляєш величезний рахунок світові й водночас ховаєшся від нього, як від кредиторів. У мене вийшло, і я навіть отримала від такої себе задоволення. Після заповнення формулярів і написання заяви у мене в руках опинилася роздруківка номерів, на які (і з яких, були й такі) дзвонили з таксофону, який мене цікавив. Лесю я знайшла на диво швидко, уперше у житті скориставшись піратським диском «Телефонна база Києва», купленим колись чоловіком на книжковій Петрівці.
Знайшла я її о Й одразу впізнала з голосу.
– Лесю, це Тамара. Ви мене пам’ятаєте?
– Так! Ви його знайшли? Ні, не так. Він знайшов вас? Ви просто чесно скажіть, я місця собі не знаходжу! Він мовчить, удома його немає, і я подумала, що ви, напевно, не випадково й не випадкова і що ви мені тоді подзвонили для того, аби сказати, що він мене кинув. Ну, а потім мене пожаліли.
І я почала одночасно заперечувати, пояснювати й заспокоювати. І почула:
– Йой, я нічого не можу зрозуміти. А можна я до вас приїду? У мене є горобинівка. Смачна така, густа. Після неї пісні складати хочеться. Сумні.
І я, та, у котрої в квартирі не були навіть близькі приятельки й колеги, спокійно назвала свою адресу, код на дверях під’їзду і поверх.
Ми просиділи й проговорили всю ніч. Ніч довжиною у два наші життя, коли, відкритий, мов космос, падаєш разом із зірками, злітаєш разом із ракетами. І плакали, і сміялися, випили спочатку горобинівку, яку вона принесла, потім віскі, що слухняно чекав мого чоловіка, а дочекався Лесю. «Так у житті буває, дідусю», – постгоробинно сказала я пляшці, витягаючи її з бару. Випили чай, каву, з’їли принесені Лесею груші та знайдену в мене коробку цукерок, більше їжі, як виявилося, не було. І склали пісню. Шкода, що ми її не записали, бо вранці пам’ятали різні перші рядки і більше нічого. У мене пісня починалася: «Життя в цілому зле, товариші, але…» А в Лесі: «Дива бувають білі, як Бог». Як на мене, це дві різні пісні, хоча може бути й одна.
А потім ми поїхали до лікарні. І Любомир її впізнав. І навіть видихнув за три заходи: «Ле-ссі-а». Боязко та якось неправильно. І зачудувався, і ми зачудувалися, як матері, що почули «Ма-ам-ам», інтуїтивно зрозумівши, що тебе вперше назвали мамою. І їй не потрібно було нічого йому казати, щоб викликати позитивні емоції, досить було взяти за руку, і його «ялинка» запалилася. Очі припинили гуляти стелею, у них повернувся зміст, колір і життя. А я плакала, як стара діва під час перегляду сентиментального фільму, де невродливій і не дуже молодій жінці пощастило знайти своє трепетне кохання.
– Тамаро, а ви знаєте, що значить ваше ім’я? – почула я голос архангела Гавриїла.
– Знаю. Смоківниця. А вам це навіщо, Артеме Гавриловичу?
– А я складаю календар ангельських імен, знаєте. Жартую. Не мені це потрібно, а їм. Побачите, захочуть назвати вашим ім’ям свою дочку. Два сентиментальні бевзня. Могли б Ангеліною, але ж ви у нас не безіменний янгол.
Леська подзвонила 31 грудня рано-вранці.
– Тамаро-примаро, а ти як плануєш Новий рік зустрічати?
– Прекрасне запитання для сьомої ранку. Добре, що я тиждень на нього відповідаю, встигла підготуватися. Спати буду.
– А приїдь краще до нас!
– До вас – це до лікарні?
– Ну, так. Любка ще не виписали. Тільки не кидайся в мене своїми «ні», «нізащо», – ми так раді будемо тебе бачити! Не хочеш радіти сама – зроби так, щоб раділи інші.
І я подумала: а чому ні? Завжди можна знайти тисячі «ні». І тисячі «так». У нас повно їх у голові, як конфетті у кишенях масовика-витівника. Сьогодні я витягла «так». Микиту чоловік відвіз у Фінляндію. «Тільки там живе правильний Дід Мороз!»
Найбільше їх насмішив мій сніговик. Він робиться просто, аж дивно, як наші діти вчать нас нового або добре забутого старого, від чого ти відразливо тремтів на шкільних уроках домознавства. Беремо нежирний домашній сир, додаємо туди вершкове масло, дроблені фісташки, здрібнений кріп, сіль, усе ретельно перемішуємо, ліпимо три кульки, а з них уже навіть бовдур зліпить сніговика. Циліндр – чорна оливка. Запашний перець-горошок – очі, шматочок перцю чилі – рот, і звичний ніс із морквини. Можна робити й солодкий варіант, додаючи цукрову пудру й кокосову стружку.
– Як ми його назвемо? Я не можу його їсти. Він такий важливий і милий. Тамарко, може, він несмачний? – заходився сміхом Любомир.
– Давайте Артемом Гавриловичем?
– Чому?
У мене від сміху сльозилися очі.
– Фігура схожа?
– Фігури немає. Хоча – незрозуміло, що там у нього під халатом. Але очі – чорні, циганські такі, жагучі, як перець, хіба ні? – Леська була невгамовна.
– Дуже смішно, – архангел Гавриїл власною персоною з’явився у дверях із келихом безалкогольного шампанського. Бач, який правильний, на чергуванні навіть у свято не п’є.
– Зайшов розділити з хворими й проводжаючими…
У нас знову стався напад сміху.
– …напади веселощів, – закінчив він свою промову.
У телевізорі був вимкнений звук, але Любомир уловив картинку і став диригувати слабкими поки ще руками, щоб ми розібрали пластикові келихи.
Ми досить злагоджено проспівали гімн і почаркувалися.
– Кажуть, із ким зустрінеш Новий рік, з тим його й проведеш! – усміхнулася Любомирові Леся.
– Так. Але краще не тут, правда? – зі сміхом відгукнувся він.
Артем дивився мені в очі. Він нічого не говорив, не брав мене за руку, просто усміхався самими очима, і я відчула, як струм проходить через мої п’яти, запаковані в смішні бахіли, через пах, живіт, оперізує серце й влітає в голову якимось неймовірним феєрверком, і зараз усі побачать цей радісний салют. Моя «ялинка» теж запалилася!
Мені ніколи не подобалися лілії, одного разу навіть знепритомніла, надихавшись їхнього вкрадливого й липкого, як омана, запаху. Якби Льошка не навчив мене любити ці квіти, я б ніколи не звернула уваги на цю листівку, яка, мов перший пролісок, нібито виростала з березневого снігу, що майже розтанув. Я побачила зображення лілій, тому нахилилася й витягла листівку зі снігу.
Справжня картонна листівка (як давно я не тримала такої в руках!) із зображенням однієї великої лілії. Я вдихнула запах – ні, пахнуло не ліліями, а типографською фарбою, чорнилом, що розпливлося. Ці запахи повернули мене в мої дванадцять років, коли найкращим подарунком були листівки батька й бабусі, які жили вдалині від мого дитинства…
Сніг шкодливим щеням вилизав текст і координати відправника, залишивши тільки адресу одержувача й початок звертання: «Дорога, люба моя дівчинко! Нехай у нас із тобою забрали Інтернет, але не звичайну пошту, а ще є повітряні змії й голуби…» Сніг перетворив написане на голуба або повітряного синього змія, інші букви сховалися в пташиних крилах або зміїних хвостиках.
Кумедна заголовна літера «Д», схожа на недомальований скрипковий ключ. Я подумала, що не пам’ятаю свій почерк, тому що забула, як це – писати щось інше, крім цифр і списку продуктів. Зараз я пишу кривульками, гірше за першокласника. Моя перша вчителька вичитувала нам за кожну нерівність, ляпку й недбалість, вона вважала, що рівний почерк, як і рівна спина, обов’язкові для кожної вихованої дівчини. Мені сильно від неї перепадало, мене переучували писати правою рукою, я була шульгою. У першому класі думала, що «яккуркалапою» – це якась французька лайка для шульг-нездар. І досі так думаю.
Я обтрусила з листівки сніжні крихти й поклала знахідку в сумку. Не знаю, навіщо я зробила це.
Чомусь схотілося віднести її адресатові, вкинути в поштову скриньку, а ще краще передати з рук до рук. Незрозуміло, як листівка опинилася тут, у снігу: адресант передумав відправляти чи одержувач вирішив її позбутися? Чи все це справа випадку? Мені стало сумно. Листівка була схожа навіть не на викинуту іграшку, а на виставлене за двері кошеня.
Я витягла її із сумки, замислено покрутила в руках. Адреса не здавалася мені знайомою, але я знала цей район, неподалік жили мої друзі, і це було неблизько від місця знаходження листівки з лілією. Я вирішила віднести її після роботи, куди майже спізнювалася (що було неприпустимо). Утім, офіс буквально за сто метрів…
Сьогодні сьоме березня, у нашім офісі такі дні вважаються священними. Ми вчора пішли додому майже опівночі, прикрашали приймальню й кабінети, розставляли квіти. Займалися цим три жінки: я, наша секретарка Аня і Катя, керівник відділу реклами. Наша керівниця Аліна не довіряла ентузіазму чоловіків (їх у нас четверо, включно з охоронцем), – усім повинні були займатися професіонали, тобто ми.
Аліна вважала, що свята слід відзначати в робочому колективі, а не вдома, де вони фальшиві й нікому не потрібні, невеселі й формальні. Багато хто з нас думав інакше, але з Аліною ніхто не сперечався. Вона, звісно, не цунамі, але зустрічається частіше й наслідки можуть бути для нас найнеприємнішими, а часом і руйнівними.
Понад рік тому Аліну кинув чоловік. Вона залишилася одна з чотирнадцятилітньою донькою. Мати-одиначка. Усіх матерів, що живуть у шлюбі, вона вважала непереконливими матерями. Усіх незаміжніх і бездітних – непереконливими одинаками. Мірилом справжності була тільки вона. Колектив у нас переважно жіночий, тому кожна з нас на певному етапі заслуговувала на статус повіреної в сімейні справи Аліни.
Ми знали, що вони з колишнім чоловіком практично тезки – його кличуть Аліком. Він – страшна людина. Потріпав усе, що міг: нерви Аліни, почуття їхньої дочки, фінанси Аліниного батька. До всього він ставився недбало, як до власних джинсів, в одній і тій самій парі яких бігав на презентації, порався в гаражі й валявся на свіжому простирадлі подружнього ліжка.
Алік по-свинськи ставиться до Аліни й до дочки. Не хоче бачити малу, змушує її страждати. «А, між іншим, я народила від нього, хоча були інші варіанти, безліч!» – повторювала Аліна. Якщо існує чиста ненависть, це була саме вона. Нічим не замутнена.
– Думайте, коли йдете заміж. Думайте, коли зближаєтеся з кимось. Двічі думайте, коли зберетеся вагітніти. Не вмикайте почуття, вони тут тільки заважають, це один із важливих бізнес-проектів. У вас має бути ввімкнута тільки голова, щоб ніяке серце не відсмоктувало енергію. Не повторюйте моїх помилок, – менторським тоном говорила Аліна.
Аліка ми ніколи не бачили, утім, як і дочку Аліни. «Не слід приносити на роботу родичів». Ми знали, що Аліна скептично ставиться до фотографій рідних на наших робочих столах, тому світлин не ставили, дехто зберігав пару знімків у надрах своїх комп’ютерів…
Телефон на секунду прикинувся цикадою, я побачила СМСку від Льошки, він запитував, чи побачимося ми сьогодні, а якщо ні, коли йому підійти завтра. Льошка був надзвичайно делікатним. Ми якось відразу зблизилися, а потім пробували віддалятися один від одного, щоб зблизитися ще більше. Напевно, я кохала по-справжньому.
Я написала, що сьогодні в нас офісне свято, а потім мені потрібно вирушити за однією адресою, передати листівку, тож краще зустрітися вже у святі. (Це були наші кодові слова. «Ми зустрічаємося у святі», – сказав Льошка, коли ми познайомилися на якійсь різдвяній вечірці, куди мене занесли чорти в особі моєї подруги Катюші.) Льошка відповів смайликом.
В офісі святкування йшло своєю чергою, мені дуже хотілося піти (ще більше мені кортіло звільнитися), проте Аліна такого не вибачала. За столом панували натужні жарти, компліменти, що здавалися пихатими тропічними квітами, тости. Аліна в червоній сукні мала чудовий вигляд. Співробітниці намагалися виглядати одночасно й ошатно, і скромно. Про це ніколи не говорилося, але ми знали, що в нашім офісі діє правило нареченої на весіллі: ніхто не може бути більш привабливим, ніж вона. Водночас ми мали виглядати святково, символізувати радість і єднання.
Іноді мені ставало дуже смутно й огидно витрачати на це своє життя. На банальності й умовності, пристосуванство. Але скандали я не любила ще більше. Катюша називала мене типовою конформісткою, на відміну від мене, вона завжди виділялася в будь-якому колективі, і не відзначити її було неможливо. Колюча акація помітна навіть серед не менш колючих троянд.
Нарешті Аліна, випустивши черги жартів про невдячних чоловіків, які з кожним роком свого дорослішання втрачають не тільки волосся й потенцію, а й совість, сказала, що всі можуть розходитися по домівках, а їй ще потрібно посидіти, подумати, попрацювати. Усі були навчені й не раз провчені, тому ніхто не повівся на її люб’язність, однак народ заметушився. Почали збирати зі столу, хтось вмикав комп’ютери, лаштуючись думати разом з Аліною. Я тихесенько збиралася, нібито за компанію з брудним посудом. У непомітності однозначно є свої переваги.
Поштова скринька листівкової адреси нагадала мені прірву. Вона виявився відкритою й здавалася темною, глибокою й навіть небезпечною. Моя рука, що намацала в сумці листівку, заспокійливо погладила її. Як нерозумно. Я подивилася на годинник, була , ще не дуже пізно. Тому я вирішила піднятися й подзвонити.
Я трохи розгубилася, коли двері відчинилися і я побачила дівчинку-підлітка.
– Ви продаєте косметику? – якось незрозуміло радісно запитала вона.
Я не знала, що відповісти, стояла й крутила в руках досить об’ємисту сумку.
– Не соромтеся, проходьте! Мені дуже нудно, зараз ми все розглянемо! У мене є гроші! – дівчинка запросила мене ввійти.
Я пройшла до кімнати, де був накритий стіл, пахло кавою, яблучною свіжістю, кексами й горіхами. Дійсно, на столі стояв кавник, вазочки з нарізаними яблуками, горіхами; на гарній таці гіркою викладено крихітні кекси.
– А чому ти відкрила двері незнайомій людині? Уже пізно, – запитала я.
– Я думала, що це мама. Коли вона випиває, то забуває, куди поклала ключі. – Дівчинка заливисто засміялася. Я недовірливо подивилася на неї: ні кімната, ні вона не виказували приналежності алкоголікам. Не відчувалося занедбаності й захаращеності.
– Я сміюся, тому що мама – дуже постійна у своїх звичках людина, вона ніколи не кладе ключі в якесь інше місце. І ніколи їх не забуває. Вони завжди у внутрішній кишені її сумки. Але вона щораз, коли вип’є, думає, що залишила їх десь або поклала в інше місце. Дивно, правда?
Я знизала плечима.
– Пригощайтеся яблуком, воно таке прозоре, що крізь нього можна побачити всі свої мрії.
Я потягнулася до яблука. Дівчинка перехопила мою руку.
– Який у вас годинник…
Я подивилася на свій годинник (його мені подарував Льошка) – овальний на сріблястому браслетику, прикрашеному ліліями. Незрозуміло чому я зняла його, передала дівчинці:
– Можеш приміряти.
Вона замотала головою.
– Ні, ні, спасибі.
– Чому?
– А я тоді втечу й сховаюся, щоб вам його не віддавати. Мене Лілею кличуть, а вас?
– Оля.
Дівчинка знову заливисто розсміялася.
– Ми як подружки з дитячих віршиків. Ліля і Оля.
Я усміхнулася. І тут зрозуміла, що листівка з лілією, мабуть, призначена їй, і полізла в сумку.
– Слухай, у мене дещо для тебе є.
– Ага, я так і знала. Косметика! Витягайте! – вона усміхнулася.
Я витягла листівку.
– Здається, це твоє. Для тебе. Я знайшла біля свого офісу, це на Воздвиженці, ти її загубила?
Вона вихопила з моїх рук листівку жадібно, так само вихоплював горіх або насіннячко папуга Катюші. І точно так затискав у лапках, як вона в руці, і тільки потім розправляв і розглядав, низько нахиливши голову. Відірвавшись від листівки, повернулася до мене.
– Це писав тато. Де, де ви це знайшли? Можете сказати точну адресу?
Я все розповіла.
– Значить, це мама. Усе зрозуміло. Взяла й викинула її. І мені не показала.
– Чому ти так думаєш? Це серйозне обвинувачення.
– А мама не розмінювалася б на несерйозні злочини.
– Ти мене лякаєш, говориш, як утомлена від життя, навчена досвідом жінка.
– Життя таке. Тут усе просто насправді. Ви знайшли листівку поруч із будинком, де знаходиться офіс мами. Вона там практично живе. Мені туди приходити забороняється, тато туди теж не ходить. Не слід приносити родичів на роботу.
Я сіпнулася, коли почула цю фразу.
– Чекай, твою маму кличуть Аліною?
– Ага. От треба ж, мене ніхто ніколи не вгадує з перших слів. У мені мало індивідуальності. Так вона каже. У тата її взагалі немає. Мужики всі, як фабричні стільці. Ви знаєте, вона забороняє нам бачитися. Читає наше листування в комп’ютері, заблокувала вхід на поштові сервери, видалила скайп. Я плакала, плакала. А потім зрозуміла, що потрібно шукати вихід, написала татові справжнього листа. Стільки помилок, жах! На пальцях немає кнопки «delete». І думала: ну чому він не відповідає? Може, образився або вона зовсім його знищила? А він відповів…
– Тебе не вгадують, тому що ти не змушуєш себе вчити й декламувати перед всім класом, – тихо сказала я.
Якось дивно було ось так познайомитися з дочкою Аліни й зрозуміти, що Алік – не така вже бездушна істота. Фабричний стілець в одній парі джинсів. Жахливо хотілося пригорнути її до себе, погладити по голові, і я відчувала, що їй би теж хотілося, але вона закомизиться і не дасть мені зробити цього. Зарано. Я взяла ще одну половинку яблука.
– Ти вже йдеш? – запитала вона, легко й невимушено переходячи на «ти», як це виходить тільки в дітей.
– Побути з тобою?
– Ні, уже пізно. Тебе чекають, напевно.
– Мене будуть чекати завтра, і я теж буду чекати. Слухай, – несподівано сказала я. – А що ти завтра робиш? Може, прийдеш до мене в гості, зателефонуєш від мене батькові, відзначимо свято.
– Мама не відзначає свята.
– Я знаю.
– Я теж не вмію відзначати свята. Ага. І буду тобі заважати.
– Ні, не будеш.
Ми обмінялися телефонними номерами. Вона заворушила губами.
– Що-що ти говориш?
– Запам’ятовую номер телефону. Я не запам’ятала номер телефону тата, мама його стерла, а йому заборонила мені дзвонити. Він її слухається, вона гірша за Цербера. От тепер хочу запам’ятати твій номер телефону. Щоб декламувати перед усім класом. Бувай, – вона всміхнулася й поцілувала мене в щоку. Ми були практично одного зросту.
– До завтра.
У ліфті я майже переконала себе в тому, що роблю все це не на зло Аліні, а заради Лілі, моєї нової знайомої. Хоча якесь неприємне відчуття, як стругачка олівець, загострювало мою увагу на тому, що я роблю це зі шкідливості. Я помотала головою. Ні… Ні. Ні!
У дверях стирчав букет. Лілія та дрібні троянди. Виходить, Льошка все-таки приходив. Я усміхнулася: таки ж приємно почуватися щасливою й потрібною. З букета випала записочка, я нахилилася й підняла її. Дивно, він ніколи мені нічого не писав, окрім СМС і мейлів.
«Олько! Дорога моя дівчинко! Ммм. Люблю. До завтра!» Я засміялася. І раптом зрозуміла, напевно, усе-таки кілька разів з’їхавши, як із гірки, із заголовних літер «Д», так схожих на недомальований скрипковий ключ, що мій Льошка і є Алік. Чоловік Аліни й батько Лілі. Усе збігалося: і лілії, і скрипковий ключ літери «Д»…
Я ніколи не ділилася з ним офісними плітками, так, час від часу розповідала, що мені набридло займатися тим, чим я займаюся, хочеться просто малювати, а не бути дизайнером. Часом я жалілася на характер Аліни, не називаючи ім’я. Мені її імені вистачало на роботі. Льошка розповідав про те, що був одружений і дуже сумує за донькою, але я не витрушувала з нього подробиці, як абрикоси з дерева, тому що відчувала, що вони (або він) ще не дозріли.
«Завтра ми всі зустрінемося у святі», – подумала я й не кинулася йому дзвонити. Замість цього я відправила дві СМС однакового змісту: «Дуже чекаю тебе завтра!» Усміхнулася й відразу заснула.
Льошка увірвався, як завжди, з оберемком лілій і в гарному настрої. Запитав, коли підійде Катька, буде вона одна чи з «кимось, із ким можна розділити сувору долю віскі»? Я повідомила, що Катька підійде ближче до вечора. Льошка сказав, що тоді ми будемо дивитися «найшмаркливіший фільм Джармуша» – «Зламані квіти», об’їдатися шоколадом, заливатися сміхом і вином, тобто радіти життю.
Це був прекрасний план, але я нервувалася, що Ліля не прийде, навіть страшно було писати їй чергове СМС, так не хотілося отримати «ні», краще сподіватися. Напевно, мій нервовий стан став дуже помітним. Льошка завалив мене на диван, натиснув «Паузу» на пульті, притис до подушок і суворо запитав:
– Чому ти нервуєшся?
Я винувато всміхнулася.
– Ти так нервуєшся, начебто хочеш повідомити мені щось важливе й не знаєш, як я це сприйму. Олько. Олько, ти чекаєш дитину?
Я пирснула.
Дуже хотілося відповісти: «Так. Твою!» Але це було б занадто. Добре, що пролунав дзвінок у двері, я кинулася відкривати й повернулася з Лілею. До ніг Льошки покотилися прозорі яблука.
– Лілька! Мої улюблені яблука мрії.
– Татко!! Мої улюблені квіти! – Лілька кивнула в бік букета білих лілій і кинулася в обійми Льошки.
– Лілька і Льошка – мої улюблені люди, – прошепотіла я. Хотілося плакати й сміятися. Як же це було прекрасно. Вони здалися мені такими схожими: відкриті, добрі й довірливі, дві фігурки одного пам’ятника…
«Зламані квіти» були відкладені на потім, ми сиділи й ділилися нашим зламаним минулим. Ми перебували у святі, може, тому все сприймалося легше, ми не сумували, а сміялися, обмінюючись новинами. Льошка жартував і піддражнював то мене, то Лільку, це була правильна тактика, ніщо інше не могло б консолідувати нас так швидко, тільки любов до нього (яка могла б і розділити) та бажання захищати одне одного від його жартівливих атак.
– Я знаю. Тепер усе буде чудово! – сказала Ліля. Вона обійняла Льошку і з теплом подивилася на мене.
Я потягнулася за мобільним.
– Ти чого?
– Я дзвоню Аліні.
– Не треба! Не кажи їй!
– Олько, але навіщо? Вона свята не відзначає, а нам нащо псувати наше?
– Ну, по-перше, брехати ми не будемо. Досить. По-друге, мені потрібно сказати, що я звільняюся, а по-третє…
– Що? – відгукнулися вони злагодженим дуетом.
– Привітати її з Восьмим березня! Сьогодні все-таки свято!
Ми перезирнулися й розсміялися.
Телефон настирливо дзвонив, і я, напівсонна, розшукуючи апарат, натикалася на різні предмети, мов сліпак. Етажерка заїхала мені в плече, комп’ютерний стіл довбонув по нозі. Наштовхнулася й на зібрану сумку Арсенія, мого п’ятирічного сина. Ледь утрималася на ногах. Сумка вибивала мене з колії.
Ця сумка стояла завжди на одному місці. Набір речей, які вона вміщала, теж був практично незмінний. Цим вона нагадала мені горезвісний кошик підозрюваного, який із дня на день очікує, що за ним прийдуть і заберуть. Мій син теж чекав. Свого недільного тата. Він підозрювався в любові до батька. Або батько підозрювався в любові до Арсенія. Я вже давно в цьому не підозрювалася. Здається, ніким.
Телефон знайшовся. Дзвонив мій адвокат, нетерплячий Михайло Абрамович.
– Нарешті ви взяли слухавку, я хвилювався. Юлю, післязавтра судове засідання, мені сьогодні доповіли, що ваш чоловік узяв у ваших сусідів свідчення, мовляв, ви п’єте, підкидаєте їм дитину, вчиняєте дебоші й приводите, перепрошую, сторонніх чоловіків.
– Дуже цікаво. А якби я приводила не сторонніх, це розглядалося б судом на мою користь? – відреагувала я, ознайомившись із версією свого бурхливого життя.
– Еге ж, Юленько, іронія – це гарний метод захисту, але, на жаль, зовсім марний для суду. Я б вас попросив, Юленько, щоб і ви поговорили з кимось із сусідів, нехай і в нас буде якийсь папір, де б усе це заперечувалося. Ви мене розумієте?
Я сказала, що цілком розумію і завтра зайду до сусідки Зінаїди Миколаївни та поспілкуюся з нею.
Суд тривав уже півроку. Це був дивний період мого життя, яке фактично не дуже змінилося, але при цьому зовсім поіншало. Я винаймала помешкання, тому що мою колишню квартиру, що перетворилася на нашу з Юрою, а тепер мала багато шансів перетворитися на його, постійно оцінювали, вираховували, порівнювали з тим, що було. Арсеній сумував за своєю кімнатою, за своїм батьком і за мною колишньою теж. У тім житті я рідше з ним гралася й спілкувалася, ніж зараз, але виявилося, що мою тодішню присутність він відчував гостріше. Начебто мене хтось затирав ластиком.
Юра хотів забрати в мене сина. Така проста фраза, але я ніколи не думала, що вона перетворить моє життя на чуже, а мене – на іншу жінку, у якої постійно відчувається пульс і тремтіння в животі, у районі пупка. Юра був ідеальним чоловіком. Він не волочився за спідницями й штанями, не курив, пив лише по великих святах і винятково гарне вино, завжди піклувався про мене, ми разом відпочивали, приймали рішення, виховували Арсенія. Юрій начебто не брехав (хіба що у дрібницях). Заробляв гарні гроші. Не скнарував. Не підвищував на нас із сином голосу. Терпляче ставився до моєї матері, навіть поважав її, хоча раз у раз підштрикував, але я це навіть схвалювала.
І мені дотепер було соромно, що я захотіла розлучитися. Ця провина щодня підточувала мене, і я помітно зменшувалася в розмірах.
Ні, я не йшла до іншого чоловіка, це було б складно зробити, бо його просто не існувало. Юра не зробив мене нещасною, навпаки, я не мала на що скаржитися. Він згладжував усі кути, вирівнював усі стіни нашого шлюбу. Він трудився, а я залишалася білоручкою.
Але з кожним днем я розуміла все ясніше, що мій життєвий ліфт іде тим самим маршрутом, з восьмого на перший поверх, з першого на восьмий, і немає жодної ймовірності, що він зупиниться на якомусь іншому поверсі, зате є вірогідність, що він може застрягнути. Ця думка мене нестямно лякала, у мене починалася родинно-ліфтова клаустрофобія. Хотілося сильно замружити очі, закрити вуха, присісти, щосили стримуючи своє тремтіння щільно притиснутими до тіла ліктями.
– Ти так проткнеш собі серце. Власним ліктем проткнеш. Юлю, припини дуріти. Якого дідька тобі потрібно? Чого тобі не вистачає? – нахраписто зверталася до мене мати, яка жагуче не бажала мого розлучення, так само, як свого часу й цього шлюбу. Вона чудово вміла штрикатися словами, і якби мені не вдалося проткнути собі серце власним ліктем, на неї в цьому сенсі завжди можна було розраховувати.
Узагалі вся ця ситуація демонструвала те, що розумію себе тільки я. Мама забула, що вона колись була матусею, і сприймалася тепер тільки як мати караюча, спрямовуюча, нещадна. Моя подруга Ольга, яка не мала дітей і тепер уже принципово не одружувалася, закочувала очі й повторювала, щоб я отямилася. Подумала про себе, про дитину, про чоловіка, про квартиру врешті-решт!
По суті, більше поговорити не було з ким. Такої самотності й нерозуміння я не відчувала навіть у дитинстві. Коли мати кидала мені в обличчя «негідниця» і не розмовляла тиждень, поруч завжди було слоненя психоделічного зеленого кольору, що спокійно вислуховувало всі мої жалощі і витирало сльози пухнастим хоботом. Дорослі жінки не розмовляють з іграшковими слоненятами, бо ті розучилися їх розуміти. І по заслузі. Адже скільки можна?
Зінаїда Миколаївна, моя сусідка, намагалася не пхати носа до чужих справ, і мені імпонувало таке поводження. Але зараз необхідно було її втручання, я збиралася до неї в гості, придумуючи, чим би влестити стриману жінку похилого віку. Було соромно, та й не вміла я улещувати, але, крім мене, цим ніхто не займеться. Зінаїда любила читати, тому я вирушила до книгарні, розташованої неподалік від моєї колишньої квартири.
Я вовтузилася поруч із полицею, де в реверансах і листівко-опереткових позах застигли героїні Джейн Остін.
– Тобі допомогти? – почула я голос і озирнулася на нього. Поруч стояла продавчиня. Формена камізелька, доброзичливий вираз обличчя, гарна, лукаво-шахраювата усмішка. Востаннє на «ти» представники сфери послуг зверталися до мене, коли я була школяркою, не рахуючи кількох маргінальних персон, у яких я зареклася купувати фрукти на нашому базарі.
– Перепрошую, це ви мені?
– Бачу, що ти мене не впізнала, Юлю.
Продавчиня всміхнулася ще лукавіше, задерикувато труснула головою. Дивно, дівчата з короткими стрижками (а вона була саме такою) рідко струшують головою, зазвичай це виглядає безглуздо.
Я справді її не впізнала.
– Я – Свєта, пригадуєш?
Я натужно намагалася згадати. Нещодавно одна шикарна брюнетка схопила мене за рукав у піцерії, коли я чекала піцу з куркою й ананасом для Арсенія. Я теж її не впізнала і ледве пригадала прізвище, коли вона сказала про музичну школу, у якій ми навчалися. У той час вона дійсно подавала надії, як і я. Чи наспівує вона Верді, коли пакує піцу? Я не знаю. Я не мугикала Сібеліуса [8] (утім, він не надається до мугикання), коли виписувала платіжки за телефони «Nokia».
– Ми з однієї музичної школи?
– Нє-а. Ми, можна сказати, з одного весілля. Ну, подумай, невже не впізнаєш?
І раптом я її впізнала. Вона тоді була кучерявою. Свєта! Наша випадкова весільна дружка. Чи то жила поруч із Юрою, чи навчалася разом із ним, чи, може, була дочкою подруги його матері. Я тоді не фокусувалася на цьому.
Я була ображена на свою подругу Ольку, яка відмовилася бути моєю дружкою, виявивши всю свою забобонну натуру. Вона двічі була дружкою на весіллі, втретє, згідно з народними повір’ями, свідком ставати було не можна, бо сама ніколи не одружишся. Я нила й казала, що вона – зрадниця, що вона мені обіцяла ще в п’ятому класі й повинна дотримати слова. Не можна вірити в таку нісенітницю.
Олька обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я пізно одружуюсь, мовляв, я їй обіцяла вийти заміж у ніжні двадцять років, а не в кошмарні двадцять дев’ять, тому мене випередили Таня й Катя, яким вона теж пообіцяла бути дружкою. Але я все ж таки виходжу заміж, нехай і пізно, і вона хоче, тому годі вже її тероризувати. Хто не встиг, той запізнився.
Олька так і не стала дружкою втретє, але й заміж вона не вийшла. «Помста купідонів», – жартували ми, коли згадували цей випадок.
Свєта нас виручила. Це говорилося кілька разів під час розпису й застілля і ставилося мені за провину. Непрямо, але ставилося. От, навіть дружку вона не може знайти, непрактична й безголова Юля. Її всі підводять – почуття міри, здоровий глузд, навіть друзі. Хто жартував, хто казав серйозно, та мені було однаково неприємно…
Свєту я практично не запам’ятала, навіть коли розглядала або показувала фотографії, щоразу запитувала себе: а це хто? А, ну так. Випадкова дружка. Якась знайома Юри або його мами, сусідка чи однокласниця.
Кучерява, повнява, невиразна, вона висіла на другові Юри, нашому свідкові Артурі, якого намагалася підчепити. Дарма вона це задумала, бо Артур збуджувався тільки тоді, коли бачив своє відображення в дзеркалі.
– Як твої справи? Давно тебе не бачила.
Я подумала, що взагалі-то вона бачила мене два рази. На весіллі, а ще, здається, на хрестинах Арсенка, але цього я не була певна.
– А ми з Юрою розлучаємося, – сказала я.
– Що?
– Якось так. Він хоче забрати в мене сина, звинувачує в зрадах, неадекватному поводженні, недбалому ставленні до Арсенія. Слухай, вибач, сама не знаю, чому стала тебе вантажити, певно, це вплив слова «свідок». Я от зараз вибираю книжку для іншого свідка, нашої сусідки, яка, сподіваюся, підтвердить, що я непогана мати. Хоча б це.
– Стривай. Я можу тобі допомогти!
– Придбати кілька гарних книжок?
– Ні, позбутися одного покидька. Ну, і в сенсі книжок ти можеш на мене розраховувати. Я знаю й люблю свою справу.
Я не зовсім її розуміла і застигла в німому подиві.
– Зараз я відпрошусь, вийдемо, тут поблизу кав’ярня, поговоримо.
Свєта збиралася мене виручати. Вдруге. Навіщо? Вона по-діловому пройшлася між полиць, проігнорувала дівчат Остін, вибрала нові романи Ірен Роздобудько, Лади Лузіної, Міли Іванцової та Галини Вдовиченко, віднесла все на касу.
– Розраховуйся, я зараз підійду.
Я не могла не підкоритися, якась магія…
– Юлю, я можу його по паркету розмазати.
– Там килимове покриття, – механічно відзначила я, згадавши зал суду.
– Тоді по килиму розпластувати.
Ми сиділи в невеликій затишній кав’ярні, наспівувала Патрісія Каас, здається, вона лунала і в нас на весіллі. Я згадувала, як недоладно Свєта висіла на Артурі, жалюгідна, непоказна й чіпка, як колючка реп’яха. Зараз він її помітить, відчепить і викине, щоб вона причепилася до когось іншого…
– Я розповім, що багато років він тобі зраджував, я була його коханкою.
– Будеш брехати? Тобі не повірять.
– Я тебе благаю. А свідкам його брехливим повірять? Не переймайся. Мені – повірять, я можу бути переконливою. Знаєш, я не тільки продаю книжки, я їх читаю. Поговори зі своєю цією Зінаїдою, нехай теж тебе захищає. Ну, а я його просто доб’ю.
– А тобі не здається, що це підло? Він ніколи б не викинув нічого подібного. Мені здається, що на зраду зважилася б я, а не він. Ледачий, передбачуваний, занадто відповідальний і обережний.
– Мені здається несправедливим, що він платить вашим сусідам за брехливі свідчення, намовляє на тебе і намагається відняти в тебе сина. Ти ж його важко народжувала, правда?
Я здивувалася, що вона це знає. Напевно, вона таки була дочкою подруги його матері, вони знають більше, ніж можна уявити. У всякому разі більше від сусідок і колишніх однокласниць.
Арсеній дійсно дався мені важко. Дивно, але ж раніше я говорила «нам». Я довго не могла завагітніти. Юра лютував, знаходив нових лікарів, змушував мене правильно харчуватися, вимірювати температуру, вести календарі, кохатися строго за схемою. Він був одержимий. І я завагітніла від його одержимості.
Виношувати Арсенія теж було нелегко. Він мене випробовував на міцність і піддатливість, не сприймав мої улюблені продукти, постійно вимагав огірків і зелених яблук, від яких у мене була нещадна гикавка. Узагалі Арсеній тоді поводився неспокійно, як нахабний клієнт, вимагаючи уваги й дотримання його режиму.
Народжувала я теж непросто, тому що на півдорозі він передумав і все закінчилося кесаревим. Не найприємніші спогади, але в мені все стискалося від болю й ніжності. І я не могла віддати мого хлопчика.
– Дзвони своєму адвокату й кажи, що в тебе з’явився свідок.
Я так і зробила, хоча сумніви билися в мені хвилями, почувалась я кепсько, щоразу переконуючи себе, що це випадковість і шанс, якими не можна не скористатися.
Їй дійсно не можна було не повірити. Юра дивився на неї так здивовано, аж я подумала, що він теж не може її згадати. Навіть коли вона назвала своє ім’я, прізвище, адресу й рід занять, погляд його був неуважним і розгубленим.
Я не знаю, коли це відбулося. Коли настав той самий момент, у який я зрозуміла, що їй не можуть не повірити, бо вона каже правду. Може, тоді, як вона розповідала, що зробила від нього аборт і тепер не здатна народити. Або коли точно назвала метраж моєї квартири, яку Юра вважав своїм везінням і персональним досягненням. А можливо, коли передражнювала мою маму з тими самими інтонаціями, з якими передражнював її він.
Чи коли вона розповідала про календар перенесених свят, її власний календар, де друге січня було Новим роком, п’ятнадцяте лютого – Днем Святого Валентина, а дев’яте березня – Восьмим. І коли відпустка починалася в жовтні. Напевно, саме тоді, бо багато чого згадалося. Його відсутність, метушливе повернення, те, як він довго й ретельно мив руки, перш ніж торкнутися до залишків святкових пирогів або до мене.
Але, скоріше за все, тоді, коли вона провела по своїй шиї двома пальцями, великим і вказівним, ненадовго завмираючи та притискаючи ключиці, а потім і підборіддя. Він так робив дуже часто. Можна говорити чужими словами, це доведе те, що ти часто спілкувався з цією людиною. Але чужі жести, такі інтимні, такі індивідуальні, стають твоїми тільки тоді, коли й людина стає твоєю. Інакше не буває.
Хотілося втекти, але так не можна було вчинити. Це була не моя персональна трагедія, це був театр. Суд – не власна квартира або під’їзд. Юра вибухав у мене на очах, частинами. Зникав, лишаючи після себе тільки сморід і деякі спогади про колишню красу. Як салют, як феєрверки…
Арсеній залишився зі мною. І квартиру, зважаючи на все, повернуть. Мені доведеться оплатити ремонт, якісь несуттєві дрібниці, про які не хотілося навіть думати, не те що ними займатися.
Восьмого березня до мене мала підбігти Ольга. Але той, хто її відшив, раптом про неї згадав, і вона зателефонувала щаслива. Ковтаючи слова, сказала, що заскочить до мене завтра надвечір. А може, і наступного тижня, залежить від ступеня його занурення. Я усміхнулася.
Не знаю чому, але я зовсім не здивувалася, коли пролунав дзвінок і до квартири увійшла Свєта. Після суду ми не бачилися, вона намагалася поговорити зі мною, але я просто не могла.
Було вже пізно, Арсеній спав у своїй кімнаті. Я крутила в руках пляшку шампанського, яку Свєта спритно відкоркувала, обережно витягши з моїх рук.
– Ой, тільки тихо, Арсеній прокинеться, – пискнула я й пригнула голову.
– Перше, чого вчиться самотня жінка, – це відкорковувати шампанське, – сказала вона зі своєю лукавою посмішкою.
Свєта розлила напій по келихах, підсунула до мене таріль із канапками.
– За нас?
Я кивнула. І раптом зрозуміла, що зовсім не гніваюся на неї. Образа зникла. Розчинилася, як бульбашки в келихах. А разом із нею вивітрилася й моя провина перед чоловіком.
– Полегшало? Я так і знала. Юлю, відпусти свою усмішку, що ти тримаєш її, як пітбуля на строгачу [9], невже вона така страшна?
Я засміялася. Тихо.
– Будеш завтра відзначати Восьме березня?
– А зараз ми що робимо? Ні, знаєш, я й раніше вважала цей день більше чоловічим, ніж жіночим, а тепер уже…
І ми розсміялися, одночасно прикладаючи вказівний палець до губ, щоб не розбудити Арсенія.
Ви відразу впізнаєте себе на фотографіях? Я ніколи не замислювалася над цим, бо найчастіше очікувала побачити себе на тій чи іншій світлині. Мій портрет, ця беззуба усмішка, котрої боїшся більше за щось ікласте (пам’ятаю, як я лякала нею свого маленького брата), доводила до сказу. Я серед однокласниць – зграйка бабок та метеликів. Мама притискає мене, дорослу, до серця, так уміють робити тільки мами, знову відчуваючи нас, маленьких, під серцем, у собі. Ми з чоловіком – урочисті, але ледь стримуємося, щоб не закружляти чи не засміятися; я жбурляю оберемок крихітних троянд подружкам. Ми з малим на дитячому майданчику. Я на велетенському слоні: невідомо, хто з нас мріє пристрасніше, щоб то швидше закінчилося. Я на конференції, серйозна. Я на відпочинку – грайлива та яскрава. Ми з чоловіком у Грузії, п’яні від повітря, гірського відлуння та щирості більше, ніж від молодого вина…
Але цього разу все було не так. Спочатку я впізнала свою сукню. Іншої такої не могло бути ні в кого. Білу сукню з візерунком у вигляді ніжно-зеленого листя конюшини мені привіз чоловік зі свого відрядження до Ірландії. Тоді він іще був моїм чоловіком. Хоч ми обоє не з тих людей, котрі запам’ятовують та відзначають дати, проте святкували річницю нашого шлюбу. Напевне, так мусило збігтися. Ми випили по келиху привезеного ним ірландського віскі «Jameson», Юрко поклав туди листячко конюшини – на щастя. В ірландців це зветься «осушити трилисник», а ми так осушили свій шлюб, який незабаром розпадеться на клаптики позову про розлучення, котрий я не змогла не пошматати.
Потім я впізнала своє волосся. Воно завжди поглинає моє обличчя, особливо коли схилити голову; зримим залишається тільки кінчик носа та обрис підборіддя, але це була, безперечно, я. Упізнала місце, хоча на фотокартці його не було видно, тільки три чверті дівчини в конюшиновій сукні, біле, наче ватяне, небо – так буває, коли сніжить тополиний пух, – і Київ, насичений червневим соковито-зеленим кольором листя дерев. А ще грона акації та свічки каштанів. Досконала біло-зелена гармонія. Ніжна та чуттєва. Спокуслива і вразлива.
Власне, так називався фотоконкурс, котрий проводив фонд, де я працюю. «Гармонія кольору, думок, руху, почуттів». Щоранку я, як і більшість наших співробітників, заходила на сайт, щоб подивитися нові роботи, і от саме зараз розгублено дивлюся на своє нещасне плече під щасливою сукнею. Фотограф – drum. Драм-бам. У перекладі з англійської – барабани. Дивно, що на деякі слова відгукується пульс серця, може, це стосується тільки музичних інструментів? Щось усередині заторохкотіло… Коли я почула, що Юра від мене йде, досередини наче увірвалися два стрічні потяги. Щоб не вибухнути і врятуватися, довелося вивести один із них у легені: поважчало дихання, було щемко, лячно й болісно. Але я залишилася живою.
Тоді, на мосту, я не помічала, що мене фотографують. У такі моменти рідко фотографують, це не весілля, не корпоративна п’янка і не мандрівки. Люди нікого не помічають у щасті та нещасті. Бо в нещасті бачать тільки себе, а в щасті – також себе, але ще й того, хто причетний до цього стану. Я стояла на мосту, де Юра вперше освідчився мені в коханні, де ми прив’язували стрічки зі смішними побажаннями і випускали в повітря сміх, котрий, якби його пофарбувати, нагадував би феєрверки.
Цього дня я дізналася, що він іде. Навіть не йде – пішов. Я стояла і дивилася на воду. Ні, Боже збав, я не думала топитися. Зриватися вниз із криком відчайдушної чайки. Не те, щоб я дуже чіплялася за життя, життєвим альпіністом мене ніколи не можна було назвати, але в мене був син, обов’язки та кумедна клишонога жіноча надія: а раптом він повернеться? А ще смішна віра в те, що я хороша, і наївна образа – як можна мене кидати?
Уперше відчуження чоловіка я відчула, коли на стадіоні ми галасливо вболівали за футболістів київського «Динамо». Я залюбки складала Юрасеві компанію, ми обидва любили футбол. Але на мить він перетворився на стадіонну масу, котра завжди мене трохи лякала тим, що була схожа на шершневий рій. Гудінням, агресією, однаковістю. Хлопець, що сидів вище за нас, кілька разів пройшовся стягом по моїй голові, я скрикнула, але Юра ніяк не відреагував, мене наче не було поряд. Ніби я навіть не німе кіно, де зник звук, а втратила для нього і зображення.
Якось непомітно для Юри зникли «ми», раз у раз він промовляв «мій син», а не «наш малий», саме його запрошували в гості, а не нас. Дедалі частіше наша квартира перетворювалася на «мій дім», наче зла чаклунка-лінгвістка прибирала «ми, нас, нами, нам» з усіх Юркових підручників.
У Юри було прізвисько «Гагарін». Власне, уся моя родина і я також вважали, що так його звуть через ім’я та відкриту усмішку, котру називають хлопчачою, ніби всі дорослі без винятку всміхаються згідно з даними паспортів. На одній вечірці його приятель, дуже масний тип (після його погляду я почувалася шпротиною, вимоченою в олії), вкрадливо сказав мені: «Слухай, а ти взагалі знаєш, чого Юрка звуть Гагаріним?» Я знизала плечима, не хотіла грати з цим типом не те що у відвертість, але й у пляжний волейбол. Утім, він продовжив, є такі люди: тишком-нишком скоріше, ніж на повен голос, вони висловлять тобі все, що кортить сказати.
«Його так звати, бо жіночу піхву він називав космосом. І віддавав перевагу цнотливицям, ну, ти розумієш?» Я мовчала. «А ми все думали, якого біса він обрав тебе, який у тебе космос, га?» – «Знаєш, дорогенький, одне тобі можу сказати: песиків першими я туди точно не запускала. Я за гуманізм у всьому світі!» Він оторопів, навіть не вичавив із себе своє гидке реготіння, схоже на те, як хтось захлинається літерою «и». Він сміявся в себе. Мовби жер. Сподіваюся, що процес дефекації в нього відбувався як у всіх інших людей. Хоча краще б такі люди тримали своє лайно при собі.
Звичайно, немає сенсу питати в чоловіка, котрий від тебе йде, чому він це робить, але дуже важко стриматися і не запитати. Я не стрималася, спитала. Юра впився в мене іронічним поглядом і промовив, що в мені залишилася тільки «іночність» замість «жіночності». Думаю, що це була домашня заготовка. Судячи з його задоволеної пики, він тішився, що я дала йому шанс обіграти це. Мене звати Інна. Він звинувачував мене в егоїзмі, зайвій концентрації уваги на синові, а ще йому не подобалося, що я припинила носити спідниці та сукні.
Можливо, саме тому я вдягнула цього дня нашу щасливу конюшинну сукню. І хоч я не погладшала, все одно вона була ніби трохи затісною. Це, мабуть, через те, що сукня звикла обіймати моє щасливе тіло (адже щастя дуже легке!), а зараз, певне, відчувала важкість мого нещастя. Раніше я думала, що не спідниця робить жінку жінкою. Видно, помилялася. Юра думав саме так, бо сказав своїм друзям: «Я пішов від цих штанів». Звучало, наче він був гомосексуалістом, а не в міру порядним гетеросексуалом. Хоча чесніше було б, якби він сказав: «Я пішов від цих штанів та підгузків». Бо після того, як кинув мене, він не прагнув бачити сина.
На світлині я стояла на мосту і ні про що не думала. Мої міркування були розмиті водою, небом, вони відносилися разом із хмарами та тополиним пухом у космос, у Всесвіт, у безмежність. Тепер розумію, що я лікувалася там, мені було добре; я трохи плакала, трохи сміялася, і це не було істерикою – лише проживанням мого шлюбного життя у зворотному порядку. І останнім кадром ішли наші руки. Його рука, котра вперше накрила мою долоню своєю, і цей його великий палець, котрим він відразу починав розминати м’якоть між моїми великим та вказівним. Моя подруга вважала цю його звичку огидною та похабною, а я відгукувалася на це чуттєвістю й бажанням близькості. Хоча візуально зазвичай все сприймається не так, як доторково.
«Барабанова» світлина набирала все більше голосів. Вона впевнено просувалася в лідери. Хтось із наших влаштував тоталізатор: ставки на цю світлину як на переможця були високі. Мене ніхто не впізнав… За цей час я дізналася, що в мене ваблива сукня, так і хочеться знайти щасливе конюшинне листя – так вважали і чоловіки, і жінки. Гарне волосся, жіночна постава, тонкий зап’ясток… Мене вперше обговорювали при мені – і як арт-об’єкт, і як жінку. О, як іноді хотілося гукнути: агов, а це ж я! І подивитися на ці недовірливі мармизки. Я не сказала тоді. Я зробила інакше.
На церемонію нагородження я вдягнула цю сукню. І навіть тоді багато хто відмовлявся впізнавати мене на знімку, запитували, чи не зробила я це навмисно «під подію». І де я взяла таку тканину? Шеф сказав, що я надзвичайно творчо мислю, хоча всім своїм виглядом виказую переможця. Але перевдягнутися не попросив, йому подобалися моя сукня та зухвалість.
Драм-бама звали Романом. Він розповів, що вигадав собі банальне псевдо, бо дійсно працює перкусіоністом в одному не надто популярному, але відомому гурті. Роман також мене не впізнав, це виглядало смішно – знайомство фотографа та його моделі. Він сказав, що бачив тільки чарівливу для нього гармонію кольорів, і я не звучала нещасною. Я зауважила, що, певне, тієї фотомиті згадувала щасливі моменти, вони тоді були основною мелодією і перекривали загальний фон.
Він попросив, щоб на концерт я вдягнула саме цю сукню. І сказав, що буде відбивати моє ім’я: Іннн-на, Ін-на-на, Інннн-ннна! – бо це надзвичайно барабанне ім’я і воно має класно відстукуватися. Юра від самого початку називав моє ім’я карою та порятунком для заїки. Схоже, воно отримує нове звучання, як і моя сукня, як і я.
Наближалося перше вересня, і я розуміла, що час нарешті змінити свій п’ятирічний маршрут: піти не на цвинтар, до чоловіка, а на шкільну лінійку, до сина. У нього починався новий шкільний етап, старша школа, і він потребував моєї уваги й підтримки.
Про це мені постійно повторювали мама й молодша сестра Анька, через яку п’ять років тому, у день похорону Бориса й «перший раз у перший клас» Борьки, відбулася подія в манері фільмів Еміра Кустуріци. Я лише нещодавно почала згадувати про це спокійно, без стискання десь у районі сонячного сплетіння. А от мої рідні й друзі дозволяли собі регулярно сміятися, згадуючи цей випадок у дні народження Борьки або на нечастих сімейних посиденьках.
Борис помер 30 серпня. Це трапилося на пікніку. Обвітрювався недоїдений шашлик; оси тонули у в’язкому вині; на гілках сушилися дитячі плавки; діти крутили матрац, підставляючи під прямі промені сонця мокрі боки, щоб швидше можна було піти купатися. В одну мить обличчя Бориса перетворилося в наливне яблуко, у таке ж яблуко перетворилося і його серце, він завалився на мене, і життя його визріло й обірвалося, скотилося до рук ангелів…
Навіть зараз, згадуючи його смерть, я чую глухі удари не свого серця, а пляжного волейбольного м’яча й плескіт води. Думка про те, що я могла щось зробити, врятувати його, не залишає мене дотепер. Спочатку вона, як щеня, терлася на руках, потім опинилася на короткому повідку, зараз уже на довгому, але завжди вертається до мене. До своєї хазяйки.
З похоронами нас квапили, серпень видався невгамовним і спекотним, а я була настільки збентежена й розчавлена, що погодилася на дату похорону – перше вересня, зовсім забувши про те, що наш із Борисом син мав іти до першого класу.
Утім, жодних проблем син не створював. Школа стояла фактично під будинком, Борька завжди був самостійним, він не зовсім розумів, що діється зі мною і куди подівся батько, чому в нас дивні, нібито завмерлі обличчя, – він просто поспішав дорослішати і дуже хотів швидше піти до школи.
Зборами Борьки займалася моя сестра Анька. Збиралися просто: Анька мала купити йому букет, разом із ним скласти рюкзак, випрасувати костюм і сорочку, розбудити його в потрібний час і допомогти одягтися. Практично все те саме я робила з Борисом у морзі: надягала на нього випрасувану сорочку, новий костюм, не довіряючи штатним працівникам, навіть відштовхуючи їх. Тільки Борис уже не міг прокинутися ні в потрібний час, ні взагалі, хоча мені страшенно хотілося його розбудити…
З квітами Анька вирішила не заморочуватися, розсудивши, що їх у хаті, з огляду на ситуацію, і без того дуже багато: Бориса любили всі. Вона сказала Борьці, що той може взяти будь-який букет, котрий йому сподобається. Борька вибрав гербери соковитого червоного кольору, він і не глянув на чорно-золотаву стрічку, що зміїлася між стеблами квітів, та напис на ній: «У добру путь. Уболіваємо й будемо пам’ятати завжди». Анька сфотографувала його, і син, задоволений, ошатний і дорослий, попрямував до школи.
На стрічку не звернула уваги й Марина Миколаївна, молода вчителька Борьки, яку просто завалили квітами першоклашки. Вона знайшла стрічку вдома, пізно ввечері, коли, наспівуючи, емоційно насичена першим вересневим днем, подарунками, новими знайомствами й шампанським, яким вони з подружками насолоджувалися в кафе після занять, розставляла букети по вазах. Вона згадала, хто подарував цей букет тільки тому, що їй завжди подобалися гербери й сподобався Борька в гарному пурпурному костюмі, який ретельно випрасувала Анька.
Марина Миколаївна не знала, що робити – верещати чи сміятися. Запідозрила, що над Борькою могли так пожартувати батьки або старший брат-гот. Її неможливо було здивувати подібними жартами: незважаючи на свою молодість, вона давно працювала з дітьми й знала, що від них можна очікувати чого завгодно. Потім вона подумала, що хтось вирішив налякати саме її, отже, потрібно було викликати батьків і в усьому розбиратися.
До школи мене викликали другого вересня. Марина Миколаївна ошелешено дивилася на мою чорну сукню й стрічку у волоссі і не знала, як до мене заговорити. Я в той час узагалі не могла розмовляти інакше, ніж починати будь-яку бесіду плачем. Я не знала, навіщо вона мене викликала, і не відала, для чого сюди прийшла. Але мені легше було або сидіти на могилі Бориса, або ходити.
Вона висловила мені співчуття й обережно розповіла історію з герберами. Незважаючи на те, що мені було нестерпно боляче, я усвідомила весь жах і комізм ситуації, перепросила й обіцяла, що таке не повториться.
– Моя дитина більше ніколи не принесе до школи похоронний букет. Я дуже на це сподіваюся, – сказала я.
– Я теж. Тримайтеся.
Марина Миколаївна кілька разів попросила вибачення й провела мене до шкільних воріт, притримуючи за лікоть. Це теж виглядало кумедно, бо я була високою й міцною, вона – маленькою і худенькою, але горе додає будь-якій людині стільки крихкості, так куйовдить і згинає її, що на подібний дріб’язок не звертаєш уваги, хоча механічно й фіксуєш його.
Анька заходилася сміхом, довідавшись про цю історію. Вона заявила, що тепер у Борьки є перша шкільна легенда: «Борька й похоронні квіти». Сказала, що сама ніколи б до такого не додумалася, але фотографію Борьки з похоронними герберами сховала до часу.
З третього класу сміх моєї сестри розділяв і сам Борька, який уже усвідомлював, що відбулося і що саме він подарував своїй першій учительці. Він любив розглядати першовересневу світлину й зберігав її в шухляді разом із найкоштовнішими для себе речами. Я не сміялася, хоча намагалася всміхатися, бо щораз відчувала на собі їхні вимогливі погляди. Усвідомлений Аньчин і неусвідомлений Борьчин. Їм хотілося, щоб я стала такою, як була: живою, бешкетною, гучною та іронічною. Вони в мені загубилися. Я це розуміла, але нічим не могла зарадити. Мала таке відчуття, наче всередині хтось затягує на шиї петлю, – важко й безглуздо сміятися, виношуючи повішеника.
У наступні роки першого вересня я вирушала на цвинтар до Бориса, а Борька йшов на шкільну лінійку сам.
– Не можна так ставитися до власного сина, – напучувала мене Анька.
– З Борькою друзі, йому весело, а Борис там сам-один, – затято повторювала я.
– Яка ти вперта! Бориса там немає. Немає, розумієш? Він зовсім в іншому місці. І думаю, що там значно більш людно, ніж на лінійці Борьки. І ти сама це чудово знаєш, – Аньку важко було приборкати. Так, і я сама це чудово знала.
З Борисом ми познайомилися на третьому курсі університету. Він перевівся до нас із Дніпропетровська. Великий, гучний, майже на голову вищий за мене. Я завжди була високою, хлопці мене цуралися, можливо, тому, що себе завдяки «старанням» мами я сприймала не високою, гарною й ставною, а тільки рослою. Точнісінько так про мене говорив і наш учитель фізкультури, єхидно поглядаючи, як я починаю сутулитися, але все одно височію над хлопчиками в загальній шерензі.
– От, Богданець, якщо до тебе в гості приїде хтось, хто тебе ніколи не бачив, варто показати йому Батьківщину-Матір, і він безпомилково впізнає тебе в натовпі, – казав фізрук, і всі сміялися.
Я сама не очікувала, що Борис у мене закохається, але так сталося. У ньому мені подобалося все: лункий сміх, гучний голос, незграбність і зріст. Навіть після нашого одруження моя мама, дивуючись із ведмежатості Бориса, продовжувала думати, що він приїхав із Сибіру. Він сміявся, згрібав мене в оберемок і ревів, що от такі вони, прості дніпропетровські хлопці, монолітні й потужні, як ракети «Південмашу». Ми вдвох були схожі на ведмедів. Велика і Мала Ведмедиці.
Борис був дуже теплий і надійний. Він завжди був зліва від мене, тому я дотепер здригаюся, коли зауважую ліворуч не його такий рідний профіль, а щось чуже й незрозуміле. Ліворуч сидів за столом, ліворуч лежав у нашому ліжку. Я й зараз сиджу за столом праворуч, а з лівого боку тягне холодом: Борис був таким теплим, що відчувався навіть на відстані. Може, цей холод і винний у тому, що моє серце змерзло й зменшилося? Борис не відчувався на відстані смерті. Я дотепер сплю на правому боці ліжка, а коли повертаю голову ліворуч, усе намагаюся зрозуміти, чому я не чую тепло його плеча і не бачу вм’ятину в подушці, по якій я завжди «проїжджалася носом», якщо він вставав раніше за мене… Він любив стояти позаду, міцно притискав мене до себе, ледве погойдуючи, цілував у маківку.
Анька каже, мовляв, несправедливо, що я люблю його більше зараз, ніж тоді, коли він був живий. Але я любила його завжди. Проблема в тому, що й зараз я люблю його і готую вечерю на трьох, геть забуваючи про те, що ми лишилися вдвох. Сина я назвала на його честь, хоча чоловік обурювався, говорив, що це маячня і ганебний культ особистості.
– Дружино, сім’я не витримає двох Борисів, – жартівливо гримів він, цілуючи мене в ніс.
Він мав рацію. Сім’я не витримала. Один Борис пішов назавжди, а другий – залишився. І зараз він терпляче чекає, що я стрепенуся і ми разом підемо до школи.
– Ти не розумієш, яка ж ти дурепа! Ти не розумієш, як малий старається заради тебе! Ти думаєш, ти йому там потрібна? Він уже дорослий. Ти провалялася то на могилі, то в постелі, коли він дорослішав. Він це робить заради тебе, щоб ти не почувалася самотньою й покинутою. Йому прикро, розумієш? І нам із мамою теж. Нам набридло почуватися нічим, це ми – кинуті, а не ти, – Анька вирувала й кипіла.
Тому я натягала на себе джинси й легку волошкову блузку під колір очей – збиралася на урочисту лінійку.
Напевно, уперше така кількість людей не злякала, хоча найчастіше, коли я потрапляла в натовп, мене починало нудити. Зараз я занурилася в юрбу, обставилася людьми, закопалася. Я помахала рукою синові, щоб він побачив мене й зрадів, що я тут, із ним, що він виконав свою місію повернення матері до життя.
Якийсь чоловік ледь не поцілив у мене камерою, я відхитнулася, інстинктивно пригорнувшись до того, хто стояв позаду. Але це був не Борис, а інший чоловік, трохи нижчий від мене на зріст, він тримався лівою рукою за щелепу, видно, я вдарила його потилицею.
– Вибачте, – я почувала, що паленію.
– Нішого, – промовив чоловік із закритим ротом. – Усе номано, – продовжив він, при цьому підтягуючи мене до себе правою рукою, щоб до мене не дістався різкий чоловік із камерою, що проріджував юрбу, вибираючись на волю.
У спортивному костюмі, підтягнутий і міцний, він дивно виглядав у натовпі ошатних батьків.
– Олег, – відрекомендувався він.
– Дочка, син? – запитала я для годиться.
– Молодша сестра пішла до третього класу, – усміхнувся він. – Сильний у вас удар. Золота голова, – знову всміхнувся й потер вилицю.
Я зніяковіла. Повертатися мені не було куди, і я розглядала Олега. Дивно, що в нього восьмирічна сестра, він виглядав моїм ровесником.
– Виглядаю я так тому, що фізрук і в мене третій урок, – відповів він на мій пильний погляд.
Я терпіти не могла фізруків, бо вони бездушні шовіністи. Якщо людина не вміла управлятися з канатом або козлом, вона блискавично перетворювалася в їхніх очах на хробака. А ті, хто не міг зробити «берізку» або «пістолетик», списувалися з бортів їхньої уваги.
– Богданець, дивна справа, ти така добротна каланча, а всередині якийсь хирляк, – почула я підбадьорливий голос фізрука з мого шкільного дитинства.
– Насправді я не думала про ваш маскарадний костюм. Я гадала, як у вас може бути така маленька сестра. Мама народила вас у школі? – бовкнула я.
Я помітила, що завжди починаю грубіянити, коли почуваюся злою чи розгубленою.
– Помилкове припущення, маму встигли довезти до пологового, – він усміхнувся. – Мені двадцять вісім, матері моїй п’ятдесят, Кароліна – це моя сестра, пізня дитина. До речі, їй дев’ять. Я готовий ділитися з вами своєю життєвою історією й далі, але краще не тут, добре було б випити зеленого чаю, як ви вважаєте?
Я не встигла сказати, як я вважаю, і що мені тридцять три, і я жахливо стара й утомлена вдова й не хочу ніякого чаю з молодим фізруком, що я взагалі ненавиджу всіх фізруків із дитинства; мені не вистачило часу на всі ці висловлювання, бо він підхопив мене за лікоть і спритно вивів із щільних батьківських рядів.
– Кораблі лавірували, лавірували та й вилавірували, – так само спритно проговорив він. Я мимоволі засміялася. Ми дійсно були схожі на кораблі, обидва місткі: баржа й пароплав…
Анька запитувала, як так вийшло, що ми стали зустрічатися. Анька була ошелешена, вона всі очі вигляділа, дивлячись на мене й на Олега.
– Він же фізрук! – волала моя сестра. – Як таке може бути? Ти ж ненавидиш фізруків!
Я знизувала плечима: вона була абсолютно права.
– Він молодший за тебе на п’ять років! Ти що собі думаєш? Він в атлетичній формі, у «качалку» ходить, а ти гойдаєшся тільки на хвилях, як загублена гумова качка. Він тебе кине й розіб’є тобі серце!
Я їй відповідала, посміюючись, що вони хотіли, аби я повернулася до життя, от я й повернулася. І Борька теж. Йому з Олегом просто, надійно й весело. І мені.
– Я лише хотіла, щоб ти була уважнішою до дитини й пішла на лінійку! Щоб ти не вила на могилі Бориса, перетворюючи вересень на казна-що! От чого я хотіла. Я боялася цього дев’ятого місяця, розумієш? Я боялася за тебе. Я приходила до тебе в гості, ховала ножі, зривала з балкона мотузки, щоб ти нічого собі не заподіяла! Але я не хотіла, щоб ти підчепила якогось малолітнього спортсмена, що тебе постійно тискає за талію, мабуть, перевіряючи, скільки кілограмів ти наїла.
Анька – взагалі невгамовна людина, а вже коли їй щось або хтось не подобається, зупинити її неможливо! Утім, легко переналаштувати, якщо доручити якусь важливу справу. Тому саме вона зайнялася нашим весіллям, раз у раз на нас покрикуючи. Діставалося всім: і мені, й Олегу, і Борьці, і мамі. Ніщо так не поєднує й не здружує, як лемент дорогих родичів.
Весілля наше відбулося в лютому, а 30 серпня мене забрали до пологового будинку. Лікар сказала, що народити я маю го, просто зобов’язана, а як ні, то вони будуть вживати заходів. Погрози мене стимулювали краще, ніж окситоцин, тому Дениса я народила в ніч на ше без стимулюючого втручання.
З пологового мене мали забирати першого вересня. Такий от дев’ятий місяць. Задзвонив телефон. Анька. Хіхікає:
– Слухай, нам знову не треба витрачатися на квіти вчительці. Уявляєш? Борька вже відібрав собі букетик, який йому сподобався. Цього разу теж гербери. Правда, жовтогарячі.
Я засміялася.
– Ти смієшся, – пошепки сказала сестра. – Ти знову смієшся, як це здорово!
Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася в аеропорту міста Париж. І ця зустріч була зовсім не романтичним знайомством. Випадково-політично-діловим. От яким воно було. Коли розповідаєш про те, як хтось зустрів своє кохання чи просто познайомився в Парижі, автоматично починаєш уявляти різну романтичну маячню: поцілунки на Ейфелевій вежі, обійми на Єлисейських полях, кавування під танго на акордеоні і таке інше. Утім, Париж не винний у тому, що кожне друге людське створіння сприймає його як місто романтичних побачень, постійного дарування валентинок, ніжного кохання та нестримного сексу. Можливо, Париж усього цього зовсім не схвалює, а вважає себе брутальним циніком, естетом та людиноненависником, тільки ніхто в міст про це не питає. У людей, утім, також. Якщо дехто називає вас наволоччю, тюхтієм чи розумником, він буде і далі так називати, поки ви не утнете щось неймовірне.
Але я продовжую. Важко віднайти якусь романтику в чоловікові, який більш за все був подібний на клоуна. Принаймні, я не настільки жаліслива. Клоунів я терпіти не можу з дитинства. Мама часто мені нагадує, як одного разу, коли я мала шість років, вона зводила мене до цирку. Я спокійно собі сиділа, дивилася на собачок, які стрибали, на акробатів, що крутилися в повітрі, як риба на гачку (волосінь надзвичайно подібна на канат страховки), і не падали, а мені стало цікаво, що буває, коли вони падають, – от якщо рибу зриваєш із гачка, вона почувається недобре… Ну, дивилася і на клоунів. Були там два розмальовані жлоби, вдягнуті в яскраві комбінезони, напхані ватою; вони постійно реготали, шпиняли одне одного, і, судячи з усього, їм було неймовірно весело. Клоуни мордували одне одного та кепкували з цього. За такі вибрики суворі батьки хапали нас за рученята і тягли по домівках, а там уже дехто діставав ременем. А тут усі аплодували та сміялися, а от мені не хотілося долучатися до загальних веселощів. У клоунів я нічим не жбурляла тільки тому, що в мене нічого придатного із собою не було, у маминій сумці також, я перевіряла. Шкода, але як я могла знати, що треба захопити кілька камінців чи бульбоплодів? Однак свого шансу я не проґавила.
Коли на арені з’явився ілюзіоніст – це така людина, яка дивує Всесвіт тим, що в його рукавах живе різноманітна текстильна гидота, – і почав волати: «Я можу втілити всі ваші бажання та фантазії, підходьте, нумо, не соромтеся, замовляйте, зараз будуть відбуватися дива!» – я підійшла і в мікрофон попросила: «А чи не могли б ви вбити клоунів?»
Йому не відразу вдалося змінити вираз обличчя на кілерський, мабуть, нечасто йому замовляли вбивства, співчуваю. Тривалий час його лице залишалося солодко-розчуленим, бо він звик до того, що дітям слід бути лагідними, на таких, як я, він не розраховував. Коли опанував себе, то грайливо спитав мене: «Яких клоунів, дитинко?» Я сказала, що нещодавно їх бачила і залюбки йому покажу. Після того мама схопила мене за руку та потягла до гардеробу. Як завжди в таких випадках, вона мене обожнювала. Шепотіла: «О Боже, о Боже. За що, о Господи?» Ми з Господом мовчали. Ми не розуміли цих запитань.
Того дня я була в червоному індійському светрику. Зараз його вдягли на мого іграшкового синього слона. Цей слон – мій одноліток, він старіє і, мабуть, мерзне. Старі іграшки збиваються, можна зіскоблювати з них балабушки; те саме відбувається з людьми, варто лише придивитися. Коли дивлюся на свого слона в червоному светрику, мені здається, що я була карликом. Слон не дістає до моїх колін. Мама, звісно, мою карликовість заперечує.
На його щоках, коли він усміхався, а всміхався він постійно, проступали ямочки. Я не схвалюю ямочки на чоловічих щоках, ще ямку на підборідді я б пережила, але не це. Більше того – ці ямки мене дратували. От які ж ми дивні люди, чого взагалі мене має зачіпати зовнішність сторонньої людини? Менше з тим, це дуже дратувало, аж відлунювало в передніх зубах. Чомусь будь-яка моя дратівливість відчувається передніми зубами… Ще в нього було задовге сивувате волосся, котре смішно стирчало з-поза шиї. І ніс червоного кольору. Ну, це мене дратувало менш за все (хоча виглядало як типовий клоунський атрибут), тому що я знала, що летіти з Вашингтона до Парижа, – а саме таким маршрутом і він, і я летіли, – і не наклюкатися дуже важко. Сиве волосся, чорне пальто, ці кляті ямочки, а ще (ну, авжеж!) дурнуватий помаранчевий шалик. У мене був такий самий. Ми зустрілися в той час, коли революційні вогнища палали не тільки в душах людей.
Саме через цей шалик він до мене підійшов. І саме через цей шалик я всміхнулася йому, незважаючи на втому. Не дуже кортить усміхатися ямчастому чоловікові, якщо ти близько шести годин чулася зародком аеропортівського крихітного фотеля. А до того кілька годин почувалася трохи більшим зародком фотеля в літаку. А ще й ці ямки! Врешті-решт, подумала тоді я, не сам же він їх викопував, хтось йому залишив це неподобство у спадок. Не можна відповідати за тих, хто риє ями ближнім, чи не так?
Саме через цей шалик та наші переконання ми й почали розмовляти. Жвава дискусія про політику, рішучість, національну свідомість, недолугість лідерів, нестерпність того, що було, та надії на світле майбутнє. На той момент я обговорювала це все з ентузіазмом, хоча через мою роботу тема в’язла мені в зубах, наче медові стільники. Я – професійний перекладач і поверталася з конференції, під час якої допомагала вітчизняним демократам донести американцям всю силу наших громадянських намірів, щоб ті їх таки зрозуміли.
Саме через цей шалик, а ще через те, що наші брати-румуни також обрали помаранчевий колір як символ боротьби з існуючим у них політичним режимом, ми стали в чергу прикрашених шаликами людей. Вона поступово привела до воріт, що відкривали нам шлях до старовинного міста Бухарест, куди ми б залюбки злітали, але не цього разу. І саме через цей шалик ми проґавили літак, який без нас, політизованих невдах, полетів на Батьківщину десятьма хвилинами раніше.
Звісно, у цьому винний не шалик і не наша неуважливість, у такому перебігу подій була винна компанія «Ейр Франс». Бо знахабнілі співробітники цієї компанії плювати хотіли на те, встигають чи не встигають пасажири, змучені перельотом через океан, заскочити на борт літака; вони проігнорували необхідність зазначати напрямок на спеціально встановлених для цього моніторах, а тим більше не вважали за потрібне вигукувати наші дивні для будь-якого француза прізвища. Якось та буде. Хто сумує в Парижі, місті кохання? Мабуть, приблизно так вони гадали. Хоча вони про нас нічого такого не думали. А ще їх мало цікавило, що в нас немає відповідної візи, особисто в мене в кишені нудьгують 50 євро, і як на ці гроші можна примудритися купити собі квитка на інший літак чи заночувати в готелі? Треба бути надзвичайно талановитою людиною, можливо, тим пацифістом-ілюзіоністом із цирку мого дитинства. Але аж ніяк не мною.
Клоун у помаранчевому шалику схопив мій паспорт і побіг по інстанціях, а я побачила себе в образі мотлоху, зваленого біля фотеля, у якому спав сумний марокканець. Вийшло переконливо. Я подумала, може, зателефонувати додому і попередити матір про те, що я вляпалася в історію? Бо моя мати вирізнялася істеричністю. Оскільки вона чекає прибуття літака за кілька годин у Борисполі зі мною, живою, на борту, щось мені підказує, що, коли я не вийду до зали, вона хутко вигадає, хто мене вбив, розітнув моє поки що молоде тіло й куди закопав. Мама – фахівець з істерик. Це, мабуть, факультативний предмет, який викладають у всіх педагогічних вишах. Про вміння мами з усього створювати істерику я розповім трохи згодом. Мій телефон не працював. Тоді я вирішила поридати. Сумний марокканець повернув свою мармизу в інший бік.
З Клоуном ми зустрілися невдовзі після того, як я вийшла з медичного закладу, у якому намагалися розібратися зі мною та моєю нервовою системою. А опинилася там після не надто вдалої спроби погратися в офіціантку. Я не знала, що було веселіше: гратися в офіціантку чи випробовувати на собі сучасні методи лікування нервів.
Точно не знаю, що саме підштовхнуло до того, що я почала цю гру. Найімовірніше, причиною була зустріч із моїм першим колишнім чоловіком (я наголошую на тому, що він – перший та колишній, тому що в мене є ще другий та колишній, і це різні люди), який розважливо повідомив мені, що я являю собою повний нуль, що не здатна нічого зробити самотужки, що я типова використовувачка людей, не можу самостійно мислити, не вмію самотужки рухатися і виключно користаюся з ідей, планів та думок інших. Це були несправедливі слова. Тим паче мені не хотілося чути таке в день мого народження. І якщо замислитися, повірити цим словам могла тільки дурепа, та й то не всяка, але я повірила. Оскільки весь час нашого спільного з ним життя він вдало переконував мене в цьому. Як такому не повірити?
Мій перший колишній чоловік виглядає як дуже впевнена в собі людина. І промовляє надзвичайно переконливо. Крім того, я подумала, що коли він, вічно зайнятий бізнесмен, знайшов час спеціально привітати мене з днем народження та відкрити мені очі на саму себе через стільки років, це щось та означає. Тим більше, що востаннє я бачила його сім років тому. Бігала за ним по квартирі, а він намагався повісити мого приятеля Марлена на шовковій краватці, яку Марлен без дозволу позичив на важливу зустріч. Чи шовк був дуже якісний, чи шия Марлена волога та вертка – впоратися з цими двома вирішальними на той момент факторами моєму першому колишньому чоловікові ніяк не вдавалося. Коли я переконалася в тому, що Марлен у відносній безпеці, то швидко зібрала сумку та гайнула до матері. У подальших наших зустрічах потреби не було.
Того дня я теж зібрала сумку, але поїхала не до, а від матері. Я вирушила до кримського містечка з малоромантичною назвою Саки. Жити чесним життям справжньої офіціантки. А чого? Багато хто мріє раптом взяти і змінити все своє життя. Чимало людей про це думають і говорять, а я не думала і не говорила, я це зробила. Утім, якби я подумала про наслідки, можливо, не поспішала б діяти.
Саки були припилюченим містечком. Роботу я знайшла на базі відпочинку «Блакитна хвиля». Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Відразу знайшла собі роботу. От як. Моя робота мала назву «Морська галька», стіни її були викладені галечником. Господинею цього закладу була Галина Миколаївна, котра жила «в центрі»; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традиційно був накритий махровим ганчір’ям кольору вишні, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам’ятаємо ми, що потрібно мити руки. Відповідей вона не потребувала. Ми пам’ятали, але не мили. Навколо море, чистота і краса.
Я хотіла назватися Тамарою, але їм потрібний був мій паспорт (не так легко обдурити сучасних власників приморських барів), тому довелося жити під справжнім ім’ям. То було нецікаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто насправді в неї було опереточне ім’я Люсьєна, але так її ніхто не звав, навіть мати. Коли я поцікавилася в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очі, а потім спитала: «Слиш, ти пити будеш?» Приблизно так ми з нею спілкувалися весь час.
Люська була би вродливою, якби не фарбувала вії. Річ у тому, що вона була білявкою з дуже світлими очима, такий колір має постіль, випрана з підсилювачем. А от свої вії Люська фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очі – це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподібні рослини, яким надумалося укорінитися на людському обличчі. Я їй про це не говорила. Ніколи. Бо тоді б отримала виделкою під ребра. Коли Люська чула щось незрозуміле, вона або пропонувала випити, або лізла з’ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська ніколи не била ноги та стегна об стільці та столики.
Вона мені теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Мені заздрили всі місцеві баби. Бо з огляду на свою роботу Миколка постійно був у тугих плавках, ну, і всім було зрозуміло, що заздрити тут є чому. «Ти бач, офіціанточка, ні морди, ні дупи, а вхопилась за залупу», – пащекували місцеві тітки. Вранці, коли я прокидалася, то шепотіла йому: «Ти тільки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тоді я?» Я плакала, а він дзвінко плескав по моїх сідницях та казав: «Якативменедуринда». Якби мене побачив тоді, скажімо, Марлен, він би сам повісився на шовковій краватці або бубонів на вікно: «Куди ніч, туди й сон». Марлен – забобонна особа.
Люська жила з комендантом п’ятого корпусу. Він був філософом із загостреним почуттям власної гідності, коли напивався, завжди всіх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: «Я – людина!» І краще було йому щось відповідати. Простими словами. Бо, на відміну від Люськи, випити він не пропонував, а відразу гасив по пиці. Справжній чолов’яга. Люську він також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала мені зміну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клієнтів, інакше в нас нічого б не сходилося. Утім, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горілку в саму спеку, закушують її кавуном, а потім доганяються пивом, не слід дивуватися, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.
У нашій «гальці» навіть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовляла одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Робила й іншу виноградну настоянку, куди нічого не додавала. Краще було пити другу, вона була більш лояльна до голови. Таким чином, у нас були представлені солодкі та сухі вина. Галина Миколаївна сама розливала їх у пляшки, які привозив її син, що навчався в Києві. У Києві синові жилося добре на мамчині курортні гроші, судячи з того, що пив він недешеві напої. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок вдавав, наче тямить у винах, замовляв італійське вино року, пригадуючи, які тоді були урожай та погода, принюхувався до краєчка чарки та прицмокував, розігруючи із себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, уже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пійло в дубових діжках.
У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? І восьми класів не скінчила… «Ти про кохання пишеш?» – запитувала я. «Іди собі», – відповідала мені Люська в ті дні, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене під барну стійку та пообіцяла розповісти, про що пише, якщо я поінформую її, чи засмаглий член у Миколки. Я знизала плечима та розповіла. Люська тоді реготнула і втекла, зараза. Мені так прикро було, я ж не знала, що згодом побачу Люську за інших обставин і вона мені сама про цей роман розповість.
Важко бути офіціанткою. Самостверджувалася я лише на п’яничках, усі решта за людину мене не вважали. П’янички були людьми чуйними, дехто навіть замовляв мені лірико-бандитські пісні про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало ні на що. З іншого боку, коли я була офіціанткою, у мене значно зменшилися потреби. Мамі я зателефонувала тільки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що відпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слід. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрішкувата. Із синцями під очима та на стегнах. І тривалий час хутко озиралася на «Дівчино!». Не розуміла, де мої таця, блокнот і олівець. Та що там – я смикаюся від «Дівчино!» і тепер.
А побачила я Люську вже після того, як пролікувалася, але перед тим, як поїхала до Вашингтона у відрядження. Зустріч відбулася в моїй перекладацькій конторі. Люська виходила заміж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листів. Дуже зворушливо. Вона мене не впізнала. «Люсьєн. Письменниця», – представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65, більше сорока з яких він розводив тюльпани і вважався справжнім майстром своєї справи. На му році свого життя він зустрів майстриню з «розводу» підстаркуватих голландців. Люська кліпала своїми нафарбованими віями-щупальцями, усміхалася, а тоді розповіла мені, про що вона написала роман. Роман називався «Таця з великим серцем», у ньому йшлося про життя Попелюшки-офіціантки, в яку закохався багатий пан. «Звісно, що все це фантазія», – по-світському всміхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй усміхнулася. А потім попросила Наталку, свою помічницю, здерти з Люськи всю суму відразу, бо недостачі мені набридли ще влітку.
Коли я розповіла мамі, як я провела літо, вона впала в депресію. Вона вирішила, що мене потрібно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником, і для одного літа двоє – це занадто. Мама зіщулилася. Мама вперта, як усі козероги, і я зрозуміла, що легко не відбудуся. І точно – мене запроторили до лікувального закладу «чистити нерви».
Так сталося, що запропоноване мені лікування найсильніше впливало на губні м’язи. Нас змушували зображати щасливу усмішку і перевіряли, чи щасливо ми всміхаємося чи ні. Досі не розумію, якими критеріями, яким мірилом щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи в усмішці. Потім вони боліли. Але я обіцяла мамі, що буду дотримуватися рекомендацій. Зараз смішно згадувати, як виглядали ми, двадцять п’ять дорослих баб-невротичок, які всміхалися та водили танок розчепірами, на півзігнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахівцями, малювали картинки, приймали ароматичні ванни та сонячну терапію. Ще нам постійно перевіряли нігті. Чи є вони, чи вже ні. Моя звичка їх гризти і небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого крадія, я весь час ховала руки в шкіряних рукавичках.
Там я заприятелювала з Лікою. Ліка потрапила сюди, тому що обчиталася Канта. Про це я дізналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумільова «Етногенез та біосфера Землі», книжку, якою я заспокоювала собі нерви і яка жодною літерою не примушувала мене всміхатися, я була збентежена. «Якщо ти дійсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати філософську літературу». Гумільов цілував підлогу. «Ви не могли б його повернути обличчям догори?» – попросила я. «Звісно», – зрозуміла мене Ліка, один вправний рух – і Гумільов обкладинкою гіпнотизував стелю. «Для того, щоб бути здоровим і не доводити себе до такого стану, коли власні нігті перетворюються на неземні ласощі, ніколи не читайте філософських трактатів. Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів, чи не так? А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько. Перевірено на собі».
На відміну від мене, Ліка ховала руки не в шкіряних рукавичках, а в чашках із трав’яним чаєм. «Я вдаю, що влаштовую їм корисні ванночки, а сама їх топлю». Ліка вигадала ще одну методологію, як подолати нервові зриви. Крім читання масової літератури. «Нічого так не заспокоює, як свідома зрада». Ліка сидить на краєчку мого ліжка, час від часу посміхається та виловлює нігтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свіжого повітря. «Це як?» – запитую я. «От я одного разу свідомо зрадила своєму чоловікові. І все. Ніякого нервового зриву. А міг би бути, якби я вчасно не спохопилася». – «Та ну? А з ким ти йому зрадила?» – «Та, з одним». – «А ти його кохаєш?» – «Ти з глузду з’їхала? Ні, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумієш, дружина його б ні за що не кохала, вона ж не божевільна кохати такого кнура. І заміж за нього виходити, і кохати, і все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жінки. А ця його кохає, тобі б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очі тьмяні, плями на обличчі. Суцільна жертва екології. Сюди її треба, щоб принаймні усміхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцікавіше. Найбільш цікаво те, що він її кохає! Можеш собі таке уявити?» Я кажу, що можу собі уявити майже все. «Тому я й люблю з тобою розмовляти!» – каже Ліка. Я всміхаюся. Ліка каже, що це не щаслива усмішка, і тицяє в мене люстерком.
«А він тебе кохає?» – ледь здихавшись люстерка, питаю я. Ні, він її не кохає. «А чого йому мене кохати?» – «Ну, наприклад, тому що в тебе гарні очі, губи та пальці. Кохають і за менше», – кажу я. У Ліки дійсно все це неймовірно гарне. Ліка каже, що розуміє, що кохають і за менше, але вона переконана: він її не кохає. «Можеш не сумніватися», – говорить вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нігтика, я сумніваюся. «По руках», – загрозливо проголошує Ліка. «Ані він мене, ні я його не кохаємо!» Ліка така радісна. «То навіщо тоді зраджувати чоловікові? Пояснюй навіщо!»
«А для того, щоб усі усвідомили, що я теж можу. Захотіла та змогла!» – «Що ти можеш?» – «Не кохати, не бути коханою, але мати!» – «Ну, якщо ти його захотіла, тоді…» – «Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотіла. Себто я захотіла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Він мене не кохає, він кохає жертву екології, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зі мною він спить, а кохає її, і вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо він спить зі мною? Часу немає. І що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловіка, навіть того, хто кохає іншу та кого не кохаю я. І таке я можу втнути з ким завгодно. І тоді вже не до депресій, зрозуміло? Депресії будуть у тієї, яка кохає, у неї серце слабке». Я кажу, що мені хочеться стати розчепірою, походити палатою та всміхатися.
«То ти задоволена була, коли з ним переспала?» – «Наче вдруге народилася!» – сяє Ліка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкраще. «Інакше б ми не народжувалися в лікарнях, якби все було так добре, як тобі здається», – додаю я. «Не плутай лікарні з пологовими будинками», – каже Ліка.
Я називала Ліку «Моє клінічне щастя». Не тільки тому, що Ліка була моїм клінічним щастям, а ще й тому, що вона користувалася «Clinique. Happy». Вона виїхала до Ізраїлю. З тим чоловіком, який кохав жертву екології. Я настільки звикла до її балачок та запаху, що тримала в шухляді з білизною флакон «Clinique. Happy» і щоранку віталася: «Привіт, Ліко». Сподіваюся, що вона щаслива…
Мій Клоун-герой примчав із нашими паспортами і квитками. Таке враження, наче ми зібралися до рагсу. Я сказала, що за час відсутності його пальто двічі намагалося вшитися геть, але я пильнувала як слід. «Молодець, я в тебе вірив. А зараз нам треба ворушитися в цьому напрямку. Вже почалася реєстрація, будемо вилітати до Києва іншим рейсом іншої авіакомпанії приблизно за годину». І я заплакала. Він знітився, я розумію, що жіночі сльози – це випробування для чоловіків. «Щось не так?» – запитав він. Смішні вони, чоловіки. Коли не так, плачеш рідше, частіше плачеш саме коли так. Бо повірити в те, що все буде саме так, надзвичайно важко. Я заперечливо махаю рукою. Все о’кей. Він бере своє довге чорне пальто, допомагає мені встати і намагається уникати моїх сльозливих оченят. Я його розумію, кляте рюмсання. Моя б воля – сховала ці очі в шкіряних рукавичках. Помаранчевий шалик на піджаку робить його схожим на відомого російського режисера та невідомих європейських функціонерів. Я всміхаюся. Він теж.
Коли палає будинок, народ репетує: «Пожежа!» – і можна сподіватися, що хоча б одна людина прибіжить допомогти; доречно волати: «Грабують!» – коли нападають грабіжники, – можливо, якийсь герой зглянеться на вас, щоб ствердити свій геройський статус; ще можна відчайдушно верещати: «Рятуйте!» А от коли близька людина вчиняє дурість, що робити, що виголошувати? Можна, звісно, промовити: «Старий, ти що, здурів? Очманів ти, чи що? Що ти робиш?» Але як таке можна сказати рідному батькові, з яким у тебе завжди були непогані стосунки? І не просто непогані, а чудові! Утім, якщо подумати, таке сказати можна, відвертість – запорука тривалих та довірливих стосунків. Але як можна виплеснути це в його світле, радісне обличчя? Ти – не народжений наволоччю, ти вимовити таке не здатний. Уголос я сказав йому: «Ну, поздоровляю тебе». А сам гадав: «За що? Чому?» Таке зазвичай думають люди, у яких раптово загинув хтось близький. За що? Чому?
А спочатку все складалося так добре. Я зустрів батька в аеропорту на новій машині. Нещодавно взяв у кредит «Нісан» (був поведений на японських автомобілях). Блискучий, срібний. Мій приятель Милиця сказав мені, що, згідно із соціологічними дослідженнями, дівчата вважають найбільш сексуальними чоловіками власників саме блискучих металевих авто. Тому ми з ним і вибрали цей колір. Не те, що ми з Милицею в таке віримо, але про всяк випадок. Як цим дослідникам вдається робити подібні висновки? Я сам займаюся аналітикою, але на таке не здатний, навіть уявити собі не можу, яким чином вони про це все дізнаються.
Батько приїхав із США, де жив близько восьми років. Приїхав він не назавжди, а в гості, щоб, за традицією, разом зі мною відсвяткувати Новий рік. Я дуже радів і чекав на його приїзд. Окрім нового автомобіля, який я з гордістю продемонстрував батькові, у моєму житті були й інші новини, з якими кортіло його познайомити. На заднє сидіння машини я накидав купу нових книжок, я так завжди робив: можна було б залишити їх удома, але батько звик, мов дитина, вовтузитися з цими книжками на задньому сидінні та щасливо всміхатися, я це бачив, коли повертав обличчя до нього. Він шурхотів сторінками, іноді гриз ніготь, і я почувався так само щасливим. «Клас!» – казав він. А мені здавалося, що в цю мить ми помінялися з ним місцями, і це мене тішило.
Батько займався в США зв’язком, він і тут цим займався, тільки там за це набагато краще платять; батько сам собі вигадав прізвисько «Радистка Кет». Він любив вигадувати прізвиська, мене, наприклад, звав Містером Іксом. Виглядав батько чудово, він ніколи не відрощував собі черево, був стрункий, займався спортом і віддавав перевагу здоровій їжі, але ніколи з цього приводу не нудив і залюбки смакував разом зі мною та Милицею пивом та львівськими ковбасками. Для мене це була улюблена традиція нашого спілкування. Я, він, Милиця, львівські ковбаски, пиво та спортивний канал! Мабуть, я мав би насторожитися відразу після того, як він, задоволений, всівся поруч зі мною. «А книжки?» – трохи розгублено промовив я. «Хочу трохи побути з тобою», – сказав він, притиснувши мене.
Звісно, я зрадів, хоча спершу засмутився, що не побачу дитячого батькового вовтузіння з книжками. Почав розповідати йому історію придбання мого авто, у листах я вже пообіцяв розказати йому про це детальніше. Але відчув, що він слухає мене не так уважно, як завжди. А коли я замовк і запитав, як справи в нього, він замість розповіді про своє вашингтонське життя-буття почав оповідати історію про те, як запізнився на літак. Про це він мені встиг похапцем повідомити по телефону, щоб я не нервувався. А зараз переповідав у деталях.
Уся ця історія була зав’язана на помаранчевих шаликах. Він розповів, що забалакався з дівчиною про революцію, про те, як вони з’ясували, що проґавили свою чергу на літак, як батько схопив їхні паспорти та намагався вирішити питання або з візами, або з квитками, і це йому вдалося. Їй конче необхідно було саме сьогодні бути в Києві, і батько це забезпечив, витратив свої гроші, нерви. Я пишався ним. Навіть видав на честь батька індіанський войовничий клич. Мій батько – супергерой! Я про це знав давно, відтоді, як він викликав мене підлітком до Америки і ми мандрували на старому фургоні Диким Заходом, втрапляли в халепи, особливо в ковбойських пабах, але батько завжди все вирішував і рятував наші дупи. Мабуть, саме тоді ми і перетворилися на людей, близьких по-справжньому. Можливо, якраз у тодішні п’ятнадцять років я відчув, що таке родина, що насправді стоїть за цим словом.
«Слухай, я стільки розповідаю, а я ж можу тобі її показати, вона – фантастична дівчина, чесно. Зараз-зараз, я її зняв, коли ми летіли». Батько захоплювався фотографуванням. «Поглянь! Як тобі?» На мене дивилася шатенка в помаранчевому светрі, волосся її було забрано. Низькуватий лоб, темні очі; дивно, але синці під очима їй пасують. Втаємничують її. Смаглява; темні, але ненафарбовані губи. Скільки їй років, збагнути було важко. Симпатична. Я так і сказав: «У принципі симпатична. Вона що, з Балкан?» – «Ні, місцева, але в неї є якась циганська кров». – «Правда, гарненька. Познайомиш?» – сам не знаю, чого я таке бовкнув. Напевне, тоді вона мені сподобалася чи просто треба було щось сказати. «Аякже!» – батько випромінював задоволення.
«Знаєш, із нею мені було дуже просто. Я почав їй розповідати всілякі історії зі свого життя, одні вигадував, інші були насправді. Робив це, щоб розважити її, щоб вона припинила плакати. Я бачив, як вона може плакати. І подумав, що якщо зараз знову буде істерика, я цього не зможу витримати, ти ж знаєш, як на мене діють дівочі сльози… А потім я усвідомив, що мені самому хочеться все їй розповідати. Ти тільки подумай! Вона набагато менше патякала, ніж я. Дотепна, уважна. До речі, сказала, що обов’язково поверне мені гроші. Хоча я почуваю провину в тому, що ми проґавили літак. Це я забив їй голову своїми запитаннями. Можливо, ми повечеряємо завтра, вона сказала, що винна мені вечерю. А я сказав, що завинив їй обід, бо те, чим нас годували в літаку, хоча й коштувало євро, було схоже на пайок для біженців, але не на обід». Я бовкнув тоді, що це класно і незвичайно – зустріти людину, якій хочеться розповісти дещо про своє життя. Навіщо я це ляпнув? Я ж не знав, що він незабаром пригадає мені ці мої слова і чути їх мені буде огидно. Як я міг таке сказати? Обмежений бовдур.
«Слухай, я запросив Шу в гості. Ти не хвилюйся, нічого не готуй, не купуй, усього цього не треба, я просто хочу, щоб ви познайомилися. Ми самі все принесемо, вже обговорили меню, це буде сюрприз, але тобі сподобається!» – «Що-що? Що ще за Шу?» – зашокався я, наче старий в кашлю або бугай в очереті. Батько зазвичай спілкувався з людьми різних національностей, але взяти і притягти додому на вечерю незнайомого китайця? Ще й каже, щоб я нічого не готував… Та я не микитрю нічого в китайській кухні, курчат вони солодких люблять та солоні тістечка, чи то не вони? Батько стрекотів, наче з кулемета: «Шу, а не що! Я ж тобі розповідав про неї. Не гальмуй! Усе тобі треба пояснювати, Містере. Я маю на увазі Олександру, зву її Шу, це від Шурки. Слухай, якщо в тебе є час, можеш дістати червоні маки?» «Цукерки?» – нарешті зреагував я. – «Ні, квіти, вона дуже любить. А я ж не знаю, чи можна в Києві таке знайти, а мені б хотілося, у Вашингтоні я б запросто, а тут…» Квіти, Шу, о Боже мій. Та він так ніколи не розмовляє!
Шу, Олександра. Ну авжеж, я пам’ятаю, як можна забути її? Поміж осіб жіночої статі більше за цю Шу емоцій у батька викликали тільки улюблена акторка Жульєт Бінош та Юлія Тимошенко. І що значить «познайомитися»? У якому це сенсі? Як із ким? У якій якості? Невже він тоді сприйняв мої слова буквально? Чорт мене забирай, чому я не сказав йому тоді, що в мене вже є дівчина, якщо він має на увазі саме таке знайомство? А тепер через моє замовчування реальності складається ідіотична ситуація.
«Батьку, слухай, може, повечеряємо не вдома, а вийдемо десь у кав’ярню? І взагалі може виникнути незручність, я тобі цього не сказав, але в мене є… Що ти кажеш?» Він говорив про те, що ніколи не думав, що йому буде так легко і радісно знайомити мене з жінкою, яку він кохає… А потім почав верзти серіальні дурниці, мовляв, узагалі ніколи не думав, що таке на старості років може з ним трапитися, що взагалі таке буває, що він відчуває спорідненість душ, що йому надзвичайно цікаво навіть спостерігати за тим, як вона рухається, як говорить, як зачісує волосся. «Ти розумієш, вона ж виглядає такою юною, я подумав, що ви однолітки, навіть хотів, щоб ви зійшлися, бо вона чудова і ти в мене орел, аж потім з’ясувалося, що їй за тридцять. Тридцять три роки. Вона сказала, що я хочу зробити з неї педофілку, ми так сміялися. І їй подобаються чоловіки, які хоча б трохи старші за неї, а я ж старший! Та це чудо, малий!»
Він продовжував нести всю цю романтичну маячню, чим нагадував мені курку, а в мене почалася паніка. Я сатанів. Блін, я ж так хотів… Та ні, я мріяв, щоб він познайомився з Аделіною. Я ніколи не знайомив його зі своїми дівчатами, хоча вони в мене були. Не було поштовху знайомити. Навіть не тому, що він жив у Штатах. Мої дівчиська – навіщо вони батькові? Що він міг мені сказати про них? «У тебе непоганий смак, синку». А в мене ніяких визначених смаків не було. Білявка – добре, сьогодні буде білявка, якщо в неї такі ноги, як у Лізи. Брюнетка? Добре, тоді буде брюнетка, бо в цьому тонкому білому светрику її груди, що не запаковано в ліфчик, темніють, наче таловини під березневим снігом.
Аделіна – інша справа. Вона справжня жінка, вона надзвичайна. Я думав, що це буде сюрприз. Я навіть уявляв собі, як він на мене подивиться, як потім притисне до себе. А згодом я його притисну. Він зрозуміє, що я подорослішав, що став відповідальним. Бути поруч із такою жінкою, як Аделіна, учинок набагато зріліший, ніж купівля нового авто. Аделіна буде стояти та спостерігати за нами своїми дивовижними видовженими очима. А ймовірніше, зарегоче, рвучко хитнувши головою, та скаже: «Придурки, які ж ви обидва придурки», – чим зрівняє нас із батьком, і ми теж зарегочемо.
Але все котилося під три чорти. По-перше, Аделіна десь зникла. Я підозрював, що вона не любителька знайомитися з батьками, і нічого попередньо про приїзд батька їй не казав. Але Аделіна – у ній є щось тваринне – це відчула, залишила білий клаптик паперу з літерою «П» і все. Цим вона попрощалася й повідомила, що повернеться. Я навчився розшифровувати її написи. Я й сам призвичаївся спілкуватись у такий спосіб. «Ще і який П!» – думав я зараз. А по-друге, замість того, щоб дозволити сину познайомити батька зі своєю жінкою, батько тягне свою жінку знайомити із сином. Це ж ідіотизм! Це неприродно. Це мене ображає, це несправедливо міняє нас місцями, і я так не хочу!
Ні, я ніколи не думав, що батько ні з ким не спить. Він не визнавав аскетичного утримання. Коли я вперше приїхав до США, ми з ним разом, штовхаючи одне одного, як пришелепуваті підлітки, вибирали презервативи. І кепкували одне з одного: «Як ваші справи, містере Міні-пенісе? Чи не завеликий ви собі обрали капелюх?» А мені тільки-но виповнилося п’ятнадцять, і завдяки батькові я не ніяковів і не почувався, наче ґвалтівник чи телепень. Мені не довелося стикатися з підозріло-злими поглядами аптекарок чи касирок у супермаркетах. Милиця мені такі жахи про них розповідав! Коли я повернувся до України, то був упевненим у собі, а впевнена людина не притягує до себе підозрілі погляди, та й сама на них не зважає.
Я був переконаний, що батько час від часу заводить якісь романи, це випливало з того, що він був симпатичний, заробляв достатньо і пильнував своє здоров’я. Гостюючи в нього, я чув, як йому телефонувала інструктор із гірських лиж, і він так із нею розмовляв, що й тупенко втямив би: між цими двома не тільки і не стільки лижі, а стовідсотково батьків член. Але щоб отак?!
«То ви що, одружуєтеся?» – не стримався я, хоча давав собі слово ніколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленість з Аделіною: краще не договорювати, аби лиш не вимовляти банальщину. Батько натомість не звернув уваги на еманацію цього запитання та його банальність, а щиро відповів, що він про це думав: «Сподіваюся, ми це владнаємо найближчим часом», – промовив він весело, а мені здалося, що хтось повідомив про те, що я загинув в авіакатастрофі. «О…» – тільки й вимовив я. «Ну!» – радісно відгукнувся батько.
«Привіт!» – прорипів я Милиці. – «Ну, і веселе привітання. Ти гриз горіх та вигриз зуби? Чи тобі в рота насцяв голуб, що приніс звістку про мир в усьому світі? Що там у тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бігти на тренування». – «Голуби не сцють. У мене – нічого. А от батько збирається одружуватися». – «Голуби сцють. Опа! Я зараз до тебе приїду». – «Не треба. Вони незабаром з’являться. Мені тільки тебе бракувало. У мене сьогодні оглядини, хто б міг подумати, хе-хе». – «Хе-то воно, хе. Ну, і як ти?» – «Погано». – «Це нічого. Не тебе ж оглядають! А Аделіна?» – «Втекла». – «Ну, це, може, і на краще, я ж тобі говорив, що твоєму батькові може намаритися, що Аде…» – «Тему закрито. Ти ж поспішав!» – «Та нічого. Візьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?» – «Ні, наша. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, як він зняв бабу в літаку?» – «В аеропорту?» Милиця – дуже марудний тип, і в нього небезпечно гарна пам’ять. Я не збирався потурати його звичці все уточнювати. «То це вона і є». – «Так ти ж казав, що він вас хотів знайомити». – «То він і знайомить. Що тут, на твій погляд, не збігається?» – «Це не те саме. Тобто зовсім не те саме. А скільки їй років?» – «Наче тридцять три». – «Ого! Тобто вона на дев’ять років старша за тебе?» – «Ну». – «Тобто коли ти був першачком, вона – випускницею, так?» – «Приблизно, і що?» – «Блін, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червоній стрічці… Офігєть…» – «Милице…» – «Що? Ні, ти тільки уяви собі, як ти…» – «Пішов ти», – і я поклав слухавку.
Я й не думав діставати червоні маки, я сам червонів, наче мак. Спочатку мені було холодно, я випив віскі з чаєм, потім чай із віскі, потім чистий віскі, потім мені стало спекотно і я вирішив більше чаю не пити. Тут вони й завітали. Вона в джинсах і чорному светрі, волосся зібране та гладко зачесане, як на фотці, яку мені демонстрував батько. І батько. Не пам’ятаю в чому, я на нього не дивився. Не міг.
«Привіт», – сказала вона і простягнула вологу руку. «Нервується», – констатував я навіть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпіл. «Привіт», – відповів я. «Максим», – додав. Вийшло «Привіт, Максим», наче привітався сам із собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомість, зробивши слов’янський уклін, ледве встояв на ногах і запросив їх до кімнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата. Шу була мені схожа на нечепур-циганок, які вешталися парком і намагалися ошукати натхненних студенток і викладачок розташованого поруч університету, та й узагалі довірливих позауніверситетських людей. До мене циганки не підходили, мабуть, упереджені до чоловіків. «Скоро довірливі жінки скінчаться, і циганки переключаться на недовірливих жінок, а вже потім і на чоловіків, от буде нам тоді щастя», – так мені тоді подумалося.
«Ми принесли м’ясо, рибу та соуси». – «Багато соусів», – додав батько, він піддержував її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м’ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Ідіотизм. «Давайте сюди ваші пакунки». Вони одночасно простягли мені пакунки. «Синхроністи хрінові». У мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. «Ми можемо це заляпати». – «Зараз, я знаю, де лежить плівкова скатертина», – сказав батько, і вони хутко схилилися над шухлядою, зіткнувшись лобами. І, звісно, розреготалися. Скільки мені ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, усе моє життя?
Чорт забирай! Просто з шухляди рожевими кавалками вивалилися гумові грійники. Їх було двадцять шість. Батько і Клята Шу дивилися на них, як на представників іншої цивілізації. «Ти їх що, розводиш?» – почала вона. «На продаж?» – продовжив батько. Вона тицьнула кулачком у його грудну клітину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправді це було огидно. Доросла жінка, яка поводиться, як хлопчисько, – мене майже знудило. А вони реготали собі, раділи грійникам, як дурний милу. «У п’ятницю не можна стільки реготати, у понеділок доведеться плакати», – видав я мамчине прислів’я. Батько принаймні реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала всміхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пішла вона. «Сідайте за стіл, я зараз це приберу і витягну скатертину», – сказав я.
Гумові грійники були схожі на дохлих камбал. Круглі та рожево-помаранчеві. В Аделіни були проблеми з кровообігом, грійниками вона намагалася підтримати тепло, щоб заснути.
Утім, навіщо я брешу? Аделіна ширялася. І я нічого не міг із цим вдіяти. «Це не твоя справа», – говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазі. Я поважав її за те, що вона ніколи не грала в статеві ігри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнішою, ніж була насправді. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час від часу траплялося, Аделіну лихоманило, тоді вона вкладалася в ліжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грійниками. Уздовж усього свого тіла вкладала кругленькі рожеві грійники, як поросят біля свиноматки, та ще й перекладалася ними. Її худеньке тіло під вгодованими грійниками – як я сильно її любив, особливо відчував це саме в такі моменти. Нестримано та нестерпно, до болю. Коли грійники холонули, я приносив інші…
«Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америці. Пам’ятаєш, як нам тоді було весело?» Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом із червоним вином, постійно прокручував його у своїх сильних пальцях, Клята Шу стежила за ним. Я знизав плечима, бо розумів, що треба було про щось розмовляти, то чого б не про це? Тим більше, це були теплі спогади. «Уперше я потрапив до США в п’ятнадцять років…» – «Та ти що? Майже, як я! Правда, я років у тринадцять», – вона миттєво перехопила ініціативу.
Я помітив, що Клята Шу спілкується так, як працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове віконце), вона відгукується кількома (відкриваються штук десять інших, і спробуй ще все це закрити, і приготуйся: наступного дня кілька з них знову виникнуть). «Ну, любонько, ти з мене слова більше не вичавиш», – застановив я собі. Батько такого собі не застановляв, він повернувся до неї, хотів слухати її історію. І Клята Шу з нею не забарилася.
Коли вся наша країна, у якій ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, у батька був такий здивований вигляд, наче він щойно про це дізнався – звісно, тільки ці двійко мали право народитися в СРСР), докладала зусиль, щоб перетворити холодну, наче драглі, війну на більш гарячу страву, керівним партійнім кадрам спало на думку показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дітей. Саманта Сміт тоді прилетіла до нас, у США відрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такі, але себе не викрив). У таку поїздку відібрали й мене.
Страницы: [1] 2 3 4 5
Тэги: Винниченко, "Вічний імператив", Булгаков | |
|
Graffitimuseum
Allee der Kosmonauten 17
Berlin
Als Diensteanbieter sind wir gemäß § 7 Abs.1 TMG für eigene Inhalte auf diesen Seiten nach den allgemeinen Gesetzen verantwortlich. Nach §§ 8 bis 10 TMG sind wir als Diensteanbieter jedoch nicht verpflichtet, übermittelte oder gespeicherte fremde Informationen zu überwachen oder nach Umständen zu forschen, die auf eine rechtswidrige Tätigkeit hinweisen.
Verpflichtungen zur Entfernung oder Sperrung der Nutzung von Informationen nach den allgemeinen Gesetzen bleiben hiervon unberührt. Eine diesbezügliche Haftung ist jedoch erst ab dem Zeitpunkt der Kenntnis einer konkreten Rechtsverletzung möglich. Bei Bekanntwerden von entsprechenden Rechtsverletzungen werden wir diese Inhalte umgehend entfernen.
Unser Angebot enthält Links zu externen Websites Dritter, auf deren Inhalte wir keinen Einfluss haben. Deshalb können wir für diese fremden Inhalte auch keine Gewähr übernehmen. Für die Inhalte der verlinkten Seiten ist stets der jeweilige Anbieter oder Betreiber der Seiten verantwortlich. Die verlinkten Seiten wurden zum Zeitpunkt der Verlinkung auf mögliche Rechtsverstöße überprüft. Rechtswidrige Inhalte waren zum Zeitpunkt der Verlinkung nicht erkennbar.
Eine permanente inhaltliche Kontrolle der verlinkten Seiten ist jedoch ohne konkrete Anhaltspunkte einer Rechtsverletzung nicht zumutbar. Bei Bekanntwerden von Rechtsverletzungen werden wir derartige Links umgehend entfernen.
Die durch die Seitenbetreiber erstellten Inhalte und Werke auf diesen Seiten unterliegen dem deutschen Urheberrecht. Die Vervielfältigung, Bearbeitung, Verbreitung und jede Art der Verwertung außerhalb der Grenzen des Urheberrechtes bedürfen der schriftlichen Zustimmung des jeweiligen Autors bzw. Erstellers. Downloads und Kopien dieser Seite sind nur für den privaten, nicht kommerziellen Gebrauch gestattet.
Soweit die Inhalte auf dieser Seite nicht vom Betreiber erstellt wurden, werden die Urheberrechte Dritter beachtet. Insbesondere werden Inhalte Dritter als solche gekennzeichnet. Sollten Sie trotzdem auf eine Urheberrechtsverletzung aufmerksam werden, bitten wir um einen entsprechenden Hinweis. Bei Bekanntwerden von Rechtsverletzungen werden wir derartige Inhalte umgehend entfernen.
Quellenangabe: https://www.e-rechtde/goalma.org
Verantwortliche Stelle im Sinne der Datenschutzgesetze ist:
Graffitimuseum
Wenn Sie auf unsere Webseite zugreifen, werden automatisch Informationen allgemeiner Natur erfasst. Diese Informationen (Server-Logfiles) beinhalten etwa die Art des Webbrowsers, das verwendete Betriebssystem, den Domainnamen Ihres Internet Service Providers und Ähnliches. Hierbei handelt es sich ausschließlich um Informationen, welche keine Rückschlüsse auf Ihre Person zulassen. Diese Informationen sind technisch notwendig, um von Ihnen angeforderte Inhalte von Webseiten korrekt auszuliefern und fallen bei Nutzung des Internets zwingend an. Anonyme Informationen dieser Art werden von uns statistisch ausgewertet, um unseren Internetauftritt und die dahinterstehende Technik zu optimieren.
Wie viele andere Webseiten verwenden wir auch so genannte „Cookies“. Cookies sind kleine Textdateien, die von einem Webseitenserver auf Ihre Festplatte übertragen werden. Hierdurch erhalten wir automatisch bestimmte Daten wie z.B. IP-Adresse, verwendeter Browser, Betriebssystem über Ihren Computer und Ihre Verbindung zum Internet.
Cookies können nicht verwendet werden, um Programme zu starten oder Viren auf einen Computer zu übertragen. Anhand der in Cookies enthaltenen Informationen können wir Ihnen die Navigation erleichtern und die korrekte Anzeige unserer Webseiten ermöglichen.
In keinem Fall werden die von uns erfassten Daten an Dritte weitergegeben oder ohne Ihre Einwilligung eine Verknüpfung mit personenbezogenen Daten hergestellt.
Natürlich können Sie unsere Website grundsätzlich auch ohne Cookies betrachten. Internet-Browser sind regelmäßig so eingestellt, dass sie Cookies akzeptieren. Sie können die Verwendung von Cookies jederzeit über die Einstellungen Ihres Browsers deaktivieren. Bitte verwenden Sie die Hilfefunktionen Ihres Internetbrowsers, um zu erfahren, wie Sie diese Einstellungen ändern können. Bitte beachten Sie, dass einzelne Funktionen unserer Website möglicherweise nicht funktionieren, wenn Sie die Verwendung von Cookies deaktiviert haben.
Um die Sicherheit Ihrer Daten bei der Übertragung zu schützen, verwenden wir dem aktuellen Stand der Technik entsprechende Verschlüsselungsverfahren (z. B. SSL) über HTTPS.
Wir halten uns an die Grundsätze der Datenvermeidung und Datensparsamkeit. Wir speichern Ihre personenbezogenen Daten daher nur so lange, wie dies zur Erreichung der hier genannten Zwecke erforderlich ist oder wie es die vom Gesetzgeber vorgesehenen vielfältigen Speicherfristen vorsehen. Nach Fortfall des jeweiligen Zweckes bzw. Ablauf dieser Fristen werden die entsprechenden Daten routinemäßig und entsprechend den gesetzlichen Vorschriften gesperrt oder gelöscht.
Um unsere Inhalte browserübergreifend korrekt und grafisch ansprechend darzustellen, verwenden wir auf dieser Website Scriptbibliotheken und Schriftbibliotheken wie z.B. Google Webfonts (goalma.org). Google Webfonts werden zur Vermeidung mehrfachen Ladens in den Cache Ihres Browsers übertragen. Falls der Browser die Google Webfonts nicht unterstützt oder den Zugriff unterbindet, werden Inhalte in einer Standardschrift angezeigt.
Der Aufruf von Scriptbibliotheken oder Schriftbibliotheken löst automatisch eine Verbindung zum Betreiber der Bibliothek aus. Dabei ist es theoretisch möglich – aktuell allerdings auch unklar ob und ggf. zu welchen Zwecken – dass Betreiber entsprechender Bibliotheken Daten erheben.
Die Datenschutzrichtlinie des Bibliothekbetreibers Google finden Sie hier: goalma.org
Sie haben das Recht, jederzeit Auskunft über Ihre bei uns gespeicherten personenbezogenen Daten zu erhalten. Ebenso haben Sie das Recht auf Berichtigung, Sperrung oder, abgesehen von der vorgeschriebenen Datenspeicherung zur Geschäftsabwicklung, Löschung Ihrer personenbezogenen Daten. Bitte wenden Sie sich dazu an unseren Datenschutzbeauftragten. Die Kontaktdaten finden Sie ganz unten.
Damit eine Sperre von Daten jederzeit berücksichtigt werden kann, müssen diese Daten zu Kontrollzwecken in einer Sperrdatei vorgehalten werden. Sie können auch die Löschung der Daten verlangen, soweit keine gesetzliche Archivierungsverpflichtung besteht. Soweit eine solche Verpflichtung besteht, sperren wir Ihre Daten auf Wunsch.
Sie können Änderungen oder den Widerruf einer Einwilligung durch entsprechende Mitteilung an uns mit Wirkung für die Zukunft vornehmen.
Wir behalten uns vor, diese Datenschutzerklärung gelegentlich anzupassen, damit sie stets den aktuellen rechtlichen Anforderungen entspricht oder um Änderungen unserer Leistungen in der Datenschutzerklärung umzusetzen, z. B. bei der Einführung neuer Services. Für Ihren erneuten Besuch gilt dann die neue Datenschutzerklärung.
Wenn Sie Fragen zum Datenschutz haben, schreiben Sie uns bitte eine E-Mail oder wenden Sie sich direkt an unseren Datenschutzbeauftragten:
info(ät)goalma.org
Die Datenschutzerklärung wurde mit dem Datenschutzerklärungs-Generator der activeMind AG erstellt.
казино с бесплатным фрибетом Игровой автомат Won Won Rich играть бесплатно ᐈ Игровой Автомат Big Panda Играть Онлайн Бесплатно Amatic™ играть онлайн бесплатно 3 лет Игровой автомат Yamato играть бесплатно рекламе казино vulkan игровые автоматы бесплатно игры онлайн казино на деньги Treasure Island игровой автомат Quickspin казино калигула гта са фото вабанк казино отзывы казино фрэнк синатра slottica казино бездепозитный бонус отзывы мопс казино большое казино монтекарло вкладка с реклама казино вулкан в хроме биткоин казино 999 вулкан россия казино гаминатор игровые автоматы бесплатно лицензионное казино как проверить подлинность CandyLicious игровой автомат Gameplay Interactive Безкоштовний ігровий автомат Just Jewels Deluxe как использовать на 888 poker ставку на казино почему закрывают онлайн казино Игровой автомат Prohibition играть бесплатно